УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА БОЛГАРИСТИКА ХІХ – СЕРЕДИНИ ХХ СТ.: СТАНОВЛЕННЯ, МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Львівський національний університет імені Івана Франка

На правах рукопису

ГРИГОРАШ Наталя Дем’янівна

УДК [821.161.2=821.163.2]"18/19"2.09

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА БОЛГАРИСТИКА
ХІХ СЕРЕДИНИ ХХ СТ.: СТАНОВЛЕННЯ,
МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

10.01.05 порівняльне літературознавство

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Гольберг Марк Якович,
доктор філологічних наук,
професор кафедри світової літератури
Дрогобицького педагогічного
університету імені Івана Франка

Львів 2002

З М І С Т

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

3

ВСТУП

5

РОЗДІЛ 1. БІЛЯ ВИТОКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОЇ БОЛГАРИСТИКИ

18

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОЇ БОЛГАРИСТИКИ В УКРАЇНСЬКИХ УНІВЕРСИТЕТСЬКИХ ЦЕНТРАХ
(40-І РОКИ ХІХ СТ. ПОЧАТОК ХХ СТ.)

39

2.1. Харківська славістична школа і порівняльне вивчення болгарської й української народної творчості та літератури

39

2.2. Різноманітність наукових пошуків київських болгаристів

57

2.3. Текстолого-видавнича діяльність болгаристів Одеси

72

2.4. Популяризаторська і публіцистична діяльність болгаристів Галичини. Проблема спорідненості двох літератур

87

РОЗДІЛ 3. ТЕОРЕТИКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОЇ БОЛГАРИСТИКИ КІНЦЯ ХІХ СЕРЕДИНИ ХХ СТ.

101

3.1. Проблеми компаративістики у болгаристичних працях Михайла Драгоманова

101

3.2. Болгарська література та українсько-болгарські взаємини у славістичній концепції Івана Франка

114

3.3. Іван Огієнко дослідник кирило-мефодіївського питання

138

3.4. Іларіон Свєнціцький і культурологічні проблеми літературо­знавчої болгаристики

144

ВИСНОВКИ

156

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

174

ДОДАТОК

217

ВСТУП

Відомо, що історія будь-якої науки це не просто констатація тих чи інших фактів або перелік у хронологічній послідовності певних праць. Історія науки це творча лабораторія, в якій викристалізовувалися певні ідеї, вироблялися методологічні засади, методичні прийоми дослідження наукових проблем. Історія науки це відображення безперервного пошуку істини.
Українська літературознавча болгаристика є багатоаспектною наукою. Вона входить як складова частина в комплекс славістичних дисциплін й охоплює вивчення основних етапів історії літератури болгарського народу.
Одна з особливостей гуманітарних наук полягає в тому, що дослідник тих чи інших явищ виступає водночас і як їх учасник. Йдеться про своєрідні взаємини між об’єктом пізнання і суб’єктом, котрий пізнає. Відтак вихідною позицією даної дисертаційної праці є розуміння того, що у розвитку науки велику роль відіграє творча особистість дослідника, його індивідуальні зацікавлення, обставини його життя. У гуманітарних науках це пов’язано з особливостями суб’єкта, що пізнає. Очевидно, у цьому контексті можна говорити і про індивідуальний стиль наукового мислення того чи іншого дослідника іншомовної літератури у певному національному середовищі.
Принципово важливими є й наступні аспекти пропонованого дослідження. З одного боку, його метою є докладний аналіз шляху науки, зміцнення її методичних підходів і методологічних засад у процесі вивчення болгарської літератури. З іншого, показ суспільної місії болгаристики, її ролі у налагодженні взаємин між українським та болгарським народами, у зміцненні національної свідомості кожного з них.
Багатьма своїми аспектами робота входить у широкий комплекс компаративістичних досліджень, адже йдеться про вивчення літератури іншої країни, її творчих здобутків і досвіду, про рецепцію болгарської літератури в українському науковому і культурному середовищі.
Проблеми порівняльного літературознавства, цілком природно, завжди займали чільне місце в студіях українських учених-болгаристів. Наголосимо також на тій обставині, що в них були творчо використані методологічні засади компаративістики, сформульовані у працях її видатних представників О.Веселовського, М.Драгоманова, І.Франка, Д.Чижевського, В.Жирмунсь­кого, М.Конрада, І.Неупокоєвої, Б.Нічева, Е.Ґеорґієва, Д.Дюришина, О.Білецького, Г.Вервеса, Д.Наливайка та ін.
Одним із головних у даній роботі є питання дослідження діалогічної природи міжлітературних зв’язків, особливості вирішення якого визначаються своєрідністю кожного з учасників цієї взаємодії. Як свідчать історичні факти й наукові дані, до яких звертались українські болгаристи, коріння українсько-болгарських літературних взаємин сягає ІХ початку Х ст., коли Св.Кирило і Св.Мефодій у Херсонесі, як припускають дослідники, знайшли переклади Святого Письма на так звану "руську мову", а болгарські книги поширювалися серед східних слов’ян на землях Київської Русі. Саме у той час, за словами знаного українського славіста І.Свєнціцького, "з хвилиною прояви самостійного смаку естетичного і дійсного засвоєння Києвом якраз письменства південнослов’янської (староболгарської. Н.Г.) мови — Київська Русь війшла у зв’язок із могутнім світоглядом і закріпила за собою стале місце в культурно-історичному круговороті Євразії /1/[1])".
З кінця ХІІІ середини ХІV ст. оригінальні літературні твори з Київської Русі вже стають відомі у Болгарії. Поступово пожвавлювалися південно-східнослов’янські взаємини. Болгарські культурні і релігійні діячі (йдеться, зокрема, про митрополита всієї Русі Кипріана та Київського митрополита Григорія Цамблака) прибували у Київську Русь, використовували у своїх проповідях своєрідний риторичний стиль ("плетіння словес"), характерний для південнослов’янських літератур. Українські ж діячі (зокрема, письменник-полеміст Іван Вишенський) подорожують балканськими землями, вивчають історію, побут, культуру болгар, а згодом стають авторами оригінальних творів, присвячених болгарській проблематиці. Окремі публікації засвідчують інтерес дослідників до південно-східнослов’янських зв’язків ХІ ХVІІІ ст. [2, 3].
Розвиток української літературознавчої болгаристики, звичайно, не був простий і безконфліктний. Якщо виходити з того, що вивчення взаємин є складовою частиною самих взаємин, то з’ясовувати питання про той ґрунт, на якому взаємини виникали, про ті соціальні й культурні передумови, за яких вони розвивалися і поза якими не могли б розвиватися. При цьому враховуються особливості розвитку українського літературознавства загалом, частиною якого була літературознавча болгаристика, драматизм і складність розвитку обох народів, які належали до недержавних націй, участь українців у боротьбі балканських слов’ян проти турецьких поневолювачів.
Вивчення українсько-болгарських літературних взаємин передбачає знання тієї особливості болгарської літератури, що на всіх етапах свого розвитку вона була пройнята фольклоризмом. Тому українські дослідники, природно, зверталися до вивчення болгарських фольклорних джерел.
Хронологічні межі дисертаційної праці визначені тим, що ХІХ середина ХХ ст. це період становлення й інтенсивного розвитку української літературознавчої болгаристики. Він характеризується особливими рисами, виробленням своєрідних методичних підходів і методологічною специфікою, позначений іменами вчених, які відіграли видатну роль у розвитку українського порівняльного літературознавства і культурології. Новітній етап розвитку української літературознавчої болгаристики, протягом якого вчені творчо засвоювали традиції минулого, ставить нові завдання, а відтак потребує окремого дослідження. Тому у додатку до дисертації подано матеріал, що лише стисло характеризує деякі напрями болгаристичних студій українських дослідників другої половини ХХ ст.
Виклад дисертаційного матеріалу в хронологічній послідовності сприяє чіткому окресленню етапів становлення і розвитку української болгаристики, які, як правило, збігаються з етапами наукового осмислення й вивчення давніх українсько-болгарських літературних і культурних зв’язків. У роботі йдеться про постаті тих учених, які стояли біля витоків української літературознавчої болгаристики — Ю.Венеліна, О.Бодянського, Я.Головацького, І.Срезневського. Хронологічний принцип покладено і в основу формування матеріалу про науково-освітні центри болгаристики в Україні Харків, Київ, Одесу, Львів, в яких виховувалися наступні покоління дослідників болгарської літератури.
У дисертації дотримано також проблемно-тематичного принципу дослідження, зроблено наголос на тих наукових питаннях, які були характерні для кожної із славістичних шкіл у вивченні літературного процесу Болгарії.
У роботі намагаємося уникати практики, так би мовити, "нанизування імен", оперування "обоймами". Про кожного згадуваного болгариста у дисертації сказано найсуттєвіше, і не лише методом коментування, а найчастіше способом його "самохарактеристики", тобто словами з праць самого ж дослідника. Водночас зроблено наголос на значенні його ідей не тільки для розвитку болгаристики, а й для українського порівняльного літературознавства.
Історія будь-якої науки, очевидно, повинна поєднувати два шляхи. З одного боку, вивчення її поступального розвитку, процесу нагромадження певних наукових результатів. Таке вивчення можна охарактеризувати як свого роду перспективний метод створення підґрунтя для подальших досліджень. З іншого боку, обов’язково потрібний погляд на цю історію з точки зору сучасної наукової парадигми. Йдеться про те, що з минулих досягнень увійшло в сучасну науку, акумульовано нею. Це цілком і повністю стосується як літературознавства загалом, так і такої її частини, як літературознавча болгаристика, зокрема. У дисертації поставлено завдання порівнювати висновки вчених минулого з тим, що утверджується в сучасному українському й болгарському літературознавстві. Співвіднесення розвитку науки та її сучасних результатів аж ніяк не означає модернізацію матеріалу. Окрім того, у процесі розвитку науки, як відомо, змінювалася її термінологія, методичні підходи й методологічні засади. Це треба обов’язково враховувати, щоб не приписувати працям, скажімо, епохи романтизму того, що не було їм властиве.
Вивчення болгарської літератури з її національною своєрідністю і водночас з її певною типологічною подібністю до українського письменства, без сумніву, розширювало обрії української науки, збагачувало її. Так, українські вчені приділяли велику увагу дослідженню саме тих жанрів народнопоетичної творчості і середньовічної літератури, які мали місце й в українському письменстві. Це ми бачимо, зокрема, на прикладі того, як М.Драгоманов й І.Франко вивчали болгарську апокрифічну й житійну літературу, що згодом стала об’єктом дослідження сучасних учених.
Важливо, що, приділяючи увагу культурологічному вивченню літератури болгар, українські вчені відчули в ній дух народу, збагнули його історію, його ментальність. Перед ними все ясніше поставала проблема специфічності болгарської літератури, її особливого місця у славістичному комплексі.
Виходячи з усвідомлення нерозривного зв’язку літератури й історії народу, українські болгаристи з’ясовували питання про роль письменства у розвитку волелюбних традицій болгарського народу, у формуванні опору турецьким поневолювачам. Царина духу, волелюбні настрої усе це робило літературу Болгарії могутнім фактором національної свідомості. Такі почування й ідеї були близькі українським дослідникам, батьківщина яких теж виборювала свою свободу і державність.
Історична доля української науки складалася так, що більшість українських учених ХІХ ХХ ст. була змушена писати російською мовою і за межами батьківщини. Але пафос їх праць свідчив про те, що вони були носіями української національної ідеї. А тому вкрай необхідно повернути їх спадщину українській науці.
Винятковий науковий інтерес становить текстологічна й видавнича робота вчених ХІХ початку ХХ ст., яка далеко не завжди була гідно поцінована.
Оскільки дане дослідження є своєрідним історіографічним нарисом про становлення й розвиток української літературознавчої болгаристики, тому у кожному розділі праці йдеться про попередників дисертантки у висвітленні питання. Зазначимо тут лише, що питанням вивчення історії спеціально українсько-болгарських літературних зв’язків у різний час займалися такі українські дослідники, як В.Дмитрук [4], М.Малярчук [5], О.Шпильова [6], М.Пивоваров [7], П.Сохань [8], В.Москаленко [9], В.Захаржевська [10] та ін. Акцент на взаємозбагаченні болгарської та української культур зроблено також у п’ятитомному академічному виданні "Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті" [11]. У цих працях, щоправда, залишилось невирішеним питання про становлення й методологічні засади української літературознавчої болгаристики як складової частини українського літературознавства й славістики.
Актуальність роботи випливає з необхідності повнішого висвітлення питання. Досі історія української літературознавчої болгаристики вивчалась несистемно. Комплексний і системний підхід дав змогу розглянути ті аспекти рецепції болгарської літератури в Україні, яким досі приділялось недостатньо уваги, а також визначити специфічне місце української болгаристики у комплексі славістичних дисциплін. Водночас було важливо з’ясувати, як різні покоління вчених використовували позитивний досвід, нагромаджений протягом тривалого часу в галузі порівняльного дослідження культурного процесу Болгарії, показати наступність традиції у вивченні проблеми українсько-болгарських літературних взаємин.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертації затверджено Бюро Наукової ради Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України з проблеми "Класична спадщина та сучасна художня література" (протокол № 1 від 29. 03. 2001 р.). Вона узгоджується з планами наукових досліджень кафедри слов’янської філології Львівського національного університету імені Івана Франка, де виконувалася робота.
Джерельною базою пропонованого дослідження стали головним чином праці українських учених. Не всі вони публікувалися окремими виданнями, чимало їх побачило світ спершу в українській і болгарській періодиці. Йдеться, зокрема, про літературознавчі студії М.Драгоманова, надруковані у болгарському часописі "СбНУ", та про публікації Драгана (Я.Романчука), надіслані з Болгарії до галицьких періодичних видань "Зоря" та "Діло". Тут постає ще одна важлива проблема зв’язок українського літературознавства з історією журналістики, що відіграла помітну роль в ознайомленні української громадськості з Болгарією та її культурою. Газетні, журнальні публікації з’являлись під враженнями дослідників від поїздок до Болгарії. Нерідко їх наукові праці, так би мовити, "виростали" з подорожніх записок, нотаток про особисті контакти вчених на міжнародних форумах, культурно-мистецьких заходах. У дисертації порушено проблеми листування й книгообміну як основ розвитку культури і науки. Цим питанням, гадаємо, взагалі слід приділяти більше уваги. Вони заслуговують на спеціальні дослідження у теоретико-компаративістичному плані.
Важливими джерелами пропонованого дисертаційного дослідження були архівні, рукописні матеріали, які доповнювали опубліковану інформацію і вводили у творчу лабораторію науковців.
Метою дисертаційного дослідження є, з одного боку, докладний аналіз шляху науки, вивчення її методичних підходів і методологічних засад. З іншого, показ суспільної місії болгаристики як невід’ємної складової частини славістичного комплексу, її ролі у налагодженні взаємин між українським та болгарським народами, у зміцненні національної свідомості кожного з них. Ми мали на меті дослідити одну з важливих форм сприйняття болгарської літератури в Україні у ХІХ середині ХХ ст., а саме її наукову рецепцію. Це передбачало розв’язання наступних завдань:
зібрати різноманітний, раніше недосліджений матеріал і зробити спробу його упорядкування і систематизації, осмислення його ваги і значення в історії болгаристики;
проаналізувати процес становлення і розвитку української літературознавчої болгаристики ХІХ середини ХХ ст. як складової частини українського літературознавства, зокрема порівняльного, і водночас як окремої науки у славістичному комплексі, що включає в себе історію, філологію, фольклористику, етнографію тощо;
показати роль видатних літературознавців-болгаристів та науково-освітніх центрів України зазначеного періоду в розвитку українсько-болгарських літературних взаємозв’язків, у вивченні культури як цілості і водночас засвідчити пильну увагу українських учених до тексту, визначення його мовних та літературних особливостей;
дати оцінку різним варіантам підходу українських болгаристів до розуміння проблеми слов’янської спільності та показати її значення для дослідження українсько-болгарських літературних і культурних взаємин;
порівняти висновки вчених минулого з тим, що утвердилося в сучасному українському й болгарському літературознавстві, тобто розглянути історію української літературознавчої болгаристики з точки зору сучасної наукової парадигми;
увести в науковий обіг нові та маловідомі факти і джерела, необхідні для подальших досліджень спільнослов’янського культурного контексту розвитку болгаристики.
Об’єктом дослідження у дисертації є монографії, студії, статті, розвідки, рецензії, бібліографічні огляди та інші праці, присвячені проблемі рецепції болгарської літератури в Україні та показу її впливу на українське письменство. Взято до уваги публікації, що побачили світ окремими виданнями або на шпальтах наукової й громадсько-політичної періодики ХІХ середини ХХ ст., а також архівні, рукописні джерела, листування між ученими.
Предметом дослідження є становлення і розвиток української літературознавчої болгаристики, її проблематика і жанрові особливості, а також вивчення її ролі у розвитку українсько-болгарських літературних і ширше культурних взаємин; зв’язок українського літературознавства з історією журналістики, що відіграла помітну роль в ознайомленні української громадськості з Болгарією та її культурою.
Обсяг дисертаційної праці дозволяє висвітлити лише одину проблему "Українська наука про болгарську літературу". Є й інше питання, яке потребує спеціального дослідження, "Болгарське літературознавство про українське письменство". Але у роботі, усе ж, взято до уваги факти, що засвідчують помітну роль українських учених у формуванні болгарської суспільної думки, використано відгуки болгарських учених на праці українських літературознавців.
Методи дослідження: відбір, аналіз, хронологічна, локальна, проблемно-тематична систематизація виданих праць та неопублікованого матеріалу, що засвідчує вагомий внесок учених України у розвиток українсько-болгарських літературних і культурних взаємин хронологічно окресленого у дисертації періоду; біографічний, порівняльно-історичний, а також контекстуальний розгляд досліджуваного матеріалу в перспективі розвитку української літературознавчої науки.
Методологічна основа дослідження вироблялась у процесі критичного осмислення праць українських учених ХІХ середини ХХ ст. про болгарську літературу, її проблематику і жанрові особливості, про культурні взаємини між українським і болгарським народами.
Методологічним підґрунтям у роботі стали також студії болгарських компаративістів Е.Ґеорґієва, І.Конева, Б.Нічева та ін. Ключовими питаннями в них були специфічні проблеми рецепції болгарської літератури в інонаціональному середовищі та показ її розвитку в спільнослов’янському культурному контексті.
Новизна роботи полягає у: 1) відтворенні портретів учених-болгаристів, які ще не привертали належну увагу дослідників; 2) поверненні історії української науки незаслужено забутих імен; 3) розгляді науково-дослідного процесу з усіма його суперечностями; 4) аналізі творчого використання методологічного досвіду української літературознавчої болгаристики минулого у сучасних літературознавчих, зокрема компаративістичних, дослідженнях українських болгаристів; 5) збагаченні науково-інформативної бази компаративістики завдяки введенню в науковий обіг, систематизації маловідомих або досі замовчуваних матеріалів.
Практичне значення роботи. Результати роботи можуть стати підґрунтям для подальших досліджень історії болгаристики й розвитку українсько-болгарських літературних і культурних взаємин. Матеріал дисертації стане у пригоді в процесі викладання курсів болгарської та української літератур, компаративістики, вступу до слов’янознавства, різноманітних спецкурсів на профільних кафедрах вищих навчальних закладів, для написання підручників, методичних посібників, укладання бібліографічних покажчиків тощо.
Апробація результатів дисертації. Робота неодноразово обговорювалася на кафедрі слов’янської філології Львівського національного університету імені Івана Франка.
Про основні результати пропонованого дослідження дисертантка доповідала на:
Всеукраїнській науково-практичній конференції "Славістичні науково-освітні центри в Україні (вчора сьогодні завтра)" (Київ, 1994);
ІІІ Дриновських читаннях "Проблеми джерелознавства, історіографії історії і культури Болгарії, історії болгаристики" (Харків, 1994);
IV, V, VI, VII, VІІІ, Х Міжнародних славістичних колоквіумах, присвячених подвижникам слов’янської культури святим Кирилу і Мефодію (Львів, 1995, 1996, 1997, 1998, 1999, 2001);
наукових конференціях, організованих з нагоди ювілеїв Іларіона Свєнціцького (Львів, 1996, 2001);
Міжнародній науковій конференції "Спадщина акад. В.І.Борковського і сучасна філологія на межі тисячоліть" (Львів, 2000);
ХVI щорічній Франківській конференції (Львів, 2001);
тематичному "круглому столі" на тему "Золота брама: Болгарія Україна", організованому в рамках І Собору болгар України (Полтава Київ, 2001);
щорічних звітних науково-практичних конференціях Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 1998, 1999, 2000, 2001, 2002).
Основні положення дисертації викладено у сімнадцяти публікаціях, у тому числі у дев’яти статтях, вміщених у фахових наукових виданнях і збірниках праць.
Список публікацій за темою дисертації:
1. Український болгарист Микола Дем’янович Малярчук // ПС. 1985. Вип. 31. С. 12-15.
2. Літературознавча болгаристика на сторінках журналу "Жовтень" // Там само. 1986. Вип. 33. С. 55-62.
3. Львівська регіональна школа у становленні та розвитку української літературознавчої болгаристики // ІІІ Дриновские чтения. Проблемы источниковедения, историографии истории и культуры Болгарии, истории болгаристики. Международная научная конференция. 2527 октября 1994 г.: Тезисы докладов. Х.: Издание Укр. научн. центра "Наука. Искусство" НАН Украины, 1994. &ndas

Список литературы

ВИСНОВКИ

Дисертацію написано у час, коли літературознавство напрацювало значний емпіричний матеріал у галузі українсько-болгарських літературних зв’язків, і виявилась необхідність переходу від нагромадження фактів у процесі їх історико-порівняльного осмислення й узагальнення до з’ясування специфіки їх функціонування у культурних процесах учасників взаємодії. Є потреба, як колись говорив І.Франко, розмірковуючи над науковою сутністю літературного явища і важливістю "порівнюючо-історичного ґрунту", дослідити, "відки воно (явище. Н.Г.) взялось і чим піддержується? Чи є такі або подібні явища в других краях і як вони там проявляються /447/428)?" У дисертації тому і простежується те, як українські вчені ХІХ середини ХХ ст. сприймали і з’ясовували сутність такого багатогранного явища, як болгарська література у контексті історії українсько-болгарських літературних і наукових зв’язків.
У результаті дослідження вдалося побачити, як поглиблювалося вивчення болгарського історико-літературного процесу, як розвивалося розуміння стильової і жанрової системи болгарської літератури. Тут величезне значення мали праці М.Драгоманова й І.Франка, які і сьогодні є класичними зразками компаративістичних досліджень літературного і ширше культурного процесу.
Хронологічно-системний розгляд праць українських учених показує, що українська літературознавча болгаристика формувалася в окремий напрям славістики протягом тривалого історичного часу. Її зародження і становлення проходило у складні періоди, у боротьбі українського й болгарського народів за соціальне визволення, розвиток рідної мови, літератури та культури. Вона зміцнювалась на широкому тлі взаємообміну культурними набутками як важлива частина українсько-болгарських літературних взаємин. Зосередившись головним чином на дослідженні давньоболгарської культури та народнопоетичних джерел, українська літературознавча болгаристика ХІХ середини ХХ ст., активно включилася у процес національного Відродження у Болгарії.
Однією з перших проблем, яку поставили українські болгаристи, було питання про відображення національного характеру в усній і пісенній творчості болгарського народу. Це спостерігаємо вже у роботах Ю.Венеліна й О.Бодянського. Разом із тим бачимо, як починався нелегкий шлях науки про літературу до утвердження поняття типологічних збігів. Перші, нехай і не дуже виразні, початки такого підходу знаходимо, знову ж таки, у роботах Ю.Венеліна.
Досліджений матеріал дозволяє зробити висновок, що українська літературознавча болгаристика як галузь науки існує з того часу, як в Україні з’явилися перші аналітичні публікації про болгарські твори. Відтоді вона функціонує як виразно окреслений, самостійний напрям українського літературознавства.
Демонструючи зацікавлення специфічними тенденціями розвитку літературної творчості, реагуючи на кращі досягнення у сфері культури спорідненого з нами народу, науковці безпосередньо збагачували процес взаємодії двох культур в ідейно-філософському, естетичному плані й виводили його на якісно новий рівень. Так, у час суспільних і духовних зрушень й утвердження гуманістичних ідеалів болгарська й українська культури ставали водночас, так би мовити, і "випромінюючими", і "сприймаючими".
Ідейно-естетичний зміст праць українських болгаристів ХІХ середини ХХ ст. визначався волею до національної незалежності й власної державності і водночас загальнолюдськими цінностями, прагненням до духовної свободи особистості та її морального очищення. Література як вид мистецтва ставала однією з рушійних сил у міжкультурних відносинах, зміцнювала інтерес до вивчення міжслов’янської взаємодії. Цим пояснюється наполеглива, копітка робота вчених у галузі її дослідження, започаткована ще у ХІХ ст. і продовжена наступними поколіннями болгаристів.
Як показано у дисертації, підвалини української літературознавчої болгаристики були закладені видатними вченими-славістами Ю.Венеліним, О.Бодянським, Я.Головацьким, І.Срезневським. Проводиться думка, що вони привернули увагу громадськості до малодослідженої південнослов’янської країни, ввели у науковий обіг значну кількість невідомих раніше літературних джерел Болгарії, виявили себе ретельними текстологами й започаткували опрацювання порівняльної методики вивчення історико-культурного процесу. Саме вони почали приділяти увагу і художній специфіці досліджуваних явищ. Характерно, що перші українські болгаристи вважали слов’ян найпоетичнішими й найпісеннішими народами Європи. Завдяки такому підходу вони збагатили не лише болгаристику, а й філологічну науку працями, в яких йшлося про народну мову й пісню як основу національної культури, а також про продуктивний зв’язок між фольклором і літературою.
Корифеї української болгаристики надавали виняткового значення питанням джерелознавства, текстології, видавничій діяльності й збагатили славістику ґрунтовно дослідженими пам’ятками культури, які відіграли помітну роль у подальшому розвитку української філології.
Праці перших українських болгаристів дають підстави говорити про творче використання ними пошуків європейських учених. Болгаристи сприйняли, зокрема, гумбольдтівську теорію про дух народу і дух людськості, а відтак почали розглядати усну й писемну болгарську літературу як вияв духовної енергії болгарського народу. До заслуг корифеїв української болгаристики належить і постановка проблеми відображення національного характеру й волелюбного духу південних слов’ян в усній народній творчості й писемній літературі.
Початки української болгаристики, як відомо, йшли у річищі романтичного літературознавства, котре акцентувало увагу на проблемі своєрідності національної символіки й поєднувало зацікавлення культурою власного народу з прагненням вписати її в широкий європейський контекст. Науковий світогляд українських болгаристів, як показав матеріал, зазнав впливу культурно-історичної школи, що виокремила проблему розгляду рідного фольклору та літератури й поставила питання про рецепцію й порівняльну методику вивчення національного й інонаціонального історико-культурного процесу. Нарешті, Ю.Венелін, О.Бодянський, Я.Головацький, І.Срезневський, розпочавши серйозну роботу з опрацювання програм викладання болгарської літератури в університетських центрах, підготували науково-методичний ґрунт для виховання болгаристів наступних поколінь.
Досліджуючи розвиток болгаристики, можна було оцінити те велике значення, яке мали славістичні осередки Харкова, Києва, Одеси, Львова, де болгаристика посідала чільне місце. Систематизація наукового матеріалу про діяльність наукових осередків дала змогу виявити специфіку та показати внесок кожного з них у розвиток болгаристики як частини славістики, у широкий комплекс компаративістичних досліджень.
Яскравими представниками славістичних осередків в Україні стали О.Потебня, М.Сумцов, М.Максимович, М.Дашкевич, Т.Флоринський, А.Степович, К.Радченко, В.Григорович, М.Попруженко, М.Грушевський, В.Гнатюк та ін. Ці вчені прислужилися порівняльному дослідженню болгарської й української народнопоетичної символіки, кирило-мефодіївської проблематики, започаткували вивчення болгарських апокрифів і житій в Україні, активно популяризували літературу болгарського національного Відродження на сторінках періодичних видань кінця ХІХ початку ХХ ст., стали авторами перших критико-бібліографічних оглядів, присвячених болгарській культурі.
Болгаристичні праці представників Харківської славістичної школи О.Потебні, М.Дринова, М.Сумцова, М.Халанського об’єднувала ідея рівноправності й діалогу культур і водночас комплексний підхід до дослідження історико-літературних процесів у південнослов’янських країнах.
Важливим напрямом їх студій було порівняльне вивчення ритмомелодики, розміру болгарського пісенного фольклору, його символіки у контексті південно-східнослов’янської звичаєвості, а також дослідження українського козацького епосу, казок і героїчних пісень про Марка Королевича, які відображали вільнолюбивий дух слов’ян.
Болгаристи Харкова доходили висновку про спільний соціально-політичний підтекст пісень болгар і українців. "Розкладаючи" їх на окремі елементи, вони помічали, як значення слова пісні будило національну свідомість кожного народу, а притаманні південно- та східнослов’янському епосові виражальні засоби засвідчували взаємопроникнення й взаємозасвоєння художніх надбань їхніх культур.
Методичним принципом літературознавчої діяльності О.Потебні, М.Сумцова, М.Халанського була не констатація впливів, а глибокий текстологічний аналіз, котрий підводив учених до серйозних теоретичних узагальнень у галузі компаративістики. Йшлося, зокрема, про спільнослов’янське тло розвитку народнопоетичної й пісенної творчості болгар і українців.
Представники Харківського центру болгаристики започаткували традицію дослідження філософії й естетики богомильського руху, а також апокрифічних сказань, що проникали в Київську Русь з Болгарії. Цю традицію в українському літературознавстві продовжували далі вчені Києва й Одеси, а надто М.Драгоманов й І.Франко, котрі розробили методологічні засади дослідження цієї культурологічної проблеми в українській філологічній науці.
Унікальними, як показано у дисертації, були розвідки М.Сумцова кінця ХІХ ст. про світ фауни у народній словесності слов’ян, зокрема українців і болгар. Лише у другій половині ХХ ст. ця тема знову привернула увагу дослідників, котрі вже значно розширили контекст її вивчення.
Різноманітною й багатоаспектною була діяльність учених Києва. Вони продовжили започатковану Ю.Венеліним й О.Бодянським традицію дослідження південнослов’янської народної поезії й пісні як високохудожнього мистецького явища в контексті європейської культури. Праці київських болгаристів, й особливо М.Дашкевича, перегукувалися з дослідженнями представників Харківської славістичної школи, в яких йшлося про спільну рису південнослов’янського та українського епосу почуття туги й печалі, що, зародившись у поневолених людей, поєднувалось у їхніх душах із прагненням боротьби за свободу. Київські болгаристи привернули увагу громадськості до ідеї слов’янської єдності й, зокрема, до провідної ролі Києва в її зміцненні, котру згодом підхопили славісти Одеси. Наступність традиції у розвитку української літературознавчої болгаристики вбачаємо також у зацікавленні, яке виявляли представники Київського славістичного центру, зокрема Т.Флоринський і К.Радченко, у дослідженні філософії й естетики богомильського руху й вивченні специфіки апокрифічної літератури.
У дисертаційному дослідженні виділено також термінологічні й категоріальні здобутки київських учених. Так, на особливу увагу заслуговує перше в українській науці визначення літературознавства, яке запропонував М.Максимович. Літературознавство, на переконання вченого, мало основним завданням вивчення літератури в її зв’язках із життям народу. Зараховуючи науку про літературу до комплексу слов’янознавчих дисциплін, київські болгаристи небезпідставно вважали, що поцінування власної культури можливе і в контексті дослідження культур споріднених народів. Визнавши ранній вплив староболгарської літератури на духовність Київської Русі, вчені Києва вперше звернули увагу на загальнослов’янське значення пам’ятки культури епохи болгарського національного Відродження програмного твору П.Хилендарського "Славянобългарска история". Усі славісти Києва були прихильниками історико-порівняльного методу дослідження культур, але водночас вони виступали проти обмеження пошуками фактів прямих авторських взаємовпливів. Нарешті, київські вчені багато зробили для зміцнення Києва як центру слов’янознавчої бібліографії. Неперевершеним є їх внесок у реферування, критичне осмислення джерел, а також в ознайомлення широкого загалу з працями болгарських учених і творами болгарських письменників на сторінках тогочасних славістичних науково-популярних альманахів і збірників. А тому, увівши ці праці у науковий обіг, проаналізувавши їх значення у розвитку української літературознавчої болгаристики, ми відкрили для сучасних дослідників можливість користуватися цими досягненнями.
Літературознавців Одеси, як і представників славістичних шкіл Харкова й Києва, об’єднував комплексний підхід до вивчення усної народної творчості слов’ян. Адже одеські вчені В.Григорович, М.Мурзакевич, О.Кочубинський, М.Попруженко були славістами широкого діапазону, знавцями етнографії, історії слов’янських племен, їхніх мов та культур. Послуговуючись історико-порівняльним методом дослідження і розвиваючи його, вони вивчали давньоболгарську писемність у спільнослов’янському контексті, шукаючи національно-специфічне й запозичене в культурі кожного народу. Це стосувалося, зокрема, дослідження таких історико-культурних явищ, як богомильство та болгарська апокрифічна література, яку вони порівнювали з українськими народними казками. З особливим пієтетом літературознавці Одеси ставилися до подвижницької діяльності патріарха Е.Тирновського, яка, на їх погляд, була визначальною у розвитку середньовічної болгарської культури, а також до творчості П.Хилендарського, котра зміцнювала самосвідомість болгар у часи турецького поневолення. Так, у працях одеських учених, зокрема М.Попруженка, постала проблема творчої індивідуальності та її ролі в історії й у відродженні національної духовності, плідне дослідження якої продовжувалося й у ХХ ст. На відміну від своїх попередників, В.Григорович зосередився на вивченні цілком невідомих болгарських джерел і головне незалежно від європейських учених почав активно застосовувати порівняльно-історичний метод у слов’янському і ширше європейському контексті, адже був знавцем усіх слов’янських і багатьох європейських мов. Саме В.Григоровичу належала перша в українській науці спроба детальної періодизації розвитку усіх слов’янських літератур. Він також уклав третю й останню у ХІХ ст. університетську програму викладання болгарської літератури. Ці факти переконливо засвідчували високий науковий потенціал, професійний підхід учених Одеси до виховання болгаристів другого покоління.
У контексті багатоаспектної теми "Болгарія Київська Русь" одеські літературознавці досліджували просвітницьку й перекладацьку діяльність Першовчителів, у співпраці з болгарськими вченими вони започаткували укладання бібліографії солунців, чим зробили вагомий внесок у розвиток кирило-мефодіани.
Слід відзначити і внесок представників Одеської болгаристики у популяризацію наукового доробку своїх попередників Ю.Венеліна, О.Бодянського, І.Срезневського, О.Потебні та інших на сторінках тогочасних періодичних видань. Враховуючи ту обставину, що Одеса історично була містом, в якому завжди зосереджувалась найчисельніша болгарська діаспора, де здобували освіту й духовно зростали видатні діячі болгарської культури, літературознавці регіону вели активну лекторську роботу. На публічних зібраннях йшлося про спільні прагнення в духовному розвитку слов’янських народів, про необхідність подальших історико-порівняльних досліджень у галузі болгаристики й нагальну потребу в бібліографуванні болгаристичних праць. Учені Одеси були членами місцевих слов’янських товариств, які проводили численні акції, спрямовані на зміцнення українсько-болгарських культурних взаємин.
Взаємозбагаченню двох культур сприяла також консолідація українсько-болгарських наукових і творчих сил у другій половині ХІХ ст. й особливо наприкінці ХІХ на початку ХХ ст., що розширювало тематичний діапазон досліджень і відкривало шлях для серйозних теоретичних узагальнень у сфері вивчення двох культур. У цей час з’явились й активно включились у процес дослідження загальнослов’янського культурного розвою нові наукові товариства, а саме: Слов’янське благодійне товариство у Києві, Товариство історії і старожитностей, а також Благодійне слов’янське товариство імені Кирила і Мефодія в Одесі, НТШ у Львові та ін.
У дисертації йдеться і про співпрацю між товариствами, зокрема Одеського й Лондонського, у справі видання слов’янської бібліографії, про особисті контакти між діячами культури й ученими України та Болгарії. Приділено увагу й недослідженому раніше листуванню між НТШ у Львові й БАН, Софійською університетською бібліотекою, різноманітними культурно-освітніми установами та осередками Болгарії, а також проаналізовано власне літературно-творчий матеріал Болгарії на шпальтах видань НТШ, котрий ще не привертав увагу дослідників.
На зламі ХІХ ХХ ст. особливо зміцнився Львів як центр славістики. Тут виходили газети й журнали українською мовою. Всеукраїнське значення мала львівська журналістика, яка приділяла увагу болгаристичним проблемам. У Львові виступали відомі вчені-славісти (М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, І.Свєнціцький та ін.), які розглядали літературознавчу болгаристику у комплексі слов’янознавчих дисциплін, письменники й публіцисти, котрі популяризували болгарську культуру (П.Грабовський, В.Щурат, М.Павлик, В.Гнатюк, Я.Романчук та ін.). Саме діяльність Львівського центру славістики засвідчила складність і неоднозначність підходу до висвітлення поняття слов’янської єдності. Так, провідною в історіософії М.Грушевського, як показали його праці, була ідея національної своєрідності кожної слов’янської культури, індивідуалізації спільного, загальнолюдського розвою. І стимулом до зближення й взаємозбагачення культур він вважав не так звану "загальнослов’янську мову", яку обстоювали москвофіли, а вільний розвиток усіх мов і літератур. М.Грушевський, як у свій час київські болгаристи, говорив про зміцнення позицій Києва як центру слов’янської єдності. Він акцентував увагу на давніх українсько-болгарських контактах як одній із передумов українського духовного Відродження. Володіючи системою методів вивчення явищ культури й послуговуючись різноманітними підходами до дослідження спеціально генези української культури у загальнослов’янському контексті, вчений розвинув порушену харківськими болгаристами проблему взаємопроникнення й взаємозасвоєння південно-східнослов’янського епосу до проблеми взаємовпливів і взаємозбагачення споріднених культур.
Літературознавча болгаристика ХІХ середини ХХ ст. розвивалась у різноманітних формах. Найпродуктивнішими спершу були інформативні огляди культурно-мистецького життя Болгарії та розробки лекційних університетських курсів з проблем болгарської літератури, які згодом переростали у перші аналітичні дослідження й теоретичні праці у галузі порівняльного вивчення українсько-болгарського літературного процесу. У доробку цих учених численні дослідження давньоболгарських текстів, народнопоетичних творів, переклади художньої літератури епохи болгарського національного Відродження.
Корифеї української болгаристики виховували дослідників наступних поколінь, послідовно проводячи у своїй науково-практичній діяльності ідею єднання культур слов’янських народів. Звичайно, з точки зору сучасних вимог можна говорити і про неповноту охоплення матеріалу в їхніх працях, в окремих випадках про описовість й відсутність висвітлення теоретичних питань, а також про розгляд проблем розвитку болгарської літератури поза спільнослов’янським контекстом. Однак, важливо наголосити на тому, що їх дослідження збагатили українське літературознавство і стали підґрунтям для подальшого розвитку української літературознавчої болгаристики у ХХ ст.
Українське літературознавство розвивали також болгарські вчені (М.Дринов) й українські публіцисти та журналісти (Я.Романчук), доля яких тривалий час була пов’язана відповідно з Україною і Болгарією.
Наприкінці ХІХ ст. в українську літературу прийшли видатні письменники, громадські й культурні діячі, славісти-літературознавці М.Драгоманов, І.Франко, І.Огієнко, І.Свєнціцький та ін. Визначним є внесок саме цих особистостей у розвиток української літературознавчої болгаристики кінця ХІХ середини ХХ ст. Своїми перекладами кирило-мефодіївської спадщини, фольклорних творів, публіцистичними працями про історико-культурний розвиток Болгарії, а головне теоретичними студіями вони підняли українсько-болгарські літературні й наукові взаємини на якісно новий рівень й озброїли українську літературознавчу болгаристику методологічними засадами дослідження літературного процесу Болгарії у спільнослов’янському контексті. У дисертації виокремлено найхарактерніше у болгаристичній діяльності кожного із зазначених учених. Щодо М.Драгоманова, то знайдений у рукописних фондах Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України його ранній вірш "Поклик до братів Славян" засвідчив, що до зацікавлення історією та культурою південних слов’ян і болгар, зокрема, вчений прийшов через усвідомлення ідеї слов’янської єдності.
У спільній з В.Антоновичем праці "Исторические песни малорусского народа", в якій введено у науковий обіг раніше невідомий болгарський матеріал, М.Драгоманов вперше виокремив ідею культурного спілкування між Сходом і Заходом і показав визначне місце України у цьому процесі. Цю ідею вчений розвинув у розвідках про спільні індійські корені болгарських та українських легенд про героїв-безбатченків, а також про арабські витоки південно- та східнослов’янських канонічних та апокрифічних євангельських легенд, які він розглядав у контексті проблеми спорідненості культур, навіть віддалених територіально й ментально народів. Не втратила актуальності в українській компаративістиці і теза М.Драгоманова про необхідність порівняльного вивчення усної народної творчості в системі гуманітарних наук, яку вчений сформулював у фольклористичних працях, написаних в останні роки життя під час викладацької діяльності в Софійському університеті.
Винятково важливе наукове значення має і розглянута у дисертації епістолярна спадщина М.Драгоманова, в якій критично осмислено проблеми рецепції болгарської культури в Україні, а також акцентовано увагу на збігах у фольклорі споріднених народів. Елементи національної психології, своєрідність морально-етичних пріоритетів болгарського й українського народів, котрі М.Драгоманов дослідив на широкому часопросторовому євроазійському тлі у студіях про жертвоприношення й інцест, розглянуто у дисертації у контексті теорії О.Веселовського про парадигмальний характер історичної поетики й необхідність вивчення народної творчості слов’ян з урахуванням їх суспільно-політичної і національно-культурної специфіки. Болгаристичні праці М.Драгоманова водночас стали методологічним підґрунтям для порівняльних славістичних студій учених Галичини І.Франка, І. Свєнціцького, В.Гнатюка, В.Щурата та ін.
Багатогранна діяльність І.Франка, яка мала велике значення для розвитку української літературознавчої болгаристики, вимагала не лише ретельного аналізу праць, а й системного підходу. При систематизації наукового доробку І.Франка доцільно було розпочати з розгляду його внеску в українську літературознавчу болгаристику як перекладача й теоретика перекладу. Переклади І.Франка болгарських народних пісень українською мовою, без сумніву, наблизили багатий фольклорний світ південних слов’ян до українців. А його перший переклад німецькою мовою "Азбучної молитви" розширив до європейських ареалів слов’янський контекст твору староболгарської літератури. У роботі проаналізовано й перекладознавчі студії І.Франка, в яких він вперше ретельно опрацював перекладацький доробок літературної школи болгарського царя Симеона і показав її позитивний вплив на формування перекладацьких осередків у Київській Русі.
Теоретико-культурологічне значення має фундаментальна праця І.Франка "Студії над українськими народними піснями", в якій на сюжетному рівні пісень (болгарської "Будинска кралица" й української "Батько продає дочку Турчинови") вчений розробив проблему національної переробки першоджерела й охарактеризував творче засвоєння як багатогранний процес, націлений на взаємозбагачення культур-учасниць взаємодії.
Дисертаційна праця І.Франка "Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський роман і його літературна історія", яка засвідчила істотний вплив давньоболгарської літератури на давньоукраїнську, містила в собі автономну частину "Притчу про єдинорога", котра досі не ставала об’єктом спеціального дослідження. Вона має методологічне значення для сучасного літературознавства, зокрема порівняльного, з огляду на порушені у ній проблеми, а саме: 1) антропології й рухомості тексту; 2) національної переробки популярного у широкому контексті твору та ін.
Культурологічний підхід до вивчення літературних джерел І.Франко продемонстрував і у своєму курсі історії української літератури, де факти давньоболгарської літератури вчений розглядав як продуктивні фактори розвитку культури Київської Русі.
І.Франко-медієвіст був видатним дослідником кирило-мефодіївської проблематики. Ці праці вченого не втратили як теоретичного, так і методико-практичного значення. Їх можна назвати новаторськими для кінця ХІХ ст., оскільки І.Франко наполягав у них на ретельній роботі над текстами спадщини Першовчителів, на розгляді їхніх праць за правилами історичної правди й водночас з огляду на проблему перспективи міжнаціонального культурного спілкування.
Жанровий аспект став визначальним для І.Франка у процесі порівняльного дослідження типології староболгарської легенди про Св.Климента Римського, давньоукраїнських літописних оповідань про хрещення Київської Русі та про еволюцію рецепції легенд, присвячених апостолам і Св.Клименту, в Київській Русі й у Західній Європі. Цей же аспект учений брав до уваги, досліджуючи візантійсько-болгарсько-руський контекст житійної літератури, поступово виходячи на проблему широкого руху контекстів, в яких загальнолюдське проявляється через глибоко національне, а діалогічна природа культури визначається художньою довершеністю фактів національного історико-культурного процесу.
Не втратив актуальності в українській компаративістиці і літературознавчий метод І.Франка визнаного класифікатора, дослідника поетики апокрифів та їх рецепції й творчого осмислення в Україні, що символізує південно-східнослов’янські духовні зв’язки народів і епох.
Яскравим прикладом полідисциплінарного підходу І.Франка до дослідження літературних проблем є його критична діяльність. Так, у дисертації вперше проаналізовано рецензію І.Франка на бібліографічну працю відомого болгарського філолога О.Теодорова-Балана "Български книгопис за сто години. 1806 1905", в якій учений виявив себе видатним дослідником болгарських бібліографічних джерел, теоретиком, котрий озброїв українських болгаристів необхідними методичними прийомами бібліографування літератури й показав значення наукової бібліографії у комплексі славістичних дисциплін.
Нарешті, полідисциплінарний характер вивчення літературних проблем у поєднанні з культурологічним підходом як різновидом інтерпретації національного й інонаціонального літературного процесу, а також історико-порівняльний і психологічний методи дослідження дали змогу І.Франкові чітко окреслити у літературознавстві проблему творчої індивідуальності художника слова й озброїти українських компаративістів теоретичними засадами її дослідження, зокрема на матеріалі болгарської літератури.
І.Огієнко, як і І.Франко, мав значний перекладацький досвід. Він збагатив українське літературознавство перекладами Святого Письма, ґрунтовними студіями, в яких сформулював актуальні й дотепер вимоги до перекладацької діяльності, зокрема, точність, зрозумілість, поетичність.
Київ, як засвідчили праці І.Огієнка, був для нього не лише містом відродження слов’янської єдності. Він вважав його ще й відомим центром перекладацтва.
Як визнаний продовжувач традиції дослідження кирило-мефодіївської спадщини в Україні І.Огієнко приділив велику увагу вивченню літературно-творчої діяльності і самих Першовчителів, і їхніх учнів та послідовників ченця Хороброго, патріарха Евтимія, митрополитів Кипріана й Цамблака. Життєвий і творчий шлях цих та інших діячів болгарської історії і культури І.Огієнко розглядав у спільнослов’янському контексті, з акцентом на духовній спорідненості українців і болгар. Очевидно, саме такий погляд на українсько-болгарські взаємини і зумовив прихильне ставлення вченого до теорії так званого "руського походження" перших перекладів Євангелія і Псалтиря, знайдених у Херсонесі, яку у свій час активно підтримували такі видатні славісти, як В.Григорович, І.Срезневський, М.Грушевський, А.Петрушевич та ін. Але саме І.Огієнкові належить першість в узагальненні досвіду попередників у цьому питанні, в науковому обґрунтуванні цієї теорії, остаточне доведення якої, усе ж, залишається на часі і сьогодні.
Славістичну діяльність І.Свєнціцького, як і М.Драгоманова та І.Франка, було спрямовано на розширення культурних обріїв українського народу. І.Франко, І.Огієнко, як показано у дисертації, досягли значних висот у перекладацькій практиці й науково-дослідницькій діяльності. Стосовно М.Драгоманова й І.Свєнціцького є усі підстави говорити ще й про багаторічну викладацьку діяльність. Як стало відомо, І.Свєнціцький виховавав цілу плеяду болгаристів у Львівському університеті. Виявляючи виключну толерантність у ставленні до самостійної думки молодих дослідників, він послідовно націлював їх на порівняльне вивчення південно-східнослов’янського народного епосу з урахуванням проблеми спорідненості тем, мотивів, елементів пісенного фольклору; спрямовував їх на перекладацьку діяльність з болгарської мови українською, на дослідження творчості класиків української літератури в контексті українсько-болгарських наукових і культурних зв’язків; говорив про необхідність розгляду ідейно-естетичної специфіки й жанрової своєрідності болгарської літератури давнини і сучасності.
На науковому мисленні І.Свєнціцького, а відтак його учнів та послідовників позначилися, з одного боку, теза М.Драгоманова про так зване "національне підґрунтя наукової діяльності", з іншого, думка В.Ягича про першорядність національного у двобічному зв’язку "національне інтернаціональне". Цей зв’язок І.Свєнціцький яскраво продемонстрував у розвідках про Т.Шевченка й І.Франка та вплив їх творчості на світ болгарської культури, а також у висловлюваннях про роль твору П.Хилендарського "Славянобългарска история" в утвердженні національної й духовної свободи українців. Саме у працях І.Свєнціцького чи не вперше прозвучали актуальні й зараз вимоги до дослідження національних та інонаціональних культурних проблем неупереджене ставлення й об’єктивне тлумачення.
Наступність традиції у розвитку української літературознавчої болгаристики виявилась й у тому, як І.Свєнціцький розумів широкий контекст дослідження українського літературного матеріалу з урахуванням його генези, часової послідовності й неодмінно у процесі порівняння з типологічно подібними явищами інших культур.
І.Свєнціцький, як відомо, розглядав славістичну діяльність І.Франка як основу для його праці на ниві українознавства. Водночас велике значення має українознавча культурологічна діяльність й самого І.Свєнціцького, зокрема на міжнародних конгресах візантіністів, етнографів, філологів у Болгарії. Після публікацій Я.Романчука у галицькій пресі важливим джерелом інформації для українців про культуру, звичаї, побут болгар стали саме написані у Болгарії подорожні нотатки І.Свєнціцького, в яких наголошено також на проблемах вивчення історії українсько-болгарських літературних зв’язків у працях від Ю.Венеліна до М.Драгоманова.
У малодоступних матеріалах львівського часопису "Живая мысль" за 1903 1905 рр., які вдалося віднайти, опрацювати, систематизувати, звернено увагу на проблему запозичень, котру І.Свєнціцький вперше порушив у працях про російську літературу. Він увів у науковий обіг такі поняття, як "скарбниця загальнолюдського розвою", "людський культурний доробок" та інші, які відтак проходили чи не через усі праці І.Свєнціцького, пройняті ідеєю міжкультурного єднання й взаємообміну культурними набутками.
Так зване "велетенське культурне море" І.Свєнціцького це той контекст, в якому, керуючись І.Франковою методологією дослідження проблеми мистецької індивідуальності, видатний славіст вважав за доцільне вивчати життєвий шлях і популяризувати творчість письменників. Незаперечним є факт актуальності цього питання і для української літературознавчої болгаристики найновіших часів.
Неоціненним джерелом інформації для українських болгаристів стало монографічне дослідження І.Свєнціцького "Нариси з історії болгарської літератури", що містить велику бібліографію, змістовні біографічні довідки про найвидатніших письменників. Праці І.Свєнціцького позитивно впливали на розвиток літературознавчої болгаристики другої половини ХХ ст., представ­ники якої творчо використовували полідисциплінарний підхід ученого до дослідження необмежених часом і простором літературних явищ у контексті різних жанрів художньо-мистецької творчості. Саме І.Франко, І.Свєн­ціцький, а згодом і О.Білецький розглядали болгарську літературу як систему внутрішніх і зовнішніх зв’язків, виводили її на макрорівень мистецтва.
Одним із питань, поставлених у дисертації, було питання вивчення впливів. Розгляд його був необхідним, тому що, хоч це питання і залишається полемічним, ним серйозно за