МОДАЛЬНІСТЬ ФРАНЦУЗЬКОГО ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ: ТИПИ ТА ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ : Модальность французскоГО художественноГО ТЕКСТА: Типы И СРЕДСТВА ВЫРАЖЕНИЯ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Смущинська Ірина Вікторівна

УДК 811’42.131.1

МОДАЛЬНІСТЬ ФРАНЦУЗЬКОГО ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ:
ТИПИ ТА ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ

Спеціальність 10.02.05 романські мови

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Науковий консультант
Крючков Георгій Георгійович,
доктор філологічних наук, професор

Київ - 2003

ЗМІСТ
ВСТУП5
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ МОДАЛЬНОСТІ ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ.21
1.1. Ракурси дослідження мовленнєвої діяльності та тексту як її результату: основні лінгвістичні парадигми.21
1.2. Художній текст як об’єкт лінгвістичного аналізу62
1.3. Модальність як специфічна комунікативно-прагматична ознака судження/висловлення82
Висновки до першого розділу.101
РОЗДІЛ 2. ДИСКУРСИВНА МОДАЛЬНА МОДЕЛЬ І ЇЇ ОСНОВНІ
КООРДИНАТИ.104
2.1. Суб’єктивні й об’єктивні фактори художнього пізнання..104
2.2. Суб’єктивний модус та параметри, що він визначає..108
2.2.1. Поняття суб’єктивного модусу.108
2.2.2. Когнітивний статус модусу114
2.2.3. Мовностильові фактори суб’єктивного модусу...120
2.3. Проблема суб’єктного фокусу124
2.4. Характерні особливості дискурсивної модальної моделі133
2.4.1. Структура модальної моделі...133
2.4.2. Дискурсотворчий характер модальної моделі...137
2.4.3. Комунікативно-прагматичний ракурс: когнітивно-продуцентна і рецептивно-інтерпретаційна моделі142
2.5. Точка зору як модальний центр художньої оповіді..149
2.5.1. Розщепленість авторського концепту як характерна ознака художнього дискурсу149
2.5.2. Образ оповідача як модус реалізації авторської модальності...154
2.5.3. Поліпозиційність як основна ознака авторської модальності..158
Висновки до другого розділу.174
РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ТИПИ АВТОРСЬКОЇ МОДАЛЬНОСТІ ТА ЗАСОБИ ЇХ ВИРАЖЕННЯ179
3.1. Референційно-актуалізаційний характер онтологічної модальності: перший модальний рівень179
3.1.1. Основні види художньої референції.179
3.1.2. Особливості онтологічної (референційної) художньої модальності.190
3.1.3. Позначення як модалізаційний процес.194
3.1.3.1. Значення номінації як виразник авторської модальності195
3.1.3.2. Конотація як суб’єктивно маркований компонент семантики203
3.1.3.2.1. Емоційно-оцінна кваліфікація об’єкту опису204
3.1.3.2.2. Соціальне забарвлення як виразник модальності..210
3.1.4. Морфологічні можливості слова в плані модальної номінації...214
3.1.5. Референція і номінація персонажа як показник модальності.222
3.2. Суб’єктивно-прагматична модальність: другий модальний рівень233
3.2.1. Когнітивно-епістемічна форма прагматичної модальності235
3.2.1.1. Основні форми показу авторської епістеми.235
3.2.1.2. Класифікація як когнітивно-аксіологічний процес.245
3.2.1.3. Інтертекст як особлива об’ємна форма модальної епістеми..249
3.2.1.4. Імпліцитні форми прагматичної модальності.257
3.2.2. Аксіологічно-емотивна модальність.261
3.2.2.1. Основні засоби емоційно-оцінної кваліфікації261
3.2.2.2. Інтенсифікатори-показники емоційної оцінки.270
3.2.2.3. Функції риторико-стилістичних засобів...276
3.2.2.4. Фонографічні засоби акцентного виділення.286
3.2.2.5. Модальні можливості суб’єктивного порядку слів..291
Висновки до третього розділу298
РОЗДІЛ 4. КОМПОЗИЦІЙНО-ТЕКСТОВИЙ ВИМІР МОДАЛЬНОСТІ.304
4.1. Можливості паратексту в плані вираження авторської модальності..304
4.1.1. Заголовок як перший модальний індикатор.306
4.1.2. Передтекстові паратекстуальні сегменти як засоби творення прагматичної модальності.312
4.2. Модальність рамочних форм..323
4.2.1. Експозиція як форма інтродуктивної модальності..324
4.2.2. Кінцівка твору як показник концептуальної модальності..334
4.3. Авторська модальність і архітектоніка основного текстового блоку.341
4.3.1. Вираження модальності в основних формах авторського мовлення.343
4.3.1.1. Модалізація у структурі розповіді і основні види модалізаторів343
4.3.1.2. Авторське міркування як сегмент-показник авторської рефлексії..355
4.3.1.3. Опис і характеристика як суб’єктивно-модальні форми..358
4.3.2. Авторська модальність у персонажному мовленні: форми опосередковані авторською свідомістю...367
Висновки до четвертого розділу381
РОЗДІЛ 5. ВИДИ АВТОРСЬКОЇ МОДАЛЬНОСТІ ЗА ТИПОМ ОПОВІДІ.382
5.1. Модальність аукторіального (усезнаючого) оповідача....383
5.2. Модальність об’єктивованого оповідача388
5.3. Модальність інтеріоризованого оповідача від третьої особи...397
5.4. Модальність персоніфікованого розповідача-персонажа.407
5.5. Жанрово-стильові й індивідуально-стилістичні особливості авторської модальності..416
Висновки до п’ятого розділу..421
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ.424
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...432
СПИСОК ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ..475

ВСТУП

Літературно-художня комунікація є особливим різновидом мовленнєвої діяльності, особливості функціонування якої породжують багато запитань, що потребують наукового вирішення і пильної уваги дослідників. Складність інтерпретації естетичних об’єктів, до яких належить художній текст, полягає в тому, що в них фіксуються не тільки певні сторони, зв’язки, закономірності, властивості реальної дійсності і людського життя, але й ставлення автора до них та їх оцінка [див., напр.: 313, с. 7]. За А.Шопенгауером, мета будь-якого мистецтва передавати сприйняту ідею, яка саме при такому посередництві духу митця, в якому вона є очищеною від усього побічного й ізольованою, стає потім доступною і тому, хто має більш слабку сприйнятливість і позбавлений продуктивності” [514, с. 468]. Однією з таких складних текстових категорій, в якій знаходить своє втілення дух” та суб’єктивність автора-мовця, є авторська модальність, з’ясуванню основних характеристик, параметрів, типів та засобів вираження якої і присвячена ця робота.
Можна сказати, що на сьогоднішній день зміст поняття модальність”, яке розуміється і вузько і широко, модальність як комунікативно-дискурсивна категорія ще не отримали свого однозначного і остаточного визначення, хоч її історія сягає часів античності. Діонісій писав, що не існує єдиного способу вираження різних думок, але ми висловлюємо їх чи то стверджуючи, чи сумніваючись, чи питаючи, чи просячи, чи наказуючи, чи припускаючи, або надаючи думці ще якоїсь форми, а в залежності від цього намагаємося надати відповідної форми і мовленню” [10, с. 179]. Ця ж думка повторюється пізніше, напр., в концепції Р.Декарта [157, с. 352], який вважав, що одні думки являють собою образи речей, інші ж включають крім цього ще дещо”; коли людина бажає чи боїться, стверджує чи заперечує, вона завжди уявляє собі предмет думки, але в той же час додає до ідеї предмета ще щось. На думку Б.Рассела [356], мова має дві основні функції: перша - вказувати на об’єктивні факти, друга служити для вираження стану мовця. За Дж.Лайонзом [226, с. 292], будь-яке висловлення можна розглядати як вираження певної позиції мовця щодо інших осіб і т.ін.
Отже, питання, пов’язані з модальністю і суб’єктивністю мовця, належать до тих спірних проблем мовознавства, що на кожному новому етапі розвитку лінгвістичної думки не тільки не втрачають своєї актуальності, а набувають нових аспектів і ознак, нового категоріального статусу. Сучасне моделювання процесу породження і сприйняття мовлення, зацікавленість його когнітивною стороною, прагматичний й інтеракціональний погляд на мову як на засіб соціальної взаємодії і спілкування, як на соціокультурний феномен теж тісно пов’язані з модальністю, чим і визначається значний інтерес до неї, який можна порівняти, як зазначає З.Я.Тураєва, хіба що з бумом” досліджень метафори [454, с. 114]. Однак, хоч всіма і визнається той факт, що здатність і потреба людини надавати своїм висловлюванням модального аранжування є однією з найбільш характерних особливостей людської мови [83, с. 109], ще по сьогодні не існує наукових праць, де модальність розглядалася б у всьому комплексі її різноаспектних складових - буттєвих, розумових, емоційних, оцінних, в рамках єдиної цілісної модальної системи різнорівневих засобів, з урахуванням її складного багатовимірного об’єктивно-суб’єктивного дискурсивного характеру, що творить особливу художню стереоскопічність художньої оповіді, що по-різному виражається в різних типах художньої оповіді і в різних її композиційно-текстових сегментах.
Концепція модальності привертала увагу багатьох дослідників, починаючи від Арістотеля [15] і І.Канта [183]. Можна назвати праці Ф.А.Агаєвої [3], Н.Д.Арутюнової [26; 31], Ш.Баллі [38], Е.Бенвеніста [57], А.Д.Бєлової [55], О.І.Бєляєвої [56], Л.А.Бірюліна, Е.Е.Корді [61], О.В.Бондарка [72], Ф.Брюно [567], Т.В.Булигіної, А.Д.Шмельова [83], В.В.Виноградова [102], О.М.Вольф [109], В.Г.Гака [123], І.Р.Гальперіна [126], В.Дресслера [162], Г.А.Золотової [171], О.А.Івіна [174; 175], Г.В.Колшанського [198], М.В.Ляпон [260; 262], О.В.Милосердової [278], М.К.Морен, Н.М.Тетеревникової [287, с. 49-53], В.З.Панфілова [323], Н.Є.Петрова [331], М.К.Сабанєєвої [373], О.М.Старикової [412], В.М.Телія [435; 436], З.Я.Тураєвої [453; 454], Я.Хінтикка [475], Н.Ю.Шведової [499], Н.А.Шигаревської [505] та багатьох інших. Проте модальність досліджувалася як філософська, логічна, граматична, комунікативно-прагматична категорія, проблеми її функціонування у структурі тексту, і зокрема художнього, майже не торкалися (можна назвати лише цитовані роботи І.Р.Гальперіна та З.Я.Тураєвої, безпосередньо присвячені модальності тексту; див. також: 403; 352; 677, p. 21-22; 293). Лінгвістичні праці спрямовані, як правило, на дослідження граматичної модальності, її морфологічних (перше за все наказового способу дієслова (напр., праця Н.Є.Петрова), семантики виду дієслова [151]), лексико-граматичних (як правило, мова йшла про модальні слова та частки, роботи В.В.Виноградова, а також: 214; 7), синтаксичних (роботи В.Г.Гака, а також: 451; 324), фонетико-інтонаційних (можна назвати: 9; 443) аспектів. Модальність, як правило, розумілась як граматична категорія, що зводиться до способу дієслова (Є.В.Гулига), як понятійна (О.С.Ахманова), функціонально-семантична (В.В.Виноградов), синтаксична (Ш.Баллі, В.Г.Гак) тощо. Отже, кордони традиційно визначених модальних функцій та засобів вираження потребують перегляду у світлі теорії мовленнєвої діяльності, теорії дискурсу, текстолінгвістики, лінгвопоетики, оскільки розуміння модальності з поширеної точки зору реального/ірреального або раціонального є недостатнім, особливо в плані модальності такого складного естетичного об’єкту, яким є художній текст. Проблеми авторської модальності художнього тексту, лінгвопоетичного та дискурсивного підходів до цієї проблеми, концепція модальності як текстової категорії ще не розроблені. У цьому й полягає новизна нашого дослідження. Всебічний, комплексний аналіз авторської модальності художнього тексту на матеріалі французької мови і літератури здійснюється вперше. Вперше категорія модальності розглядається як єдине цілісне утворення, що вбирає в себе її об’єктивний і суб’єктивний аспекти, що й викликало необхідність запровадження нового терміна авторська модальність. Новим можна вважати розробку дискурсивної модальної моделі та її координат, визначення основних модальних рівнів художнього тексту референційно-онтологічного і суб’єктивно-прагматичного, що включає когнітивно-епістемічну та аксіологічно-емотивну модальні форми, та системи текстових модалізаторів, що розгортаються у їхніх структурах. Вперше виявлено весь комплекс мовних і текстових засобів художньої модалізації. Новизною відзначається з’ясування особливостей композиційно-текстового виміру модальності, тобто проведений аналіз відкриває новий напрямок досліджень підхід до авторської модальності як до прагмасемантичної текстової категорії. Запропонована в дисертації типологія видів авторської модальності за типом оповіді аукторіальним, об’єктивованим, інтеріоризованим і персоніфікованим, окреслення їх специфіки є також новим в сучасній лінгвопоетиці. Таким чином, наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше на засадах комплексного підходу проводиться теоретичне узагальнення та вирішення проблеми авторської модальності художнього тексту, розробляється цілісна концепція категорії авторської модальності на основі аналізу комплексу мовних і немовних чинників, які зумовлюють її формування, функціонування та інтерпретацію, що на сьогоднішній день залишається нерозробленим.
Актуальним на наш час залишається вивчення тексту як втілення розумово-мовленнєвої, творчої діяльності людини. Можна назвати роботи Ж.Адама [532; 533], І.В.Арнольд [19], Р.Барта [549; 550; 551; 552; 40; 42; 44; 47], М.М.Бахтіна [48; 49; 51; 52], Ж.Белемен-Ноель [559], М.Бланшо [564], В.Б.Бурбело [87; 88], Б.Валетта [691; 693], С.О.Васильєва [95], Л.С.Вигодського [113], В.В.Виноградова [99; 100; 101; 103], Г.О.Винокура [104], О.П.Воробйової [111], Г.-Г.Гадамера [116; 118], І.Р.Гальперіна [126], К.Гаузенблаза [127], З.О.Гетьман [134; 136], Т. ван Дейка [155; 156], К.А.Долініна [159], А.І.Домашнєва [161], Ж.Дюбуа [164], У.Еко [166; 167; 592; 593; 594], Ж.Женетта [602; 603; 605], Р.Інгардена [176; 177], Ж.Карона [570], К.Кербрат-Ореччіоні [622; 624], І.М.Колєгаєвої [197], В.А.Кухаренко [223; 224], Б.А.Ларіна [228], Д.С.Лихачева [242; 243; 244], О.Ф.Лосєва [253; 254], Ю.М.Лотмана [255; 257], Б.С.Мейлаха [270], Г.Г.Молчанової [284], О.І.Москальської [290], О.Ребула [657], Є.А.Реферовської [361; 362], П.Рікера [365; 661; 662], Ю.А.Сорокіна [406], Ц.Тодорова [446; 447; 681; 684; 685], З.Я.Тураєвої [452; 453], Б.А.Успенського [457], З.І.Хованської [476; 477], І.Я.Чернухіної [494], В.Я.Шабеса [496], П.Шародо [572], Р.Якобсона [527] та багатьох інших. Розробка комунікативної теорії в єдності процесів породження висловлювання, його повідомлення й інтерпретації привертає увагу лінгвістів сьогодення. Така спрямованість аналізу постулює підхід до проблеми творчого суб’єкта як до мислячої особистості, продуцента мовлення, мовця, наділеного евристичною здатністю репрезентувати певний суб’єктивний смисл через існуючі мовні засоби і конструкції і створюючи нові, наділеного креативною здатністю змісто- і словотворення, здатного з мовного матеріалу творити композиційно-смислову структуру самого високого рангу текст, що є одним з найважливіших етапів його мовленнєвої діяльності, а також художній текст як її найвищій прояв. Отже, враховуючи новітні філологічні здобутки, когнітивні, комунікативні, психолінгвістичні аспекти цієї проблематики, людина-мовець розуміється в нашій роботі у всій багатогранності її складових: як носій певного світогляду та ціннісних оцінок, як мовна свідомість (носій мови), як продуцент мовлення, як мовець-комунікант. При цьому, одну з найважливіших ролей відіграє не тільки здатність творити мову” [408, с. 21], але й особлива людська здатність до творчості (естетична здатність судження”, за І.Кантом, для якого визначальною була таємнича гармонія прекрасної природи і суб’єктивності суб’єкта, творчого генія, який стоїть вище правил і здійснює чудо витвору мистецтва [цит. за: 116, с. 106, 350]). За Арістотелем, мета художнього зображення можливість пізнати в ньому те, що людина тим чи іншим чином бачила, не виключено, що уві сні чи у мрії [цит. за: 116, с. 360].
Такий розгляд питання вимагає підходу до авторської модальності художнього тексту як до сутності, в якій переплітаються в одне ціле когнітивно-епістемічний, ціннісно-аксіологічний, прагматико-інтенційний, емоційно-експресивний, образотворчий, комунікативний, стилістичний аспекти. Отже, актуальність роботи зумовлена цілісним підходом до фактора суб’єкта художньої комунікації у взаємозв’язку його епістемічних, когнітивних, ціннісних й емоційних сторін, розробкою цілісної концепції автора-мовця як автора-оповідача, що належить світу-в-тексті” і світу-поза-текстом”, з його ролями спостерігача, розповідача, мовотворця, інтерпретатора й актанта дії. Актуальність зумовлена також належністю теми дисертації до пріоритетного лінгвістичного напрямку щодо дослідження мовних одиниць, що виражають модальне значення не в межах окремого висловлення, а на широкому рівні тексту/дискурсу, що перебуває в безпосередніх і нерозривних зв’язках із своїм продуцентом, тобто виходом категорії модальності за межі простого речення через набуття нею додаткової функції художнього текстотворення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у межах теми, що розроблялася на факультеті іноземної філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Європейські мови та культури в контексті глобалізації світових процесів” (код 01 БФ 0147-01), затвердженої Міністерством освіти і науки України.
Таким чином, безпосереднім об’єктом дослідження виступає категорія авторської модальності французького художнього тексту та її основні характеристики.
Вихідною гіпотезою дослідження є розуміння художньої авторської модальності як текстової категорії, суттю якої є відбиття об’єктивної дійсності крізь призму особистісного суб’єктивного бачення автора, його світогляду, системи цінностей, особливостей психології, власного життєвого досвіду, а також його мову, що знайшло свою мовленнєву фіксацію в формі художнього тексту, який набуває статусу цілісного і завершеного тексту саме завдяки дії і функціонуванню категорії авторської модальності як його невід’ємної основної ознаки.
Оскільки модальними об’єктами вважаються такі, що відбивають складний внутрішній світ людини-мовця, а суть модального ставлення, за визначенням В.В.Виноградова, полягає в тому, як мислить, розуміє, кваліфікує мовець своє повідомлення, як він ставиться до дійсності” [102, с. 80], то основними характеристиками цієї текстової категорії первісно можна вважати такі:
- авторська модальність є категорією антропоцентричною, оскільки саме антропоцентричність визначає центральне місце мовця, носія мови, у комунікації, в художньому ж тексті вона виявляється його специфічною рисою, яка зумовлює той факт, що пізнання світу в художньому творі спрямоване в першу чергу на пізнання людини,
- модальність є категорією егоцентричною, оскільки модус Я” завжди присутній у кожному висловленні, можливо в імпліцитній формі (в цьому випадку він формує ракурс авторського бачення), отже, їй притаманна ознака суб’єктивності, оскільки будь-який особистісний смисл, навіть такий, що відповідає об’єктивному стану речей, віддзеркалює суб’єктивний погляд мовця, здатність мовця уявляти себе в ролі суб’єкта” [57, с. 293], здатність мовця привласнювати собі мову в процесі її застосування” [414, с. 50] є також суб’єктивністю,
- в основі будь-якої суб’єктивності, будь-якого модального ставлення перебуває особистісна суб’єктивна оцінка мовця [див.: 102; 109; 262], отже, модальність є категорією аксіологічного рівня; з іншого боку, будь-яке модальне значення зумовлене точкою зору мовця, оскільки будь-яка історія викладається звичайно з певного погляду, який можна назвати модальністю” [40, с. 139], отже, модальність є категорією когнітивно-епістемічною (див. у М.М.Бахтіна [52, с. 320]: Побачити і зрозуміти автора твору означає побачити і зрозуміти іншу, чужу свідомість та її світ”),
- модальність повністю пронизана прагматикою [278, с. 5], отже, модальне значення є значенням прагматичним, пов’язаним з інтенцією мовця, оскільки прагматичний компонент прийнято розуміти як відношення знаків і їх користувачів [289] і такий смисл потребує звернення до мовця” [25, с. 17]; з іншого боку, вона є категорією семантичною, оскільки несе значну кількість художньої інформації, таким чином, можна говорити про її прагмасемантичний дискурсивний характер,
- необхідність повідомлення такого складного змісту, його спрямованість на реципієнта зумовлює комунікативний характер модальності [83], повідомлення ж результату людського пізнання є єдиною метою мистецтва [514, с. 413-414],
- ступінь дискурсивної модалізації може бути різним, отже, можна говорити про існування певного коефіцієнту модальності [126], а також про можливість її вираженості на експліцитній/імпліцитній площині,
- як будь-яка текстова категорія модальність має свій план змісту і план вираження [див.: 453, с. 83].
Предметом дослідження є категоріальні ознаки, основні типи, засоби вираження, закономірності функціонування і композиційного представлення в художньому тексті різної оповідної схеми авторської модальності художнього тексту.
Мета та основні завдання дослідження. Дане дослідження має на меті з’ясування внутрішньої природи та закономірностей виникнення, функціонування та інтерпретації художньої авторської модальності з визначенням її основних семантичних, структурних, функціонально-прагматичних, композиційно-текстових і лінгвопоетичних характеристик.
Така мета викликала необхідність вирішення наступних завдань:
- встановлення сутності поняття авторська модальність художнього тексту з урахуванням складної структури модальних відношень полісуб’єктного художнього мовлення;
- розробка дискурсивної модальної моделі і визначення її основних координат;
- виділення і всебічний аналіз основних типів авторської модальності;
- визначення основних форматорів модальних смислів у структурі художнього тексту;
- дослідження можливостей вираження модальності в різних композиційних сегментах авторського тексту;
- з’ясування основних характеристик видів модальності за типом оповіді.
Матеріалом дослідження послужили прозові твори французької художньої словесності ХІХ-ХХ ст. великої форми (романи, повісті) різної жанрово-стильової належності (94 джерела), аналіз яких дозволив виявити й обгрунтувати основні аспекти і характеристики такого складного явища як авторська модальність. Вибір таких хронологічних рамок зумовлений спільністю розвитку основної модально-аксіологічної моделі, оскільки саме з початку ХІХ ст. почався новий етап жанрово-стильового, мовного, культурно-мовленнєвого розвитку з кінцем традиціоналістської настанови ХVIII ст.
Методика дослідження. Робота базується на засадах цілісного комплексного лінгвопоетичного підходу до мовленнєвих явищ і закономірностей їхнього функціонування у художньому контексті, що вимагає складної методики дослідження, яка включає багаторівневий аналіз тексту, системно-функціональний аналіз з опорою на когнітивну, комунікативно-прагматичну та інтерпретаційну лінгвістичні парадигми; зіставний типологічний аналіз в плані порівняння і визначення особливостей окремих оповідних моделей, контекстуальний аналіз, метод словникових дефініцій.
Робота проводиться з урахуванням новітніх положень теорій мовознавства і літературознавства, поетики, лінгвостилістики, лінгвістики тексту, риторики, прагматики, теорії дискурсу, теорії мовленнєвої діяльності. На необхідність такого комплексного філологічного підходу у свій час вказували М.М.Бахтін [48; 49], Р.А.Будагов [82], В.В.Виноградов [99; 100; 103], Г.О.Винокур [104], Б.А.Ларін [228], Д.С.Лихачев [1969], О.О.Потебня [344; 345], З.І.Хованська [476], А.В.Чичерін [495], В.Ф.Шишмарьов [506], Р.Якобсон [525; 527] й інш. Процеси інтеграції лінгвістики з науками гуманітарного спектру, їх міждисциплінарний синтез, дозволяють здійснювати глибший аналіз традиційних та нових антропоспрямованих проблем, особливо в сфері художньої творчості, оскільки проблемне поле людини завжди було в центрі уваги філософії, антропології, психології, соціології, культурології, естетики (див., напр.: М.Бубер [80], Г.-Г.Гадамер [116; 118], Б.А.Головко [139], Е.Кассирер [188], О.А.Кривцун [215], К.Леві-Строс [231], Л.Т.Левчук [233], А.А.Леонтьєв [237], Ф.Ніцше [303], Х.Ортега-і-Гасет [315], О.О.Потебня [346], О.Ранк [355], З.Фрейд [466; 467], Е.Фромм [468], М.Гайдеггер [470], В.В.Шаронов [497], М.Шелер [504], А.Шопенгауер [513], К.Юнг [519; 520] та інш.).
Отже, наукову достовірність цієї роботи зумовлено критичним опрацюванням наукової літератури з таких галузей, як загальне і романське мовознавство, стилістика та лінгвостилістика, історія французької мови, лексикологія, теорія референції, лінгвістика тексту, риторика, теорія аргументації, інтерпретація тексту, наратологія, теоретична граматика, семіотика, логіка, психолінгвістика, теорія перекладу, літературознавство, естетика, філософія, історія, культурологія, поетика, що дозволило обґрунтувати власні концептуальні положення. Аналіз на основі комплексної методики значного корпусу текстів зазначеного періоду французької літератури дає підстави вважати одержані результати достатньо аргументованими.
Теоретична значущість дослідження зумовлена самим статусом авторської модальності як провідної категорії художнього тексту. Цим визначено авторський внесок дисертації в романське мовознавство, зокрема в лінгвопоетику та текстолінгвістику. У ній запропоновано новий погляд на категорію авторської модальності, запроваджене нове поняття модалізації. Концептуальна основа цієї праці, комплексна методика, результати проведеного дослідження можуть бути використані в подальших теоретичних розробках проблематики авторської модальності.
Практична цінність проведеного дослідження полягає в розвитку і поглибленні теоретичних і практичних засад лінгвопоетики, лінгвостилістики і лінгвістики тексту, на основі чого можна розробити спецкурси з лінгвістики художнього тексту, інтерпретації тексту, риторики мовленнєвих жанрів, розширити на цій основі проблематику наукової роботи студентів, магістрів, аспірантів, пошукачів.
Апробація роботи. Основні положення та результати дослідження були предметом наукових доповідей та обговорювалися на таких конференціях: Міжнародному науковому семінарі Дослі

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Спрямованість лінгвістики на комплексне дослідження мовленнєвої діяльності мовця призводить до переосмислення традиційних граматичних категорій у когнітивно-комунікативному, семантико-прагматичному, дискурсивно-текстовому планах, що уможливлює існування нового погляду на категорію модальності.
Особлива значущість і валоризація в рамках художнього тексту/дискурсу продуцентного параметра, постаті автора-мовця в плані його особистісного перцептивного бачення, суб’єктивно-когнітивного осмислення і переосмислення буття, індивідуально-стильової формотворчості викликало необхідність запровадження особливої категорії авторської модальності художнього тексту, яку ми розуміємо як художню дискурсивно-текстову прагмасемантичну категорію, що фіксує в тексті результат активності суб’єктивного пізнавального процесу автора-мовця, спрямованого на те чи інше явище дискурсивної діяльності, яке потрапило до фокусу його перцептивного бачення і стало об’єктом авторської референції, рефлексії й аксіології.
У такому широкому розумінні авторська модальність вийшла за межі простого висловлення й екстраполювалася у нашій концепції на рівень тексту, а отже, набула ознаки текстовості. По-друге, як втілення думки автора в плані мовного відображення відношення повідомлюваного до об’єктивної дійсності з погляду мовця, в плані надання віртуальному пропозиційному змісту мовленнєвої форми, модальність стає провідною актуалізаційною категорією, що набуває першочергової значущості в плані дискурсотворення. Отже, в нашій роботі ми пропонуємо новий погляд на авторську модальність як на провідну художню категорію дискурсивного характеру, оскільки текстові категорії цілісності і зв’язності, що завжди розглядалися як основні, залишаються власне текстовими.
Авторська модальність являє собою складну категорію, що поєднує в собі об’єктивний й суб’єктивний бік художнього пізнавального процесу, показуючи відбиття в людській свідомості об’єктивності реальної дійсності. Отже, новим положенням нашої роботи є підхід до авторської модальності як до цілісної категорії, що формується на опозиції об’єктивність/суб’єктивність, які в художньому тексті дійсно представляють собою нерозривне когнітивно-онтологічне смислове ціле.
Об’єднання в одне ціле горизонтальної референційно-семантичної вісі й прагматичної вертикалі дозволяє підхід до модальності як до прагмасемантичної категорії.
Дисертаційне дослідження підтверджує складний категоріальний статус авторської модальності, який спирається на такі опозиційні характеристики як суб’єктивно-об’єктивна, онтологічно-гносеологічна, дискурсивно-текстова, семантико-прагматична, а також на визначення модальності як концептуально-змістової, актуалізаційно-референційної, дискурсотворчої, поліпозиційної (з врахуванням розщеплення продуцентного начала на автора й оповідача, автора як суб’єкта рефлексії, аксіології й інтерпретації), багатоаспектної категорії.
Безпосереднім способом вербалізації авторської модальності в тексті виступає специфічний дискурсивний процес, що у нашій концепції отримує назву модалізації, і який ми визначаємо як особливий процес дискурсивної діяльності автора-мовця суб’єктивної спрямованості, що вбудовує когнітивно-аксіологічні елементи авторського суб’єктивного модусу, спрямованого через суб’єктний фокус на об’єкти дискурсивного світу, і представлений у формі спеціальних лінгвостилістичних модальних компонентів модальних сегментів, засобів і шифтерів у структуру художнього тексту/дискурсу.
Дослідження такого процесу викликало, по-перше, необхідність розробки дискурсивної модальної моделі, тобто чинників, що впливають на формування модальності і визначають її характеристики, а по-друге, визначення системи модальних засобів, в яких знаходить своє втілення авторська модальність.
Основними елементами дискурсивної модальної моделі виступають: суб’єктивний авторський модус суб’єктний фокус дискурсивна точка зору авторська модальність, де перші належать позатекстовому плану, а два останні текстовому. Суб’єктивний модус як розумово-мовленнєва категорія функціонує одночасно і як спосіб бачення і як спосіб представлення і включає такі складові когнітивного і мовностильового характеру як світогляд мовця, суб’єктивна картина світу, ідеально-нормативна модель, ментальний лексикон, тип художнього бачення. Перехід від внутрішньої модусної суб’єктивності на модус перцепції розпочинається з фіксації мовцем своєї позиції, а отже, появи суб’єктного фокусу, який ми розуміємо як концентрацію уваги автора-мовця на певному фрагменті реальності, зайняття відносно нього певної ідеологічно-оцінної позиції і проектування цього об’єкту під визначеним кутом зору з певної просторової позиції на художній універсум, що знаходить своє послідовне вираження у текстовій структурі у вигляді координати точки зору.
Проведений аналіз підтверджує існуючу в лінгвістиці тезу про те, що в основі модальності лежить точка зору мовця. З іншого боку, статус точки зору в художньому тексті модифікується, оскільки така категорія виявляється не власне семантичною. Як свідчить аналіз, можна говорити про дві основні позиції оцінно-епістемічну і просторову. До того ж, змінюється і сам статус мовця, оскільки реальним мовцем стає не автор, а його текстовий замісник оповідач. Отже, зважаючи на характерну розщепленість параметра мовця, запроваджуємо новий параметр автора-мовця, складові якого в плані бачення, рефлексії, аксіології, експресивності, інтерпретації можуть значно розходитися.
Розмежування просторової й оцінно-епістемічної позицій, тобто модусу бачення і модусу рефлексії й оцінки, викликало необхідність погляду на категорію модальності як на дворівневу структуру. Отже, реальністю художнього тексту можна вважати наявність першого модального рівня референційно-актуалізаційного онтологічного рівня, функціонування якого спрямоване на ствердження модусу реальності об’єкта опису, і другого суб’єктивно-прагматичного, що, як модальна рамка, накладаючись на перший, стверджує модуси знання, волевиявлення і бажання, оцінки й емоційності до того, що представлено на першому рівні.
Як свідчить аналіз, основними типами авторської модальності можна вважати: референційно-актуалізаційний і суб’єктивно-прагматичний. Останній включає: когнітивно-епістемічний і аксіологічно-емотивний.
Для представлення таких смислових типів існує широка розгалужена система художніх модальних засобів експліцитного й імпліцитного характеру, що належать мовному, мовленнєвому і власне текстовому рівням. Дослідження дозволило виокремити: модальні засоби як такі, що належать мові і які мовець відбирає з модального регістру мови-системи шляхом селекції, це елементи фонографічного, граматико-морфологічного, лексико-семантичного, структурно-синтаксичного мовних рівнів; модальні шифтери, які в художньому контексті починають виражати модальні смисли, здебільшого, це образні засоби і стилістичні прийоми; модальні текстові сегменти, що мають описовий, кваліфікуючий, чи розмірковуючий характер, і до яких відносяться перш за все характеристика, опис, міркування, а також авторські ремарки, авторські сентенції, мікрохарактеристики, прислів’я, крилаті вирази тощо.
Характерною ознакою їхнього функціонування в художньому тексті виявилося творення особливого модального пучка контамінованих між собою маркерів модальності. Отже, форму вираження модальності в текстовій структурі можна вважати контамінованою.
Основні процеси референційно-онтологічної модальності стосуються парадигматичної художньої вісі: вибору об’єкта опису, його референції, ідентифікації, номінації, і синтагматичної кваліфікативного позначення як приписування об’єкту референції певної ознаки. Якщо перша уособлює визначення модусів реальності/ірреальності, істинності/неістинності, знаності/незнаності з опорою на пресупозицію існування об’єкта і презумпцію незнаного, то друга неможлива без підключення модусів переосмислення й оцінки, що належать прагматичній модальності, а отже, її функціонування відбувається через опис, класифікацію, характеризацію, образотворення з опорою на рематичний модус нового і невідомого. При цьому, ми пропонуємо новий погляд на референційну модальність як на основу сюжетно-фабульної побудови художнього тексту.
Прагматична модальність визначає основну експресивно-емоційну тональність твору, його пафос, прагматику, принципи рефлексії, розгортання матеріалу в плані формування прийому інтригуючої таємниці й ефекту обманутого очікування як основних композиційних прийомів.
Результатом процесу художньої референції виявляється номінативна одиниця, яка в смисловому плані представляє складний двоплановий конструкт, вказуючи і на світ і на суб’єктивне ставлення суб’єкта-мовця до нього, тобто об’єднуючи в своєму значенні і спосіб буття і спосіб розуміння. Найяскравіше це знаходить своє вираження на лексико-семантичному рівні художнього тексту завдяки конотації як експресивно маркованому макрокомпоненту семантики слова, який можна вважати продуктом модально-оцінного сприйняття дійсності мовцем і відображення цієї дійсності в процесах номінації.
Додаткова конотативна модальна кваліфікація часто виникає не стільки через створення нових слів і нових значень, скільки через особливості їх функціонування у художньому контексті, що працюють на модальність тексту. Така модальність структурно представляє собою певний смисловий сплав оцінки, емоції й експресії, що переважають над суто дескриптивною характеристикою об’єкта опису. З іншого боку, така емоційно-оцінна кваліфікація часто є складною структурою, що поєднала в собі різносуб’єктні точки зору автора, оповідача, персонажа-мовця, персонажа-об’єкта, читача, що надає такій лексемі, виразнику модальності, стереоскопічної ознаки.
Особливістю власне художньої конотації лексеми стає можливість передачі модального ставлення, а також можливість поєднання різнооцінних суб’єктних модальностей в одному елементі, що розширює смисловий потенціал оцінного означення, яке отримує цілу гаму нових контекстуально-модальних смислів. Таке поєднання в фокусі однієї номінатеми декількох оцінних позицій можна вважати характерним для оповідного жанру французької літератури XIX-XX ст.
Найпоширенішими моделями емоційно-оцінної кваліфікації можна вважати кваліфікацію: через суб’єктивне означення, однорідними членами речення, через певний стилістичний прийом, що прямо вказує на індивідуально-авторське сприйняття.
Основними засобами творення експресивної тональності можна вважати систему тропеїчних засобів, оскільки саме вони здатні найяскравіше передати авторські емоції і найсильніше впливати на перебудову читацької картини світу. Особлива значущість належить метафоричному перетворенню, оскільки саме метафора здатна поєднати різні гетерогенні сутності на основі асоціативних зв’язків людського досвіду, і утворити новий гносеологічний образ, приналежний іншому віртуальному світу.
Референція, що творить модальність реальності, базується на концепті знаного у адресанта, а отже, на його епістемічній модальності, що належить авторському суб’єктивному модусу. Епістемічні модуси знання, його істинності, правдоподібності, ймовірності, вірогідності, впевненості мають в своїй основі інтелектуальний, раціональний, тип оцінки, що найчастіше знаходить своє вираження у формі авторського судження. Основними експліцитними формами вираження епістемічної модальності, як показує матеріал, виступають епістемічні дієслова, епістемічні вирази, метатекстові сигнали, дискурсивні елементи, класифікація, інтертекст, імплікація.
Співвідношення суб’єктивного й об’єктивного у світосприйнятті людини знаходить своє відображення у когнітивно-епістемічній та аксіологічно-емотивній формах категорії модальності. Під впливом текстових модифікаторів, до яких в першу чергу можна віднести інтенсифікатори, ефект обманутого очікування, іррадіацію смислів, авторську інтенцію, особливості розгортання дискурсу, навіть епістемічні факти перетворюються в суб’єктивно-оцінні.
Будь-яка оцінна кваліфікація є невід’ємною від суб’єкта-мовця, оскільки вона характеризує не тільки оцінювальне, але й самого оцінювача, що говорить про те, що референційний модус є завжди контамінованим з прагматично-суб’єктним модусом, вони співіснують в будь-якому акті висловлювання. Саме таку контамінацію двох основних модусів, що творять модальність тексту, можна вважати основною характеристикою художньої оповіді.
Основним джерелом творення художнього образу виступає, як правило, чуттєве сприйняття, зорове враження, отже, функцію спостерігача можна вважати вихідною для художньої оповіді, що підпорядковується дії суб’єктного фокусу. Саме на такий фокус накладається інший, що змінює просторову координату на епістемічно-оцінну, а роль мовця - на оцінно-інтерпретативну, яку, по-перше, можна вважати основною в художньому тексті, і яка, по-друге, в залежності від оповідної моделі об’єктивованої чи суб’єктивованої балансує на ракурсах експліцитності/імпліцитності.
Вираженість/невираженість суб’єктивного начала залежить також від типу художнього бачення, який значно впливає на оповідну схему художнього тексту. Так, реалістична схема передбачає прихованість прагматики мовця, суб’єктивний зміст ніби розчиняється у предикативній структурі, а отже, переходять на імпліцитну площину.
Дослідження композиційних модальних форм показує, що текстова модальність по-різному знаходить своє вираження в категоріях об’ємної структури художнього тексту. Інтродуктивна модальність паратекстового блоку і рамочних форм має, як правило, дискурсивні ознаки, оскільки валоризує концептуальні власно авторські моменти твору (форми назви, епіграфу, присвяти, звернення до читача), що має особливу значущість.
Модальна неоднорідність структури художнього твору створює його особливу поліфонічність, оскільки основні мовленнєві потоки авторський монолог і персонажний діалог контамінують позицію автора з різними художньо-текстовими суб’єктами: в першому випадку йдеться про смислову єдність автор-оповідач й експліцитну форму представлення модальності, в другому автор-персонаж, що представляє собою імпліцитну модальність.
Щодо структури власне авторського мовлення, можна говорити про те, що всі композиційно-мовленнєві форми основні (розповідь, опис, міркування, характеристика) і другорядні (авторські відступи, ремарки, коментар, сентенції, афоризми, прислів’я, приказки, мікрохарактеристики і мікроописи, розгорнуті порівняння, звернення до читача, історичні й інші довідки, цитації інших тощо) кожний по-своєму валоризують модальність автора.
Персонажне мовлення, представлене монологами, діалогами, полілогами текстових актантів, визначається особливо насиченою експресивно-модальною домінантою, при цьому інформаційне поле будь-якого персонажа завжди є експліцитно/імпліцитно забарвленим авторською модальністю. Отже, таке мовлення представляє собою специфічну двошарову структуру, в якій на модальну інформацію першого порядку накладається модально-оцінна рамка авторського судження та оцінки. Отже, персонажне мовлення ми розуміємо як мовленнєву партію” персонажа, яка виражає його світорозуміння і світосприйняття, через які в приєднанні до них чи в опозиції знаходить своє вираження авторська модальність.
Еволюція форм представлення авторської точки зору сформувала чотири основні модально-оповідні моделі: аукторіальну, об’єктивовану, персоніфіковану, інтеріоризовану, кожна з яких характеризується власними можливостями формування і представлення авторської модальності в плані контамінації авторського, оповідного і персонажного голосів, наявності/відсутності власне авторських текстових форм і сегментів, модифікації постійної/перемінної, домінуючої однієї/рівноправності багатьох точок зору, представлення авторської епістеми в модусах знання/впевненості/сумніву/незнання, об’єктивності/ суб’єктивності оцінки, вираженості/невираженості емоційної експресії, яскравості/відсутності образних форм, превалювання авторського монологу/персонажного полілогу з опорою на експліцитність/імпліцитність вираженості суб’єктивного авторського начала.
Наше дослідження відкриває можливості подальшого аналізу категорії модальності, форм і засобів її представлення на матеріалі різних дискурсивних форм різних стилів різних епох. Сподіваємося, що основні категоріальні проблеми, проблеми, пов’язані з категоріальним статусом модальності, вирішені в нашому дослідженні, знайдуть своє подальше застосування в наступних наукових розробках, присвячених суб’єкту-мовцю, прагматиці висловлювання, його модально-комунікативній рамці тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Авеличев А.К. Возвращение риторики // Общая риторика. М.: Прогресс, 1986. С. 5-25.
2. Аверинцев С.С. Риторика как подход к обобщению действительности // Поэтика древнегреческой литературы. М.: Наука, 1981. С. 15-46.
3. Агаева Ф.А. Модальность как лингвистическая категория (на материале английского и туркменского языков): Автореф. дис. докт. филол. наук: 10.02.19. Баку: Азерб. ПИРЯЛ им. М.Ф.Ахундова, 1990. 47 с.
4. Адмони В.Г. Грамматический строй как система построения и общая теория грамматики. Л.: Наука, 1988. 239 с.
5. Азнаурова Э.С. Очерки по стилистике слова. Ташкент: Фан, 1973. 405 с.
6. Алексеев А.Я., Мисишина Л.А. Теория и методика анализа французского художественного текста. Днепропетровск: ДГУ, 1987. 68 с.
7. Алєксєєва І.О. Семантика та прагматика англійських часток: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.02.04. К.: КНУ, 2001. 20 с.
8. Андриевская А.А. Несобственно-прямая речь в художественной прозе Луи Арагона. К.: Изд-во Киев. ун-та, 1967. 172 с.
9. Андрієвська Е.М. Інтонаційне вираження категорії згоди/незгоди у французькому діалогічному мовленні: Дис. канд. філол. наук: 10.02.05. Київ: КНУ, 2001. 208 с.
10. Античные риторики. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978. 351 с.
11. Античные теории языка и стиля (антология текстов). СПб.:Алетейя,1996.363 с.
12. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. (за редакцією М.Зубицької). Львів: Літопис, 1996. 633 с.
13. Апресян Ю.Д. Избранные труды. Т. І: Лексическая семантика (синонимические средства языка): 2-е изд. М.: Восточная литература” РАН, 1995. 472 с.
14. Аристотель. Органон // Сочинения в четырех томах. М.: Мысль, 1978. - Т. 2. 687 с.
15. Аристотель. Об истолковании // Сочинения в четырех томах. М.: Мысль, 1978. Т. 2. - С. 91-116.
16. Аристотель. Первая аналитика. Вторая аналитика // Сочинения в четырех томах. М.: Мысль, 1978. Т. 2. С. 117-346.
17. Аристотель. Риторика // Сочинения в четырех томах. М.: Мысль, 1978. Т. 3. С. 164-229.
18. Арістотель. Поетика. К.: Мистецтво, 1967. 134 с.
19. Арнольд И.В. Стилистика современного английского языка (стилистика декодирования). М.: Просвещение, 1990. 300 с.
20. Аронов Р.А. Проблема смысла в контексте // Вопросы философии. М., 1999. - № 4. С. 133-138.
21. Арош К., Анри П., Пешë М. Семантика и переворот, произведенный Соссюром: язык, речевая деятельность, дискурс // Квадратура смысла: Французская школа анализа дискурса (общ. ред. П.Серио). М.: Прогресс”, 1999. С. 137-157.
22. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл. М.: Наука, 1976. 383 с.
23. Арутюнова Н.Д. Фактор адресата // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз., 1981. Т. 40. - № 4. С. 356-367.
24. Арутюнова Н.Д. Сравнительная оценка ситуаций // Изв. АН СССР. Сер. лит-ры и языка, 1983. Т. 42. - № 6. С. 47-57.
25. Арутюнова Н.Д., Падучева Е.В. Истоки, проблемы и категории прагматики // НЗЛ. М.: Прогресс, 1985. Вып. 16. С. 3-42.
26. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений: Оценка. Событие. Факт. М.: Наука, 1988. 341 с.
27. Арутюнова Н.Д. Образ (опыт концептуального анализа) // Референция и проблемы текстообразования. М.: Наука, 1988. С. 117-129.
28. Арутюнова Н.Д. Метафора и дискурс // Теория метафоры. М.: Прогресс, 1990. С. 5-32.
29. Арутюнова Н.Д. Дискурс // ЛЭС. М.: Сов. энц-я, 1990. С. 136-137.
30. Арутюнова Н.Д. Референция // ЛЭС. М.: Сов. энц-я, 1990. С. 411-412.
31. Арутюнова Н.Д. Диалогическая модальность и явление цитации // Человеческий фактор в языке. Коммуникация, модальность, дейксис. М.:Наука,1992.С. 52-79.
32. Ауэрбах Э. Мимесис. Изображение действительности в западноевропейской литературе. М.: Прогресс, 1976. 556 с.
33. Афанасьев В.Г. Системность и общество. М.: Наука, 1980. 305 с.
34. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. М.:Сов. энц-я, 1966. 608 с.
35. Базилина Н.М. Эпитет в современном французском языке (опыт семантико-стилистической характеристики): Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.05. М.: МГПИИЯ, 1974. 24 с.
36. Балашов Н.И. Принцип выразительности и поэзия реализма у Стендаля // Литература. Язык. Культура. М.: Наука, 1986. С. 41-48.
37. Балашова Т.В. Эрве Базен и пути французского психологического романа. М.: Худ. лит., 1987. 270 с.
38. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. М.: Изд-во ин. лит-ры, 1955. 416 с.
39. Балли Ш. Французская стилистика. М.: Изд-во ин. лит-ры, 1961. 394 с.
40. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. 616 с.
41. Барт Р. Смерть автора // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. С. 384-391.
42. Барт Р. Від твору до тексту // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Львів: Літопис, 1996. С. 378-384.
43. Барт Р. Текстуальний аналіз Вальдемара” Е.По // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Львів: Літопис, 1996. С. 385-404.
44. Барт Р. Введение в структурный анализ повествовательных текстов // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму / Пер. с фр. и вступ. ст. Г.К.Косикова. М.: Прогресс, 2000. С. 196-238.
45. Барт Р. Драма, поэма, роман // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму / Пер. с фр. и вступ. ст. Г.К.Косикова. М.: Прогресс, 2000. С. 312-334.
46. Барт Р. S/Z. 2-е изд. - М.: Эдиториал УРСС, 2001. 232 с.
47. Барт Р. Лингвистика текста // Текст: аспекты изучения семантики, прагматики и поэтики / Сб. статей. М.: Эдиториал УРСС, 2001. С. 168-175.
48. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. М.: Худ. лит-ра, 1975. 501 с.
49. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 424 с.
50. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. 4-е изд. М.: Худ. лит-ра, 1979. - 470 с.
51. Бахтін М.М. Висловлення як одиниця мовленнєвого спілкування // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Львів: Літопис, 1996. С. 308-317.
52. Бахтін М.М. Проблема тексту у лінгвістиці, філології та інших гуманітарних науках // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Львів: Літопис, 1996. С. 318-323.
53. Белл Р.Т. Социолингвистика. М.: Междунар. отн-я, 1980. 320 с.
54. Беллерт И. Об одном условии связности текста // НЗЛ: Вып. VIII. М.: Прогресс, 1978. С. 172-207.
55. Белова А.Д. Лингвистические аспекты аргументации. К.: КУ, 1997. 311 с.
56. Беляева Е.И. Функционально-семантические поля модальности в английском и русском языках. Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1985. 180 с.
57. Бенвенист Э. Общая лингвистика: Пер. с фр. М.: Прогресс, 1974. 448 с.
58. Бессмертная Н.В. Речевая форма динамическое описание” и ее лингвистическая характеристика (на материале немецкого языка): Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.04. Киев, 1972. 24 с.
59. Бєлєхова Л.І. Образний простір американської поезії: лінгвокогнітивний аспект: Автореферат дис. докт. філол. наук: 10.02.04. К.: КНЛУ, 2002. 34 с.
60. Бирдсли М. Метафорическое сплетение // Теория метафоры. М.: Прогресс, 1990. С. 201-218.
61. Бирюлин Л.А., Корди Е.Е. Основные типы модальных значений, выделяемых в лингвистической литературе // Теория функциональной грамматики. Темпоральность. Модальность. Л.: Наука ЛО, 1990. С. 67-71.
62. Білецький А.О. Про мову і мовознавство. К.: АртЕк, 1997. 224 с.
63. Блумфилд Л. Язык. М.: Прогресс, 1968. 606 с.
64. Богданов В.В. Коммуниканты // Человек и речевая деятельность. Вестник Харьковского университета. Харьков: Выща школа, 1989. - № 339. С. 7-10.
65. Богин Г.И. Типология понимания текста. Калинин, 1986. 151 с.
66. Богин Г.И. Текстовые ключи к инокультурным смыслам // Вісник КДЛУ: Серія Філологія. К.: ВЦ КДЛУ, 1999. Том 2. - № 2. С. 6-16.
67. Болдырев Н.Н. Отражение пространства деятеля и пространства наблюдателя в высказывании // Логический анализ языка. Языки пространств. М.: Языки русской культуры, 2000. С. 212-216.
68. Болдырев Н.Н. Когнитивная семантика: Курс лекций по английской филологии. Тамбов: Изд-во Тамб. ун-та, 2001. Изд. 2-е. 123 с.
69. Бондарко А.В. Грамматическая категория и контекст. Л.:Наука ЛО, 1971.114 с.
70. Бондарко А.В. Грамматическое значение и смысл. Л.: Наука ЛО, 1978. 175 с.
71. Бондарко А.В. К теории функциональной грамматики // Проблемы функциональной грамматики. М., 1985. С. 16-29.
72. Бондарко А.В. Модальность. Вступительные замечания // Теория функциональной грамматики. Темпоральность. Модальность. Л.: Наука ЛО, 1990. С. 59-67.
73. Бондарко А.В. К проблеме интенциональности в грамматике // ВЯ. М.: Наука, 1994. - № 2. С. 29-42.
74. Борев Ю.Б. Художественный процесс (проблемы теории и методологии) // Методология анализа литературного процесса. М., 1989. С. 4-30.
75. Бочаров С.Г. Характеры и обстоятельства // Теория литературы. Основные проблемы в историческом освещении. М.: Изд-во АН СССР, 1962. Т. 1: Образ, метод, характер. С. 312-451.
76. Брандес М.П. Стилистический анализ (на материале немецкого языка). М.: Высшая школа, 1971. 190 с.
77. Брандес М.П. Стиль и перевод (на материале немецкого языка). М.: Высшая школа, 1988. 127 с.
78. Брожик В. Марксистская теория оценки. М.: Прогресс, 1982. 240 с.
79. Бройтман С.Н. Историческая поэтика. М.: Изд. центр РГГУ, 2001. 320 с.
80. Бубер М. Проблема человека. К.: Ника-Центр, Вист-С, 1998. 96 с.
81. Будагов Р.А. Человек и его язык. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1974. 262 с.
82. Будагов Р.А. Литературные языки и языковые стили. М.: Высшая школа, 1967. 376 с.
83. Булыгина Т.В., Шмелев А.Д. Модально