ТВОРЧІСТЬ ЕРНЕСТА ХЕМІНГУЕЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ ХХ СТОЛІТТЯ (РЕЦЕПЦІЯ І ТИПОЛОГІЯ) : ТВОРЧЕСТВО Эрнеста Хемингуэя В УКРАИНСКОМ литературный процессе ХХ ВЕКА (РЕЦЕПЦИЯ И ТИПОЛОГИЯ)

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

На правах рукопису

ЧИКИРИС НАТАЛІЯ ВАЛЕРІЇВНА

УДК 82.091

ТВОРЧІСТЬ ЕРНЕСТА ХЕМІНГУЕЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ ХХ СТОЛІТТЯ
(РЕЦЕПЦІЯ І ТИПОЛОГІЯ)

10.01.05 порівняльне літературознавство

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Матвіїшин Володимир Григорович,
доктор філологічних наук,
професор

Івано-Франківськ - 2005

ЗМІСТ
ВСТУП.................................................................................................................. 3 РОЗДІЛ I
РЕЦЕПЦІЯ ТВОРЧОГО ДОРОБКУ Е.ХЕМІНГУЕЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ...... 10
1.1. Сприйняття творчості та особистості Е.Хемінгуея в контексті істо-
рико-суспільного розвитку України 30-х 90-х років ХХ століття.. 10
1.2. Е.Хемінгуей в українській літературно-критичній рецепції 30
1.3. Творчість Е.Хемінгуея в українській перекладній інтерпретації 56
РОЗДІЛ II
ТИПОЛОГІЧНІ ЗБІГИ У ТВОРЧОСТІ Е.ХЕМІНГУЕЯ ТА
УКРАЇНСЬКИХ ПРОЗАЇКІВ ХХ СТОЛІТТЯ. 105
2.1. Типологічна спорідненість художніх систем В.Стефаника та Е.Хе­-
мінгуея... 107
2.2. Література „втраченого покоління” та її український провісник
(типологічне зіставлення роману Е.Хемінгуея „Прощавай, зброє” та
повісті-поеми О.Турянського „Поза межами болю”). 141
2.3. Громадянська війна в Іспанії в художній інтерпретації Е.Хемінгуея
(„По кому подзвін”) та Ю.Покальчука („І зараз, і завжди”) 152
ВИСНОВКИ 163
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ....................................................... 174

ВСТУП

Актуальність теми. Вивчення літературного процесу передбачає розгляд художніх особливостей національних літератур та дослідження їх участі у міжлітературному спілкуванні, результатом якого є літературне взаємозбагачення.
Українсько-американські літературні зв’язки мають багатолітню історію, однак вони, порівняно з українсько-слов’янськими, меншою мірою привертали увагу дослідників, залишаючись на периферії порівняльного літературознавства. Зокрема, питання рецепції творчості Е.Хемінгуея до сьогодні вивчалося українським літературознавством досить фрагментарно, хоча міжлітературна взаємодія виявляється передусім через сприйняття красним письменством однієї країни творчості представників інших літератур.
Першими спробами з'ясувати особливості рецепції творчості Е.Хемінгуея стали статті А.Кондратюка „Хемінгуей говорить по-українському” (1969) та Р.Доценка „Хемінгуей, якого маємо і не маємо” (1971), присвячені аналізу перших українських перекладів творів прозаїка. Вагомим внеском у дослідження рецепції творчості Е.Хемінгуея в Україні став розгляд А.Кондратюком загального стану справ у галузі перекладу творів письменника, а також висновки Р.Доценка про відставання української літератури та літературознавства у сприйнятті доробку Е.Хемінгуея та про наслідки цього негативного явища.
Наступний крок у вивченні рецепції був здійснений у 1989 році, коли з'явилася стаття Т.Денисової „І знов про Хемінгуея”. Від перших статей, що висвітлювали лише один аспект рецепції, працю Т.Денисової вирізняв комплексний аналіз цієї наукової проблеми. Дослідниця вказала на особливості сприйняття творчості Е.Хемінгуея в Україні в 1960-х роках, так званий „хемінгуеївський бум”, а також ознайомила із критичною рецепцією та перекладами.
Доробок українського літературознавства з питання вивчення рецепції творчості Е.Хемінгуея українським літературним процесом по суті вичерпується трьома згаданими статтями, що свідчить про наукову необхідність спеціального всебічного вивчення цієї проблеми. Таким чином, дослідження проблеми „Творчість Ернеста Хемінгуея в українському літературному процесі ХХ століття (рецепція і типологія)” є важливим і актуальним, оскільки дозволить збагатити літературну компаративістику новими знаннями у галузі міжлітературних зв’язків.
На актуальність дослідження рецепції вказує і той факт, що історичні умови для поглибленого наукового аналізу склалися лише в останнє десятиліття. Хоча перші згадані вище спроби розглянути рецепцію творчості Е.Хемінгуея українською літературою з’явилися в українському літературознавстві ще наприкінці 1960-х, проте тоді, у період тоталітаризму, неможливо було відкрито вказати на всі причини тих чи інших особливостей процесу сприйняття, оскільки значною мірою вони були наслідком втручання влади у міжлітературні взаємодії. Таким чином, вивчення рецепції творчості Е.Хемінгуея українським літературним процесом є на часі.
Єдність світового літературного процесу, необхідність з'ясувати загальносвітові закономірності розвитку конкретних національних літератур та ті унікальні особливості, що становлять їхню самобутність, стимулюють розвиток типологічних досліджень, серед яких одним із перспективних напрямків є вивчення творчості письменників представників різних літератур у зіставному аспекті. Особливо привабливою у плані типологічного вивчення української та американської літератур ХХ століття є творчість Е.Хемінгуея, оскільки він завжди був яскравим виразником настроїв західного світу першої половини століття, а тематичне розмаїття його доробку, унікальна стилістична палітра, новий тип персонажів, кардинальні світоглядні зміни дозволяють проводити зіставний аналіз на різних рівнях.
Цими обставинами пояснюється зростання інтересу до творчості письменника як об’єкта порівняльного вивчення. Зокрема, І.Денисюк [60-61], І.Драч [65], Вл.Россельс [176] вказували на суголосність творчих засад Е.Хемінгуея та В.Стефаника. На підставі таких подібних для творчого доробку обидвох письменників рис, як стоїцизм, індивідуалізм, трагедія і приреченість життя, висока моральність людини, дослідник з діаспори О.Тарнавський відзначив близькість світоглядних позицій В.Стефаника та Е.Хемінгуея [185].
Зіставляючи творчість Е.Хемінгуея та Миколи Хвильового, Т.Денисова [52] обгрунтувала думку про схожість світовідчуття представників „втраченої генерації” та „розстріляного відродження”.
Пошуки аналогій у творчості Е.Хемінгуея та українських прозаїків продовжив О.Бойченко, який, аналізуючи роман американського митця „І сонце сходить” („Фієста”) та роман Ю.Андруховича „Рекреації”, спробував з'ясувати, як проявляється в обох творах архетип карнавалу, свята. Водночас у ході аналізу О.Бойченко зіставляє світовідчуття представників „утраченого покоління” та двох генерацій українців періоду радянського режиму та доби незалежності.
Порівняльно-типологічне вивчення художніх систем антивоєнних романів Е.Хемінгуея та О.Гончара було проведене дослідницею Н.Яремчук, яка розглянула жанрову й стильову специфіку антивоєнної творчості обох письменників.
Однак результати проведених досліджень відображають лише деякі аспекти типології української та американської літератур ХХ століття. Оскільки на сучасному етапі розвитку вітчизняної компаративістики ця проблема вивчена недостатньо, доцільним видається активне проведення зіставного аналізу творчості, з одного боку, українських, а з іншого американських письменників, зокрема Е.Хемінгуея.
До того ж, зіставлення творчої спадщини Е.Хемінгуея із доробком українських прозаїків дозволить виявити нові, ще не знані грані таланту американського письменника, творчість якого вивчалася як в Україні (Т.Денисовою, Д.Затонським, В.Кухаренко, Ю.Лідським), так і за її межами (В.Абросимовою, К.Бейкером, Б.Грибановим, Я.Засурським, І.Кашкіним, М.Старцевим, Е.Стентоном, І.Фінкельштейном, Ф.Янгом та іншими).
Отже, необхідність подальшого вивчення міжлітературної взаємодії, а також потреба з'ясувати загальносвітові закономірності розвитку й національні особливості американської та української літератур визначають актуальність дослідження творчості Е.Хемінгуея в українському літературному процесі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація „Творчість Ернеста Хемінгуея в українському літературному процесі ХХ століття (рецепція і типологія)” виконана в рамках науково-дослідної теми „Літературний процес і творча індивідуальність письменника” кафедри світової літератури й французької мови Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника. Тема схвалена на засіданні бюро Наукової ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 2 від 30 травня 2002 року).
Об’єктом дослідження є процес українсько-американської міжлітературної комунікації від 1928 року до кінця ХХ століття, а також явища типологічної подібності в американській та українській літературах ХХ століття, зумовлені єдиністю світового літературного процесу, та їх національні особливості.
Предметом дослідження є творчість Е.Хемінгуея у контексті українсько-американських літературних взаємин ХХ століття, зокрема сукупність форм і виявів рецепції творчості Е.Хемінгуея українською літературою й літературознавством ХХ століття, а також різноманітність типологічних відповідностей та відмінностей доробку американського письменника й українських прозаїків ХХ століття.
Мета дисертаційного дослідження полягає у розгляді особливостей сприйняття творчості Е.Хемінгуея в Україні, аналізі різних форм рецепції, встановленні типологічних аналогій і відмінностей доробку американського письменника та українських прозаїків ХХ століття, з’ясуванні ролі і місця творчості Е. Хемінгуея в українському літературному процесі ХХ століття.
Реалізація вказаної мети передбачає розв’язання таких завдань:
- розглянути і охарактеризувати процес сприйняття творчості Е.Хемінгуея українською літературою, пояснити його особливості, враховуючи суспільно-історичний контекст;
- розглянути інтерпретацію образу Е.Хемінгуея людини і митця в українській літературі;
- з’ясувати еволюцію поглядів на творчість Е.Хемінгуея шляхом вивчення критичної рецепції доробку письменника в Україні;
- проаналізувати українські переклади творів Е.Хемінгуея, простежити їх історію, визначити соціально-естетичну роль перекладів у розвитку української літератури;
- провести типологічне зіставлення творчості Е.Хемінгуея та низки українських письменників ХХ століття.
Методологічну і теоретичну основу дослідження становлять досягнення сучасної компаративістики з питань літературної рецепції, типологічних відповідностей і відмінностей, художнього перекладу як проблеми порівняльного літературознавства. Теоретичною базою дисертації є праці теоретиків компаративістики та літературознавців, які досліджували літературний процес у типологічних зіставленнях, А.Діма, Д.Дюришина, В.М.Жирмунського, Д.С.Наливайка І.Г.Неупокоєвої, С.М.Пригодія, Б.Г.Реїзова, П.М.Топера, М.Б.Храпченка; роботи О.І.Гайнічеру, Г.Гачечіладзе, С.П.Ковганюка, В.В.Коптілова, О.Л.Кундзіча, М.Т.Рильського, К.І.Чуковського, що стосуються питань теорії і практики художнього перекладу; а також праці істориків літератури Т.Н.Денисової, Д.В.Затонського, Ю.Я.Лідського, С.Д.Павличко та інших.
У процесі дослідження використано різні методи. Історія рецепції творчості Е.Хемінгуея в Україні та її особливості, пов’язані із втручанням влади у процес міжлітературного спілкування (замовчування, бум, кон’юнктурний підхід до вибору творів для перекладу), розглядаються із застосуванням історико-соціологічного і частково біографічного методів. Аналітико-концептуальний огляд літературознавчої рецепції творчості Е.Хемінгуея в Україні здійснено з опорою на описовий та узагальнюючий методи. Під час аналізу українських перекладів творів письменника використано структурно-семіотичний метод, а історико-літературну функцію інтерпретацій як прояву міжлітературної комунікації було з’ясовано за допомогою історико-функціонального методу. Порівняльно-типологічний і частково біографічний методи використовувалися для зіставлення творчості Е.Хемінгуея з доробком В.Стефаника, О.Турянського, Ю.Покальчука, а також для з’ясування спільних тенденцій в українській та американській літературах ХХ століття і для виявлення їх національних особливостей.
Новизна дисертації полягає в тому, що творчість Е.Хемінгуея в українському літературному контексті вперше стала предметом спеціального дослідження, в якому окреслені чинники, що зумовили специфіку рецепції творчого доробку американського майстра українською літературою, вивчені основні тенденції оцінки доробку Е.Хемінгуея українською критикою 1953 2004 рр. Уперше проаналізовано українські переклади творів Е.Хемінгуея, розглянуто їх історію та значення для українського красного письменства. Новизну роботи становлять також типологічні зіставлення творів Е.Хемінгуея та українських прозаїків ХХ століття: О.Турянського, Ю.Покальчука, які до цього часу не проводились. У роботі порівняльне вивчення новелістики В.Стефаника та Е.Хемінгуея вперше стало предметом спеціального комплексного дослідження, хоча у статтях І.Денисюка [60-61], І.Драча [65], Вл.Россельса [176], О.Тарнавського [185], присвячених аналізу творчості кожного з митців, вже висвітлювалися деякі типологічні аналогії малої прози письменників.
Практичне значення отриманих результатів. Результати дисертаційного дослідження допоможуть осмислити творчість Е.Хемінгуея в контексті українсько-американських літературних зв’язків, з’ясувати місце письменника в українській літературі та літературознавстві ХХ століття. Матеріали дослідження можуть знайти практичне використання в процесі вивчення курсу зарубіжної літератури ХХ століття, курсу теорії і практики художнього перекладу, при розробці спецкурсів з теорії порівняльного літературознавства та з історії українсько-американських літературних зв’язків, а також при написанні курсових, дипломних і магістерських робіт.
Апробація результатів дослідження. Роботу обговорено на спільному засіданні кафедр світової літератури й французької мови та української літератури Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника. Її положення викладені у 6 доповідях на наукових конференціях різних рівнів, у тому числі одній міжнародній „Українська література в загальноєвропейському контексті” (Ужгород, 2001); всеукраїнських „Актуальні питання зарубіжної літератури та теорії літератури” (Чернівці, 2002), „Нові підходи до філології у вищій школі” (Запоріжжя, 2002), „Мова. Культура. Бізнес” (Київ, 2001), а також на звітних наукових конференціях аспірантів та викладачів Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника (2002, 2003). За матеріалами роботи опубліковано 6 статей, з них 5 у наукових фахових виданнях, визнаних ВАК України.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури (235 позицій). Загальний обсяг роботи становить 192 сторінки машинопису. Основний текст 173 сторінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Починаючи з другої половини 1930-х років, в українській літературі поступово визріває внутрішня потреба активного засвоєння зарубіжної прози психологічного спрямування, за рахунок якої заповнюється лакуна, що утворилася в національному красному письменстві внаслідок нав’язування соцреалістичних норм. Це створило сприятливі умови для рецепції в Україні творчості Е.Хемінгуея, який на той час вже був всесвітньо відомим прозаїком. Однак втручання влади у процес міжлітературної комунікації штучно загальмувало сприйняття доробку майстра на тридцять років і заклало підвалини зародження хемінгуеївського буму в кінці 1950-х упродовж 1960-х років та появи культу письменника в українському суспільстві.
Залежність рецепції творчості Е.Хемінгуея від позалітературних чинників відбилася на періодизації процесу сприйняття доробку американського письменника українською літературою. Хоча типологічні зіставлення творчості Е.Хемінгуея та українських прозаїків (В.Стефаника, О.Турянського, Миколи Хвильового) доводять, що українська література першої третини ХХ століття була не тільки готова до сприйняття творчої спадщини американського автора, а й частково випереджала його новаторські підходи, однак уже в перший період рецепції (1928-1939) літературознавство гостро критикувало індивідуалізм, відчуженість, які сповідував Е.Хемінгуей як представник „втраченої генерації”, тому його творчість здебільшого ігнорувалася. Репресивний та ідеологічний тиск, в умовах якого розвивалася українська література другої половини 1930-х років, нав’язування їй норм соцреалізму став причиною того, що творчість Е.Хемінгуея залишилася мало поміченою в національному літературному процесі навіть у 1934-1939 роках, коли переклад і видання спадщини письменника російською мовою значно пожвавилися. Однак навіть таким млявий процес рецепції було перервано шістнадцятилітнім табуюванням творчості Е.Хемінгуея (1939-1955) внаслідок гострої реакції тоталітарної влади на написання роману „По кому подзвін”, у якому думки письменника про причини краху іспанської Республіки та його погляди на радянську політико-ідеологічну систему не відповідали офіційній доктрині країни. Позбавлення української літератури можливості сприйняття творчості Е.Хемінгуея було одним із прикладів відлучення її від світових літературних тенденцій і процесів та приречення її до ізоляції, тематичної, проблемної і стильової одноманітності.
Процеси оновлення, що розпочалися у суспільному і мистецькому житті з 1955 року, позитивно позначилися на рецепції творчості Е.Хемінгуея. Покращення стосунків зі США, більша прозорість „залізної завіси” та написання американським прозаїком повісті Старий і море” (1952) призводять до реабілітації творчості майстра в Україні. Реакцією на штучне гальмування, в умовах якого відбувалося сприйняття доробку письменника у 1930-х першій половині 1950-х років, став „хемінгуеївський бум” (1955 перша половина 1970-х рр.) масове захоплення творами Е.Хемінгуея та його особистістю.
Основним фактором, що викликав надувагу до творчості Е.Хемінгуея, була інформаційна ізольованість України від демократичних держав, що знаходилися за „залізною завісою” (зокрема ізольованість української літератури радянського періоду від більшості процесів у світовому мистецтві й культурі), а також потреба прорвати цю інформаційну блокаду.
Другим чинником була поява в українській літературі 1960-х років покоління письменників, які були готові творчо засвоїти психологічну прозу Е.Хемінгуея, розвиток якої в українській літературі був силоміць зупинений репресіями у другій половині 1930-х років. Доробок Е.Хемінгуея у 1960-х роках надає психологічній прозі нової ваги. Водночас гуманізм, стоїцизм творчості американського письменника (особливо періоду „втраченої генерації”), утвердження ним принципів моралі та гідності виявилися суголосними світовідчуттю шістдесятників.
Третьою передумовою, за відсутності якої рецепція доробку американського письменника у тоталітарній країні була б загалом неможливою, став „дозвіл” влади, яка побачила у творчому і життєвому шляху письменника ідеологічно прийнятні для себе атрибути такі, як проживання у соціалістичній Кубі, активна антифашистська діяльність, утвердження у пізніх творах ідеї громадянського обов’язку людини. Ще однією вагомою причиною масового захоплення творами Е.Хемінгуея в Україні і появи культу письменника було захоплення прозаїком як неординарною особистістю. Із цією особливістю рецепції творчості майстра генетично пов’язана поява в українській літературі образу Е.Хемінгуея. Основними його рисами є активна життєва позиція, незламність духу, оптимізм, гуманізм, життєлюбство, внутрішня сила, здатність до боротьби, віра в людину. Водночас аналіз творів українських письменників доводить наявність стійкого асоціативного зв’язку між іменем Е.Хемінгуея та ХХ століттям: письменник стає певним символом своєї епохи.
У період буму розпочинається власне українська рецепція творчості майстра. Хоча після 1955 року влада і не виступала проти рецепції творчості Е.Хемінгуея в українській літературі, вона продовжувала втручатися в цей процес. Зокрема, рецепція творів Е.Хемінгуея в українській літературі до 1979-1981 років відбулася через посередництво російської літератури. Аналіз історії перекладів творів майстра українською мовою доводить існування політико-кон’юнктурного підходу при доборі творів для перекладу. У першу чергу українською мовою перекладалися твори пізнього періоду творчості, коли Е.Хемінгуей став на активну громадянську позицію. Всесвітньо визнані шедеври раннього періоду його творчості з’явилися пізніше.
Українська критична рецепція творчості Е.Хемінгуея кінця 1950-х першої половини 1970-х років відзначається численністю публікацій. Однак до середини 1960-х років літературознавство характеризується значним переважанням публікацій ознайомчого та науково-популярного характеру, відсутністю цілісного вивчення доробку письменника, вибірковістю, ідеологічною заангажованістю під час вивчення творів, намаганням узгодити їх із партійним каноном. Ті романи й оповідання Е.Хемінгуея, які не вкладалася у рамки соціалістичного реалізму, замовчувалися або піддавалися нищівній критиці. Однак загальна оцінка творчості американського письменника-гуманіста була позитивною. Як правило, замість комплексного аналізу усієї спадщини літературознавці розглядали кожен твір окремо і відносили його до „плідних” чи „хибних шукань письменника” [174]. Відповідно, перші надміру акцентувалися, а останні опинялися поза увагою науковців. Захоплення читачів Е.Хемінгуеєм як особистістю зумовило появу на початку 1960-х років цілої низки біографічних розвідок, а також численних публікацій інтерв’ю з ним.
Друга половина 1960-х років характеризується послабленням заангажованості української літературної критики у дослідженні біографії і літературної спадщини Е.Хемінгуея. Свідченням цього стало заповнення у літературознавчих працях "білих плям" у висвітленні життєвого шляху письменника та розгляд усіх без винятку етапів його творчості. Однак, як і раніше, в літературознавстві залишався поділ творів письменника на „прогресивні” та „модерністські”. До останніх зараховували романи й оповідання періоду „втраченого покоління” із притаманним йому пафосом ізольованості та приреченості. Виняток становили лише дослідження Д.Затонського, який науково об’єктивно розглянув ранній період творчості Е.Хемінгуея та інших письменників „втраченого покоління” і наголосив на значному впливі цього етапу на подальшу літературну діяльність „втрачених”.
З 1969 року з'являються перші спроби дослідження української рецепції Хемінгуеєвої спадщини в літературознавчих статтях А. Кондратюка [104] та Р. Доценка [64], присвячених, головним чином, аналізу досягнень в галузі українського перекладу творів прозаїка.
Період буму завершився появою у першій половині 1970-х років двох монографій (Т. Денисової [51] та Ю. Лідського [123]), які на сьогодні є вагомим досягненням української літературно-критичної думки в ділянці вивчення творчості Е.Хемінгуея, та статей Д.Затонського, який розглянув хемінгуеївський кодекс та еволюцію його героя.
Посилення тоталітарного тиску в другій половині 1960-х початку 1970-х років, репресії проти шістдесятників, які піднесли інтелектуально-психологічний рівень української прози на новий щабель, відновлення ідеологічної регламентованості літературної творчості негативно позначилися і на рецепції творчості Е.Хемінгуея. Починаючи з другої половини 1970-х років, кількість публікацій, присвячених вивченню доробку майстра, поступово зменшується. Однак період 1970-тих початок 1980-х років став особливо плідним в плані перекладу спадщини прозаїка. Найбільшим досягненням у процесі перекладної рецепції стало видання чотиритомного зібрання творів Е.Хемінгуея, до якого ввійшли українські інтерпретації, здійснені В.Митрофановим, М.Пінчевським, К.Сухенко та Н.Тарасенко, Ю.Покальчуком, П.Соколовським, Л.Гончар.
Глибинний підтекст, внутрішня емоційність творів, сухість і відстороненість оповіді та інші особливості манери письма Е.Хемінгуея зумовлюють складність перекладу його спадщини, однак творчий підхід дав змогу українським перекладачам адекватно відтворити американські оригінали, зберегти повний об’єм інформації. Українські версії точно відтворюють настрій першотворів, найменші відтінки почуттів та переживань. Образи героїв в інтерпретаціях не менш виразні, ніж у першотворах. Досягти адекватності у перекладах українським інтерпретаторам вдалося завдяки вдалому творчому добору контекстуальних відповідників. Наявність в українських текстах внесених перекладачами уточнень, які пояснюють маловідомі українському читачеві реалії, свідчить про бажання інтерпретаторів сприяти якнайшвидшому і найлегшому засвоєнню творчості Е.Хемінгуея українською літературою.
Інтерпретована українською мовою спадщина Е.Хемінгуея поновлювала престиж психологічної прози і ставала школою для нової української ґенерації прозаїків інтелектуально-психологічного спрямування, зокрема представників житомирської школи (Є.Пашковського, В.Медведя).
Поступове звільнення від ідеологічних обмежень та заповнення „білих плям” в українському красному письменстві ХХ століття, що стали можливими внаслідок суспільно-політичних перетворень в Україні, дали в другій половині 1980-х років поштовх процесу самопізнання української літератури. Засвоєння художнього доробку представників „розстріляного відродження”, репресованого шістдесятництва, літераторів з діаспори значно збагатило тематичну, проблемну, жанрову і стильову палітру української літератури 1990-х років. Ці тенденції влинули на те, що увага до творчості Е.Хемінгуея в Україні дещо зменшується порівняно з попередніми десятиліттями. В цей час рецепція доробку Е.Хемінгуея переходить у стадію стійкого засвоєння, про що свідчить факт вивчення творчості письменника в школах та гуманітарних навчальних закладах. Доробок Е.Хемінгуея все частіше стає об’єктом компаративного вивчення, що дозволяє виявити загальносвітові тенденції в розвитку української та американської літератур і з’ясувати їх національні особливості.
Отже, у процесі інтеграції, який був ускладнений різними позалітературними чинниками, творчість Е.Хемінгуея помітно вплинула на духовне життя українського суспільства і стала органічною частиною українського мистецтва слова.
Типологічні зіставлення творчості Е.Хемінгуея та українських прозаїків, які творили у різні періоди ХХ століття, виявляють спільні тенденції в українському та американському літературних процесах.
Однією із визначальних рис обох літератур першої третини ХХ століття був антагонізм суспільства і людини, про що свідчать результати зіставлення новелістики В.Стефаника та Е.Хемінгуея. Антигуманний характер українського суспільства полягав у граничному зубожінні галицьких селян, нелюдських умовах їхнього підневільного життя в часи австрійського та польського панування. Американська література демонструвала конфлікт людини і суспільства, що виник унаслідок ошуканства державою свого народу, який відправляли на фронти Першої світової війни, позбавивши усіх ідеалів, забравши віру в майбутнє. Ворожість американського суспільства щодо людини виявлялася також у її соціальній незахищеності та несправедливості, які панували у державі.
Людина в українській і американській літературах першої третини ХХ століття беззахисна перед суспільною машиною, однак вона наділена колосальною внутрішньою силою, що дозволяє їй витримувати усі життєві труднощі та не втрачати людської гідності. Стоїцизм і висока моральність людини протистоять несправедливості та антигуманності суспільства.
Одним із найбільших історичних злочинів суспільства проти людства на початку ХХ століття стала Перша світова війна. Ця глобальна катастрофа змінила людські цінності, значно вплинула на світоглядні позиції громадян, що позначилося на багатьох сферах людської діяльності. Зокрема, в літературах європейських країн та США з’являються твори письменників „втраченого покоління”, які сповідували ідею пацифізму, а також повного недовір’я до держави, яка обманом відправляла молодь на фронт, спекулюючи на її патріотичних почуттях. Крах ілюзій, зневіра, фізичні та психічні травми не дають змоги „втраченій генерації” віднайти своє місце у післявоєнному суспільстві, воно марно проживає життя.
Суспільно-політичні умови, в яких перебувала Україна у період Першої світової війни і в повоєнну добу (відсутність державності та цілісності внаслідок приналежності до різних держав (Польщі та Росії), післявоєнна зміна суспільно-політичного устрою в Росії) позначилися на тому, що для української літератури мистецькі ідеї „втраченого покоління” не були характерними. Однак типологічні зіставлення творчого доробку Е.Хемінгуея як представника „втраченого покоління” та О.Турянського виявляють паралелі, які дозволяють стверджувати, що в українській літературі існували твори передвісники літератури „втраченого покоління”.
Ідея краху ілюзій, руйнування довоєнної системи моральних цінностей, формування нових поглядів, що дозволяють вижити у воєнному та післявоєнному хаосі, не були притаманними українській літературі післявоєнної доби. Проте обидві національні літератури сповідували спільну ідею пацифізму, викриваючи злочинну, братовбивчу, безглузду природу війни, яку неможливо виправдати жодними державними інтересами. Спільним для обох літератур є також почуття самоти, приреченості, відчуженості героїв. Однак повість О.Турянського „Поза межами болю” відображала ці ідеї ще в 1917 році, випереджаючи у часі твори „втрачених”.
Обом літературам властиві і схожі тенденції в художньому зображенні Першої світової війни, про що свідчать результати типологічного зіставлення творчості Е.Хемінгуея, В.Стефаника та О.Турянського. Зокрема, історичний та політичний аналіз причин та перебігу воєних подій, а також зображення бойових дій залишаються поза увагою прозаїків. Обидві літератури цікавить передусім доля людини, тому Перша світова війна репрезентована крізь призму страждань солдатів і цивільних це фізичні та психічні травми, смертельний переляк, постійний страх, біль від втрат, галюцинації, спричинені голодом або виснаженням.
Вказана тенденція у змалюванні війни зберігалася в українській та американській літературах також і в наступні десятиліття. Так, при відтворенні подій громадянської війни в Іспанії, Е.Хемінгуей (у 1940 р.) та Ю.Покальчук (у 1981 р.) основну увагу зосереджують передусім на самопізнанні людини на війні, її роздумах та духовній праці.
Іншою спільною для української та американської літератур тенденцією у зображенні теми війни є осмислення морального аспекту проблеми. Перша світова війна в обидвох літературах пистає не лише носієм страждань і болю для людини, й руйнівником системи одвічних моральних цінностей. Конфлікт війни і моралі залишатиметься актуальним в українському та американському літературному процесі протягом наступних десятиліть, зокрема в художньому висвітленні теми громадянської війни в Іспанії, на що вказує типологічне зіставлення творчості Е.Хемінгуея та Ю.Покальчука.
В українській та американській літературах підкреслюється, що війна створює ідеальні умови для вияву найтемніших, „звірячих” сторін людського єства, які дозволяють людині без вагань чинити мародерство, вбивства невинних, грабунки, брудні оборудки тощо. Разом з тим обидві літератури паралельно впроваджують думку про майбутнє моральне відродження й удосконалення людини.
Спільною рисою української та американської літератур є відтворення болісних психологічних переживань героїв з приводу того, що вони змушені вбивати. Ця внутрішня проблема ускладнюється, коли письменники звертаються до висвітлення громадянської війни чи визвольної боротьби, адже убивати доводиться своїх співвітчизників. У цьому випадку в душах героїв виникає конфлікт між громадянським обов’язком та моральними цінностями. Висвітлюючи у своїй творчості громадянську та національно-визвольну війни, Е.Хемінгуей, В.Стефаник, Ю.Покальчук намагаються вирішити складну філософську проблему про можливість вчинення зла в ім’я добра. Митці доходять висновку, що війна це завжди злочин проти людства (адже справедливість війни не позбавляє людину страждань), однак за певних обставин війна є необхідністю.
Художнє осмислення теми війни як страждання людини, знищення моральних підвалин суспільства, як джерела нерозв'язних морально-філософських проблем визначалася трагічною концепцією життя, що домінувала в мистецтві ХХ століття.
Трагічність світовідчуття позначилася на поширенні в українській та американській літературах першої третини ХХ століття есхатологічних мотивів, що виявляється при типологічному зіставленні творчості Е.Хемінгуея та В.Стефаника. Це, зокрема, спільна для обох літератур увага до процесу смерті з позиції людини, яка вмирає, відтворення її фізичних відчуттів і психологічного стану, марень, галюцинацій в стані агонії, на межі життя і смерті. Водночас, смерть трактується як момент істини, коли повною мірою відчувається тягар за скоєні помилки та гріхи, коли усвідомлюється тлінність матеріального і вічність духовного. Таке усвідомлення додає ще більше страждань людині, яка розуміє, що змінити будь-що вже неможливо.
Джерелом трагедії життя людини є ворожість до неї суспільства, яка виявляється у різних формах (війнах, соціальній несправедливості, нестерпних умовах життя, безжальності і байдужості оточуючих), що змушують людину страждати. Одним із варіантів художньої реалізації цієї ідеї в українській та американській літературах першої третини ХХ століття стає тема суїциду як способу звільнення від страждань, які людина вже не в змозі терпіти, а також тема дитинства і смерті, побудована на зіткненні чистого дитячого світу із найганебнішими проявами світу дорослих. Особливо яскраво про це свідчать аналогічні мотиви у новелістиці Е.Хемінгуея та В.Стефаника.
Паралелі у розвитку української та американської літератур було порушено внаслідок проголошення у 1934 році соціалістичного реалізму єдиним методом в українському красному письменстві, що докорінно змінило напрям розвитку української літератури 30-х 80-х років ХХ століття. Трагічна концепція буття поступається місцем оптимізмові та мажорності; індивідуалізм масовості та колективізму; людина із її слабкостями ідеальному позитивному герою-борцю, будівничому, керманичу; увага до внутрішнього світу людини з її душевними переживаннями та особистими проблемами виробничій та громадській тематиці.
Основним критерієм оцінки твору стала ідеологія, натомість естетична вартість відтіснялася на задній план, що, у свою чергу, зумовлювало заангажованість творів того періоду і спонукало письменників до міфотворення. Ідеологічне програмування української літератури виявляється ще яскравіше у типологічних зіставленнях із аналогічним періодом розвитку західноєвропейських та американської літератур, особливо у творах зі схожою тематикою. Приміром, події громадянської війни в Іспанії висвітлені у творах Е.Хемінгуея та Ю.Покальчука з позицій прихильників Республіки. Однак для українського роману, написаного в умовах диктату ідеології, притаманна спрощеність трактування тогочасної історичної дійсності. Вона виявилася у надмірній героїзації та ідеалізації позитивних персонажів (інтербригадівців), а також у контрастному протиставленні прихильникам Республіки франкістів як абсолютних носіїв зла, жорстокості та несправедливості. Така вимушена спрощеність дозволяла авторові роману втриматися в ідеологічних рамках суворих нормативних вимог соціалістичного реалізму.
Регламентованість української літератури тієї доби проявлялася також у неприпустимості критики влади, в той час як Е.Хемінгуей мав змогу відкрито звинуватити командування у поразці Республіки.
Типологічні зіставлення творчості Е.Хемінгуея та українських прозаїків виявляють також спільні тенденції у розвитку української та американської новелістики першої половини ХХ століття. Зокрема, новелістика Е.Хемінгуея та В.Стефаника засвідчує рух малої прози до лапідарності, яка водночас поєднується зі змістовністю та силою емоційного впливу. Засобом досягнення стислості є активне застосування підтексту. Основну увагу новелістів привертають внутрішній світ героїв (душевна робота, роздуми, переживання, нервові зриви, психічні та емоційні стани), що, у свою чергу, призводить до послаблення зовнішньої дії. Незважаючи на різницю у стильовій манері новелістів (експресивної у В.Стефаника та беземоційної у Е.Хемінгуея), твори обидвох митців викликають у читача сильне емоційне враження. В.Стефаник звертається до відкритого відтворення усієї гами переживань героїв за допомогю різноманітних тропів, стилістичних фігур, лексико-синонімічних засобів увиразнення мовлення. Е.Хемінгуей приховує всі емоції у підтексті, змушуючи читача відчути їх через промовисті деталі і таким чином викликає у нього сильні переживання.
Однаковість творчих прагнень новелістів зумовили подібність принципів сюжетно-композиційної побудови творів, а саме: відсутність несподіваних закінчень, заміну експозиції пейзажем, побудову творів на основі градації. Суголосність домінантних рис новелістики позначилася також на подібності застосування письменниками окремих прийомів та елементів внутрішньої форми художнього твору (пейзажів, контрастів та антитез, монтажу, хронотопу).
Типологічні збіги у розвитку української та американської новелістики першої половини ХХ століття відтворюють світові тенденції розвитку малої прози у її русі до сконцентрованості, стислості, збільшення сили емоційного впливу.
Отже, типологічне зіставлення творчості Е.Хемінгуея та українських прозаїків ХХ століття свідчить про спільність напрямку розвитку американської та української літератур першої третини століття, за яким, однак, у другій третині настало різке розмежування, що виникло внаслідок втручання позаестетичних чинників в український літературний процес та порушення законів його розвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абросимова В.Н. Жанровое своеобразие книги Э. Хемингуэя "В наше время" (поэтика новеллистического цикла): Автореф. дис канд-та филологич. наук: 10.01.05 / Моск. Гос. ун-т. М., 1984. 23 с.
2. Абросимова В.Н. Опыт анализа прозаических произведений (на примере новелл Хемингуэя) // Формирование учителя-словесника в процессе изучения литературы. 1978. Вып.1. С. 47-55.
3. Абросимова В.Н. Тургеневский мотив в структуре романа Э. Хемингуэя «И восходит солнце» // Вестник Московского Государственного университета. Серия 9. Филология. 1987. № 2. С. 25-31.
4. Абросимова В.Н. Чехов и Хемингуэй. Поэтика и типология новеллистического цикла // Творческий метод А. П. Чехова: Межвузовский сборник научных трудов. Ростов-на Дону: Изд-во Ростовского-на-Дону гос. пед. ин-та. 1983. С. 109-122.
5. Агеєва В. П. Українська імпресіоністична проза. К.: Віпол, 1994. 158 с.
6. Александрюк Р. Старий і море” Е. Гемінгвей // Зарубіжна література. 2003. № 8 (лют.) С. 11-12.
7. Анастасьев Н. После легенды (О последних произведениях Э.Хемингуэя) // Вопросы литературы. 1971. № 1. С. 119-134.
8. Анастасьев Н. Творчество Э. Хемингуэя: Книга для учащихся. М.: Просвещение, 1981. 112 с.
9. Анастасьєв М. Дегуманізм і війна /Е. Гемінґвей: відмова бути островом/ // Зарубіжна література. 2003. № 8 (лют.) С. 12-14.
10. Анисимов И. Хемингуэй и наше время // Знамя. 1965. № 9. С. 234-245.
11. Анисимов И. Хемингуэй и наше время // Новая эпоха всемирной литературы. Москва: Советский писатель, 1966. С. 584-606.
12. Балтянський М., Гончаренко Н. Гуманіст і життєлюб // Літературна Україна. 1974. 25 червня.
13. Бейкер К. Жизнь Хемингуэя: Пер. с анг. // Иностранная литература. 1969. № 11. С. 234-252.
14. Бейкер К. Жизнь Хемингуэя: Пер. с анг. // Иностранная литература. 1969. № 12. С. 235-245.
15. Белаш Б.Ф. Дом Хемингуэя // Щедроздравье: Стихотворения. Киев: Молодь, 1982. С. 34-35.
16. Белова Т.Н. В. Набоков и Э. Хемингуэй: особенности поэтики и мироощущения // Вестник Московского Государственного университета. Серия 9. Филология. 1999. № 2. С. 55-61.
17. Белова Т.Н. Стиль Э. Хемингуэя-новеллиста (Сб. "В наше время", "Мужчины без женщин", "Победитель не получает ничего"): Автореф. дисс канд-та филологич. наук: 10.01.05 / Моск. гос. ун-т. М., 1978. 20 с.
18. Бойченко О. "І сонце сходить" ("Фієста") та "Рекреації" Ю.Андруховича: дві реалізації одного архетипу // Вікно в світ. 1999. № 6. С. 27-37.
19. Боровик Г. „Велика книга” Хемінгуея // Літературна Україна. 1966. 17 травня.
20. Боровик Г. Новий невідомий роман // Вечірній Київ. 1970. 24 жовтня.
21. Боровик Г. Правила Хемінгуея // Вечірній Київ. 1970. 28 квітня.
22. Боровик Г. „20 тисяч сторінок Хемінгуея // Вечірній Київ. 1969. 4 жовтня.
23. Боровик Г. У Эрнеста Хемингуэя // Огонек. 1960. № 14. С. 38-45.
24. Брадака Л. Ернестові Хемінгуею: Пер. з латиськ. // Літературна Україна. 1965. 8 червня.
25. Братко В.О. Розвиток творчої активності учнів під час вивчення новел Е.Хемінгуея // Зарубіжна література в навчальних закладах. 1999. № 12. С. 37-41
26. Буйда Ю. Эрнест Миллер Хемингуэй: самый советский американский писатель // Новое время. 1999. № 17/18. С. 56-59.
27. Вайнаровська М. Е. Хемінгуей Старий і море” повість-притча про людину // Всесвітня література та культура. 2001. № 7. С. 23-25.
28. Василец В. Так начинался Хемингуэй // Эхо планеты. 1992. № 12. С. 41-44.
29. Василь Стефаник художник слова. Івано-Франківськ: Плай, 1996. 272 с.
30. Вервес Г.Д. В інтернаціональних літературних зв’язках: Питання контексту. К.: Дніпро, 1983. 383 с.
31. Владко В. З любов’ю до людей // Всесвіт. 1961. № 8. С. 88.
32. Вопросы теории художественного перевода: Сборник статей. М.: Художественная литература, 1971. 254 с.
33. Гайнічеру О.І. Поезія і мистецтво перекладу. К.: Дніпро, 1990. 210 с.
34. Гачечиладзе Г.Р. Художественный перевод и литературные взаимосвязи. М.: Советский писатель, 1972. 268 с.
35. Герасимчук Л. Повнота перекладу // Друг читача. 1975. 19 червня.
36. Гиленсон Б.А. Хемингуэй-антифашист // Американская литература 30-х годов ХХ века. М.: Высшая школа, 1974. С. 232-241.
37. Гиленсон Б.А. Хемингуэй в Китае // Проблемы Дальнего Востока. 1988. № 5. С. 132-226.
38. Гиленсон Б.А. Эрнест Хемингуэй: Книга для учащихся старших классов. М.: Просвещение, 1991. 192 с.
39. Гиленсон Б.А. Э. Хемингуэй: "Я дрался за то, во что верил...": Документальный очерк // Новая и новейшая история. 1990. № 5. С. 109-131.
40. Гладишев В., Дубинка В. Система уроків за повістю Е. Гемінгвея Старий і море” // Зарубіжна література. 2003. № 8 (лют.). С. 14-18.
41. Глущенко Т.Ф. „Гімн людині” чи щось інше? /Огляд науково-методичних статей, присвячених вивченню повісті-притчі Е. Хемінгуея „Старий і море”/ // Зарубіжна література в навчальних закладах. 2001. № 4. С. 49-55.
42. Гнідан О. Василь Стефаник: Життя і творчість: Посібник для вчителя. Київ: Рад. школа, 1991. 219 с.
43. Гордєєва Л.В. „Людина не для того створена, щоб терпіти поразки...”: Матеріал до вивчення творів Е. Хемінгуея: 11 клас // Зарубіжна література в навчальних закладах. 1998. № 2. С. 32-34.
44. Горідько Ю. Розчавлені Молохом. Вивчення антивоєнних творів Е.Хемінгуея, Е. М. Ремарка і Г. Бьолля, в основі якого компаративний аналіз художнього тексту // Відродження. 1995. № 5-6. С. 49-51.
45. Грибанов Б. Життя Хемінгуея. Прощання з газетою // Соціалістична культура. 1970. № 6. С. 41.
46. Грибанов Б.Т. Из наследия Эрнеста Хемингуэя // Иностранная литература. 1968. № 6. С. 232-248.
47. Грибанов Б.Т. Хемингуэй. Жизнь замечательных людей. Серия биографий. Выпуск 10 (486). М.: Молодая гвардия, 1970. 447 с.
48. Грибанов Б.Т. Эрнест Хемингуэй: герой и время. М.: Художественная литература, 1980 255 с.
49. Грицюта М.С. Художній світ В. Стефаника. К.: Наукова думка, 1982. 200 с.
50. Денисова Т. „Герой кодексу”, а насправді вірний собі // Зарубіжна література. 1999. № 45 (груд.). С. 1-2, 7.
51. Денисова Т.Н. Ернест Хемінгуей. Життя і творчість. К.: Дніпро, 1972. 164 с.
52. Денисова Т. І знов про Хемінгуея... // Радянське літературознавство. 1989. № 7. С. 44-47.
53. Денисова Т.Н. Історія американської літератури ХХ століття: Навчальний посібник. К.: Довіра, 2002. 318 с.
54. Денисова Т. Літературний процес ХХ сторіччя // Вікно в світ. 1999. № 4 (8). С. 5-74.
55. Денисова Т.Н. Роман і романісти