ДЕТЕРМІНОВАНІСТЬ І НЕДЕТЕРМІНОВАНІСТЬ ІМЕННИКА У МОВЛЕННІ (на матеріалі французької мови)

Краткое описание

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

На правах рукопису
Попович Михайло Михайлович
УДК 811.133.1 367.622
ДЕТЕРМІНОВАНІСТЬ І НЕДЕТЕРМІНОВАНІСТЬ ІМЕННИКА У МОВЛЕННІ (на матеріалі французької мови)

Спеціальність 10.02.05- романські мови
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук
Науковий консультант Академік АН Вищої школи України, доктор філологічних наук, професор Чередниченко О.І.
Київ - 2001

Зміст
ВСТУП .................................................................................................................................... 5
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ............................................................................ 21
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ КАТЕГОРІЇ ДЕТЕРМІНОВАНОСТІ/НЕ ДЕ­ТЕРМІНОВАНОСТІ У ФРАНЦУЗЬКІЙ ЛІНГВІСТИЦІ.......................... 22
1.1. Тлумачення понять означеність/неозначеність
(детермінованість/недетермінованість) в античній граматичній теорії.. 24
1.1.1. Тлумачення понять означеність/неозначеність Аристотєлем 25
1.1.2. Зародження лінгвістичного інтересу до категорійних понять детермінованість/недетермінованість.................. 28
1.2. Тлумачення явища мовної детермінації іменника у французьких
граматиках XVII ст ............................................................................................... ЗО
1.2.1. Граматична концепція мовної детермінованості/недетермінованості іменника Ш.Мопа 33
1.2.2. Граматична концепція мовної детермінованості/недетермінованості іменника А.Удена 36
1.2.3. Граматична концепція мовної детермінованості/недетермінованості іменника вчених Пор-Рояля...................................................................................................................................... 37
1.2.4. Логічна концепція явища детермінованості/недетермінованості вчених Пор-Рояля........................................................................................... 42
1.2.5. Логіко-граматична концепція мовної детермінованості іменника вчених Пор-Рояля: порівняльний аналіз.................................... 45
1.3. Тлумачення явища мовної детермінованості іменника у французькій
граматиці XVIII ст........................................................................................................ 50
1.3.1. Граматична концепція детермінованості/недетермінованості іменника у мовленні Реньє-Демаре................................................ 50
1.3.2. Граматична концепція детермінованості/недетермінованості іменника у мовленні Кл.Бюф’є............................................................ 52
1.3.3. Граматична концепція детермінованості/недетермінованості іменника у мовленні Ш.-Ц.Дюмарсе............................................... 54
1.3.4. Граматична концепція детермінованості/недетермінованості іменника у мовленні Н.Бозе................................................................. 58
1.4. Детермінуюча роль артиклів у граматичному висвітленні вчених
ХУІІ-ХУІІІ ст..................................................................................................................... 65
1.4.1. Артикль як мовний засіб вираження категорійних значень детермінованості/недетермінованості іменника. Загальна характеристика.65
1.4.2. Детермінуючі функції означеного артикля у граматичних теоріях учених ХУІІ-ХУІІІ ст......................................................................................... 69
1.4.3. Детермінуючі функції неозначеного артикля у граматичних теоріях вчених ХУІІ-ХУІІІ ст......................................................................................... 76
ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО РОЗДІЛУ...................................................................... 79
з
РОЗДІЛ 2. НАУКОВА ПРОБЛЕМАТИКА КАТЕГОРІЇ ДЕТЕРМІНОВАНОС­ТІ/НЕ ДЕТЕРМІНОВАНОСТІ ІМЕННИКА В СУЧАСНІЙ ФРАНЦУЗЬКІЙ ТА ЗАГАЛЬНІЙ ЛІНГВІСТИКАХ.................................................................................................... 82
2.1. Лінгвістичні теорії мовної детермінованості іменника...................... 82
2.1.1. Вказівна” теорія..................................................................................................................... 83
2.1.2. Теорія індивідуалізації значення іменника.................................................................. 84
2.1.3. Теорія ознайомлення з предметом повідомлення................................................... 94
2.1.4. Теорія локалізації................................................................................................................................. 106
2.1.5. Комунікативна теорія...................................................................................................... 108
2.1.6. Теорія актуалізації................................................................................................................................ 111
2.1.7. Теорія конкретизації значення (поняття)....................................................................... 116
2.1.8. Референтна теорія............................................................................................................... 123
2.2. Проблема мовного статусу категорії детермінованості/недетермінованості 130
2.2.1. Тлумачення поняття граматична категорія у сучасному мовознавстві. .131
2.2.2. Категорія детермінованості/недетермінованості - логічна категорія 138
2.2.3. Категорія детермінованості/недетермінованості - мовна категорія 141
2.2.4. Категорія детермінованості/недетермінованості - категорія мовлення. ..155
2.2.5. Категорія детермінованостІ/недетермінованості - функціонально- семантична категорія.............................................................................. 160
2.3. Змістова структура категорії детермінованості/недетермінованості 167
2.3.1. Тлумачення категорійного змісту понять детермінованість/недетерміно- ваність у сучасних лінгвістичних працях.............................................................................. 167
2.3.2. Якісний та кількісний аспекти категорії детермінованості/недетермінованості................................... 174
2.3.3. Інтерпретації понятійного змісту термінів детермінованість і означеність французькими мовознавцями.................... 181
2.3.4. Артикль і категорія предикативної настанови іменника......................................... 189
ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО РОЗДІЛУ.................................................................................. 202
РОЗДІЛ 3. СЕМАНТИЧНИЙ АСПЕКТ КАТЕГОРІЇ ПРЕДИКАТИВНОЇ НА­СТАНОВИ ІМЕННИКА................................................................................... 204
3.1. Категорія предикативної настанови іменника у семіологічному
висвітленні................................................................................................................ 204
3.2. Проблема мовного знака та її розв’язання в сучасному мовознавстві 212
3.2.1. Понятійно-термінологічна характеристика складових мовного знака 213
3.2.2. Структура мовного знака та деякі мовні особливості її функціонування. 221
3.3. Види позначуваних мовного знака та функціонально-семантичні критерії
їх розмежування.................................................................................................. 227
3.3.1. Функціонально-семантичні ознаки сигніфікативного позначуваного............................................................................................................................................................ 227
3.3.2. Фунціонально-семантичні ознаки денотативного позначуваного 231
3.3.3. Функціонально-семантичні ознаки референтного позначуваного 237
ВИСНОВКИ ДО ТРЕТЬОГО РОЗДІЛУ..................................................................... 247
РОЗДІЛ 4. ПРАГМАТИЧНИЙ АСПЕКТ КАТЕГОРІЇ ПРЕДИКАТИВНОЇ НА­СТАНОВИ ІМЕННИКА................................................................................... 250
4.1. Семіологічні способи актуалізації іменника у мовленні та їх зв’язок із значеннями категорії предикативної настанови іменника 250
4.1.1. Референтна актуалізація номінативної одиниці мови та її зв’язок із категорією предикативної настанови іменника............ 251
4.1.2. Денотативна актуалізація номінативної одиниці мови та її зв’язок із категорією предикативної настанови іменника........... 266
4.1.3. Сигніфікативна актуалізація номінативної одиниці мови та її зв’язок із категорією предикативної настанови іменника 272
ВИСНОВКИ ДО ЧЕТВЕРТОГО РОЗДІЛУ............................................................... 279
РОЗДІЛ 5. СИНТАКСИЧНИЙ АСПЕКТ КАТЕГОРІЇ ПРЕДИКАТИВНОЇ НА­СТАНОВИ ІМЕННИКА.................................................................................... 281
5.1. Мовні засоби вираження категорійного значення детермінованої
означеності.............................................................................................................. 283
5.1.1. Загальні іменники перервного значення. Конкретні назви................................. 283
5.1.2. Загальні іменники неперервного значення....................................................................... 311
5.1.3. Власні назви............................................................................................................................................. 323
5.2. Мовні засоби вираження категорійного значення детермінованої
неозначеності........................................................................................................ 336
5.2.1. 

Список литературы

висновки
Відповідно до поставленої мети дослідження у дисертації запропоновано різнобічний системний аналіз явища детермінованості/недетермінованості іменника у мовленні з урахуванням не тільки функціонально-семантичних особ­ливостей французької мови, на матеріалі якої виконувалася робота, а й загальномовних особливостей поведінки номінативних одиниць у процесі їх актуалізації у мовленні. Тобто завдання полягало в тому, щоб виявити у мовлен­нєвих особливостях функціонування французького артикля (зокрема, що стосується питання вираження категорійних значень детермінова- ності/недетермінованості), загальномовні тенденції, які є релевантними для кожної окремо взятої мови. Зазначене завдання мало свою наукову своєрідність. Справа в тому, що порівняно донедавна вважалося, що категорійні значення детермінованості/недетермінованості - це характерна ознака лише артиклевих мов, оскільки тільки артикль або функціонально рівнозначний йому детермінатив спроможний відобразити ці мовленнєві значення іменника.
Ретроспективний погляд на історію дослідження цього питання у французькій граматиці (перший розділ) переконливо доводить, що з часу зародження мовознавчого інтересу до явища детермінованості/недетермінованості іменника, воно розглядалося переважно як граматична функція детермінативів. Сам же іменник бачився при цьому як семантична площина, на яку ці службові елементи проектують те або інше властиве їм функціональне значення. Оскільки функціональна природа цих одиниць тлумачилася дослідниками по-різному, то, відповідно, явище детермінованості іменника теж розумілося по-різному. Показовим у цьому відношенні є вчення про явище детермінованості іменника, розроблюване вченими Пор-Рояля, які вкладали у це поняття три різні смисли.
Зрозуміло, що не всі мовознавці минулого ототожнювали явище детермінованості ув недетермінованості іменника з граматичними функціями детермінативів, однак вони теж не змогли правильно пояснити приховані від безпосереднього спостереження семантичні процеси, які відбуваються зі значенням іменника в момент його актуалізації у мовленні.
Проте було б неправильно оцінювати вклад учених минулих століть у вивчення явища детермінованості іменника лише в негативному світлі. їхньою безумовною заслугою є те, що, по-перше, вони вказали на сам факт існування такого явища у мовленні, по-друге, намітили основні шляхи його вивченім і, по- третє, окреслили коло проблем, пов’язаних із його мовною природою.
Вироблений вченими XVII-XVIII ст. хибний підхід до тлумачення явища детермінованості іменника, оснований винятково на аналізі граматичних функцій детермінативів, а точніше кажучи, артиклів, залишається стрижневим і в сучасній романській лінгвістиці. Вбачаючи в артиклі і причину, і наслідок існування явища детермінованості іменника у мовленні, французькі мовознавці зосе­реджують усю свою увагу на формальному аспекті цієї мовознавчої проблеми, тобто вони висвітлюють категорійну сутність явища детермінованості іменника головним чином з боку формальних засобів його вираження, а точніше, з боку граматичних функцій артиклів. У результаті сформульовано багато теорій мовної детермінації, жодна з яких, як показують результати дослідження (другий розділ), не дала адекватної відповіді на основоположне за своєю важли­вістю питання, що насправді становить явище детермінації іменника й що власне детермінується у мовленні, іменник, значення іменника чи позначуваний ним предмет мовлення. Це добре підтверджує також аналіз наукових визначень термінологічних понять детермінувати”, детермінований”, детермінація”, зроблений у другому розділі роботи. У розумінні переважної більшості мово­знавців ці поняття означають звужувати значення так званих апелятивів (іменників загального значення). Однак при цьому не знаходять пояснення такі важливі для розуміння цього мовного явища факти, як те, що операція звуження значення іменника відбувається не тільки в процесі детермінації, а й у процесі його характеризації” за допомогою різних означень (обсяг значення імені homme у словосполученні un homme intelligent є, наприклад, незрівнянно вуж­чим від обсягу значення цього ж імені у висловлюванні Dieu créa l'homme, а також те, що у мовленні детермінуються не тільки апелятиви, а й іменники індивідуального найменування, обсяг значень яких дорівнює одиниці ("Un bon soleil et un peu de bise pour qu’il ne fasse pas trop chaud” [B. Clavel. L’Espagnol]) і навіть власні назви, які за своєю семантико-граматичною природою взагалі не повинні б виражати іншого категорійного значення, окрім детермінованості. Проте мовна дійсність доволі часто доводить протилежне, демонструючи такі, наприклад, вживання власних імен: Cet hiver 1945fut celui d'une Venise sinistre; ... ” [P. Morand. Venises]; Il y a du Didier Daurat là-dessus ” [M. Lhospice. Saint- Exupéry] і под.
Ще більше суперечок виникає стосовно того, що детермінується у мовленні, який складник мовленнєвого процесу лежить в основі творення категорійних значень детермінованості/недетермінованості.
З цією практично нерозв'язаною проблемою тісно переплітається інша, не менш суперечлива й складна проблема — пошук відповіді на питання, яким є мовний статус категорії детермінованості/недетермінованості (другий розділ).
З’ясовуючи це питання, вчені дають йому найрізноманітніші оцінки, внаслідок чого склалася ціла палітра думок, кожна з яких у певному відношенні тлумачить правильно мовну сутність явища детермінованості іменника, проте в багатьох інших породжує чимало суперечностей. Докладний розгляд цього питання дозволив, по-перше, висвітлити основні силові лінії наукової полеміки, що ведеться вченими з цього приводу, а, по-друге, допоміг знайти ту теоретичну основу, яка об’єднує в собі всі інші погляди й стала відправною точкою подальшого розгляду змістової (а не формальної) сутності явища детермінованості/недетермінованості іменника. Такою концептуальною основою стала теорія мовного знака (третій розділ). Саме знаки, найбільш типовими представниками яких є номінативні одиниці мови, можуть співвідноситися з чимось детермінованим або недетермінованим у мисленнєво-мовній діяльності учасників процесу спілкування.
Семіотична точка зору на категорійні значення детермінова- ності/недетермінованості дала змогу усунути суперечності, притаманні всім іншим теоріям детермінованості імені та представити дане категорійне явище як загальномовну властивість, змістова і функціональна сутність якої визначається не граматичними правилами вживання артиклів та інших детермінативів, як це традиційно стверджується в науковій літературі, а факторами семіотичного порядку, зокрема різними способами актуалізації мовного знака у мовленні.
Оскільки семіотика як наука, об’єктом вивчення якої є знаки та їх системи, що мислячий світ використовує у своїй практичній діяльності, складається з трьох окремих наукових дисциплін - семантики, прагматики і синтактики, явище детермінації іменника у мовленні було розглянуте нами у цих трьох семіотичних площинах.
Вивчення мовної сутності категорії детермінованості/недетермінованості з боку семантики, завдання якої полягає у тому, щоб з’ясувати смислову природу відношень, що складаються між мовним знаком та його позначуваним, дозволив установити, що номінативні одиниці мови, актуалізуючись у мовленні, можуть мати три різні види позначуваного:
1) сигніфікативне, яке представляє предмет мовлення у вигляді поняття: L *homme est mortel,
2) денотативне, яке представляє предмет мовлення як потенційно існуючу реалію, просторово-часові параметри існування якої невідомі: Il у a des hommes méchant s
3) референтне, яке представляє предмет мовлення як конкретний чуттєво- споглядальний образ об’єктивно існуючих у дійсному чи уявному світах предметів, які однозначно ідентифікуються мовцями: Un homme entra dans le bureau
Вибір якогось одного з трьох можливих позначуваних не є випадковою мовленнєвою подією. З одного боку, цей вибір зумовлюють певні мовні закони, а з іншого - комунікативні завдання мовного акту, які випливають із суб’єктивних комунікативних намірів мовців. Проведені текстологічні спостереження за мовленнєвою поведінкою позначуваних показали, що кожне з них володіє тільки йому притаманними функціонально-семантичними ознаками, які відрізняють його від двох інших, а також те, що їх здатність відображати категорійні значення детермінованості/недетермінованості іменника - різні.
Прагматичний аспект аналізу мовної сутності явища детермінованості іменника (четвертий розділ), зорієнтований на виявлення ролі людського фактора у його творенні, змусив переглянути умови творення категорійних значень детермінованості/недетермінованості та їхнього змісту.
Співвідносячись із різними сторонами реального буття предмета мовлення, категорія детермінованості/недетермінованості іменника не може бути семантично однорідною у своїх значеннях. У сприйнятті мовців - це різнопланове за своєю природою мовне явище, у якому знаходять відображення як якісні, так і кількісні характеристики предметів, явищ, подій тощо. Отже, для того, щоб наукове висвіт­лення мовної сутності категорії детермінованості/недетермінованості було адекватним природі речей, необхідно було чітко розмежувати її якісний бік існування від кількісного. Внаслідок цього категорія детермінованості/недетермі- нованості постала як чотирьохелементна структура, складниками якої стали якісна детермінованість/недетермінованість предмета мовлення і, відповідно, його кількісна детермінованість/недетермінованІсть. Зважаючи на те, що понятійний зміст цих категорійних складових різний, було визнано також за доцільне розмежувати їх І в термінологічному відношенні - термінами означе- ність”/неозначеність” (défini/indéfini) позначати якісний аспект категорії детермінованості, а термінами детермінованість”/недетермінованість” (déterminé/indéterminé) - кількісний аспект. В результаті було одержано дві різноаспектні категорії, кожна із яких, в свою чергу, структурується бінарним протиставленням відповідних їм категорійних значень.
Оскільки термінологічні поняття детермінованість’7недетермінованість” набули статусу окремих субкатегорійних значень, виникла необхідність віднайти ту понятійну основу, щодо якої вони могли б вважатися субкатегоріями. За всіма функціонально-семантичними ознаками такою об'єднальною основою є категорія предикативної настанови іменника, яка покликана, з одного боку, співвіднести значення актуалізованого у мовленні іменника з відповідним для моменту мовлення позначуваним і тим зв'язати його зміст з реальною дійсністю, а з другого боку - охарактеризувати якісну і кількісну природу цього позначуваного, вказати мовцям, яким воно є як предмет мовлення. Категорія предикативної настанови іменника акумулює в собі смислову інформацію про семантичну природу позначуваного іменника, про те, як воно співвідноситься з предметним світом,- є чимось існуючим або неіснуючим, конкретним або абстрактним, одиничним або множинним, відомим або невідомим, реальним або нереальним, окремим, частковим, або загальним, дискретним або недискретним та ін. Отже, категорія предикативної настанови іменника - це спосіб представлення його позначуваного у конкретному акті висловлення. Вона інтегрує в собі чотири субкатегорійні елементи, які, взаємодіючи між собою, утворюють чотири субкатегорійні комбінації, а саме:
1 ) детерміновану означеність: Le livre que tu cherches est sur la table;
2) детерміновану неозначеність: J’ai acheté un livre;
3) недетерміновану означеність: Le livre c ’est l'ami de l'homme;
4) недетерміновану неозначеність: Il aimerait acheter des livres.
Узяті разом, ці субкатегорійні комбінації складають план змісту категорії предикативної настанови іменника.
Будучи мисленнєвим відображенням двох основних характеристик предметного світу, вони відзначаються обов’язковістю комунікативного вираження, тобто іменник будь-якої семантико-граматичної категорії, актуалізуючись у мовленні, повинен виражати одне із цих субкатегорійних значень. Вибір того або іншого з них зумовлюється двома обставинами: 1) способом актуалізації імені у мовленні - об’єктивний фактор; 2) комунікативними намірами мовця - суб’єктивний фактор.
Дія об’єктивного фактора виявляється у тому, що семіологічний спосіб актуалізації іменника накладає свої обмеження на його здатність виражати ці субкатегорійні значення. Так, актуалізуючись референтно, іменник виражає, як правило, значення детермінованої означеності та детермінованої неозначеності. Денотативна актуалізація імені пов’язує його з недетермінованою неозначеністю, тоді як сигніфікована актуалізація - з недетермінованою означеністю.
Текстологічний аналіз семіотичних способів актуалізації номінативної одиниці у мовленні та їх корелятивного зв’язку з категорією ПНІ показав, що між різними способами актуалізації існують спільні семантичні ділянки. Референтний і денотативний способи стикуються, наприклад, у категорійній площині недетермінованої неозначеності, що виражається детермінативом des”, а денотативний і сигніфікативний - у категорійній площині недетермінованої означеності, формальним показником якої є артикль les” у генералізуючій функції. Ці спільні семантичні ділянки забезпечують плавність переходу від семантичної площини одного субкатегорійного значення до іншого і водночас указують на їх системний функціональний взаємозв’язок.
Дія суб’єктивного фактора виявляється у тому, що мовець має можливість вибирати у процесі спілкування одне із субкатегорійних значень і саме те, яке найбільше відповідає комунікативній меті, здійснюваного ним мовленнєвого акту. Задля цього кожна мова виробила відповідні інструменти, за допомогою яких мовець спроможний реалізувати свої мовленнєві наміри.
Аналіз прагматичного аспекту категорії ПНІ дозволив також визначити її загальномовний характер, довести, що вона властива не тільки тим мовам, що мають артикль або рівнозначні їм детермінативи, тому, що вони, як і всі інші мовні засоби, виконують вторинну функцію щодо прагматичних характеристик мовного процесу. Саме останні визначають спосіб актуалізації номінативної одиниці у мовленні, завдяки чому формується семіологічна основа вираження відповідного комунікативній меті субкатегорійного значення, яке згодом фіксується у мовленні за допомогою різних мовних засобів, а не тільки детермінативів.
Дослідження синтаксичного аспекту категорії предикативної настанови іменника (п'ятий розділ) допомогло виявити, описати, і систематизувати ті мовні фактори, які беруть безпосередню участь у вираженні її значень. Аналізувалась, зокрема, роль різних детермінативів у вираженні кожного з чотирьох субкатегорійних значень категорії ПНІ, досліджувався їх функціонально- семантичний взаємозв’язок із рядом інших семіологічних, граматичних і комунікативних чинників явища детермінації іменника як-то: синтаксична позиція іменника у реченні (висловлені), притаманна йому категорія числа, модальний характер висловлення тощо. При цьому встановлено, що жоден із задіяних у детермінуючому процесі чинників не є самодостатнім для вираження того або іншого значення; їх відтворення у мовленні є результатом взаємодії декількох лінгво-прагматичних факторів. Жоден детермінатив не спроможний самостійно виразити (без допомоги декількох інших чинників) будь-яке зі значень категорії ПШ. Саме цим можна пояснити той факт, що наявні нині у романському та інших мовознавствах теорії мовної детермінації іменника, виве­дені на основі аналізу граматичних функцій детермінативів, не дають задовільної відповіді на питання, чим насправді є категорія ПНІ як мовленнєве явище, яка його істинна понятійна сутність.
Погляд на процес вираження категорійних значень категорії ПНІ як мовну взаємодію декількох різних за своєю функціонально-семантичною природою мовних чинників дає обгрунтовані підстави твердити, що категорія ПНІ є предикативною ознакою іменника, а не його детермінативів і що її істинно мовна сутність приховується в знаковій природі іменника та семіологічних способах його актуалізації у мовленні, що робить її загальномовною категорією. Останнє відкриває широкі перспективи для подальшого вивчення шляхів і способів мовленнєвого вираження кожного з чотирьох субкатегорійних значень категорії ПНІ як у артиклевих мовах, так і в тих мовах, де їх немає.
Що ж стосується безпосередньо французької мови, то перспективні, на наш погляд, три напрями досліджень. Це, по-перше, перегляд класичної точки зору на категорію ПНІ як граматичну функцію детермінативів і докладний аналіз функціонально-семантичної взаємодії кожного детермінатива з іншими факторами мовного і немовного порядків, що беруть участь у вираженні мовленнєвих значень категорії ПНІ. По-друге, — це зіставний аналіз мовних особливостей різних семіологічних типів і підтипів іменників у процесі

вираження ними категорійних значень категорії ПШ. І, по-третє, з'ясування текстотворчої ролі категорії ПШ, її ролі у творенні жанрових і стилістичних відмінностей різних за комунікативним призначенням дискурсів. Цей аспект проблеми детермінації практично ще не розглядався у мовознавчих працях. Можна сподіватися, що дослідження цього плану сприятимуть подальшому заглибленню в механізми мисленнєво-мовної діяльності людини, повніше розкриватимуть когнітивні й комунікативні аспекти цієї діяльності.

ПРИМІТКИ
1 Це питання е предметом детального обговорення у філософських працях Візира П.І. [32], Готта B.C. [49; 50], Курчикова Л.М. [80], Дорожкіна А.М. {59], Чендова Б. [172] та ін.
Під поняттям перша сутність” Аристотель розумів конкретний об’єкт номінації, як наприклад окрема людина”, окремий кінь’* [6, с.55-56].
На відміну від категорій Арнстотеля, — пише Ю.С.Степанов, — вчення стоїків про категорії тісно пов’язане з ученням про висловлювання, а точніше, із сингактикою висловлювань” [153, с.142].
Згідно з їх поглядами, над категоріями субстрат”, якість”, стан” і відношення” панує ще одна, вища - дещо неозначене” (...), якісно не визначена матерія (...)” [153, с.143]. Вища категорія дещо неозначене”, підмет - субстрат, якісно невизначена матерія, - це дещо, існуюче до і поза всяким висловленням, до співвідношення із висловлюванням” [там само].
Історія розвитку вчення про артикль в античній граматиці детально висвітлена у праці Г.М.Габучяна. [38, с. 9-
Треба зауважити, що цей розділ присвячений в основному аналізу вживання злитих форм артиклів, які Л.Мегре вважав прийменниками.
Л.Мегре не був до кінця переконаним у правильності своїх поглядів. Це видно хоча б з того, що, з одного боку, він категорично заперечував наявність відмінків у французькій мові («Au regard des Cases, la langue française ne les connaît point, parce que les noms français ne changent point leur fin» [293, c.28]), a з другого - це не завадило йому віднести злиті форми артиклів до категорії прийменників, які, за його словами, є засобом вираження відмінкових закінчень: «Les cas que les Latins appellent génétif, datif, accusatif et ablatifs (...) nous les forgeons tous par les prépositions de, du, des, a, a us, par qu'aucuns appellent articles» [293, cl 8].
Припускаємо, що Л.Мегре повторив тут думку Ж,Пальсграва, який двома десятиріччями раніше розглядав злиті форми артиклів як показник відмінкових закінчень іменників [див. 306, с.66].
7 А.Жолі пише у цьому зв’язку: «Si en 1660, Amauld et Lancelot affirment, d’ailleurs sans succès, que les articles «n’ont point proprement de cas, non plus que les noms» [p.39], cent cinquante ans plus tard, au moment où naissent la grammaire comparée et la grammaire historique, Girault-Duvivier estime utile de développer cette idée dans une longue note où il reprend les arguments avancés entre autres par Dumarsais, Duclos, Beauzée et, plus récemment, par Lévizac, Marmontel et Sicard. La Grammaire des grammaires est sans doute un ouvrage de synthèse mais tout de même, si la cause avait été entendue, Girault-Duvivier n’aurait sûrement pas jugé nécessaire de consacrer trois pages à la question. Et l’on retrouve effectivement, ici et là, dans une grammaire scolaire ou un manuel d’apprentissage d'une langue étrangère, cette idée ancienne que l’article est une particule «déclinable»» [266, c.18],
8 «Je couchais par écrit ces miens observations à mesure que les occasions s’en présentaient, sans m’amuser à éplucher Les Grammaires et institutions de cette langue, qu’autres pourraient avoir mises en avant. Car j’avoue que n’ignore qu’il y en a grand nombre, c’est ce que je n’ai jamais pensé avoir besoin de les feuilleter, comme de fait, je n’en ai lu pas une, me semblant plus expédiant d’examiner judicieusement l’usage de nos parties d’oraison, que de recevoir pour règle les avis d’autrui...» [291, épitre].
4 Питання форм неозначеного артикля вирішується у граматиці Ш.Мопа суперечливо. З одного боку, він, даючи класифікацію форм артиклів, до категорії неозначених відносить тільки прийменники à” і de”. А з другого боку, розглядаючи значення неозначеності він, приділяє багато уваги аналізу форм un”, une”, de”, des”, du”, тобто тих форм, які нині класифікуються як неозначені й часткові артиклі [див.. 291, с.46-48].
10 Під поняттям семантичний стан” розуміємо ті зміни, що відбуваються під впливом обставин мовлення у семантичній структурі іменника і які дозволяють інтерпретувати його як детермінований чи недетермінований. Іншими словами, семантичний стан іменника - це семантична природа відображуваного іменником об’єкта.
11 Тут і далі як Ілюстративний матеріал будуть використані приклади авторів, теоретична концепція яких розглядається.
12 Термін dictions”, що походить від форми супіна латинського дієслова dicere, у старофранцузькій вживався у двох значеннях: «Manière de dire, quand au choix et à l’agencement des mots. Les mots eux-mêmes» [358, с.519]. Це дає підстави інтерпретувати його як мовлене слово” (вираз”).
13 Цікаво зауважити, що вживаний А.Уденом термін chose spécifiée” (специфічний предмет мовлення), інтенсивно використовують нині у дослідженнях із логічної семантики, причому у тому ж значенні, яке вкладав у нього вчений. Однак більш як трьохсотлітня дата його народження” настільки забулася, що його авторство приписується іншим ученим. H. Фурукава, наприклад, вважає, що поняття специфічність” з’явилося тільки у 60- х pp. нашого століття [236, с. 157].
14 Ш.Мопа значно ширше висвітлив детермінуючу роль неозначених артиклів, оскільки розглядав у їх складі частковий артикль[291,с.48].
15 Дане розуміння явища мовної детермінованості іменника відрізняється від розуміння детермінуючих функцій артикля, який має завданням детермінувати значення загальних іменників” [25 і, с.69].
16 Такий погляд на механізм мовної реалізації явища детермінованості віддалено нагадує майбутню психологічну теорію актуалізації значення іменника Г.Гійома [259]. На думку цього вченого, іменник на початковому етапі мовно-мисленнєвої діяльності асоціює з багатьма іншими ідеями, які формують разом семантичне тло його актуалізації. Залежно від величини цього семантичного тла, значення іменника може проектуватися на більшу чи меншу площину, може покривати її повністю чи лише частково. У першому випадку він зливається з семантичним тлом, і це відображає артикль означеності, а в другому випадку він виділяється на цьому тлі, що фіксує артикль неозначеності. Отже, процес актуалізації іменника у мовленні, згідно з поглядами Г.Гійома, передбачає дві операції мислення: Перша - це підготовка семантичного простору, в якому буде мислитися іменник”, а друга полягає у тому, що іменник проектується на цей простір, покриваючи його більшою чи меншою мірою” [259, с.59].
17 ...Parce que les hommes demeurant d’accord que ce terme ne signifie qu’une chose unique, faute de bien discerner quelle est véritablement cette chose unique, l’appliquent les uns à une chose et les autres à une autre; ce qui fait qu’il a besoin d’être encore déterminé ou par diverses circonstances, ou par la suite du discours, afin que l’on sache précisément ce qu’il signifie” [190, c.97],
18 Див., наприклад, аналіз цього питання у працях Р.Г.Авояна [1, с.53-57]; Ю.С.Степанова [152, с.10-13]; Є.К.Вийшвілло [34, с. 124-128].
19 On peut de plus distinguer deux sortes de termes complexes, les uns dans l’expression, et les autres dans le sens seulement. Les premiers sont ceux dont l’addition est exprimée, tels que sont tous les exemples qu’on a rapportés jusqu’ici. Les derniers sont ceux dont l’un des termes n’est point exprimé, mais seulement sous-entendu; comme quand nous disons en France le Roi, c’est un terme complexe dans le sens, parce que nous n’avons pas dans l’esprit en pronoçant ce mot de Roi, la seule idée générale qui répond à ce mot; mais nous y joignons mentalement l’idée de Louis XIV, qui est maintenant Roi de France. ” [190, c.96]
20 Такого ж погляду дотримується і французький мовознавець П.Свігерс, який, зокрема, пише: Reste que l'analyse des Port-Royalistes n’est pas satisfaisante sur plusieurs points. Non seulement la notion de détermination” n’est pas expliquée mais les valeurs dégagées à partir d'une analyse conceptuelle (compréhension / extension) ne sont pas reliées à des valeurs grammaticales (nom commun vs nom propre; emploi d’un nom dans un syntagme déterminatif, le statut des déterminants devant des noms suivis d’une relative), ni à des valeurs pragma-sémantiques”. [329, p.391]
21 "On n'entend point ici par le mot de cas ce que les grammairiens latins entendent par le mot casus (...) On entend seulement, à l'égard de l’article, chaque variation que l'article peut recevoir étant joint au nom; et à l'égard du nom, chaque état dans lequel le nom peut être considéré; et les différents états du nom aussi bien que les différentes variations de l'article, s'appellent déclinaison". [317, c.134]
22 Саме так вчинить згодом Н.Бозе [196], за прикладом якого послідують Ж.Дамурет і Е.Пішон [222] та інші.
23 У результаті він приєднався до думки Реньє-Демаре, твердячи, що нерідко un” вживається як еквівалент артикля le”. Пор., наприклад: D’autres fois Un insinue l’unité numérique dans un objet particulier mais d’une manière indéterminée et vague, sans marquer quel est cet objet particulier: comme J'ai rencontré un homme ce matin. Un s’emploie alors en français en la place de l’article défini, pour marquer un homme particulier, mais sans montrer déterminément quel est l’homme sur qui tombe cette distinction” [317, c. 168-169].
24 У цитованому визначенні термін об’єкт” (objet) можна тлумачити двояко: під ним можна розуміти слово як мовну одиницю або ж реально існуючий предмет його позначення. Більш широкий контекст, коли Дюмарсе розглядає слово як елемент структури речення [227, с.428-430], дає змогу переконатися, що термін об’єкт” стосується предмета позначення, а не слова як такого.
25 Les prépositifs désignent donc des individus déterminés dans l’esprit de celui qui parle: mais lorsque cette première détermination n’est pas aisée à apercevoir par celui qui lit ou qui écoute ce sont les circonstances ou les mots qui suivent, qui ajoutent ce que l’article ne saurait faire entendre: Par exemple, si je dis: Je viens de Versailles, j’y ai vu le Roi, les circonstances font connaître que je parle de notre auguste monarque: mais si je voulais faire entendre que J’y ai vu le roi de Pologne, je serais obligé d’ajouter de Pologne à le rot' [227, c.448].
26 Про детермінованість іменника як результат предметної співвіднесеності його значення див. працю Т.В.Строєвої та Л.Р.Зіндер [155]
27 Ця думка знаходить повне підтвердження у такому судженні вченого:
Il est vrai qu’un nom appellatif peut être pris dans un sens indéfini, c’est-à-dire, avec abstraction des individus; ou dans un sens défini, c’est-à-dire, avec une application déterminée aux individus. Dans ce dernier cas, il est juste que le nom soit modifié par un article; (Un chateau du roi); mais pour le premier cas, le nom suffit seul, parce que dans son état naturel et primitif il fait essentiellement abstraction des individus” [196, c.390],
28 Приклад Н.Бозе, [196, c.237]
29 Пор., наприклад: Je nomme connotatifs les Articles dont il est question parce que outre l’indication générale des individus que caractérise l’article indicatif, ils marquent en même temps quelque point de vue particulier, qui détermine avec plus au moins de précision la quotité des individus. Cette détermination peut comprendre toute la latitude de l’étendue du nom appellatif, ou ne tomber que sur une partie des individus...” [196, c.327].
30 Див. детальний розгляд цього питання у працях Ф.Брюно [206], Г.Івона [345] [346], П.Свігерса [329], А.Жолі [266], Ж.Кл.Шевальє [211] та ін.
31 Дюмарсе обгрунтовує свою думку так: Ces propositions sont aussi appelées indéfinies parce que d'un côté on ne peut pas assurer qu’elles comprennent généralement et sans exception tous les individus dont on parle; et d’un autre côté, on ne peut pas dire non plus qu’elles excluent tel ou tel individu. Ainsi comme les inividus compris et les individus exclus ne sont pas précisément déterminés, et que ces propositions ne doivent être entendues que du plus grand nombre, on dit qu’elles sont indéterminées.” [227, c.434-345]
32 Учений має тут на увазі прийменники à” і de”
33 У цьому питанні ми категорично не згідні з думкою Г.М.Габучяна, який вважає, що розроблена в античній традиції теорія артикля дістала незначний розвиток в європейському мовознавстві XVI, XVII та XVIII століттях” [38, 12].
Розглянутий нами матеріал показує якраз протилежне, а саме: що вказані століття стали важливим етапом у дослідженні мовної природи артикля.
34 Вказівна” теорія артикля розробляється в основному у германістиці (див., наприклад, праці С.Г.Ахметової [10], А.Б.Маранцман [91], Є.В.Терещенко [159]). Так, А.Б.Маранцман пише у дисертаційному дослідженні, пр