ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В ЛІТЕРАТУРІ СЛОВ’ЯНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ: НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ АДАМА МІЦКЕВИЧА, ОЛЕКСАНДРА ПУШКІНА ТА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА : ФОРМИРОВАНИЕ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИДЕНТИЧНОСТИ В ЛИТЕРАТУРЕ СЛАВЯНСКОГО РОМАНТИЗМА: на материале ТВОРЧЕСТВА Адама Мицкевича, АЛЕКСАНДРА ПУШКИНА И ТАРАСА ШЕВЧЕНКО

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ”

На правах рукопису

Дзядевич Тетяна Миколаївна

УДК 82.091

ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В ЛІТЕРАТУРІ СЛОВ’ЯНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ: НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ АДАМА МІЦКЕВИЧА, ОЛЕКСАНДРА ПУШКІНА ТА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

10.01.05 порівняльне літературознавство

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
філологічних наук

Науковий керівник
Доктор філологічних наук, професор,
член-кореспондент НАН України
Наливайко Дмитро Сергійович

КИЇВ - 2004

ЗМІСТ
ВСТУП................................................................................................................................4
РОЗДІЛ 1. РОЛЬ І МІСЦЕ РОМАНТИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ У ФОРМУВАННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНІЙ ЄВРОПІ..............................................................................................................................16
1.1. Сучасна імаґологія в контексті постколоніальних студій..................................16
1.2. Росія в імперському дискурсі................................................................................26
1.3. Імперська ідеологія та романтична література....................................................37
1.4. Місце поета в процесі формування національної ідентичності в добу романтизму.........................................................................................................................44
1.5. Взаємозв’язок національної та релігійної ідентичностей....................................50
1.6 Зміст і форма з огляду на ідеологічне навантаження текстів...............................58
1.7. Висновки до розділу...................................................................................................63
РОЗДІЛ 2. РОСІЯ СВОЯ” ТА ЧУЖА”. ПЕТБУРГ ЯК ПРОЕКЦІЯ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ..64
2.1. Петербург в російській літературній традиції XVIII століття...............................64
2.2. Текстуальний” діалог Міцкевича та Пушкіна........................................................73
2.3. Образ Петербурга.......................................................................................................78
2.4. Царський двір”..........................................................................................................87
2.5. Образ Можновладця ...........................................................................................97
2.6. Стиль текстів та ідеологічна настанова..................................................................105
2.7. Висновки до розділу.................................................................................................109
РОЗДІЛ 3.СВОЄ” ТА ЧУЖЕ” В ТЕКСТАХ МІЦКЕВИЧА, ПУШКІНА ТА ШЕВЧЕНКА.....111
3.1. Схід в творчості поетів.............................................................................................111
3.2. Кавказ” Пушкіна та Кавказ” Шевченка..............................................................119
3.3. Свій” і чужий” в ранніх поемах Шевченка........................................................130
3.4. Свій” і чужий” в поемах Гражина” і Конрад Валенрод” Міцкевича .137
3.5. Ідеологема месіанства..............................................................................................144
3.6. Реалізація концепції нації через творення літературного національного міфу...................................................................................................................................154
3.7. Висновки до розділу.................................................................................................165
ВИСНОВКИ.....................................................................................................................168
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ...177

ВСТУП

Доба романтизму у Європі відзначається інтенсивним процесом формування модерних націй, який своєрідно відбився і в тогочасній літературній практиці. В центрі пошуків романтиків, особливо слов’янських, перебувала проблема кристалізації національної ідентичності, котра для української, а на певному етапі і для польської та російської літератур, стала стрижневою у творчості багатьох письменників. Дослідження означеного проблемного поля особливо яскраво висвітлює спільні та відмінні риси згаданих національних літератур і дає змогу зрозуміти своєрідність розвитку європейського романтизму.
В основі даної дисертації лежить дослідження процесу формування національної ідентичності в літературі слов’янського романтизму на матеріалі творчості Адама Міцкевича, Олександра Пушкіна та Тараса Шевченка. Це питання розглядається з перспективи бінарної опозиції свого” та чужого”, яка в сучасній науці є засадничою для висвітлення проблем індивідуальної, колективної, національної ідентичностей тощо. Інтерпретуючи проблему, дисертантка звертається до праць Мартіна Бубера, Емануеля Левінаса, Поля Рікера, в яких розкривається загально-філософський сенс згаданих категорій. Зміст та характер розуміння опозиції свого” та чужого” в Російській імперії великою мірою визначається тогочасною політичною ситуацією. Першорядне значення має проблема ставлення названих вище поетів до імперії, як уособлення офіційної влади, а також пошук власного місця в тогочасних умовах, і артикуляція у поетичних текстах історичної місії своїх народів.
Формування національної ідентичності найчастіше перебуває в полі зору історичної науки, однак в першій половині ХІХ століття виразником суспільних настроїв була література, саме вона відображала процес формування національної ідентичності. Дисертантка свідомо зорієнтована на застосування сучасних інтердисциплінарних методологій літературознавчого аналізу, наприклад, студій з імаґології та постколоніалізму.
Ліза Ортіс зазначила: Прихильники феміністської, марксистської, постколоніальної та расової теорії розглядають стосунок я” до іншого як відносини домінування та виключення, що підтримує нерівність у стосунку до влади, яка існує за патріархальних, імперіалістичних, расистських та інших ідеологічно репресивних умов”[56,c.477]. Для нас у визначенні свого” та чужого” важливим є аспект ставлення поетів до дискурсу влади, ідеології у державі, тобто в Російській імперії. Саме через авторське ставлення до владних структур великою мірою визначається розуміння свого” та чужого” з точки зору формування національної ідентичності. Таке позиціонування бінарної опозиції в стосунку до репресивних владних структур висвітлюється, наприклад, у працях з постколоніальної теорії Гаятрі Чакраворті Співак [255], [256].
Актуальність обраної теми зумовлюється специфікою розвитку українського порівняльного літературознавства, в якому імаґологія як окрема галузь науки, так само як постколоніальні студії, тільки починає розвиватися; актуальність дослідження також зумовлюється процесами геополітичних трансформацій в Центрально-Східній Європі, в яких питання розвитку традицій національних культур, літератур, збереження національної ідентичності та пошук власного місця серед новітніх суспільних та культурних структур вкотре стало на часі.
Едмунд Гуссерль в праці Криза європейського людства і філософія” писав: Кожний духовний образ знаходиться по своїй суті в універсальному історичному просторі або в особливій єдності історичного часу по співіснуванню і послідовності, у нього є своя історія. Чи переживаємо ми історичні взаємозв’язки, відштовхуючись, при необхідності, від нас самих та наших націй, історична спадковість веде нас далі від нас особисто до сусідніх націй, і так від націй до націй, від епохи до епохи.... В цьому процесі людство відкривається як єдине ціле життя людей та народів з величезною кількістю людських типів та типів культури, які постійно перетікають одне в одне”[45].
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі філології Національного університету Києво-Могилянська академія”. Тема дисертаційного дослідження пов’язана зі стратегічним напрямом роботи кафедри філології НаУКМА, що передбачає вивчення та реінтерпретацію широкого кола питань теорії та історії літератури, компаративістики за допомогою найновішого методологічного інструментарію.
Мета дисертаційного дослідження полягає в здійсненні комплексного порівняльного аналізу процесу формування національної ідентичності в літературах слов’янського романтизму на матеріалі творчості найвидатніших поетів слов’янського світу Адама Міцкевича, Олександра Пушкіна та Тараса Шевченка, висвітленні спільних та своєрідних рис розвитку романтичної літератури під обраним кутом зору, а також у сприянні розробці методології такого типу імаґологічних досліджень.
Для досягнення поставленої мети передбачено розв’язати такі завдання:
1. З’ясувати параметри понять свого” та чужого” в системі імаґологічних категорій порівняльного літературознавства; напрацювати епістемологічний матеріал для розширення категоріального апарату імаґології.
2. Розробити методологічні підходи для аналізу формування національної ідентичності в літературі.
3. Порівнюючи творчість Т. Шевченка, О. Пушкіна та А. Міцкевича, виокремити стратегії порівняння українського, російського та польського романтизмів, вказати основні спільні та відмінні риси.
4. З’ясувати вплив ідеологічних чинників, характерних для владного дискурсу Російської імперії, на творчість згаданих поетів, прослідкувати в літературних текстах тенденції їхнього ставлення до владного тиску.
5. Співставити стратегії розбудови власної ідентичності А. Міцкевича, О. Пушкіна та Т. Шевченка як речників своїх народів, з’ясувати принципові розбіжності у творчості цих поетів щодо висвітлення категорій свого” та чужого”.
6. Дослідити роль, котру відігравали у творчості згаданих поетів важливі тогочасні дискурси: зокрема, релігійний, а також дискурси мовної ідентичності та історичної пам’яті.
Об’єктом дисертаційного аналізу є творчість А. Міцкевича, О. Пушкіна та Т. Шевченка. З творчої спадщини Міцкевича дисертантка звертається до історичних поем Ґражина” (1823) і Конрад Валенрод” (1829), містерії Дзяди” (1823), епопеї Пан Тадеуш” (1834), Кримських сонетів” (1826), текстів Книг польського пілігримства і польського народу” (1832) та деяких Паризьких лекцій (1841 1842). З текстів Пушкіна аналізуються поеми Кавказький бранець” (1820 1821), Тазит” (1828 1830) Цигани” (1824), Полтава” (1828 1829), Мідний вершник” (1833), повість Арап Петра Великого” (1827 1828), роман у віршах Євгеній Онєгін” (1830), деякі листи, авторські примітки, окремі поезії. Зі спадщини Шевченка дисертантка звертається до поем Катерина” (1838), Гайдамаки” (1841), Сон (комедія)” (1844), Кавказ” (1845), Петрусь” (1850), Юродивий” (1857), Москалева криниця” (1857), поетичного циклу Три літа” (1844 1847), повісті Художник” (1856), а також Журналу” (1857), до аналізу включені деякі окремі поезії. Також дисертантка ввела як об’єкт дослідження матеріали, пов’язані зі справою Кирило-Мефодіївського товариства”, а саме Книги буття українського народу” (1840) Миколи Костомарова та доповідні записки графа С.Уварова.
Проаналізовано художні тексти, які були концептуальними не тільки для авторів, але й набули відповідного широкого розголосу серед читачів, мали подальшу широку рецепцію, а також ряд публіцистичних текстів, матеріали мемуарного характеру, листування, тобто літературу факту матеріал, який допомагає відтворити дух часу, дає змогу глибше дослідити дискурс націєтворення, а також демонструє своєрідність розвитку літератури слов’янського романтизму в тогочасних суспільно-політичних умовах.
Новизна праці зумовлюється вже тим, що методологічний апарат імаґології як окремої галузі літературної компаративістики у вітчизняному літературознавстві дотепер залишається нерозробленим. Вперше в нашій науці предметом окремого дослідження стають місце і роль романтичної літератури та митця в процесі формування національної ідентичності, з’ясовується як ці категорії втілювалися в конкретних текстах, як літературні тексти сприяли формуванню різноманітних суспільних дискурсів. З огляду на колоніальне минуле України було доцільно дослідити це питання, спираючись на праці з постколоніальних студій. Означені проблеми є новими для нашого літературознавства, оскільки методології аналізу формування національної ідентичності в літературі не було розроблено до цього часу. Саме тому до аналізу літературного матеріалу був застосований комплексний підхід.
Головним методом дослідження є метод герменевтичної інтерпретації тексту, що спонукає до пошуку нових шляхів інтерпретації відомого літературного матеріалу у контексті європейської культурної і літературної традиції. Цьому методу підпорядковано ряд інших методів сучасного літературознавчого аналізу, які допомагають розв’язанню поставлених дисертанткою завдань. Це феноменологічний, порівняльно-типологічний, інтертекстуальний методи.
У дисертації виокремлено три аспекти, які так чи інакше відбивали процес формування національної ідентичності, і відігравали істотну роль у творенні образів свого” та чужого”. Це питання ролі особистості у формуванні суспільних процесів, мовне питання та проблема впливу релігійної ідентичності на формування національної свідомості. Свою концепцію ми обґрунтовуємо, відштовхуючись від умов Російської імперії першої половини ХІХ століття.
Матеріали дисертації та отримані результати мають як теоретичне, так і практичне значення, зокрема можуть використовуватись для розробки навчальних програм з компаративістики, історії української та слов’янських літератур і відповідних навчальних курсів.
Апробація результатів дисертації відбувалася під час її обговорення на кафедрі філології Національного університету Києво-Могилянська Академія”, на кафедрі теорії літератури Інституту польської філології Католицького університету (Польща), на засіданні гуртка україністів Університету ім. Марії Кюрі-Склодовської (Польща), у Варшавському університеті під час сесій Міжнародної гуманітарної школи при Осередку досліджень античної традиції (сесія Національна ідентичність Генріха Сенкевича” (листопад 2003); сесія Ідентичність: національна, європейська, локальна” (грудень 2003). Положення та висновки дисертаційного дослідження були представлені у доповідях на наукових конференціях: IV, V конференціях молодих вчених в Інституті літератури НАН України (Київ, 2001, 2002); щорічній конференції Дні науки” НаУКМА, секція історії та теорії літератури та компаративістики (Київ, 2002, 2004); Актуальні проблеми з історії, політології та літературознавства в Україні та Білорусі” (Люнебург, Німеччина, 2002); Текст: Рецепція. Аналіз. Інтерпретація” (Вільнюс, Литва, 2002); Дні науки в ЄКПіУУ” (Люблін, Польща, 2002, 2004); Класична поетика та естетика в епоху постмодернізму: Заперечення чи трансформація?” (Львів, 2003); ХІІІ Міжнародний славістичний колоквіум (Львів, 2004); Інавгураційна конференція Асоціації жінок в славістиці (Урбана-Шампейн, США, 2004).
За темою дисертації опубліковано три статті основного і дві додаткового характеру.
З огляду функціонування в структурі дослідження ряду дефініцій, котрі, проте, не належать безпосередньо до категоріального апарату літературознавства, вважаємо за необхідне у вступі дати робочі визначення цих понять. Так, поняття імперії ми визначаємо за А Філіпповим: Імперія це смисл (та реальність) великого і стійкого політичного простору, який довгий час переноситься на смисл неполітичних дій та комунікацій” [161] .
До таких неполітичних дій та комунікацій належить так само й імперська література”, яка окреслює політичний простір імперії. За тим самим А. Філіповим: В імперії більшість комунікацій і більше, і менше політизовані, ніж в звичайній державі. Вони політизовані сильніше, оскільки знання про імперський простір є вже за визначенням чимось, що саме собою зрозумілим. А якщо так, то знання про політичну конечність величезного світу, в якому й відбувається соціальне життя це не відривний елемент самого цього життя” [161].
У такий спосіб твориться імперська література, яка є відображенням всієї повноти життя в цьому величезному, але тим не менш обмеженому просторі. Коли А. Філіпов говорить, що імперський простір в певному сенсі менше політизований, то йдеться про те, що в середині цього простору автори не акцентують увагу на цих проблемах, вони самодостатні і не анґажуються в політизування. В цьому контексті цікавою є праця Найджела Гулд-Девіса і Олега Подвинцева Росія та Британія: в пошуках достойного правління” (2000), автори якої зазначають: Ставлення до слова імперія має, зазвичай, те чи інше ціннісно-емоційне забарвлення. У Великобританії і деяких інших країнах воно змінювалося в різні періоди від однозначно позитивного до стриманішого та різко негативного. У Росії імперія до останнього часу протиставлялася державі. Притому обидва слова мають на увазі один і той самий феномен, але з першим пов’язувались всі негативні аспекти, а з другим всі позитивні. Питання про долю імперії завжди є політично актуальним і розглядається зазвичай з позицій добре-погано” [42,с.20].
У цьому контексті можна говорити про імперську та антиімперську літературу, тобто ту літературу, в якій чітко окреслене авторське ставлення до явища імперіалізму, позитивне чи негативне, її ствердження чи заперечення. Серед рис імперської літератури можна визначити ряд концептів, які в ній стверджуються. У згадуваній вище праці це артикулюється через такі засадничі поняття:
1)Імперія як гарант безпеки. Поширене твердження, що імперська влада та могутність рятують підкорені народи від постійних набігів, завоювання страшнішим ворогом чи повного знищення. У багатьох випадках це відповідає дійсності. Різновидом даної аргументації є й обґрунтування тези, що імперії служать справі встановлення миру...
2) Креативна роль імперій. Імперії мають здатність акумулювати величезні ресурси та засоби, потрібні для здійснення грандіозних за масштабами проектів. Раніше йшлося в основному про шляхи сполучення, зведення імперських столиць і т.п. Результати творчої діяльності імперій цілком реальні і матеріально відчутні нехай це буде зрошувальна система на Близькому Сході, Велика китайська стіна, Суецький канал чи Транссибірська магістраль.....
3) Цивілізаторська місія імперій. У проімперській аргументації ідея цивілізаторської місії” займає центральне місце. Американський історик А. Шлегінзер-молодший відзначав, що утвердження про цивілізаторську місію суть апології імперіалізму. Якщо аргументи перших двох груп мало пов’язані між собою, то аргументи останньої пов’язані тісно. Дійсно, запобігання міжусобним війнам на приєднаних до імперії і колонізованих територіях, а також захист їхнього населення від зовнішньої агресії майже завжди фігурують як один з найважливіших показників принесеної цивілізації. З іншого боку, здійснення в рамках імперій масштабних економічних проектів в основному пов’язане з освоєнням малозаселених та слаборозвинених територій. Вони так само сприяють ламанню бар’єрів, які заважають встановленню тісних контактів між різними людськими громадами, а внаслідок призводять до взаємозбагачення культур....” [42,c.21].
Вказані риси знайшли своє відображення в імперській літературі, яка була частиною імперського дискурсу. При цьому ніхто не питає підкорених народів наскільки вони потребують такої опіки та протекції. Ці концепти були артикульовані в творчості Олександра Пушкіна, про що ми будемо говорити в подальших розділах.
Очевидно, що відповіддю на таку позицію стала антиімперська література, в якій ощасливлені” народи висловлювали своє ставлення до всіх благ цивілізацій, якими їх щедро наділила імперія. В багатьох аспектах творчість Адама Міцкевича та Тараса Шевченка є яскравим прикладом антиімперської літератури. Якщо говорити про антиімперську літературу, то вона належить до так званого антиколоніального дискурсу, який певною мірою відрізняється від постколоніального. З теоретичного погляду антиколоніальний дискурс є примітивніший, і належить до минулого, він є однозначний, більш емоційно насичений, причому має негативне забарвлення. Антиколоніалізм є швидше політичним, ніж теоретично концептуальним.
Серед найцікавіших праць з антиколоніалізму, які мали вплив на розвиток постколоніального дискурсу стали праці французького автора Франца Фанона. Найвагомішими серед них є Чорна шкіра, білі маски” (1952) та Нещастя Землі” (1961) [198].
Таке розрізнення характерне для західноєвропейської ситуації. В контексті стосунків з Російською імперією припускаємо, що антиімперський дискурс тільки починає розвиватися. Так, Інтернет сторінки чеченського визвольного руху є типовим прикладом антиколоніального руху, що ж до ж певних тенденцій в самій Росії, то можна сказати, що держава переживає неоімперіальну фазу.
У той же час польсько-українські стосунки мають постколоніальний характер. Немає територіальних суперечностей, а є прагнення подолати негативні стереотипи минулого, з обох сторін усвідомлюється необхідність неупередженого аналізу минулого польського колоніалізму на українських теренах. В стосунку до Росії такі міркування поки що ускладнені тенденціями в середині самої країни. Основними предметами дискусій сучасного російського контексту є міркування про високу місію Росії, її неабияку цивілізаторську роль, про її велич та могутність, тобто вищезазначені риси імперського дискурсу. Всі ці поняття належать до теоретичної думки ХХ століття, разом з тим, явища, тенденції, які вони характеризують, мали місце набагато раніше.
Період, який став предметом нашого дослідження, був періодом інтенсивного націєтворення серед слов’ян, тому можна казати, що в першій половині ХІХ століття почав формуватися національний міф. У даній праці ми не ставимо собі за мету прослідкувати ґенезу становлення поняття міфу”. Леонід Іонін, характеризуючи поняття національного міфу”, йде за Лосєвим і так характеризує це явище: Це можна трактувати як національне живе та життєве, що являє собою синтез ідеї та життя, причому синтез з елементом відречення”, що надає національному існуванню високої напруги та величезного енергетичного потенціалу” [72,c.215].
Далі автор розвиває свою думку так: Міфологічний націоналізм (термін автора Т.Д) найбільш глибинна й фундаментальна форма націоналізму. Гострота виявлення націоналізму в національних відродженнях та революціях залежить від рівня міфологізації національного почуття. Велика історія та славне минуле це просто казка, складена місцевими інтелектуалами, але доти, поки вона не стала стилем життя населення. А тоді вона перетворюється на міф, причому такий, проти якого немає сенсу застерігати, бо це означає застерігати людину проти неї самої, проти її власного життя, яким воно є. Міфологічна ідентичність істинна національна ідентичність, і вже на її основі створюються культурна та політична надбудови” [72,c.215].
Політичні надбудови” з часом породжують політичні міфи, створюють політичну міфологію. Мирослав Попович серед основних рис такого типу міфології виділяє: 1. створення міфів про містичне походження й призначення певної влади чи опозиційного руху як носія абсолютного добра... 2. утвердження уявлень про деструктивну й історично безперспективну природу ворожого табору як носія абсолютного зла” [131,c.59]. Як бачимо, й імперський, й антиімперський дискурси є нічим іншим, як породженням певної політичної міфології, яка, в свою чергу, сприяє утвердженню та розвитку певної ідеології. Романтична доба була багата на творення політичних міфів, власне, в цей час формувалася національна ідеологія народів. Поняттю ідеології в наш час так само важко дати одне конкретне визначення, як і поняттю міфу.
Кліфорд Гірц у нарисі Ідеологія як культурна система” аналізує варіанти визначення цього поняття в антропології ХХ століття. Це саме робить й Андрій Зорін в монографії Годуючи двоголового орла” (2001), до якої ми будемо неодноразово звертатися в своєму дослідженні. З багатьма визначеннями цього феномену ми згідні. Проте, для того, щоб чіткіше сформулювати понятійний апарат даної праці, звернемося до монографії Анджея Валіцького В полоні консервативної утопії”. Автор апелює до категорії світогляду, що відповідає нашому розумінню поняття ідеології. Валіцький дає таке визначення: Кажучи про світогляд, ми маємо на увазі цілісне бачення світу смислову структуру, систему пізнавальних та естетичних цінностей, внутрішньо когерентну в межах властивого собі стилю” [21,c.7].
Сам же дослідник розділяє поняття світогляду та ідеології, надаючи останньому більш суспільно-політичного смислу: Світогляд це погляд на світ, на людину й суспільство як цілість, ідеологія (що не є світоглядом) це тільки погляд на ті чи ті суспільно-політичні справи. Світогляди, як правило, дають поштовх формуванню певних суспільно-політичних ідеологій, однак не мусять їх безпосередньо в собі містити; ідеології завжди несуть у собі якісь світоглядні первні, проте не мусять бути цілісними світоглядами” [21,c.1011] Варто зазначити, що такий підхід зберігається у польській традиції, де саме у такий спосіб окреслюють поняття світогляду. Гірц розширює розуміння ідеології, він пише, що поряд з політичними є і моральні, економічні і навіть естетичні ідеології” [34, c.257].
В центрі нашої уваги будуть такі складові національної ідентичності як: мовна, релігійна, державна. Мовна ідентичність є особливо важливою в умовах русифікаторської політики Російської імперії, адже і Шевченко, і Міцкевич, і Пушкін жили і творили в одній державі, але в різних національних літературах. Їхня творчість була могутнім чинником формування мовної ідеології, яка в свою чергу формувала різні моделі колективної національної свідомості української, польської, російської. Американський антрополог пише так: ... Як метафора розширює мову, збільшуючи її семантичний обсяг, допомагаючи їй передавати значення, які вона не може або принаймні ще не може передавати буквально, так і лобове зіткнення буквальних значень в ідеології: іронія, гіпербола, різка антитеза створює різкі символічні схеми, під які можна підвести міріади незнайомого чогось”... Чим би ще не були ідеології ... вони передовсім суть карти соціальної реальності і матриці колективної свідомості...” [34,c.259].
Особливе місце в такому ставленні до імперії належить образу Петербурга як її втіленню, і образу Петра як творця цієї імперії. Варто зауважити, що коли для Шевченка та Міцкевича образ Петра сталий, то у Пушкіна він динамічний, залежить від тексту, видозмінюється, залежно від творчої задачі митця. У нашому досліджені ми аналізуємо три різновиди слов’янського романтизму: романтизм імперський, романтизм польський народу, який мав і втратив свою державність, і романтизм український, романтизм недержавної нації.

З огляду на сказане, вважаємо, що комплексний порівняльний аналіз творчості Тараса Шевченка, Адама Міцкевича та Олександра Пушкіна має істотне теоретичне значення. Основні засади даної праці можна використовувати в подальшому розвитку вітчизняної імаґології, постколоніальної методології, розробці літературознавчих тем, пов’язаних з аналізом категорій свого” та чужого” з огляду на аспект націєтворення.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Романтична література є яскравим виразником національної ідентичності, особливо в ситуації слов’янських літератур, де формування романтичного стилю відбувалося синхронно з формуванням національної свідомості. В даному дисертаційному дослідженні ми запропонували один з можливих варіантів комплексного аналізу формування національної ідентичності в літературі. Питання формування національної ідентичності, як правило, розглядається історичною наукою як предмет дослідження історії ідей. Разом з тим, вважаємо за можливе розглядати це питання в літературознавстві також, оскільки саме в літературі національна ідентичність знаходила своє конкретне втілення.
Період романтизму для слов’янства був періодом активного пошуку власного місця серед народів Європи, що було спровоковане як зовнішніми чинниками (вплив західної філософії), так і внутрішніми (історичні обставини, які стимулювали інтерес до власної історії, фольклору), це дало поштовх для розвитку національної ідеї.
Питання формування української, польської чи російської національної ідеї в першій половині ХІХ століття не можна розглядати поза контекстом поняття імперії, та не розглянувши специфіку Російської імперії. Однією з найсуттєвіших для нашої праці рис є те, що до складу Росії увійшли народи, серед яких вона не могла домінувати на рівні ідеї, культури. Сам розвиток цієї імперії був вторинний порівняно з ідеями Західної Європи і збагачувався за рахунок культур народів, які були включені до складу імперій, причому останній факт заперечувався (і заперечується донині) провідними російськими ідеологами. Прикладом однієї з таких маніпуляцій може служити міф про Київ як колиску трьох братніх народів.
За умови відсутності нормального розвитку свободи політичної дискусії, безвільного вираження політичних поглядів у публіцистиці, пресі в умовах російського імперіалізму першої половини ХІХ століття формувався певний тип логоцентризму, де поет здобував вагому суспільну роль, а література зберігала функцію ідейно-політичного рупора. Тому розвиток національної ідеї був акумульований в літературних текстах, а Шевченко, Міцкевич та Пушкін мають у суспільстві особливе значення як провідники народів. Ця роль до певної міри ними усвідомлювалася, а до певної міри була змодифікована як сучасниками, так і нащадками.
Виразниками національної ідеї в творчості як даних конкретних авторів, так і взагалі в літературі є мовна ідентичність, релігійна ідентичність, зображення свого” та чужого”, тобто виокремлення власної ідентичності через вираження іншості” у стосунках до іншого. Аналізом національних образів, описом інших народів займається така галузь порівняльного літературознавства як імаґологія. Оскільки радянська гуманістика була правонаступницею” Російської імперії в національній політиці, щодо народів, як входили в склад СРСР, то розвиток імаґології став можливим лише з розпадом Радянського Союзу. Якщо в Україні перші дослідження з імаґології з’явилися наприкінці 90-х років ХХ століття, то в західноєвропейській науці ця галузь почала розвиватись в 60-ті роки минулого століття. Важливо наголосити на міждисциплінарному характері імаґологічних студій, які включають в себе надбання суміжних наук (філософії, історії, антропології, етнології тощо).
Дослідження національної проблематики, національної своєрідності стало можливим з розпадом Радянської імперії, тому застосування постколоніальної методології для аналізу національної ідентичності в романтичній літературі є цілком обґрунтоване. Однак цей підхід має певну своєрідність, якщо порівнювати з розвитком постколоніалізму в Західній Європі чи США. Ця своєрідність зумовлюється як історичним, так і сучасним розвитком Росії, де на даний момент активізується імперська свідомість і твориться міф про можливість ліберальної імперії. Разом з тим з української перспективи можна говорити про постколоніальний дискурс стосовно Польщі, а, враховуючи вихід зі складу імперії, про деякі елементи постколоніальної парадиґми відносно Росії.
Велику роль у вираження імперської свідомості відігравала та відіграє ідеологія, сформована наприкінці XVIII початку ХІХ століть. Ми можемо прослідкувати три типи розвитку національної ідеології. Так само варто врахувати, що саме в цей період була сформована доктрина офіційної ідеології, яка виражалася в самодержавстві, православ’ї та народності. В рамках цієї доктрини, або всупереч їй, писали Пушкін, Міцкевич та Шевченко. Не можна також забувати, що література сама по собі є багатофункціональним явищем, і крім суто естетичної настанови, має також ряд практичних функцій, серед яких можна виокремити націєствердну, націєзберігаючу, а також імперську, антиімперську тощо. Оскільки поняття імперії та імперської ідеології тісно пов¢язані, а література може бути інструментом продукування цієї ідеології, ми розглядаємо явище ідеології та зв¢язку ідеології та літератури. Слід підкреслити, що багато рис цього дискурсу збереглося в романтичній літературі.
Романтизм був періодом формування національної ідентичності, а у випадку Росії формуванням імперського дискурсу. Російська інтелектуальна еліта розуміла своєрідність положення держави між Заходом та Сходом, що знайшло своє відображення і в художній літературі того часу. Практично в кожній праці з українського чи польського романтизму дослідники звертають увагу на націєствердні мотиви романтичної літератури, натомість дуже рідко аналізують ці мотиви у російській літературі. Це пов’язано з непопулярністю у недалекому минулому теми імперії, натомість на сучасному етапі розвитку, як ми вже зазначали, можна говорити про зміну в ставленні до імперії і творення позитивного міфу.
У період романтизму зростає роль особистості, індивідуальності поета. Поета в широкому, узагальненому сенсі. Поет відчуває свою причетність до всього, що відбувається, свою відповідальність, усвідомлює себе провідником мас”. На нашу думку, і Шевченко, і Міцкевич, і Пушкін усвідомлювали себе провідниками своїх народів, творили свій автоміф”, автопортрет” згідно з романтичними уявленнями про місце поета у суспільстві. Ці авторські міфи корелюються залежно від суспільного становища народу на даний момент. Перед поетами стояли різні завдання, оскільки різними було становище їхніх народів. Годі відокремити авторську позицію від історичної ситуації, в якій перебували і Пушкін, і Міцкевич, і Шевченко. Тому месіанський концепт набуває в творчості кожного з трьох авторів специфічної своєрідності. Для Пушкіна це пов¢язано на першому етапі творчості з силою його поетичного генія, але поступово він переймається великодержавним пафосом. Міцкевич у своєму месіанстві апелює до Речі Посполитої, і декларує месіанство польського народу, але польськість” тут треба сприймати із застереженням, не як етнічний феномен, а як політичний конструкт, і себе він бачить рупором саме цієї польщизни”. Шевченко як представник недержавної нації, намагався спроектувати свою долю на долю українства. Його месіанство пов¢язане передусім з особистою місією як провідника народу. Він свідомо творив свій образ, тому така різниця між наратором Журналу” та Кобзаря”.
Концепт месіанства надзвичайно тісно пов¢язаний з християнською традицією, так само і національна ідентичність великою мірою зберігається в релігійній ідентичності. Кожен з поетів переживав складні стосунки з офіційною церквою, йшов дорогою пошуку власної релігійності. Це стосується як східного, так і західного християнства. З одного боку, вплив ідей Вольтера, з іншого виникнення масонства. Все це розхитувало підвалини офіційного християнства. Всі вищевказані аспекти реалізовувалися в конкретних текстах та мали вплив на читача, саме через велику силу художньої суґестії.
Оскільки кожен художній текст постає як сума норм естетичних та практичних, то високохудожній текст є втілення гармонії між цими функціями. Такий баланс ми зустрічаємо у текстах і Пушкіна, і Міцкевича, і Шевченка. В них не відчувається тенденційності (термін Мукаржовського Т.Д.), саме завдяки цьому вони привабливі, а також великою мірою небезпечними” для реципієнта, який підпадає під вплив авторської позиції, та переймає його світоглядні позиції. На нашу думку, саме тому їхні тексти мали такий вплив на читача, і відіграли важливу роль у формуванні національної ідентичності трьох народів.
Особливе місце в творчості поетів займає зображення Росії. Основними текстами для аналізу цього образу є Вступ” до ІІІ частини Дзядів” Міцкевича, Мідний вершник” Пушкіна та Сон” Шевченка. Матеріал, котрий неодноразово піддавався порівняльному аналізу і в польському, і в російському, і в українському літературознавстві. Разом з тим вважаємо за необхідне звернутися до аналізу вказаних текстів, оскільки ставлення до імперії є вагомим показником ідентичності кожного з авторів, і саме через ставлення до неї викристалізовується світогляд кожного з них. Також ми долучаємо матеріал з Журналу” Шевченка, його ж повісті Художник”, поеми Полтава” і повісті Арап Петра Великого” Пушкіна та поеми Пан Тадеуш” та Паризьких лекцій” Міцкевича. Крім того, важливу роль відіграє історія особистих стосунків польського та російського поетів, так й історія написання Відступу” ІІІ частини Дзядів” Міцкевича та Мідного вершника” Пушкіна. Цей діалог” є дуже істотним у висвітленні як особистих позицій поетів, так і в історії взаємостосунків двох народів. Пушкін стовідсотково сприйняв боротьбу греків за свою незалежність, і так само стовідсотково відмовляв народам, підкореним Російською імперією, у праві на власне самоствердження. Ідеологічна настанова Мідного вершника” неодноразово була підтверджена в поезії і в листуванні.
Заслуговує на увагу феномен столиці, як він постає у текстах і суспільних дискурсах того часу. Формально Петербург був столицею і для поляків, і для українців. Багато людей для того, щоб досягти успіху переїздили до Петербургу та асимілювалися там, набували іншої ідентичності. Міцкевич та Шевченко акцентували ці процеси в текстах. Вони з власного досвіду знали, чим є столиця” для чужого”, і яким коштом землячки” здобувають засоби на існування в ній.
Для Міцкевича Петербург мав абсолютно негативне значення, натомість у Шевченка подвійне ставлення до міста. Незважаючи на чисельні негативи, Петербург у Шевченковій свідомості асоціювався також із здобуттям свободи, з Академією мистецтв, з Карлом Брюлловим. Ми звертаємося до аналізу цього образу у повісті Художник” та до Журналу” письменника, де, власне, і знаходимо всі ці моменти. На нашу думку, це вкрай істотний аргумент для демонстрації особистої чесності Шевченка, його нетенденційності. Він є справедливим як до своїх”, так і до чужих”, причому з огляду на землячків” з одного боку, і на Брюллова з іншого поняття свого” та чужого” набувають іншого виміру.
Параграф Дорога в Росію”, за назвою одного з віршів Міцкевича демонструє ряд спільних моментів у становищі Міцкевича та Шевченка, спільності їхньої світоглядної позиції щодо імперії, що знайшло своє відображення у текстах. Польський та український поети дивились на Росію з однієї позиції, так само, як і на шлях, який їх привів туди.
Особливе місце у формуванні імперського російського міфу відігравав образ Петра І. Цей образ ми в основному аналізуємо у підрозділі, присвяченому аналізові поеми Полтава”. Звичайно, варті уваги й інші тексти Пушкіна, в яких він вводить образ імператора, надзвичайно близький йому і особисто, і світоглядно. Цікавим є зіставлення образу Петра з образом Мазепи. Ті самі риси сила, державне мислення, розум мають абсолютно протилежну моральну оцінку. Все, що стосується імператора, є позитивним, все, що стосується українського гетьмана негативним. У Міцкевича та Шевченка так само присутній образ російського імператора, домінантною рисою якого є деспотизм.
Петро І асоціюється зі своїм дітищем Петербургом. У структурі цього розділу ми рухались за наратором Вступу” до ІІІ частини Дзядів” і тому, після Дороги в Росію”, через образ Петра ми наблизилися, власне, до Петербургу. Тут ми повертаємося до зіставлення текстів Міцкевича, Шевченка, з одного боку, і тексту Пушкіна, з іншого, оскільки ряд структурних одиниць повторюється з протилежною конотацією. Цікаво, що Петербург у Міцкевича та Шевченка показано потворним не лише з огляду на ідеологічне навантаження, але й з огляду на естетику, обидва поети акцентують увагу на вторинності архітектури міста порівняно з іноземними взірцями, вторинність інтерпретується як риса ментальності.
Серцевиною столиці є Царський двір”, карикатурно зображений як Міцкевичем, так і Шевченком. Таке ставлення до можновладців демонструє ставлення до країни, наскільки автори асоціювали/ не асоціювали себе з країною, та які риси цієї країни вважали для себе домінантними. Для Міцкевича і Шевченка домінантні риси деспотизм та ієрархічність що характеризують давні імперії, але аж ніяк не європейські. В той же час, як самі поети декларували власну європейську тотожність, Пушкін неодноразово декларував свою (російську) європейськість також, але в даному разі нам йдеться про погляд ззовні та погляд зсередини. Вектор поділу простору на свій” та чужий” розділяє також типологічно близьких поетів на ідеологічному рівні.
Аналізуючи ці тексти, слід враховувати час написання, під впливом яких подій вони виникали. Цей аспект демонструє, наскільки стиль творів залежить від ідеологічної настанови авторів, яких ми розглядаємо. Є різниця в стилі Пушкіна та Міцкевича. Пушкін демонструє позицію сили, відчуття власної правоти, пов¢язаної з відчуттями правоти Росії у давній слов¢янській суперечці, на відміну від багатослів¢я Міцкевича. Це багатослів¢я було викликане відчуттям розпачу в зв¢язку з поразкою польського повстання, відчуття безсилля і неспроможності змінити ситуацію. Все це відбилось у стилі тексту. Стиль шевченківського тексту характеризується неупередженим ставленням як до імперії, так і до землячків”. Поет саркастичний, він стоїть вище за ситуації і може запитувати як з позицій однієї сторони, так і з іншої. Це все демонструє, наскільки форма художнього тексту може відображати ідеологічну настанову автора.
Велике значення має спосіб зображення свого” та чужого” в текстах, авторське ставлення до цих категорій. Одним з таких образів є образ Сходу, який ми аналізуємо в творчості поетів. Безумовно, в першу чергу звертаємось до Кримських сонетів Міцкевича, до поезії Пушкіна першого періоду творчості. Цей період творчості для обох поетів був відзначений незаперечним впливом Байрона, тут можна виокремити ряд орієнталістичних тенденцій. Разом з тим, можна знайти певну світоглядну різницю, якщо розглядати ці тексти в призмі імперського/антиімперського дискурсів.
З огляду на важливість піднятих питань для повнішого розкриття теми, вважаємо за необхідне окремо розглянути топос Кавказу в текстах Пушкіна та Шевченка. Варто зазначити особливу актуальність цієї проблематики в сучасному суспільно-політичному контексті. Важливим аспектом є те, що Шевченко в своєму тексті знімає релігійну різницю, у нього є поневолені народи, та Імперія з комплексом певних домінантних рис. Чужим” для Шевченка є саме Росія, а не народи Кавказу з мовними та релігійними відмінностями.
З цієї точки зору на особливу увагу заслуговує розгляд категорій свого” і чужого” в поемі Катерина” Шевченка. Ми аналізуємо зазначену поему з точки зору виявлення в ній авторської свідомості та зображення чужого”. На нашу думку, надзвичайно важливим структурним елементом в тексті є позиція автора, авторське ототожнення своєї долі з долею України. Катерина” великою мірою є авторською відповіддю на популярні сюжети про мезальянси між паничами та простими дівчатами, а також може служити безпосередньою відповіддю на Кавказького полоненого” Пушкіна. Шевченко подає історію з позиції тієї збезчещеної дівчини. Особливого трагізму надає паралель, яку автор проводить між собою та покриткою, з одного боку, та Україною, з іншого.
Категорії чужого” та свого”, але вже в поемах Міцкевича Гражина” та Конрад Валенрод”, так само є виразником авторської позиції. Ми інтерпретуємо поеми в контексті романтичної поетики, з точки зору зв’язку з попередньою традицією, з одного боку, а також в контексті розвитку слов’янських літератур. Нам важливо було показати не тільки риси, які вводять ці поеми в загальноєвропейський літературний процес, але зв’язок з тогочасними тенденціями розвитку слов’янських літератур, а також варіанти застосування езопової” мови у вираженні свого ставлення до Росії. Важливим моментом також є зазначення особливого місця поета в суспільстві, впевненість в тому, що поет наділений особливою місією серед народу. В творчості кожного з трьох поетів можна віднайти певні месіанські мотиви.
Аналіз ідеологеми месіанства здійснений в Книгах народу і пілігримства польського” Міцкевича та Книгах буття українського народу” Костомарова як генетично споріднених текстів. Продемонстровано реалізацію цих ідеологем в циклі Три літа” Шевченка. Підкреслено зв’язок ідеологеми месіанства в цих текстах з ідеологією масонського руху, який був надзвичайно поширеним в той час. Порівнюючи розвиток ідеологеми месіанства в творчості Міцкевича, Шевченка та Пушкіна, бачимо, що якщо у текстах польського та українського письменників особисте месіанство тісно пов’язане з місією власного народу, то у Пушкіна, це, передусім, індивідуалізм. Він говорить перш за все від власного імені. На нашу думку, це тісно пов’язане з переконанням у власній правоті, власній силі, такого переконання йому надавала приналежність до державної літератури. Російському поетові не потрібно було боротися за право існування свого народу, своєї літератури, тому він міг собі дозволити говорити перш за все від власного імені.
З питанням державницької/ недержавницької літератури тісно пов’язане питання реалізації концепції нації через творення літературного національного міфу”. Зроблено комплексний порівняльний аналіз поеми Пан Тадеуш” та роману у віршах Євгеній Онєгін”. Тут визначаються спільні та своєрідні риси типологічно близьких текстів, в яких автори через творений ними літературний міф спроектували національні моделі. На нашу думку, можливість написання таких текстів з’явилась завдяки досвіду існування власної держави та бачення суспільної структури. Якщо говорити про українську літературу, то, розглядаючи першу половину ХІХ століття, ми не можемо назвати типологічно близького тексту не тільки у творчості Шевченка. Українська література не мала такого тесту саме через відсутність досвіду державності, несформованість суспільної інфраструктури. В творчості Шевченка ми можемо знайти візію справедливого суспільства, але це на рівні загальнолюдського узагальнення, а не на рівні створення концепції нації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андерсон Б. Уявлені спільноти. К.: Критика, 2001. 272 с.
2. Антокольський П. "Евгений Онегин" // Пушкин А. Евгений Онегин. М.: Художественная литература, 1984. С. 3 21.
3. Антонович В. Три національні типи народні // Моя сповідь. К.: Либідь, 1995. 814 с.
4. Артог Ф. Возвращение Одиссея // Чужое: опыты преодоления. М.: Алетейла, 1999. С.62 94.
5. Арутюнова-Фиданян В. Методы создания позитивного образа Византийской импери в армянской историографии (период экспансии) // Чужое: опыты преодоления. М.: Алетейла, 1999. С.277 312.
6. Барабаш Ю. Лица басурманской национальности у Гоголя и Шевченко // Вопросы литературы. 1999. №3.
7. Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Єрусалиме»: Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії. Харків: Акта, 2001. 376 с.
8. Бердяев Н. Судьба России. М.: Философское общество, 1990. 351 с.
9. Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. М.: Наука, 1990. 224 с.
10. Бердяев Н. Русская идея // О России и русской философской культуре: Философы русского послеоктябрьского зарубежья М.: Наука, 1990. C. 43 271.
11. Бердяев Н. Самопознание (Опыт философской автобиографии). М.: Книга, 1991. 446 с.
12. Бердяев Н. Проблема Востока и Запада в религиозном сознании Вл. Соловьева // Сборник статей о В. Соловьеве. Брюссель: Жизнь с Богом. 1994. С. 136 166.
13. Білецький Л. Віруючий Шевченко. Вінніпег: Накладом Української вільної академії наук. 1949. 30 с.
14. Благой Д. Мицкевич и Пушкин // Известия АН СССР. Отделение Литературы и языка, 1956. Т.15. выпуск 4, июль-август. С. 297 314.
15. Блок А. Рыцарь-монах. Сборник статей о В. Соловьеве. Брюссель: Жизнь с Богом, 1994. С. 126 135.
16. Бовуар Сімона де. Друга стать. В 2-х т. К. Основи, 1994.
17. Богданович И. Поэзия. Библиотека поэта: Большая серия. Л.: Советский писатель, 1957// http://www.user.cityline.ru/~tg46yg31/poet_1.htm#bogdan_cs
18. Бубер М. Народ и его земля // Избранные произведения. М., 1979. С. 257 345.
19. Бубер М. Я и Ты. М.: Просвещение, 1993. 175 с.
20. Булаховська Ю. Творчість Міцкевича в контексті польсько-українських літературних відносин. // Адам Міцкевич і Україна. Збірник наукових праць. К.: Бібліотека українця, 1999. С.158 177.
21. Валіцький А. У полоні консервативної утопії. К.: Основи, 1998. 710 с.
22. Вандельфельс Б. Своя культура и чужая культура. Парадокс науки о «Чужом» // Логос. 1994. № 6. С. 77 94.
23. Василевський М. Релігійність Т. Г. Шевченка на підставі його поетичних творів. Кам'янець на Поділлю, 1920.
24. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познания. М.: Русские словари, 1996. 411 с.
25. Вервес Г. Адам Міцкевич: життя і творчість. К.: Дніпро, 1979. 140 с.
26. Виноградов А. Замътки иторическія и литературныя, касающіяся мессіанизма Мицкевича какъ автора Книгъ народа польскаго и польскаго пилигримства. Москва, 1917.
27. Вортман Р. Николай ІІ и популяризация его образа в 1913 году // Новое литературное обозрение. 1999. № 38 (4). С. 78 97.
28. Гадамер Г.-Г. Різноманітність мов і розуміння світу // Герменевтика і поетика. К.: Юніверс, 2001. С. 164 175.
29. Гаспаров Б. Поэтика Пушкина в контексте европейского и русского романтизма // Современное американское пушкиноведение. Санкт-Петербург, 1999. С. 301 332.
30. Гачев Д. Национальные образы мира. Общие вопросы. М.: Советский писатель, 1988. 455 с.
31. Гачев Д. Национальные образы мира. Кавказ: Интеллектуальные путешествия из России в Грузию, Азейбарджан и Армению. М.: Издательский сервис, 2002. 413 с.
32. Геник-Березовська З. Шевченко і європейський романтизм // Грані культур. Бароко, романтизм, модернізм. К.: 2000. 386 с.
33. Гердер И. Г. Избранные сочинения. М. - Л.: Гослитиздат, 1961. 392 с.
34. Гірц К. Інтерпретація культур. К.: Дух і літера, 2001. 542 с.
35. Гнатишак М. Історія української літератури. Прага: Видавництво Юрія Тищенка, 1941. 130 с.
36. Грабович Г. Польсько-українські літературні взаємини: питання культурної перспективи // До історії української літератури. К.: Основи, 1997. С.138 - 169.
37. Грабович Г. Грані міфічного: образ України в польському й українському романтизмі // До історії української літератури. К.: Основи, 1997. С. 170 - 196.
38. Грабович Г. Поет як міфотворець. К.: Критика, 1998. 206 с.
39. Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо. К.: Критика, 2000. 317 с.
40. Грабович Г. Адам Міцкевич та Іван Франко: метаморфози валенродизму” // Адам Міцкевич і Україна. Збірник наукових праць. К.: Бібліотека українця, 1999. С. 252 285.
41. Гринлиф М. "Путешествие в Арзрум": Поэт у границы // Современное американское пушкиноведение. Санкт-Петербург, 1999. С. 275 294.
42. Гулд-Дэвис Н., Подвинцев О. Россия и Британия в поисках достойного правления: Учебное пособие. Пермь: Издательство ПГУ. 2000.
43. Гумелев Л. От Руси к Росси, 2003 // http://www.famclan.ru/rushist/hist/gum.htm
44. Гундорова Т. Київ як топос: міфологічна парадигма // Біблія і культура. Чернівці, 2001. випуск 3. С. 157 162.
45. Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия // Вопросы философии. 1986, № 3 // http://www.agnuz.info/library/books/gusserl/
46. Данилевский Н. Россия и Европа, М. 1992.
47. Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії цивілізації. К.: Дух і Літера, 2000. 494 с.
48. Дейвіс Н. Історія Європи. К.: Основи, 2000. 1464 с.
49. Денисова Т. Роман поштової марки” (Спроба порівняльного аналізу вирішення теми землі в українській і американській літературах) // Українська література в системі літератур Європи і Америки (ХІХ ХХ ст.) К.: Заповіт, 1997. С. 201 231.
50. Державин Г. Стихотворения. М.: ГИХЛ. 1958// http://www.user.cityline.ru/~tg46yg31/poet_1.htm#derj_cs/
51. Дзира Я. Міцкевич і Шевченко: їхній погляд на Петербург // Літературна Україна. 2000. 9, 16 березня.
52. Дзюба І. У всякого своя доля: (Епізод із стосунків Шевченка зі слов’янофілами): Літературно-критичний нарис. К.: Радянський письменник, 1989. 371 с.
53. Дзюба І. Застукали сердешну волю // Між культурою та політикою. К.: Сфера, 1998. 374 с.
54. Достоевский Ф. Пушкин // Избранные сочинения. М.: Художественная литература, 1990. 606 с.
55. Елистратов В. «Сниженный язык» и «национальный характер» // Вопросы философии. 1998, № 10.
56. Енциклопедія постмодернізму. За редакцією Чарльза Е. Вінкевіста та Віктора Е. Тейлора. К.: Основи, 2003. 503 с.
57. Євшан М. Релігія Шевченка // Критика. Літературознавство. Естетика. К.: Основи, 1998. С.25 30.
58. Живов В., Успенский Б. Царь и Бог: Семиотические аспекты сакрализации монарха в России // Успенский Б. А. Избранные труды. Т.1 Семиотика истории. Семиотика культуры. М.: 1994. С. 110 218.
59. Жур П. Шевченковский Петербург. Л.: Лениздат, 1964. 286 с.
60. Жур П. Шевченківський Київ. К.: Дніпро, 1991. 287 с.
61. Забужко О. Філософія національної ідеї. К.: Основи, 1993. 126 с.
62. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. К.: Абрис, 1998. 172 с.
63. Завадко Б. І серце чистеє віддам. Львів, 1993. 163 с.
64. Зайончковский П. Кирило-Мефодиевское общество (1848 1947). М.: Издательство Московского университета, 1959. 172 с.
65. Зборовська Н. Тарас Шевченко у "жіночих студіях"// Феміністичні роздуми. Л.: Літопис, 1999. С. 39 53.
66. Зеров М. Історико-літературні та літературознавчі праці. Твори в 2-х томах. К.: Дніпро, 1990. Т. 2. 601 с.
67. Зорин А. Корм