МОВНИЙ АНТРОПОЦЕНТРИЗМ ФРАНЦУЗЬКОГО РЕЧЕННЯ

Краткое описание

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

На правах рукопису

Назаревич Галина Ярославівна

УДК 881.133.1’367.2

МОВНИЙ АНТРОПОЦЕНТРИЗМ ФРАНЦУЗЬКОГО РЕЧЕННЯ

Спеціальність 10.02.05 романські мови

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук,
професор
Попович Михайло Михайлович

Чернівці 2007

ЗМІСТ

ВСТУП.
РОЗДІЛ І. СУБ’ЄКТ ЯК ЦЕНТРАЛЬНИЙ ЕЛЕМЕНТ МОВНОГО
АНТРОПОЦЕНТРИЗМУ.
1.1. Принцип антропоцентризму в мовознавчих парадигмах.....
1.1.1. Філософський аспект співвідношення людини і мови..................
1.1.2. Діада «людина-мова» у парадигмах мовознавчих досліджень.
1.2. Категорія суб’єкта у синтаксичних концепціях
1.2.1. Речення як багатовимірна одиниця синтаксису.
1.2.2. Традиційне формально-змістове тлумачення категорії
суб’єкта...
1.2.3. Комунікативно-прагматичний план визначення суб’єкта.
1.2.4. Семантична інтерпретація категорії суб’єкта.
Висновки до першого розділу..
РОЗДІЛ ІІ. СТАТУС СУБ’ЄКТНИХ СИНТАКСЕМ У СТРУКТУРІ
ФРАНЦУЗЬКОГО РЕЧЕННЯ...
2.1. Семантична варіативність суб’єктних синтаксем у залежності від
класів предикатів
2.1.1. Суб’єктна синтаксема у реченнях з динамічними предикатами...
2.1.2. Суб’єктна синтаксема у реченнях зі статичними предикатами....
2.2. Специфіка вираження суб’єктної синтаксеми у структурі
французького речення
2.2.1. Вираження суб’єкта іменниковими одиницями..
2.2.2. Суб’єкти-прономінативи у структурі французького речення...
Висновки до другого розділу...

РОЗДІЛ ІІІ. ДИСКУРСНА АНТРОПООРІЄНТОВАНІСТЬ
ФРАНЦУЗЬКОГО РЕЧЕННЯ..
3.1. Лексичні засоби вираження суб’єктності речення
3.1.1. Займенникове дублювання суб’єктної синтаксеми
3.1.2. Присвійний детермінатив як засіб вираження суб’єктності..
3.2. Морфологічні засоби вираження суб’єктності речення...
3.2.1. Антропоцентрична функція займенника se.
3.3. Інтонаційно-синтаксичні засоби вираження суб’єктності речення.
3.3.1. Постопозиція суб’єкта як засіб суб’єктної організації речення
3.3.2. Дистаксія як засіб суб’єктноорієнтованості речення.
3.3.3. Суб’єктність в емфатичних інтонаційно-синтаксичних
конструкціях.
Висновки до третього розділу.
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ..
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

ВСТУП

Однією з визначальних рис сучасного мовознавства є думка про те, що мова потребує антропоцентричного підходу до її вивчення, при якому людська особистість стає основою визначення предмета, завдань, методів, ціннісних орієнтацій сучасної науки. Загальна тенденція гуманізації наукового знання сприяла усвідомленню лінгвістами того, що аналіз мовних явищ та фактів не може бути об’єктивним, якщо не вийти за межі мови, якщо не звернутись до її творця і носія людини (І.О.Бодуен де Куртене, В. фон Гумбольдт, О.О.Потебня, Е.Бенвеніст, Р.О.Будагов, Ю.М.Караулов, Н.Д.Арутюнова, В.І.Постовалова). У зв’язку з цим, сучасна парадигма мовознавчих досліджень концентрує свою основну увагу на діаді «мова і людина» [див.: 52; 132; 181; 202; 255]. При цьому значна увага зосереджується на суб’єктах спілкування, на аналізі їх вербальної діяльності, яка підпорядковується невербальним чинникам (див., напр., праці М.М.Бахтіна [30], А.Беррандонне [268], А.Д.Бєлової [34], В.Б.Бурбело [48], К.Кербрат-Орекйоні [315], І.М.Кобозєвої [119], О.С.Кубрякової [127], Л.М.Мінкіна [144], Р.С.Помірка [180], Г.Г.Почепцова [191], І.В.Смущинської [210], О.І.Чередниченка [246], та ін.).
Вихідною тезою антропологічної лінгвістики є розуміння мови як невід’ємної риси людини (М.Хайдеггер, І.Г.Гердер, В.фон Гумбольдт, О.О.Потебня, І.О.Бодуен де Куртене, Г.Гійом, Е.Бенвеніст, В.А.Звегінцев). Саме через мову і завдяки мові людина усвідомлює свою суб’єктну сутність і самоутверджується як суб’єкт, який пізнає світ через пізнання самого себе, через пізнання своєї предметної та теоретичної діяльності в ньому, а також включається в активну взаємодією з оточуючим її світом, породжуючи всю складну систему людських взаємин. Отже, центральною категорією, яка пояснює у лінгвістиці зв’язок світу, людини і мови, є категорія суб’єкта, яка і виступає фактично формотворчим елементом антропоцентризму.
Дослідження присутності людини у мові, розгляд категорії суб’єкта є, як правило, предметом вивчення синтаксису. Основна одиниця синтаксису речення є мовленнєвою формою вираження думок і почуттів людини, які виникли в результаті контакту із зовнішнім світом. Російський академік В.В.Виноградов вказував, що «речення як основна форма мовного спілкування є одночасно і засобом вираження думки для мовця і знаряддям розуміння вираженої думки для слухача» [77, с. 82] (тут і далі переклад з російської мови наш Г.Н.). Структурні компоненти речення, їх пропозиційний зміст відображають ставлення людини до дійсності та до інших людей. З огляду на це, категорія суб’єкта стає відправною точкою дослідження речення з позицій антропоцентричної парадигми.
Незважаючи на те, що термін «суб’єкт» широко використовується в мовознавчих дослідженнях, у мовознавчій літературі немає єдиного розуміння його понятійного змісту. Це пояснюється, з одного боку, тим фактом, що мовні явища, які узагальнюються цією категорією, досить складні, а з іншого походженням та метанауковістю терміна «суб’єкт» [192; 265], який використовується з різним категоріальним значенням у ряді дисциплін гуманітарного знання.
У філософії суб’єкт це «людина, що діє, пізнає та протистоїть зовнішньому світові як об’єкту пізнання та перетворення» [220, с. 327]. З позицій логіки терміном суб’єкт позначають елемент дійсності, про який йдеться у мовленні [13; 120; 133; 302], іншими словами це предмет думки, про який виноситься судження [223]. Логічне трактування категорії суб’єкта мало значний вплив на формування мовознавчих поглядів на цю категорію, аж до їх ототожнення
Намагання відійти від формально-логічних трактувань суб’єкта у мовознавстві ХХ століття пояснює різноманітність дефініцій суб’єкта. Категорія суб’єкта вивчалася як у межах уже існуючих методів і підходів, так і в новосформованих наукових концепціях. У граматичній літературі цього періоду це поняття використовувалось у традиційному формально-логічному вченні про члени речення, де воно ототожнювалось з підметом [88; 99; 116; 117; 131]; у теорії відмінків та теорії станів воно розглядалось як «предикативний аргумент» відмінкової граматики [236, с. 370]; у семантичному синтаксисі його аналізують як компонент суб’єктно-предикатної структури речення [59; 66; 146; 211; 230]; його розглядають як складову частину когнітивно-граматичної структури висловлення [318]. Суб’єкт був предметом розгляду комунікативної граматики, де він ототожнювався з темою речення [87; 101; 102; 121; 245]; теорії комунікації, яка бачить у ньому мовця-адресанта (локутора) [266]. Дискурсні та текстуальні ознаки категорії суб’єкта широко висвітлювалися в роботах представників французької школи дискурсу [171; 177]. Проте, незважаючи на багатовікову історію дослідження та велику кількість наукових праць, виконаних на матеріалі різних мов, проблема категорії суб’єкта продовжує залишатися однією з найбільш дискусійних як у загальній лінгвістиці, так і романському мовознавстві й, зокрема у французькому. Зумовлено це тим, що протягом усієї історії вивчення категорії суб’єкта дослідники звертали увагу на різні його аспекти (логічний, формальний, комунікативний, семантичний, функціональний), не даючи їм системної оцінки, що призводило до однобокого висвітлення його мовознавчої сутності.
Системному розв’язанню цієї проблеми сприяло визнання речення як багатоаспектної одиниці [59; 148; 207; 289]. Теорія різнорівневої структури речення вимагає, з одного боку, відокремленого трактування поняття суб’єкта на кожному рівні речення, а з іншого цілісного розгляду категорії суб’єкта у поєднанні його формальних та змістових ознак.
Великим здобутком сучасної синтаксичної науки є вирізнення семантико-синтаксичного аспекту речення з-поміж інших його аспектів (див., напр., праці І.Р.Вихованця, К.Г.Городенської, В.М.Русанівського [59], Ф.Данеша [289], Л.О.Кадомцевої [107], О.Г.Межова [142], А.М.Мухіна [148], О.М.Смолянинової [209], та ін.). Семантико-синтаксична структура речення стосується відображення предметів і явищ позамовного світу, вона відтворює те, як логічний зміст думки не універсально, а конкретно у кожній національній мові створює семантику власне речення, його значення, що є мовним виразом логічного змісту [107, с. 8].
У сучасних синтаксичних дослідженнях для позначення мінімальної семантико-синтаксичної одиниці структури речення, використовується термін «синтаксема», який відображає зв’язок синтаксису і семантики (див. І.Р.Вихованець [57], Г.О.Золотова [97; 101; 361], А.М.Мухін [147; 148; 149; 150], Д.С.Станишева [215] та ін.). Основну організуючу роль у формуванні семантико-синтаксичної структури речення відіграє предикат та його валентні значення, які неодноразово були предметом аналізу багатьох мовознавців (див., напр., П.К.Адамець [2], В.В.Богданов [38], I.Р.Вихованець [57; 58], В.Г.Гак [70], С.Д.Кацнельсон [115], М.Д.Степанова, Г.Хельбиг [222], Л.Теньєр [230] та ін.). На думку багатьох авторів, семантико-синтаксична валентність предиката визначає кількість субстанціальних синтаксем, вказує на їх семантичні функції, відношення між ними та відношення субстанціальних синтаксем до відповідного класу предикатів [24, с. 50]. Суб’єктна синтаксема, якій належить особлива роль в організації речення, є семантико-синтаксичною одиницею, оскільки виділяється як на основі семантичних, так і на основі синтаксичних ознак. Типовим вираженням суб’єктної синтаксеми є синтаксична функція підмета. Суб’єктні синтаксеми можуть позначати діяча або носія процесу, стану, якості, кількісної ознаки. Вони характеризуються широким діапазоном сполучуваності, оскільки можуть поєднуватись із предикатами будь-якого семантичного типу.
Суб’єктні синтаксеми відкривають широке поле для досліджень у синтаксисі французької мови, тому що специфіка вираження і функціонування суб’єкта має особливе значення у структурі французького речення. Французька мова у порівнянні з іншими європейськими мовами, а також і в групі романських мов вимагає обов’язкового експліцитного вираження суб’єкта, який у більшості випадків збігається з синтаксичною функцією підмета. Наявність у структурі французького речення особливих елементів, які співвідносяться з суб’єктом, слугує для кращого експліцитного вираження суб’єкта, а надлишкове вживання цих елементів пояснюється значною антропоорієнтованістю французького речення, його суб’єктністю.
Актуальність теми дисертаційної роботи зумовлена насамперед поглибленою увагою сучасного мовознавства до дослідження людини-суб’єкта у світлі загального вектора антропологізації науки про мову. Відсутність в українській та зарубіжній романістиці праць, які б з’ясовували під зазначеним кутом зору проблему категорії суб’єктності та суб’єктних синтаксем, а також комплексного дослідження суб’єктних синтаксем у тісному взаємозв’язку всіх їхніх семантичних та морфолого-синтаксичних ознак у межах речення робить дисертаційне дослідження важливим і актуальним.
Зв’язок роботи з науковими темами. Дисертацію виконано в межах наукової теми «Лексико-граматичне значення мовних одиниць та особливості його модифікації у мовленнєвих актах» (код 01 02V006611) кафедри французької мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Робоча гіпотеза дослідження полягає в тому, що французькому реченню властива широка антропоорієнтованість, яка реалізується через категорію суб’єкта та через різні суб’єктноорієнтовані елементи речення, які співвідносяться як центр та периферія.
Метою дисертаційної роботи є системний аналіз категорії суб’єктності французького речення, а також виявлення лексичних, морфологічних та інтонаційно-синтаксичних засобів її вираження.
Відповідно до поставленої мети накреслено такі завдання дослідження:
· осмислити лінгво-філософську концепцію мовного антропоцентризму;
· проаналізувати історичний аспект синтаксичних досліджень категорії суб’єкта в загальному та романському мовознавстві;
· конкретизувати статус суб’єктних синтаксем у системі семантичних компонентів речення;
· здійснити семантичну класифікацію предикатів простого французького речення;
· виділити й охарактеризувати семантичні різновиди суб’єктних синтаксем залежно від семантичних типів предикатів;
· розглянути специфіку мовного вираження суб’єкта в структурі французького речення;
· висвітлити мовні особливості вираження категорії суб’єктності французького речення;
Об’єктом дослідження є функціонально-семантична категорія суб’єктності у структурі французького речення.
Предметом аналізу в роботі є комплексний аналіз мовних засобів вираження суб’єктних синтаксем та суб’єктності французького речення.
Методи і прийоми дослідження. Для досягнення поставленої мети й вирішення завдань дослідження у дисертаційній роботі використано низку методичних прийомів. Метод лінгвістичного спостереження дав змогу осмислити лінгво-філософську природу антропоцентризму та визначити інваріантні ознаки категорії суб’єкта у лінгвістиці та суміжних з нею дисциплінах. Метод моделювання застосовувався при визначенні власне-семантичної, семантико-синтаксичної та формально-синтаксичної структури речення. Для встановлення семантичних типів суб’єктних синтаксем та при вивченні засобів вираження семантико-синтаксичної категорії суб’єкта застосовано прийоми описового, трансформаційного методів та методу функціонального аналізу. З метою виявлення факторів, які впливають на вибір засобів вираження суб’єкта, використано контекстний аналіз. Елементи кількісного методу застосовувались для з’ясування частоти вживання певних засобів вираження суб’єкта, визначення семантичних типів суб’єкта, а також з метою виявлення суб’єктних елементів французького речення.
Матеріалом дослідження слугували реченнєві конструкції, дібрані із художніх творів сучасної французької літератури, наукових текстів, а також синтаксичні моделі сучасного усного дискурсу (близько 15 тисяч речень). В окремих випадках ілюстративні приклади почерпнуто з наукових джерел, які взято за теоретичну основу пропонованого дослідження.
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у комплексному аналізі суб’єктних синтаксем французького речення, в процесі якого виділено п’ять основних семантичних різновидів суб’єктів, показано кількісну перевагу певних типів суб’єктів, детально висвітлено лексичне наповнення суб’єктних синтаксем і з’ясовано частотність мовних засобів вираження суб’єкта. Вперше в роботі поставлено питання і аргументовано доводиться існування в структурі речення функціонально-семантичної категорії суб’єктності, яка є значно ширшою за категорію суб’єкта речення і яка виражається мовними засобами різних рівнів.
Теоретичне значення роботи полягає в тому, що використані в дисертації дослідницькі принципи аналізу суб’єктних синтаксем, зокрема аналіз їхніх семантичних та морфолого-синтаксичних ознак, а також введене і опрацьоване категорійне поняття суб’єктності, під яким розуміємо антропоорієнтованість французького речення, сприятимуть поглибленому багатоаспектному вивченню морфологічних та синтаксичних одиниць та категорій і можуть застосовуватись при опрацюванні ряду питань з граматики французької мови та інших типологічно подібних до неї мов.
Практичне значення проведеного дослідження полягає в можливості використання його основних положень і результатів у низці теоретичних курсів, зокрема з теоретичної граматики французької мови (розділ «Семантико-синтаксична структура речення»), зі стилістики мови (розділ «Стилістичний аспект граматичних явищ»), з лексикології (розділ «Лексична семантика»), у спецкурсах «Історія лінгвістичних учень», «Теорія мовної комунікації», в укладанні навчальних посібників, а також у науково-дослідній роботі студентів та аспірантів.
На захист винесено такі положення:
1. Функціонально-семантична категорія суб’єктності речення є такою ж важливою комунікативною ознакою кожного речення, як і категорія предикативності.
2. У семантико-синтаксичній структурі французького речення існують суб’єктні елементи морфологічного, лексичного, інтонаційно-синтаксичного характеру, які стосуються сфери суб’єкта, співвідносяться з ним як центр і периферія, утворюючи функціонально-семантичну категорію суб’єктності французького речення.
3. Французька мова використовує суб’єктно-предикатну структуру навіть для вираження безсуб’єктних процесів і для передачі різного типу часових та просторових відношень, де місцезнаходження предметів у часі та просторі визначаються стосовно людини.
4. Суб’єктна синтаксема вимагає обов’язкового вираження у структурі французького речення, що пояснюється не тільки обов’язковою двоскладністю французького речення, а й тим фактом, що при виборі елементів для оформлення певної ситуації мовлення у французькій мові обов’язково включається вказівка на мовця чи особу, яка сприймає повідомлення і яка є зрозумілою з ситуації.
5. Якщо у позиції підмета вживаються іменники назви неістот, то йдеться про персоніфікацію, що пояснюється глибинним антропоморфізмом французької мови, де людина, концептуалізуючи світ, робить це антропоцентрично, з точки зору свого осмислення й інтерпретації світу стосовно себе.
Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення роботи висвітлені в щорічних аспірантських звітах на кафедрі французької мови ЧНУ, у доповідях і повідомленнях на міжнародних, всеукраїнських та міжвузівських наукових конференціях: «Франція-Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур» (Дніпропетровськ, 2003), «Актуальні дослідження іноземних мов і літератур» (Донецьк, 2003), «Актуальні проблеми романо-германської філології в Україні та Болонський процес» (Чернівці, 2004), «Сучасні проблеми та перспективи дослідження романських і германських мов і літератур» (Донецьк, 2004, 2006), «Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця» (Київ, 2006), «Структурно-семантичні і когнітивно-дискурсивні парадигми сучасного романського мовознавства» (Чернівці, 2006).
Публікації. Основні положення дисертації висвітлено у семи статтях, шість із них опубліковано у фахових виданнях ВАК України, а також у матеріалах семи наукових конференцій.
Загальний обсяг дисертації. Обсяг основного тексту складає 157 сторінок, загальний обсяг дисертаційної роботи разом зі списком використаних джерел становить 190 сторінок. Список використаних джерел включає 364 позиції, в тому числі 101 іноземними мовами та 6 найменувань лексикографічних джерел. Список джерел ілюстративного матеріалу становить 52 позиції.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного з них, загальних висновків, списку використаних теоретичних і лексикографічних джерел та списку джерел ілюстративного матеріалу.
У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми та доцільність дослідження, сформульовано мету й основні завдання роботи, визначено об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито його наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, викладено основні положення, що виносяться на захист, наведено дані про апробацію роботи.
Перший розділ «Суб’єкт як центральний елемент мовного антропоцентризму» присвячено розглядові категорії суб’єкта у руслі антропологізації науки про мову. В межах розділу висвітлено поняття суб’єкта в лінгвістиці та суміжних з нею гуманітарних науках. Розглянуто семантичні, синтаксичні та комунікативні аспекти категорії суб’єкта.
У другому розділі «Статус суб’єктних синтаксем у структурі французького речення» досліджено місце суб’єктних синтаксем серед інших семантичних компонентів речення, семантичні типи суб’єктів та морфолого-синтаксичні засоби вираження суб’єктних синтаксем.
Третій розділ «Дискурсна антропоорієнтованість французького речення» присвячено аналізові суб’єктних елементів речення морфологічного, лексичного, інтонаційно-синтаксичного характеру, які передають суб’єктність, антропоорієнтованість французького речення.
У висновках, що завершують кожен із розділів роботи, стисло резюмується кожен окремий етап дослідження. У загальних висновках підсумовуються отримані результати й визначаються можливі шляхи подальшого дослідження порушених у роботі проблемних питань.

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Відповідно до поставленої мети основне завдання дисертаційного дослідження полягало у системному вивченні категорії суб’єкта у французькому реченні як центрального елемента антропоцентризму, а також у виявленні мовних засобів вираження атропоорієнтованості французького речення, яка складає змістову сутність категорії суб’єктності.
Дослідження людини-суб’єкта беззаперечно стосуються площини синтаксису. Категорія суб’єкта як основний формотворчий елемент антропоцентризму отримувала своє наукове трактування впродовж тривалої еволюції різних синтаксичних концепцій. У логічному синтаксисі, де речення ототожнюється зі структурою судження як формою думки, суб’єкт визначався як поняття, що відображає предмет думки. Формально-граматичний аналіз речення ототожнював суб’єкт з синтаксичною функцією підмета, який визначався як член речення, що може бути виражений іменником без прийменника, суб’єктним займенником чи іншою частиною мови, які узгоджуються з присудком. При семантичному підході структура речення зіставляється зі структурою відрізку дійсності, описуваним у конкретному реченні. Тут суб’єкт визначається як субстанціальний аргумент, який входить до актантної схеми дієслова. Відповідно до семантики дієслова, суб’єкт визначається то активним виконавцем дії, то носієм певного стану чи ознаки.
Логічний та семантичний способи визначення суб’єкта в оцінці теоретиків поняття «речення» є менталістичним способами, а структурний формалістичним. Кожен із цих аспектів речення, окремо взятий, виявляється недостатнім для розгляду категорії суб’єкта, оскільки менталістичні підходи керуються суто смисловими критеріями, а формалістичний підхід аналізує тільки формальні ознаки. У реченні виражаються думки і почуття людини, які виникли в результаті її взаємодії з оточуючим світом. Відповідно, речення характеризуються взаємодією трьох факторів: мовних форм, форм думки і описуваної дійсності. Тому для адекватного аналізу речення як синтаксичного цілого чи як окремих синтаксичних складників потрібно враховувати усі три фактори.
Сучасний синтаксис характеризується комплексним підходом до вивчення речення, обов’язковим поєднанням форми і змісту, речення аналізується на семантико-синтаксичному рівні. Тут суб’єкт визначається як на основі змістових, так і на основі структурних ознак, він функціонує як суб’єктна синтаксема, природа якої визначається стосовно предиката: вона займає лівобічну позицію, і її типовим вираженням є синтаксична функція підмета та комунікативна функція теми.
Семантична диференціація суб’єктних синтаксем залежить від характеру предиката. У зв’язку з цим великої уваги набуває аргументована класифікація предикатних синтаксем. У дисертації розмежовуються динамічні та статичні предикати, виділено п’ять семантичних типів предикатів і, відповідно, п’ять семантичних різновидів суб’єктних синтаксем. На основі результатів проведеного кількісного аналізу доведено, що динамічним суб’єктам властива найбільша сполучуваність з дієслівними предикатами. Динамічні предикати, яким властиві семи істоти, доцільності дії або мети звичайно вимагають вживання іменників-назв істот. У метафоричних та метонімічних вживаннях роль динамічного суб’єкта можуть виконувати назви конкретних неживих предметів. Експериментальні спостереження дають змогу стверджувати, що у позиції суб’єкта вживаються переважно мовні одиниці, які виражають особу. У французькій мові явищам та предметам часто надаються ознаки істот, що підтверджує значну людиноорієнтованість французької мови, де людина членує світ відповідно до себе і до своїх уявлень і відчуттів.
У процесі роботи було виявлено цікаві особливості при розгляді специфіки функціонування статичних предикатів. У французькій мові для передачі локальних та темпоральних відношень часто використовується суб’єктно-предикатна структура, де у позиції суб’єкта вживається мовна одиниця, що позначає особу. Таким чином, просторова і часова локалізація інших субстанцій визначається стосовно центральної позиції суб’єкта. Суб’єктно-предикатна структура речення використовується і при передачі безсуб’єктних процесів та станів, що може пояснюватись метафоричним прирівнюванням сил природи до людини.
Суб’єктні синтаксеми у граматичній структурі сучасної французької мови мають особливе значення. Французька мова у порівнянні з іншими європейськими мовами, в тому числі і з романськими мовами, вимагає обов’язкового експліцитного вираження суб’єкта, який у більшості випадків збігається з синтаксичною функцією підмета. Подібно до інших мов, вона володіє двома типами підметів підмет, виражений іменниковою одиницею, а також підмет, виражений одиницею займенникового характеру.
Суб’єктна синтаксема, типовим вираженням якої є синтаксична функція підмета, в залежності від семантики одиниць, якими вона виражається, може позначати: а) конкретно-особовий суб’єкт; б) колективний суб’єкт; в) збірний суб’єкт; г) неозначений суб’єкт; д) узагальнений суб’єкт; е) безсуб’єктність (безособовість).
Первинна роль вираження суб’єкта у структурі французького речення належить іменникам власним та загальним назвам. У суб’єктних реченнях, тобто у тих, які відображають ситуації зі сферою людини-суб’єкта, у суб’єктній позиції здебільшого вживаються іменникові одиниці, яким властива сема істоти. Вживання іменників загальних назв, а також абстрактних понять для позначення підмета є особливо цікавим з точки зору синтаксичного анімізму чи персоніфікації. Тут предметам, явищам чи проявам надаються усі ознаки істоти. Це пояснюється, з одного боку, пошуками мовної експресії носіями французької мови, яка через бідність своєї морфології змушена шукати інші засоби для передачі емоційних відтінків, а з іншого глибинним антропоморфізмом французької мови. Обов’язкова експліцитна вираженість суб’єкта у французькій мові пояснює наявність другого типу підметів займенників-клітиків. Але якщо у ряді мов, які також вимагають обов’язкового вираження підмета, суб’єктні займенники володіють відносною самостійністю, то у французькій мові вони є обов’язково придієслівними елементами і не можуть вживатись самостійно. Придієслівні суб’єктні займенники виражають особу, рід, число суб’єкта, оскільки дієслівна флексія не завжди несе цю інформацію. Але ці займенники не потрібно вважати суто морфологічними маркерами дієслова, оскільки вони вживаються і тоді, коли флексія дієслова достатньо повно інформує про суб’єкт. Основна функція суб’єктних займенників у французькій мові має не морфологічний характер, а скоріше структурний. Вони забезпечують повноту синтаксичної групи і дозволяють організувати французьке речення за основною структурною схемою його побудови: S V O.
Обов’язковий структурний характер займенникових одиниць пояснюється й тим фактом, що вони вживаються при однорідних дієсловах-присудках. Таке вживання є особливо характерним для розмовного регістру мови, який дуже часто включає вказівку на мовця чи на особу, яка сприймає повідомлення, незважаючи на те, що ця особа є зрозумілою з ситуації чи контексту мовлення.
Насиченість французького дискурсу займенниками призводить у деяких випадках до плеонастичного вживання особових суб’єктних займенників. У реченні суб’єкт може виражатись самостійною і несамостійною формою особового займенника. Надлишковим вважається вживання займенника, який дублює лексичний підмет, не спричиняючи при цьому сегментації речення. Уже саме подвійне вираження підмета дає підстави говорити про його виділення чи наголошення. Підмет, знаходячись у початковій позиції, подвоюючись займенником, вжитим між підметом і дієсловом, виокремлюється і наголошується.
Отже, категорія суб’єкта має особливий статус у структурі французького речення, де для відображення різноманітних ситуацій оточуючої дійсності використовується, як правило, суб’єктно-предикатна структура речення. Позначення особи збігається з позицією суб’єкта або спостерігається метафоричне прирівнювання предметів і явищ до людини.
У роботі з’ясовано, що позиція суб’єкта, яка, як уже згадувалось, є достатньо сильною, підсилюється різними суб’єктними елементами, які мають зв’язок із суб’єктом і формують разом функціонально-семантичне поле суб’єктності французького речення. Так, мовні елементи лексичного, морфологічного та інтонаційно-синтаксичного характеру, які входять до семантико-функціонального поля суб’єктності, стосуються семантичної зони суб’єкта і формують її периферію. Сама ж категорія суб’єкта виступає центральним елементом категорії суб’єктності, оскільки через неї поєднуються периферійні мовні елементи лексичного, морфологічного та інтонаційно-синтаксичного характеру, і надають особливої рельєфності цій категорії суб’єкта.
На лексичному рівні цікавим є розгляд присвійних детермінативів французької мови. Посесиви детермінують об’єкти оточуючого світу стосовно суб’єкта, тобто вони виражають відношення між суб’єктом і предметом повідомлення. Основне функціональне призначення присвійних детермінативів передавати значення приналежності, яке диференціюється та набуває різних семантичних відтінків у залежності від ситуації, описуваної реченням. Французькі присвійні детермінативи часто вживаються в асемантичній функції, тобто там, де відношення приналежності уже є зрозумілим з контексту чи з ситуації, або уже виражено іншими лексичними одиницями. Таким, власне, є вживання присвійних детермінативів у конструкціях, що передають значення невідчужуваної приналежності. Насиченість французького письмового та усного дискурсу посесивами пояснюється, з одного боку, пошуками мовної експресії, а з іншого високим ступенем антропоцентризму французької мови, де будь-яке речення фокусує смисловий центр на суб’єкті. Конструкції з надлишковим вживанням посесивів є яскравим доказом цього.
На морфологічному рівні особливим маркером антропоорієнтованості французького речення є займенник se, який входить до складу займенникових дієслівних одиниць. Цей займенник змінює свою форму за особами і є завжди кореферентним з підметом. Дублюючи підмет в активних займенникових конструкціях, він позначає опосередковане сприйняття, усвідомлення суб’єкта, інтеріоризацію дії. Мовний матеріал французької мови показує, що досить часто, особливо у розмовному дискурсі, цей займенник вживається надлишково, у нетиповій для нього позиції. Це характерне дублювання підмета вказує не тільки на особливу зацікавленість суб’єкта у дії, зворотний займенник тут привертає увагу до підмета, виділяє його, будучи, так би мовити, емфатичним репрезентантом підмета.
Наявність у структурі французького речення цих особливих елементів, які є кореферентними з підметом-суб’єктом, слугує для кращого експліцитного вираження суб’єкта, а надлишкове вживання цих елементів можна пояснити тільки великою антропоорієнтованістю французького речення. Ці займенникові одиниці є додатковими функціональними засобами вираження суб’єкта, які посилюють його позицію.
Французька мова володіє також широким інвентарем інтонаційно-синтаксичних засобів, що служать для підсилення суб’єктності французького речення. У плані вираження ці засоби стосуються інтонаційного оформлення речення, а також у деяких випадках, зміни синтаксичних функцій слів. У плані змісту це проявляється у зміні їх співвідношення із ситуацією.
Зміна прогресивного порядку розташування елементів, а, відповідно, зміна звичної для елемента позиції спричиняє його смислове та інтонаційне виділення. Одним із способів експресивно-інтонаціного виділення суб’єкта у французькій мові є його перенесення у постпозицію. З цією метою письмово-книжне та усне мовлення вдаються до різного роду способів. Письмовий регістр мови використовує з цією метою абсолютну інверсію, при якій дієслово знаходиться на початку речення, а суб’єкт слідує за ним. При такій реорганізації речення суб’єкт зберігає синтаксичну функцію підмета, а змінюється тільки його розташування стосовно дієслова, що спричиняє його інтонаційне виділення. Усне мовлення, намагаючись уникати вживання інвертованих конструкцій навіть там, де це вимагає мовна норма, розміщує суб’єкт після дієслова, перебудовуючи при цьому структуру речення. У початковій позиції підмета вживається займенникова лексична одиниця, семантичне значення якої є порожнім, а реальний суб’єкт ставиться у постпозиції. Намагання розташувати суб’єкт у кінці синтагми або цілого речення, пояснюється окситональністю французького речення наголос падає на кінець ритмічної групи. Тому постпозиція суб’єкта є сильною інтонаційною позицією.
Експресивне виділення суб’єкта є можливим також тоді, коли суб’єкт знаходиться у препозиції до дієслова-присудка. Тут йдеться про дистантне розташування суб’єкта і предиката. Елемент, який вживається між ними, сприяє відокремленню і наголошенню суб’єкта, завдяки ефекту фокусування уваги на суб’єкті.
Сталі норми французької мови, які не дозволяють вільно переміщувати суб’єкт у структурі речення, змушують французьку мову вдаватись до широкого використання інтонаційно-синтаксичних засобів виділення суб’єкта. До них зараховуємо презентативні звороти, ізолюючі та сегментовані конструкції. При використанні одних конструкцій, суб’єкт функціонує як рема висловлення і стає інтонаційно наголошеним, у інших суб’єкт збігається з темою, а подвоєння її лексичною одиницею займенникового характеру сприяє експресивному виділенню теми.
Проаналізований мовний матеріал дає підстави стверджувати, що позиція людини-суб’єкта є досить сильною у структурі французького речення. Тут суб’єкт не тільки характеризується постійною експліцитною вираженістю, важливо й те, що мовний узус виробив цілу низку прийомів лексичного, морфологічного, синтаксичного та інтонаційного планів для передачі особливої антропоорієнтованості французького речення.
Результати проведеного дослідження можуть бути використані в перспективі для більш глибокого вивчення предикатів у плані вираження суб’єктності, а також для порівняльного та зіставного вивчення суб’єктності у різних мовах.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абросимова Т.А. Местоименные глаголы как единицы словаря романских языков // Актуальные проблемы советской романистики. Тезисы докладов / Ленинградский ун-т им. Жданова. Л.: Изд-во Ленинградского гос. ун-та, 1975. С. 7-8.
2. Адамец П.К. К вопросу о синтаксической парадигматике // Языкознание в Чехословакии: Сб. ст., 1956-1975 / Под ред. А.Г.Широковой. М.: Прогресс, 1978. С. 209-215.
3. Алефиренко Н.Ф. Спорные проблемы семантики: Монография. М.: Гнозис, 2005. 326 с.
4. Алисова Т.Б. Очерки синтаксиса современного итальянского языка: Семантическая и грамматическая структура простого предложения. М.: Изд-во МГУ, 1971. 294 с.
5. Античность как тип культуры: Сб. ст. / Отв. ред. А.Ф.Лосев. М.: Наука, 1988. 333 с.
6. Античные теории языка и стиля / Под общ. ред. О.М.Фрейденберг. М.-Л.: Соцэкгиз, 1936. 344 с.
7. Антология мировой философии: В 4-х т. Т. 2. М.: Мысль, 1970. 936 с.
8. Апресян Ю.Д. К построению языка для описания синтаксических свойств слова // Проблемы структурной лингвистики М.: Наука, 1973. С.279‑325.
9. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика: Синонимические средства языка.М.: Наука, 1974. 368 с.
10. Апресян Ю.Д. Образ человека по данным языка: попытка системного описания // Вопросы языкознания. 1995. №1. С. 37-67.
11. Арват Н.М. Про компонентний аналіз семантичної структури простого речення // Мовознавство. 1976. №4. С. 38-45.
12. Арно А., Лансло Кл. Грамматика общая и рациональная Пор-Рояля / Пер. с фр. Н.Ю.Бокадоровой. М.: Прогресс, 1990. 271 с.
13. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл: Логико-семантические проблемы. М.: Наука, 1976. 383 с.
14. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений: Оценка. Событие. Факт. М.: Наука, 1988. 341 с.
15. Арутюнова Н.Д. Язык цели // Логический анализ языка. Модели действия. М.: Наука, 1992. С. 14-24.
16. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. М.: Языки русской культуры, 1999. 895 с.
17. Арутюнова Н.Д. Все про все (По текстам Ф.М.Достоевского) // Логический анализ языка: Семантика начала и конца. М.: Индрик, 2002. С. 363-400.
18. Арутюнова Н.Д., Падучева Е.В. Истоки, проблемы и категории прагматики // Новое в зарубежной лингвистике. М.: Прогресс, 1985. Вып. 16. С. 3-42.
19. Бабайцева В.В. Система структурно-семантических типов простого предложения в современном русском языке //Предложение как многоаспектная единица языка : Межвуз. сб.науч. тр. М.: МГПИ, 1984. C.3-13.
20. Бабайцева В.В. Соотношение структурных и семантических единиц при их изучении и описании //Предложение и его структура в языке. Русский язык: Межвуз. сб. науч. тр. М.: МГПИ, 1986. С.3-13.
21. Бабина Т.П., Белошапкова В.А. К вопросу о семантическом субъекте // Филологические науки. 1984. №1. С. 29-34.
22. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. М.: Изд-во иностран. лит-ры, 1955. 416 с.
23. Баландіна Н.Ф. Предикатно-аргументне представлення семантики речення // Мовознавство. 1992. №2. С. 60-65.
24. Баландіна Н.Ф. Дистинктивні риси предикатів і семантика речення // Мовознавство. 1996. №6. С. 49-55.
25. Банару В.И. К вопросу о семантике предложения // Грамматические и лексикологические исследования: Романо-германская и классическая филология: Межвуз. сб./ Кишиневский гос. ун-т им. В.И.Ленина Кишинев: Штиинца, 1977. С. 39-48.
26. Баранцева Р.С. Способы выражения лица/ числа глагола в современном французском языке: Автореф. дис. ... к.ф.н.: 10.02.05/ Киевский гос. пед. ин-т. иностр. яз. К., 1975. 17 с.
27. Бардина Н. Антропоцентризм как постулат языкового моделирования // Антропоцентричний підхід у дослідженні мови (Матеріали VII міжнародних карських читань). Ніжин-Гродно НДПІ, 1998. С. 71-73.
28. Басманова А.Г. К вопросу о соотношении притяжательных прилагательных и артикля в современном французском языке // Лингвистика и методика в высшей школе, М., 1970. Вып. 5. С.138‑149.
29. Басманова А.Г. Именные грамматические категории в современном французском языке. М.: Высшая школа, 1977. 196 с.
30. Бахтін М.М. Висловлення як одиниця мовленнєвого спілкування // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Львів: Літопис, 1996. С. 308-317.
31. Бацевич Ф.С. Антропоцентризм лексичної системи як один із способів вияву людського фактора в мові // Тези доповідей регіональної науково-практичної конференції «Мова і духовність нації». Львів, 1989. С.84-85.
32. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики. К.: Видавничий центр Академія, 2004. 344 с.
33. Бэкон Ф. Сочинения в 2-х т. Т. 2. М.: Мысль, 1972. 575 с.
34. Белова А.Д. Лингвистичемкие аспекты аргументации. К.: КУ, 1997. 311 с.
35. Бенвенист Э. Общая лингвистика. М.: Прогресс, 1974. 447 с.
36. Бєссонова О.Л. Оцінний тезаурус англійської мови: когнітивно-гендерні аспекти. Донецьк: Донецьк. нац. ун-т, 2002. 362 с.
37. Білецький А.О. Синтаксема інваріант синтаксичної синтаксеми // Мовознавство. 1971. №5. С. 13-20.
38. Богданов В.В. Семантико-синтаксическая организация предложений. Л.: Изд-во ЛГУ, 1977. 204 с.
39. Богданов В.В. О конструктивной единице смысла предложения // Предложение и текст в семантическом аспекте. Калининград: Изд-во Калин. гос ун-та, 1978. С. 6-17.
40. Богомолова О.И. Современный французский язык. М.: Издательство литературы на иностранных языках, 1948. 427 с.
41. Бодуэн де Куртенэ И.А. Избранные труды по общему языкознанию. М.: Изд-во АН СССР, 1963. Т. І. 384 с. Т. ІІ. 392 с.
42. Бокадорова Н.Ю. Французская лингвистическая традиция XVIII начала XIX века: Структура знания о языке. М.: Наука, 1987. 151 с.
43. Бондарко А.В. Теория морфологических категорий. Л.: Наука, 1976. 255 с.
44. Бондарь Н. Фрагмент языковой картины мира (на материале предикатов изменения) // Антропоцентричний підхід у дослідженні мови (Матеріали VII міжнародних карських читань). Ніжин-Гродно НДПІ, 1998. С. 163-164.
45. Бородина М.А., Скрелина Л.М. Категории субъекта и объекта в романских языках // Категория субъекта и объекта в языках различных типов. Л.: Наука, 1982. С. 4-22.
46. Бубер М. Проблема человека. К.: Ника-Центр, Вист-С, 1998. 96 с.
47. Будагов Р.А. Человек и его язык. М.: Изд-во москов. ун-та, 1976. 430с.
48. Бурбело В.Б. Культурна складова дискурсної компетенції мовця // Мовні і концептуальні картини світу. К.: КНУ ім.Т.Шевченка, 2001. С. 57-60.
49. Буслаев Ф.И. Историческая грамматика русского языка. М.: Учпедгиз, 1959. 623 с.
50. Вайсгерберг Л. Язык и философия // Вопросы языкознания. 1993. №2. С. 114-124.
51. Валин ван В., Фоли У. Референциально-ролевая грамматика // Новое в зарубежной лингвистике. М.: Прогресс, 1982. Вып. ХІ. С. 356-375.
52. Васильев Л.Г. Языковое сообщение и человеческий фактор // Языковое общение: процессы и единицы: Межвуз. Сб. науч. трудов. Калинин: Калиниский гос. ун-т, 1988. С. 29-36.
53. Васильева А.К. Местоимение и его категории во французском языке. Лекции из спецкурса по теоретической грамматике. Л.: Изд-во ленинград. гос. пед. ин-та, 1973. 68 с.
54. Васильева Н.М. Формальное выражение подлежащего в современном французском языке (на материале конструкций с сочинительной связью)// Филологические науки. 1984. №2. С. 64-69
55. Виноградов В.В. Основные вопросы синтаксиса предложения // Избр. тр. Исслед. по рус. грамматике. М.: Наука, 1975. С. 254-294.
56. Витгенштейн Л. Логико-философский трактат / Пер. с нем. И.Добронравова, Д.Лахути. М.: Изд. иностр. лит., 1958. 133 с.
57. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. К.: Наукова думка, 1992. 222 c.
58. Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. К.: Либідь, 1993. 348 с.
59. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Семантико-синтаксична структура речення. К.: Наук. думка, 1983. 219 с.
60. Вольф Е.М. Грамматика и семантика местоимений (на материале иберо-романских языков). М.: Наука, 1974. 224 с.
61. Всеволодова М.В. Синтаксемы и строевые категории предложения в рамках функционально-комуникативного синтаксиса. (К вопросу о предикативности, предикации и членах предложения) // Вестник Московского университета. Сер. 9. Филология. 2000. №1. С. 75-95.
62. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного. М.: Искусство, 1991. 367 с.
63. Гак В.Г. Беседы о французском слове. М.: «Международные отношения», 1966. 335 с.
64. Гак В.Г. К проблеме синтаксической семантики: Семантическая интерпретация «глубинных» и «поверхностных» структур // Инвариантные синтаксические значения и структура предложения. М.: Наука, 1969. С. 77-85.
65. Гак В.Г. К проблеме общих семантических законов // Общее и романское языкознание. М.: Издательство московского университета, 1972. С. 144-157.
66. Гак В.Г. Высказывание и ситуация // Проблемы структурной лингвистики. М.: Наука, 1973. С. 349-372.
67. Гак В.Г. Коммуникативные трансформации и системность средств логического выделения во французском языке // Филологические науки. 1975. №5. С. 54-55.
68. Гак В.Г. Сравнительная типология французского и русского языков. Л.: Просвещение, 1976. 300 с.
69. Гак В.Г. Теоретическая грамматика французского языка. Синтаксис. М.: Высшая школа, 1981. 208 с.
70. Гак В.Г. Теоретическая граматика французского языка. Морфология. М.: Высшая школа, 1986. 312 с.
71. Гак В.Г., Ройзенблит Е.Б. Очерки по сопоставительному изучению французского и русского языков. М.: Высшая школа, 1965. 378 с.
72. Гандзюк О. Функціонально-семантичне навантаження модальних синтаксем // Лінгвістичні дослідження: Збірник наукових праць / За ред. проф. Л.А.Лисиченко. Харків: ХДПУ. Вип. 7. 2001. С. 91-98.
73. Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. М.: Наука, 1977. 703 с.
74. Гийом Г. Принципы теоретической лингвистики. М.: Едиториал УРСС, 2004. 224 с.
75. Гоббс Т. Избранные произведения: В 2-т. Т. 1. М.: Мысль, 1964. 583с.; Т. 2. М.: Мысль, 1965. 748 с.
76. Грамматика и семантика романских языков: (К проблеме универсалий)/ Отв. ред. Г.В.Степанова. М.: Наука, 1978. 227 с.
77. Грамматика русского языка: Синтаксис. М.: Изд-во АН СССР, 1954. Т. 2. Ч. 1. 702 с.
78. Григориян Б.Т. Философская антропология. М.: Мысль, 1982. 188 с.
79. Гринберг Дж. Антропологическая лингвистика: Вводный курс: Пер. с англ. М.: Едиториал УРСС, 2004. 224 с.
80. Грошева А.В. Грамматические учения западноевропейского средневековья // История лингвистических учений. Средневековая Европа. Л.: Наука, 1985. С. 208-242.
81. Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию. М.: Прогресс, 1984. 397 с.
82. Гумбольдт В. фон. Язык и философия культуры. М.: Прогресс, 1985. 452 с.
83. Гуреев В.А. Проблема субъективности в когнитивной лингвистике // Известия РАН. Серия литер. и яз. 2005. Т.64. №1. С. 3-9.
84. Даниленко Л.В. Когнитивные аспекты языковой картины мира в сравнении с научной // Когнитивные аспекты языкового значения. Иркутск: ИГЛУ, 1997. С. 28-38.
85. Дегтярь И.Г. О понятии агентивности в современном английском языке // Вопросы романо-германской филологии. Том 64 (157). Курск : Курский пед. ин-т, 1975. С. 3-10.
86. Декарт Р. Рассуждение о методе с приложениями: Диоптрика, Метеоры, Геометрия. М.: Изд-во АН СССР, 1953. 656 с.
87. Демьянков В.З. «Субъект», «тема», «топик» в американской лингвистике последних л