РЕЦЕПЦІЯ ЕСТЕТИКИ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО СИМВОЛІЗМУ В ТВОРЧОСТІ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ ДОЕМІГРАЦІЙНОГО ПЕРІОДУ : РЕЦЕПЦИЯ ЭСТЕТИКИ ЗАПАДНОГО символизма в творчестве Александра ОЛЕСЯ доемиграцийного ПЕРИОДА

Краткое описание

Ізмаїльський державний гуманітарний університет

На правах рукопису

ЧЕПЕЛИК ОЛЕКСАНДРА АНАТОЛІЇВНА

удк 821.161.2 -1.09:7.036.45

РЕЦЕПЦІЯ ЕСТЕТИКИ західноЄВРОПЕЙСЬКОГО СИМВОЛІЗМУ В ТВОРЧОСТІ Олександра ОЛеся ДОЕМІГРАЦІЙНОГО ПЕРІОДУ

Спеціальність: 10.01.05 порівняльне літературознавство

Д и с е р т а ц і я
на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник кандидат
філологічних наук, доцент
Шевчук Тетяна Станіславівна

Ізмаїл - 2009

Зміст

Вступ .

Р О З Д І Л I західноєвропейська символістська естетика у творчій рецепції Олександра Олеся
1.1. Теоретичні засади модернізму в українській літературно- критичній думці початку ХХ ст..
1.2. «ЛНВ» та «Українська хата» як транслятори теоретичних засад західноєвропейського символізму..
1.3. Формування світоглядних орієнтирів О. Олеся в контексті естетичних пошуків кінця ХІХ поч. ХХ ст..
Висновки до розділу І..

Р О З Д І Л ІІ концепції французького символізму в ліриці олександра Олеся доеміграційного періоду......
2.1. Образ проклятого поета в поезії Ш. Бодлера та О. Олеся.....
2.2. Сугестія як творчий компонент поезії П. Верлена та О. Олеся
2.3. Ідеал Краси в поезії французьких символістів та О. Олеся.....
2.4.Мотив спліну в творчості французьких символістів та О. Олеся.
Висновки до розділу ІІ.

Р О З Д І Л III ДРАМАТУРГІЯ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ В КОНТЕКСТІ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ СИМВОЛІСТСЬКОЇ ДРАМИ..
3.1. О. Олесь як репрезентант символістської драми
3.2. Національне підсвідоме в драматичній поемі О. Олеся «Над Дніпром»
3.3.Візійний дискурс як експлікація філософії трансцендентного буття в драмах О. Олеся «Над Дніпром», Г. Гауптмана «Затоплений дзвін», М. Метерлінка «Принцеса Мален»............................
3.4. Сакральне / профанне в драмах О. Олеся «Над Дніпром», Г. Гауптмана «Затоплений дзвін», М. Метерлінка «Принцеса Мален».......
Висновки до розділу ІІІ

В и с н о в к И...

Список Використаних джерел.

ВСТУП

Актуальність дослідження. Розвиток естетичної думки кінця XIX початку XX століть позначився переоцінкою загальнолюдських цінностей, зародженням модерністських естетико-філософських засад, що сприяли становленню нових парадигм художнього мислення. Естетика модернізму, що прийшла на зміну домінуючим на той час натуралістичним формам, поєднала поглиблений психологізм, іманентну творчу інтуїцію, символічність мислення, міфоцентричність. Формування світоглядно-художньої епістеми українського модернізму, як і багатьох інших національних літератур, відбувалося у тісній взаємодії з літературним процесом Західної Європи. Як підкреслював Д. Чижевський, «... український культурний розвиток мусимо визнати елементом загальноєвропейського, українську культуру елементом європейської цілості; коли український культурний розвиток проходив ті самі стадії, що європейський взагалі, то не тому, що на Україну приходили ззовні «впливи», на Україні чинять чинники”, фактори” чужого походження, а тому, що Україна, яко частина європейської культурної цілості, переживає ті самі внутрішні процеси, що й цілість, до якої вона належить [229, с. 9]». Його погляди поділяли і вітчизняні дослідники О. Білецький, Г. Вервес, Р. Гром’як, В. Матвіїшин, Д. Наливайко, які стверджували, що саме у взаємозв’язках з іншими, кожна національна література виявляє свою самобутність.
Однією з найвиразніших течій модернізму в українській літературі став символізм, що виник внаслідок заперечення народницьких, раціоналістичних та позитивістських методів зображення існуючої дійсності. Розвиток українського символізму переважно був зумовлений впливом французької поезії, яка, за визначенням Д. Наливайка, виокремлювалася серед інших літератур тим, що в ній «пошуки нових засобів і форм вислову, творення нової поетичної метамови» відбувалися «найбільш масштабно й інтенсивно [145, с. 23]». Відоме висловлювання І. Франка визначило необхідність орієнтації молодих українських письменників на естетичні здобутки західноєвропейських сучасників задля піднесення художньо-естетичного рівня національної культури: «Хто не пише в дусі Ніцше, не йде слідами Бодлера, Верлена, Метерлінка, Ібсена, Гарборга, той не писатель, той не вартий доброго слова [219, с. 35]».
Сучасні літературознавці активно звертаються до компаративного зіставлення творчості українських митців рубежу XIX XX століть переважно з художнім доробком їх французьких попередників. На жаль, ця ділянка вітчизняної літературознавчої спадщини залишилася недостатньо висвітленою в радянському літературознавстві через упереджене ставлення до духовного надбання французьких символістів, що заангажовано оцінювалося як декадентське. Найбільш цікавими стали дослідження Н. Яцків «Творчість Василя Стефаника у контексті українсько-французьких літературних взаємин кінця XIX початку XX століття» (2000) [254], Н. Шевель «Французький та російський символізм у художній рецепції Грицька Чупринки» (2004) [233], М. Ткачук «Модерністський дискурс лірики й новел Богдана Лепкого» (2005) [206].
О. Олесь (1878-1944) є визначною постаттю мистецького життя України кінця XIX початку XX століття, який, за визначенням Р. Радишевського, увійшов у літературний процес разом з «новою плеядою митців-побратимів В. Самійленком, М. Чернявським, С. Черкасенком, М. Вороним, Г. Чупринкою», розвиваючи західноєвропейські символістські традиції в національній культурі [173, с. 5]. В літературознавстві творчість представника раннього українського модернізму О. Олеся привертала увагу і критиків, і дослідників останніх десятиліть у зв’язку з недостатнім вивченням його спадщини: після вимушеної еміграції письменника в 1919 році вона тривалий час була малодоступною, а за радянської доби висвітлювалася тенденційно та упереджено. З 30-х років XX ст. творчий доробок О. Олеся був вилучений з літературного процесу та залишався «білою плямою» в історії української літератури початку XX століття. Вперше книги вибраних поезій О. Олеся починають виходити у 1958 році з ґрунтовними передмовами М. Рильського («Поезія О.Олеся», 1958) [179], В. Яременка («Вогненна журба поета», 1971) [253] та Р. Радишевського («Журба і радість О. Олеся», 1990) [173].
Художня спадщина Олександра Олеся вивела національну літературу на тогочасний світовий рівень розвитку та здобула широке визнання сучасників, які одноголосно вважали його одним з найкращих українських ліриків доеміграційного періоду: «справжнім ліричним поетом» (О. Єфіменко), «українським Гейне» (Х. Алчевська), «першорядним українським поетом» (Л. Українка, М. Рильський), «правдивим віртуозом ніжної лірики» (О. Дорошкевич), «найвидатнішим ліриком дореволюційної доби» (А. Шамрай), «поетом особистих переживань» і «музою гніву та зневір’я» (С. Єфремов), «поетом тонів та напівтонів» і «найсильнішим представником українського символізму» (М. Грушевський), «поетом контрастів» (П. Одарченко).
Комплексне вивчення творчої спадщини О. Олеся здійснюється за допомогою листування і спогадів сучасників, які відтворюють певні етапи біографії, дозволяють встановити його зв’язки з представниками західноєвропейського символізму та віднайти елементи новітніх течій і напрямів (неоромантизм, символізм, імпресіонізм тощо), які органічно переплетені в його творчості. Епістолярій О. Олеся висвітлює своєрідний світогляд письменника, не залишаючи поза увагою майстерності митця та його пошуку досконалих художніх форм у поезії. Відомий український письменник і мемуарист Н. Гнатюк, аналізуючи поетове життя, наголошує на достатньо консервативному погляді О. Олеся на «чужу літературу» та підкреслює, що «поезія для нього кінчалася символістами [162, с. 85]». Г. Костюк визнавав той факт, що шлях О.Олеся «... не є копіюванням того чи іншого письменника-символіста, бо він має свою власну творчу особливість, свою велику й істотну відмінність [94, с. 101]».
Співробітництво українського поета із заснованим у Києві часописом «Українська хата» (березень 1909 вересень 1914) відіграло важливу роль у становленні О. Олеся як символіста. Український митець разом з однодумцями (Г. Чупринкою, М. Вороним, М. Шаповалом) на її засіданнях знайомився з творами російської, польської, французької та інших літератур, що дало змогу розширити ідейно-тематичні обрії національної літератури, творчо сприймаючи і переосмислюючи їх мистецько-культурний досвід. Отже, формування письменницької манери О. Олеся, що припадає на кінець XIX поч. XX ст., відбувалося цілком у руслі зацікавлень ним західноєвропейським напрямом символізмом. Рецепція західноєвропейської літератури здійснювалося митцем опосередковано через переклади українських поетів (Г. Чупринка, М. Вороний та ін.) творів західноєвропейських модерністів тогочасної епохи (П. Верлен, Ш. Бодлер та ін.), що друкувалися на сторінках «Літературно-наукового вісника» і «Української хати». Проте, художній доробок О. Олеся доеміграційного періоду зберіг оригінальні самобутні риси, позбавлений сліпого наслідування нових мистецьких форм.
Акумуляторним центром спектру західноєвропейської символістської поезії, безумовно, постає естетика раннього французького модернізму. Її визначна роль у становленні парадигми художнього мислення багатьох національних літератур кінця ХІХ початку ХХ ст., зокрема російської, постійно констатується в роботах знавців французької літератури ХІХ ХХ ст. (Л. Андрєєва «Феномен Рембо» (1988) [3], С. Великовського «На перехресті променів: Груповий портрет з Полем Елюаром» (1987) [25], І. Голеніщева-Кутузова «Реформа французького віршування: Вільний вірш символістів» (1975) [38], Л. Єремеєва «Французький літературний модернізм: Традиції і сучасність» (1991) [64], С. Зенкіна «Письменник в масці монстра» (1993) [79], Г. Косікова «Два шляхи французького постромантизму: символісти і Лотреамон» (1993) [91], Д. Обломієвського «Французький символізм» (1972) [149], Д. Наливайко «Французький символізм як зміна метамови європейської поезії» (1998) [145].
Пріоритетність естетики раннього французького символізму обумовлює зосередження дослідницького фокусу на ній як на остаточно сформованій естетичній системі в процесі виявлення символістських ідеологем у ранній ліриці О. Олеся. Сучасні досягнення в студіюванні драматургічної спадщини митця відкривають перспективи у зверненні до зіставного аналізу візійного дискурсу модерної драми, художньої об’єктивізації сфери сакрального та профанного як визначальної у парадигмі символістського типу мислення та з’ясування самобутності національного компонента як органічної складової художньої системи О. Олеся.
Серед літературознавців і досі немає одностайності в поглядах на природу творчого методу О. Олеся. Складність вивчення означеної проблеми полягає в «багатостильності» (Д. Наливайко) його мистецької манери. В оцінці естетичних пріоритетів Олеся-лірика йшлося про народницькі уподобання (О. Бабишкін, С. Єфремов, С. Русова, М. Сумцова, І. Франко, М. Шумило,), неоромантизм (Т. Гундорова, В. Петров, Н. Шумило), романтизм з імпресіоністськими рисами (О. Білецький), необароко (Н. Малютіна).
Драматургічний доробок О. Олеся, навпаки, у науково-критичному дискурсі однозначно потрактовано як символістський (Л. Дем’янівська, М. Жулинський, Г. Костюк, Л. Мороз, О. Олійник, Р. Пархомик, Б. Рубчак, С. Хороб). Символістський контекст драматургічної спадщини письменника, що виразно репрезентує модерні традиції західноєвропейської драми, активно досліджувався в низці праць, що з’явилися в Україні останніми роками, зокрема, в дисертаціях Р. Пархомика «Драматургія Олександра Олеся. Питання модернізації» (1993) і О. Олійник «Початки символізму в українській драмі (на матеріалі творчості О. Олеся та С.Черкасенка)» (1994); статтях С. Хороба «П’єси Василя Пачовського та Олександра Олеся в контексті західноєвропейської символістської драми» (2000) та Н. Малютіної «Принципи монтажної композиції у драматичних етюдах Олександра Олеся» (2003).
Словацький дослідник М. Неврлий в монографії «Олександр Олесь: Життя і творчість» (1994) визначив, що «символізм Олександра Олеся найвиразніше виявився в його драматичних творах [146, с. 102]». З щоденника Є. Чикаленка редактора газети «Рада» (1906-1914), датованого 14 жовтнем 1909 року стає зрозумілим, що О. Олесь бажає писати п’єси «непохожі на теперішній український репертуар» з метою «сказати щось нове, зробити епоху
в українському театрові [169, с. 35]». Своїми драматичними творами, на думку сучасної дослідниці О. Олійник, «митець оригінально поєднує тенденції західноєвропейського символізму з традиціями українського мистецтва [156, с. 17]». В історичному огляді української драматургії передреволюційної доби (1900-1917) Я. Мамонтов наголошував, що «серед українських драматургів XX ст. О. Олесь єдиний чистий символіст», який «засвоїв метод західноєвропейських письменників-символістів [123, с. 402]». «В драматичних етюдах О. Олеся, за визначенням дослідника, немає нічого випадкового, як у мові персонажів, так і в обстанові: за кожним словом і кожною річчю заховано символ, що надає цілком звичайним явищам зовсім іншого нового змісту [123, с. 402]».
Глибинний зв’язок творчості О. Олеся з естетичним надбанням західноєвропейського символізму констатувався у працях провідних українських літературознавців: І. Дзюби, М. Жулинського, М. Неврлого, Р. Радишевського. Проте за відсутністю фактів безпосереднього знайомства, захоплення чи перекладів О. Олесем репрезентативних взірців західноєвропейської символістської лірики, зіставні дослідження вченими поки що проводяться вельми інертно. Компаративне вивчення типології функціонування основних символістських ідеологем (місце Поета в соціумі, ідеал Краси), сплінічних настроїв та художньо-стилістичних пошуків (сугестія, символіка звуко-кольорових відповідностей) в поезії українського автора та його західноєвропейських попередників уможливить виявлення того естетичного потенціалу, що підготував символістські засади О. Олеся-драматурга.
Олесезнавці концентрують увагу на висвітленні фактів творчого шляху митця й біографічній проекції на текст (М. Неврлий «Олександр Олесь: Життя і творчість», 1994), студіюють структурно-функціональні рівні його художньої системи (Р. Тхорук «Особливості поетики премодерністського віршу початку XX століття», 1996), ґрунтовно вивчають лінгвопоетичні та етнокультурні аспекти творчості (О. Таран «Семантика символів природи в поезіях Олександра Олеся: лінгвопоетичний та етнокультурний аспекти», 2002). зосереджують дослідницький інтерес на міфологічному вимірі метатексту письменника (І. Чернова «Міфопоетика творчості Олександра Олеся», 1999), систематизують і коментують архівні матеріали (Н. Лисенко «Архів О. Олеся еміграційного періоду», 2001).
Огляд історіографічної та джерельної бази засвідчив, що проблема естетичних уподобань О. Олеся потребує сьогодні додаткового висвітлення й масштабнішого дослідження. В працях науковців поза увагою досі залишаються проблеми розвитку символістських концептів у його ранній поезії, про що свідчить беззастережне визнання О. Олеся драматургом-символістом та домінування уявлення про нього як про лірика-неоромантика. Дослідження символістської грані поетичної творчості О. Олеся та розгортання наявних наукових здобутків у сфері вивчення його драматургії дозволить означити динаміку формування символістського типу художнього мислення митця, що обумовило авторську адаптацію художньо-стилістичних маркерів цього естетичного напрямку в його драматургії зрілої пори.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана із загальним напрямком досліджень кафедри російської мови та літератури Ізмаїльського державного гуманітарного університету «Провідні закономірності розвитку світового літературного процесу» (держреєстраційний номер 0108U003294).
Метою дисертаційного дослідження є виявлення символістських рис художнього доробку О. Олеся доеміграційного періоду в їх типологічній спорідненості з естетикою західноєвропейського модернізму. Порівняльно-типологічне дослідження творів О. Олеся з текстами провідних поетів-символістів (Ш. Бодлера, П. Верлена, Ст. Малларме, А. Рембо) та драматургів (М. Метерлінка, Г. Гауптмана) на тематологічному й імагологічному рівнях уможливлює з’ясування характеру впливу естетики західноєвропейського символізму на формування художньо-естетичної концепції українського митця та висвітлення особливостей національної самобутності його творчості. Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
- конкретизувати спектр теоретичних засад західноєвропейського символізму в українській літературно-критичній думці початку ХХ ст.;
- виявити символістські концепти та ідеологеми в ранній ліриці О. Олеся (ідеал Краси, проклятий поет, сплін);
- дослідити особливості сугестійного дискурсу як провідного творчого компонента лірики О. Олеся в контексті західноєвропейської традиції;
- окреслити внесок О. Олеся у розвиток символістської драми;
- провести зіставний аналіз візійного дискурсу в творах М. Метерлінка, Г. Гауптмана та О. Олеся;
- визначити естетичну функцію опозиції сакральне/профанне в художньому просторі драматургії О. Олеся та його західноєвропейських попередників;
- з’ясувати самобутність Олесевої драми в контексті образної візуалізації елементів національного підсвідомого.
Об’єктом дослідження є поетичні твори О. Олеся доеміграційного періоду: збірки «З журбою радість обнялась» (1907); «Поезії. Книга II» (1909); «Поезії. Книга III» (1911); «Поезії. Книга V» (1917); поетичні збірки представників французького символізму: «Les Fleurs du Mal» Ш. Бодлера, «Poйsies» А. Рембо, «Les Mots sans Parols», П. Верлена, «Vers et prose» Ст. Малларме; драматичні твори О. Олеся («Над Дніпром»), Г. Гауптмана («Затоплений дзвін»), М. Метерлінка («Принцеса Мален»).
Предметом дослідження виступає сукупність міжлітературних зв’язків поезії та драматургії О. Олеся доеміграційного періоду з художньо-естетичним доробком репрезентантів західноєвропейського модернізму кінця XIX-поч. XX ст. у сфері рецепції й типології.
До методологічних засад належать основні принципи сучасної компаративістики. Враховуються теоретичні праці з питань порівняльного і типологічного вивчення літератур українських (О. Білецького, Г. Вервеса, Р. Гром’яка, І. Дзюби, Д. Затонського, Д. Наливайка, Г. Сіваченко) і зарубіжних вчених (П. Беркова, П. Брюнеля, Р. Веллека, О. Діми, Д. Дюрішина, В. Жирмунського, Ф. Жоста, С. Т. де Зепетника, Е. Касперського, Р. Дж. Клементса, І. Неупокоєвої, К. Пішуа, І. Шеврель). У дослідженні використовуються порівняльно-типологічний метод, метою якого є виявлення специфічно своєрідного в їх творчості. «Якщо вивчення схожостей аналогій, пише словацький дослідник Д. Дюришин, сприяє з’ясуванню загальних закономірностей літературного розвитку, то вивчення відмінностей дає дуже важливі факти для встановлення специфічних особливостей літературних явищ і процесів, для розкриття прикмет своєрідності, самобутності [62, с. 176177]». Використовується також метод літературної герменевтики, що полягає у проникненні до значення первісного слова, у відшукуванні його за допомогою інтерпретації символічних структур (П. Рікер). Особливо актуальним видається метод транслітерації, адже читання текстів в оригіналі відкриває реальні можливості для об’єктивної інтерпретації твору в контексті визначальних для художнього доробку О. Олеся мистецьких парадигм. Культурно-антропологічний метод і теорія рецептивної естетики дозволяє розглянути спадщину О. Олеся у загальноєвропейському контексті, виявляючи національну своєрідність та індивідуальну неповторність митця.
Наукова новизна роботи У дисертації вперше здійснено спробу проаналізувати характер творчої рецепції О. Олесем літератури західноєвропейського символізму шляхом компаративного зіставлення його ранньої лірики з художнім доробком представників модерністської поезії із виявленням спільних та відмінних рис у типології функціонування символістських концептів. Новим кроком у зіставному дослідженні драматургічного доробку О. Олеся та західноєвропейських митців кінця XIX початку XX століття є структурування візійних форм (візія-сон, візія-марення, візія-забуття), що акцентують символістський тип художнього мислення. Актуалізовано виокремлення «гіпнагогічних образів» «фантомних об’єктів», що виконують роль репрезентантів надреального світу підсвідомості. Вперше у компаративному аспекті досліджується смислове наповнення опозицій сакральне/профанне в художньому просторі драми О. Олеся «Над Дніпром» і творів його західноєвропейських попередників («Принцеса Мален» М. Метерлінка, «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана). З’ясовуються на теоретичному рівні специфічні ознаки поняття «національне підсвідоме» з проекцією їх функціонування в драматичному тексті «Над Дніпром» О. Олеся.
Практичне значення одержаних результатів полягає у комплексному висвітленні проблем формування символістської парадигми художнього мислення О. Олеся доеміграційного періоду в контексті розкриття зв’язку його творчості із західноєвропейським модернізмом. Матеріали дослідження можуть бути внесені до курсів історії української та зарубіжної літератур, спецкурсів та спецсемінарів з теорії порівняльного літературознавства.
Особистий внесок здобувача. Одержані результати дослідження та їх публікації у наукових виданнях виконані автором особисто.
Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження обговорювалися на Всеукраїнській науковій конференції «Сучасні орієнтири філологічної науки» (Херсон, 2006), на Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми сучасної науки (Ізмаїл, 2007), на Міжнародній науковій конференції «Слов’янські читання» (Ізмаїл, 2007), на IX Міжнародній науковій конференції молодих вчених (Київ, 2007), на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Філологічні науки в освітніх закладах України» (Суми, 2007), на Міжнародній науковій конференції, присвяченій пам’яті професора С. П. Ільйова (Одеса, 2007).
Публікації. За матеріалами дисертаційного дослідження опубліковано шість статей, з них п’ять статей у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура праці. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків і списку використаної літератури, що містить 277 позицій. Повний обсяг дисертації 247 сторінки, без врахування бібліографії 219 сторінки.

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Порівняльний аналіз сукупності міжлітературних зв’язків поезії і драматургії О. Олеся доеміграційного періоду з представниками західноєвропейського модернізму кінця XIX поч. XX ст. у сфері рецепції та типології дав можливість дійти таких висновків:
1. Формування світоглядних орієнтирів ранньої лірики О. Олеся відбувалося в контексті загального прагнення українських митців переломної доби до оновлення естетичної проблематики і художньо-стилістичних прийомів художньої творчості, яке відобразилося в їх орієнтації на здобутки загальноєвропейських модерних пошуків. На сторінках часописів «Літературно-науковий вісник» (1907-1914) та «Українська хата» (березень 1909 вересень 1914) друкувалися твори західноєвропейських митців К. Гамсуна, Г. Гауптмана, С. Кіркегора, М. Метерлінка, С. Кіркегора та ін. Одним із провідних виразників модерністських тенденцій, чия творча спадщина склала підґрунтя для розвитку естетики західноєвропейського символізму, став Ш. Бодлер. Його теоретичні засади окреслювали прихід нового мистецтва, що превалювало над догматичною мораллю та усталеною моделлю розвитку літератури, що активно обговорювалося на сторінках «Української хати» .
2. За спостереженнями критиків (М. Євшан, О. Луцький, М. Сріблянський- Шаповал, А. Товкачевський та ін.), нове покоління митців (М. Вороний, О. Кобилянська, О. Олесь, Л. Українка, Г. Чупринка та ін.) заперечували раціоналістично-утилітарні методи відображення життя, шукаючи новаторські літературно-мистецькі напрями і течії, серед яких домінуючою на теренах української літератури постав символізм. Аналіз літературно-критичних студій переломної доби довів наявність відчутного впливу західноєвропейських теоретиків символістської поезії (Ш.Бодлера, П.Верлена) та драми (Г. Гауптман, Г. Ібсен, М. Метерлінк) на формування і на розвиток поезії, прози і драматургії видатних майстрів українського художнього слова.
3. Співробітництво О. Олеся з журналом «ЛНВ» та часописом «Українська хата» відіграло важливу роль у становленні українського митця як символіста. Як один з фундаторів означеної передової періодики та її провідний поет, він не лише розміщував на сторінках журналів свої твори, але водночас поринав у художньо-інтелектуальний простір перекладних віршів представників західноєвропейського символізму та літературно-критичних розвідок інших безпосередніх реципієнтів. Фактів чи матеріалів, що засвідчили б генетико-контактні зв’язки О. Олеся з французькими символістами або поетів-символістів інших країн, не знайдено. Втім, виразна типологічна подібність естетичної проблематики ранньої лірики О. Олеся і західноєвропейських символістів, перш за все французьких, дозволяє констатувати факт опосередкованої рецепції перших здобутків своїх попередників, здійсненої через посередництво «ЛНВ» та «Української хати».
4. Певний відсоток ранньої лірики О. Олеся за своєю естетичною проблематикою можна переконливо охарактеризувати як символістський, що підтверджують і спостереження сучасних провідних літературознавців (М. Жулинський, Г. Костюк, Л. Мороз, О. Олійник, Б. Рубчак). Активна рецепція естетичних надбань західноєвропейського модернізму, зокрема французького символізму, була зумовлена прагненням О. Олеся до нових ідеалів краси, вміння музично передавати невловимі порухи душі, розкриття внутрішнього світу людини та осягнення поетичного космосу, в якому трансцендентна сфера протиставлена буденній. Питання формування символістського типу мислення відображає певну динаміку розвитку символістських концептів у художньому доробку О.Олеся доеміграційного періоду, який пройшов фази заперечення, інтенціонального функціонування, формування їх зрілого характеру і остаточного оформлення включно із свідомою репрезентацією в драматургічній спадщині.
5. Пережиток народницьких тенденцій відлунювався в перших збірках О. Олеся («Книга I», 1907; «Книга II», 1909), вірші яких здебільшого зорієнтовані на експлікацію ідеї служіння народові. Але період післяреволюційної реакції (1905-1907) «гнітюче вплинув на поета», що зумовило його поступовий відхід від зосередження на громадських проблемах до індивідуалістичного нового сприйняття дійсності, не пов’язаної з трагічними реаліями повсякденного життя. Значний вплив на формування естетичних смаків О. Олеся мали модерні західноєвропейські здобутки, що стали реакцією на панування позитивістських тенденцій з усталеною системою цінностей. Хворобливий стан поетичного космосу лірики модерністських поетів, спричинений усвідомленням духовної ницості суспільства, був співзвучний українському митцеві, що призводило до заперечення ним системи значущостей матеріального світу та виявлення меркантильних людських рис у суспільстві, притаманних панівній тогочасній атмосфері.
Загальним у парадигмі концептуального дискурсу західноєвропейського символізму та О. Олеся виявилося уявлення про дуалістичну структуру світобуття, що створювало феномен паралелізму існування духовного та матеріального проекцій виміру, наявного в символістському художньому творі. Для виявлення загальних закономірностей художньої специфіки розвитку українського символізму в рамках міжлітературного процесу і типологічного вивчення архетипів у творчості французьких поетів-символістів та О. Олеся, поетична спадщина останнього розглядалася в компаративному аналізі з художнім доробком фундаторів західноєвропейського символізму, а саме французького Ш. Бодлера, П. Верлена, Ст. Малларме. А. Рембо.
6. Проведене дослідження дозволило виявити ряд типологічних сходжень між окремими поетичними творами французького символіста Ш. Бодлера «Благословення» (1856), «Альбатрос» (1859), «Могила окаянного поета» (1859) та ліричних творів О. Олеся «В болоті жаби рай знайшли» (1905)», «Конвалія» (1905), «Він жив один в своїй пустелі» (1906) «Мій дух труна зотлілого мерця» (1906), що демонструють наявність трансформаційних опозицій поет/народ - поет/юрба «проклятий поет», хронологічне виникнення котрих демонструє картину діахронного звернення і змішування народницьких та символістських традицій .
Опозиція поет/народ у традиціях народницької естетики реалізована в ранніх віршах О. Олеся «Що мені з цього, що сонце весняне» (1905), «О правда! Мій народ смішний безкрає» (1907), «Народе мій! І ти орел, вночі підтятий» (1908), «Народ, як мертвий, спить без снів» (1908) зі збірок («Поезії. Книга I, 1907; «Поезії. Книга II, 1909;). У цих поетичних творах образ Поета репрезентовано як вірного слуги народу, що живе його інтересами і прагне служити йому, не відокремлюючись від нього, переймаючись співчуттям від його страдницької долі.
Опозиція поет/юрба, яка увиразнює переломний етап естетичного світогляду О. Олеся, виявляє себе у творах «Я з вогню душі своєї» (1904), «Душа моя пустка холодна й німа» (1904), «Ті, що звуться людьми, перед світом усім» (1905), «Ви не забудете мене, квітки і трави милі» (1905). У творах як засновника французького символізму, так і українського митця представлена вертикальна площина архетипних образів: «неба» як символу духовного начала, життєдіяльності володарів блакиті «альбатросів», «орлів», що виступають прообразами творчої особистості, та обмежений земний людський світ, що ототожнюється з царством потворності. Стрижнем естетичного дискурсу обох творів стає моделювання комплексу естетичних переконань про трагічну долю митця в реальному житті через неприйняття цінностей навколишньої дійсності. Головна відмінність світовідчуття ліричного героя О. Олеся постає у вірі в звільнення суспільства від ланцюгів мерзенного та низького існування, віднайдення шляхів до оновленого, духовного буття, не зважаючи на його вимушене перебування в замкнутому просторі земного пекла «болоті», «пустелі», «пустельній кімнаті», «труні».
Позиція поетааутсайдера, що є типовою для західноєвропейського символізму («Благословення», 1856; «Альбатрос» 1859; «Могила окаянного поета»,1859 Ш. Бодлера), в ліриці О. Олеся формується в ранніх поетичних творах «В болоті жаби рай знайшли» (1905)», «Конвалія» (1905), «Він жив один в своїй пустелі» (1906) із збірок («Книга I», 1907). І реалізується у типологічному образі символістського «проклятого поета». Зіставний аналіз віршів «Могила окаянного поета» (1859) Ш. Бодлера та «Мій дух труна зотлілого мерця» (1906) О. Олеся переконливо демонструє зневіру та розпач митця в догматичній системі цінностей матеріального світу, що втратив почуття Прекрасного, віру в духовне, божественне начало. Цей факт і зумовив структурування типології «спліну».
7. Квінтесенцією песимістично-символістського дискурсу в творчості О. Олеся стала поява відчутних сплінічних мотивів в його ліриці 10-х років ХХ століття («Книга I», 1907; «Книга II», 1909; «Книга III», 1911; «Книга IV», 1917), обумовлена його остаточним зануренням у центр культурної парадигми доби «fin de siиcle», яка органічно поєднувала в собі пошук Краси і гармонії з песимістичним відчуттям дійсності, пов’язаного з неприйняттям світоглядно-ідеологічних аспектів раціоналістичної епохи. Символістський тип мислення французьких символістів та О. Олеся обумовив схожі шляхи вираження естетичного дискурсу творів, що проявився в спільних мотивах розчарування, безсилля репресивності та нудьги, покликаних відобразити хворобливі рефлексії ліричних героїв поетичних творів. Аналіз внутрішнього світу декадентського героя дозволив виокремити такі рівні вираження депресивного настрою:
· «меланхолійний» стан як варіант песимістично забарвленого настрою, що передає мінливі порухи серця ліричного героя, співзвучні з природними явищами (осінньо-зимовим сезоном): «Тумани і дощі» Ш. Бодлера, 1857; «Сплін» I Ш. Бодлера, 1857; «Нудьга» П. Верлена, 1866; «Тихенький дощ падає на місто» А. Рембо, 1874; «Скрізь туга, скрізь туга, загальна єдина» О. Олеся, 1909.
· «тривожний сплін» як корелят глибоких песимістичних тональностей і драматичного світосприйняття (воно передається значною кількістю запитальних і окличних речень), не позбавленого позитивних інтенцій, пов’язаних із пошуком шляхів виходу з депресивного стану («Angoisse», Ст. Малларме, 1864; «Мої кохані крихітки» А. Рембо, 1871; «Spleen» П. Верлена, 1874; «Прийди, схопи мене і вирви» О. Олеся, 1909).
· «чорний сплін» як найбільш трагічний настрій, якому притаманне занурення у власний світ, демонстрація гіперпасивної життєвої позиції з метою самозаглиблення у відчуття болю й розпуки («Томління» П. Верлена, 1885; «Сплін» IV Ш. Бодлера, 1857; «Ніщо не радує. Ні небо, ні земля» О. Олеся, 1910; «Я умираю, я умираю» О. Олеся, 1911).
8. Сугестивний дискурс як провідний творчий компонент лірики О. Олеся, сформованого в контексті західноєвропейської традиції мелодійності вірша (П. Верлен), «проявлявся в так званій настроєвості творів» (Н. Калениченко), зверненої до емоційної сфери читача. Слід констатувати, що на початку XX століття сугестивна сила мистецтва була спрямована на осягання митцем невловимих порухів душі ліричних героїв за допомогою створеного відповідного настрою в творах, в яких домінуючу роль відігравали асоціативні зв’язки та інтонаційні відтінки. Саме пошук нових виражальних засобів О. Олесем обумовив використання в таких шедеврах національної лірики, як поема «Щороку» (1910), у поетичних творах «В степу» (1911) та «Твій плач то хмари в дні осінні» (1915) музичних образів, звуків, кольорів і барв для розкриття психологічного стану персонажів, що, у свою чергу, створювало змістову площину, здатну нагадати реципієнтові власні переживання. Отже, сугестивна лірика О. Олеся виявила типологічну спорідненість з поетичним світом лірики П. Верлена, у якому органічну цілісність при відтворенні внутрішніх настроїв людської психіки склали природні явища. Спільною рисою творчої спадщини французького поета й українського митця постає музикальність при створенні проникливо-емоційного фону ліричних творів.
В поемі «Щороку» О. Олеся відчутні перегуки з верленівським поетичним твором «Осіння пісня», де обидва митці намагаються передати емоційно-настроєвий стан природи, що відтворює певні душевні переживання людини, пов’язані з її самотністю, втомою від життя. Головною відмінністю естетичного дискурсу поеми українського лірика від поезії П. Верлена стає мотив прагнення віднайти шляхи з глухих кутів буття, тоді як його французький попередник прагне самозабуття, заглиблюючись у свій внутрішній світ. Звернення до народнопоетичної символіки обумовило своєрідність поетичного стилю українського поета.
9. Принципово важливим концептуальним положенням символістської естетики, що визначило шляхи об’єктивізації категорії Прекрасного, стало уявлення про Красу та її зв’язок з диявольським началом, поштовхом до становлення якої стало поетичним кредо Ш. Бодлер «видобування краси зі зла». В поезії французького символізму та О. Олеся ідеальна краса постала в образі жінки, яка уособлювала в собі водночас «сатанинське» начало і сяйво надихаючої природної сили, покликаної просвітлювати душу митця та його уявлюваний світ («Гімн красі» Ш. Бодлера, (1860); «Краса, несказанна краса!» О. Олеся, (1910); «Марення» П. Верлена, (1866); «Я зараз сплю, і морем розлилась» О. Олеся; «Відчуття» А. Рембо, (1870); «Неси мене, пісне, далеко неси» О. Олеся, (1916)). Типологічною особливістю лірики фундаторів західноєвропейського символізму та українського митця стало прагнення до вічних цінностей, сфокусованих на ідеалі Краси і пошуках вічних духовних істин, які розгорталися на тлі існуючої брутальної дійсності, що негативно впливала на духовну сутність людської природи. Але при цьому в творчості О. Олеся спостерігається вдале поєднання мотивів краси і правди.
10. В переломну добу українське театральне мистецтво, яке перебувало в замкнутому колі народницько-побутової та історичної тематики, намагалося оволодіти модерністськими засобами сценічної виразності, пориваючи з домінуванням раціоналістичних тенденцій у мистецькій площині. З появою модерністського покоління драматургів (В. Винниченко, О. Олесь, Л. Українка), зорієнтованих на західноєвропейські мистецькі обрії, створювався новий символістський театр з акцентуванням уваги на поглибленому психологізмі, на внутрішніх процесах людської душі, розкритті підсвідомих глибин психіки особистості при відтворенні ірраціонального типу людської чуттєвості.
Західноєвропейська драматургія, представлена на початку XX століття такими видатними іменами світового рівня, як Г. Гауптман, Г. Ібсен, М. Метерлінк та ін., справила величезний вплив на формування творчої письменницької манери О. Олеся. Символістським підґрунтям драматичних етюдів українського митця стало майстерне відображення неясних порухів душі, ліричних настроїв, психологічних переживань, що складають підсвідому сферу особистості.
Драматургічна спадщина О. Олеся яскраво віддзеркалює цілісну картину остаточного оформлення українського митця як символіста. Естетичні засади західноєвропейського модернізму відповідали новаторським пошукам українських драматургів, трансформуючись через національну традицію світосприйняття. Символістський театр О. Олеся складався із передачі найтонших психологічних настроїв, актуалізації уваги на внутрішньому світі людини та моделювання трансцендентної сфери уявного буття в свідомості особистості з чітким виокремленням її меж. За визначенням критиків (Д. Антонович, Л. Курбас, Я. Мамонтов, Л. Старицька-Черняхівська та ін.), О. Олесь став яскравим представником модерністської драми, демонструючи при цьому своєрідність індивідуальної письменницької манери.
11. Враховуючи естетичні здобутки і дослідження видатних мислителів та просвітників XVIII XX ст. (М. Костомарова, Г. Сковороди, І. Франка Т.Шевченка та ін.), істориків (Г. Касьянова, В. Липинського), психологів (Я. Яреми), культурологів (Д. Чижевського), етнопсихологів (О. Кульчицького, Б. Савчука, М. Шкандрія, В. Яніва) та зарубіжних вчених (Е. Сміта) сучасної доби, встановлено, що поняття підсвідомого в національно-культурній традиції визначилося як закодований елемент у психіці людини Користуючись теоретичною розробкою І. Франка («Із секретів поетичної творчості», 1898), який, у свою чергу, спирався на категоріальний апарат М. Дессуара, розрізняємо поняття національної свідомості і національного підсвідомого, вкладаючи у значення першого такі рівні: історична пам’ять, національна ідентичність, ментальність. Специфічними ознаками національного підсвідомого як варіанта реалізації нижнього рівня свідомості (І. Франко) виокремлено: підсвідоме відчуття духовної належності до певної етнічної спільноти, визнання спільної колективної пам’яті з певною етнічною групою в сфері культури, екзистенційні візії ідеального буття нації, активізація образів національних архаїчних форм мислення.
Встановлено відмінні риси українського варіанту національного підсвідомого, а саме: глибинне відчуття історизму, закоріненого в людській психіці; співвідношення з козацьким родом як національним символом та відчуття спорідненості з ним як символічним цілим; існування української ідеальної спільноти як праобразу козацької держави; войовничий лицарський дух та підсвідоме відчуття колективної жертовності. Особливості психічного складу етносу та етнонаціонального розвитку сприяли домінуванню у сфері підсвідомого архетипу козацтва, від якого походили, як відзначає вітчизняний етнопсихолог Б. Савчук, витоки української нації. Занурення О. Олеся в історичну пам'ять свого народу репрезентує його драматична поема «Над Дніпром», яка розглядається в ірраціональному вимірі буття головного героя, що уможливлює встановлення відповідного зв’язку між національною підсвідомістю та героїчним минулим нації.
При аналізі драматичної поеми «Над Дніпром» виявлено, що стан антифактивності героя став проекцією віддзеркалення особистих Олесевих візій, змодельованих з «еруптивною» силою сферою «нижнього рівня свідомості», яка дала змогу українському митцеві повернутися в минуле за добу козацтва тоді, коли ілюзія оберненого часу в його свідомості сприймалася як реальність та породжувала, вживаючи термінологію К. Юнга, архетипні переживання. Важливо зазначити, що виникнення архетипних і водночас реальних образів-козаків як пробудників метафізичної енергії з водяного простору ототожнювалося з архетипом могили як символом замкнутості людини в тісному задушливому світі неволі й тюрми, який увійшов у національну підсвідомість, модифікуючись у модус смерті.
Духовно-культурний континуум драматичної поеми О. Олеся органічно втілений в архетипах національного підсвідомого, а саме: історичних особах (козаки на чолі з воєводою Дніпром), персоніфікованому хтонічному, жіночому світу в язичницьких іпостасях русалки, архетипи землі, віддзеркаленого у метонімічній іпостасі поля, усіяного «тілами козацькими». В інтерпретації митця українська ідентичність ототожнюється зі сферою Танатосу, яка, в свою чергу, асоціюється з хаосом, породженим реальною дійсністю.
Звернення О. Олеся до коріння, пов’язаного з козацькою добою, засвідчило його прагнення подолати зініційоване суспільством національне безвір’я, що гранично вплинула на нього, посиливши відчуття тривоги й туги і спровокувавши, в свою чергу, підняття з глибин його підсвідомості архетипний образ козацтва, що визначив невід’ємну складову колективного підсвідомого.
12. Зіставний аналіз драматургічного доробку О. Олеся та західноєвропейських митців кінця XIX початку XX століть обумовив звернення до вивчення функціонування поняття «візії», які в ході дослідження було розподілено нами на такі форми, як «візія-сон», «візія-марення», «візія-забуття». Встановлення типології візійного дискурсу дозволило встановити особливий тип психостану головних героїв трьох творів в контексті спілкування з «гіпнагогічними образами» «фантомними об’єктами» як трансляторів досягнення простору візуалізації в межах «нижньої підсвідомості» та виявити глибинні психоемоційні процеси на основі гри уяви, існуючої у двох просторово-часових вимірах: реальному та духовному.
Студіювання візійного дискурсу творів О. Олеся «Над Дніпром» М. Метерлінка «Принцеса Мален», Г. Гауптмана «Затоплений дзвін» було зроблено за запропонованою І. Франком теорією верхнього та нижнього рівнів свідомості, а також з урахуванням теорій французького феноменолога Ж. П. Сартра («Уява. Феноменологічна психологія сприйняття», 1940), провідного французького культуролога Г. Башляра («Вода та мрії. Досвід про уявлення матерії, 1998; «Мрії про повітря. Досвід про уявлення руху, 1999) та концептуальних положень, висвітлених в працях Й. Гейзінга («Homo ludens»,1994) і К. Г. Юнга «Душа та міф: шість архетипів» (1996).
Зіставний аналіз трьох драм дозволив розглянути поняття «візія» як недосяжну субстанцію, що сприяє виокремленню на рівні трансцендування визначеної фрагментарно уявою ірреальної дійсності, частково представленою у бінарній опозиції до реальності.
На нашу думку, за особливостями функціонування «візій» на межі медіативного простору можна виділити такі різновиди в творах українського та західноєвропейських митців:
«Візія-сон» репрезентована в драматичній поемі О. Олеся «Над Дніпром», шляхом вираження у межах нижньої свідомості несвідомого «Я», що виокремлюється від реальності під час сновидійного стану та сприяє становленню нової ірреальної психічної особи, що живе уявлюваним майбутнім життям, сповненим внутрішньої експресії. Свідомість головного героя є «не-тетичною», оскільки знаходиться в уявлюваному фантазією світі.
«Візія-марення» відбита у драмі-казці М. Метерлінка «Принцеса Мален» через сонні привиди, що сприяють породженню страхітливих відчуттів та є наслідком функціонування продуктивної уяви, схильної до трансформування в свідомості ірреального світу в метафоричні іпостасі.
«Візія-забуття» є складовою драми-казки Г. Гауптмана «Затоплений дзвін», що реалізується через визначену стадію зачарованої свідомості, яка є своєрідним показником часткової втрати головним героєм свого реального «Я», співмірно існуючого з уявлюваним у візійному універсумі. Актуалізовано виокремлення «гіпнагогічних образів» «фантомних об’єктів» (русалки, птахи, фея), що виконують роль репрезентантів ірраціонального виміру буття підсвідомості.
13. На початку XX ст. О. Олесь, як і його західноєвропейські попередники, виступивши проти позитивістсько-світоглядних тенденцій в мистецтві, відтворили чітко структуровану концепцію дійсності, побудовану за принципом дуалізму буття, що складалося з двох діаметрально протилежних сфер сакрального та профанного. Поняття сакрального уміщує в собі священний зміст, тоді як у сфері профанного превалює усе звичайне та буденне, що існує в повсякденній реальності.
Порівняльно-типологічний аналіз творів «Над Дніпром» О. Олеся та західноєвропейських драматургів М. Метерлінка «Принцеса Мален» і Г. Гауптмана «Затоплений дзвін» дозволив виявити спільний онтологічний модус функціонування просторових співвідношень сакрального / профанного з урахуванням специфіки наявності та розташування трьох буттєвих начал природа людина Бог як безпосереднього вираження космічного буття. В трьох драмах духовний, невидимий простір, моделюючись за допомогою опозиції сакральне / профанне, постає чистим та неосяжним, репрезентуючи відчуття єдності індивіда з абсолютом.
Символічні концепти («вода» у О. Олеся, «небо» у М. Метерлінка та «гори» у Г. Гауптмана» представляють собою сакральні локуси, що ототожнюються з трансцендентною сферою буття на противагу площині буденності, пройнятої людським страхом на шляху до осягнення гармонії, краси та щастя.
Полюс сакрального світла, відображений в трьох творах, становить особливий ірраціональний вимір буття, де людські душі героїв проходять стадію очищення, відчуваючи миті радості та духовної насолоди, стають уособленням і безпосереднім вираженням космічного буття. Водночас, для М. Метерлінка, Г. Гауптмана та О. Олеся гармонія між світом людини і світом природи є неможливою. Якщо простежити розташування чинників онтологічної складової буття (Бог природа людина), то вони в творах драматургів не становлять неподільну сакральну єдність. Людина постає символом профанного світу, а світ природи, що представлений в творах, є втіленням творчих начал світобудови.
14. Основну увагу в дисертаційному дослідженні приділено виокремленню символістських концептів у художньому доробку О. Олеся доеміграційного періоду, яке стало можливим завдяки типологічним зіставленням з творчим надбанням західноєвропейських модерністів. Цим, звичайно, не вичерпується проблема контекстуального сприйняття Олесівської літературної спадщини. Подальше вивчення світоглядних засад українського митця, відбитих в поетичних і драматичних творах, уможливлює його компаративне співставлення з контекстом слов’янського символізму, зокрема російського, чеського та польського. Предметом спеціального дослідження може стати перекладацький доробок О. Олеся, зокрема з Г. Лонгфелло («Поема про Гайавату»), що представляє цікавий матеріал для вивчення й осмислення художньо-стильової палітри митця як перекладача.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С. С. Риторика и истоки европейской литературной традиции / Сергей Сергеевич Аверинцев. М. : Школа «Языки русской литературы», 1996. 446, [2] с.
2. Алчевська Х. Майстри слова / Христя Алчевська // Українська хата. 1910. №7-8. С. 475484.
3. Андреев Л. Г. Феномен Рембо / Леонид Григорьевич Андреев // Рембо А. Поэтические произведения в стихах и прозе : [сборник]. М. : Радуга, 1988. С. 545.
4. Аникст А. А. Теория драмы на западе во второй половине XIX века / Александр Абрамович Аникст. М. : Наука, 1988. 310, [2] с.
5. Антонович Д. Триста років українського театру. 1619-1919 / Дмитро Антонович : [праці / підготов. текстів, ред. і передм. Г. Ф. Семенюк, Л. С. Дем’янівска ]. К. : ВІП, 2003. 416, [2] с.

6. Бабишкін О. К. Олександр Олесь / О. К. Бабишкін // Радянське літературознавство. 1958. №1. С. 88105.

7. Башляр Г. Вода и грезы. Опыт о воображении материи / Гастон Башляр ; [пер. с франц. Б. М. Скуратова]. М. : Изд-во гуманитарной литературы, 1998. 268 с. (Французская философия XX века).

8. Башляр Г. Грезы о воздухе. Опыт о воображении движения / Гастон Башляр ; [пер. с франц. Б. М. Скуратова]. М. : Изд-во гуманитарной литературы, 1999. 344 с. (Французская философия XX века).

9. Белецкий А. И. Русская литература и античность / А. И. Белецкий // Взаимосвязи и взаимодействие национальных литератур : материалы дискуссии, (1115 янв. 1960 р.). М. : Наука, 1961. С. 174179.

10. Берков П. Н. Проблемы исторического развития літератур : [статьи] / Павел Наумович Берков. Л. : Худож. лит., 1981. 496 с.

11. Білецький Л. О. Олесь. З нагоди 20-літнього ювілею / Л. Білецький // Нова Україна. 1923. Ч. 12. С. 110.

12. Білецький О. І. Двадцять років нової української лірики (1903 1923) // Літературно-критичні статті / О. І. Білецький. К. : Дніпро, 1990. С. 1744.
13. Білецький О. І. Зібрання праць : у 5 т. / Олександр Іванович Білецький ; [редкол. М. К. Гудзій (голова) та ін.]. К. : Наук. думка, 1965.
Т. 2 : Українська література XIX початку XX ст. 1965. 672 с.

14. Білинський О. Олександр Олесь і український театр / Олег Білинський // Український театр. 1970. №6. С. 2629.

15. Білоусенко Ол. Нова поетична сила / Ол. Білоусенко // ЛНВ. 1909. Т. XLVII. Кн. VII. С.416.

16. Бодлер Ш. Поезії / Шарль Бодлер ; [пер. з франц. Д. Павличко, М. Москаленко] ; ред.-упоряд. М. Москаленко ; авт. вступ. слова Д. Павличко ; авт. післям. Д. Павличко. К. : Дніпро, 1999. 272 с.

17. Бодлер Ш. Цветы зла. Обломки. Парижский сплин. Искусственный рай. Эссе. Дневники. Статьи об искусстве / Шарль Бодлер ; [пер. с франц.] ; пред. Г. Мосешвили, сост. О. Дорофеев. М. : РИ