ПАРАДИГМАТИКА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ТА УКРАЇНСЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА: ПРОБЛЕМИ ТИПОЛОГІЇ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ : Парадигматика ЗАПАДНОЕВРОПЕЙСКОГО И УКРАИНСКОГО ПРОСВЕТИТЕЛЬСТВА: ПРОБЛЕМЫ ТИПОЛОГИИ И НАЦИОНАЛЬНОЙ ИДЕНТИЧНОСТИ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Лімборський Ігор Валентинович

УДК [821.11 + 821.161.2]’04.091

ПАРАДИГМАТИКА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ТА УКРАЇНСЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА: ПРОБЛЕМИ ТИПОЛОГІЇ
ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

10.01.05. порівняльне літературознавство
10.01.01. українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант:
д.філол.н., професор, член-кореспондент
НАН України Наливайко Д.С.

КИЇВ 2006

Зміст

ВСТУП. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

5

РОЗДІЛ 1. ПРОСВІТНИЦТВО ЯК ЛІТЕРАТУРНА ЕПОХА: ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

1.1. Парадигматика європейського Просвітництва поза канонами і стереотипами. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

24

1.1.1. Концептуальні підходи до сьогоднішньої оцінки Просвітництва, або Доля Просвітництва в постмодерному світі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

24

1.1.2. Основні регістри літературного Просвітництва: ідеологія, епістемологія, художня дискурсія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

32

1.1.3. Типологія національних варіантів європейського Просвітництва. . . .

45

1.2. Українське літературне Просвітництво
у компаративному висвітленні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

56

РОЗДІЛ 2. ДИСКУРС РАННЬОГО ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОСВІТНИЦТВА В УКРАЇНІ ТА ЙОГО ЗВ’ЯЗКИ З ДУХОВНОЮ КУЛЬТУРОЮ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

2.1. Початки європейського Просвітництва як зміна парадигми художнього мислення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

73

2.1.1. Класична парадигма. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

73

2.1.2. Конвергентна парадигма: на шляхах синхронізації художніх пошуків. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

92

2.1.3. Амальгамна парадигма. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

107

2.2. Погранична літературна ситуація як факт/фактор художньої свідомості. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

115

РОЗДІЛ 3. ЗРІЛЕ ЄВРОПЕЙСЬКЕ ПРОСВІТНИЦТВО: ТИПОЛОГІЯ ТРАНСФОРМАЦІЙ В СИСТЕМІ ХУДОЖНЬОГО МИСЛЕННЯ

3.1. Класична парадигма: утвердження канону . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

153

3.2. Конвергентна парадигма:
особливості художнього мислення на переломному етапі . . . . . . . . . . . . . . .

180

3.3. Амальгамна парадигма: „запізнювання” як константа художнього
мислення. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

219

РОЗДІЛ 4. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА: АМАЛЬГАМНІСТЬ ХУДОЖНЬОГО МИСЛЕННЯ ЗА ЧАСІВ УТВЕРДЖЕННЯ ПРОСВІТНИЦТВА

4.1. Західноєвропейська літературно-естетична думка і українська критика. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

233

4.1.1. Теоретичний дискурс літературного класицизму в Україні. . . . . . . . .

233

4.1.2. Англійська літературно-естетична думка й українська критика: сприйняття ідей і становлення „моральної критики” в Україні. . . . . . . . . . .

242

4.2. Літературні напрями і стилі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

253

4.2.1. Рококо. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

253

4.2.2. Історична доля українського літературного класицизму: „неповнота” напряму чи національний варіант. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

264

4.2.3. Сентименталізм і руссоїзм. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

291

4.2.4. Просвітницький реалізм як модус достовірності художнього дискурсу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

319

РОЗДІЛ 5. ПІЗНЄ ЄВРОПЕЙСЬКЕ ПРОСВІТНИЦТВО: „ВИЧЕРПАНІСТЬ” ПАРАДИГМИ І ГОРИЗОНТИ ПОСТПРОСВІТНИЦЬКОЇ СВІДОМОСТІ

5.1. Класична і конвергентна парадигми: остаточне „вирівнювання” і „зближення” основних констант художнього мислення . . . . . . . . . . . . . . . .

329

5.2. Амальгамна парадигма: тяглість просвітницької дискурсії як конструктивної моделі художнього мислення. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

352

5.3. Українська художня свідомість: синтез Просвітництва
і преромантизму. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

357

5.3.1. Оссіанізм. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

359

5.3.2. Готика. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

368

5.3.3. Кантіанство. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

376

ВИСНОВКИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

386

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

394

ВСТУП

Актуальність дослідження. Початок ХХІ століття, позначений грандіозними і водночас неоднозначними за своїми наслідками політичними, економічними і культурними трансформаціями, що відбуваються під гаслом сучасної глобалізації, характеризується неухильною тенденцією до зближення й інтеграції європейських країн. Історичні і культурні події останніх десятиліть остаточно підводять до висновку: незалежно від побажань прихильників чи супротивників цієї глобалізації це процес об’єктивний, що ставить перед сучасними культурами питання про можливість існування гетерономності й унікальності окремих культурних національних ареалів на карті сучасної Європи на шляхах її об’єднання в єдиний економічний та культурний простір.
Посилення комунікативних імпульсів між окремими європейськими країнами сьогодні принципово стимулює до перегляду усталених стереотипів у ставленні до тих європейських регіонів, котрі в силу історичних обставин були витіснені на маргінальну периферію Європи і сприймалися з євроцентристської перспективи як „провінція”, яка внаслідок віддаленості від загальновизнаних європейських „центрів” вимушена була повторювати (іноді у спрощеному вигляді) той шлях культурного становлення і розвитку, що вже був раніше пройдений найбільш розвиненими країнами. Природно, що в сучасній науці особливого значення набуває думка: процеси сьогоднішньої європейської інтеграції не повинні перекреслювати історично усталеного факту диференціації окремих національних культур, які формувалися впродовж століть в окремих країнах, створивши систему тих культурних надбань та цінностей, без урахування яких неможливо й уявити цілісності європейського регіону як такого культурного простору, де завжди залишається місце для „іншого”. У цьому плані культурна карта Європи буде далеко неповною, більше того спрощеною, спотвореною, якщо вона не буде враховувати ті культурні масиви, що склалися у слов’янських країнах. Адже цілком зрозуміло, що сьогоднішня плюралістичність національних культурних моделей чинить потужний супротив такій універсальній „уніфікації” окремих національних регіонів, яка базується на визнанні лише однієї спільної для всіх гомогенної моделі художнього бачення і віддзеркалення світу.
Вже в середині минулого століття Е. Ауербах бачив загрозливу тенденцію європейських літератур до подібної „уніфікації” і небезпідставно зазначав, що „зближення між культурами в бік одноманітності або однорідності зайшло так далеко, що це навряд чи припало б до душі гуманісту гетівського ґатунку” [9, c.128]. Висунутий Й. Гете наприкінці доби Просвітництва концепт „світової літератури” (Weltliteratur) наповнюється для нас сьогодні новою семантикою: історичний горизонт національних літератур не може стати заручником процесів доцентрових процесів сучасного постіндустріального суспільства. Власне тут і відкривається важливий шанс для компаративістики, яка сьогодні, звільнюючись, за словами П.Брюнеля, від „шовінізму та провінціалізму”, здатна поглянути на людську цивілізацію як на історичний процес, який супроводжується постійними взаємообмінами між окремими країнами, де не може бути для компаративіста певних стереотипних привілеїв [302, c.26].
Повною мірою це стосується української культури, яка протягом тривалого часу сприймалася як така, що перебуває у стані постійного, закономірного, але водночас дуже уповільненого переходу від „ненормального” до „нормального” стану, від „неповноцінної” національної парадигми до статусу такої моделі культурної свідомості, яка може на рівних співіснувати з іншими. В результаті склалася думка, згідно з якою подібна перехідність виступає конститутивною ознакою української культури, що як специфічний модус циклічно відтворюється впродовж різних епох.
Дійсно, історичний порубіжний характер України по осі між католицьким Заходом і православним Сходом не міг не позначитися на особливостях формування української культури і літератури. Закономірно, що українці умови свого існування тривалий час сприймали у світлі „інакше-можливого”, в перспективі порівняльного бачення своєї ідентичності, коли західноєвропейський досвід виступав як еталон, взірець, що має нормативне значення, а світ своєї культури та літератури як напівлегітимний, що має змінитися в результаті європеїзації та модернізації. Проте чи не призводить це до невиправних втрат, коли процеси уніфікації „свого” внаслідок „підтягування” його до „чужого” фактично перекреслюють важливість національно своєрідного, в аксіологічному плані історично унікального художнього досвіду? Природно, що виникає й інше питання: „нестандартність” української культури та літератури, її „інакшість” на тлі західноєвропейських країн все ж таки мають право сприйматися Європою як факт сучасних цивілізаційних процесів чи ні?
Джерела подібних інвектив та проблем винаходяться в епосі Просвітництва, яка, на думку більшості європейських філософів та культурологів, і розпочала процеси світової модернізації як переходу від традиційного суспільства до сучасного. Саме з просвітницькими тенденціями в європейському теоретичному дискурсі утворився, за словами Ю. Габермаса, „понятійний горизонт західного раціоналізму” [39, c.15], який вплинув на долю сьогоднішнього, вже постмодерного і мультикультурного світу. Відтак Просвітництво постає для нас у важливому в концептуальному аспекті ракурсі його інтенції, вихідні регістри теоретичного і художнього мислення до сьогодні виявляють здатність до регенерації в межах сучасної культури. Незважаючи на історичні колізії цієї епохи, її утопічні ідеї та візії, іноді агресивні інтелектуальні проекти та ілюзії, не можна сказати, що застарілий просвітницький „пил” вже остаточно розвіявся, а Просвітництво одержало однозначно негативну оцінку на суді історії.
Світова наукова думка накопичила величезний масив досліджень, які стосуються різнобічного вивчення феномену європейського Просвітництва як одного з важливих етапів в історії європейської культури. Йдеться про фундаментальні праці, в яких порушувалися проблеми долі Просвітництва в постмодерному світі (Т. Адорно, М. Горкгаймер, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ф. Ліотар, Ф. Джеймсон, П. Рікер, П. Слотердайк та ін.), про літературознавчі дослідження компаративного характеру, де феномен Просвітництва розглядався в аспекті типологічних літературних зв’язків (П. Азар, Е. Вінтер, В. Жирмунський, П. Бєрков, Б. Реїзов, Г. Гуковський, В. Веселовський, Д. Наливайко, П. Блох та ін.). Існує і низка праць, в яких аналізуються типологічні закономірності появи Просвітництва в окремих національних літературах, його естетичні та гносеологічні аспекти, художня основа та складники (П. Азар, Е. Кассірер, В. Дільтей, К. Дарко, Т. Костківічова, П. Орлов, Г. Гачев, В. Камінський, Д. Благой, О. Морозов, Ф. Водічка, З. Тіча, І. Серман, С. Нікольский, М. Пічковський, В. Камінський, О. Западов, Н. Кочеткова, М. Клімович, Р. Гейслер, Д. Дейчес, І. Ватт, І. Кадульска, З. Сінко та ін.).
Відтак, з одного боку, назріла нагальна потреба узагальнення важливого наукового досвіду теоретичної думки ХХ ст., а з другого до сьогодні у світовому літературознавстві не здійснювалося комплексного компаративного дослідження європейського Просвітництва з урахуванням його національних специфічних варіантів і форм, які б дозволили побачити своєрідність окремих національних парадигм з перспективи сучасного бачення проблем світової інтеграції та глобалізації.
У літературознавчій компаративістиці неодноразово висловлювалася думка про те, що існує нагальна необхідність переглянути західноєвропейський канон художньої свідомості. А. Маріно говорив у цьому плані про можливість появи нових у стратегічному аспекті концепцій розвитку європейського письменства у вигляді такої літературної теорії, яка не буде сліпо опиратися в якості еталону на західноєвропейську модель, а запропонує іншу парадигму наукової теорії, яка спиратиметься „на інші літературні культури” [344, c.31]. За часів глобалізації та мультикультуралізму компаративістика взагалі набуває статусу такої наукової дисципліни, що здатна забезпечити плідне наукове осмислення культурних і літературних феноменів з якнайбільшим урахуванням їхньої національної специфіки, внутрішньої ідентичності і водночас включеності у загальносвітовий культурний простір. Аналізуючи провідні тенденції сучасної компаративістики, Т. Денисова доходить закономірного висновку: „Отже, на порядок денний виноситься модель мультикультуральності, модель ризоматична, складена з безмежної або нескінченної множинності культурних, зокрема, літературних конкретик” [66, с.26].
Власне такий підхід уможливлює привнесення до складеного протягом кількох століть наукового канону (як сукупності уявлень про „культурні шедеври”) нових художньо-естетичних моделей національних літератур (у вигляді нових символічних жестів, фігур, міфів, героїв, художніх дискурсів), котрі в силу різних обставин не приймалися до уваги „євроцентристською” науковою думкою. Опублікована в 1978 році книга Е. Саїда „Орієнталізм” мала на меті не тільки розширити уявлення про існування у світі певного канону, зважаючи на складну еволюцію східної культурної парадигми, а й концептуально його переосмислити, а відтак і „децентрувати” будь-який стереотип канонічності. Власне висновки, до яких дійшов цей науковець, виявляються особливо актуальними і для української літератури, яка, географічно будучи складовою частиною європейського письменства, впродовж століть не могла впливати на становлення подібного „канону”. Водночас вона переважно внаслідок історико-культурних причин відчувала на собі у відносинах із цим західноєвропейським каноном, говорячи словами Саїда, відносини „домінації, розмаїтих ступенів складної гегемонії” [211, c.16], що знаходило різні форми виявлення аж до впровадження концепції „меншевартості” української літератури на тлі інших європейських літератур (література „неповна”, „для домашнього вжитку” і т.д.). Приймаючи до уваги особливу соціокультурну українську реальність, яка до сьогодні відзначається незавершеним завданням національної ідентифікації, особливо цікавою виявляється проблема формування специфічної парадигми української культури і, зокрема, літератури, а відтак і тих іманентних законів, що покладені в їхню основу.
Термін „парадигма” використовується в роботі у значенні „взірець” („модель”, „образ”) певної художньо-естетичної структури, яка сформувала відповідні художньо-стильові та жанрові регістри і яка об’єднує в собі певний тип національних літератур за характером та своєрідністю художнього мислення. І хоча вже Т. Кун, який широко впровадив поняття „парадигми” щодо процесів зміни наукових епістем, писав про „недостатню проясненість цього наукового терміну” [128, c.194], саме він, на наш погляд, дозволяє відбити типологічні закономірності в ряді європейських національних художніх літератур за шкалою спільне/відмінне, синхронне/асинхронне, ідентичне/своєрідне, автохтонне/привнесене. Повною мірою це стосується літератури українського Просвітництва, становлення і розвиток якого історично співпадає зі становленням новочасних моделей художнього мислення в Україні, з важливими процесами перебудови основних стратегій художньої нарації, з виокремленням специфічної низки естетико-художніх проблем, від розв’язання яких залежала подальша доля української літератури в колі інших європейських літератур. При цьому проблеми українського літературного Просвітництва як цілісного естетико-художнього феномену до сьогодні не були предметом окремого комплексного дослідження і тим більше ніколи не розглядалися в компаративному аспекті, що зумовлює одну зі специфічних проблемних складностей запропонованого дослідження.
Щоправда, не можна сказати і того, що проблеми українського Просвітництва були обійдені взагалі літературознавчою думкою: існує низка праць, в яких піднімалися концептуальні питання про просвітницькі принципи узагальнення дійсності, писалося про наявність просвітницьких тенденцій у творчості українських письменників, вказувалося на закономірність появи просвітницького світобачення в українській літературі (Д. Чижевський, Д. Наливайко, М. Яценко, О. Гончар, Є. Нахлік, Б. Деркач, Ю. Луцький, Г. Грабович, З. Геник-Березовська, М. Корпанюк та ін.). Проте в цих працях, як правило, не порушувалися проблеми цілісності українського Просвітництва як специфічної художньо-естетичної парадигми, яка історично має певні етапи та періоди становлення і розвитку, що співвідносяться з іншими зарубіжними літературами як на рівні контактної, так і типологічної взаємодії, і не лише зі слов’янськими, а й із західноєвропейськими, з якими українська література ніколи не поривала динамічних та багатосторонніх зв’язків. До того ж донедавна у вітчизняному українському літературознавстві, як відомо, панував „реалізмоцентричний” науковий канон, який особливо давався взнаки щодо літературного процесу в Україні першої половини ХІХ ст., - це можна було спостерігати на превалюванні в науковому дискурсі, в основному, тих проблем, що стосувалися „просвітницького реалізму”. Однак і в питанні цього реалізму утворилася певна теоретична лакуна: в результаті заангажованого погляду на український реалізм, на його художню своєрідність, поширеність у тогочасному художньому дискурсі самий літературний процес постав у надзвичайно деформованому і навіть перекрученому вигляді.
Більшість досліджень вітчизняних літературознавців останнього десятиріччя відзначає не лише принциповий відхід від застарілих кон’юнктурних способів до аналізу літературного процесу в Україні, а й помітний пошук таких методологічних орієнтирів, які відкривають нові горизонти в неупередженому підході до оцінки вагомих складників та набутків художнього дискурсу. На жаль, так склалося історично, що важливий період української літератури початку ХІХ ст. період власне активного становлення нових принципів художнього мислення, нових жанрових та стильових регістрів художньої свідомості, котрі активно продовжували заявляти про себе впродовж не лише ХІХ, а й всього ХХ ст., - залишається в цьому плані найбільш замовчуваним, навіть, так би мовити, найбільш табуйованим”, оскільки саме тут спостерігається велика кількість білих плям”, а інтерес дослідників до творчості письменників цього часу носить часто спонтанний і поодинокий характер. Відтак у поглядах на цей період української літератури часто залишаються недоторканими підходи минулих часів, які заміфологізували” і „заканонізували” не лише творчість таких постатей, як І. Котляревський і Г. Квітка-Основ’яненко, а й уявлення про самий характер перебігу літературних напрямів і стилів. Здається, вже прийшов час не тільки рішуче відкинути подібні теоретичні настанови в поглядах на тогочасну українську літературу, а й запропонувати нову, науково обґрунтовану концепцію тогочасної української літератури, яка б спиралася не тільки на сучасну наукову думку, а й враховувала сьогоднішній постмодерний світ з усіма його плюсами та мінусами.
Все вищесказане і зумовлює актуальність запропонованого дослідження, мета якого розглянути європейське Просвітництво в плані сформованості окремих, національно своєрідних естетико-художніх просвітницьких парадигм, що мають свої типологічні закономірності і водночас виразні відмінності на тлі інших тогочасних європейських літератур, об’єднаних у межах іншої парадигматичної моделі, і визначити місце українського літературного Просвітництва серед інших його європейських варіантів. Відтак дане дослідження становить собою спробу нового прочитання історії європейського та українського літературного Просвітництва в контексті окремих специфічних історико-культурних „моделей” художньо-естетичних парадигм.
Поставлена мета передбачає постановку та розв’язання наступних завдань:
- узагальнити досвід сучасної теоретико-філологічної думки, в якій порушувалися проблеми європейського літературного Просвітництва;
- здійснити реінтерпретацію усталених уявлень про Просвітництво з точки зору сучасного бачення місця цієї доби в історії європейських та української літератур;
- на підставі аналізу типологічних закономірностей у розгортанні окремих художніх, естетичних, філософських регістрів Просвітництва теоретично обгрунтувати можливість існування парадигматичних моделей окремих національних моделей європейського Просвітництва;
- переосмислити погляд на Просвітництво як на „повноцінний” феномен виключно західноєвропейських літератур і обґрунтувати тезу про можливість утвердження „інших” його культурологічних моделей в межах європейської художньої свідомості;
- для визначення типологічної близькості українського літературного Просвітництва до інших європейських літератур подати його „хронологічний зріз” на українському грунті, тобто окреслити його основні етапи, максимально враховуючи при цьому ті моделі художньої рефлексії, які б дозволили свідчити і про національну своєрідність цього феномену в Україні;
- з метою відтворення найбільш цілісної картини українського літературного Просвітництва переглянути домінуючий стереотип, згідно з яким українське Просвітництво ідентифікується переважно з „просвітницьким реалізмом”;
- відповідно до подібної критичної „ревізії” зробити спробу нового прочитання типології інших літературних напрямів і стилів в Україні давно назріла необхідність розглянути типологічну своєрідність українського рококо, сентименталізму і класицизму;
- розглянути проблему власне реалізму та його місця в історії українського літературного Просвітництва, що передбачається зробити на підставі зіставлення його з тим типом реалізму, який склався в інших європейських країнах;
- відтак поглянути на саме українське Просвітництво як на таке типологічне явище, що розуміється не лише як подібне, „ідентичне” іншим просвітницьким рухам в європейських країнах за різними художньо-естетичними регістрами, а й як на таке, що вказує на національну специфіку і відмінність художніх шляхів, якими йшла українська література у порівнянні з іншими європейськими літературами.
Об’єкт дослідження феномен європейського та українського літературного Просвітництва в його найяскравіших виявах, яке подається в діахронічному плані від його зародження до переходу в преромантизм і в романтизм, а також в інші художні явища, що дозволить, на нашу думку, виявити типологічні збіги та відмінності у становленні основних парадигматичних просвітницьких моделей художнього мислення в різних європейських країнах. При цьому береться до уваги не увесь просвітницький рух у літературах Європ

Список литературы

ВИСНОВКИ

Європейське літературне Просвітництво сьогодні видається як такий художній феномен, котрий надзвичайно складно підвести під єдиний, спільний для всіх європейських літератур знаменник. З його появою на карті літературної Європи разом із поширенням основних констант теоретичного і художнього мислення, які базувалися на визнанні універсальних законів розвитку людської культури, заявили виразно про себе і процеси дезінтеграції просвітницька художня рефлексія про світ та людину виявила здатність до відтворення не лише в різних національних літературах в різний історичний час, а й утверджувалася за розмаїтими моделями художнього мислення, ставила і вирішувала різні за своїм значенням завдання, зверталася до досвіду інших літератур іноді з принципово різних позицій. Все це дозволяє говорити про множинність шляхів, якими Просвітництво утверджувалося в Європі, в результаті чого саме воно постає як полівекторний феномен, поліцентрична структура, де виразно окреслилися три його найбільш помітні художні парадигми класична, конвергентна та амальгамна. Кожна з них формувала основні константи художнього мислення в залежності від іманентних законів національної літератури, спиралася на свою внутрішню автохтонну художню традицію, утворюючи таку модель художнього мислення, яка при цьому виявляла типологічну узгодженість з основними і провідними тенденціями європейського Просвітництва як відносно цілісного феномену культури, який складається з різних „голосів” окремих національних літератур.
За часів Просвітництва складається особливий тип комунікації між окремими національними літературами, яка, як було показано, носила виразний парадигматичний характер. Художні здобутки літератур класичної парадигми служили важливим „взірцем”, „еталоном” для конвергентних літератур, окремі представники яких іноді бачили своє завдання у тому, щоб максимально уподібнити свої художні пошуки пошукам тих авторів, яких вони поціновували часом як своїх „учителів”, незаперечних „авторитетів”. Не дивно, що в таких конвергентних літературах, як німецька, польська і російська, це набуло таких форм, що в результаті виникла нова проблема необхідність боротьби з надмірним „офранцужуванням” свого національного письменства. На певному історичному етапі закономірно відпала потреба у механічному перенесенні інонаціональної традиції у свою національну культуру. Власне це і було однією з важливих форм історичної конвергенції, вирівнювання національних типів художньої свідомості за різними регістрами: хронологічним (послідовність зміни напрямів та стилів), онтологічним (специфіка номінації „речей”, „предметів” довколишнього світу за допомогою художнього слова), естетичним (система жанрів, індивідуальних стилів, формування відповідної просвітницької естетичної думки), аксіологічним (визначення ціннісних пріоритетів), етичним (вироблення уявлення про домінування у творі просвітницького комплексу моральних ідей та настанов).
З іншого боку, амальгамні літератури в цьому плані характеризуються, так би мовити, більшим ступенем „автономності”: західноєвропейський досвід приходив до них із запізненням, в результаті чого „чуже” нерідко сприймалося тут як таке, що може зруйнувати автохтонність власної художньої традиції. Немалою мірою цьому сприяли три чинники: утвердження концепту „євроцентризму”, котрий відводив окремим національним літературам місце на далекій „периферії” Європи, радикалізм окремих просвітницьких рухів (приміром, у Франції), який був сприйнятий як небезпечний взірець „кривавої” руйнації історично складених стосунків у суспільстві, і нарешті найбільше утвердження основних констант художнього мислення Просвітництва в літературах амальгамної парадигми в той час, коли в них набували ваги інші літературні явища преромантизм і романтизм, які принципово акцентували на пошуках національної ідентичності, самобутності, історичної своєрідності „своєї” літератури.
Важливою конститутивною ознакою амальгамного типу літератур виявився процес взаємодії літературних напрямів і стилів Просвітництва з попередніми і наступними художніми системами. В результаті історичних і культурних причин тут утворився амальгамний „сплав” найрізноманітніших художніх явищ, які не стільки протистояли, скільки динамічно взаємодіяли між собою, доповнюючи одне одного, що приводило нерідко до того, що просвітницькі ідеї висловлювалися, скажімо, у формах бароко, преромантизму і романтизму літературних напрямах і стилях, від яких представники класичної і конвергентної парадигм намагалися свідомо дистанціюватися (бароко) або які приходили на зміну Просвітництву, принципово змінюючи акценти і переосмислюючи кардинальним чином просвітницьку модель світобудови (преромантизм, романтизм).
Аналіз художньо-естетичної практики українського літературного Просвітництва дозволяє побачити його в контексті європейської культури як внутрішньо диференційоване, динамічне і лабільне явище, що має свої етапи і стадії становлення та розвитку. Його естетична значущість та специфіка полягала у складній еволюції від ранніх форм просвітницької дискурсії, що почала активно заявляти про себе вже на початку ХУІІІ ст., а потім і під час утвердження його найбільш розвинених форм у першій половині ХІХ ст. При цьому вихідні, початкові процеси формування українського Просвітництва в цілому ряді моментів збігалися з відповідними процесами у конвергентних літературах. Але подальший розвиток цього явища на українському грунті переконливо засвідчував поступовий „розрив” з набутим досвідом просвітницької дискурсії деструктивні процеси позалітературного і позакультурного характеру „пригальмували” конвергентні процеси в українській художній свідомості. Всім складом свого художнього мислення, особливим способом означування реальності, здатністю до поєднання літературних напрямів і стилів, визначенням пріорітетних регістрів нарації українська література сформувала амальгамний тип художньої свідомості Просвітництва. Як і інші європейські літератури цього типу, українська література не відзначається при цьому внутрішньою замкненістю, герметизмом це була „відкрита” структура, що вибудовувалася на можливості акумуляції тих духовних та естетичних цінностей, які здобули особливий статус в інших європейських країнах.
Про амальгамний характер української літератури Просвітництва свідчить і той факт, що в ній не дістав значного поширення „витончений”, навіть „рафінований” раціоналізм вольтерівського типу, а натомість формувалася така модель культури, де пріоритет віддавався не стільки розумово-рефлексивним чинникам у творенні художнього образу, скільки сенсуалістичним, власне руссоїстським, що в більшості амальгамних літератур було пов’язано із пошуками нового стрижня ідентифікації індивіда (героя), котрий імплікувався через процедуру звернення не до свого суб’єктивного „інтелекту”, а передусім до своєї „чутливої” природи і природної „розумності”. Щоправда, при цьому зберігалася в Україні в самій структурі художнього мислення риторичність та етологічність просвітницького типу, заснована на раціональній домінанті, що полягала в обстоюванні необхідності впливу на людину з метою її „виправлення”, яка загалом не виходила за межі просвітницької дискурсії з її стереотипами „доброго” і „морального”.
В цілому література українського Просвітництва закріплювала нову для себе сферу художньої рефлексії, яка була зорієнтована на зображення суб’єктивної сфери життя особистості цілком історично закономірний та типологічно обґрунтований процес, беручи до уваги те, яку роль тут відігравала народно-поетична традиція, де індивід не завжди усвідомлював свою автономність та самодостатність і не виходив за межі корпоративної свідомості. Просвітницька людина починала усвідомлювати свій зв’язок з обставинами емпіричної сторони життя, зі світом природи, не цуралася вона при цьому надмірно чуттєвих проявів своєї натури, але намагалася пов’язати свою емоційність із концептом поміркованості”, яка випливала із самих основ патріархального буття. Отже, патріархальність, на відміну від класичних та конвергентних літератур, не виступила в українській літературі таким началом, від якого треба було дистанціюватися як від практики прикрих „помилок” минулого, упереджень та забобонів. Цей патріархальний світ оцінювався як „позитивна дійсність”, що відіграє важливу роль у максимальній активізації націотворчих імпульсів, засвідчуючи важливий перелом у суспільній свідомості, де формувався ідеал „своєї” літератури, яка тільки розпочинала сходження серед інших європейських літератур як рівна їм за значенням. В цьому проглядає важлива типологічна ознака більшості амальгамних літератур, яка водночас свідчить про їхню принципову відмінність від класичних і конвергентних, де ідентифікація „свого” національного художнього слова, „своєї” національної традиції відбулася в допросвітницький період.
Амальгамність процесів розгортання тогочасного художнього дискурсу в українській літературі дозволяє виділити (звичайно, в рамках цієї амальгамності) основні літературні напрями і стилі рококо, просвітницький класицизм, сентименталізм і реалізм - як такі художні явища, що мали виразну своєрідність на тлі інших європейських літератур, насамперед класичних і конвергентних. Про їхню відносну естетичну та художню цілісність можна говорити лише в рамках специфічності тогочасного літературного процесу в Україні, а тому, звичайно, ті форми, жанрові утворення, стильові параметри, в яких реалізувалися ці художні явища, не зовсім узгоджуються з тими їхніми формами, що дістали поширення в більшості країн Західної Європи. На українському грунті вони уможливлювали важливу естетичну перспективу віддзеркалення реальності, яка полягала у можливості такої комунікації з іншими літературами, коли історичне віддалене „чуже” ставало своїм лише за умови дотримання певних стратегій. Одна з них була спрямована на розбудову своєї національної культури з просвітницької перспективи суб’єкта-письменника, а друга бачилася як продовження іманентних традицій власної культури, яка фактично співпадала у своїх визначальних принципах з ідеалами європейського Просвітництва: стихійний демократизм народної творчості, віра в природжену „розумність” селянина, обстоювання народної моральності як етологічного „уроку” для сучасників. Водночас поширення цих літературних напрямів і стилів в Україні свідчило про потенційні можливості самих рококо, просвітницького класицизму, реалізму і сентименталізму на шляхах різноманітних модифікацій, інновацій та варіацій. Деякі з цих художніх феноменів (приміром, рококо, реалізм) утверджувалися у творчості українських письменників без теоретичного осмислення та усвідомлення як той чи інший тип художньої дискурсії, тобто становлення цих явищ відбувалося іноді стихійно, спонтанно, але це зовсім не перекреслює їхнього значення в історії українського письменства, не робить їх менш значущими, ніж вони були в західноєвропейських літературах. На нашу думку, визнання аспекту амальгамності української літератури якраз і дозволяє поставити питання про наявність в ній специфічних національних варіантів всіх чотирьох літературних напрямів і стилів епохи європейського Просвітництва.
З цих позицій неприйнятною виглядає схема „неповної” української літератури, її „некласичності” на тлі інших, передусім західноєвропейських літератур. Її „нетиповість”, „інакшість” є цілком закономірним фактом тогочасного літературного життя, зважаючи на те, що українська література тут не становить виключення. Скоріше тут є всі підстави говорити в цілому про особливе формування окремих національних різновидів Просвітництва, об’єднаних у межах вищевказаних парадигм.
Просвітництво в Україні відзначалося пошуками естетизації ідеалів буденного „простого” існування. Виразно виокремилися і специфічні концепти: вищість життя серед природного колообігу, можливість „мирного” перевиховання індивіда на шляху відкриття в ньому закладених природою потенцій душевного, християнського і водночас патріархального життя. Помножені на просвітницьку перспективу утвердження рівноправних, демократичних основ суспільного буття, де „я” усвідомлює себе як носій певної загальнозначущої ідеї, що сприяє розбудові творчих і людських можливостей всіх, загального „ми”, ці концепти ставали важливим критерієм в оцінках художньої творчості, про що неодноразово писали М.Драгоманов і П.Куліш, на чому наголошували також діячі „Просвіти” ще на початку ХХ ст.
Власне подібний динамічний спектр „ідеологічних” можливостей просвітницької дискурсії сприяв та уможливлював значно довшу в історичному плані „тяглість” просвітницької традиції в українській літературі, ніж це можна було спостерігати в західноєвропейських. Закономірно, що вже за часів утвердження Просвітництва українська література переростає власні межі і стає такою галуззю культури, яка вміщує в собі філософську, етичну, суспільну функції, а тому і її роль вже не вичерпувалася лише художніми чинниками вона по суті підносила просвітницький гуманітаризм як важливий структурний „код” української культури. А це зрештою привело до зростання ролі тих міжлітературних взаємозв’язків, які були продиктовані не даниною моді на західноєвропейські художні взірці, а були спрямовані на пошуки опертя в тих ідеях, критичних настановах, художніх формах, які б могли практично прислужитися у розбудові провідних складових українського письменства. Щоправда, і подібний утилітаризм був явищем типологічним, оскільки спирався на концепт просвітницького практицизму, який сповідували самі західноєвропейські просвітителі вже на початковій стадії становлення Просвітництва. Показово, що вже самий, так би мовити, „мирний” прихід Просвітництва в українську культуру (П.Азар щодо більшості західноєвропейських літератур писав про „навальний” наступ Просвітництва), а потім його лабільний, динамічний і „відкритий” характер щодо інших художніх явищ обумовив його можливу референтну ознаку визначальні регістри його „програми”, естетика „громадянства”, тяжіння до форм „правдоподібності”, обстоювання природності активно сприймалися наступними поколіннями письменників як можливий шлях розбудови „розумних” форм гуманності в житті народному й інтелігентному.
Із Просвітництвом українська література підключається до тих історико-культурних зрушень, які були породжені в „глибинних структурах” європейської цивілізаційної культури, що рухалася в напрямку створення такого типу „modernity”, який визначав подальшу долю існування та функціонування художньої свідомості в Європі загалом. Навіть у подальшій опозиції „народництво український модернізм” просвітницькі моделі нарації, способи художньої рефлексії, особливий тип просвітницького означування реальності в художньому образі потужно заявляли про себе хоча б на рівні тих художніх структур, які потрібно було переосмислювати з нових естетичних позицій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Авенариус В. Гоголь-гимназист. Первая повесть биографической трилогии. - М.: Объединение Всесоюзный молодежный книжный центр”, 1990. 173 с.
2. Аникст А.А. Дидро и французский театр // Эстетика Дидро и современность: Сборник статей. М.: Изобразительное искусство, 1989. С.243 261.
3. Антологія польської поезії: У 2 т. К.: Дніпро, 1979. Т.1. 412 с.
4. Антологія української поезії: В 6 т. - К.: Дніпро, 1984. Т.1. 454 c.
5. Арендаренко І. По дорозі й назустріч (англійська та українська романтичні поезії: порівняльна типологія і поетика). К.: Фоліант, 2004. 215 c.
6. Артемовский Г.П. О поэзии и красноречии // Укр. журнал. -1824. - № 4. - С.174 -176.
7. Атарова К.Н. Лоренс Стерн и его „Сентиментальное путешествие по Франции и Италии”. М.: Высшая школа, 1988. 96 c.
8. Атарова К. Поэзия и правда // Radkliffe A. The Romance of the Forest. Austen J. Northanger Abbey. M.: Raduga Publishers, 1983. C.7 28.
9. Ауэрбах Э. Филология мировой литературы // Вопросы литературы. 2004.
№ 5. С.123 138.
10. Ауэрбах Э. Мимесис. М.: Прогресс, 1976. 567 c.
11. Балланш П.С. О чувстве // Эстетика раннего французского романтизма. М.: Искусство, 1982. С.33 69.
12. Барабаш Ю. К проблеме «концы переходы начала» (в связи с одной реминисценцией у И.Котляревского // Вопросы литературы. 1997. Май-Июнь. С.183 201.
13. Барабаш Ю. Почва и судьба. Гоголь и украинская литература: у истоков. - М.: Наследие, 1995 223 с.
14. Баумгартен А. Эстетика // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. М.: Искусство, 1966. - Т.2. Эстетические учения ХVІІ ХVІІІ веков. С.452 465.
15. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. - М.: Художественная литература, 1990. 543 с.
16. Бгабга Г. Націєрозповідність // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Львів: Літопис, 1996. C. 559 561.
17. Бейль П. Исторический и критический словарь: В 2-х т. М.: Мысль, 1968. Т.1. 391 c.
18. Берков П.Н. Основные вопросы изучения русского Просветительства // Проблемы русского Просвещения в литературе ХVІІІ века. М. Л.: АН СССР, 1961. С.5 27.
19. Берков П. Проблемы изучения русского классицизма // Русская литература ХVІІІ века. Эпоха классицизма. М. Л.: Наука, 1964. С.5 29.
20. Библер В.С. Век Просвещения и критика способности суждения. Дидро и Кант // Западноевропейская худ. культура ХVІІІ века. М.: Наука, 1980. С. 151 248.
21. Білецький Л. Основи укр. літературно-наукової критики. К.: Либідь, 1998. 408 с.
22. Білецький О. Зібрання праць: У 5 т. К.: Наукова думка, 1965. Т.2. Українська література ХІХ початку ХХ ст. 408 с.
23. Благой Д.Д. История русской литературы ХVІІІ века. М.: Учпедгиз, 1955. 568 c.
24. Бланшо М. Сад // Маркиз де Сад и ХХ век. - М.: РИК Культура”, 1992. С.47 88.
25. Бончев Н. Европейские писатели-классики в переводе на болгарский язык и польза от изучения их сочинений // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5-ти т. М.: Искусство, 1968. Т.4. Полутом 2. С.411 414.
26. Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини ХІХ ст. К.: Держлітвидав, 1959. 588 с.
27. Валицкая А.П. Русская эстетика ХVІІІ века. М.: Искусство, 1983. 238 с.
28. Вернет И. Нечто об осле. /Подражание Стерну/ // Украинский вестник. 1817. Кн.8. С.188 193.
29. Вернет И. Нечто о пристрастии // Украинский журнал. 1824. - № 3. С. 134 142.
30. Вернет И. Полезный труд в уединении // Укр. вестник. 1817. Кн.7. - С.66 67.
31. Вернет И. Харьковское кладбище // Украин. вестник. 1817/ Кн.6. C.319 322.
32. Веселовский А.Н. В.А.Жуковский. Поэзия чувства и „сердечного воображения”. Санкт-Петербург: Типография „Научное Дело”, 1904. 546 с.
33. Виланд К.М. История абдеритов. М.: Наука, 1978. 362 с.
34. Вінкельман Й. Про художній ідеал прекрасного. К.: Мистецтво, 1990. 307 с.
35. Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. Львів: Світ, 1994. Кн. 2. 558 с.
36. Вольтер. Из Рассуждения о древней и новой трагедии”, предпосланного трагедии Семирамида”// История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. М.: Искусство, 1966. - Т.2. Эстетические учения ХVII - ХVIII веков. С.298.
37. Вольтер. Философские сочинения. М.: Наука, 1989. 751 c.
38. Вольтер. Эстетика. М.: Искусство, 1974. 392 с.
39. Габермас Ю. Філософський дискурс модерну. К.: Четверта хвиля, 2001.- 424 с.
40. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного. М.: Искусство, 1991. 423 с.
41. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. К.: Либідь, 2001. 488 с.
42. Гачев Г. Неминуемое. Ускоренное развитие литературы. М.: Художественная литература, 1989. 431 c.
43. Гевлич А.П. Об изящном // Русские эстетические трактаты первой трети ХІХ века: В 2 т.: М.: Искусство, 1984. Т.1. С.325 342.
44. Геник-Березовська З. Грані культур. Бароко. Романтизм. Модернізм. К.: Гелікон, 2000. 368 с.
45. Гердер И.Г. Из переписки об Оссиане и о песнях древних народов // Гердер И.Г. Избранные сочинения. М.- Л: Художественная литература, 1959. С.24 42.
46. Гете И.В. Собрание сочинений: В 10-ти т. М.: Художественная литература, 1980. Т.10. 510 с.
47. Геттнер Г. История всеобщей литературы ХVІІІ века: В 2 т. Санкт-Петербург, 1863. Т.1. 468 c.
48. Гоголь Н.В. Собрание сочинений: В 7 т. - М.: Худож. литература, 1984. - Т.1. 320 с.
49. Гонорский Р. Живописной проза // Украинский вестник. -1816. Кн.1. С.39 41.
50. Гонорский Р. Опыты в прозе. Харьков: В университетской типограф., 1818. 124 с.
51. Гончар І.О.Просвітницький реалізм в українській літературі. К.: Наукова думка, 1989. 176 с.
52. Готтшед И.К. Книга о немецком стихотворстве // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. М.: Искусство, 1966. Т.2. Эстетические учения ХУІІ-ХУІІІ веков. С.447 448.
53. Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка. К.: Основи, 1997. 604 с.
54. Грамши А. Искусство и политика: В 2 т. М.: Искусство, 1991. Т.1. 432 с.
55. Грасиан Б. Остроумие, или Искусство изощренного ума // Испанская эстетика. Ренессанс. Барокко. Просвещение. М.: Искусство, 1977. С.169 464.
56. Гребінка Є. Малороссийские повести, рассказанные Грицьком Основьяненком // Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія: У 3 кн. К.: Либідь, 1996. - Кн.1. С.100 102.
57. Гребінка Є.П. Твори: У 3 т. Т.1. Байки. Поезії. Оповідання. Повісті. К.: Наукова думка, 1980. 559 с.
58. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. К.: Освіта, 1992. 192 с.
59. Гулак-Артемовський П. Нечто для сочинителей // Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія: У 3 кн. К.: Либідь, 1996. Кн. 1. С.42 46.
60. Гулак-Артемовский П. О поэзии и красноречии // Украинский журнал. 1824. - № 4. С.174 181.
61. Гулак-Артемовський П. Поетичні твори. Гребінка Є. Поетичні твори. Повісті та оповідання. К.: Наукова думка, 1984. 606 с.
62. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297 с.
63. Гурбан-Ваянский С. Литература и жизнь // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. - М.: Искусство, 1968. Т.4. Полутом 2. С.379 381.
64. Данилевский Р.Ю. Виланд и его История абдеритов” // Виланд К.М. История абдеритов. М.: Наука, 1978. C.221 244.
65. Дашкевич Н.П. Отзыв о сочинении г. Петрова „Очерки истории укораинской литературы ХХ столетия” // Отчет о двадцать девятом присуждении наград графа Уварова. Приложение к LІХ тому „Записок императорской Академии Наук”. Санкт-Петербург,1888. 375 с.
66. Денисова Т.Н. Наука „компаративістика” в сучасному трактуванні // Слово і час. 2005. - № 5. С.24 31.
67. Деркач Б.А. Євген Гребінка. К.: Дніпро, 1974. 149 с.
68. Деркач Б.А. П.П.Білецький-Носенко // Рад. літературознавcndj 1972. - № 7. С.67 - 80.
69. Дерида Ж. Письмо та відмінність. К.: Основи, 2004. 602 с.
70. Дерріда Ж. Позиції. К.: СП Кобза”, 1994. 159 с.
71. Дидро Д. Избранные сочинения. М.: Гослитиздат, 1951. 410 с.
72. Дидро Д. Эстетика и литературная критика. М.: Художеств. литература, 1980. 659 с.
73. Дідро Д. Парадокс про актора. К.: Мистецтво, 1966. 147 с.
74. Довгалевський М. Поетика. /Сад поетичний/. К.: Мистецтво, 1973. 435 с.
75. Доронина Р.Ф. Основные тенденции развития сербской литературы эпохи национального Возрождения // Развитие литературы в эпоху формирования наций. М.: Наука, 1983. С.142 193.
76. Доронина Р.Ф. Сербская и черногорская литературы // Всемирная история литературы: В 9 т. М.: Наука, 1989. Т.6. С.509 516.
77. Жан-Поль. Приготовительная школа эстетики. М.: Искусство, 1981. 448 с.
78. Ж.-Ж.Руссо об искусстве. Статьи, высказывания, отрывки из произведений. М.- Л.: Искусство, 1959. 296 с.
79. Жирмунский В.М. Английский предромантизм // Жирмунский В.М. Из истории западноевропейских литератур. Л.: Наука, 1981. С.146 176.
80. Жирмунский В.М. Карло Гоцци // Жирмунский В.М Из истории западноевропейских литератур. Л.: Наука, 1981. С.249 271.
81. Жирмунский В.М. Лессинг // Жирмунский В.М. Очерки по истории классической немецкой литературы. Л.: Художественная литература, 1972.- С.190 208.
82. Жирмунский В.М. Поэзия английского сентиментализма // Жирмунский В.М. Из истории западноевропейских литератур. Л.: Наука, 1981. С.125 148.
83. Жирмунский В. Раннее немецкое Просвещение // Жирмунский В. Очерки по истории классичес