Творчість Станіслава Виспянського та українська література кінця ХІХ – початку ХХ століття: рецепція і типологія

Краткое описание

Прикарпатський національний університет
імені Василя Стефаника

На правах рукопису

Медицька Мирослава Степанівна

УДК 82.091 (475)+82-1/9

Творчість Станіслава Виспянського
та українська література кінця ХІХ початку ХХ століття: рецепція і типологія

Спеціальність: 10.01.05 порівняльне літературознавство

Д и с е р т а ц і я
на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник доктор
філологічних наук, професор
Матвіїшин Володимир Григорович

Івано-Франківськ 2005

Зміст

Вступ.

Розділ І. Станіслав Виспянський і Україна: проблеми
літературознавчої Рецепції.

1.1. Станіслав Виспянський у польському літе­ра­ту­ро­знавстві ......................
1.2. Станіслав Виспянський в українському літе­рату­рознавстві .................
1.3. Галицький модус: контактно-генетичні виміри...

Розділ II. ДРАМАТУРГІЯ СТАНІСЛАВА ВИСПЯНСЬКОГО І ЛЕСІ УКРАЇНКИ: ТИПОЛОГІЯ МІФОЛОГІЧНИХ МОДЕЛЕЙ...

2.1. Праслов’янські вірування і фольклорно-демонологічна основа п’єс Легенда” і Лісова пісня”.
2.2. Художня трансформація античної міфологеми долі у драмах Мелеагр” і Кассандра”
2.3. Творча інтерпретація біблійних мотивів та образів..

Розділ III. Станіслав Виспянський і Молода Муза” в
порівняльнО-типологIчних зіставленнях..

3.1. Драми Ве­сілля” Станіслава Виспянського та Сон української ночі” Василя Пачовського: жанрово-стильовi спорiдненостi .
3.2. Драми Визволення” Станіслава Виспянського і Золоті Ворота” Василя Пачовського: типологія образних алюзій та місти­фікацій....
3.3. Експлікація екзистенційних мотивів та образів у поезії Станiслава Виспянського і молодомузівців”.

Висновки..
Список використаних джерел.

ВСТУП
Актуальність дослідження. розвиток сучасного українського літературо­знавства нині важко уявити без такої його складової, як компаративістика. Порівняно з іншими галузями науки про художню літературу, які традиційно ви­користовувалися у вітчизняних дослідженнях, вона, якщо й під різними причинами не гальмувалася, то принаймні обмежувалася об’єктами і предметами розгляду, вивченням лише ре­гла­ментованих так званим методом соцреалізму ідейно-естетичних явищ і про­цесів. Тому сьогодні, коли знято будь-яке табу в осмисленні того чи іншого факту, тієї чи іншої події нашого національного письменства, надто тих, що торкаються проблем його контактно-генетичних, порівняльно-типологічних зв’язків із світовою або європейською літературою, актуальних питань пере­кладо­знавства, компа­ративістика щораз настійливо не лише заявляє про само­достатність свого існування, а й виборює чільне місце в системі інших літерату­рознавчих дисциплін. Це аж ніяк не можна кваліфікувати як наслідування пев­ної західноєвропейської інтелектуальної моди чи як конкретний збіг об’єктив­них і суб’єктивних обставин, зрештою, як спонтанну випадковість. У цьому про­ступає закономірний, зумовлений нинішніми завданнями і підходами філо­логічної науки до аналізу літературно-художньої творчості процес, що виявляє свої як традиції, так і тенденції розвитку.
По-перше, звернення до компаративістської методології означає не що інше, як повернення, а відтак і правомірне відродження на теренах сучасного націо­нального літературознавства існуючої вже тривалий час у світовій науко­вій практиці специфіки порівняльно-типологічних зіставлень явищ свого і чу­жо­рідного письменства, інонаціонального буття літературного твору. По-друге, використання такої методологічної бази компаративістики засвідчує зро­слий рівень наукових досліджень словесного мистецтва: розширення і поглиб­лення продуктивно перспективних принципів у вивченні ідейно-естетичних категорій, форм і структур, типів образного мислення української літератури у світлі їх аналогій чи дотичних відповідників регіонального, зонального, євро­пейсь­кого або ж світового письменства. По-третє, інтенсивне запровадження компа­ративістської методології є показовим чинником поступу демократії в сьогоднішньому українському суспільстві, зокрема в його культурно-духовній сфері, в утвердженні власної самоцінності творців нашої національної літерату­ри і мистецтва та їх творів у світовому або ж у загальнослов’янсь­кому просторі. По-четверте, залучення до аналізу літературно-художніх про­цесів методології компаративістики дає всі підстави для розгляду не тільки віч­них тем, ідей, образів-характерів, мандрівних сюжетів, а й осмислення особливостей і сво­є­рід­ності письменницького світовідчуття і світовідтворення з обов’язковим урахуванням рецептивних стратегій нараторів, ролі перекладачів в іншомов­ному побутуванні твору як своєрідних посередників між оригінальним текстом автора й інонаціональним реципієнтом. Як зауважує з цього приводу Р.Гром’як, розробка теорії перекладу, контрастивної і порівняльної граматики (лін­ґвістики) певною мірою компенсували лакуни критикованої традиційної лі­тературознавчої компаративістики. А тематологічна критика, імаґологія, геноло­гія, історична поетика, рецептивна естетика, компаративістична версологія і мет­рика виводять сучасну компаративістику на ширше поле методологічного плю­ра­лізму, відновлюючи її колишній авторитет” [45; 10].
Якщо ж синтезувати ці причини та зумовлення актуалізації літературо­знавчої компаративістики у вітчизняній науці, то йдеться, отже, про зрослий рі­вень якості філологічного мислення загалом, яка цілковито природно конденсує у собі зіставні операції і методологічні рефлексії, що предметно спрямовані не тіль­ки на матеріал вивчення, а й на власні духовні процеси, які при цьому відбу­ваються” [45; 11].
Численні наукові дослідження контактно-генетичних і порівняльно-типо­логічних зв’язків української літератури з іншими зарубіжними письменниками та їх творами, здійснені свого часу М.Драгомановим, М.Сумцовим, І.Франком, А.Кримським, В.Гнатюком, В.щуратом, М.возняком, Л.Білецьким, О.Білець­ким, Г.Вервесом, Д.Затонським, д.Наливайком, Г.Сиваченко, К.шаховою, В.Матвіїшиним, С.Пригодієм, А.Нямцу та ін., довели, що концепція компара­тивізму фіксується уже тоді, коли виникає внутрішньо-психологічна, онтоло­гічно мотивована потреба зіставляти свої думки і спостереження від сприйняття твору зі схожими чи дотичними творами, порівнювати окремі літературні про­цеси, явища і факти рідного письменства з чужорідним, зрештою, тоді, коли наяв­ний предмет типо­логічної близькості. Адже сам момент порівняння має стати ефективним прийо­мом для встановлення закономірностей літературних явищ, що бе­зумовно від­по­відають певним етапам суспільно-національного і духов­ного розвитку [62; 25], відтак порівняльна метода” в освоєнні художніх процесів сприяє розкриттю нового змісту життя і є тим важливим засобом, ­ як влучно спостеріг О.Веселовський, ­ що сам собою проникає в старі образи, відбиваючи всякий попе­редній їх роз­виток” [24; 295].
Тож порівняно з історією і теорією літератури, а також літературною кри­тикою компаративістика як галузь філологічної науки пропонує свій рівень осми­слення мистецтва слова, інші засоби виявлення чуттєво-емоційного (ре­цеп­тивного) складника читацького досвіду. У випадку літературознавчої ком­паративістики мовиться про теоретич­ну компаративістику та історико-літерату­рознавчу її іпостась, пише сучасний учений, про усвідомлення тих полів відношень”, у яких компетентно діє філолог як читач, перекладач, дослідник, ви­кладач тощо” [45; 13].
Окрім методології компаративістських учень, сучасне українське літера­турознавство базується, за спостереженням Д.Наливайка, на розумінні з’яви, функціонування тих чи інших ідейно-естетичних категорій і компо­нентів у розвої літературно-мистецької творчості як органічного поєднання та вза­ємодії свого” й чужого”, національ­них і наднаціональних елементів та струк­тур. Тут основоположними видаються думки і критерії І.Франка, який радив завжди шукати й віднаходити у загальносвітових культурно-духовних феноме­нах органіч­ні сполуки свого, місцевого, оригінального і своєрідного з привоз­ним, чужим, перейнятим із багатовікових літературних зносин” [115; 25]. Влас­не, такий підхід за своїм сутнісно-науковим спряму­ванням і посту­льованими літературознавчими новаціями помітно різниться від донедавна продукованих офіційних учень, коли національні літератури розглядалися як самодостатні, фактично замк­нені системи з певними нитками зв’язків”, з пев­ними часо­просто­ровими та ідеологемними застереженнями щодо інших пись­менств світу. Як зазначає Д.Наливайко, нині такі принципи аналізу окремого твору чи літера­турного процесу видаються безнадійним анахронізмом. Адже їх сучасні дис­курси виходять з того, що національні літератури не розвиваються самі по собі, а існують у певних контекстах і си­стемах (регіональних, зональних, євро­пейських тощо), у зв’язках і взаємообміні з іншими літературами, що їм притаманні спільні законо­мірності й структури їхнього руху” [115; 25].
Звідси нинішня українська компаративістика (хай і з деяким запізненням) все ж потрактовується не прос­то як важлива складова галузь літературознавчої науки, а як різнопланова філологічна дисципліна, що синтезує у собі вивчення перекладознавчих аспектів художнього твору*, контактно-генетичних зв’язків різ­них літератур і порівняльно-типологічних сту­дій багатьох рівнів тема­тологічного, морфологічного, генеологічного стилів, типів художнього мис-лення, форм авторської ідейно-естетичної свідомості. Водночас до неї входять й імагологія, себто дослідження образів (іміджів) чужинців”, інонаціо-нальних характерів, що відбиті у зарубіжних літературах, а також зіставлення явищ, фактів і процесів художньої літератури як мистецтва слова з іншими ви­дами образного світовідчуття й світовідтворення музикою, живописом, теат-ром, кінематографом тощо, їх взаємозв’язків і взаємодій. Тут до­речно закцен-тувати на тому, що українська компаративістична наука, на противагу багатьом схожим зарубіжним аналогам, змістила свої контактно-генетичні площини в бік порівняльно-типологічної сфери, абсор­буючись (поглинаючись) нею аж до рів-ня розмивання граней самодостатності. Процес другої половини ХХ століття також зафіксував максимальне наближення (надто на його завершальному етапі) україн­ської компара­ти­віс­тики не до традиційного загального літературо-знав­ства чи до його компо­нен­та історії світового письменства, а, насамперед, до його теоретичних глибин.
Виходячи з таких основоположних методологічних і теоретико-літера­тур-них засад наукової компаративістики, зокрема її сучасних завдань, відпо­відно актуалізуємо цілий ряд проблем рецепції й типології творчості видат­ного польського драматурга, театрального діяча і поета С.Виспянсь­кого (18691907) в українських національних координатах кінця XIX по­чат­ку XX століття. Унікальна художня особистість, яскравий пред­ставник культурно-iсторичної й літера­турно-мистецької доби Молода Польща”, що позначилася на формуванні українського символізму, зосібна галицької модерни Мо­лода Муза”, як і загалом багатьох образних, жанрово-стильових і проблемно-тема­тичних спря­му­вань нашого національного літературного процесу зламу поза­минулих сторіч, С.Виспянсь­кий ще й досі належно не поцінований і не вивчений сучасним українським літературознавством. Глибокого і ґрунтовного осмис­лення нині потребує його синкретична драматургія і сценічні постанов­ки, лірика і живопис. Хоча окремі дослідження творчості польського письменника і митця й здійснювалися на початку ХХ століття україн­ськими науковцями (про це, а також про контактно-генетичні зв’язки з Галичиною більш докладно йти­меться у пер­шому розділі дисертації), все ж згодом вони стали дещо сповіль­неними, спорадичними чи й зумисне ретардованими через певні ідеоло­гічні перепони (Виспянський-модерніст аж ніяк не вписувався в кано­ни так званого методу соцреалізму). Водночас можна констатувати, що протягом останніх деся­ти­літь минулого століття драматичні й поетичні твори письменника більшою або меншою мірою привертали увагу істориків і теоретиків українсь­кої літератури, компара­тивістів і мистецтвознавців. У поле зору нашого вітчиз­няного літера­туро­знавства все частіше стали потрап­ляти драма й лірика Станіс­лава Виспянсь­кого, хоча це були переважно моноаспектні праці, частина з яких позначена відтінком ювілейності” польського художника слова.
Усе це й зумовило актуальність теми дисертації Творчість Станіслава Виспянського та українська література кінця XIX початку XX століття: рецепція і типологія”. Хронологічні обмеження пояснюються тим, що саме в цей період розвитку національного письменства спостерігається чимало типо­логічно близьких, порівняльно схожих її явищ та процесів, ана­логічних тим, які характеризують драматичні й віршовані твори поль­ського автора. Зосере­дження, по су­ті, на всій літературно-художній спадщині письменника випливає з то­го, що вона ще й досі не вивчалась комплексно, системно і кон­текстуально, крізь призму компарати­вістської методології та теорії з проекцією на укра­їнську літературу означе­ного часу. Більше того, багато п’єс і поезій С.Вис­пянського, не перекла­дених українською мовою, й надалі залишають­ся не­відомими для широкого читаць­кого загалу, почасти й дослідників, а тому й досі науково не осмислені.
Стан дослідження обраної теми. Перші спроби з’ясувати особливості творчості польського драматурга і поета здійснили галицькі критики й худож­ники слова П.Штокалко, Микола Євшан, П.Карманський, М.Рудницький, Д.Лукіянович, Г.Лужницький, Я.Гординський, які ще у 20 30-х роках минуло­го століття разом із першими перекладачами українською О.Луцьким та С.Паньківським репрезентували С.Виспянського на нашому націо­наль­­ному ґрунті. Незаперечний науковий інтерес становлять літературознавчі студії Миколи Євшана Сучасна польська література і її впливи на нашу” (1912) та Я.Гординського Ста­ніслав Виспянський й Україна” (1935). У другій поло­вині XX століття, з’яв­ляються вагомі дослідження типології творів польського автора та їх рецеп­ції в нашому національ­ному культурно-духовному середо­вищі. Мова йде пере­дусім про праці Л.Кочубей [89], Ю.Булаховської [17], [18], І.Ло­зинського [96], В.Гаккебуша [38], І.Журавської, [175; І, 463-487], Р.Ради­шевсь­кого [143], [144], [342], С.Левінської [92], М.Ільницького [73] та ін., а також україністів у Чехії та Польщі З.Ґеник-Березовської [49], [50], С.Козака [85]. Ці, а також великий масив літера­турно-критичних робіт поль­ських дослід­ників творчості С.Виспянсь­кого концепційно окрес­лено розглядаються у першому розділі дисертації, що й розкриває стан дослідження обраної теми. Певні роз­біжності у потракту­ваннях деяких його творів у польському та укра­їнському літературознавствах, а також нинішній стан і перспективи розвитку укра­їнсько-польських суспільних і духов­них взаємин актуалізують потребу об’єктивного вив­чення типології літе­ра­турно-мистецької спадщини цього пись­менника і театрального діяча та її ре­цепції в українському національно-куль­турному середовищі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисер­таційне дослідження виконувалося як складова комплексної теми Укра­їнська література в контексті розвитку західноєвропейського літера­турно-художнього процесу”, яку розробляє кафедра світової літера­тури і фран­цузької філології При­карпатського національного універси­тету імені Василя Стефаника. Тема дисер­тації і план-проспект схвале­но на бюро науково-коор­динаційної ради з проблем Класична спадщина та сучасна художня літера­тура” при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (прото­кол № 3 від 14 вересня 2004 року).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є вивчення особливос­тей рецепції і типології творчості С.Виспянського з відповідними яви­щами і процесами української літератури кінця XIX початку XX століття. На основі методології і теорії сучасної вітчизня­ної компарати­вістики, а також ви­ходячи з нинішнього спрямування літературо­знавчої науки для реалізації по­ставленої мети визначаємо такі завдання:
використовуючи засади рецептивної естетики, виявити домінантні літературознавчі концепції в осмисленні творчості С.Виспян­ського польськими та українськими дослідниками;
застосовуючи контактно-генетичний підхід, з’ясувати впливи української культури на творчість С.Виспянського (на рівні обра­зів, мотивів, характерів, сюжетів), а також доповнити галицькими” штрихами біографію і літературно-мистецьку спадщину письменника;
послуговуючись порівняльно-типологічним підходом, докладно з’ясува­ти спорідненість текстів з анало­гічними явищами і процесами української літе­ра­тури кінця XIX поча­тку XX століття та їх ідейно-естетичну самоцінність;
на основі сучасної компаративістської методології дослі­дити специфіку функціонування різних типів внутрішньої і зовнішньої організації драматичних і поетичних текстів С.Виспянського й українських письмен­ників означеного періоду;
встановити рівні типологічних характеристик творчості С.Виспянського і драматургів та поетів української літератури (тематичні, образ­ні, фольклорно-міфологічні, сюжетно-композиційні, жанрово-стильові, архе­тип­ні, художньо-мисленнєві);
внаслідок порівняльних зіставлень творів польського й укра­їнських авторів окреслити використану ними систему поетикальних засобів.
Об’єктом дослідження є творчість С.Виспянського (перед­усім драми Акрополь”, Весілля”, Визволення”, Легенда”, Мелеагр”, Прок­лят­тя”, Судді”, а також у плані контекстуального аналізу Леґіон”, Листо­падова ніч”, Повернення Одіссея”, Протесилай і Лаодамія”) і цілого ряду українських письменників кінця ХІХ початку XX століття, зокре­ма Лесі Українки, В.Пачовського, П.Карманського, Б.Лепкого, Олександра Олеся.
Предметом наукового осмислення стали різноманітні вияви рецепції і ти­пології драматургії й поезії С.Виспянського в сере­довищі укра­їнсь­ких на­ціонально-духовних і культурних процесів хроно­логічно окрес­леного періоду.
Методологічною і теоретичною базою дослідження стали праці Л.Бiлецького, О.Білецького, Г.Вервеса, О.Веретюк, О.Веселовського, Р.Гром’я­ка, Т.Гундорової, М.Ґловінсь­кого, А.Гутнікевича, О.Діми, Д.Дюри­шина, В.жир­мунського, Д.Затонського, Л.Колянкевича, М.Моклиці, В.Моренця, Д.Наливайка, Є.Нахлiка, Р.Нича, С.Пав­личко, М.Подрази-Квятковської, Я. По­ліщука, О.Турган, І.Франка, Г.Янашек-Іванічкової та ін.
У дисертаційному дослідженні використано такі методи, як біогра­фічний, порів­няльно-історичний, гене­тично-функціональний, типоло­гіч­ний і кон­текстуальний.
Наукова новизна дисертації виявляється насамперед у тому, що в ній уперше встановлено різні рівні рецепції та типології творчості польського письменника С.Виспянського й української літератури кінця XIX початку XX століт­тя і за допомогою компаративістської методології з’ясо­вано механізми порівняльних характеристик творів (драм і лірики) польського та українських авторів як художніх і часопросторових спорід­неностей чи подіб­ностей; новим також є введення в науковий обіг маловідомих в Україні праць польських і українських (початку ХХ століття) дослідників літера­турно-мистецької спадщини С.Виспянського, його польсько­мовних п’єс і віршів, ше не перекла­дених українською мо­вою; враховано й епістолярій С.Виспянського.
Практичне значення результатів дослідження зумовлено тим, що вони заповнюють очевидну прогалину в українському порівняльному літе­ратуро­знавстві, пов’язану з недостатнім (здебільшого вибірковим і моно­аспектним) осмисленням контактно-генетичних і типологічних зв’яз­ків творчості С..Вис­пянського з нашим національним письмен­ством на зламі XIX-XX століть, і можуть бути викори­стані при дальшому вивченні українсько-поль­ських літера­турно-мис­тецьких взаємин, при написанні компара­тивістичних роз­відок і сту­дій, під час лекцій з історії польської та української літератур, спец­курсів та спец­се­мінарів для студентів філологічних факуль­тетів вищих навчаль­них закладів.
Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи висвіт­лено на звітно-наукових конференціях Прикарпатського націо­нального університету імені Василя Стефаника у 2001 2005 роках, а також Інституту полоністики Варшавського університету та Краківсько­го відділення Поль­ської спільноти” у 2001 2002 роках, де дисертантка проходила наукове ста­жування. Ряд з них ста­вали предметом ви­ступів на міжнародних науково-практичних конференціях (Семантика мови і тексту” Івано-Франківськ, 2001; Вклад поляків у літе­ратуру, культуру і науку українську, а також укра­їнців у літературу, культуру і науку польську” Варшава, 2004) та Всеукра­їнських кон­ференціях (Укра­їнсько-польські літературні взаємини” Луцьк, 2002; Українська школа у літе­ратурі та культурі українсько-польського пограниччя” Київ, 2004). За мате­ріа­лами дисертації опубліковано 7 статей. Дисертація обговорена на спільному за­сі­данні кафедр світової літератури та французької філології й української літе­ра­тури Прикарпатського націо­нального університету імені Василя Стефаника.

* Оскільки перекладознавство є окремою галуззю філологічної науки, у дослідженні більше уваги звертатиметься на інші складові компаративістики.

Список литературы

Висновки

У дисертації досліджено особливості рецепції та типології творчості польсь­кого письменника С.Виспянського в координатах української літера­тури кінця ХІХ початку ХХ століття. Використовуючи теоретико-мето­дологічні засади сучасної компара­тивістики, зважаючи на актуальні завдан­ня нинішнього вітчизняного літературознавства, а також розвиваючи цілий ряд положень і висновків, що їх висунули під час розробки названих проблем українськi дослiдники у нашій науковій праці вперше система­тизовано і комплексно розглянуто контактно-генетичні зв’язки та порів­няльно-типоло­гічні аналогії драматичних і ліричних творів близько­сусідніх слов’янських художників слова означеного періоду. Тому в дисер­та­­ційному дослідженні основну увагу зосереджено, з одного боку, на сприйнятті творчості С.Вис­пянсь­кого польськими та українськими крити­ками, істори­ками й теоретиками літератури, а також на виявленні наших національних елементів у його біографії і п’єсах, з іншого ж, на зіставленні більш чи менш схожих ідейно-естетичних категорій (змістових і формотворчих), моделей образного мислення і структур автор­сь­кої свідо­мості, засобів поетики.
Літературознавчі концепції польських і українських дослідників твор­чості С.Виспянського, незважаючи на кількісну неспівмірність та різноас­­пектність їхніх студій чи неодинакову інтенсивність в осмисленні спадщини драматурга, поета і театрального діяча, здебільшого ґрунтувалися на теоретичних основах, відповідно до умов розвитку літера­турного процесу як у Польщі, так і в Україні. Тут наявні естетичний і соціо­ло­гічний підходи до драм і лірики письменника, їх проблемно-тематичний, образно-характе­рологічний, фольклорно-міфологічний і архетипний аналізи. Що­правда, вітчизняні науковці частіше приділяли увагу істори­ко-порівняльним дослі­дження драма­тургії С.Виспянського з національно-укра­їнськими відповід­никами кінця ХІХ початку ХХ століття, як і загалом українсько-поль­ськими літературно-мистецькими взаєминами.
Однак незважаючи на рiзницю в iнтенсивностi лiтературо­знавчих дослiджень та рiзноплановостi праць про С.Виспянського польських й українських авторiв, з позицiй рецептивної естетики визначаємо ряд нау­кових концепцiй у сприйняттi творчостi С.Виспянського, у дослiдженнi його спадщини. Це насамперед виявлення у п’єсах i поезiях письменника тяглостi традицiй романтизму, що йшли, зокрема, вiд творiв А.Мiцкевича i Ю.Словацького (Ю.Котарбiнський, З.Василевський, С.Пiґонь, С.Кольбу­шевський, Микола Євшан та iн.) виокремлення трагiзму як основи свiтобачення й свiтовiдтворення С.Виспянського (С.Ляцк, С.Колачковський, I.Лозинський та iн.); окреслення народно-iсторичної i фольклорно-мiфо­логiчної стихiї у структурi художнього мислення польського митця (А.Ґжимала-Седлецький, Я.Новаковський, М.Булановсь­кий, Ф.Зейка, Х.Фiлiпковська, Я.Гординський та iн.); синкретизм рiзних творчих напрямiв, стилiв, синтез рiзних видiв мистецтв (З.Кемпiнський, Т.Маковецький, В.Я.Островський, А.Лем­пiцька); виокремлення антич­ності (ренесанснiсть), мiстичності (ре­лiгiй­нiсть) як моделей авторської iдейно-естетичної свiдомостi (Т.Сiнко, Ю.Мiр­ський, Е.Мьодонська-Брукс, Ю.Була­ховська, I.Журавська, Р.Радишевський, М.Iльницький та iн.). I, нарештi, такий кут наукового погляду на творчiсть С.Виспянського, як з’ясування сутностi модернiзму у ньому, зокрема, символiзму. Здебiльшого про це вели мову польськi дослiдники, хоча останнiм часом на цьому акцен­тували увагу й українськi iсторики лiтератури (Р.Радишевський, С.Козак, З.Ґеник-Березовська, М.Iльницький,).
Застосувавши контактно-генетичнi пiдходи, з’ясували, що топос України переважно спостерiгався у бiографiчнiй сферi i меншою мiрою у творчостi C.Виспянського. Він торкався лише так званих галицьких тра­гедiй, використання певних фольклорних традицiй (мотивiв, характерiв, образiв, сюжетiв) й мiфопоетики українського народу. Незважаючи на це, встановлення такi контактно-генетичнi зв’язки, як доводимо у дисертацiї, посутньо розширили не лише життєпис, а й художнє світовідчуття і світо­від­­творення польського автора, поглиблюють процес впливу не тільки С.Вис­пянського на українське культурно-духовне буття на зламі минулих століть, а навпаки вплив близькосусідньої слов’янської історії, мистецтва і фольклору на його твори чи й взагалі людську особистість.
Порівняльно-типологічна характеристика творчості С.Виспянського й представників нашого національного письменства (Лесі Українки, В.Па­човсь­­кого, П.Карманського, Б.Лепкого, Олександра Олеся) дала всі підстави для ствердження думки про те, що для польського й українських авторiв постій­ними були художні пошуки вираження, запровадження в структуру драми і лірики нових форм ідейно-естетичної образності, модифікованих засобів поетики, а в минувшині вони знаходили відповіді на пекучі проб­леми їхнього сього­дення. Це здійснювалося навіть тоді, коли вони зверталися до античних і архетипних міфологем, трансформації христи­янсько-біблійних та екзистенцій­них мотивів, образів, характерів та сюжетів.
Типологічне зіставлення цілого ряду творів дало змогу обґрунтувати модернізм художнього мис­лен­ня як С.Виспянського, так і українських драматургів та поетів, що пов­ністю відповідало загальноєвропейському літературно-мистецькому кон­тексту кінця ХІХ початку ХХ століття. Серед подібних рис символізму польського й українських письменників типо­логічно-спорідненою, навіть більше, домінантною є національне спряму­вання усвідомлення через символи і форми безпосереднього зв’яз­­ку національного та естетичного, і глибо­ка закоріненість у традиціях романтизму.
Творчiсть С.Виспянського типологiчно близька з українським пись­менством кiнця ХIХ початку ХХ столiття схожiстю модернiстських пошукiв, зокрема використанням символiки і виокремленням однієї із характерних тенденцiй нацiональної, на чому неодноразово наголо­шувалося у дисертацiї. Типологiчно зiставляючи твори поетiв молодополякiв” та молодомузiвцiв”, виокремлюємо їх своєрiднiсть.
У зовнішній і внутрішній структурі організації художніх текстів С.Вис­пянський та українські автори використовували різні моделі мислення (романтичну, символістську, неоромантичну, реалістичну, експресіо­ністську), тому-то їх твори переважно вміщують у собі ознаки кількох стилів, більш або менш інтегрованих як окремий компонент у загальну будову їхнього світовідчуття.
У результаті порівняльно-типологічних зіставлень творчості С.Вис­пянсь­кого і письменників української літератури кінця ХІХ початку ХХ століття виокремлено кілька рівнів їх характеристики: тематичний, образний, фольклор­но-міфологічний, сюжетно-композиційний, жанрово-стильовий та архетипний, а також окреслено використану ними систему поети­кальних засобів, що властиві Молодій Польщі” та Молодій Музі”, помітними представни­ками яких були відповідно С.Виспянський й адепти галицької модерни П.Кар­манський, В.Пачовський, Б.Лепкий, якi за типом авторської художньої свiдо­мостi найближчi до польського поета. Це символічний багатозначний і трансцендентний образ, відкритий для вільних інтерпретацій, екзистенцiйнi художнi моделi, свiтогляднi концепцiї декадентства (мотив смертi, акцентацiя на чорнiй кольористицi, домiнуючi душевнi стани суму, туги, самотностi; градацiя вiдчуттiв лiричного героя: тривога страх розпач; байдужiсть розчарування небажання майбут­нього), вiтаїстичний пафос вiдродження у смертi (за філософією палін­генезу, що притаманна творам Виспянського, витоки якої віднаходимо у генезійській теорії Ю.Словацького), стилізація і декорування тексту, асоціативна лексика, метафоричність, алюзія і містифікація, експре­сивність дій і вчинків, а також суцільна психо­логізація характерів, ситуацій, обставин, відтак зміщення конфліктів із зовніш­нього зображення до їх внутрішнього вираження.
У дисертації превалюють спроби встановлення типологічної близькості творів польського й українських авторів, проте водночас вирізняємо своєрідність кожного із них. Тож поглиблене вивчення драматичної й поетичної спадщини С.Вис­пянсь­кого в координатах української літератури кінця ХІХ початку ХХ століття послужить творчим iмпульсом для наступних дослідників (скажімо, центральними можуть бути проблеми інтертекстуальності, перекладознавства та ін.).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агеєва В. Неоромантичне двосвіття Лісової пісні” // Їм промовляти душа моя буде: Лісова пісня” Лесі Українки та її інтерпретації / Упоряд. В.Агеєва. К.: Факт, 2002. С.7-23.
2. Агеєва В. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. К.: Либідь, 1999. 264 с.
3. Андерхилл Э. Мистицизм. Опыт исследования природы и законов развития духовного сознания человека. К.: София, 2000. 496 с.
4. Антологія польської поезії: У 2 т. Т.2. К.:Дніпро, 1979. С.22-24.
5. Бакула Б. Кілька міркувань на тему інтегральної компаративістики // Слово і час. №3. 2002. С.50-58.
6. Барка В. Лірик-мислитель // Пачовський В. Зібр. твори: У 2-х т. Т.2. Філадельфія Нью-Йорк Торонто, 1984. С.11-21.
7. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. 616с.
8. Белый А. Символизм как миропонимание. М.: Республика, 1994. 528 с.
9. Бергсон А. Сміх. Нарис про значення комічного. К.: Серія Дух і Літера”, 1994. 165 с.
10. Бирлайн Д.Ф. Параллельная мифология. М.: КРОН-ПРЕСС,1997. 336 с.
11. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. К.: Либідь”, 1998. 408 с.
12. Білецький О. Антична драма Лесі Українки (Кассандра”) // Білецький О. Від давнини до сучасності. Зібр. праць: У 5-ти т. Т.2. К.: Наукова думка, 1965. С.543-564.
13. Білецький О. Шляхи розвитку українського дожовтневого літерату­рознавства // Білецький О. Від давнини до сучасності. Зібр. праць: У 5-ти т. Т.1. К.: Наукова думка, 1960. С.1-32.
14. Білецький О. Українська література серед інших слов’янських літератур. К.: Держлітвидав, 1958. 396 с.
15. Бірчак В. Лицар-мрійник. Думки і спогади про Василя Пачовського // Пачовський В. Зібр. твори: У 2-х т. Т.2. Філадельфія Нью-Йорк Торонто, 1984. С.23-28.
16. Бондарєва О. Драматизм міфу і міфологізм драми. Херсон: Персей, 2000. 188 с.
17. Булаховська-Круть Ю. Вогонь щирого почуття // Всесвіт. 1969. №11. С.125-127.
18. Булаховська Ю. Леся Українка і Станіслав Виспянський // Слов’янське літературознавство і фольклористика. 1970. №6. С.29-39.
19. Вервес Г. Іван Франко і питання українсько-польських літературних громадських взаємин 70-90-х років ХІХ ст. К.: Вид.-во АН УРСР, 1957. 363 с.
20. Вервес Г. Польська література і Україна: Літ.-крит. нариси. К.: Рад. письменник, 1985. 381 с.
21. Вервес Г., Ведіна В., Булаховська Ю. Українсько-польські літературні взає­мини // Матеріали V Міжнародного з’їзду славістів. К., 1963. С.34-72.
22. Веретюк О. Сучасна польська компаративістика // Літературознавча компаративістика. Навч.посібник / Упоряд. Р.Гром’як, І.Папуша. Тернопіль: Ред.-вид. відділ ТДПУ, 2002. С.82-91.
23. Вернан Ж.-П. Смерть в очах. Втілення потойбічного світу в античній Греції (Артеміда, Горгона). К.: Серія Дух і Літера”, 1993. 80 с.
24. Веселовский А. Введение в историческую поэтику. М.: Наука, 1979. 286 с.
25. Виклади давньослов’янських легенд, або міфологія / Укладена Я.Ф.Го­ловацьким. К.: Довіра, 1991. 92 с.
26. Виспяньські С. Смерть Офелії. // Будучність. Літературно-наукова часо­пись. Річник І. Ч.1. Львів, дня 1. січня 1909. С.4-7.
27. Витт В. Станислав Выспянский // История польской литератури: У 2-х т. Т.2. М.: Наука, 1969. С.114-139.
28. Выготский Л. Психология искусства. Ростов-на Дону: Феникс, 1998. 480 с.
29. Выспянский С. Легенда // Выспянский С. Драмы. М.: Искусство, 1963. C.43-114.
30. Выспянский С. Мелеагр // Выспянский С. Драмы. М.: Искусство, 1963. C.154-197.
31. Выспянский С. Ноябрьская ночь // Выспянский С. Драмы. М.: Искусство, 1963. C.551-680.
32. Выспянский С. Освобождение // Выспянский С. Драмы. М.: Искусство, 1963. C.441-550.
33. Выспянский С. Проклятие // Выспянский С. Драмы. М.: Искусство, 1963. C.201-274.
34. Войтович В. Українська міфологія. К.: Либідь, 2002. 664 с.
35. Волкова Т. Образи Сміхунчика і Демона в системі образів-символів трагедії Василя Пачовського Сон української ночі” // В.Пачовський у контексті історії та культури України: Наук. збірник. Ужгород: Закарпаття, 2001. С.75-79.
36. Гаврилів Т. Поет і танатос: ушанування бога смерті // Всесвіт. 1996. №2. С.147-152.
37. Гадамер Г. Поезія і філософія // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Львів: Літопис, 1996. С.208-215.
38. Гаккебуш В. Контрасти Молодої Польщі” // Гаккебуш В. В сучасному польському театрі. К.: Мистецтво, 1972. С.74-102.
39. Герасимова Е. Кассандра. Субъективнй фатализм в историко-культурной ситуации нач. ХХ в. (Трансформация архетипа жертвоприношення в славянской культуре на материале драмы Л.Украинки) // Другий міжнародний конгрес україністів. Доповіді і повідомлення. Літературознавство. Львів, 1993. С.139-141.
40. Гнатюк В.Нарис української міфології. Л.: Інститут народознавства НАН України, 2000. 263 с.
41. Гозенпуд А. Поетичний театр (Драматичні твори Лесі Українки). К.: Мистецтво, 1947. 301 с.
42. Голіченко Т. Слов’янська міфологія та антична література. К.: Наукова думка, 1994. 92 с.
43. Горан В.П. Древнегреческая мифологема судьбы. Новосибирск: Наука, 1990. 335 с.
44. Гординський Я. С.Виспянський і Україна // Збірник НТШ. Львів, 1935. С.109-130.
45. Гром’як Р. Вступ // Літературознавча рецепція і компаративістичний дискурс: Монографія / За ред. Р. Гром’яка. Тернопіль: Підручники і посібники, 2004. С.9-14.
46. Гром’як Р. Літературна рецепція в компаративістичних студіях // Літературознавча компаративістика. Навч. посібник / Ред. Р.Гром’як, упоряд.: Р.Гром’як, І.Папуша. Тернопіль: Ред.-вид. відділ ТДПУ, 2002. С.250-256.
47. Гундорова Т. Леся Українка: християнство екзистенціалізм фемінізм // СіЧ. 1996. №8-9. С.19-28.
48. Гундорова Т. ПроЯлення слова. Дискурсія раннього українського модер­нізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297 с.
49. Ґеник-Березовська З. Драматична творчість Лесі Українки в тогочасному літературному контексті // Ґеник-Березовська З. Грані культур: бароко, романтизм, модернізм. К.: Гелікон, 2000. С.213-226.
50. Ґеник-Березовська З. Про неоромантичну драму // Ґеник-Березовська З. Гра­ні культур: бароко, романтизм, модернізм. К.: Гелікон, 2000. С.204-212.
51. Ґоломб Л. Образ автора в поетичній системі Петра Карманського. // Науковий вісник Ужгородського університету. Філологія. Вип.4. Ужгород, 2000. С.98-104.
52. Дем’янівська Л. Художні пошуки в українській драматургії початку ХХ ст. (Символічна драма С.Черкасенка та О.Олеся) // Українська література. Матеріали І конґресу Міжнародної асоціації україністів К.: АТ Обереги”, 1995. С.133-150.
53. Дима А. Принципы сравнительного литературоведения. М.: Прогресс, 1977. 229 с.
54. Добрянський А. Варшав’янка” Станіслава Виспянського // Радянська Буковина. Чернівці, 1969. 15 січня.
55. Дойч К. Екстремальний націоналізм і самознищення: Внутрішні проблеми волі // Зустрічі”, Варшава, 1991, №2. С.76-99.
56. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы. М.: Наука, 1979. 286 с.
57. Еліаде М. Мефістофель і андрогін. К.: Видавництво Соломії Павличко Основи”, 2001. 591 с.
58. Євшан М. Василь Пачовський // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. К: Основи. 1998. С.181-188.
59. Євшан М. Петро Карманський // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. К: Основи. 1998. С.175-180.
60. Євшан М. Сучасна польська література і її вплив на нашу // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. К: Основи. 1998. С.307-313.
61. Євшан М. Червоні маки Про п’єсу Олександра Олеся По дорозі в Казку” // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. К: Основи, 1998. С.446-448.
62. Жирмунский В. Сравнительное литературоведение. Восток и Запад. М.: Наука, 1979. 492 с.
63. Жирмунский В. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. Л.: Наука, 1977. 407 с.
64. Жуйкова М. Номінація смерті та архаїчне мислення // THANATOS: Студії з інтеґральної культурології. Спец. випуск Народознавчих зошитів” №1. Львів, 1995 С.28-62.
65. Забужко О. Une princesse lointaine”: Леся Українка як культурно-інтерпретаційна проблема // СіЧ. 2001. №2-3. С.6-18, 45-53.
66. Затонський Д. Про модернізм і модерністів. К.: Дніпро, 1972. 272с.
67. Зборовська Н. Моя Леся Українка / Есей. Тернопіль: Джура, 2002. 228 с.
68. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство: Посібник. К.: Академвидав”, 2003. 392 с.
69. Зелінська Л. Античність як позачасовий абсолют” на тлі модернізму // Кассандра” Лесі Українки і європейський модерн: Збірник наукових праць. Остріг, 1998. 92с.
70. Зеров М. Леся Українка // Зеров М. Твори: У 2т. Т.2. К.: Дніпро,1990. С.359-401.
71. Зубрицька М. Український модернізм початку ХХ ст.: дійсність і міф // Молода Муза” і літературний процес кінця ХІХ початку ХХ століття в Україні і Європі: Тези доповідей наукової конференції. Львів, 1992. С.10-11.
72. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. К.: Обереги, 1991. 424 с.
73. Ільницький М. Візія національного ”Воскресіння”: Wesele” Станіслава Виспянського і Сон української ночі” Василя Пачовського // Романтизм: між Україною та Польщею. Київські полоністичні студії. Том V. Київ, 2003. С.390-398.
74. Ільницький М. Поет національної ідеї // Ільницький М. Від Молодої Музи” до Празької школи”. Львів: Інститут українознавства, 1995. С.43-61.
75. Камінчук О. Поетика української романтичної лірики: (Проблеми просторової організації поет. тексту). К.: ТОВ ЛДЛ”, 1998. 160с.
76. Карманський П. Василя Пачовського Сон української ночі” // Діло. Львів, 1917. ЧЧ.258, 260-262. 29 листопада, 2-5 грудня.
77. Карманський П. Із збірки // Розсипані перли: Поети Молодої Музи” / Упоряд., автор передм. та приміт. М.Ільницький. К.: Дніпро, 1991. С.44-265.
78. Карманський П. Ой, люлі смутку (Поезії). Ужгород, 1996. 416 с.
79. Карманський П. Поезії. К.: Укр.письменник, 1992. 374 с.
80. Качуровський І. Містична функція літератури: українська релігійна поезія // Хрестоматія української релігійної літератури. Поезія. Т.1. МюнхенЛондон, 1998. С.9-25.
81. Керлот Э. Словарь символов. М.:REFL-book, 1994. 608 c.
82. Кісь О. Дівчина-русалка: зваба безодні (імпліцитний код) // THANATOS: Студії з інтеґральної культурології. Спец. випуск Народознавчих зошитів” Львів, 1995. №1. С.105-112.
83. Кісь Р.Коваріації уявлень про смерть як індикатор типу культури (спроба крос-культурного бачення) // THANATOS: Студії з інтеґральної культурології. Спец. випуск Народознавчих зошитів”. Львів, 1995. №1. С.9-20.
84. Клековкін О. Містерія у генезі театральних форм і сценічних жанрів. Навч.посіб. К.: КДІТМ ім. І.К.Карпенка-Карого, 2001. 256 с.
85. Козак С. Неоромантизм Лесі Українки // Вісник АН України. 1992. №5. С.31-37.
86. Кононенко В. Символи української мови. Івано-Франківськ: Плай, 1996. 272 с.
87. Костів К. Словник-довідник біблійних осіб, племен і народів. К.: Україна, 1995. 429 с.
88. Кочерга С. Поетична мариністика молодомузівців // Молода Муза” і літературний процес кінця ХІХ початку ХХ століття в Україні і Європі: Тези доповідей наукової конференції. Львів, 1992. С.68-70.
89. Кочубей Л. Антична тема в драматургії початку ХХ ст. Кассандра” Лесі Українки // Рад. літературознавство. 1967. №7. С.74-87.
90. Ласло-Куцюк М. Кассандра” Лесі Українки і Едіп-цар” Софокла // Ласло-Куцюк М. Велика традиція. Українська класична література в порівняльному висвітленні. Бухарест: Критеріон, 1979. С.110-133.
91. Левый И. Искусство перевода. М.: Прогресс,1974. 397 с.
92. Левiнська С. Будiвничий польського монументального театру. Урок-лекцiя по вивченню творчостi С.Виспянського // Вiдродження. 1994. №2. С.32-37.
93. Лепкий Б. Із різних циклів // Розсипані перли: Поети Молодої Музи”/ Упоряд., автор передм. та приміт. М.Ільницький. К.: Дніпро, 1991. С.410-547.
94. Літературознавчий словник-довідник / Під ред. Р.Гром’яка. К.: ВЦ Академiя”, 1997. 752 с.
95. Лихачев Д., Панченко А., Понырко Н. Смех в Древней Руси. Л.: Наука, 1984. 295 с.
96. Лозинський І. Поетичний театр С.Виспянського. Драматургічна творчість // Жовтень. 1970. №11. С.122-126.
97. Лотман Ю. Внутри мыслящих миров. Человек Текст Семиосфера История. М.: Языки русской культуры, 1996. 464 с.
98. Лубянская Г. Типология стилевых течений русской лирической поэзии. Тула: Изд-во Тульского государственного педагогического института им.Л.Н.Толстого, 1982. 122 с.
99. Лужницький Г. [Л]. Визволення. Драма на 3 дії С.Виспянського, інсценізація В.Гожици, постановка К.Татаркевича // Новий час. Львів, 1935. Ч.226. 11 жовтня.
100. Ляшкевич П. Лірика Петра Карманського в контексті літературного процесу // Автореф. дис. на здоб. наук. ст.к. ф. н. К.,1993. 16 с.
101. Ляшкевич П. Філософія Шопенгауера в естетиці раннього українського модернізму // Українознавчі студії. 2000. №2. С.85-93.
102. Малиновский Б. Магия, наука и религия. М.: Рефл-бук, 1998. 304 с.
103. Мар О. Християнство і модерний світ // Листи до Приятелів”. Ню Йорк, 1961. № 1-2 (95-96). С.24-31.
104. Масенко Л. У Вавилонському полоні: Теми національної та соціальної неволі у драматургії Лесі Українки. К.: Соняшник, 2002. 152 с.
105. Матвіїшин В. Українсько-французькі літературні зв’язки ХІХ початку ХХ ст. Львів: Вища школа, 1989. 168 с.
106. Медицька М. Творчість Станіслава Виспянського в літературознавчих концепціях Ярослава Гординського // Вісник Прикарпатського університету ім.В.Стефаника. Філологія. Івано-Франківськ: Плай, 2003. Вип.VIII. С.142-148.
107. Медицька М. Художня інтерпретація біблійних мотивів та образів у творчості Станіслава Виспянського та Лесі Українки // Українознавчі студії. 2002-2003. №4-5. С.153-162.
108. Медицька М. Особливості ідейно-естетичної свідомості Станіслава Виспянського та Василя Пачовського // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. Том 15-16. Варшава, 2003. С.186-194.