СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРНИХ МОВ ШТОКАВСЬКОЇ ДІАСИСТЕМИ : СТАНОВЛЕНИЕ И РАЗВИТИЕ литературных языков штокавский ДИАСИСТЕМЫ

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

ВАСИЛЬЄВА Людмила Павлівна

УДК 811.16326’0’26/28

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРНИХ МОВ
ШТОКАВСЬКОЇ ДІАСИСТЕМИ

дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Спеціальність 10.02.03 слов’янські мови

Науковий консультант
доктор філологічних наук, професор
Алла Йосипівна Багмут

Львів 2003

З М І С Т
стор.

ВСТУП ........

5

РОЗДІЛ 1. СПЕЦИФІКА ФОРМУВАННЯ ЛІТЕРАТУРНИХ МОВ ШТОКАВСЬКОЇ ДІАСИСТЕМИ...............................................................

17

1.1. Вплив позамовних чинників на формування літературних мов...............................................................................................................

17

1.2. Мовна ситуація на хорватських землях (ІХпочаток ХІХ століття).............

26

1.3. Мовна ситуація на сербських землях (ІХпочаток ХІХ століття)...........................................................................

51

1.4. Погляди славістів на мову сербів і хорватів на межі XVIII ХІХ ст. та мовні концепції Вука Караджича й іллірійців......................

74

1.4.1. Реформа сербської мови Вука Караджича і його лінгвіс­тично-політична концепція єдиної мови

85

1.4.2. Особливості становлення єдиної літератур­ної мови хорватів (30 рр. ХІХ початок ХХ ст.) ............

94

1.4. Розвиток мови в Боснії та Герцеговині ...........................
1.5. Розвиток мови в Чорногорії......................................................

104
123

РОЗДІЛ 2. ДІАЛЕКТНА ОСНОВА МОВ ШТОКАВСЬКОЇ ДІАСИСТЕМИ І ПИТАННЯ ЛІТЕРАТУРНОМОВНОГО КОЙНЕ ..

150

2.1. Діалектна основа сербсько-хорватської мови як єдиної бази
літературних мов штокавської діасистеми....................................

152

2.2. Діалектна основа хорватської мови й особливості розвитку
чакавського, кайкавського і дубровницького літературномов­них різновидів....................................................................

166

2.3 Діалектна основа боснійської мови ................................

177

2.4. Діалектна основа чорногорської мови...........................

196

РОЗДІЛ 3. РОЛЬ ПОЗАМОВНИХ ЧИННИКІВ У ВИЗНАННІ СЕРБСЬКОЇ Й ХОРВАТСЬКОЇ ОКРЕМИМИ МОВАМИ І СОЦІОЛІНГВІСТИЧНОМУ ТРАКТУВАННІ БОСНІЙСЬКОЇ Й ЧОРНОГОРСЬКОЇ МОВ ЯК СТАНДАРТНИХ.......................................
3.1. Мовна ситуація в колишній Югославії і мовні варіанти........

214
214

3.1.1. Сербсько-хорватська/ хорватсько-сербська два корелятивні мовні варіанти.......

221

3.1.2. Сербсько-хорватська мова чотири корелятивні мовні варіанти......................................................................................................

231

3.1.3. Вплив суспільно-політичних змін на мовні зрушення в ареалі поширення мов штокавської діасистеми.......................................

240

3.2. Позамовні чинники, що сприяють розвиткові літературних мов штокавської діасистеми.......................................................................

264

3.2.1. Роль національної і культурної ідентичності в динаміці мовних зрушень в ареалі поширення мов штокавської діасистеми.......

265

3.2.2. Взаємозалежність між розвитком мов штокавської діасистеми й умовами їхнього функціонування......................................

281

Розділ 4. ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ МОВНИХ СТАНДАРТІВ У МЕЖАХ ШТОКАВСЬКОЇ ДІАСИСТЕМИ.....................

310

4.1. Боснійський, сербський, хорватський, чорногорський мовні стандарти в межах штокавської діасистеми.................................

310

4.2. Дихотомія „мовна система і мовний стандарт” стосовно мов штокавської діасистеми......................................................................

320

4.3. Особливості мовних стандартів боснійського, сербського, хорватського і чорногорського.............................................

333

4.3.1. Співвідношення система нормакодифікація узус” і мовні стандарти штокавської діасистеми.................................................

333

4.3.1. 4.3.2. Вияви штокавської діасистеми в стандартах сербської і хорватської мов..................................................................................
4.3.2.1. Лексичний рівень..........................................................................
4.3.2.2. Фонетично-просодичний рівень................................................
4.3.2.3. Характерні риси графічної передачі іншомовних імен..............
4.3.2.4 Рівень словотвору....................................................
4.3.2.5. Морфологічний та синтаксичний рівні........................................

342

343
354
367
367
370

4.3.3. Характерні риси боснійського стандарту..............................

378

4.3.4. Характерні риси чорногорського стандарту.........................

392

ВИСНОВКИ ....................................................................................

408

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ....................................................

423

ДОДАТКИ....................................................................................................

475

Вступ

Лінгвістична оцінка мовної ситуації південнослов’янського регіону, куди за традицією зараховували болгарську, сербсько-хорватську, словенську мови, а після Другої світової війни також македонську1) , наприкінці ХХ ст. суттєво змінилася. Насамперед припинила існування сербсько-хорватська мова, якою як офіційною користувалися чотири етноси серби, хорвати, мусульмани-босняки та чорногорці. Усі вони донедавна проживали в одній державі Югославії, котра сьогодні розділена на самостійні держави Сербію і Чорногорію з офіційною сербською мовою, Хорватію з хорватською мовою, Боснію і Герцеговину з офіційними сербською, хорватською і боснійською мовами, а також Македонію з македонською мовою і Словенію зі словенською мовою. Сербсько-хорватська як мова середньо-південносло­в’янсь­кої діасистеми2) генетично становила сукупність трьох основних діалектів штокавського, чакавського та кайкавського (у межах штокавського3) діалекту деякі лінгвісти виділяють як окремий прізренсько-тимоцький діалект). Штокавцями є серби, чорногорці, мусульмани-босняки4) та більша частина хорватів, чакавцями та кайкавцями решта хорватів. У Хорватії поширені всі три діалектні різновиди, а решту мовного простору держав Сербії, Боснії та Герцеговини і Чорногорії об’єднує один діалект штокавський5) .
Історія писемності та літературних мов6) у зазначеному регіоні дуже складна. Кожен із названих діалектних різновидів здавна функціонує як мова літератури: витоки чакавиці сягають ХІІХІІІ ст., після деякої перерви в ХХ ст. вона знову відроджується як регіональна літературна мова хорватів і співіснує з сербсько-хорватською, що тоді була стандартною. Кайкавиця функціонувала в літературі з ХVХVІ ст. до другої половини ХІХ ст., а в ХХ ст. хорвати знову підняли її до рангу регіональної літературної мови 7). Сербсько-хорватська мова ґрунтувалася на штокавській діасистемі. Штокавиця, яка має багатовікові традиції розвитку в сербів, хорватів, босняків і чорногорців, стала основою стандартної мови зазначених народів у ХІХ ст. завдяки Вукові Караджичеві (17871864), Людевиту Гаю (18091872) та іншим діячам національного відродження південних слов’ян.
В ареалі поширення сербсько-хорватської мови сформувалася триярусна вертикальна структура: нижній ярус це штокавська діасистема, а також територіальні діалекти, що становлять генетичну основу територіальної мови як сукупності всіх діалектів; середній ярус регіональні літературні мови чакавиця та кайкавиця, які охоплюють лише частину структури; верхній ярус стандартна мова, що теж ґрунтується на штокавській діасистемі і водночас охоплює всі три діалектні простори зазначеної структури. Перші її яруси з соціолінгвістичного погляду не викликають дискусій як об’єктивно зумовлена дійсність, а власне третій ярус привертає постійну увагу вчених-лінгвістів, письменників та культурних діячів, які здійснюють мовну політику в регіоні. На цьому ярусі можливі конфліктні ситуації, оскільки він перебуває у сфері інтересів самих народів, які розмовляли сербсько-хорватською мовою.
Як літературна мова чотирьох етносів сербсько-хорватська мова існувала у двох літературних різновидах: західному (загребському) та східному (белградському). На статус окремого різновиду літературної мови претендувала і мова боснійсько-герцеговинського регіону8) , однак це питання було вирішене лише з утворенням незалежних держав, зокрема Хорватії, Боснії та Герцеговини. Рівноправними визнано сербську, хорватську і боснійську9) мови, що засвідчено прийнятим в Дейтоні (США) документом, підписаним керівниками Югославії (тепер Сербія і Чорногорія) та зазначених держав, а також представниками США та Європейського Союзу (1995). Останніми роками вирішується питання про надання статусу офіційної чорногорській мові на терені Чорногорії10) . На сьогодні ця мова ще не отримала статусу офіційної, але мовознавці вже активно працюють над її стандартизацією11) .
Отже, на зазначених теренах повертається до життя традиційне для Європи етнічно-мовне явище співвідносність етноніма та лінгвоніма: серби сербська мова, хорвати хорватська, босняки боснійська12) , чорногорці чорногорська (до створення сербсько-хорватської мови існували однокомпо­нент­ні лінгвоніми сербська, хорватська, боснійська[27], після об’єднання мов двокомпонентні на зразок хорватська чи сербська, a також сербсько-хорватська, у ХХ ст. поширився лінгвонім сербсько-хорватська/ хорватсько-сербська). Лінгвонімічна невпо­рядкованість попереднього періоду значною мірою може пояснюватися різними поглядами на стан і долю літературної мови. Звичний для нас двокомпонентний лінгвонім відображав назви лише двох етносів сербів та хорватів; чорногорці ж і мусульмани-босняки змушені були вкладати у цей лінгвонім не етнічний, а соці­ально-культурний зміст, що посилювало в них комплекс мовної та етнічної неповноцінності.
Отож, на терені функціонування колишньої сербсько-хорватської мови почали діяти чотири мови, генетично співвідносні з говірковими різновидами штокавського діалектного обширу. З соціолінгвістичного погляду вони є самостійними, кваліфікуються як стандартні, ними створюється художня літера­тура, ведеться викладання у школах та вищих навчальних закладах, транслюються радіо- та телепередачі, виходять періодичні видання тощо. Однак умови і фактори їх розвитку, тенденції формування, літературні традиції, зовнішні впливи поряд із тими спільними особливостями, які за певних об’єктивних умов сприяли мовному зближенню, все ж мають більше відмінного, що їх розділяє.
Актуальність теми. Питання становлення літературних мов розглядалося в мовознавчій науці в широкому плані. Цим проблемам присвячені, зокрема, праці Р.А.Будагова [24], В.В.Виноградова [37], Ф.П.Філіна [223], О.Горбача [41], П.Хілла і В.Лемана [380,381], Н.І.Філічевої [224], Д.Брозовича [274], О.Белича [11], П.Івича [75], М.І.Толстого [207,211,212], О.Д.Дуліченка [61], Ю.Жлуктенка [66], Г.М.Яворської [234] тощо.
Дослідження мовного розвитку регіону поширення мов штокавської діасистеми від періоду появи перших писемних пам’ятокдо ХХ ст. є важливою лінгвістичною проблемою, висвітлення якої розкриває причини й законо­мірності виникнення літературної мови. Ця проблема потребує детального заглиблення в соціолінгвальну ситуацію, що склалася в ареалі поширення мов середньо-пів­деннослов’янської діасистеми, здійснення багатоаспектного аналізу особливостей розвитку та сучасного стану сербської, хорватської, боснійської і чорногорської мов як складників штокавської діасистеми. Завдяки цьому вимальовується живий процес становлення зазначених літературних мов.
В українській славістиці мови штокавської діасистеми не були об’єктом спеціального вивчення. Боснійська та чорногорська мови, зокрема, навіть у своїх країнах з соціолінгвістичного погляду почали досліджуватися лише в 90-ті роки ХХ ст. На сьогодні у фондах бібліотек України відсутні публікації про зазначені мови.
Оскільки мови штокавської діасистеми (за винятком чорногорської) вже є офіційними, то стає необхідною загострена увага до їхнього розвитку не лише в регіональному, але й у загальнослов’янському та міжнаціональному аспектах. Наразі ці мови стали предметом вивчення насамперед у своїх країнах.
Зокрема, дослідженню питань історії розвитку чорногорської мови присвячено двотомну монографію В.Никчевича „Чорногорська мова” (1993, 1997) [503, 504], у якій автор розглянув становлення чорногорської мови від доісторичного періоду прабатьківщини на полабських і поморських земляхдо 1995 року, відмовляючись від традиційного погляду на мову чорногорців як сербську. Аналізуючи низку історичних чинників, що впливали на формування чорногорців як етносу/ нації13) та позамовних чинників, які визначали історію їхньої мови, автор зазначив окремішність і спонтанність мовного розвитку на теренах Чорногорії від початків писемностідо середини ХІХ ст., коли південнослов’янський світ опанувала ідея слов’янської єдності. Серед іншого, В.Никчевич подав власне трактування ролі мовної реформи В.Караджича для чорногорців, акцентуючи, що створення сербсько-хорватської мови негативно позначилося на мовному розвитку чорногорського регіону й спричинило наближення мови чорногорців до сербської. Автор показав історичну роль відомих чорногорських політичних і культурних діячів владик Петра І та Петра ІІ Нєгошів, а також князя Николи І Петровича Нєгоша в історично-культурному процесі розвитку регіону, зокрема, у прийнятті мовної реформи В.Караджича, а також розглянув питання мовної політики стосовно Чорногорії в кількох державних утвореннях, у складі яких вона перебувала в ХХ ст.
Серед праць, присвячених боснійській мові, зазначимо збірник, упорядником якого є С.Халилович, „Боснійська мова” (1998) [367]. Збірник становить добірку праць про боснійську мову, написаних у попередні роки відомими південнослов’янськими культурними діячами істориками, письменниками, лінгвістами, серед яких, зокрема, стаття відомого славіста В.Ягича „Назва „боснійська” мова” (1896). Як упорядник праці, а також автор статей збірника, С.Халилович, перелічивши у вступі мови слов’янського світу, зазначив місце боснійської мови як однієї з південнослов’янських стандартних мов і обґрунтував правомірність вживання терміна „боснійська мова” тривалою традицією його використання в історичному розвитку регіону, а також тим, що власне боснійською назвали свою рідну мову під час перепису населення 1991 року близько 90% мусульман босняків. Він же подав коротку історію розвитку боснійської мови, називаючи при цьому низку імен учених, культурних діячів, які цікавилися особливостями її становлення. Цей же автор в одній з праць „Розмовляю й пишу по-боснійськи”, написаній 1991 р., висловив міркування стосовно нормування боснійської мови й закликав мовознавців регіону розпочати працю над стандартизацією мови.
Упродовж історії боснійська мова зазнавала різних впливів, отож, автори збірника насамперед приділили увагу цим питанням. Історик і культурний діяч кінця ХІХ ст. Саліхаґа в статті „Плекаймо рідну мову!” закликав молодь запобігати засміченню мови, уникати надмірного вживання чужих слів, використовуючи те, що з давніх-давен вживали їхні батьки і діди. Письменник і культурний діяч другої половини ХХ ст. А.Ісакович у статті ”Варіанти на повторному іспиті”, написаній 1970 р., зазначив особливу мовну ситуацію в Боснії і Герцеговині й висловився за збереження і плекання мови цього регіону. Поет М.Диздар у статті „Примітки на берегах книжки про мову й стосовно мови” проаналізував деякі мовні особливості регіону, переважно на лексичному рівні, зазначивши, що в республіці спостерігалося певне нав’язування сербського варіанту сербсько-хорватської мови на шкоду хорватському.
У працях Ж.Пуратича, А.Ізридбегович, Д.Яхича, З.Ключанина, Т.Кралячича та ін. зазначається окремішність боснійської мови, висвітлюються питання мовної політики в Боснії та Герцеговині в різні історичні періоди. Мовознавець М.Амаут у статті „Боснійська мова та її графіка” подав історію вживання різних слов’янських і неслов’янських графік на теренах Боснії і Герцеговини тощо.
Натомість дослідження сербської та хорватської мов має у своїх країнах тривалі традиції. У працях, опублікованих до початку 90-х рр. ХХ ст., ці мови розглядалися з погляду єдиної сербсько-хорватської/ хорватсько-сербської мови (див. праці О.Белича [11,14,15,261], М.Стевановича [190-191-а], П.Івича [74,76,77,79,290], М.Івич [70, 71], Д.Брозовича [278,290], Р.Бугарски [297] та ін.). Д.Брозович, зокрема, у працях „Стандартна мова” (1970) [274] та „Про функціонування мов в югославській федерації” (1985) [285] в теоретичному плані обґрунтував спочатку теорію двох, а далі чотирьох варіантів сербсько-хорватської мови. З погляду історії розвитку і формування сербську й хорватську мови досліджено переважно як окремі (А.Младенович [126-131,133], А.Албин [1-5], М.Павлович [147] Л.Попович [157] С.Реметич [168], Л.Йонке [410,411], З.Янкович [413], Х.Куна [445], М.Могуш [487] та ін.). Сучасний погляд на стан сербської і хорватської мов як на нові соціолінгвістичні категорії, що з’явилися з виходом з функціонування сербсько-хорватської, містять колективні монографії „Сербська мова наприкінці століття” (1996) [186-а] та „Хорватська мова”(1998) [384-a] із серії „Новітня історія слов’янських мов” Інституту філології в Ополі (Польща). У центрі уваги сучасних досліджень Д.Брозовича окремішність хорватської мови, певні аспекти розвитку сучасного хорватського стандарту [276,286-288, 294]. Із соціологічного погляду особливості сербської та хорватської мов на різних мовних рівнях розглядали М.Самарджия [578,580], Б.Брборич [18-20], І.Клайн [93-97], Д.Петрович [149] та інші.
Однак на південнослов’янських теренах відсутні узагальнюючі праці, де було б представлено докладний опис мов штокавської діасистеми в історичному розвитку з урахуванням особливостей мовної структури й функціонування, що пояснюється позамовними чинниками, а також складною соціолігвальною ситуацією в регіоні.
Мета і завдання дослідження. Дослідження мов штокавської діасистеми має комплексний характер. Метою праці є обґрунтувати основи становлення і розвитку мов штокавської діасистеми зі статусом стандартизованих. З огляду на це при підготовці дисертаційної роботи були поставлені такі завдання:
проаналізувати соціальні, політичні, культурно-історичні та літера­турно-історичні чинники, що зумовили формування мов штокавської діасистеми;
визначити чинники, які сприяли зближенню зазначених мов;
описати діалектну основу та специфічне койне, що стали базою сербсь­ко-хорватської мови і тих мов, які відродилися в межах її функціонування;
визначити провідні концепції, під впливом яких створювалася об’єднана сербсько-хорватська мова, а також закономірності існування двох і чотирьох корелятивних мовних варіантів;
з’ясувати історичні й соціолінгвальні причини поділу сербсько-хорватської мови на чотири мовні стандарти;
простежити особливості утворення зазначених стандартів у межах єдиної діасистеми;
виявити й описати в порівняльному плані специфічні риси новоутворених стандартизованих мов боснійської, сербської, хорватської та чорногорської на фонетично-просодичному, лексичному і граматичному рівнях;
визначити головні позамовні чинники, що сприяли подальшому розвиткові та кодифікації літературних мов штокавської діасистеми.
Методи дослідження. При аналізі мовного матеріалу використовуємо конкретно-історичний підхід з урахуванням хронологічних і ситуативних характеристик мовних явищ та взаємозв’язку між ними. Головними в методиці дослідження є прийоми кореляції мовного матеріалу з позамовними чинниками, встановлення типології мовних ситуацій в одній з літературних мов штокавської діасистеми і в межах усієї діасистеми. Підставою для таких зіставлень є специфіка літературно-мовного процесу в кожній мові зокрема. Для цього ми використали описовий метод, узагальнивши низку спостережень і висновків, зроблених іншими авторами з тих чи інших питань розвитку мов штокавської діасистеми.
У дослідженні проведено соціолінгвістичний аналіз на основі даних діалектології. До уваги взято лінгвістично релевантну інтерпретацію двох фундаментальних складників розвитку етносу/нації мови та культури в їх взаємодії. Це дозволяє визначити модифікації, які виникають у процесі функціональної взаємодії лінгвальної та етнокультурної царин.
Комплексність дослідження полягає в поєднанні описового, порівняльно-історичного, зіставного, лінгво-країнознавчого, соціологічного методів, методу безпосеред­нього спостереження, прийому соціолінгвістичного анкетування. Проведено в описовому плані кореляцію мовних і культурних явищ, залучено соціолінгвістичний експеримент і статистичні підрахунки при аналізі даних соціологічного опитування. Усі явища, зокрема позамовні та соціолінгвальні, проаналізовано у взаємозв’язках, статиці та динаміці, що відповідає процесуальним аспектам формування мов штокавської діасистеми.
Об’єктом дослідження є сучасний стан літературних мов штокавської діасистеми з урахуванням історичних передумов їх становлення.
Предметом дослідження типологія формування мов штокавської діасистеми, екстралінгвальні, соціолінгвальні та лінгвальні чинники, що сприяли розвитку й стандартизації цих мов, особливості в галузі їх нормування з урахуванням відмінностей у реалізації фактів на різних мовних рівнях.
Джерела дослідження словники, граматики, посібники, правописи, опу­блі­ковані в Сербії, Хорватії, Боснії і Герцеговини та Чорногорії від початку 90-х років ХХ ст. до цього часу; граматики, словники, правописи сербсько-хорватської мови; пам’ятки історії досліджуваних мов; документи з архівів міст Дубровника, Сараєва, Цетиня, Загреба, які висвітлюють певні моменти розвитку цих мов; боснійські, сербські, хорватські, чорногорські газети і журнали ХІХ-ХХ ст.: „Босняк”, „Коло”, „Даниця іллірійська”, „Боснійська віла”, „Політика”, „Борба”, „Вінок”, „Вісник”, „Офіційна газета”, „Лілія”, „Звільнення” , „Црногорци”, „Монітор”, „ДАН” та ін.; картотеки Інституту хорватської мови і мовознавства, які є матеріалом для майбутніх словників; картотека Інституту мови м. Сараєва до словника босній­ської мови; матеріали записів розмовного мовлення з досліджуваних регіонів; відповіді на запитання в спеціально складених анкетах; спостереження дисертанта за соціальною активністю щодо мовних питань у Боснії і Герцеговині, Сербії, Хорватії, Чорногорії; матеріали соціолінгвістичного експерименту.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в українському мовознавстві вперше
системно досліджено головні закономірності функціонування мов штокавської діасистеми;
теоретично обґрунтовано положення про становлення і розвиток хорватської, сербської, боснійської й чорногорської мов як літературних у широких хронологічних межах (від початків становлення до сучасного стану);
з’ясовано передумови існування сербсько-хорватської мови як дво- та чотириваріантної мови, мовно-соціальних й історичних причин її поділу на чотири мовні стандарти;
змодельовано мовну ситуацію в межах окремих мов штокавської діасистеми і в усій діасистемі;
вивчено особливості й тенденції в галузі нормування зазначених стандартів у межах єдиної системи з урахуванням відмінностей у реалізації мовних фактів на різних рівнях;
виявлено головні екстралінгвальні чинники, що сприяли розвиткові стандартів;
умотивовано необхідність формування в межах штокавської діасистеми чотирьох мовних стандартів як її окремих соціально-функціональних складових.
Зроблені висновки підтверджує експериментальна частина дисертації, яку становлять результати анкетування, проведеного дисертантом серед населення Чорногорії щодо соціальної активності з мовних питань, а також опитування стосовно асоціативного сприйняття носіями мов фактів, пов’язаних з національними відмінностями, у тому числі з відмінностями у ментальності.
Теоретичне і практичне значення. Наукове значення дисертації полягає у вивченні проблем становлення мов штокавської діасистеми, у дослідженні фундаментальних питань кореляції мовної системи та мовного стандарту, у визначенні соціальних і культурних чинників у формуванні хорватської, сербської, боснійської й чорногорської мов як літературних.
Практична цінність результатів праці пов’язана з можливістю їх використання для опису стану сучасних слов’янських мов, для їх порівняльно-історичного вивчення, для досліджень зі слов’янської діалектології. Матеріали й висновки праці можуть бути використані в посібниках з історії літературних мов, зокрема сучасних слов’янських мов та діалектів, викладанні мовознавчих курсів і спецкурсів, можуть застосовуватися в соціолінгвістиці, а також лексикології, лексикографії, працях зі словотвору, морфології та синтаксису слов’янських мов, у перекладацькій практиці.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Вибраний напрям дослідження пов’язаний з науково-дослідною тематикою Львівського національного університету імені Івана Франка, зокрема, філологічного факультету і кафедри слов’янської філології, на якій виконана докторська дисертація. Тему затверджено вченою радою зазначеного унів

Список литературы

Висновки до 4 розділу
Диференціація мови-системи і мови-стандарту стосовно мов штокавської діасистеми дала нам можливість:
-з’ясувати з огляду на дію різних чинників позамовних, соціолінгвальних, мовних особливості появи чотирьох мовних стандартів штокавської діасистеми: боснійського, сербського, хорватського і чорногорського;
- встановити, що підставою для виникнення цих стандартів стали відмінності щодо соціально-функціонального вибору кожним з них фонду структурних елементів зазначеної мови-системи.
Два корелятивні варіанти, тепер окремі стандарти сербський і хорватський мають особливості, які визначають їхню специфіку майже на всіх мовних рівнях. Оскільки ці стандарти, як уважалося, тривалий час становили варіанти однієї мови, їхній взаємовплив на лексичному рівні простежується і в наш час, що виявляється в так званих сербізмах” чи кроатизмах”. Ставлення носіїв сербської мови до хорватських слів доволі толерантне, опір існує здебільшого щодо хорватських форм тих самих слів та словотворчих формантів. Зате хорвати майже не толерують ні слів, ні їхніх компонентів на сербській основі. Інколи, зважаючи на неадекватну пресупозиційну оцінку, вони уникають навіть таких слів, які вживалися паралельно в мовній традиції минулого.
Для хорватської лексики загалом характерне повернення до активного обігу слів, попередньо витіснених з нього за часів двох Югославій. Це насамперед запозичення з кайкавської та чакавської мов, автохтонні й кальковані мовні засоби, утворені на хорватському ґрунті. Для хорватської мовної практики знову стало визначальним явище пуризму: за існування повноправної заміни перевага надається автохтонним, а не запозиченим лексемам (ravnatelj:direktor). З огляду на це положення щодо вживання запозичених слів чітко визначені в хорватському стандарті.
Щодо фонетично-просодичного рівня, то акцентуація в мовленні сучасного мовця-серба має тенденцію до скорочення довготи в ненаголошених складах і втрати якості в наголосі під впливом специфічних сербських штокавських діалектів, а також прізренсько-тимоцького. Оскільки ці зміни в сербському наголосі відбувались упродовж тривалого періоду, а сербська норма їх не фіксувала відповідно до встановленої ще В.Караджичем єдиної сербсько-хорватської норми, на цьому етапі є всі підстави врегулювати зазначені зміни новою нормою. Для хорватської акцентологічної норми актуальне повернення до типової західноштокавської системи акцентуації, яка полягає насамперед у зміні якості наголосу та його перенесенні в словах стосовно колишньої сербсько-хорватської норми, а також у перенесенні наголосу на проклітики.
З інших фонетичних особливостей обох стандартів зазначимо: опозиції h:v(j), št:šć, t:ć (ć:t), Ø:l, у запозичених словах: s:c, s:z, ev:eu, v:b, h:k, k:c,đ:g, er:ar, e.a, av:au, що, зокрема в європеїзмах, пов’язане з традицією візантійсько-грецької вимови в сербів та латинсько-класичногрецької у хорватів. Існують і графічні особливості передачі імен за сербською чи хорватською нормами: Шарл Бодлер, Мериме, Шекспир : Charles Baudelaire, Mérimée, Shakespeare.
На словотвірному рівні опозиції виявляються в уживанні суфіксів: в інфінітиві дієслів латинського irati, який обрано хорватською нормою, та грецького isati, а також ovati за сербською нормою; -ost:-stvo в процесі творення абстрактних іменників, -in:-an при творенні прикметників. Особливості двох норм виражаються і в частоті вживання суфіксів telj: -lac, у різному виборі того чи іншого словотвірного елемента з системи, що подекуди відображається на роді іменників. Трапляються особливості щодо морфологічної адаптації запозичених слів. Відмінності простежуються в утворенні за допомогою різних суфіксів пестливих форм здрібнілості, збірних числівників, у засвоєнні іншомовних суфіксів.
У префіксальному творенні відмінності виражаються в опозиції дієслівних та іменникових префіксів ot-, pre-, pro-: iz-/is-, дієслівних pre-, iz-, od-: preo-, u-, otpo-; іменникових і прикметникових su-:sa-, protu-:protiv(u)-, izvan-:van-, isto-:jedno- (jednako-), ne-:bez-.
На морфологічному та синтаксичному рівнях особливості двох стандартів виявляються у відмінюванні іменників, займенників й прикметників, словосполучень, вживанні своєрідних конструкцій, використанні деяких дієслівних часів, способів тощо, тобто фактично охоплюють усі граматичні категорії. У морфології це різні типи відмінювання пестливих форм іменників: Ivo Ive: Ivo Iva; Mile- Mile (у сербській нормі цей тип відмінювання взагалі відсутній), відмінності у вживанні суфіксів під час відмінювання для розширення основи в односкладових іменниках у множині, використанні за хорватською нормою закінчення і в орудному відмінку однини іменників жіночого роду з нульовим закінченням, у випаданні е у суфіксі -ес у топонімів, антропонімів за хорватською нормою (явище випадного е для сербської норми взагалі нехарактерне). Особливості морфологічного характеру виявляються й у двох ступенях невизначеності за хорватською нормою (tko, netko) та одного за сербською (лише neko), відмінюванні присвійних прикметників і займенників за повним типом відмінювання за хорватською нормою та за коротким типом за сербською, в опозиції дав. в. одн. -om, -omu, місц. в. одн. -om, -ome: -om(e) (обидва сербські відмінки) тощо. Розбіжності простежуються й у відмінюванні числівників і займенників, у синтаксичних конструкціях зі слов’янським родовим та з іншими відмінками.
Серед розбіжностей стандартів у дієвідмінюванні категоріальними є відмінності у використанні інфінітива, в утворенні форм майбутнього часу, в активному чи пасивному стані, у вживанні умовного способу ІІ, усіченого інфінітива тощо, а також у різних підходах до утворення питальних конструкцій, у застосуванні різних сполучників у двох нормах для утворення того самого типу підрядних речень, у використанні неоднакових синтаксичних конструкцій під впливом різних автохтонних діалектів: хорв. za + інфінітив, серб. da + теперішній час тощо.
Боснійський стандарт хоча й успадкував від сербсько-хорватського толерування дублетів та варіантних форм, набув і своїх специфічних рис, передовсім пов’язаних з використанням турецьких запозичень в усіх функціональних стилях мови, семантичною диференціацією однозначних у сербському та хорватському стандартах, але різних за формою пар слів, обидва таких слова з різними значеннями рівноправно співіснують у боснійській нормі; з поверненням до автохтонних мовних фактів; з використанням автохтонного форманту ć- ( а не št-) ȍpćī, ȍpćina; з уживанням звука h: а) етимологічно обумовленим: lȁhak, mȅhak, poláhko, màlehno, б) етимологічно необумовленим hàstal, hȍra, hôrma, sȁhat-kúla, sèvdah; з подвоєнням приголосних: ummet, džennet, džehennem, що передається й на письмі; зі співіснуванням сербських та хорватських конструкцій: Ne mògu da spâvām i Ne mògu spávati, синонімічних у зазначених мовах, з різними значеннями в боснійському стандарті та ін. Однак вважаємо, що надмірно демократичне ставлення до дублетів усе ж повинно мати в мові свою межу, і врегулювання цього питання розглядаємо як невідкладне завдання упорядників боснійських граматик, правопису та словників, оскільки на цей час далі толерується ряд форм і за сербською, і за хорватською нормами, що, з одного боку, переобтяжує норму вживання, а з другого непрактичне у використанні.
Чорногорський стандарт має низку специфічних рис, зумовлених поверненням до місцевих, у тому числі до неновоштокавських, традицій. У фонетиці специфіка виявляється насамперед в існуванні фонем ś, ź, з, а також в особливій йотації tj, dj, sj, cj, zj: ćȅrati, ćèdilo, vćeti, đȅd, đȅgod, đèvōjka, đèca, vȉđeti і в наявності, зважаючи на це, так званої фонологічної єкавиці. Визначальними морфологічними рисами є морфологічна ієкавиця (dobrijeh), збереження давніх форм іменників: kam, pȍli та ін., особливе відмінювання власних імен: Sávo, Sáva, Sávu, використання давніх займенникових форм у давальному та місцевому відмінках однини на -е як альтернативних до форм на -і: mène, tèbe, sèbe : mèni, tèbi, sèbi (Dâj mène tû knjȉgu) та форм інфінітива (за походженням із супіна): rȅć, pȅć, sjȅć, rádit, písat, slȕšat; залишки історичних форм відмінювання тематичних дієслів у теперішньому часі: vèlju, vȉđu та форми наказового способу vȉđi, їхнє активне вживання та ін. Серед синтаксичних особливі, порівняно з сербсько-хорватським і з сучасними іншими трьома стандартами, прийменниково-іменникові конструкції: skîtā se po sȅla(h), žívī ȕ grād. Спостерігаються й відмінності у лексиці: lȁsno = lȁko, vȁren, -a, -o = kȕvān; vȅljī, -ā, -ē = vȅlikī.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аванесов Р.И. К вопросу об Общеславянском лингвистическом атласе // Slavia. 1962. R.31/4. S. 501512.
1-а. Албин А. Дијалекатске особине у Новинама сербским // Зборник за филологију и лингвистику. 1973. Књ. 14/1. С. 115124.
2. Албин А. Особине народних говора у „Немачко-српском речнику” // Прилози проучавању језика. Књ.6. Нови Сад: Матица српска, 1970. С. 4145.
3. Албин А. Прилог проучавању језика Стефана Рајића // Прилози проучавању језика. Књ.3. Нови Сад: Матица српска, 1963. С. 122.
4. Албин А. Језик у делима Аврама Мразовича (17561826) // Зборник за филологију и лингвистику. 1970. Књ.13/2. С. 149191.
5. Албин А. Језик новина Стефана Новаковића (17921794). Нови Сад: Матица српска, 1968. 127с.
6. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х рр. ХХ ст. Львів: ЛНУ ім. Ів.Франка; Тернопіль: Джура, 2000. 340 с.
7. Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. М.: Советская энцик­ло­педия, 1966. 608 с.
8. Багдасаров А.Р. О нормировании хорватского литературного языка и языковой политике в 8090-х годах ХХ века // Славяноведение. 2002. №3. С.4049.
9. Барнет В. Сообщения // Вопросы языкознания. 1972. №6. С. 148149.
10. Барнет В. Языковая норма в социальной коммуникации // Проблемы нормы в славянских литературных языках в синхронном и диахронном аспектах. М: Наука, 1976. С. 4769.
11. Белић А. Око нашег књижевног језика. Београд: Научно дело, 1951. 348с.
12. Белић А. Позоришни језик // Наш језик. Књ.2. Св.3. Београд, 1939. С. 6567.
13. Белић А. Вукова борба за народни и књижевни језик. Београд: Научно дело, 1948. 279 с.
14. Белић А.Правопис српскохорватског књижевног језика. Београд: Просвета, 1952. 546 c.
15. Белић А. Из новије акцентуације // Наш језик. Књ.3. Св.56. Београд: Научна књига, 1952. С. 149153.
15-a. Белић А. Његош и национална култура наша // Наш језик. Књј.3. Београд: Научна књига, 1951. С.15.
16. Белл Р. Т. Социолингвистика: цели методы проблемы. М.: Прогресс, 1980. 318 с.
17. Бошковић Р. Одабрани чланци и расправе. Титоград: Универзитетска реч, 1978. С. 4548.
18. Брборић Б. Стандардност, супстандардност и нестандардност // Научни састанак слависта у Вукове дане 24. Београд, 1995. С. 351363.
19. Брборић Б. Предисторија и социолингвистички аспекти // Српски језик на крају века. Београд: Институт за српски језик САНУ, 1996. C.1735.
20. Брборић Б. Однос према туђицама: с мером али без аверзије // О лексичким позајмљеницама. Суботица. 1996. С.2749.
21. Брозович Д. Об общих и специфических особенностях узусной и кодификационной языковой нормы в славянском мире // Проблемы нормы в славянских литературных языках в синхронном и диахронном аспектах. М.: Наука, 1976. С. 128138.
22. Брозович Д. Славянские стандартные языки и сравнительный метод // Вопросы языкознания. 1967. №1. С. 333.
23. Бугарски Р. Стране речи данас: појам, употреба, ставови // О лексичким позајмљеницама. Суботица. 1996. С.1725.
23-а. Бугарски Р. Жаргонизација у творби речи // Научни састанак слависта у Вукове дане 26. Београд, 1997. С. 301308.
24. Будагов Р.А. Проблемы изучения романских литературных языков. М.: АН СССР, 1961. 38 С.
25. Васильева Л.П. Общественно-политическая лексика русского происхожде­ния в сербохорватскоя языке (послевоенный период) // Славянская филология. Вып.5. Л., 1986. С.97105.
26. Васильєва Л. Суспільно-політична лексика в словнику Вука Караджича // Проблеми слов’янознавства. 1990. Вип. 41. С. 8994.
27. Васильєва Л. З історії формування терміна боснійська мова” // Проблеми слов’янознавства. 1996. Вип. 49. С. 163167.
28. Васильєва Л. Мовна ситуація на теренах колишнього сербохорватського ареалу (соціолінгвістичний та генеалогічний аспекти проблеми) // Slavica Tarnopolensia. 1999. №6. С. 7989.
29. Васильєва Л. Специфіка функціонування серболужицьких мов та сучасна ситуація в слов’янському мовному світі // Питання сорабістики. 2000. Вип.8. C. 6469.
30. Васильєва Л. Особливості мови Боснії та Герцеговини (порівняно з хорватською та сербською нормою) // Проблеми слов’янознавства. 2000. Вип.51. С. 174179.
31. Васильева Л. Особенности формирования литературного языка у сербов и хорватов в период национального возрождения // Весн. Брэсцкага ун-та. 2001. №3. С. 6372.
32. Васильєва Л. Штокавські літературні мови: проблеми становлення, розвитку, сучасний стан. Львів: ЛНУ ім. Ів.Франка, 2002. 344 с.
33. Васильєва Л.П. Литературные языки штокавской диалектной системы: сербский, хорватский, боснийский, черногорский // Весн. Брэсцкага ун-та. 2002. №3. С. 3742.
34. Васић В., Павловић С. Деветнаестовековни језички узор: писати чисто српски // Научни састанак слависта у Вукове дане. Кн.25/2. Београд, 1996. С.265272.
35. Вербицкая Л. А. Орфоэпия и вопросы культуры речи // Прикладное языкознание. С.Пб.: Наука, 1996. С. 3537.
36. Видакович М. Любомиръ у Елїсїуму. Нови Сад, 1885. Књ1. С. 116.
37. Виноградов В. В. Проблемы литературных языков и закономерности их образования и развития. М.: Наука, 1967. 134 с.
38. Гак В. К типологии форм языковой политики // Вопросы языкознания. 1989. №5. С. 104133.
39. Гарић М. Језик у јавним гласилима органа и организација Федерације // Језик у средствима информисања и издавачкој дјелатности у Босни и Херцеговини. Сарајево: Дом штампе, 1977. С. 7279.
40. Herrity P. Језик Емануела Јанковића // Научни састанак слависта у Вукове дане: Реф. и саопштења. Књ.2. Београд, 1972. С. 5563.
41. Горбач О. Засади періодизації української літературної мови й етапи її розвитку // Горбач О. Зібрані статті. Т.3. Мюнхен, 1993. С.4552.
42. Горбачевич К. С. Понятие «языковая норма» в современной русистике // Вариантность слова и языковая норма. Л.: Наука, 1978. С. 3652.
43. Гречихин В.Г. Лекции по методике и технике социологических исследований. М.: МГУ, 1988. С. 5893.
44. Грицкат И. У чему је значај и какве су специфичности славеносрпског периода у развоју српскохрватског језика // Зборник за филологију и лингвистику. 1966. Књ.9. С. 5567.
45. Грицкат И. Jезик Српских путописа из XVІІІ века // Зборник историjе књижевности. Књ. 10. Београд: Научна књига, 1976. С. 297322.
46. Грковић-Мејџор Ј. О синтаксичким одликама Житија св. Симеона” од св. Саве // Научни састанак слависта у Вукове дане. Кн.25/2. Београд, 1996. С.4355.
47. Гудков В. П. Из истории сербской лексикографии (Венский словарь 1791 г.) // Исследования по сербохорватскому языку. М.: Наука, 1972. С. 183196.
48. Гудков В. П. Рукописне сербске сказание о Косовской битве как документ истории языка // Зборник за филологију и лингвистику. 1974. Књ.17/2. С.4956.
49. Гудков В.П. О славенском языке Захария Орфелина // Вестн. Моск. ун-та. 1973. №3. С. 4651.
50. Гудков В.П. [Рец. на кн.: Дмитриев П.А., Сафронов Г.И. Из истории русско-югославянских литературных и научных связей] // Сов. славяноведение. 1976. №3. С. 102103.
51. Гумбольдт В. Язык и философия культуры. М.: Прогресс, 1985. 452 С.
52. Гухман М.М. Введение // Типы наддиалектных форм языка. М.: Наука, 1981. С. 310.
53. Дашкова Л. Норма и стандардизација // Научни састанак слависта у Вукове дане. 1995. Књ.1. С. 1723.
54. Дашкова Л. Почеци развоја књижевног језика код православних јужних Словена // Научни састанак слависта у Вукове дане. 1996. Кн.25/2. С.3141.
55. Деретић Ј. Доситеј и његово доба. Београд: Просвета, 1969. 231 с
56. Дешериєв Ю.Д. Социальная лингвистика. М.: Прогресс, 1977. 260 с.
57. Дешић М. Правопис српског језика: Приручн. за школе. Београд, 1995. 181 с.
58. Дмитриев П.А., Сафронов Г.И. Из истории русско-югославянских литературных и научных связей. Л.: Ленингр. ун-т, 1975. 167 с.
59. Дмитриев П.А. Некоторые особенности функционирования вариантной лексики сербохорватского/ хорватосербского литературного языка в периодической печати СР Сербии и СР Хорватии // Функционирование славянских литературных языков в социалистическом обществе. М.: Наука, 1988. С. 225255.
60. Домашнев А. Национальный вариант литературного языка // Типология сходств и различий близкородственных языков. Кишинев: Наука, 1976. С.1727.
61. Дуличенко А. Д. Славянские микроязыки. Таллин: Пярну, 1981. 322 с.
62. Дуличенко А. Д. Сербский, хорватский, боснийский, черногорский: распад договорного языка // Jezici kao kulturni identiteti. Cetinje, 1998. S.5157.
63. Ђорђић П. О Вукову Новом Завјету // Богословље. Београд, 1934. Књ.9. Св. 2. С. 97115.
64. Єрмоленко С. С. Мова в культурі народу (план-проспект) // Мовознавство. 1998. №4/5. С. 317.
64-а. Єрмоленко С. С., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів. Київ: Либідь, 2001. 224 с.
65. Живановић Д. Вукова борба за српски песнички језик // Анали филолошког факултета 4. Вуков зборник 1. Београд, 1964. С. 145153.
66. Жлуктенко Ю. Теория национальных вариантов языка // Варианты полинациональных литературных языков. К.: Киев.ун-т, 1981. С. 519.
67. Завршен програм ијекавице // Српски језик. 1994. Бр.1/2. С. 652654.
68. Зворот Товарыства беларускай мовы // Наша слова. 2001. 6 сечн. С.2.
69. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. Дрогобич: Відродження, 1994. 218 с.
70. Ивић М. Једно поређење Вуковог језика са нашим данашњим језиком // Зборник за филологију и лингвистику. 1957. Бр.1. С. 114126.
71. Ивић М. О језику Вуковом и вуковском. Нови Сад: Матица српска, 1990. 124 c.
72. Ивић П. Књижевни и народни језик код Срба // Историја српског народа. Књ.2. Београд, 1982. С. 315347.
73. Ивић П. Против ускогрудости // Политика. 1984. 25. јан. С. 18.
74. Ивић П. Развој кнјижевног језика на српскохрватском језичном подручју // О језику некадашњем и садашњем. Београд, 1990. С. 87140.
75. Ивић П. Срски народ и његов језик. Београд: Просвета, 1971. 334 с.
76. Ивић П. Укратко о разним темама // Из историје српскохрватског језика. Ниш: Просвета, 1991. С. 315322.
77. Ивић П. Два аспекта Вуковог дела // Анали филолошког факултета 5: Вуков зборник 2. Београд: Научно дело, 1965. С. 99107.
78. Ивић П. О Вуковом Рјечнику из 1818 године // Сабрана дела Вука Караџића. Књ.2. Београд: Научно дело, 1966. С. 159160.
79. Ивић П. Два главна правца развоја консонантизма у српскохрватском језику // Годишњак филозофског факултета у Новом Саду. 1957. Књ.2. С. 158184.
80. Ивић П. Књижевни језик као инструмент културе и продукт историје народа // Историја српске културе. Београд, 1996. С. 41 52.
81. Иричанин Г. Запажања у вези са неким лексичким, морфосинтаксичким и стилистичким структурама у савременом писаном и говорном језику // Научни састанак слависта у Вукове дане. 1996. Кн.25/2. С.419425.
82. Историја српске културе. Београд, 1996. 420с.
82-a. Ицкович В. А. Норма и кодификация // Актуальные проблемы культуры речи. М.: Наука, 1970. С. 1219.
83. Јовић Д. Опасно затварање у једну варијанту // Политика. 1983. 29. јан. С. 11.
84. Караџић В. Главне разлике између данашњега словенскога и српскога језика // Скупљени граматички и полемички списи Вука Стефановића Караџића. Књ. 2. Београд, 18941895. С. 263265.
85. Караџић В. Писма о српском правопису и језику Завршетак // Скупљени граматички и полемички списи Вука Стефановића Караџића. Књ.3. Београд, 18961897. С. 185186; 625626.
85-а. Караџић В. Писменица сербскога іезика”. Wien, 1814. 114 с.
85-б. Караџић В. Пјеснарица. Wien, 1814. 102 с.
85-в. Караџић В. Пјеснарица. Wien, 1815. 117 с.
86. Караџић В. Скупљени граматички и полемички списи Вука Стефановића Караџића. Књ.1. Београд, 1894. 239 с
87. Караџић В. Ст. Црна Гора и Бока Которска. Београд, 1963. 112 С.
88. Караџић В. Скупљени граматички и полемички списи. Књ. 2. Београд, 1894. 521 с.
89. Караџић В. Српски рјечник: Предговор. Беч, 1818. С. 114.
90. Караџић В. Српски рјечник. Беч, 1818. 927 с.
91. Кашић Ј. Језик Милована Видаковића. Нови Сад: Матица српска, 1968. 170 с.
92. Киршова М. Развојна динамика неких општесловенских творбених форманата у савременом српском језику (у поређењу са руским) Научни састанак слависта у Вукове дане. 1996. Кн.25/2. С.427433.
93. Клајн И. Лексика // Српски језик на крају века. Београд: Институт за српски језик САН, 1996. С. 3786
94. Клајн И. Сложенице с придевом у првом делу // Творба речи у савременом српском језику. Београд, 2002. С.239300.
95. Клајн И. Префиксација. // Творба речи у савременом српском језику. Београд, 2002. С.173300.
96. Клајн И. Придеви с префиксима делу // Творба речи у савременом српском језику. Београд, 2002. С.213239.
97. Клајн И. Творба речи у савременом српском језику. Београд, 2002. 372с.
98. Князькова Г. П. К взаимоотношению словарного состава литературного языка и диалектов // Диалектная лексика. Л.: Наука, 1978. С. 2531.
99. Ковалик І. І. Мова як система систем // Доп. та повідомл. Львів.ун-ту. 1955. Вип. 6. Ч.1. С. 7879.
100. Ковалик І.І. Мова і мовлення та форми їх існування // Мовознавство. 1979. №3. С. 39.
101. Ковалик І.І. Про лінгвальні категорії, їх властивості і види // Мовознавство. 1980. №5. С. 1013.
102. Ковалик І.І. Про лінгвальні категоріальні значення, їх властивості і види // Дослідження зі словотвору і лексикології. К.: Наукова думка, 1985. С. 510.
103. Ковачевић М. Условне (погодбене) реченице // Синтакса сложене реченице у српском језику. Београд: Просвета, 1998. С.134140.
104. Косериу Э. Синхрония, диахрония, история // Новое в лингвистике. 1963. Вып.3. С. 143343.
105. Костић Ђ., Владислављевић Сп., Марић М. Неговање српског књижевног језика предшколске и школске деце говорно-језичком превенцијом и третманом // Дефектолошка теорија и пракса Књ.38. Бр.44. Београд, 1995. С. 5665.
105-а. Костомаров В.Г. Русский язык на газетной полосе. М.: Наука, 1971. 214 с.
105-б. Коць-Григорчук Л. Вук Караджич творець сербської літературної мови // Питання іст