МОДЕЛІ КАТАСТРОФІЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ ТА ПОЛЬСЬКІЙ ПРОЗІ МІЖВОЄННОГО ДВАДЦЯТИЛІТТЯ : МОДЕЛИ катастрофизма В УКРАИНСКОЙ И ПОЛЬСКОЙ прозе межвоенного двадцатилетия

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ХАРЛАН ОЛЬГА ДМИТРІВНА

УДК 821.161. 2 (477) + 821. 162. 1

МОДЕЛІ КАТАСТРОФІЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ ТА ПОЛЬСЬКІЙ ПРОЗІ МІЖВОЄННОГО ДВАДЦЯТИЛІТТЯ

10.01.05 порівняльне літературознавство

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант:
Астаф’єв Олександр Григорович,
доктор філологічних наук,
професор

Київ 2008

ЗМІСТ

ВСТУП

4

РОЗДІЛ 1.

КАТАСТРОФІЗМ ЯК ТИП СВІТОСПРИЙМАННЯ. ОНТОЛОГІЧНИЙ РІВЕНЬ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

18

1.1.

Українська та польська література міжвоєнного двадцятиліття: ландшафти розвитку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

18

1.2.

Дискурс катастрофізму в українській і польській філософській та літературно-критичній думці міжвоєнного двадцятиліття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

47

1.3.

Історіософська криза: варіанти осягнення у філософії . . . . .

63

1.4.

Антропологічні моделі катастрофізму . . . . . . . . . . . . . . . . . .

85

1.5.

Моделі технократичного катастрофізму . . . . . . . . . . . . . . . . .

113

1.6.

Есхатологічна та апокаліптична проблематика у філософсько-літературній думці міжвоєнного двадцятиліття

136

РОЗДІЛ 2.

ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНІМОДЕЛІ КАТАСТРОФІЗМУ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

166

2.1.

Проза В.Підмогильного і Б.Шульца: екзистенційний аспект катастрофізму . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

166

2.2.

Катастрофічні виміри української і польської історичної прози (К.Гриневичева, Ю.Липа, Я.Івашкевич) . . . . . . . . . .

184

2.3.

Дегуманізація людини як вияв технократичного катастрофізму (на матеріалі прози М.Хвильового, М.Івченка, Я.Івашкевича) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

214

2.4.

Перша світова війна як моральна катастрофа людства: проза О.Турянського та Ю.Віттліна . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

241

2.5.

Суїцидна модель катастрофізму в українській і польській прозі міжвоєнного двадцятиліття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

261

РОЗДІЛ 3.

ЖАНРОВО-ТЕМАТИЧНІ МОДЕЛІ КАТАСТРОФІЗМУ

278

3.1.

Катастрофізм як один із чинників жанротворення мемуарної прози міжвоєнного двадцятиліття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

278

3.2.

Антиутопія як жанрова модель катастрофізму (на матеріалі творів В.Винниченка, С.-І.Віткевича, Е.Юнґера) . . . . . . . . .

301

3.3.

Моделювання людської невлаштованості в експериментальній прозі міжвоєнного двадцятиліття (роман Г.Шкурупія «Жанна-батальйонерка») . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

321

3.4.

Гротеск як форма вияву катастрофізму (за творами М.Йогансена та В.Ґомбровича) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

333

3.5.

Жіночий дискурс катастрофізму: проза Ірини Вільде і Полі Ґоявічинської . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

350

ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

368

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ . . . . . . . . . . . . . . . .

376

ВСТУП

Актуальність дослідження. Сучасну культурну ситуацію визначає потреба досліджувати національні літератури в поза(між)національному просторі, адже з’ясування зв’язків, подібностей і відмінностей сприяє міжкультурному взаємопізнанню і взаєморозумінню. Як відомо, кожна національна література неповторна і є окремим естетичним середовищем, яке забезпечує потреби етносу, звертаючись до літературних, мовних і культурних традицій. Водночас, всі літератури функціонують під впливом зовнішніх чинників, у суспільно-культурному контексті, який охоплює різні рівні. Якщо зважити, що кожне національне письменство належить до певної групи за мовно-культурною, адміністративною чи геополітичною характеристикою, то компаративістика, картографуючи міжлітературний простір за допомогою понять «національна література», «літературна зона», «літературний регіон», сприяє виявленню та означенню притаманних їм важливих естетичних явищ.
Українська і польська літератури впродовж століть співіснували надзвичайно близько одна до одної не тільки в територіальному вимірі, але й, насамперед, у культурному, хоч у цьому плані спостерігаємо суттєву різницю, оскільки польська функціонувала майже винятково в координатах Заходу, а українська на перехресті окцидентально-орієнтальних впливів. Їх порівняльне вивчення, синтезуючи матеріали різного характеру, допомагає пізнати закономірності кожної окремо, проектуючи на світовий літературний процес, на «широкі мистецькі, культурні, ідеологічні, етнічні контексти минувшини і сучасності» [155, с.11]. За Д.Дюришиним [129], можемо говорити про два типи зв’язків між ними: національно-літературні й міжлітературні, адже українці й поляки, будучи етнічно спорідненими, довгий час проживали як у межах одного державного утворення, так і поза ним. «Складність даної теми, вважає Г.Грабович, зумовлена не лише обсягом матеріалу і потребою осмислювати дві різні літературні й культурні традиції та їхні контексти. Передусім йдеться про складність проникнення під поверхню наявних літературних та історичних фактів, крізь гущу столітніх упереджень, непорозумінь і кон’юнктурних або заідеологізованих міркувань, з тим, щоб відкрити справжні структури цих взаємин» [104, с.138]. Вважаємо, що порівняння цих літератур сприяє їх характеристиці як чинників поліцентричного світового культурного процесу, в якому існує взаємодія і протидія, а також бажання кожного з учасників як зрозуміти Іншого, так і бути ним почутим. Традиція українсько-польських компаративних досліджень досить давня і складає значний корпус текстів [11; 65; 66; 104; 259; 312; 313; 390; 394; 521; 529 тощо], але існують явища літературного життя, які потребують осмислення та вивчення. Таким важливим аспектом є аналіз літератури міжвоєнного двадцятиліття крізь призму катастрофізму, що знайшов вираження в тогочасних текстах на різних рівнях, у різних моделях.
Українська наука за останні два десятиліття зробила значний поступ щодо аналізу літературного процесу цього періоду [6; 28; 167; 187; 247 тощо], але перед сучасним літературознавством стоїть завдання теоретико-літературного узагальнення явищ катастрофізму, а перед українським, зокрема, вивчення конкретного матеріалу, усвідомлення його естетичної та суспільно-історичної специфіки.
Світоглядною передумовою формування катастрофічної свідомості стали зміни у філософському дискурсі другої половини ХІХ ст., коли, починаючи з філософії життя (А.Шопенгауер, Ф.Ніцше), головною темою стає криза європейської культури, вже не здатної вирішувати життєво важливі для людини проблеми. Одночасно відбувається переосмислення тих головних принципів культурного буття людини (гуманізм, раціоналізм, історизм), що були покладені в основу класичної моделі культури. Посткласичний етап розвитку культурно-філософської думки позначений розчаруванням у культурних досягненнях західної цивілізації, критичним переглядом філософської спадщини Просвітництва, посиленням інтересу до культурного досвіду неєвропейських країн. Наслідки Першої світової війни підтвердили неминучість змін у житті суспільства та їх здійснення. Для того часу характерні відчуття спустошення, краху ідеалів, втрати стабільності, звичних і не відновлюваних орієнтирів вічного, надійного, святого. На межі ХІХХХ ст. у кризі опинилося людське життя, діяльність, майбутнє мільйонів, чиї долі формувалися в контексті канонів, що віками складалися й виправдали себе, та норм традиційного раціоналістичного світорозуміння й буття.
Провісником майбутньої глобальної катастрофи стає О.Шпенґлер (18801936), який у 19181920 рр. презентує світові епохальний твір «Der Untergang des Abendlandes» «Занепад Європи». В основі його концепції лежить ідея про циклічну зміну замкнутих, незалежних культур, кожна з яких «розквітає» ізольовано від інших та «помирає», дійшовши до межі своїх можливостей. Культура, вважає Шпенґлер, це певна внутрішня єдність мислення і творчості, єдина стилістика, зафіксована у формах економічного, політичного, духовного, релігійного, практичного, художнього життя, яка відрізняє епоху та створює її як цілісність; вона неминуче перетворюється в цивілізацію, а цивілізація це форма чи стадія вмирання культури. Німецький філософ одним із перших запропонував вражаючу картину культурного розпаду західного суспільства.
Висунувши думку про неминучість загибелі культури, Шпенґлер, на відміну від міфологічних пророків, не мав на увазі матеріальну катастрофу людського світу. Він вважав, що призупиняється тільки подальший духовний розвиток в рамках тієї чи іншої культури і залишається мертва цивілізація, яка є неминучою долею культури, знаменує собою виснаження її творчих сил. Різниця між культурою і цивілізацією, за Шпенґлером, полягає в тому, що перша ґрунтується на релігійних і національних коренях, цивілізація ж за своєю природою безрелігійна й безнаціональна; в центрі культури знаходяться філософія та мистецтво, в центрі цивілізації техніка, інженерія, масові видовища та спорт.
Подібні думки знайшли втілення у працях М.Данилевського, О.Шпенґлера, Г.Зіммеля, Й.Гейзинґи, М.Бердяєва, Ф.Степуна та ін., які стали теоретичним підґрунтям для історіософського катастрофізму, в руслі якого досліджується проблема занепаду культури, морально-психологічні наслідки Першої світової війни, актуалізується апокаліптично-есхатологічна проблематика.
Окреме зацікавлення філософів викликає технократична складова суспільства, адже технічна реальність відрізняла цивілізацію, що прийшла на зміну «традиційним» суспільствам, у яких протягом століть суттєво не змінювалися засоби людської діяльності, її види й технології. Цивілізація принесла нові духовні та життєві цінності, що включали розуміння людини як діяльної істоти, яка протистоїть світові та покликана перетворювати й підкорювати його своїй владі; розуміння самої діяльності як інноваційного процесу, спрямованого на перетворення світу; ставлення до природи як зовнішньої впорядкованої сфери, призначення якої служити матеріалом і ресурсами для людської діяльності.
Основні питання, на які звернули увагу дослідники філософії техніки це соціальні наслідки технічного розвитку, етичні проблеми та особливості «технотронної» ери, формування системи цінностей в індустріальному та постіндустріальному суспільстві, які й сьогодні є актуальними. Причому небезпека, вважали мислителі, полягає не тільки в незворотних змінах природної сфери: прямий наслідок цих процесів зміна самої людини, її свідомості, сприйняття світу, ціннісних орієнтацій тощо. Гуманітарна складова у філософії техніки представлена такими іменами як Л.Мамфорд, Х.Ортеґа-і-Ґассет, М.Гайдеґґер, Ж.Еллюль, М.Бердяєв та ін.
З розвитком техніки, її переможною ходою філософи пов’язують багато трагічних тенденцій в історії ХХ ст.: саме від росту людської могутності йде гострий процес дегуманізації. Техніка не може стати порятунком у період духовної кризи, в епоху втрати ціннісних орієнтирів, моральних та культурних основ: людина втрачає попередні духовні цінності, техніка ж дає тільки матеріальне благополуччя. Технологічний вплив набуває всезагального характеру, існування людини в світі техніки стає все абсурднішим. Трагічне бачення майбутнього технократичний катастрофізм часто пов’язується з досягненнями науково-технічного прогресу, що багато в чому визначив стандартизацію суспільного та особистого життя людини, обмеження його свободи, перетворення особистості на бездушний автомат, втрату духовності.
Причинами антропологічної кризи насамперед називали Першу світову війну (хоч її ознаки спостерігали задовго до неї), а потім велику економічну депресію кінця 20-х початку 30-х років. У минуле йде людина-герой, багатогранна людина-творець Нового часу, залишаючи соціальний простір масі з її одномірною людиною. Філософи (К.Ясперс, Х.Ортеґа-і-Ґассет, Р.Ґвардіні, Е.Юнґер, П.Тілліх, Е.Муньє, М.Бердяєв, С.Франк та ін.) жалкують про цю втрату, однак у пошуках виходу із ситуації вони не бачать можливої антропологічної альтернативи: більшість мислителів одностайні в своїй оцінці повоєнного суспільства як суспільства «людини маси». Зокрема, портрет масової людини подав Х.Ортеґа-і-Ґассет, який вважав, що маса стає головною дійовою особою ХХ століття, його диктатором.
Отже, у філософській думці перших десятиріч ХХ ст. визначається корпус текстів, у яких аналізуються причини, природа і наслідки кризового стану суспільства, а також можливість формування катастрофічної ситуації та свідомості. Соціокультурні, антропологічні, технократичні детермінанти катастрофи аналізуються у працях О.Шпенґлера, Х.Ортеґи-і-Ґассета, М.Бердяєва, Е.Муньє та багатьох інших філософів.
Настрої суспільства стали невід’ємною частиною художніх текстів цього періоду. Література нової епохи постала як «заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній дійсності, як спростування заангажованості митця» [222, с. 65]. Нові художні школи, які виникали в перші десятиріччя ХХ ст., подолали принцип єдності з реальністю, відійшли від впізнаваності картин життя, від антропоцентричності культури ХІХ ст. Історичним ґрунтом, який зробив можливим такі зміни «перспективи» А.Звєрєв, звертаючись до філософських думок Г.Федотова, називає «вибух антропоцентричної цивілізації», що визволив могутні та небезпечні технічні енергії; зіткнення руйнівних матеріальних сил, що загрожують знищити людину; ріст «безособових колективів» або «бунт мас»; кризу релігійного відчуття світу, на зміну якому прийшло його позитивістське тлумачення, що, призвело до глибокого розчарування, а це, в свою чергу, спричинило і незадоволеність мистецтвом, яке відчуло вплив цієї філософії, і взагалі культурою кінця ХІХ ст. епохи, яка сповістила, що Бог помер [144, с. 14].
У літературознавстві проблема катастрофічної спрямованості художніх текстів досліджена, насамперед, у польській науці (Б.Данек-Войновська [450; 451], Ю.Спейна [518], Є.Квятковський [488], М.Шпаковська [523] та ін.), хоч іще в 1965 р. Ю.Спейна зауважував: «Намарне шукати терміну «катастрофізм» у найновіших літературних енциклопедіях і словниках. Взагалі, в деяких він зустрічається, але тільки на позначення теорії циклічних геологічних катастроф» [518, с.12]. Перше визначення катастрофізму дав К.Вика: «Ідейно-художнє явище польської поезії у другому десятилітті так званої міжвоєнної літератури, що полягало в символічно-класицистичному, подекуди з нальотом надреалізму чи експресіонізму, розгортанні мотивів, які навіювали й заповідали думку про неминучу історично-моральну катастрофу, яка загрожує цілому сучасному світові, мотивів переважно філософського, а також суспільно-політичного підґрунтя до 1930 року у вигляді ясного передвіщення дає про себе знати в романах С.-І.Віткевича та деяких інших прозаїків (наприклад, «Безробітний Люцифер» А.Вата» [540, с.313]. З часом процитована дефініція розширювала хронологічні та родово-жанрові рамки, охоплюючи все міжвоєнне двадцятиліття.
Важливі спостереження щодо особливостей катастрофічних тенденцій у літературі подає Ч.Мілош. «Коли хтось заднім числом переконує нас, нібито він ясно усвідомлював, що стоїть «перед обличчям кінця», не слід йому вірити, тому що такого ясного усвідомлення не було майже ні в кого, із тих, хто писав, воно було хіба що у Здзєховського та у С.І.Віткевича» [250, с.223]. Мілош відзначає, що він, як один із творців літератури катастрофізму, міг би навести письмові докази, але, на його думку, це будуть докази інтуїтивного, поетичного діагнозу. Водночас, підкреслює мислитель, причини виникнення катастрофізму найрізноманітніші, позаяк соціальна дійсність перших десятиріч ХХ ст. викликала негативні емоції в діячів літератури та мистецтва, через що протест став для них метою їхньої діяльності, хоч й художні вирішення були різні. В основі навіть найвіддаленіших естетичних теорій був бунт проти натовпу тих, хто пригнічує, і тих, кого пригнічують, якому протиставлявся художник як єдино вільна істота.
Термін «катастрофізм» трактується у словникових статтях польських довідкових літературознавчих видань «Slownik literatury polskiej XX wieku» (А.Вернер, 1996) [530], «Słownik terminów literackich» (за редакцією Ю.Славіньського, 2002) [474]. Означуючи катастрофізм «явищем», «тенденцією» літературного процесу, дослідники визначають його джерела: внутрішня приреченість європейської культури, сумніви у можливостях її розвитку, відмирання важливих для того часу цінностей, переконання, що на занепад вплинули зовнішні чинники, насамперед навала чужих цивілізацій.
Польський літературознавець П.Кунцевич підкреслює, що катастрофізм своєрідний «спосіб життя», досить давнє явище, яке було відоме і в часи античності, й у середньовіччя; в кожну епоху час від часу виникає переконання, що світові загрожує небезпека [485]. Але катастрофізм це не тільки кінець світу, це може бути кінець якогось континенту, раси, народу, культури, духовної формації.
Катастрофізми поділяють на тотальні (неминучі, здетерміновані вже існуючою системою умов) та гіпотетичні (умовні, якщо існуюча загроза вже не зміниться, якщо немає можливості їй протидіяти) [530, с. 445]. На думку А.Вернера, літературний вираз катастрофічних відчуттів, візії загрози, презентований здебільшого в поезії, і то досить нечітко, інтуїтивно, не завжди легко відчути, де проходить межа між загальним песимізмом і поглядом, який слід би окреслити як катастрофізм.
В українському літературознавстві явище катастрофізму стало об’єктом дослідження не так давно. Ю.Ковалів визначає його як «тенденцію у культурі та літературі ХХ ст., що полягає у підтвердженні в художніх творах обвальної кризи цивілізації» [222, с. 466] і джерелами виникнення називає уявлення про неминучу агресивність суспільства, «реалізовану в глобальних війнах, революційних рухах, тоталітарних режимах, спекуляції на принадних утопіях, супроводжуваних масовим знищенням людей» [222, с. 466]. Найбільш показовими є праці О.Астаф’єва [10], В.Моренця [259], М.Зимомрі [146], розділи монографій Я.Поліщука [303], Е.Соловей [337], Л.Стефановської [345], Е.Циховської [394], окремі статті С.Маринкевич [237], Д.Матіяш [243] та ін. Так, О.Астаф’єв, звертаючись до лірики Є.Маланюка, подає загальний огляд дослідження катастрофізму польськими літературознавцями, наголошуючи, що «у їх розумінні катастрофізм тип історіософської свідомості в літературі, публіцистиці і теорії культури на переломі ХІХ-ХХ ст., зокрема у 20-30-их роках. Ця свідомість найповніше зафіксувала можливості катастрофічної загрози європейській культурі і духовним цінностям. Передчуття катастрофізму звучить в унісон з декадентськими та есхатологічними настроями модернізму» [10, с. 40]; він аналізує мотиви тотальних катастрофізмів у поезії Є.Маланюка, а також виділяє ряд катастрофізмів умовних: деструктивна роль великодержавного месіанізму (більшовизму) Росії з її претензією бути визволителькою і заступницею народів; історіософія поета; катастрофа бездержавності як Божа кара за виродження державницької еліти, зраду національних ідеалів тощо; боротьба з комплексом євразійства та малоросіянства; епоха як доба деформації ментальності, духовного спустошення та дезорієнтації людини [10, с. 4849]. Вони складають цілу мережу тематичних мотивів як лірики поета, так і письменницького доробку багатьох авторів. Визначальним є те, що вчений вписує поезію українського автора в польський літературознавчий дискурс, привносячи власну перспективу дослідження.
В.Моренець наголошує на тому, що «катастрофізм у свідомості польських митців від початку матиме величезний морально-філософський вимір, у глибинах якого генеруватимуться всі визначальні для майбутнього світоглядні концепції» [259, с. 263-264] та вказує на необхідності «скористатися польським досвідом у нашій спробі якось систематизувати українську поетичну практику останнього десятиліття, а фактично, й перших повоєнних років» [259, с. 261]. Важливим є розгляд літературознавцем творчості Є.Плужника, В.Свідзинського та Б.І.Антонича, представників Празької школи в контекст катастрофізму як напряму, фіксуючи такі його моделі: есхатологічна, моральна, екзистенційна. Явищем, що поєднується з катастрофізмом, дослідник вважає візіонеризм, який «є головним стильовим засобом вираження всіх есхатологічних і кризових переживань першої половини ХХ ст.» [259, с. 268].
Таким чином, катастрофізм як літературознавчий термін знайшов вираження в польських довідкових виданнях і літературознавчих працях польських та українських учених. Здебільшого, дослідники обмежуються його визначенням як «тенденції», «явища», включаючи у філософсько-естетичний контекст літературного процесу та зазначаючи, що катастрофізм не став окремим художнім напрямом, а використав здобутки і формальні засоби символізму, експресіонізму, сюрреалізму тощо.
Перед сучасним літературознавством стоїть завдання теоретико-літературного узагальнення явищ катастрофізму, а перед українським, зокрема, вивчення конкретного матеріалу, усвідомлення його естетичної та суспільно-історичної специфіки. Основоположна теза нашого дослідження полягає в тому, що українська та польська проза міжвоєнного двадцятиліття, проаналізована крізь призму катастрофізму, за своєю суттю є показовим явищем для своєї епохи, оскільки, з одного боку, відбиває усвідомлення історіософської, технократичної, антропологічної кризи цієї доби, а, з іншого, детермінує формування важливих постулатів сучасної світоглядно-естетичної парадигми. Тому актуальність дослідження є цілком обґрунтованим.
Зв’язок з науковими програмами й темами. Дослідження виконане на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка у межах науково-дослідних тем «Актуальні проблеми філології» (№ 02БФ044-01) та «Сучасні проблеми філологічної освіти» (№ 02БФ13-03/1). Тема дисертаційної роботи затверджена на засіданні Вченої ради Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 3 від 30 вересня 2005 року).
Мета і завдання. Системно-цілісне дослідження катастрофічних тенденцій в українській і польській літературах має на меті визначити й проаналізувати основні моделі катастрофізму в прозі міжвоєнного двадцятиліття. Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:
охарактеризувати особливості мистецького процесу міжвоєнного двадцятиліття, спільне, відмінне та особливе в українській і польській літературах;
класифікувати основні філософсько-естетичні моделі катастрофізму: історіософську, антропологічну, технократичну; дослідити їх філософську генезу;
розкрити специфіку екзистенційного дискурсу катастрофізму, семантики його художніх констант;
дослідити катастрофічні виміри історичної прози: її жанрових дифузій, естетичних кодів, комунікативної специфіки;
визначити художні механізми дегуманізації людини крізь призму катастрофізму;
проаналізувати суїцидну моделі катастрофізму в авторських текстах та біографіях;
з’ясувати роль катастрофізму як одного із чинників жанротворення міжвоєнного двадцятиліття;
висвітлити особливості гротеск як форми вияву катастрофізму;
простежити специфіку жіночого катастрофічного дискурсу.
Об’єктом дослідження є філософсько-естетичне явище катастрофізму, оприявлене в українській та польській прозі міжвоєнного двадцятиліття. Крізь призму катастрофічних тенденцій аналізується творчість В.Винниченка, В.Підмогильного, М.Хвильового, М.Йогансена, О.Турянського, М.Івченка, І.Вільде, К.Гриневичевої, Н.Королеви, Ю.Липи, А.Головка, В.Леонтовича, Я.Парандовського, З.Налковської, З.Коссак-Щуцької, Б.Шульца, Я.Івашкевича, С.-І.Віткевича, Ю.Віттліна В.Ґомбровича, М.Домбровської, П.Ґоявічинської та ін.
Предмет дисертаційної роботи синхронічний і діахронічний зрізи виявлення катастрофізму в літературі міжвоєнного двадцятиліття; катастрофізм як чинник формування жанрового простору.
Теоретико-методологічною основою дослідження. Вибір методів дослідження зумовлений особливостями наукової проблематики, яка порушується в роботі, ґрунтуючись на поєднанні кількох методологічних стратегій. Для характеристики цілісного уявлення про катастрофічні тенденції в українській та польській прозі використовуються порівняльно-типологічний, історико-функціональний, культурно-історичний та філологічний методи, які в сукупності дозволяють виявити своєрідність моделей катастрофізму. Теоретико-методологічним підґрунтям дослідження є праці з філософії, культурології (М.Бахтін, Х.Ортега-і-Гассет, О.Шпенґлер, М.Бердяєв, Е.Юнґер, С.Франк, Л.Мамфорд, Й.Гейзинґа, М.Здзєховський, Ф.Знанецький, К.Ясперс, В.Соловйов, М.Шлемкевич, Д.Чижевський), літературної компаративістики (Б.Бакула, А.Діма, Д.Дюришин, Р.Гром’як, Д.Наливайко, М.Ільницький, Е.Касперський, М.Ласло-Куцюк, А.Нямцу, С.Якубчик та ін.). Використано досвід структурно-семіотичного аналізу (Р.Барт, Ю.Лотман, Б.Успенський, В.Топоров), фундаментальні роботи, присвячені питанням модернізму (О.Астаф’єв, Т.Гундорова, Н.Зборовська, Ю.Ковалів, Ю.Лавріненко, М.Наєнко, Є.Маланюк, В.Мельник, М.Моклиця, В.Моренець, С.Павличко, Я.Поліщук, Г.Сиваченко, М.Шкандрій, Ю.Шерех та ін.). Дослідження спирається на узагальнюючий та синтетичний підходи, без яких неможливо розкрити основні закономірності історико-літературного процесу.
Наукова новизна дисертації. Робота є першим компаративним дослідженням української і польської прози міжвоєнного двадцятиліття в аспекті функціонування катастрофічних тенденцій. У дисертації вперше узагальнено та систематизовано філософські засади формування катастрофічного світогляду; запропоновано та обґрунтовано виділення основних філософсько-естетичних моделей катастрофізму (історіософська, антропологічна, технократична) та їх різновидів; вперше комплексно і системно проаналізовано дискурс катастрофізму і тенденції його функціонування, виявлені та вивчені домінантно-репрезентативні моделі катастрофізму, семантико-структурні трансформації і модифікації в українській і польській прозі розглянутого періоду; вперше в катастрофічному ракурсі досліджуються твори В.Винниченка, В.Підмогильного, М.Хвильового, М.Йогансена, О.Турянського, М.Івченка, І.Вільде, К.Гриневичевої, Н.Королеви, Ю.Липи, А.Головка, В.Леонтовича, Я.Парандовського, З.Налковської, З.Коссак-Щуцької, Ю.Віттліна, В.Ґомбровича, М.Домбровської, П.Ґоявічинської; катастрофічна парадигма вивчається у співвідношенні з жанровими особливостями тогочасної прози та авторськими ідейно-естетичними інтенціями.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть використовуватися в науково-дослідній роботі, при підготовці лекцій і семінарів з історії української та польської літератур, порівняльного літературознавства, спецкурсів з проблем розвитку прози міжвоєнного двадцятиліття та її жанрів, при написанні навчальних посібників, підручників та монографій.
Особистий внесок здобувача полягає в тому, що на основі компаративного дослідження творчості В.Винниченка, В.Підмогильного, М.Хвильового, М.Йогансена, О.Турянського, М.Івченка, У.Самчука, Ґ.Шкурупія, І.Вільде, К.Гриневичевої, Н.Королеви, Ю.Липи, А.Головка, В.Леонтовича, Я.Парандовського, З.Налковської, З.Коссак-Щуцької, Б.Шульца, Я.Івашкевича, С.-І.Віткев

Список литературы

ВИСНОВКИ

Порівняльне вивчення українського і польського письменства на сьогодні є важливим аспектом аналізу літературного процесу. Погляд на художні здобутки крізь призму бачення Іншого дає можливість помітити своєрідність національної белетристики, схарактеризувати загальні тенденції, побачити спільні й відмінні риси в літературах. Вияви катастрофізму в українських і польських художніх творах міжвоєнного двадцятиліття визначили спільний вектор прямування у розумінні трагічних небезпек для суспільства й людини. Водночас, специфіка функціонування й розвитку національних літератур проектується на катастрофічний дискурс, обумовлюючи його особливості.
Трагічний песимізм письменників міжвоєнного двадцятиліття для кожного з них був окремим випадком наростаючої тривоги, яка ґрунтувалася не тільки на факторах суспільного й культурного життя, з ясним відчуттям порогу епохи й невизначеності майбутнього, але й на думках, які йшли зі світу великої науки, наповнюючи його новими уявленнями про конечність, про катастрофічні процеси та енергетичний фіналізм, що не вкладалися в детерміністичні схеми традиційного мислення. Відповіддю на цей духовний катаклізм було становлення нових форм культурно-моральних ідентифікацій і культурно-історичних орієнтацій людини. В них помітне місце посідає катастрофічне світовідчуття, метафізика кінця та естетизація смерті як фундаментальної людської і культурної позитивної цінності.
Світоглядна криза межі ХІХХХ ст. спричинила суттєві зміни в духовній атмосфері європейського суспільства, викликала величезну зацікавленість та відобразилася в творчості письменників, художників, музикантів, скульпторів: тема «зникнення душі», зміління людини, «неістинності» людського існування стає однією з провідних у тогочасній творчості письменників. Г. де Мопассан, Г.Ібсен, Д.Голсуорсі, Ф.Кафка, Т.Манн, Р.Музіль та ін. побачили й відобразили кризову суть епохи конфлікт пріоритетів духовності, що відходять, і пріоритетів масової людини, що приходять.
Криза культури відкрила загальну кризу ХХ ст., що історично й традиційно пов’язується з культурними трансформаціями. Однак ці трансформації не обмежуються культурою у вузькому розумінні цього поняття. Звістивши про кінець епохи Нового часу, криза європейської культури кардинально перебудувала всі сфери життя Європи, втягнула людство в гігантський експеримент, в пошуки нової культури та нового життя, давши початок формуванню історіософської катастрофічної свідомості. Основні тези історіософського катастрофізму знайшли втілення у працях М.Данилевського, О.Шпенґлера, Г.Зіммеля, Й.Гейзинґи, М.Бердяєва, Ф.Степуна та ін.
Наприкінці 20-х років криза європейського світу перейшла в наступну стадію: соціологічна доповнилася кризою людського існування або антропологічною, із загальною тенденцією до занепаду гуманістичної ідеології. Це явище стало об’єктом дослідження у філософських працях (К.Ясперс, Х.Ортеґа-і-Ґассет, Р.Ґвардіні, Е.Юнґер, П.Тілліх, Е.Муньє, М.Бердяєв, С.Франк та ін.) і белетристиці (Ф.Кафка, Р.Музіль, В.Підмогильний, М.Хвильовий, Я.Івашкевич, Б.Шульц та ін.).
Трагічне сприйняття наслідків широкомасштабного науково-технічного розвитку, що охопив суспільство ХХ ст., одна зі складових катастрофічного світогляду. Багато мислителів були стурбовані такими проблемами, як соціальні наслідки технічного розвитку, естетичні проблеми й особливості сучасної технотронної ери, формування системи цінностей в індустріальному й постіндустріальному суспільстві тощо. Трагічне бачення майбутнього пов’язувалося з досягненнями науково-технічного прогресу, що багато в чому визначив стандартизацію суспільного та особистого життя людини, обмеження його свободи, перетворення особистості на бездушний автомат, втрату духовності. Гуманітарна складова у філософії техніки представлена такими іменами як Л.Мамфорд, Х.Ортеґа-і-Ґассет, М.Гайдеґґер, Ж.Еллюль та ін.
Отже, врахувавши напрями розвитку світової філософсько-естетичної думки, можемо виділити три моделі катастрофізму: історіософська, антропологічна, технократична.
Художній простір польської й української літератур окреслюють дещо відмінні катастрофічні «ландшафти». Польське письменство цього періоду розвивалося в умовах національного підйому після здобуття незалежності, тому настрої наступаючого занепаду та загрози усталеним цінностям у 20-і роки, здебільшого, пов’язані із зовнішніми чинниками (М.Здзєховський, Ф.Знанецький), але провідними є твердження, висловлені С.І.Віткевичем, про можливість загальної кризи людини і суспільства через зникнення «метафізичного відчуття», зникнення сенсу існування. Катастрофізм як передчуття майбутніх трагедій став світоглядним ґрунтом для польських авторів 30-х років, коли утвердилися тоталітарні режими фашистського і сталінського штибу. Особливо це відбилося в поезії (Ч.Мілош, Ю.Лободовський, Ю.Чехович та ін.); проза заявила про загальну кризу через артикуляцію абсурду людського буття ( «Цинамонові крамниці», «Санаторій під клепсидрою» Б.Шульца, «Фердидурке» В.Ґомбровича).
Українське письменство означилося через різновеликий і різнорозташований простір функціонування: підрадянський, емігрантський, а також приналежний до тих держав, до яких увійшли частини етнічних українських земель Польщі, Румунії, Угорщини. Якщо в 20-і роки між ними був зв’язок, то наступне десятиліття відокремило остаточно українську радянську літературу від решти материка національної белетристики. Відповідно, катастрофізм у художній творчості проявився теж по-різному. На початках свого розвитку література УСРР йшла в руслі загальносвітових тенденцій, іноді й випереджаючи їх («Повість без назви» В.Підмогильного). Письменницький набуток М.Хвильового, В.Підмогильного, М.Івченка та ін., як і творчість О.Турянського, К.Гриневичевої, окреслював спільну для всієї тогочасної світової літератури небезпеку щодо існування духовної людини, попереджав про імморалізм та нівеляцію людського буття. Подальший розвиток українського літературного процесу виокремив соцреалістичну творчість, натомість означивши потужний пласт емігранського письменства. Характерно, що катастрофізм найповніше проявився в літературі про голодомор 19321933 рр. (У. Самчук «Марія»), таким чином поєднавши суспільну національну катастрофу та світові передчуття трагедії.
Творчість письменників міжвоєнного двадцятиліття пронизують апокаліптичні мотиви. «Смисл історії», «кінець історії» центральні питання літератури того часу, яка наповнена ідеями кінця епохи, кризи культури й цивілізації. Автори роздумують про долю і призначення людини, можливості духовного відродження, звертаються до пошуків виходу з кризової ситуації, оцінки соціальних змін. Письменницьку думку вирізняє широкий діапазон розгляду теми кризи: від теоретичного й історико-культурного аналізу кризової проблематики до гострої соціально-філософської публіцистики.
Екзистенційну модель катастрофізму презентує художня література про трансформацію людської особистості під впливом зовнішніх обставин та у зв’язку із внутрішнім переживанням абсурдності буття. У прозі В.Підмогильного і Б.Шульца людина залишається наодинці з перетвореним світом, не приймаючи його, але й не маючи змоги відкинути через свою фізичну й духовну присутність у ньому, через що й відбуваються незворотні зміни. Катастрофічні настрої спостерігаються на рівні розвитку конфліктів (у В.Підмогильного), трансформації образів героїв (у Б.Шульца), а також на рівні мікрообразів, що пронизують структуру текстів і доводять духовне страждання героїв до трагічного загострення. Письменники звертаються до тем, характерних для етапу розквіту екзистенціалізму (бунту; пошуку смислу буття; смерті).
Історична проза міжвоєнного двадцятиліття пронизана відчуттям моральної катастрофи часу в усіх його виявах: минулому, теперішньому, майбутньому. Розвиваючи два тематично-проблемні напрями (європейський і вітчизняний), українські та польські автори (Я.Івашкевич, К.Гриневичева, З.Коссак-Щуцька, Н.Королева, Ю.Липа, Л.Кручковський та ін.) пропонували багатогранний погляд на неоднозначні події минулого, сприймаючи їх крізь призму сучасного. В романі Я.Івашкевича «Червоні щити» і повісті К.Гриневичевої «Шестикрилець» розглядаються національні моделі історіософського катастрофізму. Твір польського автора аналізує проблему «влада-людина», вбачаючи в необмеженому прагненні владарювати загрозу для індивідуальності; українська письменниця головну увагу зосереджує на катастрофі бездержавності, не оминаючи трагізму буття й самотності сильної особистості. Різниця в акцентах викликана, поміж іншого, приналежністю чи неприналежністю до державної нації. Для Я.Івашкевича актуальним було передбачення загрози існуванню і держави, й людини; для К.Гриневичевої важливішим поставало творення моделі героя чину, потрібного українському суспільству в тих умовах. Свій варіант катастрофізму, який можна назвати «зцілюючим», пропонує Ю.Липа у романі «Козаки в Московії». Подавши матрицю країни тиранічної, жорстокої у всіх сферах життя, відбитки якої набирали сили саме в міжвоєнне двадцятиліття, український автор пробує шукати вихід у народному русі до порозуміння, самоповаги, державотворення.
Оскільки ХХ ст. зробило очевидним невідворотність техніки в житті суспільства, поряд із досягненнями матеріального порядку це спричинило появу багатьох нових проблем. У цей час техніка, набуваючи самостійного і навіть некерованого існування, починає проникати у внутрішнє життя людини й модифікувати його. Поряд із екологічними, природозберігальними проблемами постали проблеми особистісного, соціально-психологічного та правового характеру. Проза міжвоєнного двадцятиліття фіксує загальну тенденцію тогочасної суспільно-естетичної думки: прогресування відчуження, байдужості, людської трансцендентної бездомності. Технократична модель катастрофізму знайшла втілення у прозі М.Хвильового, М.Івченка, Я.Івашкевича та ін. Вона виражена через особливе структурування текстів, чіткі опозиції, презентацію авторського бачення проблеми технізації людської спільноти.
Перша світова війна постала в художній прозі як новий стан людства, який безжалісно перекреслив усю його історію. Настрій «воєнної» прози В.Реймонта, А.Струґа, С.Жеромського, Ю.Віттліна, В.Стефаника, Марка Черемшини, О.Маковея, К.Гриневичевої, І.Дніпровського та ін. передає кризовий стан людини й суспільства в цей період, а також актуалізує проблему загрози для майбутнього. Можемо стверджувати, що у прозі про Першу світову війну значною мірою знайшли втілення катастрофічні візії майбутнього, хоча й ідеться в них здебільшого про реальні події та реальні трагедії. Твори О.Турянського «Поза межами болю» і Ю.Віттліна «Сіль землі» презентують антимілітарний погляд на війну. Український автор через експресивність вияву життєвого простору, динамізм, нагромадження хаотичних візій означує своє бачення жаху війни; у зовнішньо спокійній, врівноваженій, композиційно симетричній повісті польського письменника проявилося розуміння трагедії «найбільш невідомого з усіх невідомих солдатів».
Поетика воєнної прози збагачується завдяки особливому трактуванню мотиву «війна і кохання». Через нього пропонується катастрофічний погляд на стосунки закоханих як на ситуацію, коли щоденне життя на війні є візією майбутнього зі спрощеними почуттями (А.Барбюс «Вогонь», Г.Шкурупій «Жанна-батальйонерка»); кохання до жінки постає не виявом людських почуттів, а протиставляється війні, втілюючи безсенсовість відторгнутої дійсності (Е.Гемінґвей «Прощавай, зброє!», А.Струґ «Могила невідомого солдата»). Катастрофізм авторської свідомості воєнної прози підкреслюють пейзажі, для яких характерна своєрідна мортуалізація, насичення інфернальними елементами.
Суспільні обставини перших десятиріч ХХ ст. стали причиною невпевненості людини в майбутньому, аморфними поставали уявлення про справедливість несправедливість, моральність аморальність, законність незаконність тощо. Створювалася ситуація, яка сприяла актуалізації суїцидальних настроїв у суспільстві, що знайшло своє виявлення в художніх творах. Суїцидальні мотиви спостерігаємо у прозі М.Хвильового («Санаторійна зона», «Редактор Карк», «Заулок»), В.Підмогильного («Остап Шаптала», «Добрий Бог», «Військовий літун», «Місто»), А.Головка (перше видання роману «Бур’ян»), П.Ґоявічинської («Дівчата з Новолипок»), М.Домбровської («Знак життя», «Ночі і дні») та ін. Майже всі персонажі зважуються на самогубство в особливих, інколи екстремальних для них ситуаціях, коли вони доходять висновку про бажання піти з життя і здійснити відповідну дію.
У творах різних жанрів катастрофічні настрої визначені як руйнівні зміни в житті окремих людей, груп, що водночас погіршує і становище суб’єкта, можливо, веде до його загибелі. Жанр щоденника пропонує характеристику подій, які відбуваються в актуальному для автора часі, тому для нього властиві відкритість фіналу, відсутність єдиного сюжету, різностильовість записів тощо. У щоденникових записах Є.Чикаленка 19181919 років опис епохи містить кілька катастрофічних вимірів: катастрофу Європи, власне, культурну, цивілізаційну; катастрофу України, її державності; катастрофу особистості. Автор, як і його сучасники З.Налковська, М.Домбровська, В.Винниченко, фіксує зміни у світогляді сучасників, повільні порухи в масових настроях, оцінках, появу нових тем, сюжетів у мистецтві. Подібний характер має «Хроніка Гречок» В.Леонтовича, в якій подано формування роду протягом значного часового проміжку, а потім його крах під впливом зовнішніх обставин.
Жанр антиутопії детермінував актуалізацію антропологічної, історіософської, технократичної моделей катастрофізму. Важливі жанротворчі чинники (хронотоп і проблематика) підкреслюють катастрофізм антиутопій В.Винниченка і С.І.Віткевича, роману Е.Юнґера. Через моделювання уявного майбутнього автори передають трагічні передбачення, виокремлюють найважливіші виклики сучасності. Письменники різними шляхами приходять до висновку про неможливість існування особистості в умовах штучно створеної свободи (завдяки Сонячній машині, піґулкам Мурті Бінга, відгородженості від дійсності), позаяк це призводить до самознищення індивідуальності.
Однією з форм вираження катастрофізму, а саме проблем самотності, нерозуміння, парадоксів морального й духовного виборів, можна назвати ґротеск, елементи якого стають засадничими у творах М.Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» та В.Ґомбровича «Фердидурке». Для романів українського й польського авторів характерне ігрове начало, а відтак, у межах гри з читачем, твором і з самими собою, вони вводять значну кількість різноманітних та різноликих перетворень, метаморфоз-трансформацій. Структура світу в М.Йогансена і В.Ґомбровича постає в ґротескному вияві, що проявляється в специфічному екзистенційному переживанні: це світ людини, який уже перестав бути її світом, тому що людина функціонує в ньому на кшталт речі. У творах присутня атмосфера тупика, замкненого кола; алогізм, розлитий у реальності, фокусується в образах, поведінці, мовленні тощо.
Катастрофізм художнього простору прози І.Вільде і П.Ґоявічинської постає чужим і ворожим по відношенню до головних героїв «світом довкола», проявляючись через невпевненість, тривогу, страх, безнадію тощо. Щоправда, в І.Вільде з розвитком сюжету спостерігаємо поєднання в одному художньому просторі різнонастроєвих світів (Дарка Зоя і Сергій), у яких катастрофічні настрої переплітаються з прагненням віднайти міцну опору в очікуванні майбутнього. Різне змістове навантаження в письменниць має простір дому: в І.Вільде він є зовні закритою моделлю («фортеця»), виконуючи функції збереження сімейних і культурних традицій, захисту від навколишніх тривог, в П.Ґоявічинської це відкрита модель простору, який виштовхує своїх мешканців у ворожий для них світ.
Таким чином, катастрофізм у прозі міжвоєнного двадцятиліття проявляється через поняття «дезорганізації» всіх галузей людського життя, в центрі уваги постає суб’єктивний бік процесу, становище суб’єкта, який втягнутий у нього, інтерпретація та оцінка подій, що відбуваються, а також форми, в якій знаходить вираження ця інтерпретація та оцінка. Катастрофа має характер масового лиха, яке несе загибель великій кількості людей, а трагедія окремої особистості, групи в цьому випадку виступає частиною загальної біди.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абраменко М. Функції портретування та екстер’єру в антивоєнній прозі О.Маковея і М.Черемшини / М.Абраменко, Ф.Гуменний // Література. Фольклор. Проблеми поетики : [зб. наук. праць / наук. ред. Гуменний Ф. та ін.]. К. : Акценти, 2004. Вип. 18., ч. 2. С. 406416.
2. Аверинцев С. Апокалиптика [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.krugosvet.ru/articles/24/ 1002495/1002495a1.htm
3. Агеєва В.П. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича / Віра Агеєва. К. : Факт, 2006. 429, [3] с. (Серія «Висока полиця»).
4. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму : [монографія] / В.Агеєва. К. : Факт, 2003. 319, [1] с.
5. Анастасьев Н. Первая мировая война и литература // Анастасьев Н. Продолжение диалога : [монография] / Н.Анастасьев. М. : Советский писатель, 1987. С. 93124.
6. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х рр. ХХ ст. : [монографія] / С.Андрусів. Тернопіль : Джура; Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2000. 339, [1] с.
7. Андрухович Ю. Богдан-Ігор Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / Ю.Андрухович. Івано-Франківськ, 1996. 20, [1] с.
8. Анцыферов Н. Книга о городе. Город как выразитель сменяющихся культур / Н.Анцыферов, Т.Анцыферова. Л. : Прогресс, 1926. 326 с.
9. Астаф’єв А. До проблеми історіософії Євгена Маланюка / Анатолій Астаф’єв // Молода нація. К.: Смолоскип, 1998. С. 211225.
10. Астаф’єв О. Образ і знак: Українська емігрантська поезія в структурно-семіотичній перспективі : [монографія] / О.Астаф’єв. К. : Наукова думка, 2000. 268 с.
11. Астаф’єв О. Ранні балади Адама Міцкевича в системі дискурсу «української школи» // Київські полоністичні студії : [зб. наук. праць / наук. ред. Радишевський Р.]. К. , 2005. Вип. VІІ. С. 107123.
12. Баган О. Коли серце, як на долоні (Кілька штрихів до ранньої творчості Ірини Вільде) / Олег Баган // Вільде І. Метелики на шпильках. Б’є восьма. Повнолітні діти : [повісті]. Дрогобич : Видавнича фірма «Відродження», 2007. С. 312.
13. Баган О. Неоромантизм. Неокатолицизм. Неоконсерватизм (Творчість Наталени Королевої в ідейно-естетичному контексті доби) / Олег Баган // Королева Н. Без коріння. Во дні они. Quid est Veritas? : [повість, роман, новели, оповідання, спогади / упор. і наук. ред. О.Баган]. Дрогобич : Відродження, 2007. С. 655669.
14. Базилевский А.Б. «Имя трагедии» мнимость // Виткевич С.-И. Ненасытимость : [роман] / Андрей Базилевский : [послесл. и комм. А.Базилевского ; пер. с польск. А.Базилевского, В.Хорева]. М. : Вахазар; РИПОЛ КЛАССИК, 2004. С. 627634.
15. Базилевский А.Б. Гротеск в литературах Восточной Европы / Андрей Базилевский // Художественные ориентиры зарубежной литературы ХХ века. М. : ИМЛИ РАН, 2002. С. 440461.
16. Базилевский А.Б. Виткевич: повесть о вечном безвременье : [монография] / А. Б. Базилевский. М.: Наследие, 2000. 199, [1] с.
17. Базилевский А.Б. Виткевич: разговор по существу // Виткевич Ст. И. Сапожники [послесл. и комм. А.Базилевского ; пер. с польск. А.Базилевского]. М. : Известия, 1989. С. 514.
18. Базилевский А.Б. Виткевич: Будущее как наркотик / Андрей Базилевский // Виткевич Ст. И. Наркотики [эссе]; Единственный выход [роман] ; [сост., пред., комм. А.Базилевского ; пер с польск. А.Базилевского, Ю.Чайникова]. М. : Вахазар; РИПОЛ КЛАССИК, 2003. С. 441459.
19. Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України. Історіо- й націософська парадигма / Юрій Барабаш. К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2004. 181 с.
20. Баран Г. Роман-пантопія В.Винниченка «Сонячна машин»: проблематика, особливості поетики : [монографія] / Галина Баран. Дрогобич : Вимір, 2001. 194 с.
21. Барбюс А. Вогонь (Щоденник одної чоти) / А.Барбюс ; [пер. з франц. М.Терещенка та інш. ; передм. Д.Наливайка]. К. : Дніпро, 1969. 340 с.
22.Барт Р. Текстуальний аналіз «Вальдемара» Е.По / Ролан Барт // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. : [за ред. М.Зубрицької ; 2-е вид., доповнене]. Львів : Літопис, 2001. С. 491522.
23. Басюк Л.Б. Поетика новел Осипа Маковея, присвячених Першій світовій війні / Басюк Л.Б., Стрюк Л.Б. // Таїни художнього тексту (до проблеми поетики тексту) : [зб. наук. праць / наук. ред. Н.І.Заверталюк та ін.]. Дніпропетровськ : РВВ ДНУ, 2003. Вип. 3. С. 125132.
24. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса / М.М.Бахтин. М. : Искусство, 1965. 423 с.
25. Бахтин М.М. Литературно-критические статьи / М.М.Бахтин. М. : Худ. литература, 1986. 543 с.
26. Бахтин М.М. Из жизни идей. Статьи, ссе, диалоги / М.М.Бахтин : [сост. С.Р.Федякин]. М. : Лабиринт, 1995. 152 с.
27. Бачинин В.А. «За человека страшно мне» (Искусство перед реальностью духовного кризисна) / В.А.Бачинин. М.: Знание, 1991. 63 с.
28. Безхутрий Ю. Хвильовий: проблеми інтерпретації : [монографія] / Ю.Безхутрий. Харків: Фоліо, 2003. 491, [1] с.
29. Белый А. Символизм как миропонимание / А.Белый. М. : Республика, 1994. 528 с.
30. Бердяев Н.А. Царство Духа и Царство Кесаря / Н.А.Бердяев. М. : Республика, 1995. 412 с.
31. Бердяев Н.А. Духи русской революции / Н.А.Бердяев // Наука в СССР. 1991. № 1. С. 2845
32. Бердяев Н.А. Космическое и социологическое мироощущение / Н.А.Бердяев // Судьба России: опыты по психологии войны и национальности. М. : Мысль, 1990. С. 112154.
33.Бердяев Н.А. Новое средневековье: Размышления о судьбе России и Европы / Н.А.Бердяев. М. : Феникс, 1991. 81 с.
34. Бердяев Н.А. Самоубийство (Психологический етюд) / Н.А.Бердяев // Психологический журнал. 1992. № 2. С. 1225.
35. Бердяев Н.А. Смысл истории / Н.А.Бердяев. М. : Мысль, 1990. 176 с.
36. Бердяев Н.А. Судьба России: опыты по психологии войны и национальности / Н.А.Бердяев. М. : Мысль, 1990. 187 с.
37.Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества / Н.А.Бердяев : [вст. ст., сост., подгот. текста, примеч. Л.В.Полякова]. М. : Правда, 1989. 607 с.
38.Бердяев Н.А. Человек и машина / Н.А.Бердяев // Путь. 1933. № 38. С. 338.
39.Берзинь А. Бруно Ясенский / А.Берзинь // Ясенский Б. Избранные произведения в 2-х тт. М. : Гос. инст. худ. лит., 1957. Т. 1. С. 310.
40.Бернадська Н.І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція : [монографія] / Н.І.Бернадська. К. : Академвидав, 2004. 368 с.
41.Бернадська Н.І. Роман: проблеми великої епічної форми : навч. посіб. [для студ. вищих навч. закл.] / Н.І.Бернадська. К. : Логос, 2007. 116 с.
42.Біла А. Український літературний авангард: пошуки стильової системи : [монографія / вид. друге, доповнене і перероблене] / Анна Біла. К. : Смолоскип, 2006. 463, [1] с.
43.Білецький О. Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 р. / Олександр Білецький // Червоний шлях. 1926. № 3. С. 133163.
44.Білий О.В. Антиутопія / О.В.Білий // Українська літературна енциклопедія: В 5 т. К.: Головна редакція УРЕ, 1988. Т.1. С. 69.
45.Бланшо М. Простір літератури / Моріс Бланшо : [есе / з франц. переклав Л.Кононович]. Львів : Кальварія, 2007. 264, [8] с.
46.Блум Г. Західний канон : книги на тлі епох / Гаролд Блум : [пер. з англ. під загальною редакцією Р.Семківа]. К. : Факт, 2007. 717, [3 с.]. (Серія «Висока полиця»).
47.Богацький П. Сьогочасні літературні прямування / П.Богацький. ПрагаБерлін, 1923. 87, [1] с.
48.Бондаренко Ю. Національна парадигма українського екзистенціалізму / Ю.Бондаренко // Слово і час. 2003. № 6. С.6469.
49.Бочарова О. Формула женского счастья: Заметки о женском любовном романе / О.Бочарова // Новое литературное обозрение. 1996. № 22. С.6578.
50.Боярчук О. «Експериментальна» проза 20-х років ХХ століття / Оксана Боярчук // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах : [зб. наук. праць / відп. ред. О.Д.Гнідан]. К. : ІВЦ Держкомстату України, 2002. Вип. І. С. 106114.
51.Боярчук О.М. Експериментальна проза 20-их років ХХ століття: жанрово-стильові модифікації (В.Домонтович, А.Любченко, М.Йогансен) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / О.М.Боярчук. К., 2003. 19, [1] с.
52.Бразговская Е.Е. Текст в пространстве культуры («Sny. Ogrody. Serenite» Ярослава Ивашкевича) / Е.Е.Бразговская. Пермь, 2001. 114 с.
53.Бретон А. Первый манифест сюрреализма / А.Бретон // Называть вещи своими именами: программные выступления мастеров западноевропейской литературы XX века : [cост., предисл., общ. ред. Л. Г. Андреева]. М. : Прогресс, 1986. С. 4073.
54.Бросова Н.З. История между «жизнью» и «смертью»: О.Шпенглер и М.Хайдеггер / Бросова Н.З. // Вестник Московского университета. 2001. № 2. С. 1626. (Серия 7. Философия).
55.Бруно Шульц і культура Пограниччя. Дрогобич : КОЛО, 2007. 393 с.
56.Булгаков С.Н. Апокалиптика и социализм (Религиозно-философские параллели) / С.Н.Булгаков. М. : Мысль, 1993. (Сочинения: в 2 т. / С.Н.Булгаков; Т. 2) С. 320392.
57.Бунин И. Окаянные дни // Литература русского зарубежья : [антология] : в 2 т. М. : Книга, 1990. Т. 1. С. 6580.
58.Бунин И. Жизнь Арсеньева. Юность / И.Бунин. М.: Худож. литература, 1966. (Собрание сочинений: в 9 т. / под ред. А.С.Мясникова, Б.С.Рюрикова, А.Т.Твардовского / И.Бунин; Т. 6). С. 7286.
59.Вайнштейн О. Розовый роман как машина желаний / О.Вайнштейн // Новое литературное обозрение. 1996. № 22. С. 289305.
60.Вальо М. Ірина Вільде : [літературно-критичний нарис] / М.Вальо. К. : Дніпро, 1962. 209, [1] с.
61.Василишин І. Віртуальний світ українського екзистенціалізму (Ю.Косач і В.Домонтович) / І.Василишин // Слово і час. 2003. № 6. С. 7075.
62.Васьків М. С. Український роман 20-х початку 30-х років: генерика й архітектоніка : [монографія] / Микола Степанович Васьків. Кам’янець-Подільський : Буйницький О.В., 2007. 205 с.
63.Ведина В.П. Польськая военная проза / В.П.Ведина. К. : Наукова думка, 1980. 250, [2].
64.Вейдле В.В. Умирание искусства: Размышления о судьбе литературы и художественного творчества [И.А.Дороченков (сост. и послесл.)]. СПб. : Аксиома, Мифрил, 1996. 336 с.
65.Вервес Г.Д. Головні проблеми українсько-польських літературних взаємин ХІХ ст / Г.Вервес. К. : Знання, 1958. 326 с.
66.Вервес Г.Д. Польська література і Україна : [літературно-критичні нариси] / Г.Д.Вервес. К. : Рад. письменник, 1985. 381, [1] с.
67.Веретюк О. «Український» Бруно Шульц: наукова рецепція, популяризація / Оксана Веретюк // Київські полоністичні студії. Європейський вимір української полоністии [зб. наук. праць / відп. ред. Р.Радишевський]. К., 2007. Вип. ІХ. С. 248253.
68.Вєдіна В. Варшавська дилогія Полі Ґоявічинської / В.Вєдіна // Ґоявічинська П. Дівчата з Новолипок. Райська яблуня : [романи ; з пол. пер. В.Струтинський; передм. В.Вєдіної]. К. : Дніпро, 1988. С. 514.
69.Винниченко В.К. Сонячна машина [роман] / В.Винниченко [післямова П.Федченка]. К.: Дніпро, 1989. 619 с.
70.Винниченко В. Одвертий лист дрібного буржуя / В.Винниченко // Слово і Час. 2000. № 10. С. 7075.
71.Війни і мир, або «Українці поляки: брати/вороги/ сусіди...» / За загальною редакцією Л.Івшиної. К. : АТЗТ «Українська прес-група», 2004. 359, [1] с.
72.Вільде І. Метелики на шпильках. Б’є восьма. Повнолітні діти : [повісті]. Дрогобич : Видавнича фірма «Відродження», 2007. 488 с.
73.Вільчинський Ю. Освальд Шпенґлер реквієм західному світові: до 80-річчя виходу праці «Der Untergang des Abendlandes» / Ю.Вільчинський // Континент Європа : [наук. зб., присв. 80-річчю виходу у світ праці О.Шпенґлера «Занепад Європи»]. Л. : ЛНУ ім. І.Франка, 2000. С. 732.
74.Возняк Т. Семантичні простори міста [Електронний ресурс] / Тарас Возняк // Ї: незалежний культурологічний часопис. 2006. Ч. 42. Режим доступу до журн. : http://www.ji.lviv.ua/n42texts/voznyak.htm.
75.Войтина Н. До проблеми визначення жанру утопії та антиутопії / Наталія Войтина // Волинь філологічна: текст і контекст. Польська, українська, білоруська та російська літератури в європейському контексті : [зб. наук. праць / упоряд. Л.К.Оляндер]. Луцьк : РВВ «Вежа», 2008. Вип. 6 : у 2 ч ; ч. І. С. 3340.
76.Волков А. Щоденник або Журнал / А.Волков, І.Даровська // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. Чернівці : Золоті литаври, 2001. С. 625626.
77.Вонторський А. Бути чи не бути? Методологічні питання міжвоєнного періоду в історії літератури / А.Вонторський // Вісник Львівського університету. 2004. С. 219226. Вип. 33. (Серія філологічна).
78.Гадзінський В. Фрагменти стихії : [статті та рецензії] / В.Гадзінський. Харків : Державне видавництво України, 1927. 176 с.
79.Гайденко П.П. Владимир Соловьев и философия Серебряного века / П.П.Гайденко. М.: Прогресс-Традиция, 2001. 468 с.
80.Галета О. Проза життя / Олена Галета // Досвід кохання і критика чистого розуму: Валер’ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій : [упоряд. О.Галета]. К.: Факт, 2003. С. 720.
81.Галич О. Олесь Гончар у вимірі non fiction / Олександр Галич // Слово і час. 2005. № 7. С. 1423.
82.Галич О.А. Українська письменницька мемуаристика: природа, еволюція, поетика : [монографія] / О.А.Галич. К. : КДПІ ім. О.М.Горького, 1991. 216, [1] с.
83.Галич О.А. Українська документалістика на зламі тисячоліть: специфіка, генеза, перспективи / О.А.Галич. Луганськ : Знання, 2001. 244, [2] с.
84.Галич О.А. У вимірах non fiction. Щоденники українських письменників ХХ століття : [монографія] / О.А.Галич. Луганськ : Знання, 2008. 198, [2] с.
85.Гальцева Р. Поиски человека / Р.Гальцева, И.Роднянская // Новый мир. 1998. № 12. С. 5056.
86.Гаранин Л.Я. Мемуарный жанр советской литературы / Л.Я.Гаранин. Минск : Наука и техника, 1986. 221, [2] с.
87.Гачева А.Г. Философский контекст русской лите