ПОЛЬСЬКА ТА УКРАЇНСЬКА ПОЛЬСЬКОМОВНА ПРОЗА XVII СТ.: РИТОРИКА, ЖАНРИ, ІНТЕРТЕКСТ

Краткое описание

СУХАРЄВА СВІТЛАНА ВОЛОДИМИРІВНА. Назва дисертаційної роботи: "ПОЛЬСЬКА ТА УКРАЇНСЬКА ПОЛЬСЬКОМОВНА ПРОЗА XVII СТ.: РИТОРИКА, ЖАНРИ, ІНТЕРТЕКСТ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
СУХАРЄВА Світлана Володимирівна
УДК 821.162.1-3.09"16"+821.161.2-3.09"16"
ПОЛЬСЬКА ТА УКРАЇНСЬКА ПОЛЬСЬКОМОВНА
ПРОЗА XVII СТОЛІТТЯ:
РИТОРИКА, ЖАНРИ, ІНТЕРТЕКСТ
10.01.03 – література слов’янських народів
10.01.01 – українська література
Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Науковий консультант:
член-кореспондент НАН України,
доктор філологічних наук,
професор
Радишевський Ростислав Петрович
КИЇВ – 2016
2
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ ................................................. 4
ВСТУП .................................................................................................... 6
РОЗДІЛ 1. РИТОРИКА В СТРУКТУРІ ПОЛЬСЬКОМОВНОЇ
ПРОЗИ XVII СТ.: МІЖ СХОДОМ І ЗАХОДОМ ...................................... 28
1.1. Основні засади творення української та польської
парадигм прозового письменства ......................................................... 28
1.2. Духовні та інтелектуальні витоки риторичної персвазії .............. 38
1.3. Концептуалізація барокового мислення........................................ 49
1.4. У колі біблійної герменевтики....................................................... 61
РОЗДІЛ 2. ГЕНОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ
ПОЛЬСЬКОМОВНОЇ ПРОЗИ XVII СТ. ................................................... 80
2.1. Особливості епістолярію................................................................ 81
2.2. Проповідництво: традиційність та індивідуалізація..................... 99
2.3. Богословські трактати й апології................................................. 139
2.4. Політичні орації та брошури........................................................ 166
2.5. Польськомовна мемуаристика ............................................... ......181
РОЗДІЛ 3. РИТОРИЧНІ «КАМІННЯ» ТА «МОЛОТИ»: У КОЛІ
ПОЛЕМІЧНИХ ПРОБЛЕМ....................................................................... 193
3.1. Польськомовні прозові «турчики»: сарматський та
роксолянський аспекти................................................................... 193
3
3.2. Міжконфесійна полеміка після Берестейської унії..................... 213
3.2.1. Передумови виникнення поберестейської дискусії та її
зародження…………………………………………………………………….213
3.2.2. «Тренос» Мелетія Смотрицького в колі риторичних дискусій..227
3.2.3. Ранньобарокові унійні виступи................................................. 245
3.2.4. Концептивність польськомовної полеміки середини XVII ст...258
3.2.5. Зміна риторичної структури унійних апологій …………...….274
3.3. Реформаційна та контрреформаційна польськомовна проза Речі
Посполитої XVII ст..................................................................................... ..284
РОЗДІЛ 4. ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ ПОЛЬСЬКОМОВНОЇ
БАРОКОВОЇ ПРОЗИ: ВІД ДОКУМЕНТАЛІЗМУ ДО ХУДОЖНЬОЇ
ПОВНОТИ.................................................................................................... 298
4.1. Sacrum і profanum в інтертекстуальному просторі бароко ......... 298
4.2. Біблійна герменевтичність польськомовної прози XVII ст........ 327
4.3. Концептична комплементарність польського й українського
польськомовного письменства ..................................................................... 359
ВИСНОВКИ........................................................................................ 385
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ......................................... 401
4
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
Ap – Apokalipsa św. Jana (Одкровення Йоанна)
Ef (Еф) – List św. Pawła do Efezjan (Послання апостола Павла до
Ефесян)
Ez – Księga Ezechiela (Книга пророка Езекиїла)
Ezd – Księga Ezdrasza (Книга Ездри)
Flp – List św. Pawła do Filipian (Послання апостола Павла до
Филипян)
Gal – List św. Pawła do Galatów (Послання апостола Павла до Галатів)
Hbr (Євр) – List św. Pawła do Hebrajczyków (Послання апостола
Павла до Євреїв)
Hi – Księga Hioba (Книга Іова)
Jl – Księga Joela (Книга пророка Йоіла)
Iz – Księga Izajasza (Книга пророка Ісаї)
J (Йо) – Ewangelia według św. Jana (Євангеліє від Йоанна)
Jr – Księga Jeremiasza (Книга пророка Єремії)
Jk – List św. Jakuba (Послання апостола Якова)
1 Kor (1 Кор) – 1 List św. Pawła do Koryntian (Перше послання
апостола Павла до Коринтян)
2 Kor (2 Кор) – 2 List św. Pawła do Koryntian (Друге послання
апостола Павла до Коринтян)
Lm – Lamentacje (Плач Єремії)
Јk (Лк) – Ewangelia według św. Јukasza (Євангеліє від Луки)
Mdr – Księga Mądrości (Книга Мудрості)
Mk – Ewangelia według św. Marka (Євангеліє від Марка)
Mt – Ewangelia według św. Mateusza (Євангеліє від Матея)
Oz – Księga Ozeasza (Книга пророка Осії)
1 P (1 П) – 1 List św. Piotra (Перше послання апостола Петра)
Ps – Księga Psalmów (Книга Псалмів)
5
Prz – Księga Przysłów (Книга Приповідок)
Rdz – Księga Rodzaju (Книга Буття)
Rt – Księga Rut (Книга Рути)
Rz – List św. Pawła do Rzymian (Послання апостола Павла до Римлян)
1 Sm – 1 Księga Samuela (Перша книга Самуїла)
2 Sm – 2 Księga Samuela (Друга книга Самуїла)
Tb – Księga Tobiasza (Книга Товита)
1 Tm – 1 List św. Pawła do Tymoteusza (Перше послання апостола
Павла до Тимотея)
Tt – List św. Pawła do Tytusa (Послання апостола Павла до Тита)
Wj – Księga Wyjścia (Книга Вихід)
Za – Księga Zachariasza (Книга пророка Захарії)
6
ВСТУП
Польськомовне прозове письменство XVII ст. – феномен, який не
мав відповідників упродовж усієї історії слов’янських літератур з огляду
на його субкультурний, наднаціональний характер. Зароджене на вагомому
літературному ґрунті попередніх поколінь, воно співзвучне з латиною,
перекладною літературою, яка побутувала на теренах давньої Речі
Посполитої, імітаційними працями епохи Ренесансу, створеними
українською і польською мовами, а також поезією і драмою цієї доби.
Зважаючи на поліфункціональність та пограничність цього типу прози,
потрібно виокремити дві його головні парадигми – польську та українську,
які існували паралельно, будучи складовими частинами двох слов’янських
літератур.
Дослідження польськомовної прози всього XVII віку як літературної
епохи – якщо не «золотої», то принаймі «срібної» [264, 14] – має під собою
вагомі підстави, про які писав ще Дмитро Чижевський. «XVII сторіччя –
і не лише в історії України – не проста хронологічна рамка для певних
повільних процесів розвитку та раптових катастрофічних подій. І ті й ті
виросли на певному ґрунті, в межах певного суцільного культурного
стилю, і ті і ті овіяні тим самим „духом часу”; окремі події та окремі діячі
XVII сторіччя мають між собою більше спільного, аніж події чи
представники майже всіх інших часів» [264, 7–8]. Усі вони «забарвлені
тими самим кольорами» [264, 8]. Подібну позицію щодо вибраного нами
для аналізу століття займають польські літературознавці. «Нас тут не буде
цікавити питання про ті підстави, на яких виріс своєрідний стиль цієї
епохи, питання про те, які «фактори» (соціяльні чи національні,
«матеральні» чи духовні) лежать в основі головних рис доби, тих рис, що
ми їх можемо назвати «домінантами» часу. Нас займатимуть тут, головне,
самі ці своєрідні риси, ці „домінанти”» [264, 8]. На цій підставі виникла
7
потреба опрацювання польськомової прози барокової доби у двох
напрямах її розвитку –польського та українського різновидів.
Насамперед потрібно відзначити, що парадигматичність
польськомовних писань має безумовний характер. Винятково
компаративне трактування польськомовної прози XVII ст. приховує в собі
небезпеку присудження одній із національних парадигм цього типу
письменства статусу меншовартості. Із цього приводу Ігор Ісіченко
попереджує: «Компаративний підхід до виявлення спонук і важелів
літературного життя барокової доби, щедро забарвлений політичними
змаганнями поміж різними видозмінами інтеґрального євроцентризму та
ізоляціонізму з ксенофобічними рисами, схильний і досі виводити
новаторські тенденції та явища із впливів інших національних культур
з багатим писемним досвідом, більш насиченим творчим життям,
сприятливішими умовами розвитку, до того ж, закріплена авторитетними
ідеологами виміру Вячеслава Липинського або Юрія Липи візія
українського шляху поміж Сходом і Заходом зі спокусливою
однозначністю інтерпретації релігійно-культурних змагань, впевнено
витісняючи з суспільної свідомості примітивну механістичну концепцію
„боротьби двох культур у кожній національній культурі” [!!! Ленін],
навряд чи здатна запропонувати логічно переконливу версію іманентних
внутрішньоетнічних спонук літературного поступу» [77, 152–153].
Простежуючи розвиток польськомовного письменства XVII ст., ми
свідомо не обмежуємо його термінами «раннє бароко» («зародження
бароко»), «високе (зріле) бароко» та «пізнє бароко», пам’ятаючи про
паралітературні явища досліджуваної доби й ті твори, які були створені на
помежів’ї літературних етапів, зокрема в поренесансні роки. Розмиті межі
самого періоду бароко – це теж певна перешкода у вживанні однозначних
визначень щодо окремих ґатунків польськомовної прози. З огляду на ці
чинники пропонуємо дещо розширити термінологічну базу, доповнивши її
дефініціями «добароковий» і «бароковий період». Ще однією важливою
8
заувагою є питання щодо верхніх рамок бароко, яке у XVIII ст. поступово
занепадало. У цій науковій розвідці обмежимося попереднім сторіччям,
у такий спосіб підкресливши його унікальність як колиски художнього
слова, потуги барокового феномену на українських і польських землях.
Природа польської та української парадигм польськомовної прози
XVII ст. була спорідненою, на основі чого можна говорити про цілісний
гетеромовний дискурс досліджуваної доби. Спроби систематизації цього
літературного пласту здійснено ще в XIX ст. Найбільшої вагомості
набрали дослідження польськомовної барокової прози й передумов її
виникнення, які вийшли з-під пера Івана Франка, Івана Вагилевича,
Кирила Студинського, Михайла Кояловича, Дмитра Чижевського та інших
визначних учених.
Симбіоз лімінальності літературних періодів і парадигм ліг в основу
антологічно-монографічної праці Івана Вагилевича «Pisarze Polscy Rusini»
(1843 р.), яка з роками зазнала певних доповнень і модифікацій, здійснених
іншими дослідниками, проте не втратила своєї первісної суті [584]. Учений
скрупульозно зібрав матеріал про польськомовних прозаїків XVII ст.,
принагідно подавши їхні бібліографічні дані та коротко
охарактеризувавши основні польськомовні твори, здебільшого
полемічного характеру. До сьогодні не відомо більш повної антології
українських польськомовних писань, ніж праця Вагилевича, завдяки якій
маємо можливість пошуку оригінальних літературних джерел
у бібліотеках та архівах (зокрема, відділах стародруків і рідкісної
літератури) України та Польщі.
На сучасному етапі розвитку літературознавства значний внесок
у вивчення медієвістичного матеріалу зробили Ришард Лужний, Девід
Фрік, Григорій Грабович, Олекса Мишанич, Дмитро Наливайко, Ростислав
Радишевський, Наталія Поплавська, Катерина Борисенко, Володимир
Єршов, Леонід Ушкалов, Юрій Пелешенко, Валентина Соболь та ін. Утім,
9
проблема єдності парадигм польськомовної прози XVII ст. надалі
не втрачає актуальності і потребує систематизованого вивчення.
У світлі сучасних медієвістичних досліджень проблематика
польськомовної прози XVII ст. привертає увагу науковців з огляду на її
різножанровість й інтертекстуальність, художню різноплановість, а також
відносну недослідженість риторичної бази творів, зокрема їх
концептичного рівня та біблійної герменевтики.
Інтертекстуальний методологічний підхід до давніх джерел ретельно
опрацювали й запропонували увазі дослідницького та читацького загалу
Єжи Топольський («Методологія історії», 1978 р.; «Правда і модель
в історіографії», 1982) і Тадеуш Буксінський («Методологічні проблеми
обґрунтування історичних знань», 1982; «Методи інтерпретації джерел»,
1991). Зокрема, Буксінський на основі вчення Гадамера заохочував в
основу вивчення парадигматичного виміру польськомовної літератури
покласти інтертекстуальний метод як різновид методики контексту. Він
зазначав, що інтертекстуальність певною мірою перегукується з
порівняльним методом дослідження. Урахування інших джерел із вибраної
тематики дає змогу зібрати більш детальну й повну інформацію про
джерело чи їх групу, визначає ступінь її оригінальності й автентичності,
ураховує хронотопічний аспект, рівень стереотипності тощо. На думку
Пйотра Борека, «засада інтертекстуальності відіграє важливу евристичну
роль. Дуже часто початком слугують саме суперечливі уявлення про ті
самі події, почерпнуті з різних джерел» [310, 18]. Учений відзначає
інтертекстуальну «методологічну еластичність», яка дає підстави
об’єднати в один дослідницький блок праці різнопланових ґатунків,
різного художнього рівня та якості персвазійних засобів, неоднорідного
ступеня проблематики тощо.
Термін «інтертекстуальність» («міжтекстуальність») походить
із французької мови й уведений у літературознавчий обіг Ю. Крістєвою.
Він «означає метод дослідження тексту як знакової системи, що перебуває
10
у зв’язку з іншими системами, а також взаємодії різних кодів, дискурсів чи
голосів, які переплітаються у тексті. Умберто Еко розглядає
інтертекстуальність як вид „перекодування”, яке встановлює каркас для
пов’язування тексту з іншими подібними текстами. Французький теоретик
літератури М. Ріффатер розрізняє інтертекст – сукупність текстів, що
повинні співвідноситися із текстом, який розглядаємо, та
інтертекстуальність – процес сприймання значення тексту. Представник
Женевської школи феноменологічної критики Ж. Жене звужує термін
„інтертекстуальність” до цитування, плагіату та алюзій» [10, 608].
Виділена Ю. Крістєвою думка М. Бахтіна про побудову тексту як
мозаїки цитат і трансформацій інших текстів наштовхує на актуалізацію
інтертекстуального виміру літератури як двох тісно взаємопов’язаних між
собою напрямів – горизонтального і вертикального. Крістєва визначила
цей подвійно спрямований феномен як «параграматичне письменство».
У реконструкції інтертекстуальних зв’язків давньої польськомовної прози
ми опираємося на декілька основних понять цієї методики досліджень:
«інтертекст», «прототекст» і «архетекст», яким вважаємо Біблію. Окрім
цього, необхідно конкретизувати нашу інтертекстуальну базу за
допомогою ще одного поняття – «метатексту», який виводить межі
дослідження на рівень загального прозового мегадискурсу XVII ст.
Поняття біблійних пресупозицій накладається на пресупозиції літературні
та риторичні. Це вже не просто співвідношення речень, а співставлення
тексту з дійсністю – інтеграція у суспільний контекст. Не можна забувати
теж про контекст часопростору, без якого інтертекст може залишатися
нерозкодованим. У назві герменевтичної праці Нортропа Фрая «Великий
код. Біблія і література» безпосередно вказано на інтертекстуальний вимір
письменства, яке опирається на Святе Письмо як систему видимих
і прихованих значень. Завдяки цим значенням ми сприймаємо давню
польськомовну літературу як діалог (полілог) текстів, різних у жанровому,
стилістичному та тематичному планах. Посередником між архетекстом
11
і прототекстом є інтерпретант – творча особистість, яка пропускає
художньо-значеннєві моделі крізь призму власного і світового досвіду.
У цьому сенсі, герменевтичні й інтертекстуальні методологічні аспекти
нерозривно пов’язані між собою. Їх результативному застосуванню
в опрацюванні польськомовних прозових текстів XVII ст. сприяє давній
риторичний інструментарій.
Теоретичне підґрунтя дослідження випливає із широкого
риторичного простору медієвістики, у якому грецька чи так звана антична
(класична) риторика, яка зазнала більшого поширення в дослідницьких
літературознавчих школах, зливається з риторикою біблійною
(семітською), творячи симбіоз західної та східної традицій.
Класичний поділ риторики на inventio, dispositio, elocutio, memoria
й pronuntiatio всередині XX ст. переріс у її редукційну форму, зведену до
вживання тропів, що, зрештою, викликало появу деконструкції як
постмодерністичної течії риторичного вчення. Коріння цього процесу
сягає ще XVI ст. і випливає з реформи Рамуса, яка з часом переросла в
редукцію риторики до обмежених рамок стилістики, що спостерігаємо в
сучасній літературі.
До «первісних» риторичних форм нас повертають праці Ганса
Гадамера, Поля Рікера, а в біблійному контексті – наукові розвідки
Роланда Мейнета («Wprowadzenie do hebrajskiej retoryki biblijnej») та
Нортропа Фрая («Words with Power: Being a Second Study of the Bible
and Literature», «The Great Code: The Biblе and Literaturе»). Від порізнених
понять риторики та біблійної герменевтики переходимо до їх симбіозу в
просторі біблійної риторики, яка була характерна для польськомовної
прози XVII ст.
У цьому плані варті уваги спостереження Марека Сквари, котрий
писав: «На початку були фігури…», асоціюючи й безпосередньо
пов’язуючи цю гіпотезу зі старозаповітним фрагментом «На початку було
слово і слово було Бог, і Богом було слово» [498, 21]. При цьому дослідник
12
зауважував, що досягенням інтерпретаційної думки є звернення уваги на
тропологічний сенс Божого Слова. Як метафори, так і інші риторичні
фігури у Святому Письмі з’являються дуже часто й мають непересічне
значення. Тож, на думку вченого, «слово, яке було на початку, теж було
риторичною фігурою» [498, 22]. У цьому ключі опрацьовано теоретичну
базу дослідження та відзначено високий ступінь її новаторства.
У використанні барокової концептичної теорії основним джерелом
дослідження є праця єзуїта Мацєя Казімєжа Сарбевського «De acuto et
arguto. O poincie i dowcipie» (1626), у якій науковець характеризував поінту
як згідну незгідність. У 1649 р. вийшла друком розвідка Бальтазара
Ґраціана «Poetyka pointy czyli Sztuka Ingenium, w której wyjaśniają się
wszystkie sposoby i rozróżnienia konceptów». Учений назвав концепт актом
інтелекту, що виражає згідність між предметами. Курціус визначив теорію
Ґраціана як «підсумок поетики концепту».
На вітчизняному ґрунті спроби розвинути концептичну теорію були
вдалими у Віталія Маслюка («Історія дослідження латиномовних поетик
і риторик XVII – першої половини XVIII століття») та Тетяни Рязанцевої
(«Змалювати думку... (Консептизм як напрям метафізичної поезії
в літературі Європи доби Барокко)», «Стихія в системі. Європейська
метафізична поезія XVII – першої половини ХХ ст.: мотивно-тематичний
комплекс, поетика, стилістика»). Досягнення цих учених використано під
час теоретичного представлення концептичної теорії та в ході аналізу
барокових концептів польськомовної прози XVII ст. Зокрема, Рязанцева
виокремлює метафізичний концепт, який побутував у формі оксиморону як
найвишуканішої форми метафори. При цьому дослідниця слушно
зауважила: «Із плином часу в літературах багатьох країн (зокрема, в
українській) „concors discordia” стали сприймати не як найвищу, а замалим
не як єдино можливу форму існування консепту як такого» [186 , 128].
Отже, завдяки дослідженню Тетяни Рязанцевої, спрямовуємо русло
наукових пошуків у сферу виокремлення різних типів барокових
13
концептів, зокрема метафізичного, прагнучи позбутися теоретичних
обмежень у рецепції барокових творів.
Термін «бароко» протягом віків теж був сповнений неоднозначності,
із якою стикаємося, заглиблюючись у літературно-критичні публікації
Олександра Брюкнера, котрий консолідував думку багатьох учених,
уважаючи бароко «зіпсованим ренесансом» (згідно з визначенням Якуба
Буркгардта). Його позицію підтримували Іван Іваньо, Ернст Курціус та
інші науковці. Теоретичним завданням першочергового плану є
продовження сучасної тенденції Леоніда Ушкалова й інших
літературознавців щодо повернення бароко його істинної, позитивної суті,
яка уводить реципієнта в коло мистецького пошуку, а не зводить на
манівці. У різноманітті досліджуваних прозових текстів маємо справу не
лише з творами барокового періоду, а й із їх прекурсорами. Тож ще одне
завдання аналітичного характеру – представлення в межах XVII ст. етапів
літературного поступу на основі аналізу засобів художньої персвазії,
зокрема наявних концептичних структур.
Досліджуваний текстовий масив протягом століть викликав чимало
застережень у плані національної приналежності та естетичної цінності.
У конгломераті Речі Посполитої співіснували різні народи, які спільно
послуговувалися польською мовою для вираження своєї національної,
релігійної та культурної ідентифікації, пропагування сарматських
східнослов’янських ідей, поширення антиосманської й
контрреформаційної політики тощо.
У цьому комплексі українська література, створена польською
мовою, у своєму розвитку йшла врівень з іншими літературними парадигмами, що з часом інтеґрувалося в типово польську чи українську
(частково білоруську) площину та поступово втратило субкультурний
вимір. Повернення до давніх субкультурних джерел, зокрема
польськомовної прози XVII ст., сьогодні є вказівником для відновлення
істинного пограничного клімату літератури, яка возносила людський
14
інтелект понад усіма умовностями та поділами. Передусім, ідеться про
польськомовну прозу Мелетія Смотрицького, Іпатія Потія, Йоахима
Мороховського, Марціна Броневського, Войцеха Кортиського, Захарії
Копистенського, Лева Кревзи-Ревуського, Касіяна Саковича, Петра
Могили, Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Теофіла Рутки,
Пахомія Войни-Оранського, Шимона Старовольського, Миколая Ціховича
та ін.
Окрім цього, далася взнаки комуністична ідеологія країн
соціалістичного табору XX ст., через яку в тоталітарних умовах учені не
мали можливості висловлювати об’єктивні судження й удавалися до
досліджень часткових, завуальованих, а інколи навіть фальшивих
і суперечливих. Із цього приводу на сучасному етапі слід переосмислити
літературну критику Порфирія Яременка, Петра Загайка та ін., у якій
істинні висловлювання потрібно читати поміж рядками, та праці інших
учених, вимушено спрямованих у русло антирелігійної ідеології. На цьому
завуальовано-суперечливому тлі вигідно вирізнялися наукові розвідки
українських науковців в еміграції: Мелетія Соловія, Дмитра
Блажейовського, Семена Гаюка, митрополита Іларіона, Богдана Куриласа,
Григора Лужницького, Іренея Назарка, Василя Лаби, Володимира
Мокрого, Стефана Семчука, Аріадни Стебельської й інших українських
науковців за кордоном, котрі мали можливість видавати ідейно
незаангажовані праці, що слугують глибокою основою для подальших
наукових розвідок. Продовжувачами традицій цих учених стали Григорій
Грабович із працею «До історії української літератури: дослідження, есе,
полеміка», видавець давньої польськомовної прози при Гарвардському
університеті та дослідник творчості Мелетія Смотрицького Девід Фрік,
Валерій Шевчук із двотомною «Музою роксоланською». На вітчизняному
ґрунті творцями якісно нової медієвістики в польськомовній царині були
Ростислав Радишевський, Леонід Ушкалов, о. Ігор Ісіченко, Наталія
Поплавська, Олена Лямпрехт, Віталій Шевченко й ін. Знаковий той факт,
15
що водночас на білоруському літературознавчому поприщі з’явилися
непересічні видання на тему української літератури, до яких відносимо
праці Семена Падокшина, Родіона Попеля та Івана Саверченка.
Якщо йдеться про польську парадигму польськомовного прозового
блоку XVII ст., то вона ніколи не втрачала своєї актуальності в середовищі
істориків, літературних критиків, богословів. Достатньо глибоко
проаналізовано твори Петра Скарги, Фабіяна Бірковського, Шимона
Старовольського, Яна Хризостома Паска, Марціна Пашковського,
Миколая Ціховича (Ціховського) й інших польських прозаїків
добарокового та барокового періоду. Проте на маргінесі цих досліджень
досі залишаються праці давніх польських письменників, які творили лише
на українсько-польському пограниччі, на Кресах чи мали менший обсяг
літературного доробку. Так, первинної літературознавчої оцінки потребує
проза Бонавентури Чарлінського, Якуба Ольшевського, Войцеха Кіцького,
Станіслава Конєцпольського. Важливим джерелом інформації в цій царині
для сучасного науковця можуть слугувати роботи польських учених,
зокрема Януша Тазбіра, Ришарда Лужного, Януша Пельца, Ганни
Дєхцінської, Мирослава Королька, Миколая Кшиштофа Халецького,
Юліана Кшижановського, Марії Яньон, Едмунда Котарського та ін. Серед
найновіших критичних видань про польскомовну прозу XVII ст. потрібно
відзначити праці Марека Сквари, Пйотра Борека, Ренати Риби, Вєслава
Павляка.
Основний текстовий масив польськомовної прози XVII ст., яка досі
не перевидавалася, опрацьовано нами в провідних книгозбірнях України
(Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського, Львівській
національній науковій бібліотеці України ім. В. Стефаника, Бібліотеці
Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України) та Польщі
(Бібліотеці Варшавського універистету, Бібліотеці Люблінського
католицького університету, Польській національній бібліотеці, книгозбірні
Інституту літературних досліджень Польської академії наук, відділення у
16
Варшаві й ін.), приватних польських та українських архівах. Досі
перевидано лише деякі твори Мелетія Смотрицького, Іпатія Потія,
Марціна Броневського, епістолярну спадщину Іпатія Потія, Клірика з
Острога, Александрійського патріарха Мелетія Пігаса, який діалогував із
Потієм, полемічну дискусію Лева Кревзи й Захарії Копистенського.
Натомість усі інші польськомовні прозові твори XVII ст. очікують
поновних опрацювань і перевидань, а також їх адаптації до сучасного
читача.
У двотомному виданні Ростислава Радишевського [495], поділеному
на монографію та антологію давніх польськомовних творів, продовжено
традиції Івана Вагилевича з єдиною для нас заувагою: праця спрямована на
вивчення польськомовної поезії XVI–XVIII ст. Проте, з огляду на
інтегральний характер давньої літератури, дослідження має непересічне
для літературознавців значення й скеровує сучасні наукові пошуки
в автентичне русло. Особливо вартісне для нас детально опрацьоване
ученим явище сарматизму та його прояви на поприщі української
літератури.
Удалу спробу опрацювання польськомовного письменства
в комплексі давньої української публіцистики здійснила тернопільська
дослідниця Наталія Поплавська в монографії «Полемісти. Риторика.
Переконування. Українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI –
початку XVII століття». Праця є вагомим внеском до вивчення
старопольських прозових текстів у багатовекторному просторі українськопольського пограниччя. Розглядаючи власне українську парадигму,
Наталія Поплавська окреслила рамки полемічно-публіцистичної прози
кінця XVI – початку XVII ст. у жанровому й тематичному плані. Особливо
цінне для нас її представлення герменевтичної моделі давнього
письменства та опрацювання добарокового періоду XVI ст., який учена
слушно окреслює як «пошуки канону» [176].
17
На перехресті польської, білоруської й української
культур опрацьовано польськомовний доробок XVI–XVII ст. у монографії
Івана Саверченка «Паэтыка і семіётыка публіцыстычнай літаратуры
Беларусі XVI–XVII стст.». Праця охоплює проблематику жанрів та
мистецьких форм польськомовної публіцистики, семантику й структурнокомпозиційні домінанти публіцистичного дискурсу, характеристику
художніх мікроелементів. Особливу увагу звернено на давню полемічну
літературу.
Серед сучасних польських досліджень привертають увагу праці
Пйотра Борека (про генезу барокових проповідей, передусім фунерального
спрямування), Марека Сквари (щодо цілісності польського
проповідництва) та Вєслава Павляка (зокрема його монографія «Концепт
у польських барокових проповідях»).
У вивченні польськомовного антиосманського письменства XVII ст.
на сучасному етапі основна заслуга належить двом науковцям:
українському вченому Володимиру Пилипенку й польській дослідниці
Ренаті Рибі. Учені обопіль працюють на пограниччі історії та літератури.
Логічним доповненням до цієї тематики стали напрацювання Мирослава
Ленарта, Пйотра Борека, Володимира Литвинова тощо.
Оригінальним у плані мемуаристичних досліджень залишається
краківське видання Пйотра Борека «Ukraina w staropolskich diariuszach
i pamiętnikach. Bohaterowie, fortece, tradycja», як і його дослідження
«Szlakami dawnej Ukrainy: studia staropolskie», що дає нам підставу
розглянути подвійну парадигматику польскомовного письменства з цілком
іншої від попередньо існуючої наукової перспективи. Перед уважним
дослідником постає образ симбіотичної літератури європейського зразка,
яка не втрачає рис національної ідентифікації й існує в незалежному
просторі національного самобуття, водночас зберігаючи постійні точки
дотику з іншою парадигмою в темах, мотивах, образності, спільності
риторичних стереотипів.
18
Результати дослідження основані на багатьох польськомовних
полемічних творах різноманітних жанрів із врахуванням епістолярної
й проповідницької (зокрема похоронної) спадщини, а також зразків поезії
та українськомовних творів полемічного спрямування. Особливу увагу
звернено на різний час виникнення памфлетів, на основі чого представлено
процес десакралізації ієрофаній із паралельним наростанням метафоризації
образної лексики. Твори опрацьовано в апологетичній взаємозалежності,
що дає можливість простежити за ланцюговим принципом уживання
риторичних засобів біблійної персвазії й надає цьому матеріалові статусу
біблійного дискурсу в межах єдиної європейської субкультури. Ми
продовжуємо традиції вітчизняних медієвістичних досліджень, не відкидаючи вагомого наукового внеску польської наукової школи у вивченні
польськомовних полемічних писань барокової доби, створених на межі
східнослов’янських культур.
Актуалізація обраної теми роботи пов’язана з декількома важливими
чинниками. По-перше, досліджуваний нами текстовий масив досі
залишається недоступним для широкого загалу читачів і науковців.
Поодинокі оригінальні примірники стародруків та рукописів зберігаються
в архівах Польщі й України. Прозу лише декількох авторів цього
літературного етапу видано у формі репринтів, факсимільних видань чи
адаптовано до сучасного читача (Шимона Старовольського, Петра Скарги,
Мелетія Смотрицького, Яна Хризостома Паска, Іпатія Потія, Лева КревзиРевуського, Захарії Копистенського). По-друге, доступний текстовий
масив досі опрацьовано лише фрагментарно, на прикладі творчості одного
письменника, одного жанру чи огляду однієї національної парадигми. Тож
на перший погляд він може видаватися явищем маргінальним
і другоплановим. Із цього виникає потреба виведення польськомовної
прози XVII ст. у її польському та українському варіантах із затінку
нерозуміння й забуття, надання їй належного наукового й суспільного
статусів.
19
Таким чином, актуальність роботи зумовлена потребами цілісного
вичення польської та української польськомовної прози XVII ст.,
осмислення її жанрової структури, риторичної та інтертекстуальної
наповненості. З огляду на парадигматичність досліджуваного матеріалу,
виникає необхідність визначення національних особливостей культурної
спадщини українських і польських прозаїків барокової доби.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертацію виконано на кафедрі української літератури Інституту
філології та журналістики (на сьогодні – факультету філології та
журналістики) Східноєвропейського національного університету імені Лесі
Українки відповідно до науково-дослідницької теми «Українська
література: традиції і сучасність» у співпраці з кафедрою полоністики
Київського національного університету імені Тараса Шевченка в рамках
комплексного плану «Мови та літератури народів світу: взаємодія та
самобутність» (11 БФ 044-01; 2011–2015), науковий консультант – членкореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор
Р. П. Радишевський. Тему дисертації затверджено (протокол № 6 від 24
грудня 2009 р.) і уточнено (протокол № 6 від 25 грудня 2014 р.) на
засіданні вченої ради Східноєвропейського національного університету
імені Лесі Українки. Праця відповідає напряму наукових досліджень
«Київських полоністичних студій», тематично споріднена з діяльністю
Інституту літературних досліджень Польської академії наук у Варшаві.
Мета дисертації – провести комплексне дослідження польської
та української парадигм польськомовної прози XVII ст., які становлять
самобутні літературні блоки ранньобарокової та власне барокової доби.
Досягнення мети передбачає реалізацію комплексу завдань:
– обґрунтувати поділ давньої польськомовної прози на українську
та польську парадигми;
– схарактеризувати генологію польськомовної прози добарокової
і барокової доби із врахуванням її хронологічного та
20
історіографічного аспектів з метою класифікації основних жанрових
моделей;
– систематизувати полемічну проблематику польськомовного
прозового масиву XVII ст.;
– здійснити аналіз біблійної герменевтики в межах польськомовної
прози добарокового та барокового періоду;
– виявити і дослідити ознаки домінантності барокового концептизму
в польській та українській польськомовній прозі XVII ст.;
– визначити особливості інтертексту польськомовного прозового
мегадискурсу в обсязі польської та української парадигм;
– накреслити перспективи подальших досліджень польськомовної
прози XVII ст.
Об’єкт дослідження – текстовий масив польськомовної прозової
спадщини польських та українських письменників XVII ст.
Предмет дослідження – риторичні особливості польської
та української парадигм польськомовної прози XVII ст. із врахуванням її
жанрової специфіки та інтертекстуального виміру.
Для розв’язання поставлених завдань використано такі методи
наукового дослідження: загальнонаукові принципи історизму,
моделювання, системності, цілісності та об’єктивності, типологічний,
порівняльно-історичний, генетичний, біографічний, міфологічний методи
літературознавчого дослідження в межах загальної теорії інтерпретації
й біблійної герменевтики та, зокрема, екзегетики, а також метод
дослідження історії ідей і метод аналізу дискурсу. Принагідно застосовано
рецептивний та соціокультурний аналіз. Окрему увагу звернено на
авторську парадигму як тип психологічної інтерпретації.
У межах герменевтичного методу дослідження застосовано
принципи смислової прогресії й вибірковості, методи багатозначності та
паралельних місць, принцип повноти значень, єдності Старого й Нового
Заповітів, алегоричний, параболічний, контекстуальний, селективний,
21
символічний, христологічний, компаративний, типологічний, моральний,
хронометричний, етнічно-культурний, метатекстуальний
та інтертекстуальний принципи біблійної інтерпретації. Згідно із
сучасними опрацюваннями біблійної інтерпретації застосовано основні
літературні техніки Святого Письма: контраст, афірмацію, символіку,
негацію, відокремлення надприродної сфери від земної, образну систему
атрибутики й опосередкований чи безпосередній вплив учасників
трансцендентного життя.
Теоретико-методологічне підґрунтя наукової розвідки складає
доробок українських і зарубіжних теоретиків та істориків літератури.
У вітчизняному науковому просторі це праці Івана Вагилевича, Івана
Франка, Михайла Грушевського, Дмитра Чижевського, Сергія Єфремова,
Михайла Возняка, Михайла Кояловича, Порфирія Яременка, Григорія
Грабовича, Валерія Шевчука, Петра Білоуса, Володимира Короткого, Ігоря
Ісіченка, Володимира Крекотня, Олекси Мишанича, Леоніда Ушкалова,
Катерини Борисенко, Ростислава Радишевського, Наталії Поплавської,
Сергія Бабича, Наталії Алексеєнко, Олени Матушек, Тетяни Рязанцевої,
Валентини Соболь, Олени Лямпрехт, Віталія Шевченка, Петра Кралюка,
Зоряни Лановик, Ольги Новик, Володимира Пилипенка, Лесі Вашків та ін.
У зарубіжній літературознавчій і теоретико-методологічній царині
особливу увагу звернено на дослідження Девіда Фріка, Роланда Мейнета,
Тадеуша Грабовського, Олександра Брюкнера, Пйотра Шидловського,
Юліана Кшижановського, Ришарда Лужного, Яна Страдомського, Стефана
Савицького, Марека Сквари, Пйотра Борека, Мирослава Королька, Януша
Пельца, Барбари Отвіновської, Доброслави Платт, Вєслава Павляка,
Ренати Риби, Нортропа Фрая, Івана Саверченка, Терези ХинчевськоїХеннель, Януша Тазбіра, Дороти Гостинської, Томаша Кемпи, Поля
Рікера, Єжи Зьомека, Стефанії Скварчинської та ін.
Наукова новизна дослідження зумовлена актуальністю, метою
й завданнями та полягає в тому, що вперше у вітчизняній полоністиці
22
й україністиці зроблено спробу комплексного опрацювання
польськомовної прози XVII ст. з огляду на її риторичний характер,
інтертекстуальну комплементарність і жанрову різноманітність. На основі
систематизації риторичних засад систематизовано паренетику прозових
польськомовних творів добарокової й барокової доби, указано на
метафоричні рівні слова та застосування концептичних структур.
Розглянуто апологетичний принцип ведення літературних діалогів
потрійного характеру: в обсязі антитурецької, контрреформаційної й
міжконфесійної поберестейської проблематики. Біблійну інтерпретацію
барокової прози представлено як синтез східної та західної
герменевтичних

Список литературы

ВИСНОВКИ
Наприкінці XVI – на початку XVII ст. на зміну дидактичнопросвітницькій перекладній літературі та латинськомовним творам прийшло нове письменство, обрамлене художніми рамками національного
феномену, на чолі якого стояли видання Святого Письма, здійснені
багатьма мовами. На землях тодішньої Речі Посполитої цей феномен
виявився у формуванні загальнодержавного пласту польськомовної
літератури, яка в межах польського та українського народів і їхньої
літературної спадщини зберігала свій лексично-стилістичний колорит,
тематично-проблематичні особливості, специфічну систему
образотворення. Водночас цей тип літератури підводився під спільний
знаменник суспільно-риторичного дискурсу в умовах єдиного соціуму.
Можемо стверджувати, що в межах українсько-польського культурного
пограниччя існували два окремі мистецькі явища, тісно між собою
переплетені в інтертекстуальному, риторичному та жанрово-тематичному
плані – українська та польська парадигми польськомовного письменства
XVII ст.
У літературному загалі барокової доби польськомовна проза XVII ст.
протягом декількох останніх століть претендувала на позицію маргінальну,
другопланову, порівняно з поетичною спадщиною, була вивчена
недостатньо й несистематизовано. Ці наукові прогалини стосувалися як
польської, так і української парадигми досліджуваного текстового масиву.
Додаткові труднощі становив видавничий аспект, оскільки більшість
літературних джерел протягом століть не перевидавалася й дійшла до
наших днів виключно у вигляді архівних стародруків, які досі чекають на
поновне опрацювання. З огляду на цю специфіку матеріалу дослідження,
у праці реалізовано першочергову мету систематизації та аналізу
польськомовних прозових творів епохи раннього, зрілого й пізнього
бароко. Здійснене нами комплексне опрацювання польськомовної прози
386
всієї літературної епохи стало можливе завдяки методологічному
підґрунтю – принципам біблійної герменевтики, генологічній класифікації,
інтертекстуальному аналізу творів на різних дискурсивних етапах та
визначенню художньо-риторичних особливостей прози добарокової та
барокової доби.
Потрібно відзначити, що польськомовна проза XVII ст. зазнала
значних трансформацій на почергових етапах свого розвитку внаслідок
впливу барокових тенденцій світового масштабу. Концепційною основою
праці став парадигматичний принцип вивчення національних літератур у
межах польськомовного прозового мегадискурсу. Відповідно до цієї
літературознавчої засади, у роботі відмежовано польську й українську
польськомовні парадигми, які частково перетинаються, накладаються одна
на одну, становлять єдиний комплекс субкультури українсько-польського
пограниччя, у який гармонійно вливалася латинська перекладна проза.
У досліджуваний період польська та українська парадигми самостійно
подолали складний шлях національної самоідентифікації, що особливим
чином проявилося в розвитку сарматської та роксолянської ідей
суспільного середовища давньої Речі Посполитої – колиски становлення
декількох слов’янських культур. Виразно простежується умовність цього
поділу, оскільки більшість давніх українських авторів ідентифікували себе
двопланово, що підкреслював Станіслав Оріховський, стверджуючи тезу
про «gente Rutenus, natione Polonus» («руське плем’я польської нації»).
Із проведеного нами дослідження випливає, що сучасне літературознавство
повинно відійти від цієї повної традиційної ідентифікації українських
письменників, які творили польською мовою, із польськомовним
великодержавним загалом. Ідучи слідом за критичною думкою Івана
Франка, Івана Вагилевича й інших класиків літературознавчої царини, ми
зробили спробу окреслити ті умовні межі, завдяки яким відкривається
окрема сторінка вітчизняної медієвістики – українське польськомовне
письменство, зокрема його прозовий варіант.
387
Досліджувана літературна епоха у межах польської та української
польськомовної прози вирізнялася жанровою різноманітністю, у якій
кожен генологічний різновид мав власну специфіку риторичного викладу
та відіграв неповторну роль у розвитку художнього фактажу.
Основні генологічні пласти прозового польськомовного письменства
XVII ст. – це політичні орації, епістолярна спадщина, мемуаристика
українсько-польського пограниччя XVII ст. (діарії, раптулярії,
автобіографії, мемуари), проповідницька польськомовна проза (оказійна
гомілетика й літургійні проповіді), політична ораційна проза та полемічна
література, яка, зі свого боку, ділиться на три різнопланові групи –
антитурецького, антитринітарного й поберестейського міжконфесійного
спрямування. У формуванні широкого інтертексту полемічної
польськомовної прози XVII ст. значну роль відіграли богословські та
історичні трактати, документалістика, апології, полемічна кореспонденція,
ораторсько-проповідницькі твори, ламентації й брошури.
На межі століть та літературних стилів розвивалася документаційна
(історично-літописна) проза, яку покладено в основу наступних, більш
об’ємних праць богословського характеру – трактатів й апологій. Окрім
цього виду документальних джерел, своєрідним доповненням до
польськомовних оригінальних творів були зразки перекладної літератури,
повністю чи фрагментарно використані в авторському текстовому полі як
один із засобів риторичного відтворення дійсності. У визначеному поділі
не враховано окремих документальних праць, які позбавлені елементів
художньої персвазії, зокрема це сеймові виступи, інструкції чи документи
юридичного значення. Матеріали цього типу залишаються прерогативою
історичних дисциплін, а саме документознавства чи історіографії. З огляду
на документальний тип польськомовної прозової літератури початку XVII
ст. та численні документальні фрагменти, уставлені в художні твори,
вважаємо, що термін «добарокова епоха» доцільно використовувати
388
нарівні з визначенням поренесансної літератури, завдяки якій сформувався
потужний пласт барокового письменства.
Ще одним вагомим підґрунтям барокового польськомовного
феномену в польській та українській літературах став епістолярій.
Епістологія відіграла визначну роль у розвитку художнього слова на
початку століття, коли письменники не роздвоювалися поміж
публіцистичністю та художністю, а інтертекстуальність була загальнопоширеним явищем. У польськомовній кореспонденції, яка, передусім,
репрезентувала полемічну польськомовну прозу, присвячену
Берестейській унії, збереглася риторична схема, почерпнута з другої
половини XVI ст., хоча в персвазійному плані вона досягла певного рівня
індивідуалізації. Представниками цього жанру польськомовної літератури
були Іпатій Потій, який діалогізував з Александрійським патріархом
Мелетієм Пігасом, а також Клірик з Острога й принагідно Костянтин
Острозький. Кореспонденційної форми інколи набували теж
польськомовні щоденники, адресовані конкретним особам чи групам осіб.
Ці мемуарні матеріали повністю відповідали епістолярному стилю та мали
паралітературний характер, в інтертекстуальному плані претендуючи на
статус історіографічних джерел. До такого типу писань відносимо
військовий щоденник Яна Пйотрковського «Dziennik wyprawy Stefana
Batorego pod Psków», адресований коронному маршалку Анджею Опалінському, та інші зразки так званої «димитріади» – «Początek i progres wojny
moskiewskiej» Станіслава Жулковського, діаріуш Самуеля Маскевича
тощо. На прикладі мемуарних листів можемо стверджувати, що для
польськомовної прози XVII ст. характерне перехрещення жанрів,
накладання одного жанру на інший, а також явище жанру в жанрі. Це
простежуємо на прикладі різних ґатунків проповідей, богословських
трактатів, які містили документалістику, листи, апології, елементи
історичних трактатів тощо.
389
Мемуаристика охоплювала кілька інтердисциплінарних сфер, тож
однаковою мірою стосувалася географії, історії, літератури й культури
в цілому. У цьому загалі потрібно виокремити літературний топонім
«Креси» з його географічним і культурологічним вимірами.
Найпоширенішою формою мемуарної польськомовної прози були діарії.
Менш розвиненими в художньому плані можна вважати раптулярії –
родинні щоденники з вузьким обсягом проблематики. У спогадах Яна
Хризостома Паска, які вважаються зразком мемуаристики зрілого бароко,
виділено кілька видів біографічної прози: військовий діарій, написаний
безпосередньо з місця подій, та типовий раптулярій, у якому бракує
реалістичності авторського образу внаслідок застосування ідеалістичної
концепції представлення продовжувача роду. Балансування спогадів на
межі з історіографією ставить під сумнів їх приналежність до літературних
жанрів. Ми схильні вважати, що художній рівень мемуаристики залежав
від індивідуальної авторської стилістики, у загальному контексті мав
паралітературний характер і слугував ще однією передумовою виникнення
потужної барокової прози.
Серед богословських трактатів, побудованих за типовою схемою
«теза – антитеза» чи індивідуалізованими її модифікаціями, виділялися
праці Мелетія Смотрицького антиунійного, а пізніше унійного характеру,
твір Петра Скарги «Na Threby i Lament...», полемічний виступ Петра
Могили «Lithos» у відповідь на трактат Касіяна Саковича, «Nowa Miara
Starej Wiary…» Лазаря Барановича та інші польськомовні праці. Деякі з
цих писань варто віднести до історичних трактатів (праці Марціна
Броневського, частково полеміку Лева Кревзи й Захарії Копистенського) та
власне апологій («Antiresis» Іпатія Потія, «Apologia» Мелетія
Смотрицького тощо), які вносили в суспільно-богословські тексти довільні
мотиви й слугували вказівниками для виходу літератури з богословських
рамок на самостійні, власне художні тори розвитку, що не заперечує
їхнього теологічного змісту у фрагментарній чи цілісній формі.
390
Найчисленніший пласт проповідницького польськомовного
текстового масиву складали оказійні проповіді, які ділилися на похоронні
енкомії, весільні промови, літургійні гомілії, полемічні виступи тощо. У
межах цього жанру особливу роль відіграли проповіді Петра Скарги, Іпатія
Потія, Мелетія Смотрицького, Войцеха Кортиського, Фабіяна
Бірковського, Бонавентури Чарлінського, Яцека Міяковського, Томаша
Млодзяновського тощо. Емоційний чинник часів бароко поляризував обсяг
відчуттів і вражень, завдяки різним типам проповідей, серед яких
фунеральному ораторству протиставлялися концептично наповнені
фацеції, виділені як окрема жанрова форма або мікрожанр. Примітно, що
анекдотичні форми писань були особливим персвазійним матеріалом,
завдяки якому риторичне profanum поступово витісняло сакралії й сприяло
розвитку типово світської новелістики в наступному літературному
періоді.
Гомілетична література виходила поза вузькі теологічні межі та була
спрямована до світських осіб у формі учительних Євангелій, оказійних
літургійних повчань, полемічних проповідей, найчастіше фунерального
змісту. Cучасні літературознавці надають їй ширші жанрові рамки,
виводячи поза форму власне гомілії. У польськомовному письменстві XVII
ст. найчастіше побутували такі види проповідництва, як орація, проповідь,
політичний виступ, політична брошура тощо. Елементи проповідницького
жанру виявлено в богословських та історичних трактатах, апологіях, однак
потрібно відзначити їх фрагментарний характер і формальність викладу,
основану на типологічних узірцях. На загальному проповідницькому тлі
вирізняється гомілетична творчість Яцека Міяковського, який створював
памфлетичні проповіді під час ходіння священика на коляду. Найширший
оказійний матеріал представлений у гомілетичних збірниках Фабіяна
Бірковського, Петра Скарги, Іпатія Потія, Лазаря Барановича, Якуба
Ольшанського, Шимона Старовольського, натомість проповіді багатьох
інших письменників дійшли до наших часів як несистематизовані
391
проповідницькі явища. Звідси очевидна потреба їх майбутнього зібрання,
класифікації й повного видання.
Особливий вид прозової літератури, яка в персвазійному плані
конкурувала з бароковою поезією, а в тематичному – була її логічним
продовженням, утілюючи в прозі засаду prosimetrum, складали ламентації,
основані на народних та біблійних плачах. Узірцями цього виду прози
були такі польськомовні твори, як «Lament...» Мелетія Смотрицького,
присвячений Матері-Церкві, та «Lament...» Шимона Старовольського,
написаний від імені Матері-Вітчизни. Типовим для ламентацій був
риторичний засіб прозопопеї як один із найвишуканіших видів давньої
персоніфікації. У барокову добу цей тип писань зазнав значної модифікації
внаслідок політизації церковних амвон, концептуалізації стилю мовлення,
уведення народних елементів у сферу високих матерій тощо.
Жанрові характеристики ламентаційної польськомовної прози
неоднозначні, оскільки занурені в різні тематичні спрямування та поєднані
з іншими типами писань. У Мелетія Смотрицького ламентація входить до
складу класичного богословського трактату. Вона – своєрідний вступ до
полемізувань, оскільки охоплює перші два розділи твору. Літературний
плач Шимона Старовольського поступово переходить у політичну орацію
з перевагою патріотичних ідеалів, тож частково має публіцистичний
характер. Клірик з Острога використав цей жанр прози як складовий
елемент полемічного епістолярію в дискусії з Іпатієм Потієм, що надає
йому другопланового значення. Ламентаційний стиль Петра Скарги логічно вписаний у його апологію проти польськомовного «Треносу»
Мелетія Смотрицького, тож розвинений у художньому та структурному
плані лише фрагментарно. Побутує думка, що найвищий рівень поетики
запрезентовано саме в ламентації Мелетія Смотрицького, на той час
сповідника православних цінностей. Ми погоджуємось із цією позицією з
невеликим застереженням: ламентаційні мотиви барокових
польськомовних творів будують внутрішню апологетичну структуру
392
інтертекстуального плану, у якій кожен із літературних плачів невід’ємно
пов’язаний з іншими та з біблійним Першоджерелом. Підсумовуючи, ми
наголошуємо на перехідних якостях ламентацій, їх значній індивідуалізації
та фрагментарній структурі, не виокремлюючи цей вид прозових письмен
у самостійний жанровий різновид.
Антитурецька проза невід’ємно пов’язана з польською й українською
парадигмами на основі питомо польського, сарматського чинника та його
роксолянського різновиду – так званого українського аспекту. У цей
літературний період у Польщі й Україні розвивався особливий тип
польськомовних прозових «турчиків» полемічного та памфлетного
характеру. Ідею відновлення лицарства представлено у двох суміжних
планах – створенні лицарських шкіл для молоді й вихованні лицарських
моральних засад у військовому таборі та на полі бою. При цьому
християнський чинник протиставлявся мусульманським моральним
традиціям. У дослідженні особливу увагу звернено на антиосманський
польськомовний доробок Йоаникія Галятовського, Станіслава
Конєцпольського, Шимона Старовольського, Марціна Пашковського,
Войцєха Кіцького, Кшиштофа Пальчовського, Миколая Хабєльського. У
польськомовній антиосманській прозі концептично обіграно ідеї
посполитого рушення, християнського передмур’я, мілітарного союзу
та Божої кари за моральні й суспільні провини. У виключно полемічному
стилі написані лише вибрані прозові «турчики», проте вони становлять
радикальну меншість. Політичні мотиви стосуються промосковської й
антимосковської (пропольської, проперської) позицій. За жанровими
характеристиками ці твори можна віднести до політичних орацій і брошур,
проповідей та полемічних апологій. Значно споріднена з антитурецьким
полемічним дискурсом проза, присвячена унійній проблематиці. Цей
різножанровий тематичний блок охоплює більшість українських
польськомовних творів раннього, зрілого й пізнього бароко.
393
Літературні передумови виникнення міжконфесійної польськомовної
полеміки створені задовго до підписання Брестської унії й поглибилися
безпосередньо перед її прийняттям. Значне місце в цій словесній війні
належало нищівній критиці східного обряду католика Яна Сакрана,
сарматському обуренню Станіслава Оріховського, яке ускладнювали його
життєві перипетії, та теологічній канві полеміки, закладеній у літературі
Петром Скаргою. Ключову роль в апологетичній конструкції полемічного
польськомовного метадискурсу відіграла праця Скарги «O jedności
Kościoła Bożego». Потрібно також віддати належне острозькій
інтелектуальній школі та україномовним працям Герасима Смотрицького й
Леонтія Карповича на захист православної традиції, які захоплювали не
меншою силою слова та вплинули на ортодоксійну палітру дискусії. У період унійної полеміки такою ж промовистою в літературному плані була
полемічна творчість Івана Вишенського, котрий, не вдаючись до
безпосередньої польськомовної дискусії, своєю активною антиунійною
позицією опосередковано значно сприяв її розвитку.
Перший етап розвитку полемічної польськомовної прози охоплював
останні роки XVI ст., коли в колі риторичної традиції Скарги зросли нові
літературні генії, такі як Іпатій Потій, Мелетій Смотрицький, Марцін
Броневський, Клірик з Острога та ін. Його прикінцеву граничну дату
визначаємо більш конкретно, оскільки нею можна вважати переломний
виступ Мелетія Смотрицького на захист католицизму – «Apologia
peregrynacji do krаjów wschodnich» (1624), який водночас став початком
нового (другого) етапу польськомовної дискусії, більш зрілого в
художньому плані, якщо зважати на остаточне відокремлення літературної
прози від документалістики.
Апофеозом початкового етапу полеміки був написаний польською
мовою «Threnos...» Мелетія Смотрицького, поетику першого розділу якого
не вдалося перевершити жодному з польськомовних полемічних писань.
Автор приховав свою особу за псевдонімом Теофіл Ортолог, що в ті часи
394
було поширеним риторичним засобом. Ця риторична традиція лише
частково поширилася на наступні полемічні етапи, оскільки з відоміших
творів лише «Lithos» не втратив давньої свідомої анонімності.
Отже, можемо відзначити авторську анонімність першого етапу
польськомовної поунійної полеміки, його риторичну спадкоємність,
почерпнуту з літератури попередніх етапів, позначену умовами мовної
амбіваленції (важливу роль тут відіграли латинські, польські та українські
писання, а також перекладна література), значний ступінь
інтертекстуальності й прив’язаність до історичних джерел і
документалістики в семантичному та жанровому плані. На цьому етапі
апологетика поступово втратила фрагментарний характер і перейшла
в новий, послідовний вимір, набувши ланцюгової форми метадискурсу
з огляду на почергову реакцію суспільних діячів.
Мелетій Смотрицький разом зі зміною віровизнання загострив
суспільну полеміку, спонукаючи своїх співвітчизників до створення цілої
когорти прихильників і противників уніатства. На другому етапі гроно
апологетів розширилося, виникли праці різного ґатунку – від
наслідувального до глибоко індивідуального характеру. Найбільш
оригінальними творами в цьому напрямі вважаємо трактати Мелетія
Смотрицького на захист православ’я, а пізніше – католицизму,
«Antidotum…» Андрія Мужиловського, «Antiresis» Іпатія Потія тощо.
Другий етап розвитку полемічної польськомовної прози
характеризується неповторним симбіозом богословської тематики
й зародженого барокового концептизму, який дав змогу слову зайняти
чільну позицію, надавши переваги словесній грі, орнаментації,
літературному вимислу, упровадженню до літератури елементів так
званого низького стилю з національними особливостями тощо. У цей час
літературна польська мова уступає місце свідомо застосованій сарматії та
рутенізмам, які виконували важливу риторичну функцію в межах
дискусійної тематики, а також свідомій міфологізації текстів.
395
Цей сплеск літературної активності дещо притих із смертю Мелетія
Смотрицького, оскільки не стало визначного очільника жвавих і якісних
дебатів. Тож роком завершення другого етапу поунійної полеміки умовно
можна вважати 1634. Символом цього перехідного моменту стали дві
грамоти (православна й папська булли), затиснені в долонях покійного
Смотрицького згідно з його заповітом, що мало означати значний внесок
у примирення Східної та Західної християнських Церков.
Апологетичний аспект дискусії, як ми вже принагідно зазначали, не
лише не втратив ланцюгової реакції, а й значно розширився в кількісному
плані, творячи нові ланки сильнішої чи слабшої якості.
Третій етап унійної полеміки XVII ст. пов’язаний з іменем Касіяна
Саковича, який після довгих років діяльності на захист унії перейшов
у римо-католицьку конфесію, безпосередньо осудивши унію й посередньо
– православну віру. Його опонентами в дискусії стали такі визначні діячі
середини XVII ст., як Петро Могила та Пахомій Война-Оранський.
Окремої сторінки дослідження на цьому етапі вимагає діяльність Лазаря
Барановича і його послідовників, які на третьому етапі створили київськочернігівську школу апологетів. Чіткої межі поміж третім та четвертим
(останнім) етапом польськомовної поунійної полеміки немає. Для них обох
характерні глибока зануреність у світ бароко, нищівна сатира, радикалізм,
поглиблений схематизм апологетичного викладу, представлений у формі
конфесійних рівнобічних трикутників «католики західного обряду –
православні – католики східного обряду».
Останній (четвертий) етап полеміки, охоплює кінець XVII ст. і
почасти вирізняється зміною риторичної структури апологій, які з мінітрактатів усередині однієї праці перетворилися на окремі тематичні
трактати, що в апологетичному плані надало дискусії спонтанної,
довільної форми. У них було чимало локальних і політичних мотивів, що
відділяло літературу від власне богослов’я. Збереження формальної
схематичності апологій кінця XVII ст. не перешкоджало творенню нових
396
художніх форм у всіх жанрових різновидах полемічної прози. На цьому
етапі на особливу увагу заслуговують праці Йоаникія Галятовського,
Теофіла Рутки, Миколая Ціховича та ін.
Реформаційні й контрреформаційні мотиви займали в українській
польськомовній прозі незначну частку, адже саме на східних теренах
давньої Речі Посполитої в XVI–XVII ст. реформаторство зазнало значного
розквіту, впливаючи на локальну систему освіти, друкарні, літературу,
судочинство тощо. Яскравим прикладом цього типу окциденталізації
суспільства та релігійного середовища була діяльність аріанської школи на
Волині, заснованої Юрієм Немиричем. Ще одним приводом для гордощів
серед протестантів були здійснені ними переклади Святого Письма на
національні мови, зокрема польську. Інша ситуація склалася в центральних
і західних частинах Речі Посполитої, де відбулися дискусії не лише поміж
католиками та протестантами, а й між самими реформаційними течіями,
які не могли дійти згоди в доктринальних питаннях. У період раннього й
зрілого бароко особливий вплив на розвиток цього типу писань мали такі
полемісти, як Миколай Ціхович (Ціховський), Бальтазар Майснер, Йонаш
Шліхтинг, Даніель Клементінус, Анджей Вішоватий, Станіслав
Любенецький, Самуель Пшипковський, Ієронім Москожовський та ін.
Реформаційна дискусія набула форм полемічних брошур і памфлетів,
богословсько-полемічних орацій.
Чітке розрізнення жанрових особливостей прози наприкінці XVII ст.
сприяло «переформатуванню» так званих малих прозових жанрів, серед
яких виділялася новелістика. У цьому напрямі розвивали свою
письменницьку діяльність Станіслав Гераклій Любомирський, Вацлав
Потоцький, Томаш Наргелевич. Поряд з «об’ємними» й «релігійними»
жанрами в період пізнього бароко розвивалися побудовані на контрасті
такі види давнього письменства, як сатира, політичний памфлет, пасквіль,
брошура та політичні коментарі. Своєю проблематикою й типом
висловлювань ця проза значно відрізнялася від попередньої, уводячи
397
читачів у так зване «драматичне двадцятиліття» світського характеру, коли
першорядною проблемою всієї польськомовної літератури стало
вболівання над занепадом Речі Посполитої.
У риторичному плані розвиток польськомовного прозового
письменства протягом досліджуваного століття зазнав стрімкого поступу,
перейнявши всі комплементарні аспекти літературного бароко. Наприкінці
XVII ст. бароко переживало стан розквіту, водночас увівши в літературний
ужиток сатиру, іронію, елементи народної мови, проте вже в наступному
сторіччі можна було розгледіти його поступовий захід за обрій.
На численних прикладах польськомовних текстів ми дослідили, що
основним джерелом натхнення для барокових авторів була Біблія у її
нових національних перекладах, полемічних інтерпретаціях, стародавніх
тлумаченнях Отцями Церкви, літургічному обрамленні тощо. Біблійна
герменея гармонійно вписувалася в бароковий літературний контекст
і слугувала канвою для паренетики творів серед низки інших персвазійних
засобів. Особливістю біблійної герменевтики доби бароко було
представлення цілісних конкордаційних рядів образності Святого Письма
із виділенням первинного значення ієрофаній і поширених на їх основі
міфологем.
Біблійна інтерпретація досліджуваних творів протягом XVII ст.
розвивалася нерівномірно – від цитувань латинською й польською мовами,
проміжних парафраз та алюзій до широко розбудованих явищ контрасту
й парадоксу з антитетичним характером висловлювань, що лягло в основу
зародження концептичного типу мислення.
Поряд із вагомим внеском біблійної герменевтики в прозу барокової
доби важливим був розвиток концептизму, у якому з видимих
протилежностей виникала гармонія, а в гармонійних і цілісних аспектах
проглядалася внутрішня противага й антитетичність на різних рівнях –
починаючи від фонеми та закінчуючи мегадискурсивним рівнем
текстового масиву епохи. Концептична наповненість літератури була
398
взаємозалежною з метафоричними конструкціями, на базі яких
створювалися концепт-слово, концепт-вислів, концепт-текст і, зрештою,
концепт-метатекст.
У межах загального польськомовного концептополя барокової доби
необхідно виділити біблійні концепти вогню і пов’язаного з ним світла,
неба, народження, пекла, суду, війни, сарматської ідилії, моря, бурі,
наставництва, батьківства та материнства, королівської влади, пророцтва,
дзеркала тощо. Ці та інші концептичні структури, здебільшого почерпнуті
із Святого Письма і меншою мірою з античних та патристичних джерел,
творили загальне концептополе, яким довільно послуговувалися польські
та українські польськомовні автори. Можемо стверджувати, що саме їм
була відведена ключова роль у формуванні загального тла барокового
інтертексту, поширенні «богомислення» на прикладі літературних зразків.
Античний тип концептів у барокові часи набув меншого поширення, що
пояснювалося горішньою спрямованістю тогочасного мислення, однак
переважив в емблематичних вступах і панегіричних посвятах на честь
меценатів, можновладців та королівських спадкоємців.
Інтертекстуальний принцип творення польськомовної прози XVII ст.
став визначальним у її розвитку. На початку століття ми простежуємо це
в численних творах паралітературного характеру, які відзначалися
більшим чи меншим художнім рівнем представлення дійсності, вимислу чи
світу ідей. Цю епоху свідомо виділяємо як добарокову (поренесансну),
оскільки в ній інтертекст об’єднував в єдине ціле історію, богослов’я,
політику та літературу. Риторика була спільним знаменником, який
поєднував різні у сучасному сприйнятті дисципліни в один
польськомовний мегадискурс. При цьому не викликає заперечень
твердження, що у польськомовній прозі XVII ст. не можна провести чіткої
межі між бароко та добароковим періодом. Єдиний шлях до їх розрізнення
вбачаємо в аналізі художньої персвазії творів, у яких поступово
399
наростають елементи барокового «богомислення» з виокремленням
концептичних структур і послідовним їх метафоричним ускладненням.
У першій половині і всередині XVII ст. інтертекстуальний рівень
польськомовної прози виявився у ланцюговому викладі апологій,
антитетичній структурі численних трактатів історичного та богословського
змісту, значному вливі Біблії на побудову художньої концептосфери.
У другій половині та наприкінці досліджуваного століття
інтертекстуальні паралелі конкретизувалися в політичні орації, сатиру,
апології та трактати, присвячені виключно одній богословській проблемі,
які найчастіше були представлені у формі «полемічних трикутників» та
інших інтертекстуально ускладнених структур. Ми визначили, що характер
літературних дискусій на цьому етапі почасти був символічним, оскільки
барокові прозаїки гармонійно вписували в загальний контекст праць уже
померлих на той час авторів, вимушено активізуючи попередні «битви
трактатів». Таким чином, інтертекстуальні межі впродовж XVII ст. не були
однорідними.
На основі проаналізованих польської та української парадигм
польськомовного письменства XVII ст. нами виділено такі основні
тенденції інтертекстуальних співвідношень у межах дослідженого
текстового масиву:
– динамічний розвиток ієрофаній як пресупозиції літературних писань
і складових елементів концептичних структур;
– поширення міфологем і свідома сарматизація стилю прозових
писань;
– антитетичність міжтекстових конструкцій;
– барокове повернення до первинного сенсу символу, заміна
метонімічного рівня символіки на метафоричний;
– розвиток авторського profanum, основаного на потребі вираження
національної самобутності та соціальних мотивів;
400
– уведення в прозові тексти численних елементів prosimetrum
і емблематичного способу відображення світу ідей;
– продовження риторичної традиції іmitatio в єдності з перекладними,
латинськомовними та давніми українськомовними видами писань;
– поява на вітчизняному та польському літературному ґрунті нових
жанрів і мікрожанрів барокового характеру («колядних» проповідей,
фацецій, анаграм¸ пасквілів, політичних брошур тощо),
трансформація класичних жанрових форм;
– виникнення і поширення цілісної концептосистеми
в інтертекстуальному полі польської та української літератур.
Ця низка основних аспектів вираження інтертексту польськомовної
прози XVII ст. конкретизується у творчості кожного з давніх авторів,
визначних літературних зразках барокової доби.
Отже, перспективним у майбутньому є паралельне вивчення двох
парадигм польськомовного письменства – польської та української, –
виокремлених у національному та релігійному планах, з урахуванням
їхньої спільної концептосфери. Оскільки, як ми довели, ці літературні
явища насправді мали цілісний характер в проблемному і жанровому
контекстах, така ситуація спонукає до наступного активного видання
давніх писань, адаптації текстів до сучасної мови, зіставлення окремих
тематичних прозових блоків із метою виявлення спільних і відмінних рис
жанрової ідентифікації на прикладі польськомовної творчості окремих
письменників. Синтез художнього масиву різних генологічних джерел
повинен стати визначальним чинником у подальшому розвитку
медієвістичних розвідок у запропонованому напрямі.