СЛОВЕСНІСТЬ НАРОДІВ ЗАКАВКАЗЗЯ В НАУКОВИХ СТУДІЯХ УКРАЇНСЬКИХ ОРІЄНТАЛІСТІВ КІНЦЯ ХІХ-ПОЧАТКУ ХХ ст.: РЕЦЕПЦІЇ І ДИСТРИБУЦІЇ

Краткое описание

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

На правах рукопису
УДК 82.091

АЛІЄВА Заміна Керім кизи

СЛОВЕСНІСТЬ НАРОДІВ ЗАКАВКАЗЗЯ В НАУКОВИХ
СТУДІЯХ УКРАЇНСЬКИХ ОРІЄНТАЛІСТІВ КІНЦЯ ХІХ-ПОЧАТКУ ХХ ст.: РЕЦЕПЦІЇ І ДИСТРИБУЦІЇ

10.01.05 порівняльне літературознавство

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук, професор
Веркалець М.М.

Київ 2005

ЗМІСТ
Вступ................................................................................................................4 -13
Розділ І. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА .................................14-29
І.1. Взаємини русів з Орієнтом на тлі історичних процесів ............14-22
І.2. Українські митці та вчені про вітчизняних сходознавців..........22-29
Висновки до І-го розділу ....................................................................29

Розділ ІІ.АСПЕКТИ ОРІЄНТАЛЬНИХ ЗАХОПЛЕНЬ М. ГУЛАКА ТА О. НАВРОЦЬКОГО ............................................................................................30-87
2.1. Із заслання до вершин Ельбруса..........................................................30-39
2.2. Витязі вітчизняного сходознавства про «Витязя в тигровій шкурі»...............................................................................................................39-72
2.3. Русини-роксолани в поемі Нізамі Гянджеві..........................................72-87
2.4. Лінгвістичні студії М.Гулака..................................................................87-90
Висновки до ІІ-го розділу ..............................................................................90-91

Розділ ІІІ. ЛЕВ ЛОПАТИНСЬКИЙ ЯК ОРІЄНТАЛІСТ І ЖУРНАЛІСТ.92-130 3.1. На підступах до Сходу ...............................................................92-112
3.2. Картвельські лінгвістичні явища крізь призму Л.Лопатинського.....112-129
Висновки до ІІІ-го розділу............................................................................129-130

Розділ IV. А.КРИМСЬКИЙ У КОНТЕКСТІ НАУКОВО-ІСТОРИЧНИХ ТА ЛІТЕРАТУРНИХ ЗВ’ЯЗКІВ УКРАЇНИ І ЗАКАВКАЗЗЯ...........................131-189
4.1. В епіцентрі наукового сходознавства ...................................................131-137
4.2. Тюркська народна словесність у сприйнятті А.Кримського...............138-163
4.3. Феномен симбіозу тюркських культур .................................................163-169
4.4. А.Кримський і Грузія: плюси і мінуси наукового бачення.................169-186
Висновки до IV-го розділу ............................................................................186-189
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ...............................................................................190-198
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .....................................................199-211
Додано ілюстративний матеріал

В С Т У П

Близько двох тисяч років територія сучасної України була й залишається місцем постійного проживання різних тюркомовних народів, історія яких тісно переплітається з історією туземців. Таке співіснування різних етносів, само собою зрозуміло, знайшло своє відображення в наявності етнічного та культурного рівнів. Ця взаємодія спричинилась до того, що численні тюркомовні народи Північного Причорномор’я взяли активну участь у суспільно-політичних процесах нетюркомовних народів, коли тюркомовний елемент міцно ввійшов у формування низки великих народів Східної Європи, в тому числі українців.
Масовий прихід тюркомовного населення в степи Північного Причорномор’я можна віднести до другої половини ХІУ ст., тобто до часу масового наступу гуннів. Значить, масовий прихід цих народів до Європи належить до того часу, коли зайшлі зі Сходу гунни перейшли Дон, переборовши проживаючих в Приазов’ї та Причорномор’ї готів та союзних з ними аланів, які були за мовним походженням іранцями. Прихід гуннів означав, що в степах Північного Причорномор’я почалась зміна індоєвропейського (іранського) люду народами алтайського (тюркського) походження. Уцілілі в процесі тривалих сутичок алани влились до складу гуннського воєнно-політичного об’єднання, що сприяло етнічній консолідації давніх тюрок з пізнішими іраномовними номадами. Результати такого симбіозу простежуються в більш пізніший період, коли наприкінці V ст. після смерті свого вождя Аттіли гунни повернулись з Паннонії у Північне Причорномор’я. Саме тоді з’явилися згадки про новий народ тюркського походження булгар.
Сусідами булгар в Правобережному Подніпров’ї в VІ ст. були анти, в яких чимало дослідників схильні бачити слов’ян. У зв’язку з цим варто вважати, що термін анти” не має відповідного кореня у слов’янських мовах, а лише аналогію в іранських, що означає мешканець окраїни, пограниччя”. Таким чином, на початку поселення тюркських племен в Північному Причорномор’ї безпосередніми їхніми сусідами були слов’янські переселенці з Півночі та нащадки древнього іраномовного сармато-аланського населення.
У другій половині VII ст. панівне становище у степах Північного Причорномор’я зайняли тюркомовні хозари, які покорили іраномовних аборигенів. Досягши найвищої могутності у VIII-ІХ ст., Хозарський каганат був для Європи певним заслоном перед вторгненням нових кочівників зі Сходу. Хозари були за своєю мовою дуже близькими до булгар, тобто були тюрками, які й донині проживають на півночі Азербайджану.
У Х ст., торуючи шлях з варягів у греки”, на думку Костянтина Багрянородного, Нижнє Подніпров’я почали заселяти роси”, про яких згадує у поемі Іскандер-наме” Нізамі. Проживали на території Русі і свої погани”. Це було пов’язане з тим, що київські князі почали запрошувати до себе на службу для охорони південних кордонів Русі племена тюркомовних кочівників, які іменуються в давньоруських літописах торками”, берендеями”, чорними клобуками”. Таким чином, тюркомовні народи почали вливатися до складу давньоруської народності ще в домонгольські часи. У результаті варто твердити, що історія тюрок Північного Причорномор’я завжди була невід’ємною частиною історії України. Власне кажучи, формування українського етносу не було б можливим без участі в ньому, в першу чергу, представників тюркомовних груп. Перебуваючи в Північному Причорномор’ї, тюрки зі свого боку поглинули не тільки окремі групи слов’ян, але й іраномовних аланів. Неможливо уявити собі минуле теперішньої української держави без історії середньовічних мешканців південних степів, якими були тюрки.
З періодом інтенсивного розвитку наукового сходознавства в Україні збігається входження Орієнту і в художню літературу, яке має древні традиції, починаючи від християн-паломників, автора Слова про Ігорів похід”, антимагометанської книги Лебідь” І.Галятовського, староарабських перекладів Л.Боровиковського, східних сюжетів Г.Сковороди, закінчуючи художніми творами П.Тичини, М.Бажана, А.Турчинської, Б.Тена та багатьох інших.
Проте найпочесніше місце у цій галузі належить А.Кримському. Постать А.Кримського-орієнталіста, вершин якої не сягав ще ніхто серед учених світу, є передусім гордістю України, болями якої він жив, за щастя якої боровся і віддав їй усе своє невтомне життя, коли багатостраждальну його батьківщину після Лютневої революції 1917 року осяяв короткочасний промінь волі, він у поетичному циклі В Трапезунті” гордо заявив на весь світ:
І тобі, Вкраїно, вільная дорога
Зараз заблищала до життя нового.
Ти одкритим морем сміло попливеш,
Ти новітнім щастям гордо заживеш [120, 1, 136].
Хоч і належить А.Кримський як письменник і вчений українському народові, його вважають своїм росіяни, азербайджанці, араби, персотаджики, узбеки, казахи, башкири, татари, ефіопи та ін. Недарма ж, будучи професором Лазаревського інституту східних мов у Москві, А.Кримський у курсах своїх лекцій систематично посилається на творчий переклад Авести” К.Бальмонта, поезію М.Гумільова П’яний дервіш”, О.Пушкіна Наслідування арабського” (Отрок милый, отрок нежный”) тощо.
Між іншим, у Книзі про поетів останнього десятиліття” М.П’яст досить вдало схарактеризував наслідування О.Пушкіним Корана, підкресливши, що таке ретроспективне проникнення в епоху дар небагатьох. Адже у Наслідуванні Корану” О.Пушкін впритул підійшов до оригіналу, а окремі сури передані ним абсолютно точно (наприклад, 80-а, що послужила джерелом для наслідування № 3). У 260-му вірші сури Корана натрапляємо на тему, втілену Ф.Тютчевим у політичній поезії Знамена віють на Босфорі”.
Нерідко теми Корана зустрічаються в І.Буніна, навіяні безпосереднім знайомством зі Сходом (Зейнаб”, ”Слід”, Нащадки Пророка”, ”Таємниця”).
Для початку ХІХ ст., коли поети ще рідко бували на Сході і про поета-географа чи поета-етнографа говорити ще не доводилось, характерною темою був гарем. Цим словом можна охарактеризувати Бунт ісламу” англійця П.Шеллі, Ібрагім Селім і Роксолана” поляка С.Твардовського, Східний Селам” О.Ознобишина, Бахчисарайський фонтан”, Стамбул гяури нині прославляють”, ”Талісман”, Ескіз” О.Пушкіна. Ця традиція бере початок від французького уявлення про Схід, що склалося в ХVII-ХVIII ст. і до цього часу міститься у терміні Орієнт”.
В українській літературі 2-ї пол. ХІХ ст. реальним Сходом дихають твори Т.Шевченка Царі”, ”Кавказ”, Марія”, Саул”, ”У Бога за дверми лежала сокира”, акварельні полотна тощо.
Засвоєння східних сюжетів сприяло збагаченню тематики європейських, в тому числі й української літератури, розширенню кола локальних тем та сюжетів, історичних та легендарних фактів з минулого українсько-східних взаємин.
Відомий англійський орієнталіст Пауль Дейсен, досліджуючи цивілізацію Сходу, писав, що серйозне засвоєння східної мудрості спричинить небачений переворот філософського мислення всього Заходу, переворот не стільки зовнішнього ефекту, скільки внутрішнього, такого, що потрясе найглибші закутки людського духу. Так воно і сталося. Опинившись в умовах естетичної кризи, кращі з європейських митців та філософів спрямували свої уподобання на Схід, де ледь жевріли сліди доісторичної цивілізації. Уподібнившись невтомним археологам, вони знімали нашарування завойовників, під яким впродовж віків перебували найдорожчі скарби людського духу з незвичайною силою облагородження. Віднайдено було не стільки освіжаюче джерело для європейської естетичної втоми, скільки таємний пристрій у взаєминах з вищим світом, який Гете назвав неземним камертоном.
Зі Сходом Україна кантактувала з незапам’ятних часів. Численні пам’ятки засвідчують, що навіть князі древньої Русі не тільки воювали з тюрками, а й торгували з ними, мали мирні зносини, вступали в військову спілку. Недарма ж Костянтин Багрянородний засвідчує, що Русь-Україна намагалася жити в мирі та злагоді з печенігами (за часів Ігоря, Ярополка, Святополка), спільно виступала в боротьбі проти варягів. А щодо тюрків та чорних клобуків, які жили навіть поблизу Києва та Переяслава, йде мова в Іпатіївському літописі за 1070, 1150 роки.
Творча взаємодія естетики Закавказзя , як і всього Сходу, з українською літературою, способи зображення орієнтальної дійсності та людських характерів одна з найважливіших проблем міжлітературних зв’язків. Цій проблемі присвячена низка творів Нізамі, Т.Шевченка, М.Гулака, П.Куліша, Л.Лопатинського, І.Франка, Лесі Українки, Ш.Руставелі, А.Кримського та ін.
Вільнолюбиві народи Закавказзя, які пережили жахи монгольського іга та воєнних походів Тамерлана, ніколи не корилися іноземним загарбникам, піднімаючись на боротьбу за своє звільнення та відновлення державної незалежності. Невтомно та наполегливо боролися народи Закавказзя також проти місцевих експлуататорів.
Літературні взаємини народів Закавказзя зі славною й багатовіковою історією зберігаються й розвиваються в новітніх часах з багатьма народами, дотримуючись принципів, започаткованих в сиву давнину. Але вони виходять далеко за межі регіональних контактів, сягаючи, наприклад, берегів Дніпра. Як і в минулому, до сфери спільних інтересів входять не тільки методи боротьби з іноземними загарбниками та місцевими кривдниками, а й прагнення культурної інтеграції з грузинами, туркменами, вірменами, ба й більш віддаленими народами російським та українським. На місцевому азербайджанському рівні можна простежити взаємодію літературно-естетичних надбань, наприклад, спільність поетичних форм: газелі, гошми, мухаммаси, рубаї, месневі та виражальних засобів образи солов’я, троянди, свічки й метелика, стріл повіків та лука брів коханої. На більш віддалених горизонтах притягальними були силабо-тонічна система віршування, тематика національно-визвольних рухів, система морально-етичних принципів, тонкощі фольклорно-етнографічних надбань. Зацікавлення цими сферами, як випливає зі сказаного, не були односторонніми. В свою чергу вчені із західно-європейських регіонів в силу різних обставин не упускали нагоди запозичити кращі естетичні здобутки у грузинів, азербайджанців, туркменів, а ще більшою мірою прилучалися до примноження тих багатств як інтерпретатори, перекладачі і навіть творці. Серед них ураїнські орієнталісти: О.Навроцький, М.Гулак, Л.Лопатинський, А.Кримський, А.Ковалівський та ін.
АКТУАЛЬНІСТЬ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ обумовлена суспільно-політичними та культурними контактами, які на двосторонньому рівні активно підтримують розвинені народи Закавказзя з незалежною Україною. Політична й культурна інтеграція зі Сходом сприяє, зокрема Україні, долати певні релігійні, етичні, мовні стереотипи, що вкоренилися у свідомості сусідніх народів. Історико-пізнавальне та виховне значення у цьому плані мають глибоко інтернаціональні художні та наукові твори переважної чсастини українських вчених другої половини ХІХ поч. ХХ ст. Вони руйнують штучно витворені шовіністичними вченими уявлення щодо неприязні мусульман до християн і навпаки.
Проблема дослідження актуальна у наш час з огляду на пожвавлення ісламського фактора” у внутрішній політиці та міжнародних відносинах мусульманських країн, де інтенсивно здійснюється повернення” віровчення Мохаммеда.
ТЕОРЕТИЧНОЮ ТА МЕТОДОЛОГІЧНОЮ основою праці є історико-порівняльний метод, принцип рецепції як мистецько-художньої єдності, що бере участь у динамічному розвитку іншої літератури, принцип мусульманської екзегези, дослідження орієнтального профілю А.Аджалова, Р.Ахундова, М.Брагінського, М.Веркальця, Л.Грицик, В.Гутирі, М.Грушевського, К.Гурницького, А.Дашдамирова, Т.Кезми, А.Ковалівського, Ю.Кочубея, І.Крачковського, В.Марченка, В.Полєка, В.Сергійчука, Г.Халимоненка, Р.Чілачави та ін.
Виходячи із стратегічних міркувань, які диктує нині непроста сучасність, у дисертації належне місце приділяється геополітичним та культурним чинникам, що об’єднують Україну, Грузію й Азербайджан як стратегічних партнерів.
Якщо вважати, пише Надзвичайний та Повноважний Посол Азербайджанської Республіки в Україні Т.Алієв, що ГУАМ має свій культурно-цивілізаційний вимір, то народи та держави, яких об’єднує ця міжнародна спільнота, повинні на належному рівні пізнавати один одного, розповідати про себе світові та формувати відповідні погляди у людей цих країн з давньою та багатою культурою й традиціями державотворення” [8, 13].
ПРЕДМЕТОМ ТА ОБ’ЄКТОМ ДОСЛІДЖЕННЯ є літературні переклади, адаптації, наукові праці М.Гулака, О.Навроцького, Л.Лопатинського, А.Кримського у контексті з відповідними надбаннями російської та української науково-культурної скарбниці. Автор дисертації не обминає й такого важливого чинника у взаємодії культур, як громадсько-політична діяльність названих орієнталістів на грунті загальнотюркської, азербайджанської, грузинської, вірменської цивілізацій, що крокували впарі з Італійським Ренесансом.
Важливість дослідження, опертого на працях названих українських орієнталістів, випливає з того, що Азербайджан у цьому ряді кавказьких етносів не тільки величезна країна, що за чисельністю населення наближається до України, а й грунт розквіту всесвітньовідомої культури, джерело оновлення та поповнення світового духовного річища.
МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ полягає в тому, щоб на матеріалах оприлюдненої літературно-наукової орієнталістики та архівних документів визначити шляхи наукового засвоєння Сходу в Україні наприкінці ХІХ поч. ХХ ст, зокрема азербайджанської й грузинської естетики, що була предметом зацікавлення багатьох учених. Значна увага приділяється й такому фактору, як присутність в азербайджанських художніх творах феномена української ментальності (Іскандер-наме”, Сім красунь” Нізамі, Обшук” Т.Шахбазі-Симурга, Студенти” Ю.Чеменземінлі ) та порозумінь на релігійному грунті. З іншого боку, аналізується та ж проблема щодо присутності в творах українських учених i митців азербайджанських мотивів (В Азербайджані” М.Рильського, Райдуга” П.Тичини, Нізамі” М.Мірошниченка).
Мета роботи передбачає постановку та розв’язання таких завдань:
з’ясувати об’єктивні причини звернення українських орієнталістів до естетики закавказького регіону та наукового аналізу літературних шедеврів азербайджанців, грузинів, вірменів, татар і сусідніх з ними менш численних етносів;
проаналізувати якість перекладів українською мовою та інтерпретацію творів спільнотюркської, азербайджанської й грузинської усної народної творчості у взаємозв’язках з відповідними українськими надбаннями і якісну міру засвоєння орієнтальних мотивів;
звернути увагу на інтеграційні процеси культур та роль суспільно-політичних факторів у єднанні України з Азербайджаном та Грузією як стратегічних партнерів впродовж століть;
визначити культурно-цивілізаційний стержень, довкола якого належить об’єднатися народам-сусідам і розробити стратегічні плани щодо пропаганди їхніх культурних надбань на світових обширах;
розробити концептуальні засади співробітництва стосовно історичних, політичних та культурних взаємин між Україною, Грузією й Азербайджаном як суверенними країнами, що мають давні з’язки дружби і не заплямовані релігійними, політичними та етнічними антагонізмами;
дати оцінки науково-літературним працям М.Гулака, О.Навроцького, Л.Лопатинського, А.Кримського з позицій сучасності й гуманізму, що проливають світло на ставлення азербайджанського, грузинського та українського народів до представників різних культур і релігій.
НАУКОВА НОВИЗНА дисертаційного дослідження. Зважаючи на наявність значних наукових доробок у царині багатющої спадщини А.Кримського, нами опрацтовано маловідомі архівні документи стосовно історії та літератури азербайджанського, вірменського та грузинського народів, концептуально висвітлено їхню актуальність у нових історичних умовах цих незалежних держав, знято застарілі ідеологічні нашарування тоталітарного режиму й наближено до їх практичного застосування. У спеціальних розділах, присвячених науковій спадщині М.Гулака, О.Навроцького, Л.Лопатинського, А.Кримського як учасників естетичних процесів кавказького регіону, вперше вводимо до наукового обігу призабуті здобутки цих славних українських орієнталістів, що впродовж століття мертвим капіталом лежали в спецфондах України, Грузії й Азербайджану осторонь наукового ока.
ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ дисертації полягає в тому, що на її базі доцільно запровадити окремі літературознавчі та журналістикознавчі розділи відповідних дисциплін як у Грузії, Азербайджані, так і в Україні. Дослідження може бути використане як спецкурс для студентів філологічних та журналістських факультетів. Його доцільність є вартісним і з погляду усвідомлення комплексного засвоєння Сходу в українській літературі та науці 2-ої пол. ХІХ поч. ХХ століть. Тут вперше визначаються форми й засоби відтворення образної системи та стильових особливостей східної поезії українською мовою, зокрема грузинської та азербайджанської.
ЗВ’ЯЗОК ДОСЛІДЖЕННЯ З НАУКОВИМИ ПРОГРАМАМИ, ПЛАНАМИ І ТЕМАМИ Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тема роботи затверджена на кафедрі тюркології відповідно з її планами та темою Системно-науковий підхід вивчення тюркських культур у відповідності з принципами української орієнталістики”, практичне значення якої викликане сучасними геополітичними контактами і світовими інтеграційними процесами.
АПРОБАЦІЯ РОБОТИ. Основні положення дисертації викладені у 10 наукових статтях, обнародуваних у ваківських виданнях України, Білорусії та Азербайджану, зокрема Тюркський фольклор” (К., 2002); Він пройшов крізь серце А.Кримського” (К., 2003); ”Хто із слов”ян фігурує в поемі Нізамі Іскандер-наме” росіяни чи українці?” (К., 2003); Узбекская народная словесность в научных интересах А.Крымского” (К., 2004); Лев Лопатинський як орієнталіст і журналіст”, (Львів, 2004); Низаминин «Исэяндярнамя» поемасында щансы славйанлардан бящс едилир: Украйналылардан, йохса Руслардан?”, Лев Лопатынский шяргшцнас вя ъурналист кими”, Тюркська народна словесність у наукових інтересах А.Кримського”.
Основні положення дисертації викладені у 7 наукових статтях, обнародуваних у ваківських виданнях України, Білорусії та Азербайджану, зокрема "Тюркський фольклор" (Київ, 2002);

1) Він пройшов крізь серце А.Кримського//Східний світ мови та літератури. 2003. № 4. С.116-120.
2) Тюркська народна словесність у наукових інтересах А.Кримського// Східний світ мови та літератури. 2004. № 1. С.132-134.
3) Лев Лопатинський як орієнталіст і журналіст//Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції Українська журналістика в контексті доби”. Львів. 23-24 вересня 2004. C. 12-15.
4) Низаминин Исэяндярнамя” поемасында щансы славйанлардан бящс едилир: Украйналылардан, йохса Руслардан?//Бакы Университетинин Хябярляри. 2003. №3. С.43-50.
5) Лев Лопатынский шяргшцнас вя ъурналист кими//Бакы Педагоъи Университетинин Хябярляри. 2004. № 2. С.297 - 301.
6) О Крымскинин цряйиндян кечди//Бакы Педагоъи Университетинин Хябярляри. 2004. № 1. С.164-174.

5. Основні положення та результати дослідження пройшли апробацію на наукових конференціях:
1. Міжнародній науковій конференції VI сходознавчі читання А.Кримського”//Київ. 30-31 жoвтня 2002. С. 64-65.
2. Ы Улусларарасы Тцрколоъи Семпозиуму.//Узбецька народна словесність у наукових інтересах А. Кримського. Сімферополь. 31 травня-04 червня 2003.

СТРУКТУРА РОБОТИ. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, 12 підрозділів, висновків та бібліографії (211 позицій). Загальний обсяг дослідження 210 сторінок, із них 197 сторінок основного тексту.

Список литературы

В И С Н О В К И

З низки архівних документів довідуємося, що Україна з найдавніших часів підтримувала найтісніші контакти з низкою народів Закавказзя, Близького та Далекого Сходу, в архівах яких, ба й самій пам’яті старожилів, зберігалися правдиві свідчення про русинів, їх характер, звитяги та культурні надбання. Оскільки документи важливого історичного значення про русинів-роксоланів впродовж століть навмисне нищились як польськими, так і московськими колонізаторами (бібліотека Ярослава Мудрого, батуринські та глухівські архіви, церковні книгосховища), перед українськими вченими поставало питання про необхідність пошуків важливих свідчень серед неупереджених орієнтальних народів. Для цього належало скрупульозно вивчати арабську, азербайджанську, грузинську, вірменську та перську мови як ключ до найсокровенніших таємниць.Сприяли цьому, як не дивно, вимушені обставини (М.Гулак, О.Навроцький, Л.Лопатинський) та сплановані наміри й зацікавлення (А.Кримський, О.Багрій).
З цього приводу А.Кримський у вступній статті до Історико-філологічного відділу ВУАН за 1919 рік писав: Стародавня територія сучасної України була місцем для життя або для довшого перебування усяких орієнтальних народів, І перед українською наукою стоїть ціла низка всеможливих питань і завдань, що чекають свого планового розроблення і розв”язання. Іраністика, туркологія і (дисципліна ця особливо потрібна) арабістика,- без отих трьох наук усестороння, неоднобічна історія українства неможлива; без них будуть неминучі зіяючі лакуни в самому-таки українознавстві” [84, ІХ].
За давніх часів, продовжує вчений, Південну Україну залюднювала іранська гілка народів: скіфи-сармати та їхня видозміна алани, мова яких допоможе розплутати етимологію Геродота.Наприклад, назви річок Дніпро”, Дністер”, Дін” осетинські, а найпоширеніші українські слова (собака”) запозичено з іранської мови. Крім того, в Південній доісторичній Русі сильні впливи мала сасанідська матеріальна культура ІV VІ ст. н.е., значення яких можна пояснити засобами перської культури пехлевійських часів.
Іранські впливи нерідко передавалися в Україну не безпосередньо, а через угро-турецькі (урало-алтайські) народи: через Хозарське царство, через печенігів, тюрків (азербайджанців), половців (куманів). Вчений допускає, що навіть т.зв. билинні богатирські сюжети Володимирових часів (Бій батька з сином”) надходили з Ірану через кавказько-половецьке посередництво. Тому на порядку денному визріла потреба вивчати ще одну галузь сходознавства тюркологію, найважнішою гілкою якої є азербайджанська словесність. Оскільки тюркологія тісно переплетена з історією Хозарщини, варто дослідити наявність тюркських лексичних елементів в українській мові, що досить вдало й результативно здійснив сучасний тюрколог професор Київського університету імені Тараса Шевченка Халимоненко Г.І. у праці Тюркізми у ранніх українських літописах” (М.,1995). Згодом, як твердить учений, в часи монгольського лихоліття широкими потоками починають заводнювати українські просторои турецько-татарські впливи, відбиваючись як на мові, усній народній словесності, так і на звичаях. Не можна всесторонньо і продуктивно аналізувати українську мову чи козацьку, чи теперішню без допомоги турецької діалектології, Навіть такий геніальний філолог як Потебня, не раз був робив філологічні помилки, силкуючись витолкувати деякі українські слова слов’янськими коріннями і, пускаючись у натягнені пояснення, тим часом як тюркологія одразу була бдопомогла йому стати на вірний шлях. Не можна цілком продуктивно студіювати історичні відносини України до Орди, до Криму, до Туреччини (яка іноді навіть володіла Україною, або її частинами), не вичерпуючи турецьку й татарську історію в її першоджерелах, доступних тільки тюркологам. Адже ж немало є турецьких джерел, які, хоч мають для нас першорядну вагу (прим.літописи про воювання Туреччини з козаками й Польщею), ще досі спочивають в архівах, і не тільки не олпубліковані, ба навіть не описані” [84, Х].
А такою наукою, як арабістика, належить займатися в Україні, Грузії й Азербайджані, щоб спільними зусиллями вибудувати схему культурних взаємовпливів між народами цих країн, про що немало відомостей в арабських істориків та мандрівників. Арабська мова, мова священного Корану, вважає А.Кримський, є для всіх народів мусульманського Сходу орган науки (з історіографією включно), а дуже часто ще й орган канцелярії і всяких ділових зносин, отак як латинська для середньовікової Європи: листи, грамоти,написи на пам’ятниках (будовах, надгрібках, домашніх речах, всяких рухомих і нерухомих предметах) робилися й робляться арабською мовою, навіть коли власники не араби. Через те кожнісінький орієнталіст, чи буде з нього іраніст, чи тюрколог, чи хто, повинен рівночасно бути дуже досвідченим арабістом; інакше трохи чи не всі історичні джерела будуть перед ним зачинені” [84, ХІ ].
Окрім того, окремі східні дисципліни, наприклад, історія тюркської Хозарщини чи історія персів-Сасанідів абсолютно немислимі без арабістики.
Більше того, на думку вченого, до арабістики повинна вдаватися навіть древньоруська історіографія, яка без згадок ібн-Хордадбе, ібн-Фадлана, ібн-Росте буде поверховою в ділянці відомостей про Русь-Україну. Дослідження історії арабського багдадського халіфату та його синкретичної (арабо-візантійсько-перської) культури, що ширилася через торгові й політичні взаємини територією мусульманської Азії та Східної Європи, повинні йти в парі з вивченням ісламу як релігії.
Все нижческазане, безперечно, можна вважати новітніми схемами найталановитішого орієнталіста сучасності А.Кримського. При цьому, однак, не варто забувати, що цими орієнтирами, хоч і не офіційними, торували українську орієнталістику першопрохідці М.Гулак, О.Навроцький, Л.Лопатинський та інші.
Відомо, що більше тридцяти років провели на Кавказі двоюрідні брати, учасники Кирило-Мефодіївського товариства М.Гулак та О.Навроцький, які вважаються основоположниками української орієнталістики. А перший з них започаткував на терені Росії вивчення флори й фауни Кавказу, етнографії й усної народної творчості, етимологію мовної специфіки, приналежність низки говорів до того чи іншого лінгвістичного русла.
Широку славу М.Гулаку приніс прозовий переклад поеми Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі” та коментарі до неї. Прочитані у Тифліському гуртку любителів літератури та фольклору 13 та 20 березня 1884 року лекції про поему геніального поета буквально збудоражили грузинське суспільство, викликавши щонайвищі оцінки.
М.Гулак як талановитий мовознавець , відбуваючи заслання в Гянджі, досконало вивчив мову туземців і захопився дослідженням перлини азербайджанської лірики поеми М.Фізулі Лейла і Меджнун”, в результаті чого вийшла блискуча розвідка про життєпис і творчість учасника національного Ренесансу, оприлюднена у газеті Кешкуль” за вересень 1887 року. Приблизно в цей час він штудіює закордонні джерела стосовно поем Нізамі Іскандер-наме”, Сім красунь”, Скарбниця тайн”, пише про нього розлогу працю Про знаменитого перського поета Нізамі Генджійського і його поему Похід русів проти Бердаа”, дослідження фольклорно-етнографічного характеру про творчість горців тощо.
Важливе місце у науковій спадщині М.Гулака 80-х років займають дослідження азербайджанського фольклору , зокрема поеми Песнь об Эдыгее”, де достовірно описано події, що мали місце за часів хана Золотої Орди Тахтамиша.
У журналі Русская старина” за 1887 рік він друкує статтю Адольф Петрович Берже як орієнталіст” з низкою відомостей про поетів Вагіфа, Ахундова, поетесу Ашик Пері та ін. Збереглися окремі свідчення про те, що М.Гулак був особисто знайомий з М.Ахундовим, справивши помітний вплив на його політичне прозріння, пропагуючи його творчість серед європейців, зокрема у статті Дві турецькі комедії Фетіг Алі Ахундова і становище мусульманської жінки”, яку обнародував часопис Новое обозрение”, що виходив у Тифлісі протягом 1884-1905 років.
Проживши останні п’ятнадцять років у Гянджі, М.Гулак всеціло віддається вивченню духовних надбань азербайджанського народу найрізноманітніших періодів. На жаль, в умовах тогочасної дійсності вони не набули необхідного розголосу і, певно, десь у тайниках силових відомств чекають свого дослідника.
Абсолютно новими відомостями, що не були ще в ноуковому обігу, наповнено другий розділ Лев Лопатинський як орієнталіст і журналіст”. Він присвячений аналізу багатопланових лінгвістичних праць ученого, що охоплюють мовні проблеми численних народів Закавказзя та культурним зв’язкам України з Азербайджаном та Грузією, що сягають сивої давнини.
Уродженець з міста Долина, що на Івано-Франківщині, Лев Лопатинський після закінчення Станіславської гімназії та Львівського університету (1864) незначний час учителював у Львові і видавав Народний календар”.
1865 року початкуючий учений виїхав до підросійської України, де викладав в Седлецькій, Новгород-Сіверській та Київській гімназіях латинську мову. Опинившись над Каспієм, він не полишає журналістської праці, а в Тифлісі видає Сборник материалов для описания местностей и племен Кавказа”.Одночасно талановитий українець досліджує фольклор та мови етносів Кавказу: Суфікси російської мови, Вплив кавказьких мов на їх утворення”, Замітки про особливості нальчицького говору”, Дещо про кумиків та про їхню мову”, Заметки о народе адыге вообще и кабардинцах в частности”,”Кабардинские предания, сказания и сказки, записанные по-русски”, Заметки о кяхском наречии адыгского языка”, Краткая кабардинская грамматика”, Кое-что о кумыках и об их языке”, Русско-кабардинский словарь” та низку підручників з української мови. Він досліджує також народні епічні поеми, твори Нізамі, Фізулі, Відаді, Вагіфа.
Найбільшу славу і світове визнання принесла Л.Лопатинському його Кабардинская грамматика из словарем”, проілюстрована рясною добіркою фольклорно-етнографічного матеріалу. Це була перша фундаментальна праця про одну з найбільш відомих мов іберійсько-кавказької мовної сім’ї, що послужила основою для її подальшого вивчення. Наприклад, угорський лінгвіст Г.Балінт опирався на працю Л.Лопатинського під час написання власної Кабардинської граматики” (1900) і Кабардино-угорсько-латинського словника” (1904).
За Кабардинську граматику із словником” вчений удостоєний наукового ступеня доктора філософії і магістра красних мистецтв Лейпцігського університету та медалі імені В.Розена (1917).
З низки архівних документів довідуємося, що Україна з найдавніших часів підтримувала найтісніші контакти з низкою народів Закавказзя, Близького та Далекого Сходу, в архівах яких, ба й самій пам’яті старожилів, зберігалися правдиві свідчення про русинів, їх характер, звитяги та культурні надбання. Оскільки документи важливого історичного значення про русинів-роксоланів впродовж століть навмисне нищились як польськими, так і московськими колонізаторами (бібліотека Ярослава Мудрого, батуринські та глухівські архіви, церковні книгосховища), перед українськими вченими поставало питання про необхідність пошуків важливих свідчень серед неупереджених орієнтальних народів. Для цього належало скрупульозно вивчати арабську, азербайджанську, грузинську, вірменську та перську мови як ключ до найсокровенніших таємниць.Сприяли цьому, як не дивно, вимушені обставини (М.Гулак, О.Навроцький, Л.Лопатинський) та сплановані наміри й зацікавлення (А.Кримський, О.Багрій).
За давніх часів, продовжує вчений, Південну Україну залюднювала іранська гілка народів: скіфи-сармати та їхня видозміна алани, мова яких допоможе розплутати етимологію Геродота.Наприклад, назви річок Дніпро”, Дністер”, Дін” осетинські, а найпоширеніші українські слова (собака”) запозичено з іранської мови. Крім того, в Південній доісторичній Русі сильні впливи мала сасанідська матеріальна культура ІV VІ ст. н.е., значення яких можна пояснити засобами перської культури пехлевійських часів.
Іранські впливи нерідко передавалися в Україну не безпосередньо, а через угро-турецькі (урало-алтайські) народи: через Хозарське царство, через печенігів, тюрків (азербайджанців), половців (куманів). Вчений допускає, що навіть т.зв. билинні богатирські сюжети Володимирових часів (Бій батька з сином”) надходили з Ірану через кавказько-половецьке посередництво. Тому на порядку денному визріла потреба вивчати ще одну галузь сходознавства тюркологію, найважнішою гілкою якої є азербайджанська словесність. Оскільки тюркологія тісно переплетена з історією Хозарщини, варто дослідити наявність тюркських лексичних елементів в українській мові, що досить вдало й результативно здійснив сучасний тюрколог професор Київського університету імені Тараса Шевченка Халимоненко Г.І.
Все нижческазане, безперечно, можна вважати новітніми схемами найталановитішого орієнталіста сучасності А.Кримського. При цьому, однак, не варто забувати, що цими орієнтирами, хоч і не офіційними, торували українську орієнталістику першопрохідці М.Гулак, О.Навроцький, Л.Лопатинський та інші.
М.Гулак був першим дослідником, який прочитав Вепхвистхаосані” в оригіналі, дійшовши незаперечних висновків, що поема Руставелі за своїм художнім рівнем перевершує ідейний зміст літературних пам’яток, створених як на Сході, так і на Заході в період ХII-ХIII ст., що написана вона виключно за грузинськими мотивами, а зміст її має яскраво виражене інтернаціональне звучання і містить у собі глибокі гуманістичні ідеї, які забезпечили безсмертя її творцеві.
Важливе місце у науковій спадщині М.Гулака займають дослідження фольклору азербайджанського народу, який він добре знав, і одним з перших на терені Російської імперії розпочав знайомити читачів з поезією Нізамі, Його праці Про Нізамі та його поему Похід русів проти Бердаа”, Герат і Англія”, Про гуннів”, аналіз праці Спосібник зі стародавньої історії Сходу до перських війн” піднесли на вищий щабель українське сходознавство.
Чимало уваги приділяв М.Гулак перекладам з мови фарсі Омара Хайяма, Гафіза, а також з азербайджанської Фізулі.
Звернення М.Гулака до творчості Нізамі, твори якого він вивчав за оригіналами (тоді ще не було російських перекладів), свідчить про древні зв”язки України з народами Сходу, про її одвічний потяг до орієнтальних культурних надбань.І лише монгольське нашестя обірвало ці контакти, як і сам розквіт азербайджанської, грузинської та української літератури.
Важливе місце у науковій спадщині М.Гулака 80-х років займають дослідження азербайджанського фольклору , зокрема поема Песнь об Эдыгее”, де достовірно описано події, що мали місце за часів хана Золотої Орди Тахтамиша.
У журналі Русская старина” за 1887 рік він друкує статтю Адольф Петрович Берже як орієнталіст” з низкою відомостей про поетів Вагіфа, Ахундова, поетесу Ашик Пері та ін. Збереглися окремі свідчення про те, що
М.Гулак був особисто знайомий з М.Ахундовим, справивши помітний вплив на його політичне прозріння, пропагуючи його творчість серед європейців, зокрема у статті Дві турецькі комедії Фетіг Алі Ахундова і становище мусульманської жінки”, яку обнародував часопис Новое обозрение”, що виходив у Тифлісі протягом 1884-1905 років.
Одну з яскравих сторінок в історії словесності Закавказзя посідають дослідження Л.Лопатинського, якими пишаються грузини, азербайджанці, осетини та менш чисельні народності: Про походження грузинського народу та його мови”, Замітки про кяхське наріччя адигейської мови, власне бжедухський його говір на підставі тексту Бзигська битвап”, Дещо про кумиків та про їх мову”,”Коротка кабардинська граматика”, Російсько-кабардинський словник з покажчиком”, ”Суфікси російської мови. Вплив кавказьких мов на їх утворення”, аналіз осетинської поеми Алгузіані”, Єврейсько-арамійські тексти”, Керівництво для початкового навчання латинської мови”, ”Латинська граматика”, Лекції з кавказознавства. З”язок кавказьких мов з іншими”.
Значну частину життя присвятив він вивченню історії та літературних пам’яток Грузії , зокрема Картліс Цховреба”. В останній період свого життя поруч з вивченням тюркських літератур він опрацьовував Історію Грузії”. Як відомо з листа С.Джанашіа за 17 липня 1936 року, А.Кримський надіслав до Інституту Кавказознавства декілька своїх статей про минуле Грузії та дослідження про Картліс Цховреба”. Звичайно, повідомляє автор листа, всі ті статті ми охоче надрукуємо. Особисто мене надзвичайно зацікавила Ваша робота про Картліс Цховреба”. Повідомляю, що наш Інститут в даний час займається питанням підготовки наукової публікації окремих частин цієї збірки...Але особливо цікаво, що Ваші висновки майже збігаються з моїми щодо датування початкової частини Картліс Цховреба”. Будем щастиві отримати цю Вашу роботу та постараємось видати її окремим випуском негайно”[208, 2536]. Вважаючи А.Кримського найбільшим авторитетом з питань історії Грузії, до нього за допомогою зверталися знамениті місцеві лослідники. Так, І.Абуладзе в листі до А.Кримського за 4 квітня 1925 року пише: Чи можу я розраховувати на отримання відгуку від Вас, якщо я пошлю в російському перекладі один з моїх творів Грузинські версії Шах-наме” чи Витязь у тигровій шкурі” чи знову ж Перські джерела, знайдені в пам”ятках грузинської писемності” [209, 28].
Не перебільшуючи ролі українських орієнталістів у вивченні словесності Закавказзя, з певнісю можемо сказати, що вони зробили золотий внесок у культуру численних народів регіону, які шанують їх і називають своїми. Це те, що єднає, а не роз’єднує.

Список використаної літератури та джерел

1. Аббас А. Дослідник, перекладач//Літ.Україна. 1972. 10 лист.
2. Авксентьев А. Ислам и быт. Ставрополь, 1964. 66 с.
3. Азербайджанско-европейские литературные связи. Баку, 1985 205 с.
4. Азербайджанско-европейские литературные связи://Сб. Баку, 1990. 320 с.
5. Алексеев В. О состоянии востоковедения в Киеве//Восток. 1928. № 3.
6. Алиев Г. Академик Крымский и его сочинение Низами и его современники”//Крымский и его современники. С. 16.
7. Алиев Г. Темы и сюжеты Низами в литературах народов Востока. М., 1985. 190 с.
8. Алієв Т. Передмова// Україна Азербайджан: минуле, сучасне, майбутнє. К., 2004. 206 с.
9. Алиева Д. Низами и грузинская литература. Баку, 1989. 220 с.
10. Алишер Навои (Эпоха.Творчество. Навои и наше время). Ташкент, 1968. 99 с.
11. Амирян С. Армяно-украинские литературные связи. Ереван, 1972. 72 с.
12. Амонов Р. Таджикские народные сказки. Душанбе, 1972. 215 с.
13. Антологія літератур Сходу. Х. С.22.- 320 с.
14. Араслы Г. Мотивы азербайджанского эпоса в «Деде Коркуд» и в творчестве Низами. М.,1960. 110 с.
15. Ариф М. Литература азербайджанского народа. Баку, 1958. 150 с.
16. Архів Президії НАН України. Ф.І. № 163
17. Архіви України. 1971. № 1
18. Ауэзов М. Акимкулов Т. Поэзия казахского народа//Антология казахской поэзии. М., 1958. 320 с.
19. Ауэзов М. Киргизский героический эпос «Манас». М., 1957. 211 с.
20. Ауэзов М. О традиционном и новаторском в казахской советской литературе. М., 1960. 190 с.
21. Аширов Н. Ислам и нация. М., 1975. 230 с.
22. Ашуров Г. Ибн Сина и средневековая философия. Душанбе, 1982. 212 с.
23. Бабишкін О. Агатангел Кримський. Літ. портрет. К., 1967. 114 с.
24. Бажан М. Безсмертна поема// Літературно-критичні статті. Твори в 4-х тт. Т.4. С.93-120
25. Базиянц А. Лазаревский институт в истории отечественного востоковедения. М., 1973. 111 с.
26. Бартольд В. История изучения Востока в Европе и в России. Л., 1925. 230 с.
27. Бартольд В. История культурной жизни Туркестана//Сочинения: в 2 т. М., 1963. С.61-92
28. Бертельс Е. Избр. Труды. Низами и Физули: М, 1962. 220 с.
29. Бертельс Е. Великий азербайджанский поэт Низами. Баку, 1940. 320 с.
30. Білецький О. Зібрання праць: У 5 т. К., 1965-1966.
31. Білоштан Я. А.Є.Кримський український письменник//Літ. журнал. 1941. № 1.
32. Брагинский И. Взаимосвязи литератур Востока и Запада. М., 1961. 340 с.
33. Брагинский И. Западно-восточный синтез в «Диване» Гете//Гете. Западно-восточный диван. М., 1988. 120 с.
34. Брагинский И. Звезды поэзии. Душанбе, 1976. 180 с.
35. Брагинский И. Идеи гуманизма в литературах Востока. М., 1967. 219 с.
36. Брагинский И. Интернациональное и национальное в литературах Востока. М., 1972. 380 с.
37. Брагинский И. Литературы Ирана и Средней Азии //История всемирной литературы: в Х т. Т. II. М., 1984.
38. Брагинский И. Проблемы периодизации истории литератур народов Востока. М., 1967. 275 с.
39. Брагинский И.Проблемы востоковедения. М., 1974. 390 с.
40. Вервес Г. Про єдність національного та інтернаціонального//Рад. літературознавство. 1970. № 2.
41. Веркалец М. Проблема духовности тюркских народов в исследованиях А.Е.Крымского. К.,1995. 146 с.
42. Веркалець М. Давня персо-таджицька словесність у дослідженнях А.Ю.Кримського. К., 2003. 130 с.
43. Веселовский Н. Сведения об официальном изучении восточных языков в России. СПб., 1880. 118 с.
44. Взаимосвязи литератур Востока и Запада: /Сб./. М., 1961. 80 с.
45. Вовк Хв. Кавказ і Карпати. Деякі проби етнологічних зближень//Наук. Зб., присвячений проф. Грушевському. Л., 1906. 99 с.
46. Вороний М. Твори. К., 1989. 560 с.
47. Востоковедение в Ленинградском университете: /Сб./. Л., 1960. 220 с.
48. Востоковедение в Советском Азербайджане. Баку, 1964. 230 с.
49. Галичанин. Львів, 1885. № 9; 1888. № 9; 1896. № 6.
50. Гаркави А. Сказания мусульманських писателей о славянах и русских. СПб. 1870. 116 с.
51. Гафуров Б. и др. Изучение цивилизации Центральной Азии. М., 1976. 280 с.
52. Гете В. Западно-восточный диван. М., 1960. 99 с.
53. Гончар О. Шевченко і сучасність// Літ. Україна. 1964. 11 берез.
54. Гончар О.Шляхами дружби// Райдужними мостами. К.,1968. С.37.
55. Гончарук П. Провісник дружби і співробітництва народів. К., 2002.
56. Грабовський П. Зібр. тв.: у 3 Т. К. 1959. 421 с.
57. Грач А. Хронологические и этнокультурные границы древнетюркского времени// Тюркологический сборник. М., 1966. С.116-137.
58. Гринченко Б. А.Е.Крымский как украинский писатель//Киевская старина. 1903. № 1.
59. Грицик Л.Література Сходу (Середньої Азії, Закавказзя) в країнському літературному процесі поч.ХХ ст. Проблеми, рецепції. Дис. вчен.ступеня доктора філол. наук. К., 1992. 380 с.
60. Грушевський М. Автобіографія. К. 1926. 18 с.
61. Грушевський М. Микола Гулак. Посмертна згадка// ЛНВ. 1899. Т.8
62. Гулак М. Книга буття українського народу (у справі з М.Костомаровим). К., 1846. 98 с.
63. Гулак Н. Герат и Англия// Обзор, 1880. № 510.
64. Гулак Н. Деятельность ад. П.Берже как ориенталиста// Русск. Старина. Т.46. М., 1887.
65. Гулак Н. О Барсовой коже” Руставели//Две речи, произнесенные в Тифлисском кружке 13 и 20 марта 1884 г. Тифлис, 1884. 42 с.
66. Гулак Н. О знаменитом персидском поэте Низами Генджави и его поэме Поход русов против Берда”// Сборник материалов. Вып. ХХVI. С.16-28
67. Гулак Н. О месте, занимаемом грузинским языком в семье индоевропейских языков//Сб.материалов для описания местностей и племен Кавказа. Вып.4. Тифлис, 1884. С.90-102
68. Гулак Н. О ногайской поэме Песня про Эдыгея”// Кавказ. 1885. № 5.
69. Гулак Н. О происхождении грузинского народа и его языка// Сб.материалов для описания местностей и племен Кавказа. Вып.27. С. 32-52.
70. Гурамішвілі Д. Давітіані. К.,1950. 99 с.
71. Гурницкий К. А.Е.Крымский. М., 1980. 260 с.
72. Гурницький К. А.Кримський як історик. К., 1971. 290 с.
73. Гусейнов А.Азербайджанско-русские отношения ХУ-ХVII ст. Баку, 1963. 320 с.
74. Гусовський М. Песня про Зубра. Минск. 1981. 81 с.
75. Дашдамиров А. Национальная идея и этничность. М., 1996. 190 с.
76. Дроеба. 1909. 17 лют.; 13 берез.
77. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литератур. М., 1979. 280 с.
78. Євшан М. З нагоди останньої збірки А.Кримського//Літ.-наук. вісник. 1909. № 12.
79. Жирмунский В. Алишер Навои и проблема Ренессанса в литературах Востока. М., 1964. 199 с.
80. Жирмунский В. Огузский героический эпос и Книга Коркута”//Книга моего деда Коркута. М.-Л., 1962. С. 131-142.
81. Жирмунский В., Зарифов Н. Узбекский народный героический эпос. М., 1947. 214 с.
82. Задорожна Л. Т.Г.Шевченко і вірменська література. К.,1991. 131 c.
83. Занд М. Абулкосим Лахути. Сталинабад, 1957. 77 с.
84. Записки істор.-філ. Відділу ВУАН. 1919. Т.LI.
85. Зленко Г. В полоні літ. К., 1989. 115 с.
86. Зуммер В.М.Мистецтво турків Азері. Історичний нарис//Східний світ. 1928. № 6
87. Ирано-таджикская поезия. М. 1974. 378 с.
88. Исаков И. Испытание Лахути. Душанбе, 1967. 220 с.
89. Исмаилов М.А. Историческая дружба русского, украинского и азербайджанского народов