ФУНКЦІОНАЛЬНО-ПРАГМАТИЧНИЙ І ЛІНГВОМЕНТАЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЧЕСЬКИХ ПРАГМАТИЧНИХ КЛІШЕ : Функционально прагматичные и ЛИНГВОМЕНТАЛЬНИЙ АНАЛИЗ ЧЕШСКИХ прагматичных КЛИШЕ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ім.О.О.ПОТЕБНІ

На правах рукопису

Баландіна Надія Францівна

УДК 811.162.3:81’373.48

ФУНКЦІОНАЛЬНО-ПРАГМАТИЧНИЙ І ЛІНГВОМЕНТАЛЬНИЙ АНАЛІЗ
ЧЕСЬКИХ ПРАГМАТИЧНИХ КЛІШЕ

Спеціальність 10.02.03 слов’янські мови

Д И С Е Р Т А Ц І Я

на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант:
Русанівський Віталій Макарович,
академік НАН України,
доктор філологічних наук, професор

Київ 2003

ЗМІСТ

ВСТУП
РОЗДІЛ І. СКЛАДНИКИ ЗНАЧЕННЯ ЧЕСЬКИХ ПРАГМАТИЧНИХ КЛІШЕ
1. Прагмасемантичні характеристики референційного значення
1.1. Невідповідність референційного значення дійсності
2. Емоційний складник значення
2.1. Взаємозв’язок емоційності та щирості мовлення
3. Смисл і його функціональний потенціал
3.1. Суб’єктивний смисл як чинник полісемії
3.1.1. Полісемія смислів на прикладі одного прагматичного кліше
3.2. Семантичні елементи пресупозиції вживання прагматичних кліше як підґрунтя синонімії
3.3. Загальномовна і комунікативно зумовлена антонімія смислів
Висновки до розділу І
РОЗДІЛ ІІ. ФУНКЦІОНАЛЬНІ РІЗНОВИДИ ЧЕСЬКИХ ПРАГМАТИЧНИХ КЛІШЕ В МОВНОМУ І ПОЗАМОВНОМУ КОНТЕКСТАХ
1. Метакомунікативні прагматичні кліше
1.1. Прагматичні кліше ритуального характеру
1.1.1. Прагматичні кліше звертання
1.1.2. Прагматичні кліше знайомства
1.1.3. Прагматичні кліше вітання
1.1.4. Прагматичні кліше прощання
1.1.5. Ритуальні прагматичні кліше запиту інформації
1.1.6. Умовно інформаційні прагматичні кліше
1.2. Прагматичні кліше неритуального характеру
1.2.1. Неритуальні прагматичні кліше привертання уваги
1.2.2. Неритуальні кліше запиту інформації
1.2.3. Метатекстові прагматичні кліше
2. Прагматичні кліше спонукання
2.1. Прагматичні кліше суперечливого спонукання
2.1.1. Прагматичні кліше прохання
2.2. Прагматичні кліше несуперечливого спонукання
2.2.1. Прагматичні кліше пропозиції (запрошення)
2.2.2. Прагматичні кліше поради
3. Прагматичні кліше оцінки
3.1. Прагматичні кліше похвали на тлі компліменту
3.2. Прагматичні кліше компліменту
4. Прагматичні кліше співпереживання
4.1. Прагматичні кліше поздоровлення
4.2. Прагматичні кліше побажання
4.3. Прагматичні кліше розради
4.4. Прагматичні кліше співчуття
5. Прагматичні кліше подяки
6. Прагматичні кліше вибачення
7. Негопозитивні прагматичні кліше
7.1. Прагматичні кліше згоди
7.2. Прагматичні кліше незгоди
Висновки до розділу ІІ
ВИСНОВКИ
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Досягнувши значних успіхів у вивченні структури і семантики мов різних систем, але принципово обмеживши себе власне мовними явищами, непов’язаними із соціологією, психологією, теорією комунікації, культурологією, лінгвістика на певному етапі свого розвитку тим самим збільшила відстань між мовою та її творцем і носієм людиною. Важливі ідеї стосовно комунікативних і прагматичних властивостей мови, висловлені ще в 20-х роках Л.П.Якубинським і В.М.Волошиновим, тривалий час, за деякими винятками, не привертали до себе уваги. Здавалося, що концепція мови, запропонована крайніми напрямами структуралізму, розвинеться в загальну теорію знакових систем. Проте зі зростанням інтересу до семантики розрив між мовою і життям почав скорочуватися. Розпочинаючи з другої половини 60-х років, центр уваги лінгвістів перенесено на функціонування мовних одиниць у позамовному контексті. З’явилася переконаність у тому, що не тільки мова малює обриси світу, але й життя подає ключ для розуміння багатьох явищ мови і мовлення” [21]. Про закономірний характер такої переорієнтації і про те, як вона змінює специфіку сучасної лінгвістики, багато писалося, що позбавляє нас необхідності зупинятися на цьому детальніше [40; 21; 135; 106; 201: 5-13 та ін.].
Останнім часом дедалі наполегливіше звучить думка про те, що головною ознакою мови є комунікативність, що семантика мовних знаків пов’язана з прагматикою і її потрібно вивчати як засіб спілкування в контексті (мовному і позамовному). Вивчати мову як засіб спілкування це значить вивчати її з погляду того, як і яким чином вона здійснює спілкування, як перебігає комунікативна діяльність і яким чином співвідносяться її одиниці, наділені змістовою цінністю, з цією діяльністю” [120: 133-134], чи інакше, установлювати зв’язок між висловлюваннями (і, відповідно, граматикою), з одного боку, і різними видами взаємодії (і, відповідно, соціальними науками) з іншого [103: 13].
Таке розуміння зумовило перегляд старих методів дослідження і формування нових, які, будучи зорієнтованими на комунікативно-прагматичну перспективу, по-перше, поєднують чисто лінгвістичний аналіз з описом комунікативного середовища, де функціонують мовні знаки (ідеться не стільки про лінгвістичний контекст, скільки про багатовимірний невербальний, соціальний, історико-культурний, ментальний тощо), по-друге, ураховують когнітивну природу мовної взаємодії і, по-третє, проблематику значення мовних знаків пов’язують із проблематикою вживання.
У зв’язку з цим, обравши об’єкт дослідження чеські прагматичні кліше (далі ПК), ми водночас усвідомлювали важливість вибору адекватної теоретико-методологічної бази, об'єктивність якої залежатиме від того, наскільки плідно вона посприяє поясненню суті аналізованого явища. У свою чергу, відомо, що на вибір теоретико-методологічної бази впливає специфіка об’єкта вивчення, зокрема, відкрита це чи закрита система, статична чи динамічна. На підступах до нього, виділимо прикметні ознаки, що стануть стимулюючими у виборі наукової бази. Інакше кажучи, спочатку стисло відповімо на питання «Що являє собою об'єкт?», а вже потім «Як його вивчати?».
ПК на зразок Smím se zeptat?, Jak se ti daří?, To je náhoda!, Bud´te tak laskav, Ty jsi dobrák!, Blahopřeji k narozeninám!, Mějte se hezky!, To mě mrzí, Nedá se nic dělat, To jsem ráda в мовознавчій науці називають по-різному: мовними, рутинними, етикетними кліше чи формулами, прагматичними формативами чи ідіомами, семіінтеракціональними одиницями, комунікативними фразеологізмами, зворотами ввічливості тощо [275: 71-73; 254; 134: 194-197; 55; 207; 304; 371: 440-442; 362; 305; 346; 360 та ін.], обсяги значення яких близькі, але не однакові. Вони разом із прислів’ями, приказками та іншими знаками ідіоматичного характеру утворюють, на думку вчених, більш широке угруповання мовні стереотипи [210: 15], але, на відміну від прислів’їв, приказок і фразеологізмів, одночасно являють собою і продукт діяльності”, і діяльність”. Це гумбольдтіанське розуміння мови використано нами не як метафоричне пояснення природи ПК, а як акцентуалізація їх діяльнісної суті, яка найкраще виражена саме в назві прагматичні кліше. Прагматизм, прагматичний, практика, практичний усе це слова, похідні від грецького pragma, тобто дія”. Тож, буквально прагматичні означає дієві”. Кліше ж по-французьки відбиток, зразок”, що дозволяє іншомовний за походженням термін прагматичні кліше дослівно перекласти дієві відбитки, зразки”, які, знайшовши втілення у формі стандартних вербальних знаків, відтворюються мовцями в незмінюваному вигляді або з незначними варіаціями.
Поведінкова специфіка ПК позначається на ознаках, увиразнення яких формує засадничі принципи методології вивчення. Перша і головна ознака прикметна тим, що це більш-менш передбачувані стандартні мовні реакції на стереотипні контексти (ситуації) типові, повторювані події в ланцюгу соціального процесу, наприклад вітання, прощання, знайомство, звертання, установлення контакту, прохання, порада, запрошення, подяка, вибачення, привітання, побажання, співчуття, висловлювання похвали і компліментів, вияв дружнього ставлення, схвалення, згода, незгода, дозвіл, заборона, коментування сказаного тощо, і, якщо при їх виділенні дотримуватися єдиного критерію”, то цей список, як припускають учені, може бути вичерпним” [70: 12].
Другою діяльнісною ознакою є прагматична спрямованість на адресата: ПК призначені шляхом емоційно-вольового впливу на свідомість людини регулювати поведінку і формувати сприятливу для спілкування атмосферу взаєморозуміння та ввічливості. Вони є одним із способів адаптації людей до середовища, прикладом ненасильницької комунікації” (термін Ю.Хабермаса). Для переважної більшості ПК, насамперед для метакомунікативних, оцінних, спонукальних, співпереживання, прагматична функція провідна, а для деяких, зокрема негопозитивних, супровідна і підпорядкована інформаційній.
Третя ознака виділяється здатністю імплікувати функціонально-смисловий потенціал, що сигналізує про комунікативні інтенції (мету) мовця. ПК виступають засобом знакового зберігання стандартів поведінки, що враховується при плануванні майбутніх дій.
Четверта ж прикметна потребою в реакції, принаймні у формі прийнято, зауважено”.
Виділені чотири ознаки комунікативного характеру спонукають розглядати ПК на рівні parole, perfomance з урахуванням екстралінгвістичних факторів, на тлі і під впливом яких вони актуалізуються.
З іншого боку, їх належність до ідеалізованого «банку даних» — langue, соmpetence — очевидна. Ці одиниці відзначаються: а) стандартністю форми з передбачуваним лексичним складом і граматичним значенням, б) автосемантичністю, тобто збереженням свого значення в умовах ізоляції від контексту, в) відтворюваністю в певних контекстах і г) здатністю вступати в синтагматичні та парадигматичні відношення. Щоправда, стандартна форма внаслідок стирання лексичного значення її компонентів іноді постає у вигляді не правильної суб’єктно-предикатної структури, а еліптичної чи стягненої (Prosím, Na zdraví!, Srdečné blahopřání!), можливо, логічно нерозчленованої або індивідуально змодифікованої (Ahoj!, Nikoliv, Ale jo!).
Таким чином, наявність динамічних (мовленнєвих) і статичних (мовних) ознак робить об’єкт дослідження маргінальним та складним і, природно, постає питання: Як його вивчати?”. Звичайно, лінгвістові було б простіше і природніше, спостерігаючи за його системою і структурою, внутрішніми ознаками і зв’язками між семантичними різновидами, на рівні мови розв'язувати суто лінгвістичні проблеми. Мовні схеми доступніші для спостереження і переконливіші, але синтаксико-семантичного моделювання, яке б увиразнювало інваріантний зв'язок форми і значення мовних знаків та регулярну сполучуваність, було б замало, бо поза увагою залишиться комунікативна специфіка знаків, міцна пов’язаність із ситуацією і прагматичний аспект значення. Суто лінгвістичний підхід означав би, що прагматично осмислені одиниці прирівнювано до непрагматично осмислених і не враховано суттєву інформацію, що становить не тільки специфіку знаків, а саму їх суть. Значна кількість семантично і синтаксично осмислених висловлювань не є прагматично осмисленими, натомість прагматичні здебільшого осмислені семантично і синтаксично, у них засвідчується інтеграція синтаксичної, семантичної і прагматичної інформації. Звернення до прагматичних аспектів значення в нашому випадку не означає вторгнення в чужу область, навпаки, їх відсутність не була б свідченням лінгвістичної благопристойності” дослідження. Як слушно зазначають Г.Габерленд і Й.Мей, прагматичний аспект не може бути ні відокремленим від власне лінгвістики, ні відкладеним до кращих часів, ні доданим як якийсь її новий компонент. Прагматика — це зовсім не аспект лінгвістичного дослідження, це сама його суть. Не можна не протистояти з цих позицій тенденції чистої”, чи теоретичної”, лінгвістики абстрагуватися від пов’язаних із суспільством факторів (цит. за: [61: 333]).
Такі попередні міркування спонукають до того, що інтерпретацію мовного об'єкта необхідно виводити з більш загальних, на перший погляд, не тільки лінгвістичних, а й комунікативно-прагматичних, функціональних засад. На жаль, саме вони в мовознавстві на сьогодні визначені нечітко. Щоправда, останнім часом зроблено спроби більш радикального розв’язання проблеми, що полягає в необхідності дослідження вживання мовних знаків у контексті, вивчення з погляду намірів чи теорії інтерпретації (див., напр.: [103; 240; 201; 350; 329]). Але, мабуть, і тепер жоден лінгвіст не візьме на себе відповідальність заявити, що він знає, що є і що не є прагматичним, комунікативним у дослідженні мови; функціоналізм, точніше неофункціоналізм (розуміння мови як діяльності), має чіткішу інтерпретацію (див. про це: [107: 267-271; 147: 220]).
Формуючи власні засади дослідження, ми виходимо з того, що аналіз значення прагматично осмислених мовних знаків має здійснюватися з погляду контекстуальності та функціональних взаємозв’язків з урахуванням мети і компетенцій мовців при їх уживанні. Власне, це становить предмет нашої уваги.
Цілеспрямованість комунікативно-мовної дії дозволяє розглядати контекстуальну ситуативність як суттєвий фактор, а не як вторинний, похідний факт. Ситуативність знаходить своє відображення в комунікативній меті, яка впливає на мовний вибір і пояснює основні процеси взаємодії між партнерами по комунікації.
Ураховуючи це, комунікативно-прагматичний аналіз може дати відповідь не тільки на запитання Що було сказано і в якій формі?”, а й З якою метою це було сказано?”, Чому це було сказано в такій формі?”, Чому взагалі це було сказано?”. Щоб відповісти на них, потрібно добути й синтезувати значно багатший зміст, ніж той, що подано поверхневою семантикою мовного знака.
Проблема, відповідно, полягає в тому, з яких складників складається цей зміст і яким чином слухач його розуміє. У радикальних сучасних формулюваннях принципів лінгвістики підкреслено, що людина в цілому не здійснює оцінку структур на правильність або граматичність. Вона намагається зрозуміти співрозмовника при будь-якому ступені неправильності. Для моделювання спілкування проблема розуміння виявляється більш важливою, ніж проблема граматичної правильності [201: 10]. Ученими було доведено, що інформація, яка необхідна слухачеві, надходить із різних джерел і різними каналами”, тому, обравши комунікативний підхід до вивчення ПК, потрібно зважати на це і, насамперед, на різні види знань (компетенцій) учасників спілкування, що уможливлюють адекватний ситуації мовний вибір і нормальний перебіг інтеракції.
Логіки, соціологи, психологи і лінгвісти внесли ряд суттєвих коректив у визначення компетенції і представили її в різноманітних класифікаціях і по-різному структурованою [43: 88-152; 103: 14-35; 328: 104-105 та ін.]. Їхнє інваріантне розуміння компетенції як певного набору знань і сукупного досвіду учасників спілкування (як набутого, так і вродженого) відрізняється від уявлення про неї Н.Хомського, який працював лише з мовною компетенцією і сприймав її як уроджене вміння породжувати граматично правильні речення [266]. За Дж.Сьорлем, уживання мовних знаків і їх розуміння передбачає два основні типи знань: знання Про що?”, тобто мовну компетенцію, і знання Як?” комунікативну [225: 160-169]. Звичайно, такий поділ умовний і зручний насамперед для лінгвістичного аналізу, насправді ж обидві компетенції тісно пов’язані між собою.
До мовної компетенції відносять знання репертуару мовних знаків (їх значень, відношень полісемії, синонімії, антонімії, омонімії, гіпонімії тощо), складових елементів і правил граматичної організації, синтаксису і функцій усього того, що є предметом традиційної лінгвістики. З певним застереженням у мовні знання можна включити також знання фонетичні (темп мовлення, наголос, інтонація, висота тону і т.ін.) і паралінгвістичні (жести, міміка, рухи тіла тощо).
Уживання і сприйняття мовних одиниць залежить також від знання мов чи варіантів мов (кодів), зокрема, чи вміють мовці ними користуватися і чи розуміють їх. Залежно від ситуації та стосунків може застосовуватися тільки один код, іноді коди чергуються чи навіть змішуються. Так, мовна компетенція носіїв чеської мови передбачає знання її одиниць у кодифікованій чеській мові, а також їх еквівалентів й аналогів у різних її варіантах. Ідеться про літературну чеську мову (spisovná čeština) як стандартну, її різновид розмовну мову (hovorová čeština), інтердіалект загальноприйнятну розмовну мову (obecná čeština), діалекти, соціолекти і навіть ідіолекти. Важливими виявляються знання вербальних інтенсифікаторів й актуалізаторів прагматичної сили кліше, а також деяких риторичних фігур, наприклад емфази, градації, порівняння, гіперболи та літоти.
Аналіз соціальних і психологічних аспектів уживання ПК не буде повним без залучення комунікативної компетенції. Комунікативна компетенція це знання, що стосуються не тільки формального коду, а й соціальних наслідків мовного вибору; це набір припущень комунікантів, що функціонально використовується під час активної участі в комунікативних процесах, при цьому його необхідно вміти реконструювати в актуальному процесі мовленнєвої діяльності” [341: 67]. Такі знання стосуються насамперед рівня мовлення, де мова постає як відкрита система в постійній взаємодії зі своїм оточенням. Ці знання можна назвати ще й прагматичними знаннями, які передбачають кореляцію мовних і соціальних навичок та вмінь. Як заявляє Д.Хаймс, це знання, як мову застосовувати, і без цих навичок ідеалізований мовець-слухач” був би культурним монстром (цит. за: [43: 38]).
Комунікативна компетенція означає здатність не тільки породжувати граматично правильні речення, адекватно співвідносячи їх з дійсністю, але й обирати серед них саме ті, що відображають соціальні норми поведінки в конкретних актах мовленнєвої взаємодії і відповідають намірам мовців. У базовий набір уводять знання соціального контексту, константами якого є адресант, адресат і ситуація, сфер спілкування, тональностей, соціальних паспортів” комунікантів, психологічних станів, що є величинами нестабільними.
Неабияку роль у вживанні мовних одиниць відіграє знання комунікативних норм (принципів, максим), уперше системно сформульованих П.Грайсом. Учений уважає співпрацю основою будь-якої комунікації: Співпрацюй з партнерами і формулюй свої репліки так, як того вимагає актуальна ситуація”. Цей загальний принцип він доповнює чотирма правилами максимами спілкування: (1) максима кількості Скажи достатньо, інформативно”; (2) максима якості Говори правду”; (3) максима релевантності Говори по суті”; (4) максима способу Висловлюйся ясно, зрозуміло, недвозначно” [320: 45-58].
Сформульовані максими є лише бажаною перспективою, насправді ж їх не завжди дотримуються, зокрема і при вживанні прагматично осмислених знаків. Причиною ж порушення максим часто виступає моральна рефлексія. Об’єктом вербального акту є той, до кого звертаються не тільки з огляду на певні потреби, а й з погляду моралі, що висуває свої норми. Моральна поведінка передбачає ввічливе ставлення до людей. Увічливість необхідний компонент практики спілкування, а категорія ввічливості при вживанні стереотипних мовних знаків виконує провідну, регулятивну роль, гармонізуючи процес спілкування, й іноді конкурує з максимами інформаційного мовлення.
Увічливість, мовний етикет спонукали Г.Ліча доповнити погляди П.Грайса принципами ввічливості, дотримання яких є таким же важливим, як і дотримання принципу співпраці. Їх було сформульовано у вигляді таких правил, як максима такту Намагайся, щоб партнер по комунікації мав максимальний зиск і мінімальні збитки”; максима великодушності Намагайся, щоб ти сам унаслідок інтеракції мав мінімальний зиск і максимальні збитки”; максима визнання Обмеж до мінімуму критику партнера, визнавай його й оцiнюй щонайвище”; максима скромності Збільшуй у розмові критику самого себе, обмеж до мінімуму позитивне оцінювання самого себе”; максима згоди Обмеж до мінімуму незгоду і намагайся максимально збільшити згоду між собою і партнерами”; максима симпатії Якомога більше стримуй антипатію і максимально розвивай симпатію між собою і партнерами”; фатична максима Підтримуй розмову й уникай мовчанки” [343: 777]. Власне, ці максими є провідними при вживанні прагматичних формул.
ПК функціонують переважно не ізольовано, а в межах певного дискурсу (тексту), формуючи підґрунтя для ефективного спілкування. Уживаючи їх, потрібно знати текстові структури, зокрема жанри, щоб доцільно вводити в матерію тексту, уміти певним чином увиразнювати, модифікувати й індивідуалізувати. У таких випадках ПК сприймають як сегменти дискурсу, які у глобальній його структурі виконують певні функції. Такі знання є особливо актуальними при написанні листів, які потребують, з одного боку, збереження конвенціоналізованої форми, а з другого, розумного вияву творчого потенціалу (див. про це: [29]).
Важливу роль у виборі мовних знаків відіграє обрання стратегії поведінки. Ідеться насамперед про те, яку одиницю обирати, більш увічливу чи менш, щоб не нанести морального збитку адресатові, яку задавати тональність, якою має бути послідовність вербальних і невербальних дій. Потрібно також зважати на культурну зумовленість спілкування.
Урешті-решт, важливими є і знання реального світу (енциклопедичні знання), але при вживанні прагматично осмислених мовних знаків актуальні не стільки глобальні знання, як, наприклад, при інформаційному спілкуванні, а пов’язані зі щоденними життєвими ситуаціями, звичками, що формують пресупозиції значень мовних стереотипів. Так, у стандартних ситуаціях говорять лаконічно, використовують еліптичні структури, бо покладаються на контекст і знання світу. Навіть при не досить точному чи вдалому виборі мовного знака комунікація відбувається, що пояснюється компенсацією відсутності однієї компетенції іншою.
Як бачимо, комунікативна компетенція є складним утворенням різних знань, своєрідним міксером (порівняння Р.Белла). Проте, здається, образне визначення компетенції як міксера (буквально ‘змішувача’) не зовсім адекватне, бо затінює структурованість явища, своєрідної бази даних” для користувачів”. Сукупність знань того чи іншого індивіда, уроджену чи набуту й організовану завдяки досвіду, краще порівнювати із сіткою (гумбольдтіанська аналогія), через яку сприймають світ, системою категорій, за допомогою яких цей світ членується і пояснюється. Теоретично в усіх людей, що є членами певної спільноти і розмовляють однією мовою, суми знань повинні збігатися. Тому точнішим здається уявлення про компетенцію як про організовані в концептуальні системи знання, які можна описати в термінах фреймів, сценаріїв, схем і т.ін. (див. про це: [153; 249; 111 та ін.]). Фреймові описи подають у вигляді стандартних структур, що робить їх особливо зручними для моделювання об’єкта і процедур управління за допомогою електронної техніки. За своєю природою фрейми це структури не лінгвістичні, а когнітивні, але ґрунтуються на знаковій природі мови. Та, на жаль, як справедливо зазначають дослідники, незважаючи на явну моду” на фрейми, в існуючих на цей час дослідженнях по суті не ставиться питання про наявність безпосереднього зв’язку між понятійними фреймами як засобами організації практики і мовою” [241: 113]. Тому наше бажання подати позалінгвістичні факти структуровано, як це спробував зробити Т.А.ван Дейк [103: 26-30], наштовхнулося на значні перешкоди, бо, як виявилося, такий підхід годиться для опису, що йде в напрямі ситуація когніція лінгвістичний знак. Виходячи з лінгвістичного аналізу і з мовного знака як його об’єкта, на наш погляд, краще розглядати ситуацію через призму пресупозицій типізовану суму знань комунікантів про ситуативність уживання певного мовного знака, з’ясування його функцій і мовних індикаторів функцій.
У руслі комунікативної парадигми написано чимало наукових праць, насамперед тих, що стосуються теорії мовленнєвих актів [192; 225-227; 235; 90 та ін.] і теорії мовленнєвої діяльності [159; 231 та ін.], та останнім часом значну увагу вчених привертають найбільш відрегульовані елементи мовної системи, у яких знаходять відображення культурні норми поведінки і через які людина впливає на думки, почуття і дії співрозмовника. Мовні формули (штампи, кліше) настільки стали стереотипними, що відклалися не тільки в комунікативній, але й у мовній компетенції носіїв мови (деякі і в лексиконах) і заслуговують на те, щоб бути спеціально і системно описаними.
З іншого боку, система прагматично осмислених мовних знаків, у якій значною мірою реалізована властива мові утилітарність і за допомогою якої здійснюється вербальний вплив на співрозмовника, одна з найскладніших і неоднорідних як за структурою, так і за значенням. Наприкінці 70-х років О.О.Леонтьєв із почуттям жалю відзначав той факт, що в жодному дослідженні не знайти систематичного функціонального і комунікативно-прагматичного аналізу сталих мовних знаків, які входять у маргінальні мовні і мовленнєві підсистеми й обслуговують стереотипні ситуації спілкування [161: 5-6]. Щоправда, ситуація з написанням Н.І.Формановською докторської дисертації [254] про функціональну і категоріальну суть російських сталих формул спілкування стала змінюватися на краще. Дисертація заклала підвалини іншим працям дослідниці [256; 257; 258 і т. ін.], де актуалізуються комунікативні функції формул у різних контекстах (соціолінгвістичному, стилістичному, лінгвокраєзнавчому, мовному тощо) і в різних мовах, та сформулювала орієнтири і методологічні засади для майбутнього вивчення схожого різновиду мовних явищ. З цього моменту, насамперед у дисертаційних дослідженнях, спостерігається значне пожвавлення інтересу до комунікативно-прагматичного аспекту функціонування сталих і несталих прагматично осмислених знаків на матеріалі різних мов. Це, зокрема, кандидатські праці про семантику і прагматику висловлювань, що регулюють міжособистісні стосунки [285], про структури мовленнєвого етикету в сучасній німецькій мові [197] і в українській мові [163].
Останнім часом етикетні формули дедалі частіше вивчаються як засіб вираження ввічливості, хоча, якщо дивитися на проблему ширше, то дискусії про культуру мови і мовлення розпочалися ще з часів виходу тез Празької лінгвістичної школи, уперше опублікованих у період підготовки першого міжнародного конгресу славістів у Празі в жовтні 1929 року. Підтвердженням цього є думка польського германіста Е.Томічека, який уважає, що форми ввічливого спілкування, вживання мови і культуру мовлення варто віднести до так званих гарних манер [373: 138]. Дослідженню спрямованості функціонального потенціалу мовних засобів на формування функціонально-семантичного поля ввічливості присвячені кандидатські дисертації О.С.Спаланчук [232] (на матеріалі англійської мови) і М.Швеглової (на матеріалі чеської мови) (див.: [357: 144]). У працях М.Марцяник [346] і К.Ожуга [360] на прикладі мовних формул аналізується польська мовна ввічливість, а в монографії В.М.Алпатова категорія ввічливості в японській мові розглядається в загальнолінгвістичному плані [3]. Досліджено принципи ввічливості у питальних мовленнєвих актах [45], звернено увагу на взаємопов’язаність норм увічливості і стилю життя на прикладі типових стереотипних ситуацій і виразів чеської мови [331]. У цілому в цих працях засвідчується експансія лінгвістики в суміжні науки, зокрема в теорію комунікації, психологію і соціологію.
Існують спроби підходити до проблеми аспектуально. Наприклад, в україністиці реалізовано намір подати функціонально-стилістичний аналіз мовних формул у дипломатичних текстах [171] й описати етнолінгвістичний та функціональний аспекти деяких вигукових етикетних формул [149]. У контексті теорії перформансу на матеріалі німецької мови досліджено деякі перформативні ілокутивні типи формул, які нічого не повідомляють про факти дійсності, а призначені для регуляції поведінки співрозмовника [244].
Про окремі функціонально-семантичні різновиди, одиниці яких уступають у синонімічні відношення, тобто мають спільну значиму основу, але відрізняються відтінками значення, стилістично чи за тональністю, написано низку кандидатських праць і статей. Здається, найбільшу увагу привернули семантичні, структурні, комунікативно-прагматичні, а деінде в комплексі з паралінгвальним супроводом спонукальні вирази, що апелюють до волі адресата з наміром спонукати його до тих чи інших дій [96; 50; 53; 184; 280; 150 та ін.]. У цих працях подано аналіз ознак спонукальності та комунікативно-прагматичних особливостей на прикладі категоричних і некатегоричних актів. В окремих працях увага спрямована лише на деякі види спонукань, наприклад на прохання [214], пораду [283], пропозицію [205], питально-спонукальні речення [274]. Привертає увагу вчених семантико-прагматична багатозначність окремих виразів зі спонукальною функцією [330; 264].
Традиційним об’єктом уваги лінгвістів вже стали висловлювання, що несуть контактну мовну інформацію. Уживаючи їх, суб’єкт мовлення має намір установити, підтримати чи перервати контакт з адресатом. Значну увагу приділено звертанням [222; 162; 140; 303; 370; 267; 309]; звертанням, вітанням і прощанням [157; 322]; звертанням, вітанням [270: 79-83]; вітанням і прощанням [38: 4

Список литературы

ВИСНОВКИ

Запропонований аналіз прагматичних кліше виконаний у контексті комунікативної парадигми і полягає у з’ясуванні прагмасемантичних характеристик значення, встановленні системних зв’язків між одиницями та визначенні їх функцій у мовленнєвій узаємодії. Поставлена наукова задача функціонально-прагматичного вивчення міжрівневих знаків у позамовному і мовному контекстах і її реалізація дозволила на теоретичних засадах семантики, прагматики і синтактики зробити такі висновки.
1. Сучасна чеська мова характеризується значною кількістю стереотипних одиниць, складову частину яких становлять ПК. На їх лінгвістичний статус указують такі ознаки, як стандартність форми з передбачуваним лексичним складом і граматичним значенням, відтворюваність у певних контекстах, автосемантичність і здатність вступати в системні синтагматичні й парадигматичні відношення. Комунікативна природа знаків ґрунтується на передбачуваності їх функціонування у високочастотних повторюваних стереотипних ситуаціях з метою формування між співрозмовниками атмосфери взаєморозуміння і ввічливості. Інваріантне мовне значення ПК пов’язане із пресупозиціями вживання у стереотипних ситуаціях, які породили” аналізовані одиниці, увели” їх у лінгвістичний ужиток і при цьому маніфестуються ними.
2. Структура значення складається з трьох складників: референційного, емоційного і смислового (функціонального).
3. Референційне значення має виражені ознаки автореферентності й дозволяє вказувати на стереотипні ситуації за участю двох суб’єктів спілкування, локалізованих у певному місці й часі, чи розташованих у системі координат я ти тепер тут”. Автореференція ПК є дейктичною. Потенцією дейктично реферувати дійсність наділені як самі формули, так і їх складові компоненти. До них відносяться особові займенники, які репрезентують «постаті» суб’єктів інтеракції: «já, my» мовців, «ty, vy, Vy» адресатів. Референція пов’язана з кількісними характеристиками комунікантів, що на мовному рівні виражається в категорії числа. Особи мовця і / або адресата можуть бути інкорпорованими у граматичному значенні дієслівних предикатів або імплікованими у глибинних структурах. Іменники дозволяють установлювати референційну ідентифікацію особи адресата в ситуаціях звертання і тотожність у ситуації знайомства, а також уточнювати соціальні характeристики мовців і реферувати предмети, що оцінюються чи яких стосується розмова.
Крім позицій мовців, значна кількість формул здатна виділяти на тлі усієї ситуації актуальні для даного ПК предмети, факти, події, не називаючи їх, а лише вказуючи за допомогою вказівних займенників. Здатністю синтетично реферувати ситуацію разом із суб’єктами мовлення наділені перформативні дієслова у складі ПК, головною ознакою яких поряд з указанням на персональність є позначення часового плану ситуації. Референція ПК не має плану історії” чи плану майбутнього”, а тільки план сучасного”, що на мовному рівні репрезентується формою теперішнього часу. Функціонування інших часів минулого і майбутнього є лише виявом багатства мовних форм і не торкається темпоральної суті ситуації на осі тепер”.
Референційному потенціалу, крім хронотопного, притаманні ознаки соціального дейксису, який увиразнює диференційні ознаки формул за сферою вживання, за тональністю, за шкалою вищий нижчий”, старший молодший”, знайомий незнайомий”, можливо, жінка чоловік” тощо. Увиразнення людського фактора засвідчує семантичний і комунікативно-прагматичний характер референційного значення ПК.
4. Референційне значення пов’язане з категорією істинності / неістинності. Відхилення від істини має два різновиди: а) умисне викривлення референції, коли мовець знає, що сказане неістинне, але адресатові подає як істинне і хоче, щоб той про це не здогадався; тобто одна референція подається як інша; б) неточність дотримання референції, що полягає в доповненні її іншою, не зовсім правдивою інформацією, зокрема при непрямому вживанні, метафоризації, порівняннях, перебільшенні чи применшенні, коли комуніканти про неправдивість знають або здогадуються. Неправдивість референції здебільшого зумовлена вимогою ефективності спілкування і принципом узаєморозуміння. Передбачена при вживанні ПК маніпуляція з референційним значенням умотивована користю, яка є невід’ємним компонентом людської практики і яка, у свою чергу, диктує закони комунікації, підпорядковані не тільки максимам ефективного спілкування, а й увічливості, де протилежність правда / неправда стає відносною.
5. Практично всі ПК покликані впливати на емоційно-вольову сферу людини за допомогою емоційного складника значення, який становить невід’ємну частину системного значення ПК. Завдяки емоційному значенню світ не представляють, а виражають ставлення до нього, зумовлене стосунками мовців, їх компетенціями та пресупозиціями. Воно слугує встановленню психологічного зв’язку зі знаком плюс”. Під впливом актуального вертикального контексту і певної конфігурації мовних засобів функціональне навантаження емотивного значення ПК може уточнюватися і слугувати: (1) стимулом установлення атмосфери взаєморозуміння, симпатії, довіри тощо і, можливо, виникнення базових позитивних емоцій; (2) реакцією на факти позамовної дійсності, пов’язаною з базовими емоціями, як позитивними, так і негативними, наприклад, радості, інтересу, любові, вдячності, з одного боку, і жалю, суму, горя з другого. Сказане засвідчує об’єктивні властивості емоційного значення вербальну соціалізацію почуттів. Можна навіть стверджувати, що емоційне значення виконує роль дейксису ситуації, але психологічно-чуттєвого плану і, таким чином, може бути поставленим в один ряд із референційним.
6. Емоційний складник значення ПК активно експлуатується і, будучи пов’язаною з актуальним для певної ситуації емоційним станом мовця, його почуттями і потребами, реалізується в такій категорії, як щирість / нещирість. Указана категорія є комунікативною і може виявлятися тільки на рівні мовлення і ґрунтується на: а) демонстрації позитивного емоційного стану мовця, б)позитивному ставленні до адресата, в) намірі викликати в адресата задоволення і схвалення. Щирість при вживанні ПК можна зимітувати. Вона не імплікує істинність, а істинність щирість.
7. Смислове значення ґрунтується на об’єктивній єдності різних найбільш суттєвих і типізованих моментів уживання ПК у стереотипних ситуаціях, у тому числі й на референційному й емоційному значеннях. Уживаючи формули, мовець не тільки щось каже, а й одночасно виконує дію, сповідуючи певну мету: привернути увагу, про щось запитати, попросити, порадити, попередити, погодитися, вибачитися, подякувати, привітати, побажати тощо. Тому будь-яке визначення смислу має відштовхуватися від ситуативного контексту і функції, яку в ньому виконують аналізовані знаки.
Ситуативний контекст у таких випадках можна подати у формі набору елементарних смислів, що вказують на передумови, актуальні для досягнення певного комунікативного ефекту при вживанні ПК. Передумови мають характер прагматичних пресупозицій, куди входить знання мовцями ситуації, умов успішності вживання ПК й інтенції мовців. Інтенція, або мета, є визначальною у функціональній репрезентації смислу чи, інакше, функції ПК. Функції ПК досить неоднорідні і серед них варто виділяти такі: а) інтеракціональні (стратегічні), що мають переважно прагматичну природу. Головною, інваріантною інтеракціональною функцією є вияв взаєморозуміння. У конкретних ілокутивних різновидах вона може уточнюватися; б) актомовленнєві (ілокутивні) семантично-прагматичні (звертання, знайомство, вітання, прощання, подяка, вибачення, похвала, комплімент, прохання, порада, запрошення, поздоровлення, побажання, розрада, співчуття і т.ін.). Серед них є ПК, що можуть мати переносне, непряме значення; в) структурні ініціальні й реактивні репрезентують місце ПК у структурі діалогу. Усі вони об’єднані спільною комунікативною специфікою і заглибенням смислу в контекстну вертикаль. Чимале значення у визначенні смислів ПК відіграють і системні зв’язки синтагматичні та парадигматичні, насамперед полісемічні, синонімічні й антонімічні.
8. Системна пов’язаність смислів не гарантує їх однозначності і слугує ще одним підтвердженням складних зв’язків між мовою і мисленням й асиметрії форми та значення. Об’єктивні смисли в системі конкретного спілкування зазнають змін, тому є величиною нестабільною. Традиційно вважається, що об’єктивний смисл це елемент мовної системи, а суб’єктивний належить до сфери реалізації цієї системи і становить проміжну ланку між інтенцією та об’єктивним смислом. Унаслідок суб’єктивного, контекстуального вживання ПК виникає полісемія, що зумовлена: а) спорідненістю пресупозицій вживання, б)наміром посилення емоційності та ввічливості, в) взаємовпливом формул (їх значень) у синтагматичних рядах.
9. Елементарні смисли пресупозиції формують обсяг смислу синонімічного ряду. Але, будучи об’єднаними однаковими передумовами й однією ситуацією, синонімічні ПК характеризують різні боки стереотипної ситуації: одні вживаються в нейтральній тональності, інші у високій, в офіційній сфері та в неофіційній, деякі є більш увічливими, інші менш і т.ін. Тобто кожне ПК має не тільки інваріантне мовне значення, а й прикметну ознаку, певний смисловий залишок”, спричинений, по-перше, смислами складових компонентів і ступенем їх самостійності, по-друге, розбіжностями у граматичному та синтаксичному оформленні диктуму і модусу, по-третє, комунікативною метою, по-четверте, сферою вживання, тональністю, експресивністю, а у формулах вітання, прощання, компліментах і звертаннях навіть ґендером.
10. Можливостей поляризації семантичного простору в досліджуваних нами ПК виявляється небагато. Протилежними можна вважати значення, які взаємно виключають одне одного в тому самому контексті. Наприклад, не можна одночасно вітатися і прощатися, давати позитивну і негативну оцінку. Найбільшу можливість для поляризації семантичного простору і його градації надають мовні знаки, до складу яких входять якісні прикметники чи прислівники з різним ступенюванням. Виходячи з традиційного погляду на проблему, до загальномовних антонімів відносяться вітання, які утворюють опозицію за позначенням початку і кінця дня, звертання, опозиційні за статевою ознакою, контактні формули за ознакою початку спілкування і його кінця, ПК згоди і незгоди, дозволу і заборони на основі позитивної чи негативної реакції на сказане і т. ін. Окремий різновид становить комунікативно (контекстно) зумовлена антонімія.
11. Поданий нами функціональний опис ПК ґрунтується на актомовленнєвих (ілокутивних) функціях, що мінімально виявляють суб’єктивний вплив на типологію. На цій підставі було виділено ПК звертання, знайомства, вітання, прощання, умовно інформаційні ПК, ритуального і неритуального запиту інформації, привертання уваги, метатекстові оператори, прохання, пропозиції, запрошення, поради, похвали, схвалення, компліменту, подяки, вибачення, згоди, незгоди, у межах яких подано додаткові ілокутивні підтипи. Актомовленнєвий функціональний смисл здебільшого має надійний мовний індикатор перформативні дієслова або дієслова, доповнені різними модальностями в неперформативному вживанні чи близькі до перформативних. Деякі ілокутивні типи ПК, виявляючи в системі спілкування споріднені функціональні ознаки, утворюють крупніші угруповання: метакомунікативні, спонукальні, оцінні, співпереживання, подяки і вибачення, які знаходяться на межі між оцінними та співпереживання, і негопозитивні.
12. Кожен смисловий різновид ґрунтується на притаманних йому типізованих семантичних елементах пресупозиції вживання, функціях (інтеракціональних, ілокутивних і структурних), мовних і немовних індикаторах функцій, а також на поширювачах формул (інтенсифікаторах прагматичної сили, актуалізаторах і конкретизаторах), що індивідуалізують їх клішовану форму, і синтагматичних зв’язках з іншими ПК. У межах кожного різновиду виявлено значну диференціацію формул за сферою вживання, тональністю, ввічливістю, емоційністю і т.ін.
13. Мовних індикаторів тієї чи іншої функції здебільшого буває декілька і переважна їх більшість має не тільки мовні ознаки, а й прагмасемантичні. Укажемо на найтиповіші індикатори:
а) Надійним репрезентантом ілокутивної функції є перформативи в ролі предикатів, які не описують дійсність, а є нею в буквальному смислі слова. Перформативи в ПК можуть бути експліцитними й імпліцитними. Вони переважно виражені у формі першої особи теперішнього часу дійсного способу недоконаного виду, за винятком незгоди, не вживаються із запереченням, однак можуть мати форму умовного способу.
б) Серед лексичних засобів найважливішими є ті, що виступають у ролі предикатів чи їх структурних компонентів (носіїв різних модальностей) і різноманітних поширювачів (інтенсифікаторів, актуалізаторів і конкретизаторів). Надзвичайно поширені вирази з дієсловами moci i smět, що дозволяють представити ступінь модальної градації, поданій через різні формальні трансформації.
в) Дейктична система координат уживання ПК засвідчує маркованість таких граматичних категорій, як дійсний спосіб, теперішній час, недоконаний вид, а також перша і друга особа. Відхилення від перформативного канону „я ти тепер тут має переважно прагматичне підґрунтя.
г) Умовний і наказовий способи рельєфно виділяються на фоні маркованого дійсного способу і призначені пом’якшувати прагматичний вплив на співрозмовника і вносити відтінок бажаності, чемності, тому конструкції, що їх репрезентують, можна вважати синонімічними з аналогічними конструкціями дійсного способу.
ґ) Основна первинна функція категорії часу полягає в тому, щоб співвідности час дії з моментом висловлювання, який прирівнюється до поняття тепер” незалежно від формальних репрезентацій, але вважати інші часові форми лише узуальним значенням теперішнього навряд чи правомірно минулий і майбутній час вносить значення більшої ввічливості, невпевненості, захоплення тощо.
д) Релевантною для ввічливого вираження прохання іноді виявляється категорія виду. Доконаний вид впливає на функціональну специфіку висловлювання, вносячи значення обмеження актуальності, зобов’язаності адресата тощо.
е) У масиві формул виділяються я-орієнтовані, ти-орієнтовані і так звані неадресатні. Трапляється відхилення від першої особи, чи транспозиція категорії особи, зокрема третьої, що виступає у функції другої, адресатної. Транспозиція категорії особи можлива за умови її маркованості ознаками персональності, адресатності та ввічливості, що викликає нейтралізацію типового для 3-ої особи значення „неучасника акту комунікації. Практично словоформа на позначення третьої особи виконує дейктичну функцію, типову для займенників другої особи. Іноді відбувається конкурування категорії означеності (в ПК) й неозначеності (в інформаційній частині), де сильнішою постає неозначеність.
є) Чеській мові притаманна значна кількість формул із запереченням, які звучать більш увічливо, ніж без заперечення, бо спонукають до реакції менш наполегливо і надають адресатові можливість для „відступу, тобто висловити у відповідь незгоду.
ж) Функціонування питальних формул у вираженні різних ілокуцій настільки частотне, що їх, на відміну від інших непрямих мовленнєвих актів, можна вважати не стільки непрямими ілокуціями, скільки фразеологізованими одиницями мови, призначеними для впливу на емоційно-вольову сферу співрозмовника, його вербальну й невербальну поведінку, а не на запит інформації.
Таким чином, категорії способу, часу, виду, особи, адресатність, негація, форма речення (розповідна, спонукальна, питальна) дозволяють при виборі ПК за шкалою ввічливості варіювати прагматичною ефективністю, надаючи (чи не надаючи) перевагу мовним засобам, що наділені більшою комунікативною виразністю. При конкуруванні дійсного й умовного способу, недоконаного й доконаного виду, першої і третьої особи, розповідного і питального типу, неадресатного й адресатного, незаперечної і заперечної форми прагматично ефективнішими і більш увічливими є другі члени поданих дихотомій. Маніпулюючи тими чи іншими граматичними засобами, можна формувати відповідну ситуації стратегію поведінки, метою якої є мінімалізувати обов’язки адресата стосовно ведення розмови чи виконання певної дії.
з) Індикаторами смислових функцій ПК є паравербальні засоби, зокрема інтонація, що становить суттєвий елемент комунікації. Інтонація передає смисл і відтінки висловлювання, його нюанси, але особливо вагома роль інтонації при вираженні почуттів. Інтонаційні конструкції пов’язані насамперед з підвищенням чи зниженням тону мовця на фоні середнього тону, темпу мовлення. Чимале значення має позиція інтонаційного центру.
Кінетичні засоби (погляд, міміка, жести тощо, сюди можна умовно віднести й відстань між комунікантами) можуть бути необхідними (обов’язковими) й можливими (факультативними), а також виконувати комплементарну функцію стосовно ПК або бути їх субститутами.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Абельс Х. Интеракция, идентичность, презентация: Пер. с нем. С.-Петербург: Алетейя, 1999. 265 с.
2. Алефиренко Н.Ф. Спорные проблемы семантики: Монография. Волгоград: Перемена, 1999. 274 с.
3. Алпатов В.М. Категории вежливости в современном японском языке. М.: Наука, 1973. 109 с.
4. Амиров А.Т. Имплицитное отрицание в современном английском языке: Автореф. дис канд. филол. наук: 10.02.04 / МГПИИЯ. М., 1981. 32 с.
5. Андразашвили М.Г. Функционально-семантическая категория отрицания в современном немецком литературном языке: Автореф. дис канд. филол.наук: 10.02.04 / Тбилис. гос. ун-т. Тбилиси, 1984. 19 с.
6. Андерш Й.Ф. Типологія простих дієслівних речень у чеській мові в зіставленні з українською. К.: Наук. думка, 1987. 191 с.
7. Андрієвська Е.М. Інтонаційне вираження категорії згоди / незгоди у французькому діалогічному мовленні (експериментально-фонетичне дослідження): Дис канд. філол. наук: 10.02.05. К., 2001. 208 с.
8. Анипкина Л.Н. Оценочные высказывания в прагматическом контексте // Научные доклады высшей школы. Филологические науки. 2000. №2. С. 58-65.
9. Апресян В.Ю., Апресян Ю.Д. Метафора в семантическом представлении эмоций // Вопр. языкознания. 1993. №3. С. 27-35.
10. Апресян Ю.Д. Избранные труды: в 2 т. 2-е изд. М.: Языки русской культуры, 1995. Т.1: Лексическая семантика. 472 с.
11. Апресян Ю.Д. Значение и употребление // Вопр. языкознания. 2001. №4. С. 3-21.
12. Апресян Р.Г. Когнитивный аспект функционирования эмоций и интеллекта в нравственности // Рациональное и емоциональное в морали / Под ред. А.И.Титаренко, Е.Л.Дубко. М.: Изд-во МГУ, 1983. С. 6-26.
13. Арутюнова Н.Д Предложение и его смысл: Логико-семантические проблемы. М.: Наука, 1976. 383 с.
14. Арутюнова Н.Д. Фактор адресата // Известия АН СССР. Сер. литературы и языка. 1981. Т.40. №4. С. 356-367.
15. Арутюнова Н.Д. Лингвистические проблемы референции // Новое в зарубежной лингвистике. М.: Прогресс, 1982. Вып.13. С. 5-40.
16. Арутюнова Н.Д. Сравнительная оценка ситуации // Известия АН СССР. Сер. литературы и языка. 1983. T.42. №4. С. 330-341.
17. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений: Оценка. Событие. Факт. М.: Наука, 1988. 341 с.
18. Арутюнова Н.Д. Речеповеденческие акты и истинность // Человеческий фактор в языке. Коммуникация. Модальность. Дейксис. М.: Наука, 1992. С. 6-39.
19. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. М.: Языки русской культуры, 1999. 896 с.
20. Арутюнова Н.Д. Введение // Логический анализ языка. Образ человека в культуре и языке / Отв.ред. Н.Д.Арутюнова, И.Б.Левонтина. М.: Индрик, 1999. С. 3-10.
21. Арутюнова Н.Д., Падучева Е.В. Истоки, проблемы и категории прагматики // Новое в зарубежной лингвистике. М.: Прогресс, 1985. Вып.16: Лингвистическая прагматика. С.3-42.
22. Аршавская Е.А. Речевой этикет современных американцев США // Национально-культурная специфика речевого поведения. М.: Наука, 1977. С. 268-277.
23. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. М.: Советская энциклопедия, 1969. 607 с.
24. Багмут А.Й. Семантика і інтонація в українській мові. К.: Наук. думка, 1991. 168 с.
25. Багмут А.Й., Борисюк І.В., Олійник Г.П. Інтонація як засіб мовної комунікації. К.: Наук. думка, 1980. 243 с.
26. Байбурин А.К. Об этнографическом изучении этикета // Этикет у народов Передней Азии — М.: Наука, 1988. — С. 12-37.
27. Баландіна Н.Ф. Предикатно-аргументне представлення семантики речення // Мовознавство. 1992. № 2. С. 60-65.
28. Баландина Н.Ф. Посессивная конструкция предложения как способ представления мира // Матеріали Міжн. науково-пр. конф. «Слов’янська культура: здобутки і втрати»: у 2т. Полтава, 1996. Т.ІІ. С. 296-299.
29. Баландина Н.Ф. Прагматические клише в любовных письмах: намерения, стратегии, функции (на материале чешского языка) // Науковий вісник Ізмаїльського держ. педагог. ін-ту. Ізмаїл, 2000. Вип.8. С.133-136.
30. Баліцька М. Прохання як жанровий різновид мовлення і його диференційні ознаки // Лінгвістичні дослідження: Зб. наук. пр. Харків: ХДПУ, 2001. С. 221-226.
31. Балл Г.А. Эмоциональная нагруженность человековедческих терминов как методологическая и этическая проблема // Материалы Междун. научн. конф. Язык и культура”: в 5 т. К.: Collegium, 1998. Т.1: Философия языка и культуры. С. 5-10.
32. Балли Ш. Французская стилистика: Пер. с фр. М.: Изд-во иностр. лит, 1961. 394 с.
33. Бардина Н.В. Языковая гармонизация сознания. Одесса: Астропринт, 1997. 271 с.
34. Басин Е.Я, Краснов В.М. Социальный символизм // Вопр. философии. 1971. №10. С.164-172.
35. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. М.: Художественная литература, 1972. 500 с.
36. Бахтин М.М. Проблема текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках. Опыт философского анализа // Бахтин М.М. Литературно-критические статьи / Сост. С.Бочаров и В.Кожинов. М.: Худ. литература, 1986. С. 473- 543.
37. Бацевич Ф.С. Про один тип прагматичних аномалій, або чим можна зіпсувати натяк? // Мовознавство. 2000. № 2-3. С. 16-23.
38. Бгажноков Б.Х. Психология и техника коммуникативного поведения адыгов // Национально-культурная специфика речевого общения народов СССР. М.: Наука, 1982. С. 47-75.
39. Бевзенко А.Т. Лексична синоніміка художнього твору: Тексти лекцій. Одеса, 1972. 63 с.
40. Безменова Н.А., Герасимов В.И. Введение // Языковая деятельность в аспекте лингвистической прагматики: Сб. обзоров. — М.: ИНИОН, 1984. С. 5-24.
41. Безменова Н.А., Герасимов В.И. Некоторые проблемы речевых актов // Языковая деятельность в аспекте лингвистической прагматики: Сб. обзоров М.: ИНИОН, 1984. С. 146-196.
42. Безменова Н.А. Речевое воздействие как риторическая проблема // Проблемы эффективности речевой коммуникации: Сб. научно-аналит. обзоров. М.: 1989. С. 116-133
43. Белл Р.Т. Социолингвистика. Цели, методы и проблемы. М.: Междунар. отношения, 1980. 318 с.
44. Белодед О.В. Структурно-семантические и коммуникативно-прагматические особенности высказываний благодарности: Дис канд. филол. наук: 10.02.04. К., 1990. 181 с.
45. Беляева Е.И. Принцип вежливости в вопросительных речевых актах // Иностранные языки в школе. 1990. №1. С.43-47.
46. Бєляєва І.А. Комунікативно-функціональні особливості неповних речень, які передають зміст суб’єктивної оцінки мовця в ситуації безпосереднього спілкування (на матеріалі англійської мови): Автореф. дис к-та філол. наук: 10.02.04 / Київський держ. лінгвістичний ун-т К., 1996. 16 с.
47. Белунова Н.И. Категория речевого общения и особенности ее реализации в тексте дружеского письма (на материале писем творческой интеллигенции конца ХIХ начала ХХ в.) // Научные доклады высшей школы: Филологические науки. 1998. №2. С. 78-87.
48. Бенвенист Э. Общая лингвистика: Пер. с фр. / Под ред. Ю.С.Степанова. М.: Прогресс, 1974. 447 с.
49. Берн Э. Игры, которые играют люди: Психология человеческих взаимоотношений. Люди, которые играют в игры: Психология человеческой судьбы: Пер. с англ. Минск: Прамеб, 1992. 381 с.
50. Бирюлин Л. Семантика и прагматика русского императива. Helsinki: Helsinki University Press, 1994. 229 c.
51. Битянова М.Р. Социальная психология. М.: Международная педагогическая академия, 1994. 106 с.
52. Блакар Р. Язык как инструмент социальной власти: Пер. с англ. // Язык и моделирование социального взаимодействия: Переводы. М.: Прогресс, 1987. С. 88-125.
53. Блишунова Г.Е. Взаимодействие вербальных и невербальных факторов при реализации побуждения в современном немецком языке: Автореф. дис канд. филол. наук: 10.02.04 / Моск. гос. лингв. ун-т. М., 1994. 21 с.
54. Блохина Л.П. Специфика фонетической организации спонтанных текстов // Звучащий текст. М.: Наука, 1985. С. 61-77.
55. Богдан С. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. К.: Рідна мова, 1998. 478 с.
56. Богданов В.В. Функции вербальных и невербальных компонентов в речевом общении // Языковое общение: Единицы и регулятивы: Межвузовский сб. научн. трудов. Калинин: Калининский гос.ун-т, 1987. С. 18-35.
57. Богуславская Н.Е., Гиниатуллин И.А. Культурно-речевые аспекты разговорного текста // Человек текст культура. Екатеринбург, 1994. С. 145-159.
58. Болинджер Д. Истина проблема лингвистическая: Пер. с англ. // Язык и моделирование социального взаимодействия: Переводы. М.: Прогресс, 1987. С. 23-43.
59. Бондаренко В.Н. Отрицание как логико-грамматическая категория. М.: Наука, 1983. 212 с.
60. Булаховський Л.А. Нариси з загального мовознавства. К.: Радянська шк., 1955. 248 с.
61. Булыгина Т.В. О границах и содержании прагматики // Известия АН СССР. Сер. литературы и языка. 1981. Т.40. №4. С. 333-342.
62. Бурнос Е.Ю. Императивный речевой жанр «уговор» // Система і структура слов’янських мов: Зб. наук. праць / Нац. пед. ун-т ім. М.П.Драгоманова. К., 2000. С. 212-218.
63. Вайнрих Х. Лингвистика лжи // Язык и моделирование социального взаимодействия: Переводы. М.: Прогресс, 1987. С. 44-87.
64. Василевич В. Благожелания в русском, белорусском и болгарском языках // Антропоцентричний підхід у дослідженні мови: Матеріали VII Міжнар. Карських читань. Ніжин: Наука сервіс, 1998. С. 193-196
65. Вежбицка А. Метатекст в тексте: Пер. с англ. // Новое в зарубежной лингвистике. М.: Прогресс, 1978. Вып.8: Лингвистика текста. С. 402-421.
66. Вежбицка А. Речевые акты: Пер. с англ. // Новое в зарубежной лингвистике. М.: Прогресс, 1985. Вып. 16: Лингвистическая прагматика. С. 151-275.
67. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. М.: Русские словари, 1996. 411 с.
68. Вежбицкая А. Культурно-обусловленные сценарии: новый подход к изучению межкультурной коммуникации: Пер. с англ. // Жанры речи: Сб. научн. ст. Саратов: Изд-во Государственного учебно-научного центра Колледж”, 1999. С. 112- 132.
69. Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков: Пер. с англ. М.: Языки русской культуры, 1999 a. I-XII. 780 c.
70.