КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ПРОСТОРУ У ФРАНЦУЗЬКІЙ МОВІ

Краткое описание

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

ЮЩЕНКО Мирослава Петрівна

УДК 811.133.1’37:165.194

КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ПРОСТОРУ У ФРАНЦУЗЬКІЙ МОВІ

Спеціальність 10.02.05 романські мови

Дисертація
на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник ПОМІРКО Роман Семенович,
доктор філологічних наук, професор

Львів 2007

ЗМІСТ

С.

ВСТУП

4

Розділ І. ПРОСТІР ЯК ОБ’ЄКТ ЛІНГВІСТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

11

1.1.

Значення, поняття, категорія і концепт у трактуванні когнітивної лінгвістики

11

1.2.

Перцептивний простір у когнітивному та етнолінгвістичному аспектах

30

1.3.

Лінгвістичні теорії простору. Просторова метафора

38

1.4.

Дослідження відображення перцептивного простору в мові

43

Висновки до Розділу 1

52

РОЗДІЛ ІІ. КОНЦЕПТ ПРОСТІР” ТА ЙОГО СКЛАДОВІ У ФРАНЦУЗЬКІЙ МОВІ

55

2.1.

Елементи просторових відношень

55

2.2.

Локалізований предмет як складова концепту простір”

58

2.3.

Просторовий орієнтир як складова концепту простір” та елемент просторових відношень

74

Висновки до Розділу 2

78

Розділ ІІІ. Фонові та периферійні складові концепту простір”

82

3.1.

Область взаємодії просторових предметів як складова концепту простір”

82

3.2.

Відстань як концептуальний елемент простору

88

3.3.

Означена та неозначена локалізація предмета

106

3.4.

Будова сцени і перспектива

115

Висновки до Розділу 3

126

РОЗДІЛ IV. Засоби вираження елементів просторових відношень

130

4.1.

Маркери просторової локалізації

130

4.2.

Просторова семантика в загальних найменуваннях місця

137

4.3.

Приміщення як просторовий орієнтир та його найменування у локативних конструкціях

150

4.4.

Людина та частини її тіла як просторовий орієнтир у просторових конструкціях

156

4.5

Функції географічної лексики у складі локативних конструкцій

163

Висновки до Розділу 4

170

ВИСНОВКИ

175

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

186

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

206

ДОДАТКИ

209

ВСТУП

Простір і час належать до понять, які складають основу людського світосприйняття. Це, як зауважував Кант, дві чисті форми чуттєвої інтуїції, які існують a priori, але які в той же час становлять необхідні умови будь-якого емпіричного знання і будь-якого об’єкту пізнання. Ось чому простір як філософський і мовний концепт перебував у полі зору вчених, починаючи з античних часів.
Від візантійських граматиків М.Планудеса і П. Ґаза до лінгвістів ХХ і ХХІ ст. точиться суперечка про первинність і визначальну роль у мові просторових чи часових відношень (Л.Єльмслев, Дж.Андерсен, Ж.-П.Декле, В.Брьондаль, Ж.Дервілез-Бастужі та ін.). Когнітивна лінгвістика від часу свого зародження прийняла твердження когнітивної психології (В.Шевчук, А.Ярмоленко та ін.) про первинність уявлень людини про просторові відношення між предметами та явищами навколишнього світу та підтримала тезу локалістів про первинний, вихідний характер вираження просторових відношень щодо відношень інших типів і таким чином вивела концепт простір” в ряд найважливіших універсальних концептів. Важливу роль у формуванні нових понять і конструкцій когнітивізм відводить просторовій метафорі (Ж.Лакофф і М.Джонсон, К.Ванделуаз, Ж.Фоконьє, Ж.Деріда, Е.Касірер, Ж.Маторе).
У східноєвропейському мовознавстві за традицією, перейнятою від Аристотеля, який визначив місце” серед основних понятійних категорій, дослідження локативності як мовного явища (на матеріалі різних мов) проводилися переважно у функціонально-семантичному аспекті (Т.Алісова, А.Абдулліна, М.Бадхен, А.Варшавська, І.Богданова, Є.Владимирський, М.Всеволодова, О.Виноградова, І.Ємець, О.Селіверстова, М.Сенів, О.Туницька та ін.).
Основну увагу представники функціонально-семантичного напрямку звертають на типи відношень між об’єктом локалізації та локумом, під яким розуміють предмет, названий у висловлюванні як місце розташування чи просторовий орієнтир, щодо якого локалізується об’єкт; встановлюють семантичну структуру функціональної категорії простору в досліджуваних мовах. Складний концепт простору зводиться ними до просторових відношень між двома предметами: тим, що локалізується, та предметом місцем локалізації.
У такому випадку визначальним для окреслення просторових відношень є локум, оскільки він виступає у досліджуваних виразах маркованим елементом, тобто формою зі значенням просторового відношення чи його конкретного вияву. Саме тому автори функціонально-семантичних досліджень серед засобів вираження просторових відношень розглядають лише марковані просторовим значенням мовні одиниці. При цьому поза увагою функціонально-семантичного дослідження залишаються засоби вираження локалізованого предмета та інших складових концепту простір” у досліджуваній мові, хоча просторові відношення неможливі поза участю принаймні двох просторових предметів, а специфіка просторових відношень залежить не тільки від ознак місця, але й від властивостей просторового об’єкта, який локалізується, а також від умов локалізації, що у випадку зосередження уваги лише на локумі залишається неврахованим.
Таким чином, принципи функціонально-семантичного аналізу понятійної категорії простору обмежують розуміння концепту простору, вираженого в мові, до локуму, а розгляд його до аналізу типів просторових відношень, виражених локативними словосполученнями, переважно прийменниково-іменниковими. Поза межами аналізу залишаються інші складові концепту та засоби їх вираження. Не знаходять свого відбиття в такому аналізі також властивості просторових предметів, які з погляду носіїв мови визначають характер просторових відношень, не складається цілісна картина перцептуального простору як типове його сприйняття носіями мови, відбите цій у мові. Все це може постати за умови звернення до когнітивного аспекту дослідження.
У французькому мовознавстві спроба вивчення простору в когнітивному аспекті належить Клодові Ванделуазу, який розглядав семантику просторових прийменників, звертав увагу на систему понять, пов’язаних з вираженням розміру у французькій мові. Його послідовниця Андре Борільо, вивчаючи засоби вираження простору в сучасній французькій мові, зосередилась на характеристиці загальних найменувань просторових властивостей предметів за їх будовою, розміром та просторовою орієнтацією.
Ці дослідники розглядають у своїх працях позатекстові конструкції на позначення найтиповіших просторових відношень між двома елементами фізичної реальності, встановлюючи специфіку когніції простору та концептуалізації елементарних просторових ситуацій. Цей же принцип когнітивного опису спостерігаємо у дослідженнях Ж.Фоконьє, Е.Світсер, Ч.Лахура, Б.Бжозовської-Збужинської та ін. Однак особливості когніції просторових предметів та специфіка концептуалізації просторових ситуацій найповніше виявляються у тексті, тобто за умови їх розгляду в широкому мовному й позамовному контексті.
Отже, актуальність дослідження полягає:
- у потребі проведення комплексного когнітивного аналізу концепту простір” у французькій мові як складного явища, яке виникає у результаті сприйняття носіями мови та відбиття в ній перцептуального простору;
- у необхідності встановлення структури концепту простір” та опису його складових елементів;
- у важливості встановлення закономірностей концептуалізації перцептивного простору в французькій мові;
- у необхідності визначення перцептивних ознак предметів, з якими вони входять до просторових ситуацій, концептуалізованих і відображених у французькому мовному контексті.
Зв’язок роботи з науковими темами. Робота виконана в межах наукової теми кафедри французької філології Львівського національного університету імені Івана Франка Дослідження структурно-семантичних особливостей та тенденцій розвитку французької мови” (номер державної реєстрації 0103Н0011928, шифр 39 П).
Метою дисертаційної роботи є розгляд концептуалізції перцептивного простору та функціонально-когнітивна характеристика його складових у французькій мові.
Мета дослідження визначає такі його завдання:
- встановити закономірності відбиття просторових відношень у мові, окреслити специфіку розгляду перцептивного простору мовознавчими напрямками;
- визначити структуру концепту простір”, схарактеризувати його складові та встановити відношення між ними на матеріалі французького різностильового дискурсу;
- описати елементи просторової ситуації та виявити відношення між її учасниками;
- визначити чинники формування узвичаєної просторової ситуації;
- подати характеристику основних маркерів просторової ситуації у французькій мові як найменувань об’єктів когніції.
Об’єкт дисертаційного дослідження концептуалізація перцептивного простору у французькій мові.
Предмет дослідження концепт простір” та його мовне вираження як результат відображення перцептивного простору у свідомості носіїв французької мови.
Матеріалом дослідження слугували французькі тексти різних стилів: художнього (література різних жанрів ХІХ-ХХ, поч. ХХІ ст.), публіцистичного (тексти французьких часописів, телепередач, кінофільмів) та науково-популярного (матеріали періодичних видань, Інтернету).
Методи і прийоми дослідження. В роботі використовувалися такі основні методи дослідження: метод лінгвістичного спостереження та опису для систематизації та класифікації мовного матеріалу; методи когнітивного аналізу для встановлення прототипу, визначення профілювання прототипу, а також побудови денотаційного сценарію для визначення просторових ознак елементів та опису типових просторових ситуацій.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що у ній вперше здійснено комплексний когнітивний аналіз концепту простір” і його концептуалізації у французькій мові та визначено усі його складові, які структуруються на основі сприйняття носіями французької мови елементів просторової ситуації. Зроблено першу в романському мовознавстві спробу встановити чинники формування узвичаєної просторової ситуації. Здійснено опис типових маркерів просторової ситуації як найменувань прототипів просторових предметів.
Теоретичне значення дослідження полягає у встановленні закономірностей концептуалізації перцептивного простору у французькій мові та визначенні складових універсального концепту за даними лінгвального і позалінгвального контекстів, закладених у семантиці висловлювання, а також у поглибленні бачення метафори як основи пізнавального механізму та уточненні розуміння процесу формування прототипу і його ролі у передачі мовою концептуалізованої просторової ситуації шляхом віднесення до попереднього мовно-когнітивного досвіду.
Практичне значення дослідження визначається можливістю використання основних положень та результатів роботи у подальших дослідженнях універсальних концептів природної мови, у дидактиці вищої школи під час викладання курсів лексикології й семасіології, а також для складання посібників, методичних розробок, написання спецкурсів. Запропонований когнітивний аналіз семантики просторових найменувань може бути застосований у лексикографічній практиці.
На захист винесено такі положення:
1. Концепт простір” формують такі елементи, як: предмет локалізації та місце локалізації, які разом з концептуалізантом утворюють центр концепту; фонові елементи: напрямок руху, зона взаємодії просторових об’єктів; периферійні складові концепту: відстань, межа, розмір, що знаходить своє мовне вираження у багатокомпонентних локативних конструкціях.
2. Мовець-концептуалізант у побудові та описі просторових ситуацій спирається на власний досвід пізнання світу та на узвичаєні для носіїв мови типові моделі просторових відношень, які профілює відповідно до нових умов. Адресат сприймає передану йому просторову ситуацію через свій пізнавальний та мовний досвід.
3. Концептуалізований простір зберігається у свідомості носіїв мови у вигляді узвичаєних типових просторових ситуацій. Узвичаєність просторової ситуації складається із: закріплених у свідомості носія мови просторових характеристик прототипів категорій предметів, що входять до цієї ситуації; прогнозованості набору об’єктів локалізації для певного місця локалізації; прогнозованості локалізації для предметів певної категорії залежно від просторових характеристик їхніх прототипів.
4. Засобами вираження типових об’єктів локалізації виступають найменування предметів (назви реальних та міфічних істот, найменування тварин, конкретні та абстрактні найменування неістот), назви дій та багатокомпонентні описи просторових ситуацій.
5. Семантика засобів вираження просторових предметів відображає різні рівні прогнозованості їхньої локалізації. Високий рівень прогнозованості притаманний просторовим предметам, вираженим назвами людей за родом заняття, найменуванням тварин, географічних об’єктів, явищ природи.
6. Область взаємодії між спостерігачем і просторовими об’єктами може бути поділено на три сектори, які утворюються навколо спостерігача за принципом досяжності їх органами чуття концептуалізанта і кожному з яких притаманні свої учасники просторових відношень та специфічні засоби їх мовного вираження.
7. Типовими засобами вираження місця локалізації виступають загальні назви місця, найменування географічних об’єктів, назви приміщень і будівель, найменування людини та частин її тіла, назви предметів побуту, які входять до опису просторових ситуацій як найменування прототипів просторових предметів, закріплених у свідомості носіїв мови.
Особистий внесок здобувача. Всі результати дослідження одержані автором особисто.
Апробація результатів здійснено на Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів Ломоносов” (Москва 2001), на міжвузівських наукових конференціях студентів та молодих учених Зіставне та типологічне вивчення романських, германських мов і літератур” (Донецьк 1999), Зіставне вивчення германських і романських мов і літератур” (Донецьк 2000, 2001), на міжвузівській конференції аспірантів Актуальні дослідження іноземних мов і літератур” (Донецьк 2003), на Міжнародних Граматичних читаннях ІІ, ІІІ (Донецьк 2002, 2005), на Міжнародних наукових конференціях Актуальні проблеми романо-германської філології в Україні та Болонський процес” (Чернівці 2004), Семантика слова і тексту” (Івано-Франківськ 2006), Структурно-семантичні і когнітивно-дискурсивні парадигми сучасного романського мовознавства” (Чернівці 2006), а також на щорічних звітних конференціях професорсько-викладацького складу Львівського національного університету імені Івана Франка та у виступах на семінарах кафедри французької філології Львівського національного університету імені Івана Франка.

Основний зміст роботи знайшов своє відображення в 16 публікаціях, з яких 8 - наукові статті у фахових виданнях.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Простір” є універсальним мовним концептом, який має складну і одночасно динамічну структуру. Її утворюють такі складові елементи як: предмет локалізації, місце локалізації, які разом з концептуалізантом утворюють центр концепту; фонові елементи: напрямок руху, зона взаємодії просторових об’єктів; периферійні складові концепту: відстань межа, розмір.
Концептуалізований простір зберігається у свідомості носіїв мови у вигляді узвичаєних типових просторових ситуацій. Узвичаєність просторової ситуації складається із: закріплених у свідомості носія мови в результаті його когнітивного і мовного досвіду просторових характеристик прототипів категорій предметів, що входять до цієї ситуації; прогнозованості набору об’єктів локалізації для певного місця локалізації; прогнозованості локалізації для предметів певної категорії залежно від просторових характеристик їх прототипів.
Простір, який сприймається людиною, є відносним. Просторові відношення, встановлюються між не менше, ніж двома просторовими предметами, один з яких виступає об‘єктом локалізації, а інший місцем чи просторовим орієнтиром.
У процесі локалізації та сприйняття просторової ситуації бере участь суб’єкт сприйняття та вираження просторових відношень у мові мовець, концептуалізант. У просторовій ситуації з пасивним об’єктом локалізації, може бути присутній суб’єкт, який створює просторові відношення між двома предметами і, на нашу думку, може бути визначений як локалізант.
Мовець-концептуалізант, виходячи з власного досвіду пізнання світу та застосовуючи вироблені мовою конструкції для його передачі, будує просторові ситуації за певними мовними моделями, профілюючи їх відповідно до ситуації. Особливості відношення між двома просторовими об’єктами залежать від просторових властивостей прототипів та специфіки сприйняття їх носіями мови. Мовець передає, а адресат мовлення сприймає невідомі йому просторові відношення через знану в результаті когнітивного і мовного досвіду просторову ситуацію.
Типовим об’єктом, який локалізується, може бути істота, зокрема особа, яка перебуває, виконує певну дію чи отримує якусь ознаку в межах якого-небудь простору, якій притаманні такі властивості, що впливають на її просторову поведінку: здатність переміщуватися на суші й у воді, мати прогнозоване вертикальне положення, здатність змінювати свою орієнтацію у просторі та конфігурацію місця як частини простору, яку істота займає. На просторові відношення істоти з іншими просторовими об’єктами впливає також певна закріпленість за місцем проживання (населені пункти, будівлі та ін.) та діяльності (поле, завод, інститут тощо). Особа має прогнозовану локалізацію, якщо названа за професією, родом занять, соціальним станом тощо. Істота виявляє себе у просторових відношеннях як фасадний предмет.
Об’єкт локалізації особа може перебувати в русі або займати певне місце в результаті спрямованого руху, тобто рухомий об’єкт протягом однієї просторової картини може змінювати свою локалізацію та конфігурацію тієї частини простору, яку займає. Нерідко рухомість чи нерухомість особи як об’єкта локалізації встановлюється лише з контексту, зокрема тоді, коли локалізується особа носій ознаки.
Локалізаційні можливості міфічних істот та казкових персонажів відрізняються від подібних якостей реальних істот, оскільки частина простору, яку вони можуть займати, та їх просторові характеристики (розмір, форма) мало прогнозовані, на відміну від просторових характеристик людини чи реальних представників тваринного світу.
Предметом локалізації може бути частина тіла людини чи тварини, яка має свою специфіку у встановленні просторових відношень з іншими предметами. Локалізована частина тіла істоти завжди сприймається як невіддільна від цілого, надаючи додаткової просторової характеристики істоті, уточнюючи її положення в просторі, зовнішній вигляд (розмір, конфігурацію).
Тварина об’єкт локалізації, як і інші реальні істоти, відзначається прогнозованістю місця перебування (географічні об’єкти, найменування приміщень, природне середовище).
Неістота як предмет локалізації може мати просторову характеристику, яка відповідає принципу фіксації, тобто такі предмети мають сталу локалізації або звичну орієнтацію в просторі, зумовлену їх природою або звичним використанням.
Локалізованим конкретним предметам-неістотам притамана просторова конфігурація різної геометричної складності. Специфікою розташування множини предметів є те, що вони створюють у просторі іншу конфігурацію, ніж один окремий предмет, але одержують переважно спільну просторову характеристику. Локалізуються також недискретні предмети, виражені у просторовій конструкції абстрактними назвами.
Специфіка локалізованих географічних об’єктів як локалізованих предметів полягає в тому, що їх форма і розміри можуть бути відомими, але сприймаються частково, лише до тієї межі, якої сягають органи чуття людини. Місце розташування явищ природи, як правило, прогнозоване.
Серед абстрактних предметів найчастіше об’єктом локалізації виступають емоції та почуття людини, результати її мисленнєвої діяльності та под. Предмет локалізації, реальний чи уявний, може бути не названий прямо, а виражений шляхом метафоризації чи метонімізації.
У проаналізованих текстах часто предметом локалізації виступає ситуація як така, коли комунікативно важливими є усі елементи ситуації. Геометрична конфігурація ситуації та її співвідносність з місцем розташування виступає як багатоелементна просторова конструкція на фоні просторового об’єкта. Локалізуватися може дія, яку виконує особа чи група осіб, зокрема дія, спрямована на побудову чи зміну просторової ситуації.
Засоби вираження просторових предметів відображають такі рівні прогнозованості їхньої локалізації: нульовий характер прогнозованості, притаманний займенникам, іменникам власним назвам, найменуванням людей за статтю; низький рівень прогнозування локалізації виявляють назви побутових предметів, найменування людей за спорідненістю, місцем проживання, релігійною та етнічною належністю, назви міфічних істот; високий рівень прогнозованості притаманний просторовим предметам, вираженим назвами людей за родом заняття, найменуванням тварин, географічних об’єктів, явищ природи.
Важливою ознакою лінгвістичного механізму, який використовується для позначення місця, є те, що в мові місце не може бути визначене саме через себе, а визначається за відношенням до певного об’єкта. Типовими просторовими орієнтирами є: 1.Місце взагалі; 2.Істота та частини її тіла; 3. Конкретний предмет; 4.Предмет-вмістилище; 5.Приміщення, будівля (природні й артефакт); 6.Географічний об’єкт; 7.Організація, установа, соціум; 8. Місце як середовище; 9.Cукупність впорядкованих елементів; 10.Абстрактний предмет.
У просторовій конструкції можлива лише вказівка на місце, яке відоме з контексту, виражена прислівником (voici, voilà, ici, là).
Інколи для позначення локалізації предмета достатнім є означення відстані предмета локалізації від мовця, дистанції від просторового орієнтира. Можливим є також оцінне означення відстані (loin, près de).
Характер локалізації залежить не тільки від властивостей предмета, але й від просторових ознак місця його локалізації, тобто від наявності в нього протяжності по горизонталі чи вертикалі, поверхні чи внутрішнього об’єму, відносно яких може бути розташований предмет.
Класифікація зібраного матеріалу дозволяє встановити різні типи відношення між об’єктом локалізації та місцем в області їхньої взаємодії. Залежно від того, чи займають об’єкт та місце його локалізації спільну частину простору, мають спільні точки дотику чи ні, виділяємо два типи взаємодії: взаємодія контактна і дистантна. Контактна виникає між об’єктом та місцем, якщо вони займають спільну частину простору, і може бути різноманітною за своїми просторовими характеристиками: кількістю точок контакту, розташуванням у просторі та розміром поверхонь, площ, об’ємів, охоплених контактом.
У випадку, коли областю контактної взаємодії виступає поверхня просторового орієнтира (місця розташування об’єкта локалізації), можливі такі основні її реалізації: поверхнева точкоподібна контактна взаємодія; поверхневий одновимірний контакт по горизонталі чи по вертикалі; поверхневий геометрично складний контакт між просторовими об’єктами; об’ємний контакт включення об’єкта локалізації до просторового орієнтира.
Дистантна взаємодія просторових предметів виникає тоді, коли об’єкт локалізації та просторовий орієнтир не займають спільної частини простору, не мають точок безпосереднього контакту. Між локалізованим предметом, а отже, і його реальним місцем у просторі, та просторовим орієнтиром завжди є певна дистанція, яка може бути означеною чи неозначеною. Розташування елементів просторової локалізації при наявності дистантної взаємодії може бути різним, основою його виступає просторова метафора.
Розташування об’єкта чи об’єктів локалізації може бути дистрибутивним, коли відбувається поверхневий чи внутрішній контакт з кількома просторовими орієнтирами одночасно чи послідовно. У цьому випадку область взаємодії є множинною і разом з тим змінною у просторі свого поширення і в часі, а контакт між ними може бути однократним чи багатократним, повторюваним.
Види взаємодії між просторовими об’єктами залежать від властивостей об’єктів, які профілюються у просторовій ситуації. Наявність поверхні у просторового орієнтира як потенційної області контактної взаємодії та конфігурація цієї поверхні визначають конкретні реалізації взаємодії: поверхнева точкоподібна контактна взаємодія; поверхневий одновимірний контакт по горизонталі чи по вертикалі; поверхневий геометрично складний контакт між просторовими об’єктами; об’ємний контакт включення об’єкта локалізації до просторового орієнтира.
Релевантною для характеру області взаємодії є також відстань. Наявність відстані між об’єктом локалізації та просторовим орієнтиром дозволяє реалізувати моделі ситуації з дистантною областю взаємодії: розташування об’єкта на горизонтальній осі відносно просторового орієнтира; розташування елементів на вертикальній осі; розташування об’єкта (об’єктів) локалізації по колу, навколо просторового орієнтира та ін.
Область взаємодії за характером відстані між просторовими об’єктами може бути поділена на три зони, кожній із яких притаманні свої учасники просторових відношень. За нашими спостереженнями, зону мінімальної відстані від спостерігача у локативних ситуаціях утворюють: найменування людини та частин тіла людини, які можуть виступати як в ролі локалізанта, об’єкта локалізації, так і локалізованого предмета; найменування субстанцій, пов’язаних із функціонуванням людського організму, зі змінами його у результаті старіння, хвороби тощо; найменування одягу, взуття, прикрас, матеріалів тощо, якими можна прикрити тіло людини чи його частини; назви явищ природи, проявів природного середовища; назви інших предметів, розміщених у безпосередній близькості від людини з метою виконання функцій органів людського тіла; найменування почуттів, емоцій, процесів мислення, результатів мовлення, сприйняття органами чуття.
Елементами другого просторового сектору, який утворюється навколо концептуалізанта, виступає сам спостерігач, який безпосередньо сприймає навколишні предмети органами чуття, а також будь-які зовнішні за відношенням до нього просторові об’єкти.
Найбільша відстань від спостерігача характерна для третього просторового сектору, в якому, щоб встановити відношення між об’єктами, присутніми в цій зоні, концептуалізант повинен переміститися на значну відстань або перетнути уявну конструкцію простору.
Під час сприйняття чи створення просторової ситуації відстань як величина просторового відрізка, який відділяє один просторовий об’єкт від іншого, обов’язково піддається оцінці з боку спостерігача (концептуалізанта, мовця). Спостерігач може провести таку оцінку відстані двома способами: по-перше, суб’єктивно визначаючи входження просторового об’єкта до певного просторового сектора відносно самого спостерігача чи іншого просторового орієнтира (сектор мінімальної відстані, сектор досяжності сприйняття органами чуття спостерігача, сектор значного віддалення); по-друге, за допомогою співвіднесення відстані з певними просторовими відрізками, відомими йому з попереднього досвіду вимірювання відстані. Наближення чи віддалення мисляться як наслідок фізичного і ментального подолання просторового відрізка, що відділяє предмети один від одного.
Суб’єктивність оцінки відстані концептуалізантом залежить від різних чинників: ця суб’єктивність детермінується не фізичною, а психічною близькістю, включенням до того самого ментального простору, у якому знаходиться мовець (або уявлений у дискурсі спостерігач); впливом соціо- етнографічного чинника, етнопсихологічними чинниками, коли одна й та ж відстань по-різному оцінюється представниками різних національно-соціальних груп; пояснюється сприйняттям мовцем фізичної або ментальної досяжності співрозмовника.
Локалізація предмета є означеною і неозначеною. Означена локалізація може передавати точне і приблизне місце розташування предмета, виражати суб’єктивну та об’єктивну оцінку локалізації. Неозначеність просторової локалізації може бути повною і частковою, але при цьому неозначена просторова локалізація є стилістично маркованою, оскільки семантика засобів її вираження містить емоційно-оцінні ознаки.
Виникнення неозначеної локалізації має різні комунікативні причини, серед яких основними можна вважати такі: місце локалізації невідоме; мовець не хоче називати місце локалізації, яке йому відоме; мовець вважає за надлишкове називати місце локалізації; мовець не називає місця локалізації, але називає його ознаку; для мовця не має значення місце локалізації; для мовця не важливе саме місце локалізації, але важливо подати суб’єктивну оцінку просторових відношень.
Неозначеність локалізації є повною, коли відсутні будь-які вказівки на характер локуму, і неповною, коли в контексті знаходимо назви окремих просторових або якісних ознак локуму. У більшості випадків висловлювання, які містять вирази неозначеної локалізації, вирізняються емоційно-оцінним відтінком значення.
До системи огляду просторової ситуації входять: концептуалізант; елементи перспективи пункт бачення, вид ментального сканування, обсяг вираження; сектор досяжності або огляду; предмет і місце локалізації на сцені з різним ступенем їх деталізації та обсягом.
Значну роль у побудові просторової ситуації відіграє фасадність / нефасадність просторового орієнтира. Для концептуалізації конкретної просторової ситуації важливою є не лише симетрія /асиметрія просторових відношень предмета локалізації та місця його розташування, але й інші, релевантні для мовця, спостерігача, локалізанта ознаки просторових предметів, а саме, чи виступають вони перешкодою, створюють захист у просторі тощо. У випадку виконання функції просторового орієнтира не фасадними предметами для суб’єкта локалізації важливою є можливість окреслення просторової фігури, взаєморозташування у просторі предметів, різних за своїми просторовими властивостями.
Важливим чинником побудови просторової ситуації виступає ментальне сканування пізнавальний процес, який визначає різницю між висловлюваннями залежно від перспективи, а також об’єктивність чи суб’єктивність конструювання мовцем висловлювання.
Спостерігач сприймає себе як предмет перцепції, одночасно збільшуючи сцену огляду, вводячи до неї себе як просторовий об’єкт поруч з іншими об’єктами локалізації. До чинників просторової ситуації належить також обсяг вираження, тобто сукупність понятійних доменів, які охоплює висловлювання.
Аналіз вираження просторових ситуацій у французькій мові показує, що обсяг вираження пов’язаний з деталізацією сцени, а також із виразністю зображення просторових елементів, яка залежить від співвідношення поля зору і фокусу сцени.
У висловлюваннях, що формалізують просторову локалізацію, значну роль у вираженні простору відіграють просторові локативи елементи, які уточнюють характеристику відношення між тілом (предметом) і місцем. Просторові локативи належать до різних граматичних категорій: прислівники, прийменники, іменники, прикметники та ін.
Дослідження семантики і засобів мовного вираження просторових відношень у різних мовах виявило, що важливу роль у передачі локативного значення у французькій мові відіграють прийменники, які не тільки найзагальніше передають просторові відношення між об’єктом та місцем локалізації, але й впливають на формування складу локативних конструкцій.
Найзагальніше передають просторові відношення, а отже, формують семантичне ядро відповідної категорії прийменники місця: à, en, dans, sur, sous, devans, derrière, près, shez та деякі інші. Аналіз функціонування цих прийменників показав, що вони відбивають таку ознаку просторових відношень, як наявність /відсутність збіжності між частинами простору, зайнятими об’єктом локалізації та місцем його розташування; передають розміщення предмета всередині окресленого простору не тільки фізичного, але й простору як множини, понятійного, часового і т.д., а також відображають симетричність / асиметричність просторових відношень.
Аналіз лексичних значень загальних найменувань місця, зокрема лексеми lieu, дає можливість встановити, що до семантичної амплітуди цієї лексеми та її синонімів (place, emplacement, endroit, position, situation, milieu, espace, site, coin) входить як загальне, абстрактне розуміння місця як частини простору”, так і конкретне розуміння місця як вмістилища, частини простору, яку займає предмет”.
До значеннєвої структури загальних найменувань місця входять семи різного ступеня узагальнення, які формують семантичне поле локативності. Усі ці семи входять до локативних лексичних значень, які можна розбити на кілька груп за їх роллю у формуванні категорії місця: семи, які відбивають розуміння простору самого по собі як абстракції; семи, які відбивають розуміння простору як вмістилища чогось; семи, які передають спосіб означення, обмеження простору; семи, які характеризують спосіб розміщення об’єкта у просторі; семи, які передають конкретне розуміння простору як конкретного просторового об’єкта, зокрема спеціалізованого; семи, які відбивають розуміння простору як множини, сукупності елементів.
Засобами вираження центральних елементів концепту простір” виступають, насамперед, лексеми із узагальнено-просторовою семантикою: найменування географічних об’єктів, приміщень і будівель, людини та її частин тіла.
У французькій мові найменування природних споруд, приміщень, будівель корелюють з назвами географічних об’єктів за диференційними ознаками ‘відкритий / закритий простір’, ‘природний / антропогенний об’єкт’, при цьому деякі мікрогрупи за першою ознакою долучаються до найменувань приміщень, а за другою, до назв географічних об’єктів.
Мікрогрупу назв, які входять до складу лексики на позначення споруд та приміщень, обєднану за диференційною ознакою ‘природний’/ ‘штучний’, утворюють найменування споруд, які виникли внаслідок життєдіяльності тварин: aire, antre, bauge, gîte, nid, ressui, repaire, retraite, tanière, terrier тощо.
До загальних найменувань закритого простору належать лексеми abri, bâtiment, для яких інтегральною семою є ‘закритий з одного або з кількох боків простір’, а диференційними ‘природний’ / ‘антропогенний’.
Найменування приміщень (abri, asile, gîte, refuge) у складі пропозицій з локативними конструкціями можуть актуалізувати, крім семи ‘місце’, сему ‘захист від негоди, небезпеки’, ‘призначений для людей / для тварин’ (abri, demeure, logement, maison / bauge, forme, refuge, repaire, retraite, tanière, terrier), тимчасова, примітивна споруда” (baraquement, cabane, hutte, tente), місце перебування / середовище існування” (niche), місце до/ від якого відбувається рух”, простір, усередину / зсередини якого спрямовано рух”.
Приміщення та споруди сприймаються мовцями як місця із прогнозованою просторовою характеристикою: це предмети, які мають внутрішній вільний простір, у якому може розташуватися інший просторовий предмет, зокрема істота.
Людина як орієнтир з’являється у описі просторової ситуації завдяки тому, що істота сприймається концептуалізантом та адресатом мовлення як будь-який просторовий об’єкт, зокрема такий, що може мати фіксовану просторову орієнтацію. Локативні конструкції з назвами людини часто виявляють семантичний синкретизм: зі значенням локативності поєднуються значення посесивності, директивності та ін.
Серед прототипових ознак частин тіла людини, які формують їхні просторові відношення з об’єктами локалізації, слід виділити: 1.предмет, що має поверхню (при цьому інші виміри можуть ігноруватися) усі частини тіла; 2. предмет, який є верхівкою людини об’єкта природної вертикальної орієнтації tête; 3. вмістилище відчуттів, почуттів та місце їх відображення насамперед visage, front, pommettes, menton, nez, yeux; 4. засоби формування конфігурації простору, займаного людиною genoux, jambes, pieds; 5.показники орієнтації тіла відносно фронтальної осі: poitrin, ventre, visage, dos.
Іманентною ознакою назв географічних об’єктів є просторовість, що забезпечує їм роль просторового локатива. У типових випадках для географічних об’єктів характерна відсутність фронтальності, яка компенсується фронтальністю іншого просторового предмета. Сприйняття географічних об’єктів як просторових предметів значною мірою залежить від концептуалізанта. Значні розміри типових географічних об’єктів та їх фіксована позиція й орієнтація в просторі обмежують можливість виконання ними ролі об’єкта локалізації. Характер загального просторового значення назв географічних об’єктів дає їм значні можливості метафоризації.

Список Використаної літератури

1. Абдуллина А.А. Функционально-семантическое поле локативности в современном русском языке: Автореф. дисс канд. филол. наук. Краснодар, 1994. 17 с.
2. Абдуллина А.А. Функционально-семантическое поле локативности в современном русском языке: Дисс. ... канд. филол. наук. Уфа, 1993. 162 с.
3. Александров Г. Учение Аристотеля о категориях бытия // Аристотель. Категории. М.: Гос. соц.- экон. изд-во, 1939. С.V-ХХХ.
4. Алефиренко Н.Ф. Спорные проблемы семантики. М.: Гносис, 2005. 326 с.
5. Алисова Т.Б. Очерки синтаксиса современного итальянского языка. М.: Изд-во МГУ, 1971. 293 с.
6. Алешина И.Г. Структурно-семантическая характеристика глаголов динамической пространственной локализованности во французском языке: (в сопоставлении с украинским). Дисс. канд. филол. наук. Донецк, 2000. 195 с.
7. Апресян Ю.Д. Избранные труды. Т.2: Интегральное описание языка и системная лексикография. М.: Яз. рус. культуры, 1995. 766 с.
8. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика. Синонимические средства языка. М.: Наука, 1974. 366 с.
9. АпресянЮ.Д. Формальная модель языка и представление лексикографических знаний // Вопросы языкознания. 1990. № 6. С.123-139.
10. Аристотель. Категории. М.: Гос. соц.-экон. изд-во, 1939. 84 c.
11. Арутюнова Н.Д. Логические теории значения // Принципы и методы семантических исследований. М.: Наука, 1976. 338 с.
12. Арутюнова Н.Д. Понятие судьбы в контексте разных культур / Научный совет по истории мировой культуры. М.: Наука. I полугодие, 1994. 320c.
13. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений (Оценка, событие, факт). М.: Наука, 1988. 338 с.
14. АхмановаО.С. Очерки по общей и русской лексикологии. М.: Учпедгиз, 1957. 294с.
15. Бабушкин А.П. Объективное и субъективное в категоризации мира // Общие проблемы строения и организации языковых категорий: Материалы научной конференции. М.: РАН, 1998. С. 28-31.
16. Бабушкин А.П. Типы концептов в лексико-фразеологической семантике языка. Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1996. 104 с.
17. Бадхен М.В. Передача пространственных отношений в английском языке с помощью предложно-субстантивных сочетаний // Анализ синтаксических единиц. М., 1980. С. 44-51.
18. Бадхен М.В. Понятие о пространственной локализации и его интерпретация в английском языке // Анализ синтаксических единиц. М., 1980. С. 35-43.
19. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. М.: Иностр. лит., 1955. 416 с.
20. Бартминьский Е. Этноцентризм стереотипа. Польские и немецкие студенты о своих соседях // Славяноведение. 1997. - №1. С. 12-23.
21. Бартминьский Е. Языковой образ мира: очерки по этнолингвистике / Перевод с польского. М.: Индрик, 2005. 528 с.
22. Белова О.В. Этнокультурные стереотипы в славянской народной традиции. М.: Индрик, 2005. 287 с.
23. Бенвенист Э. Общая лингвистика. М.: Прогресс, 1974. 466 с.
24. Бондарко А.В. Грамматическая категория и контекст. Л.: Наука, 1971. 114 с.
25. Бондарко А.В. Грамматическое значение и смысл. Л.: Наука, 1978. 175 с.
26. Бондарко А.В. Категориальные ситуации (к теории функциональной грамматики) // Вопросы языкознания. 1983. №2. С. 20-32.
27. Бондарко А.В. О некоторых аспектах функционального анализа граматических явлений // Функциональный анализ грамматических категорий. Л.: Ленинград. гос. пед. ин-т, 1973. С. 5-31.
28. Бондарко А.В. Принципы функциональной грамматики и вопросы аспектологии. Л.: Наука, 1983. 208 с.
29. Бондарко А.В. Функциональная грамматика. Л.: Наука, 1984. 136 с.
30. Булыгина Т.В. Грамматические и семантические категории и их связи // Аспекты семантических исследований / Отв. ред. Н.Д.Арутюнова и А.А.Уфимцева. М., 1980. 356 с.
31. Варшавская А.И. Конструкции с пространственным значением и парадигматика их внутренней структуры // Лингвистические исследования. Вып.1. Л., 1974.
32. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание: Пер. с англ. М.: Русские словари, 1997. 416 с.
33. Виноградова О.В. Антропоцентричний характер функціонально-семантичної категорії локативності // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. Вип. 8. Донецьк: ДонНУ, 2001. С. 104-109.
34. Виноградова О.В. Функціонально-семантична категорія локативності в сучасній українській літературній мові: Дис. канд. філол. наук. Донецьк, 2001. 209 с.
35. Воркачев С.Г. Счастье как лингвокультурный концепт. М., Гнозис, 2004. 236 с.
36. Всеволодова М.В., ВладимирскийЕ.Ю. Способы выражения пространственных отношений в современном русском языке. М.: Рус. язык, 1982. 264 с.
37. Всеволодова М.В. Основания практической функционально-коммуникативной прагматики русского языка // Языковая системность при коммуникативном обучении. М.: Русский язык, 1988. С. 26-35.
38. Гак В.Г. Высказывание и ситуация // Проблемы структурной лингвистики 1972. М.: Просвещение, 1973. 599 с.
39. Гак В.Г. К диалектике семантических отношений в языке // Принципы и методы семантических исследований. М.: Наука, 1976. С.