МАЛІ КОМІЧНІ ФОРМИ В ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ЛІТЕРАТУРАХ ВИСОКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ І РЕНЕСАНСУ : МАЛЫЕ комические формы в западноевропейской литературе ВЫСОКОГО средневековья и Ренессанса

Краткое описание

Запорізький національний університет

На правах рукопису

Сидоренко Оксана Василівна

УДК: 82 22 (4-15) 13/15”

МАЛІ КОМІЧНІ ФОРМИ В ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ЛІТЕРАТУРАХ ВИСОКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ І РЕНЕСАНСУ

Спеціальність: 10.01.05 порівняльне літературознавство

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Торкут Наталія Миколаївна,
доктор філологічних наук,
професор

Запоріжжя-2005

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ І. БІЛЯ ВИТОКІВ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ НАРОДНОЇ
НИЗОВОЇ” ЛІТЕРАТУРИ... 15
1.1. Гносеологічні та онтологічні передумови виникнення
низової” комічної літератури в інтелектуально-духовному
універсумі середньовічної цивілізації 15
1.2. Становлення і розвиток низової” західноєвропейської
літератури XII-XVI ст. та національні жанрові моделі
комічного спрямування... 42
РОЗДІЛ 2. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІ МАЛІ ЕПІЧНІ ФОРМИ КОМІЧНОГО
СПРЯМУВАННЯ: ТИПОЛОГІЧНІ СПІЛЬНОСТІ ТА ВІДМІННОСТІ 77
2.1. Проблемно-тематичний спектр.. 77
2.2. Жанрова типологія: структура, семантика, модальність. 119
РОЗДІЛ 3. ПОЕТИКА КОМІЧНОГО У ФАБЛІО, ШВАНКАХ І ДЖЕСТАХ 141
3.1. Сміхова стихія і її провідні конституенти 141
3.2. Специфіка і механізми творення комічного ефекту 170
ВИСНОВКИ. 200
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 213

ВСТУП

На літературній карті високого Середньовіччя та Відродження чітко простежується співіснування двох різнохарактерних типів літератури аристократично-елітарного та демократичного. Кожен із цих типів має чітко визначений функціональний статус, доволі рельєфні обриси жанрово-стильової палітри і наперед задану проблемно-тематичну орієнтацію, а також свого реципієнта, чиї читацькі очікування детермінують і вибір певних наративних стратегій, й ідейно-художні пріоритети. Саме тому правомірно говорити про наявність в інтелектуально-духовному універсумі XIIXVI ст. двох субкультур високої” та низової”.
Перша субкультура, розвиток якої з плином часу все більше детермінувався не тільки й не стільки зрушеннями у сфері соціально-економічній, скільки змінами у царині інтелектуально-духовній (знайомством з античністю, появою гуманістичної ідеології, Великими географічними відкриттями, коперніканським переворотом та ін.), демонструє відкритість новаціям, високий ступінь художньої динаміки. Друга ж спрямовується головним чином на актуалізацію онтологічних аспектів і зберігає більш стійкі зв’язки з традицією, оскільки орієнтується на світоглядні стереотипи й естетичні уявлення пересічного реципієнта, що за своєю природою були більш консервативними, ніж мисленнєвий континуум аристократичний верств та інтелектуальної еліти. Тож цілком природно, що в художньому просторі високої” літератури відчутніше проступають риси нового ренесансного типу культури, а в низовій” літературі значно довше зберігається велика питома вага середньовічних традицій, відчувається більша ціннісно-ментальна укоріненість у середньовічній цивілізації.
У науковому дискурсі сучасного ренесансознавства протягом останнього десятиліття все відчутніше проступає тенденція розглядати епоху Відродження як історико-культурний період середньовічної цивілізації, в межах якого співіснували, вступали в діалог і активно взаємодіяли різноякісні за своєю світоглядно-аксіологічною орієнтацією, духовними цінностями та естетичними уявленнями культурні потоки середньовічний та ренесансний. Ще у 70-ті роки ХХ ст. Р.І.Хлодовський наголосив на доцільності розмежовування таких понять, як Ренесанс” (доба Відродження) і ренесанс” (ідеологічно-змістовний стиль), що відкрило перспективу створення стереоскопічної візії літератури Відродження. Згідно з цією візією, остання включає не лише творчість власне ренесансних митців, а й тих письменників, чий стиль мислення залишався середньовічним або навіть був відверто антиренесансним [219].
Дослідницьке поле дисертації сформоване з урахуванням вищевикладених позицій. Крім того, ідеологічно-художня негомогенність літературного масиву доби Відродження, неодночасність появи й розквіту ренесансних тенденцій у культурі різних європейських країн дають підстави розглядати несинхронні за піком своєї популярності, але типологічно подібні літературні явища (жанри низової комічної літератури: французькі фабліо, німецькі шванки й англійські джести) як споріднені художні феномени, історичний простір функціонування яких охоплював два історико-культурні періоди середньовічної цивілізації високе Середньовіччя та Відродження.
При вивченні літератури високого Середньовіччя та Відродження більшість науковців концентрували увагу, головним чином, на літературі високій” (лірика трубадурів, труверів, мінезингерів, рицарський роман, гуманістична проза). До сфери наукових пошуків потрапляли здебільшого твори, розраховані на елітарну аудиторію. Показовими у цьому плані є, приміром, літературознавчі праці Є.Мелетинського Середньовічний роман. Походження і класичні форми” [127], Середньовічний роман. Питання типології” [126], А.Михайлова Французький рицарський роман і питання типології жанру в середньовічній літературі” [133], Д. де Ружмона Любов і західна культура” [180], М.Мейлаха Поезія трубадурів темного” та вишуканого” стилю” [125].
Щодо низової” літератури, то вона тривалий час вважалася менш цінною в історико-літературному та естетичному планах. Такий дисбаланс наукових пріоритетів призвів до того, що наше бачення тогочасної картини світу формувалося в основному крізь призму високих” жанрів. Тож і картина ця, як зазначає А.Гуревич, більшою чи меншою мірою зміщена” в бік бачення еліти” [60, с. 8]. Втім, вивчення низової” літератури, на думку С.Аверінцева, є не менш важливим і продуктивним як у культурологічному, так і в літературознавчому аспектах, адже ці жанри особливо пластичні й рухливі; в них закладаються основи пізніших жанрових явищ. Панорама вершинних досягнень літературної епохи ще може якось без них обійтись, але реалістичний підхід до літературного процесу, до літератури як процесу без їх урахування немислимий” [1, с. 213-214].
Протягом останніх десятиліть ставлення до народної низової” літератури поступово змінюється. Відбувається чітке усвідомлення того, що кожний етап культури потрібно розглядати не в його відносній цінності у порівнянні з попереднім або наступним етапом, а в його внутрішній системності” [62, с. 147]. Будучи виразниками світоглядних переконань та інтересів простонароддя, твори даного різновиду літератури становлять, за метафоричним висловом І.Тена, зліпок, схожий на викопну мушлю, відбиток, подібний до залишеного на камені твариною, яка колись жила і померла. У мушлі жила тварина, в документі відобразилася людина. Навіщо вивчаєте ви мушлю, якщо не для того, щоб уявити собі тварину? Так само ж документ ви вивчаєте для того, щоб пізнати людину” [199, с. 73]. Думається, що саме з таких позицій має здійснюватися об’єктивне вивчення цивілізуючої ролі низової” літератури, що й зумовлює посилення інтересу до дослідження її жанрової парадигми та культуротворчих потенцій.
Спектр жанрової диференціації тогочасної низової” літератури, що була представлена, зокрема, такими національними різновидами, як французькі фабліо, німецькі шванки, англійські джести, виявляється досить широким, а хронологічні межі активного функціонування низової” епічної традиції в різних національних культур збігаються лише частково. Водночас, виникнення західноєвропейської народної низової” літератури зумовлювалося цілим рядом чинників, які виявилися подібними для різних країн. Безперечно, з-поміж численних факторів, що впливали на становлення і розвиток даного різновиду літератури на теренах західноєвропейського ареалу, одним із найдієвіших був характер тогочасних суспільно-історичних процесів, які відбувалися в кількох європейських країнах майже одночасно і за схожими сценаріями. Саме це й сприяло формуванню в межах міської низової” літератури типологічного ряду, наявність якого передбачає таку подібність внутрішніх ідейно-художніх структур порівнюваних літературних явищ чи процесів, які залежать від спільностей певного комплексу історичних умов і проявляються (синхронно і діахронно) як у збігах основних художніх задач і рішень, так і в подібності своїх суспільних функцій” [147, с. 155].
Ґрунтовний аналіз особливостей поетики заявлених різнонаціональних жанрових моделей доцільно проводити в контексті тієї регіональної художньої системи, що її утворює народна низова” література. У свою чергу, вивчення того чи іншого літературного явища в контексті певної художньої системи передбачає залучення порівняльно-типологічного аналізу, націленого на виявлення як типологічних збігів, так і контактно-генетичних зв’язків. Такий підхід дозволяє виявити не лише спільний поетико-жанрологічний канон низової” літератури, а й типологічні відмінності, що детерміновані специфікою етнокультурної ментальності та особливостями історичного розвитку певної національної літературної традиції.
Відчутним стимулом до поглибленого вивчення пізньосередньовічної літератури та її жанрової картини слугують, перш за все, ті кардинальні зрушення, що відбулися в рецепції культурного змісту середньовічної цивілізації протягом 60 90-х років ХХ ст., внаслідок славнозвісного бунту медієвістів” та своєрідного перевороту у ставленні до художніх надбань десяти темних віків”, зумовленого роботами Й.Гейзінґи [217], Д.Лихачова [118-122], А.Гуревича [60-62], М.Ігнатенка [87], А.Ястребицької [238; 239], Ле Гофа [52; 53], Ж.Дюбі [72; 73] та ін. Це привело до переосмислення якісно-ціннісної характеристики середньовічної літератури і, зрештою, до відмови від евалюативної поляризації з огляду на усталений розподіл на високу” та низьку”.
У 90-ті роки ХХ ст. помітно пожвавлюється інтерес до вивчення жанрової системи літератури Середньовіччя. Річ у тім, що, на відміну від античності та Ренесансу, ця епоха не створила власної чіткої поетики жанрів, та й взагалі, слово система” стосовно жанрової картини середньовічних західноєвропейських літератур можна вживати лише з певними застереженнями. Це пояснюється тим, що у Середні віки, як наголошує російський вчений А.Михайлов, ще не склалося, і не могло скластися стрункої системи жанрів. Не було єдиної системи жанрів не тільки в плані діахронії, але й у плані синхронії” [136, с. 4]. В унісон звучить і думка Х.-Р.Яусса, котрий наголошує, що теоретики середньовіччя оцінюють літературний твір, беручи до уваги особливості його стилю, а не жанрові правила” [240, с. 97].
З огляду на це, вивчення середньовічних жанрів, які здебільшого не вкладаються в чітко визначені рамки родовидових класифікацій, доцільно співвідносити із загальними тенденціями розвитку тогочасної культури. При цьому варто враховувати специфіку генологічного мислення. Річ у тім, що в умовах Середньовіччя жанр мав своє коло сюжетів, мотивів, тем, а також відповідні прийоми, методи, способи їхньої обробки,... характеризувався певним ”пафосом”, емоційною, психологічною домінантою” [136, с. 5]. Водночас слід пам’ятати, що наведений ряд жанрових ознак набував у кожній національній літературі свого неповторного колориту. Власне тому проблема осмислення сутності категорії жанру в середньовічній літературі залишається актуальною і для літературознавчої компаративістики. Саме її розв’язання дозволяє висвітлити питання типології, адже стадіально-типологічні подібності в середньовічній словесності проявляються саме на жанровому рівні” [130, с. 7], оскільки середньовічні жанри були виразниками не індивідуального світогляду і стилю, а соціально-типового” [135, с. 6].
Здійсненню компаративного дослідження, націленого на формування чітких уявлень про подібність і самобутність різних національних малих комічних форм низової” літератури високого Середньовіччя та Відродження, сприяє наявність фундаментальної наукової бази. До її створення долучилися і культурологи, що вивчали специфіку світоглядних стереотипів та естетичних уявлень тогочасся, й історики літератури, зусиллями яких реконструйовано загальну візію розвитку національних літератур, і теоретики літератури, жанрологічні розвідки яких сприяють глибшому розумінню поетики окремих жанрів. У цьому контексті доцільно згадати імена М.Бахтіна, праця якого Творчість Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя і Ренесансу” здійснила справжній переворот у науковій рецепції середньовічного комізму й запропонувала специфічний ракурс вивчення низової” літератури (крізь призму карнавальної культури) [15], та А.Гуревича, зусиллями якого середньовічна картина світу, реконструйована за артефактами, стала для нас більш зрозумілою [60-62]. Іманентна сутність середньовічної культури, а також особливості світоглядних уявлень пересічних європейців у часи Відродження висвітлюються на сторінках наукових розвідок Й.Гейзінґи Осінь Середньовіччя” [217], М.Барга Епохи та ідеї” [13], В.Даркевича Народна культура середньовіччя” [67].
Доволі цінним в історико-літературному та теоретико-літературному аспектах виявляється досвід, накопичений зарубіжними, радянськими та українськими медієвістами і ренесансознавцями у сфері вивчення поетики окремих жанрів низової” літератури. Так, у роботах сучасних учених, зокрема У.Кіблера [260], М.Шенк [274], А.Михайлова [133-135], В.Динник [71], В.Олевської [154; 155], Ю.Очерета [156], які в своїх розвідках значною мірою орієнтувалися на досягнення Ж.Бедьє, Г.Паріса та ін., досить детально прослідковано історію становлення жанру фабліо, з’ясовано своєрідність сюжетоскладання, особливості співвідношення фольклорного та авторського начал тощо. В ґрунтовних дослідженнях таких вчених, як Б.Пурішев [170-172], М.Реутін [174; 175], Е.Штраснер [277] висвітлено специфіку генезису та жанрові особливості малих епічних форм у лоні німецької літератури. Що ж до англійських джестів, то в зарубіжній і вітчизняній літературознавчій науці окремі аспекти джестової поетики знайшли висвітлення в працях Ф.Вілсона [283], М.Шлаух [275], С.Карла [258], М.Лоуліс [262], Т.Власової [40;41], Н.Торкут [204-207], К.Василини [30-34].
Зауважимо, що пильна увага до низових” жанрів зарубіжної літератури високого Середньовіччя та Відродження сприяла зростанню інтересу вітчизняного літературознавства до вивчення такого самобутнього художнього феномену, як українське низове бароко”, в лоні якого народжувалися артефакти дещо подібні до західноєвропейських комічних форм. Продовжуючи традиції науковців першої половини ХХ ст., зокрема В.Перетца, Н.Петрова, М.Возняка, М.Драгоманова, І.Франка, українські літературознавці М.Грицай [57;58], Г.Нудьга [150;151], О.Мишанич [137], М.Сулима [195], Б.Криса [109;110], Г.Пехник [160;161], Г.Нога [149] та ін., створили цілісну візію розвитку української літератури XVII-XVIII ст., приділивши при цьому значну увагу і творчості мандрівних студентів, поезія котрих різдвяний і великодній бурлеск за жанровою ідеологією є дещо подібною до західноєвропейської комічної літератури. Окремо слід згадати компаративістичні праці В.Крекотня [108] та Д.Наливайка [142;143;145], присвячені розгляду українського бароко в системі бароко європейського, які закладають підвалини порівняльного вивчення народної сміхової культури в Україні та в західноєвропейському регіоні.
Попри відчутне останнім часом підвищення інтересу до низової” субкультури в цілому та до окремих жанрів пізньосередньовічної й ренесансної літератури зокрема, все ще залишається чимало невисвітлених питань, пов’язаних зі специфікою культурного діалогу, що розгортався як у межах однієї національної традиції (тобто між елітарною та низовою” літературами, між різними жанровими модифікаціями в межах єдиної жанрової парадигми та ін.), так і у спільному європейському інтелектуально-духовному просторі (тобто між різними національними культурами). На сьогодні ні в зарубіжному, ні у вітчизняному літературознавстві ще немає цілісного і системного компаративного дослідження низової” літератури.
Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена насамперед потребою розширити й узагальнити відомості про західноєвропейську міську низову” літературу комічного спрямування, а також необхідністю виявлення і комплексного висвітлення типологічних збігів та відмінностей між різнонаціональними жанровими модифікаціями народної комічної літератури.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами полягає в тому, що дане дисертаційне дослідження презентує один із провідних напрямків наукової діяльності лабораторії ренесансних студій, яка є спільним проектом Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України та Запорізького національного університету. Дисертація виконана в рамках науково-дослідної теми Культурна модель у художньому тексті” (реєстраційний номер 0103U000727).
Мета дисертації полягає у з’ясуванні типологічних збігів та відмінностей, що спостерігаються між національними жанровими різновидами низової” літератури високого Середньовіччя та Відродження, а також у виявленні соціокультурних та власне художньо-естетичних чинників, що зумовили їх спільність і своєрідність.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання ряду завдань:
- окреслити комплекс онтологічних і гносеологічних чинників, що сприяли становленню західноєвропейської регіональної художньої системи високого Середньовіччя, в лоні якої сформувалася низова” література;
- висвітлити жанрову генеалогію міської низової” літератури, виявляючи при цьому генетичну спорідненість французьких фабліо, німецьких шванків і англійських джестів;
- розглянути у зіставному аспекті проблемно-тематичний спектр національних варіантів низової” літератури;
- проаналізувати жанрову структуру фабліо, шванків і джестів та виявити їх провідні жанротворчі атрибути;
- у процесі порівняльно-типологічного дослідження виокремити коло найпопулярніших сюжетних алгоритмів, що реалізуються у різних жанрових моделях низової” літератури;
- з’ясувати природу сміхової стихії у фабліо, шванках і джестах, виокремлюючи її провідні конституенти;
- дослідити механізми творення комічного ефекту в міській низовій” літературі та виявити специфіку їхньої кореляції з інтелектуально-духовними запитами й естетичними смаками тогочасного читацького загалу;
- послуговуючись дослідницькими стратегіями нового історизму”, з’ясувати специфіку жанрової ідеології та соціокультурні функції різнонаціональних жанрових модифікацій міської низової” літератури комічного спрямування.
Об’єктом цього дисертаційного дослідження постають типологічні спільності, збіги та відмінності французьких фабліо, німецьких шванків і англійських джестів на тематологічному, жанрологічному рівнях, а також на рівні творення сміхової стихії.
Предметом безпосереднього компаративного аналізу є художні тексти (французькі фабліо, німецькі шванки та англійські джести), які розглядаються під жанрологічним кутом зору і аналізуються на тлі широкого соціокультурного контексту періоду високого Середньовіччя та Відродження.
Теоретико-методологічною базою дисертаційного дослідження слугують фундаментальні праці українських та зарубіжних медієвістів і ренесансознавців (Й.Гейзінґа, М.Бахтін, Д.Лихачов, А.Гуревич, Ж.Ле Гофф, Д.Наливайко, М.Ігнатенко, Є.Мелетинський, А.Михайлов та ін.). Дослідницька методологія ґрунтується передусім на порівняльно-типологічному методі сучасної компаративістики (Д.Дюришин, Б.Реїзов, І.Неупокоєва, Д.Наливайко, Г.Вервес, Р.Гром’як, А.Нямцу та ін.), на засадах системно-цілісного аналізу (А.Уємов, А.Авер’янов, К.Муазан), а також на використанні структуралізму (В.Пропп, М.Дж.Шенк) та аналітичних стратегій нового історизму” (С.Ґрінблатт, К.Галахер, Л.Монроз, Г.Вайт та ін.). Останні дозволяють реконструювати соціокультурне поле функціонування низової” літератури, зануритися у культурний контекст тієї епохи, а також прослідкувати ту соціокультурну функцію стримування” (constraint) або стимулювання” (mobility), яку виконувала низова” література по відношенню до культурних кордонів.
З’ясування витоків жанрової ідеології західноєвропейської міської низової” літератури комічного спрямування передбачає використання, окрім власне літературознавчих методів, також і звернення до аналізу соціокультурної ситуації, в лоні якої зародився даний різновид літератури. Тісне поєднання соціокультурології з новим історизмом” дозволяє розширити гносеологічні горизонти осмислення характеру кореляції цих творів із суспільно-політичною ситуацією доби.
Наукова новизна даної дисертаційної роботи полягає в тому, що вперше у дослідницькому просторі вітчизняного літературознавства здійснюється порівняльно-типологічний аналіз різнонаціональних жанрів міської низової” літератури ХІІ-ХVI ст.: французьких фабліо, німецьких шванків і англійських джестів, які утворюють один типологічний ряд західноєвропейської регіональної культурної спільності. На сторінках роботи запропоновано цілісну візію генезису західноєвропейської міської низової” літератури комічного спрямування і окреслено комплекс онтологічних та гносеологічних чинників, що сприяли її становленню. У процесі порівняльно-типологічного дослідження поетики фабліо, шванків і джестів вперше виявлено спільні проблемно-тематичні коди, сюжетні алгоритми та конституенти сміхового поля, а також з’ясовано характер кореляції жанрової ідеології кожної з досліджуваних національних моделей з інтелектуально-духовними запитами та естетичними смаками її потенційної читацької аудиторії.
Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати і висновки, які увиразнюють загальну картину функціонування західноєвропейської низової” літератури в рамках єдиної регіональної системи, можуть бути використані при підготовці лекційних курсів з історії зарубіжної літератури, у розробці спецкурсів з теорії порівняльного літературознавства та підготовці навчально-методичної літератури.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним дослідженням. Отримані результати, теоретичні положення і висновки сформульовані безпосередньо автором.
Апробація результатів дисертації. Основні положення були представлені у доповідях на 14 конференціях, у тому числі на п’яти Міжнародних наукових конференціях: Україна наукова’2003 (Дніпропетровськ Одеса Львів, червень 2003р.), Мова і культура (Київ, червень 2003р.), Проблеми жанру, стилю, літературного напряму (Запоріжжя, жовтень 2003р.), Літературний дискурс: генезис, рецепція, інтерпретація (літературознавчий, культурологічний, методичний аспекти) (Київ, жовтень 2003р.), наукова конференція молодих учених (Київ, 2004р.); дев’яти Всеукраїнських наукових конференціях: Функціонування літератури в культурному контексті епохи (Дніпропетровськ, лютий 2004р., лютий 2005р.), міжвузівська конференція молодих учених Сучасні проблеми та перспективи дослідження романських та германських мов і літератур” (Донецьк, лютий 2004р.), Переклад у ХХІ столітті (Харків, березень 2005р.), Проблеми розвитку сучасної лінгвістики, світової літератури та перекладознавства (Черкаси, травень 2004р., травень 2005р.), Дні науки в Гуманітарному університеті ЗІДМУ” (Запоріжжя, жовтень 2004р., жовтень 2005р.), Міжкультурні комунікації: традиції і нові парадигми (Алушта, травень 2005р.) та щорічних науково-звітних конференціях Запорізького національного університету в 2003, 2004, 2005 роках.
Публікації. Основні положення і висновки дисертації висвітлені у дванадцяти статтях автора, сім із яких вміщені на сторінках фахових видань:
1. Стан вивченості шванку в літературознавстві другої половини ХХ ст. та шляхи подальшого наукового пошуку // Ренесансні студії. Запоріжжя, 2003. Вип.9. С. 44-54.
2. Специфіка художньої саморепрезентації авторського Я” в народній книзі про Тіля Уленшпігеля // Гуманітарний вісник. Серія: іноземна філологія: Всеукр. зб. наук. пр. Черкаси: ЧДТУ, 2004. Число восьме. С. 145-148.
3. Провідні конституенти сміхового поля в народній книзі про Тіля Уленшпігеля: механізми творення // Вісник Запорізького державного університету: Збірник наукових статей. Філологічні науки. Запоріжжя: ЗДУ, 2004. С. 163-166.
4. Особливості використання сюжетних алгоритмів у західноєвропейських жанрах низової” літератури пізнього Середньовіччя та раннього Відродження // Ученые записки Таврического Национального университета им. В.И.Вернандского. Серия «Филология». Симферополь, 2005. Том 18 (57). С. 304-307.
5. Специфіка структурування вербального пуанту в джестах і шванках // Studia Germanica et Romanica: Іноземні мови. Зарубіжна література. Методика викладання: Науковий журнал / Ред. В.Д.Каліущенко та ін. Донецьк: ДонНУ, 2005. Т.2. № 1 (4). С. 96-105.
6. Структура і семантика заголовків французьких фабліо, німецьких шванків та англійських джестів у світлі компаративного аналізу // Гуманітарний вісник. Серія: Іноземна філологія: Всеукр. зб. наук. пр. Черкаси: ЧДТУ, 2005. Число дев’яте. С. 295-298 (співавтор Торкут Н.М.).

Список литературы

ВИСНОВКИ

Період високого Середньовіччя позначений появою на літературній карті цієї епохи доволі оригінального і самобутнього мистецького явища - міської низової” літератури комічного спрямування національні варіанти якого представлені французькими фабліо, німецькими шванками, англійськими джестами, польськими фрашками тощо. Специфічність даного доробку полягає в тому, що вперше представники соціально незахищених верств населення бюргери, що поповнили найнижчі щаблі соціальної ієрархії вдалися до творення власної писемної літератури. При цьому її становлення та розвиток відбувалися на тлі уніфікованої жанрово-стильової палітри середньовічної літератури клерикальної та рицарської, спрямованої задовольняти смаки елітарного читацького загалу. Зафіксувавши на своїх сторінках ментально-світоглядну, соціально-побутову інформацію з життя нового класу, низова” література стала скарбницею знань про ще донедавна абсолютно ігноровану безмовну більшість”. Гносеологічна цінність даного різновиду літератури полягає в тому, що саме він презентує шляхи зародження ренесансної ідеології, вираженої в свободі волевияву, сутнісному переосмисленні кожною людиною своєї ролі в житті, а відтак самоусвідомленні особистісного начала, пропагуванні відмінних від попередніх форм поведінки серед простолюдинів.
Саме за обставин, коли в аксіологічній системі тогочасся починає абсолютизуватися особистісне начало, коли людина усвідомлює свою цінність, неповторність своїх думок, прийнятих рішень і отримує насолоду від досягнутого, коли мирське, профанне завойовує собі місце поряд із сакральним і за його рахунок” [52, с. 42], і відбувається становлення та впровадження нових жанрових модифікацій народної низової” літератури.
Запропонований на сторінках даної дисертації компаративний аналіз відразу декількох національних жанрових різновидів низової” літератури є першим кроком до виявлення типологічних спільностей та розбіжностей на тематологічному, генологічному, морфологічному рівнях, а також в аспекті вивчення специфіки комічного начала та механізмів творення комізму в них.
Звернення до методології школи нового історизму” (С.Ґрінблатт, Л.Монроз, Л.Маркус) дозволило реконструювати на сторінках даної дисертації історико-соціальний контекст функціонування даного різновиду літератури та, декодувавши провідні культурні коди, визначити характер комізму і виконувану ним соціокультурну функцію. Використання провідних принципів сучасної соціокультурології дало можливість чітко простежити причини виникнення та значного розквіту низової” літератури в західноєвропейському культурному ареалі XII-XVI ст., а це, у свою чергу, заклало основи для подальшого з’ясування онтологічного та гносеологічного аспектів становлення ренесансної жанрової парадигми.
Поява даної літературної продукції, перш за все, була спричинена рядом онтологічних і гносеологічних передумов, що намітили суттєві зрушення в усталеному ході історії. Зокрема, найсуттєвішим чинником стає зниження авторитету інституту церкви, ще донедавна надійного моноліту у захисті і координуванні всіх форм життєдіяльності середньовічного суспільства. Причини цього слід шукати у діяльності церкви, яка окрім своїх прямих повноважень перебрала на себе контроль і за державними інституціями. Це і призвело до своєрідної перенасиченості тієї насаджуваної етико-моральної доктрини, що скоріше все забороняла, ніж дозволяла. Сповідувані церквою категорії універсальності й синкретизму, а також символізм і алегоризм мислення, які спрямовували помисли людини до світу горного”, сформували у свідомості людини вертикаль, що з’єднувала землю та небеса. Тим самим містична вертикаль обмежувала простір і час пересічного обивателя, оскільки все в житті стало співмірним із біблійною історією. Скутість середньовічної людини доктринальними догмами спричинювала до нагального бажання вивільнитися від релігійного пресингу. Таким рекреаційним дійством стає карнавал, який зазначені категорії зводить до їх земної реалізації, що дозволяє зазначену вертикаль перевести в земну горизонталь.
Серед онтологічних передумов, які також інтенсифікували розквіт низової” літератури, варто виокремити наступні: зростання загального рівня освіченості, швидкі темпи розповсюдження і удосконалення книгодрукування, стрімкий розвиток міст, а з ним і впровадження нових форм господарювання, поява нової суспільно-політичної сили третього стану. Зазначені зрушення в соціальній сфері знаходили прямий відгук у сфері гносеологічній, накладаючи помітний відбиток на картину світу середньовічної людини. Головним досягненням стало формування нової особистості, котра із зацікавленістю звернула свій погляд на всі аспекти життєустрою, почала відкривати для себе індивідуальну неповторність кожної людини. Ці аспекти і посприяли появі якісно відмінного від уже кодифікованого типу літератури міської низової” літератури.
Швидкі темпи зародження і поширення аналізованого різновиду літератури були зумовлені і тим фактором, що вона спиралася на доволі потужний пласт як фольклорної традиції, так і окремі жанрові утворення середньовічної художньої творчості. Як було продемонстровано у підрозділі 1.2. даної дисертації, генетичний зв’язок прослідковується з міфологічними сказаннями про першопредків, в основі яких лежить зображення доміфологічних шахраїв. Подальша трансформація пратрікстеріади знайшла своє відображення спочатку в казках про тварин, потім у чарівних, а згодом і побутово-новелістичних, які вже за своєю жанровою ідеологією близькі до казки-анекдоту. Власне в новелістичних казках чітко увиразнюється тема дурості основоположна тема для низової” літератури, що знаходить свою реалізацію в сфері побуту. Єднає казку новелістичного характеру з фабліо, шванками і джестами також і тип головного героя представника простонароддя, наділеного життєвою пристосовуваністю, озброєного кмітливістю, невичерпним оптимізмом, а головне мудрого, що допомагає повсякчасним проявам хитрості.
Суттєвий вплив на формування малих комічних форм спостерігається з боку середньовічного жанру exemplum, який, будучи приналежним до літератури церковної, демократизувався за рахунок включення анекдотів, історій побутового, інколи навіть жартівливого змісту. Саме широкий спектр сюжетних перипетій, зафіксованих у exempla, приваблював творців міської народної літератури, яка, запозичуючи зміст, позбавляла художні тексти надмірного і обов’язкового моралізаторства.
Генетичний зв’язок простежується також із драматичними жанрами: фарсом, інтермедією та інтерлюдією. Ці твори, виконувані як правило у перервах між актами п’єс на релігійну тематику, слугували своєрідною розрядкою, презентуючи замість героїв біблійних історій простолюдинів із їх дріб’язковими проблемами та шляхами їх вирішення, комедійними характерами. На відміну від exempla фарси та інтермедії, так само як і власне міська низова” література, були тісно пов’язані із народною сміховою традицією, зокрема із фольклорними жанрами та карнавальною культурою.
Найрепрезентативнішим зразком народної сміхової культури, який слугував своєрідним інтенсифікатором розвитку низової” літератури, був анекдот. Запозичивши його іманентні жанроутворюючі характеристики, зокрема такі, як незвичайна ситуація, що несподівано вирішується завдяки комічній стихії, твори народної літератури шляхом наративізації сюжету значно розширюють і художній простір, і жанрову прагматику утворюваних жанрових моделей.
Першим таким утворенням на авансцені французької літератури став жанр фабліо, ранні зразки якого виникають у другій половині ХІІ ст., а пік популярності припадає на століття наступне. Характерною його ознакою є те, що він увібрав у себе традиції літератури як куртуазної, так і народної, тим самим об’єднавши художні смаки елітарної читацької аудиторії та простолюдинів. Поява даної жанрової моделі у другій половині ХІІ ст. зумовила віршоване оформлення цих творів, оскільки на той час прозові твори не відносилися до регістру власне літератури. Більшість із 150 зразків даного жанру, які дійшли до нашого часу, анонімні, щоправда історія зберегла імена таких авторів фабліо, як Жан Бодель, Рютбеф і Готьє Ле Льо.
Наступним яскравим утворенням низової” літератури став німецький шванк, історичне життя якого охоплює доволі тривалий період від ХІІ ст. до XVI ст. Саме цим і пояснюється той факт, що ранній шванк, аналогічно до фабліо, написаний віршем, а пізні зразки цього жанру прозою. Найвідомішими авторами шванків традиційно вважають австрійського письменника Штрікера (Піп Аміс”) та поета Філіппа Франкфуртера (Історія священика з Каленберга”), втім, всесвітню славу шванкові як жанру принесла анонімна народна книга про Тіля Уленшпігеля шедевр німецької низової” літератури. Цей твір згодом не лише став скарбницею сюжетів для ренесансних західноєвропейських майстрів слова, а й прислужився відомому бельгійському письменникові Шарлю де Костеру у якості протоджерела.
Не менш колоритним і самобутнім аналогом зазначених жанрів на теренах англійської літератури став джест, жанр суто ренесансний. Як було з’ясовано в процесі дослідження історії формування джестової традиції на англійському ґрунті, перші зразки даного жанру, які здебільшого не збереглися, були віршованими, втім, дивовижну популярність жанрові принесли прозові джестові книги (зокрема Сто веселих історій” та Торбина новин”) та джестові біографії (Веселі та дотепні виверти Скоггіна” та Кумедні оповідання майстра Скелтона, поета-лауреата”). Прикметно, що на початку XVI ст. англійською мовою неодноразово перекладалася німецька народна книга про Тіля, то ж проблемно-тематичну подібність і типологічні спільності на рівні сюжетних алгоритмів між англійськими джестами і німецькими шванками правомірно вважати наслідками контактно-генетичного резонансу.
Важливим моментом еволюційного розвитку джестової традиції була циклізація окремих оповідок навколо постаті головного героя трікстера, це сприяло появі оригінальної жанрової модифікації джестової біографії (крім згаданих сюди слід віднести Джести Тарлтона”, Веселі і зухвалі джести Джорджа Піля”). Безперечно, біографіями їх можна назвати лише умовно, оскільки структурно-композиційна єдність забезпечується тут лише наявністю центрального персонажа, а співвіднесеність із власне приватним біографічним контекстом відсутня.
Певну подібність до фабліо, шванків і джестів спостерігаємо у італійських новеліно, іспанській новелі-корте, польських фрашках та українських піснях мандрівних дяків, щоправда поетика цих жанрів заслуговує окремого спеціального дослідження.
Очевидна спільність різних західноєвропейських малих комічних форм відчувається вже на рівні загальної тональності, яку визначає присутність комічного начала, детермінована рекреаційним прагненням народу до оновлення своїх життєдайних сил. То ж цілком природно, що певна подібність спостерігається і на рівні проблемно-тематичного спектру, і на рівні жанрової структури, семантики та модальності, а також на рівні творення сміхової стихії.
Компаративне дослідження проблемно-тематичних орієнтирів фабліо, шванків і джестів, здійснене у підрозділі 1.2., дозволило з’ясувати коло тих тем, при художньому висвітленні яких спостерігаються типологічні збіги, а також виявити ті мотиви і топоси, що вирізняються національною самобутністю. Спільною для всіх трьох жанрів постає тема сатирично-викривального змалювання служителів церкви. Типологічні збіги при розробці антиклерикальної тематики спостерігаються насамперед у виборі об’єкта висміювання (представники кліру), а також у присутності низки спільних для трьох літератур мотивів: викриття хтивості священиків, висміювання сластолюбства, ненажерливості та жадібності кліриків, справедливе покарання недостойних служителів церкви винахідливими простолюдинами чи самим комічним випадком.
Антиклерикальна спрямованість фабліо має здебільшого прецедентальний характер, а шванки і фабліо, що демонструють значно вищий ступінь соціокультурної заангажованості, ставлять під сумнів речі глобальні доктринальні положення і онтологічну практику католицької церкви. Використання дослідницьких стратегій наукової школи нового історизму” дозволило визначити соціокультурну функцію фабліо, як функцію стримування” культурних кордонів, оскільки французька жанрова модель, хоч і висміювала вади окремих представників кліру, в цілому була націлена на збереження усталених етико-аксіологічних уявлень і доктринальних догм. Шванк і джест, ідеологічний простір яких є значно ширшим, спрямовані на реалізацію функції розхитування” культурних кордонів, оскільки вони ставлять під сумнів певні культурні практики католицизму (закон целібату, латиномовне богослужіння, високий рівень освіченості кліриків та ін.) і, по суті, виступають провісниками нових реформаційних поглядів.
До числа тематичних домінант, що присутні принаймні у двох жанрах (фабліо та джестах), правомірно віднести так звану ґендерну ситуацію (стосунки між представниками чоловічої та жіночої статі). У художньому просторі фабліо на розробку цієї теми орієнтовані два типи мотивів: куртуазні та соціально-побутові. Присутність куртуазності, як своєрідного топосу у фабліо, детермінована хронологічно-географічними параметрами і потужним впливом куртуазної літератури, яка переживала пік своєї популярності майже синхронно з появою та розвитком традиції фабліо. Прикметно, що навіть при реалізації соціально-побутових мотивів у фабліо домінує позитивне ставлення до жінки, на відміну від загальної антифеміністичної тональності більшості шванків і джестів.
Ґендерна ситуація у жанровому просторі джесту представлена у трьох основних модифікаціях. Перша модифікація презентує різноманітні випадки подружньої зради (реальної, бажаної чи гіпотетичної), причому, як і у фабліо, організатором більшості сюжетних колізій тут виявляється жінка. Друга модифікація зображує недолугого чоловіка і хитромудру жінку, яка завдяки вдалій витівці успішно реалізує свої плани. Остання з-поміж модифікацій ґендерної тематики (жінка-господиня і чоловік, що потрапив у певну залежність від неї) презентує жінку, як об’єкт критики, а чоловіка, що виходить переможцем із побутових чи інтелектуальних баталій суб’єктом комізму. Прикметно, що у тій картині світу, яка вибудовується в англійських джестах на ґендерну тематику, взагалі відсутні куртуазні топоси і культурні коди, якими ряснів художній простір фабліо.
Тематично-проблемне поле німецького шванку і англійського джесту єднає присутність таких тематичних домінант, як демонстрація героєм своєї блазенської натури та апологетика трікстерства. Герої шванків і джестів, як правило, заперечують усталені патріархальні звичаї і тим самим сприяють становленню нового світогляду.
До числа тем, які мають яскраво виражене національне забарвлення і присутні лише в одному із аналізованих жанрів, можна віднести зображення стосунків між майстрами і підмайстрами у шванках та сатиричне висвітлення у джестах сутичок чи конфліктів, що виникають між іноземцями й англійцями, або лондонцями і провінціалами. Поява цих тем у конкретних національних літературних традиціях, безперечно, детермінована специфікою соціокультурних контекстів.
Найбільш популярними топосами, що їх використовують фабліо, шванки і джести, виявляються бінарні опозиції (хитромудра жінка недолугий чоловік, хтивий священик жінка, вірна своєму чоловікові, тупий селюк шахраюватий трікстер, жадібний клірик хитрий прихожанин, недостойний священик супротивник, що викриває його). Загальним місцем низової” комічної літератури в цілому можна визнати апологетику людської активності.
Симптоматично, що і у фабліо, і у шванках, і у джестах симпатія завжди на боці героя, який є життєво активною особистістю, котра завдяки реалізації своєї блазенсько-трікстерської природи, а також використанню розуму, дотепності, гострого слівця завжди задовольняє власні потреби. Своєрідними засобами підсилення цієї атрибутивної ознаки головного героя є ряд поетичних кодів, серед яких такі, як прагнення надати змістові оповідок реального топографічного забарвлення, привнесення біографічного” струменя, авторська присутність тощо.
Як було продемонстровано в процесі аналізу конкретних літературних творів, сюжетно-фабульна база фабліо, шванків і джестів є до певної міри спільною, що підтверджується наявністю типологічних аналогій і мандрівних” сюжетів у різнонаціональних жанрах комічної літератури.
Провідними жанротворчими атрибутами низової” комічної літератури постають розважальність змісту і карнавальне начало, дієвість яких досягається через поетику заголовків, через домінування певних сюжетних алгоритмів і через характер композиції, тобто через те, що складає жанрову матрицю. Порівняльний аналіз фабліо, шванків і джестів під окресленим кутом зору засвідчив наявність двох основних типів заголовків, специфіка яких обумовлена хронологією функціонування конкретних національних жанрових модифікацій. Так, наприклад, до першого типу відносимо заголовки всіх фабліо, а також ранніх німецьких шванків, тобто оповідки, поява і функціонування яких припадає на літературу високого Середньовіччя. Тут дається взнаки очевидне наслідування літературної традиції, орієнтація на певну нормативність у називанні художніх творів. Будучи вкрай лаконічними, заголовки цього типу можуть містити інформацію про основний об’єкт, що є причиною розгортання сюжетної колізії. Лише незначна кількість фабліо має заголовки, які являють собою короткий переказ змісту твору другий тип назв, що часто зустрічається у пізніх прозових шванках та джестах, тобто у тому масиві низового” доробку, який відноситься до ренесансної літератури. Конспективний виклад сюжетної канви сприяє залученню широкої читацької аудиторії, зосереджуючи увагу на інтригуючому сюжеті. Уніфікований підхід у називанні творів цих жанрів, що намітився в літературі періоду Відродження, є свідченням творення низовою” літературою власної поетики.
Вирізняє аналізовані збірки шванків і джестів той момент, що попри наявність заголовків у кожної з оповідок, існує також і загальна назва збірок Тіль Уленшпігель” (повний варіант Цікава повість про Тіля Уленшпігеля”) та Кумедні оповідання майстра Скелтона, поета-лауреата”. Типологічні збіги прослідковуються і на рівні цих назв. Так, обидва заголовки фіксують імена головних героїв, котрі були історичними особами, що в свою чергу сприяє прагненню подати історії як реалістичні. Характерним також є прагнення дати попередню характеристику творам через епітети цікава”, кумедні”. Налаштувати читацький загал на позитивно марковані твори, підкреслити їх розважальний характер це головне ідеологічне призначення заголовків, яке досягається завдяки такій структурно-семантичній побудові.
Специфічність низової” літератури, її несхожість на інші функціонуючі різновиди пізньосередньовічної літератури чітко простежується і на рівні сюжетних алгоритмів одного з визначальних компонентів її жанрової матриці. Під сюжетним алгоритмом у даній дисертації запропоновано мати на увазі своєрідну наперед визначену схему розгортання подієвого ряду. До числа найуживаніших алгоритмів, що активно використовуються і фабліо, і шванками, і джестами, відносяться алгоритми нестача/набування чогось бажаного”, провчання/висміювання когось”, реалізація вдалої витівки заради досягнення власного задоволення” та пряме розуміння переносного значення”. Прикметно, що ні проблемно-тематичний спектр, ні характеристика героя не є визначальними чинниками при виборі певного алгоритму. З певною долею умовності таким чинником інколи можна назвати пуант, який здебільшого відіграє ключову роль у жанровій організації шванків і джестів і досить своєрідним чином представлений у фабліо. Наративна розгорнутість жанрової моделі дещо знецінює роль пуанта і формує ефект нанизування сюжетних колізій у межах однієї оповідки.
Спільною рисою пізньосередньовічних фабліо та ренесансних шванків і джестів є очевидна подібність тих моделей світу, які вибудовуються у їхньому художньому просторі. Попри те, що у фабліо домінує сатирична стихія, інспірована бажанням автора викорінити певні вади, а у шванку та джесті пріоритетною виявляється апологетика людської винахідливості, що підживлює гумористичну атмосферу, у всіх трьох жанрах важливу роль виконує комічне начало.
Аналіз поетики комічного у фабліо, шванках і джестах, здійснений у останньому розділі дисертації, дозволив обґрунтувати гіпотезу, згідно з якою типологічні спільності між згаданими жанрами спостерігаються і на рівні творення загальної емоційної атмосфери, яку можна назвати сміховою стихією. Естетизація сміхової стихії, характер якої значною мірою залежить від соціокультурного контексту та естетичних смаків потенційного реципієнта, призводить до формування комічного ефекту. На рівні жанрової структури сміхова стихія може опредмечуватися через такі важливі конституенти, як специфічне жанротворче ядро (пуант), сміхові мотиви та система персонажів.
Серед пуантів, представлених у фабліо, шванках і джестах, можна виокремити чотири основні типи: вербальний, ситуативний, вербально-ситуативний і ситуативно-вербальний. Тип пуанта до певної міри залежить від тематичної домінанти.
Під сміховим мотивом у даній дисертації мається на увазі такий різновид мотиву (за О.Веселовським, зерно сюжету або формула, яка породила сюжет” [цит. за: 220]), який спроможний викликати сміх потенційного читацького загалу. Досвід, набутий при вивченні проблемно-тематичного спектру і жанрової типології низової” комічної літератури, дозволив виокремити декілька груп сміхових мотивів. Перша група мотиви, що об’єднані досить специфічним ідеологічним концептом десакралізацією. Якщо у фабліо, головним чином, піддаються сатиричному висміюванню пороки церковнослужителів, то у шванках і джестах до того ж ще і піддається гострій критиці інститут католицької церкви як такий та практика латиномовного богослужіння.
Друга група сміхових мотивів, присутніх у фабліо, шванках і джестах, об’єднується спільним пафосом апологетикою винахідливості. Засвідчуючи очевидну типологічну подібність різнонаціональних жанрів комічної низової” прози, ці мотиви дають підстави говорити про те, що ментально-ціннісне тло, на якому ці жанри виникали, було спільним і укоріненим у близькі світоглядні орієнтири. У художньому просторі фабліо ця група представлена головним чином мотивами, що прославляють людську винахідливість у сфері ґендерних стосунків та у соціально-побутовій сфері. У царині німецької літератури апологетика винахідливості домінує при висвітленні таких тем, як стосунки майстра та підмайстра, поліпшення героєм свого матеріального становища, а також демонстрація героєм його блазенсько-шахрайської природи. Суто німецьким сміховим мотивом є тема розвінчання діяльності магів та алхіміків. Серед сміхових мотивів джесту, які здебільшого виявляються дуже подібними до шванкових, національно детермінованими можна вважати мотиви, що пов’язані з постатями іноземця та недолугого провінціала.
У системі персонажів низової” комічної літератури можна виокремити суб’єкт комізму (той, хто ініціює сміхову ситуацію, як правило шахрай або блазень), об’єкт комізму (той, хто висміюється), сторонній спостерігач (той, хто вказує публіці на об’єкт комізму і виступає рупором авторської позиції).
У цілому ж на рівні творення комічної стихії фабліо, шванки і джести демонструють типологічну подібність. Комічне начало в усіх проаналізованих жанрах має яскраво виражений карнавалізований характер, а метою карнавалізації може виступати як сатирично-викривальний імператив, що домінує у фабліо, так і прагнення автора досягти рекреаційного ефекту, яке превалює у шванках та джестах. Серед прийомів творення комічного домінують такі, як наділення героїв блазенсько-шахрайською природою, використання такого типу комічності, як раблезіанський сміх, а також введення до системи персонажів дзеркальних героїв. Прикметно, що такі прийоми творення раблезіанського сміху, як обсценні жарти та залучення карнавальних культурних кодів (обігравання матеріально-тілесного низу, змалювання скатологічних вчинків та ін.), у фабліо зустрічаються значно рідше, що зумовлене перебуванням французького жанру під впливом куртуазної традиції.
Спільним для фабліо, шванків і джестів виявляється такий прийом творення комічного, як мовностилістична гра, що реалізує багаті семантичні можливості культурного слова”. Його використання у різних жанрах відрізняється не формою художньої репрезентації, а функціональним призначенням. Герой німецької народної книги грає зі своїми супротивниками, озброївшись метафоричним сприйняттям дійсності, а персонаж англійських джестів незрідка використовує словесну гру, як своєрідну прелюдію до основної частини комічної оповідки. У фабліо гра словами зустрічається рідше, і постає або у вигляді допоміжного елементу розв’язки, або, як і у джесті, стартовою точкою розгортання сюжетної колізії. Введення у систему образів дзеркальних персонажів, що найчастіше використовуються авторами джестів, а також залучення карнавальних кодів і найрізноманітніших описів шахрайських трюків, все це відтворює радість буття, яка є усвідомленою потребою ренесансної особистості.
Використання дослідницьких стратегій нового історизму” дозволило з’ясувати, що жанрова ідеологія фабліо спрямовується здебільшого на стримування культурних кордонів і збереження усталених етико-аксіологічних стереотипів, а шванки і джести виконують принципово відмінну соціокультурну функцію, розхитуючи ментально-світоглядні норми й запроваджуючи нові орієнтири у найрізноманітніші сфери буття індивідуума.
Таким чином, західноєвропейські національні варіанти міської низової” літератури комічного спрямування, що утворюють єдину регіональну систему, демонструють ряд типологічних спільностей і певних відмінностей, детермінованих специфікою розвитку національних літератур та конкретними соціально-історичними чинниками. Як своєрідна сполучна ланка між високою середньовічною та ренесансною літературами, жанрові моделі міської низової” літератури, що пропускають крізь призму сміху реальні картини життя простолюдинів, закладають історико-літературну перспективу, яка знаходить втілення в одному з найпопулярніших жанрів доби Відродження західноєвропейській новелі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С.С. Жанр как абстракция и жанры как реальность: диалектика замкнутости и разомкнутости // Риторика и истоки европейской литературной традиции. М.: Языки русской культуры, 1996. С. 191-219.
2. Адрианова-Перетц В.П. У истоков русской сатиры. Приложение к кн.: Русская демократическая сатира XVII века. М. Л.: Изд-во АН СССР, 1954. С. 137 187.
3. Алексеев М.П. Литература средневековой Англии и Шотландии. М.: Высш. шк., 1984. 351 с.
4. Андреев М.Л. «Новеллино» в истории итальянской литературы и европейской новеллы // Новеллино. М.: Наука, 1984. С. 219-252.
5. Андреев М.Л. Средневековая европейская драма: Происхождение и становление (Х-ХIII вв.). М.: Искусство, 1989. 215 с.
6. Аникин В.П. Русская народная сказка. М.: Просвещение, 1977. 207 с.
7. Аникст А. Театр эпохи Шеспира. М.: Искусство, 1965. 328 с.
8. Аристотель. Об искусстве поэзии. М.: Худож. лит., 1957. 182 с.
9. Ауэрбах Э. Мимесис. Изображение действительности в западноевропейской литературе. М.: Прогресс, 1976. 556 с.
10. Бакула Б. Кілька міркувань на тему інтегральної компаративістики // Слово і час. 2002. №3. С. 50-57.
11. Балашов Н., Михайлов А., Хлодовский Р. Эпоха Возрождения и новелла // Европейская новелла Возрождения. М.: Художественная литература, 1974. С. 5-30.
12. Барг М.А. Шекспир и история. М.: Наука, 1976. 199 с.
13. Барг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. М.: Мысль, 1987. 348 с.
14. Бахорский Г.Ю. Тема секса и пола в немецких шванках XVI в. // Одиссей 1993. М.: Наука, 1994. С. 50-69.
15. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. М.: Худож. лит., 1965. 526 с.
16. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. М.: Художественная литература, 1972. 469 с.
17. Бахтин М.М. Рабле и Гоголь (Искусство слова и народная смеховая культура) // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. М.: Худож. лит., 1975. С. 484-495.
18. Бахтин М.М. Эпос и роман // Бахтин М.М. Вопросы и литературы и эстетики. Исследования разных лет. М.: Худож. лит., 1975. С. 447-483.
19. Бенеш О. Искусство Северного Возрождения. М.: Искусство, 1973. 222 с.
20. Бергсон А. Нарис про значення комічного. К.: Дух і літера, 1994. 165 с.
21. Бессмертный Ю.Л. «Анналы»: переломный этап? // Одиссей. Человек в истории. Культурно-антропологическая история сегодня. М.: Наука, 1991. С. 7-24.
22. Бессмертный Ю.Л. Жизнь и смерть в средние века. Очерки демографической истории Франции. М.: Наука, 1991. 240 с.
23. Бойцов М.А. Политическая активность немецкого бюргерства на имперских собраниях второй половины XIV века // Средневековый город. Межвузовский научный сборник. Саратов: Изд-во Саратовского университета, 1991. Вып. 10. С. 30-40.
24. Борев Ю.Б. Комическое. М.: Искусство, 1970. 269 с.
25. Борев Ю.Б. Эстетика. 4-е изд., доп. М.: Политиздат, 1988. 496 с.
26. Борев Ю.Б. Эстетика. Теория литературы: Энциклопедический словарь терминов / Ю.Б.Борев. М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. 575 с.
27. Бояджиев Г.Н. Вечно прекрасный театр эпохи Возрождения. Италия, Испания, Англия. Л.: Искусство, 1973. 471 с.
28. Бранка В. Боккаччо средневековый. М.: Радуга, 1983. 389 с.
29. Бунич-Ремизов Б.Б. Западноевропейские новеллисты Возрождения обличители лжеавторитетов // Новелла эпохи Возрождения. К.: Политиздат Украины, 1990 С. 5-24.
30. Василина К.М. Англійський конні-кетчерівський памфлет та іспанська пікареска (спроба компаративного аналізу) // Ренесансні студії. Запоріжжя, 1998. Вип.2. С. 40-45.
31. Василина К.М. Соціокультурні передумови виникнення жанру памфлету в Англії XVI ст. // Ренесансні студії. Запоріжжя, 1999. Вип.3. С. 4-16.
32. Василина К.М. Конні-кетчерівські памфлети Р.Гріна в контексті єлизаветинської памфлетистики // Ренесансні студії. Запоріжжя, 2000. Вип.4. С. 22-30.
33. Василина К.М. Англійський конні-кетчерівський памфлет в контексті шахрайської прози XVI ст.: Автореф. дис. ...канд. філол. наук/ Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України: 10.01.04. Київ, 2001. 20 с.
34. Василина К.М. Єлизаветинське суспільство у дзеркалі соціально-побутової памфлетистики // Ренесансні студії. Запоріжжя, 2003. Вип.9. С. 55-64.
35. Венкстерн Л.В. Французский проект реформы образования начала XIV века // Средневековый город. Межвузовский научный сборник. Саратов: Изд-во Саратовского университета, 1991. Вып. 10. С. 56-62.
36. Вервес Г.Д. В інтернаціональних літературних зв’язках. Питання контексту. Вид. 2-е, доповн. й переробл. К.: Дніпро, 1983 383 с.
37. Вервес Г.Д. Як література самоутверджується в світі: Дослідження. К.: Дніпро, 1990. 452 с.
38. Веселовский А.Н. Мерлин и Соломон: Избранные работы. М.: Издательство ЭКСМО-Пресс; СПб.: Terra Fantastica, 2001. 864 с.
39. Викрам Й. Дорожная книжица // Немецкие шванки и народные книги XVI века. М.: Худож. лит, 1990. С. 76-152.