ДИСКУРС КОЗАЦТВА В ПОЕЗІЇ „УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ” ПОЛЬСЬКОГО РОМАНТИЗМУ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Брацка Марія Валентинівна

УДК 82.091:821.162.1-1 „18”

ДИСКУРС КОЗАЦТВА
В ПОЕЗІЇ „УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ”
ПОЛЬСЬКОГО РОМАНТИЗМУ

10.01.05. порівняльне літературознавство

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Радишевський Р.П.
доктор філологічних наук, професор

КИЇВ-2005

ЗМІСТ

ВСТУП ........................................................................................................

3

РОЗДІЛ 1. Становлення топосу козака в поезії „української школи” польського романтизму .............................................................................

17

1.1. Історизм і фольклоризм основні чинники польської романтичної літератури ...................................................................

17

1.2. Романтичне польське козакофільство .....................................

40

1.3. Еволюція образу козака в польській літературі .....................

52

1.4. Взаємовідношення категорій „козацтво” і „лицарство”........

60

РОЗДІЛ 2. Топіка козацтва в історіософських концепціях польських романтиків „української школи” ..............................................................

68

2.1. Теоретичні критерії визначення топосу козака ...................

68

2.2. Етнічна приналежність козака в контексті концепції Вітчизни ...................................................................................

76

2.3. Топос свободи ........................................................................

88

2.4. Топос поразки козака ............................................................

97

РОЗДІЛ 3. Стереотип козака в опозиції „свій” „чужий” у поезії представників „української школи” .........................................................

118

3.1. Категорії стереотипу та опозиції „свого” „чужого” в теоретико-літературному аналізі ....................................................

118

3.2. „Свій” і „чужий” простір ..........................................................

127

3.3. Роль дихотомії „свого” „чужого” у концепції героя ..........

132

3.4. Постать „іншого”.......................................................................

156

ВИСНОВКИ ................................................................................................

160

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..................................................

175

ДОДАТОК. Біографічна довідка ..............................................................

203

ВСТУП

Умови появи і розвитку „української школи” польського романтизму вказують на необхідність дослідження творчої спадщини поетів цієї течії у широкому компаративістичному аспекті. Історично вона склалася на пограниччі двох культур, на так званих „кресах”, стосунки яких з центром Річчю Посполитою мали географічний і політичний, культурний і етнічний, релігійний і мовний виміри. „Українську школу” як феномен польського романтизму, що формувався на українських землях, неможливо розглядати поза українським контекстом взаєминами з культурою, традицією, фольклором українського народу, що мали безпосередній вплив на формування козацького дискурсу у творчості її представників.
„Українська школа” польського романтизму становить інтеґральну складову культурної парадигми українсько-польського пограниччя, унікальність якого стала предметом досліджень сучасних польських літературознавців Б.Гадачека [190], Е.Касперського [161], Я.Кольбушевського [225], С.Ульяша [316], Е.Чаплеєвича [160] тощо. У 80-ті 90-ті роки минулого століття у своїх працях згадані дослідники називали цей простір „кресами”, а літературу, яка з’явилася на східних територіях давньої Речі Посполитої, „кресовою”. Ця категорія історично і методологічно була обґрунтована ще в середині 30-тих років ХХ століття такими відомими польськими вченими, як М.Бєлянка-Люфтова [145], С.Лемпіцький [257], Б.Ясіновський [207], проте лише останні праці принесли розуміння, що значення її є не тільки географічно-просторовим, а передусім, міфічним, стосується не стільки місць і речей, скільки цінностей [315; 132]. „Креси” як культурна категорія отримали нове символічне вираження почали означати певний стан свідомості, тип уявлень, інакше кажучи, бачення світу. Вони стали знаряддям опису і роздумів про світ, способом пояснення й упорядкування важливих для даного регіону проблем. Отже, аналізуючи цю категорію культури, літературознавці намагалися реконструювати світогляд учасників культурного процесу, систему цінностей, тобто відтворити картину світу „кресової” українсько-польської субкультури. Це завдання є пріоритетним для нашого дослідження.
Водночас наприкінці 90-тих років ХХ століття науковці почали звертати увагу на деякі нез’ясовані аспекти побутування поняття „креси”, зокрема взаємний стосунок „центру” і „периферії” („кресів”), питання положення різних народів, які проживали на схід від Бугу, а передусім на його полоноцентричне забарвлення [26; 86]. Цей термін наче підкреслював політично-культурну вищість поляків над давніми українцями, литовцями, білорусами. Унаслідок цього Д.Бовуа закликав усунути цей термін з наукового вжитку [143], а П.Борек на противагу „кресам” вживає поняття „Україна”, незважаючи на те, що за семантичною поємністю воно ближче до сучасного розуміння, ніж історичної традиції [148; 8]. У дисертації ми вживаємо поняття „пограниччя”, зокрема „культурне пограниччя”, „література пограниччя”, які, на нашу думку, найбільш адекватно віддзеркалюють ту історичну і культурну ситуацію, що склалася задовго до першої половини ХІХ століття, часовими рамками якої обмежується наше дослідження. Його мета, завдання та їх вирішення полемізують з думкою польського літературознавця Ст.Маковського про те, що „поетів „української школи” не можна розглядати в категоріях культурно-етнічного пограниччя”, що „в їхній свідомості усі поділи і відмінності мали лише соціальний характер, а не національний” [85; 32]. Учений зробив свої висновки на підставі творчості Ю.-Б.Залеського, відомого своїм сентиментальним підходом до зображення України, та обійшов увагою твори інших представників „школи”, в яких, незважаючи на позитивне представлення українсько-польських взаємин, „польськість” і „українськість” знаходять своє чітке розмежування.
Соціокультурний статус „кресовості” творчості польських романтиків „школи” дозволяє говорити про її маргінальність, проте не як про несуттєве, другорядне явище, а таке, що з’явилося на маргінесі, на стику, на пограниччі [78; 258-260]. Характерною рисою рецепції творчого доробку „української школи” є лише часткове визнання з боку кожної з культурних систем. Українська інтелігенція підтримувала прагнення польських фольклористів і етнографів зберігати і поширювати скарби української народної творчості, проте оригінальна творчість поетів „школи” не знайшла помітного резонансу у спадщині українських митців, хоча й була їм відома [93]; українська громадськість явище українофільства чи козакофільства сприймала як вияв „великопанської” забави. У свою чергу польська романтична література першої половини ХІХ століття зосередилася на патріотично-визвольних ідеях і поетичному баченні повернення незалежності Польщі та висунула на перший план творчі особистості А.Міцкевича, Ю.Словацького і З.Красінського. Тож можна сказати, що українсько-польське пограниччя створило власну субкультуру: у літературі застосовувалися такі топоси і стратегії побудови творів, які становили її диференційні ознаки і виконували інтеґруючу роль. Завдяки їм погранична спільнота розпізнавала свою тотожність; вони ставали джерелом поведінки і складовою частиною пограничного етосу.
„Українська школа” польського романтизму є своєрідним українсько-польським пограничним дискурсом з характерними для неї темами, мотивами, ключовими словами, кодами, стереотипами, специфічною інтертекстуальністю. Вона виникла на противагу культу А.Міцкевича, а генеза її пов’язана з появою у Варшаві 1820 року недавніх учнів уманської василіанської школи Юзефа-Богдана Залеського, Северина Ґощинського і Михайла Ґрабовського. Незалежно від уманських поетів 1825 року видав свою „Марію” випускник Кременецького ліцею Антоній Мальчевський. Саме поезії Ю.-Б.Залеського, згадана поема А.Мальчевського та виданий наступного 1826 року твір С.Ґощинського „Канівський замок” поклали початок розвитку „української школи” польського романтизму [85; 34-35].
Чільні представники „української школи” польського романтизму дебютували в період розгортання боротьби двох творчих середовищ Варшави: класиків і романтиків. Виховані в класицистичних традиціях, молоді літератори не відразу приставали до табору романтиків; контакти з класиками й знання давньої літератури вони поєднували з розумінням важливості романтичних тенденцій, вартість і переломне значення яких вони змогли вчасно помітити і оцінити. Проте така подвійна природа творчої свідомості не могла не вплинути на оригінальну творчість поетів. Т.Заборовський, який перший почав описувати красу своєї „малої вітчизни” Поділля, залишився на нейтральних позиціях, проте його творчість є свідченням переходу від традицій класицизму до романтизму; М.Ґославський, М.Єзерський звернулися до популярного в епоху Просвітництва жанру описової поеми і створили наскрізь романтичні твори. Варто відзначити, що складність дослідження літератури українсько-польського пограниччя періоду першої половини ХІХ століття полягає саме у досить широкому проміжку часу і різноманітті літературних явищ, починаючи від преромантичного доробку згадуваного Т.Заборовського, ранньоромантичних поем М.Ґославського, М.Єзерського, поезій Т.Падури, до зрілих романтичних творів Е.Ґаллі, О.Ґрози, Е.Ізопольського.
На увагу заслуговує факт, що поняття „української школи” давно відоме і досліджуване в українському і польському літературознавсті згадати хоча б теоретиків „української школи” О.Тишинського та М.Ґрабовського. Самі поети, їхня творчість були популярні у романтичну добу. І все ж таки тогочасний літературний світ сприймав цю творчість лише як мистецьку манеру, з якої можна почерпнути хіба що окремі образи або елементи зображуваного світу. До цього спричинилася й сама позиція митців, які не створили інтеґрального літературного образу, а залишилися поодинокими оспівувачами козацької України; об’єднувала їх лише тема і напрямок поетичних пошуків.
Назріла наукова потреба переосмислити традиційні підходи до „української школи” та її інтерпретації. Перші характеристики чільних представників А.Мальчевського, Ю.Б.Залеського та С.Ґощинського належать критикам епохи романтизму М.Мохнацькому і М.Ґрабовському, в другій половині ХІХ століття з’явилися розвідки Л.Семенського, П.Хмельовського, Ст.Здзярського, а насамперед І.Франка, який розширив межі „української школи”, зараховуючи до неї поетів XVI-XVII століть В.Коховського, С.Кленовича, Ш.Шимоновича, Я.Потоцького, XVIII століття Ст.Трембецького, Ф.Карпінського, І.Красіцького, крім того, виокремив у ній дві течії за мовним принципом [168; 1-3]. Пізніше, у 1927 році В.Гнатюк писав: „Одним із наочних результатів українсько-польського симбіозу є так звана „українська школа в польському письменстві”, що, власне, є не „школа”, а ціла літературно-ідеологічна течія, яка на протязі першої половини 19 віку охопила всі галузі культурного життя Правобережної України, починаючи з різних видів мистецтва й літератури й кінчаючи публіцистикою й політикою” [37; 110]. У цей час В.Гнатюк багато уваги присвячував окремим постатям „української школи” Т.Падурі, М.Ґрабовському, К.Гейнчу.
Студії над „української школою” продовжували в українському літературознавстві О.Колесса, В.Щурат, М.Мочульський, А.Верба, Г.Вервес, Ю.Булаховська, В.Крементуло, Р.Кирчів, Р.Радишевський, Є.Нахлік; у польській науці Ю.Третяк, М.Якубець, В.Кубацький, С.Козак, М.Яніон, Г.Круковська, Ст.Маковський, Я.-М.Касіян, І.Левандовска, Д.Сапа, Д.Сосновська, Е.Касперський, М.Лищина, американський славіст Г.Грабович, швейцарський славіст Г.Рітц та французький історик Д.Бовуа. Окремо слід відзначити найновіший збірник наукових праць „Українська школа” в літературі та культурі українсько-польського пограниччя” (2005), домінантою якого став новаторський підхід до дослідження творчості „школи”, зокрема, на широкому тлі культурних українсько-польських взаємин [118].
Вихідним пунктом для визначення терміну „українська школа” у тлумаченні сучасних істориків польської літератури доби романтизму є твердження польської дослідниці Г.Круковської, що „українська школа” це [...] виокремлена романтичною літературною критикою група поетів, творчість яких була тісно пов’язана з Україною. Впроваджуючи до своїх творів тематику, мотиви або образи, взяті з української народної поезії й українського краєвиду, вони започаткували напрямок, який отримав назву українізму. Його оригінальні різновиди ще до 1830 року створили передусім три поети: Антоній Мальчевський, Северин Ґощинський і Юзеф- Богдан Залеський. Біля джерел їхнього захоплення українським регіоном стоїть пізнавально-естетичне спрямування епохи романтизму, яка підносить народність, давність, екзотичність і неповторність окремих земель, культур і провінцій” [244; 23-24].
Ще ширше це явище окреслюється в працях Р.Ф.Кирчіва: „Термін „українська школа” це, безперечно, літературознавча умовність, але умовність, що має понадстолітню історію і свої давні традиції. Під ним слід розуміти і бачити не якусь вузьку літературну течію, репрезентовану меншим чи більшим колом авторів, а широкий процес спілкування польської літератури з Україною, проникнення в неї, а також в живопис і музику багатого українського елемента. В добу романтизму цей процес набрав широкого розвитку, залишив значний слід у тогочасній польській літературі, починаючи з її зірок найбільшої величини і кінчаючи численними напівзабутими і забутими авторами” [66; 25].
Звичайно, важко назвати „школою” у сучасному розумінні цього поняття польських романтичних літераторів, які ніколи не прагнули такого поєднання; їх єднали спільні думки і відчуття, іноді продиктовані лише модою на українське, але не підтверджені утворенням спільного літературного стилю. Тим не менше, польські історики літератури традиційно зараховують цих різних авторів до однієї групи за принципом наявності в їхніх творах конкретних мотивів та образів України, а серед них центрального образу козака. Проте, складається враження, що „українська школа” польського романтизму надалі залишається не до кінця когерентним явищем у польській літературознавчій думці, що охоплює романтичний період, адже дослідники обходили увагою пласт творчих надбань маловідомих представників „української школи”, який дає багатий матеріал щодо художніх видозмін усередині напряму та перспектив чи ретроспектив його розвитку.
Варто нагадати, що після поразки польського листопадового повстання 1831 року, формуються два центри розвитку літератури українсько-польського пограниччя: власне на українських землях та на еміграції, головним чином, у Франції [208]. У дисертації об’єктом дослідження стала так звана „крайова” література, крім того географічно обмежена до Правобережжя та його представників Олександра Ґрози, Еразма Ізопольського, Едварда Ґаллі, Михайла Єзерського; Поділля Тимона Заборовського, Мавриция Ґославського, Томаша Падури; Волині Томаша Олізаровського. До розгляду у роботі залучено поетичні твори „крайового” поета Т.Кшивіцького, пов’язаного з Варшавою, великого „ентузіаста польського літературного українофільства” (Р.Кирчів), поезії якого виявляють типологічну подібність до поетичних творів згаданих маловивчених романтиків „української школи”[1]. Поезія згаданих авторів розглядається у взаємозв’язках із творами тріади найвідоміших поетів школи: Ю.Б.Залеського, А.Мальчевського, С.Ґощинського. За тогочасною термінологією це були Київське і Волинське князівства (відповідно до 1470 і 1452 рр.), далі Київська і Волинська землі (до 1566 р.), пізніше Київське, Волинське і Брацлавське воєводства. Регіональні рамки дослідження диктувалися необхідністю органічно пов’язати історію досліджуваної теми із загальним перебігом історичного процесу. Адже цілком очевидно, що інше політичне тло, на якому розвивалася творчість поетів „української школи” в Галичині чи Чернігово-Сіверській Україні, де їхня доля протягом тривалого часу була пов’язана з іншими державами (іншими правовими системами і структурою суспільства), на початковому етапі вивчення унеможливлює поєднання цих потоків. І хоча їм судилося врешті злитися разом, однак продуктивним, на нашу думку, може стати лише поетапне вивчення кожного з них, а порівняльно-синтетичне узагальнення це вже справа майбутнього.
Ще М.Ґрабовський звернув увагу, що творчість польських поетів „української школи” поєднувала в собі три різні бачення України козацької (Ю.Б.Залеський), шляхетської (А.Мальчевський) та гайдамацької (С.Ґощинський). Цей поділ мав значний вплив на подальші дослідження поетичної спадщини згаданих авторів, яка сприймалася саме в таких категоріях (І.Левандовська). Запропонована праця відходить від традиційного тлумачення доробку „української школи”, залучаючи інші підходи (опозиція „аркадійське” „інфернальне” бачення (Р.Радишевський); „лицарське” „гайдамацьке” (Д.Сосновська); „лицарсько-аркадійська минувшина” „пам’ять про страждання польського народу” (П.Борек), тобто, з одного боку, образу України як святої, сакральної, з іншого демонічної, пекельної.
Поява у художній літературі двох протилежних образів України та козака супроводжувалася критичними статтями, полемікою в періодиці, роздумами письменників, якими вони ділилися в своїх листах, публічних виступах, нарешті, в самих творах. Ці твори мають не однакову художню цінність, але вони породили певний дискурс козацтва, який і є предметом аналізу у запропонованій роботі. Саме поняття „дискурсу”, яке має найширший ужиток у сучасній теорії, охоплює всі ті висловлювання, думки, ідеї, переконання представників „української школи”, що стосуються функціонування явища козаччини в романтичну добу і розглядаються у взаємних зв’язках з цією тематикою, а також у взаємостосунках одне з одним [82; 201], [12], [52; 126-128].
Насамперед, „школа” і козакофільство як її центральна течія є в певній мірі політичною ідеологією, адже вона намагалася залагодити польсько-українські конфлікти попередніх епох, і тут літературне козакофільство дуже тісно пов’язане з політичним. По-друге, українська школа” є способом художнього існування літератури, системою стилів. І останнє, „школа” є способом теоретичного осмислення культури, формою її критики, культурним дискурсом.
Дискурс козацтва в творчості представників „української школи” реконструюється на двох взаємопов’язаних площинах: власне творах і додаткових елементах: передмовах, примітках, післямовах, що становлять не менш важливу складову їхньої творчої спадщини. Такий своєрідний симбіоз був характерний як для чільних поетів „української школи”, як, наприклад, С.Ґощинського чи Ю.-Б.Залеського, так і для менш відомих Е.Ґаллі, Е.Ізопольського, О.Ґрози. На думку Д.Сосновської, така „книжка в книжці” мала не лише доповнювати знання читача, а й створювати ілюзію відповідності літературного задуму історичній правді [301; 165]. Цю другу площину доповнюють окремі розвідки письменників школи, що виражали своє зацікавлення козаком М.Ґрабовського, М.Чайковського, Т.Падури. Конкретні висловлювання згаданих митців, які функціонують у реальних історичних, суспільних і культурних умовах, утворюють певний часопростір дискурсу козацтва, який творить ці значення, використовує їх, репродукує або перетворює [82; 201].
Реконструкція козацького дискурсу в поезії „української школи” польського романтизму здійснюється у двох напрямках: з перспективи дослідження топіки козацтва та висвітлення стереотипу козака як представника українського народу у взаємних відносинах з польським автостеретипом та стереотипами представників інших націй на підставі бінарної опозиції „свій” „чужий”.
Топіка як дисципліна, що займається вивченням топосів, їхнього значення, сфери вжитку та трансформацій, безпосередньо пов’язана з компаративістикою, адже застосовує ті самі методологічні прийоми, зіставляючи та описуючи „loci communеs” європейських літератур, які, за Е.-Р.Курціусом, свідчать про єдність європейської культури. Образ козака, що виріс з античного топосу юнака, набув у літературі українсько-польського пограниччя статусу „спільного місця”. Функціонуючи у романтичному часопросторі, він був нерозривно пов’язаний з „історичною” топікою свободи, поразки, кохання, смерті, помсти. Поняття „топосу” все частіше з’являється у працях українських дослідників [92] і є перспективним напрямком літературознавчих пошуків.
Саме на пограниччі культур, де неминучо відбувається зіткнення представників різних націй, формуються етнічні стереотипи, які знаходять своє втілення також у художніх творах. Інший аспект дослідження дискурсу козацтва в поезії „школи”, представлений у дисертації, що складає її імаґологічну основу, виявляє істинні і хибні уявлення польських романтиків про представників інших народів: українського, єврейського, татарського, а також автостереотип. Ці знання, які ґрунтуються на певному досвіді, не завжди відповідають дійсності, проте виражають переконання певної суспільної групи. Аналіз закодованих у поезії „української школи” етнічних стереотипів проводиться шляхом застосування категорій „свого” „чужого” для диференціації людей за мовним, релігійним критерієм, традиціями, звичаями тощо.
Тож актуальність теми зумовлена її спрямованістю на комплексне дослідження специфіки еволюції та функціонуваня у реальних історичних, суспільних і культурних умовах висловлювань, переконань, суджень маловідомих поетів „української школи” польського романтизму, які знайшли своє відображення в поетичних текстах, передмовах, посиланнях чи коментарях до них, окремих наукових розвідках, статтях, епістолярній спадщині тощо та які створюють часопростір дискурсу козацтва. При цьому увага зосереджується на виявленні типологічних сходжень, які стосуються топіки козацтва у контексті історіософських категорій свободи, поразки, перемоги, помсти, та дослідженні ментальних уявлень польських романтиків про козацтво, закодованих у їхній творчості, на підставі висвітлення стереотипу козака поруч із стереотипами інших народів.
Мета дисертаційного дослідження полягає у з’ясуванні функціональності дискурсу козацтва в поезії української школи” польського романтизму. Поставлена мета передбачає розв’язання комплексу завдань:
· виявити світоглядні, соціокультурні та, власне, літературні передумови, які вплинули на становлення топосу козака в поезії „української школи” польського романтизму;
· простежити еволюцію топосу козака в польському історико-літературному процесі та зародження польського козакофільського романтичного руху;
· визначити теоретичні критерії вивчення топіки козацтва в поезії „української школи”;
· здійснити аналіз поетичної спадщини „української школи” на тематичному, генологічному та композиційному рівнях;
· реконструювати топос козака в історіософських концепціях польських романтиків „української школи”;
· обґрунтувати вагомість концепції Вітчизни в життєвому просторі козака та топосів свободи, поразки, перемоги, помсти;
· дослідити функціонування етнічного стереотипу в поезії представників „української школи”;
· висвітлити стереотип козака як представника української нації у порівнянні зі стереотипами представників інших народів на підставі бінарної опозиції „свій” „чужий” у творчості польських романтиків „української школи”.
Об’єктом дослідження є текстовий масив поетичної спадщини згаданих представників „української школи”: „Tymofej Chmielnicki” („Тимофій Хмельницький”, 1842) Е.Ґаллі; „Podole. Poema opisowe” („Поділля. Описова поема”, 1826-1827), „Duma o Nyczaju” („Дума про Ничая”, 1827) М.Ґославського; „Starosta Kaniowski” („Канівський староста”, перший варіант 1836), „Mogiły” („Могили”, перший варіант 1839), дрібні поезії „Bohdan” („Богдан”), „Lacki” („Ляський”), „Śpiew Zaporożców” („Спів запорожців”) О.Ґрози; „Ukraina” („Україна”, 1837), „Kozak Sawa” („Козак Сава”, 1841) М.Єзерського; „Bohdan Chmielnicki” („Богдан Хмельницький”, 1823), цикл „Dumy podolskie” („Подільські думи”, 1823), інші поезії Т.Заборовського; „Duma z dum ukriańskich” („Дума з дум українських”, 1856-1857) Е.Ізопольського; „Pieśni małoruskie” („Малоруські пісні”), „Powieść kozacka” („Козацька поема”), „Sawa, pieśń lirnika” („Сава. Пісня лірника”) твори Т.Кшивіцького, які з’явилися у 1847-1848 роках; „Zawerucha” („Заверуха”, 1836), „Krzyż w Peredylu” („Хрест в Передилі”, 1839), „Sonia” („Соня”, 1839) Т.Олізаровського; поетичний доробок 30-40-их років ХІХ століття Т.Падури.
Проаналізовано ряд текстів наукового, публіцистичного та мемуарного характеру, епістолярну спадщину матеріал, який допомагає відтворити дух часу, дає змогу глибше простежити дискурс козацтва.
Предметом дослідження є складові дискурсу козацтва в поезії польських романтиків „української школи”: особливості втілення топіки козацтва в окремих творах у контексті історіософських топосів свободи, перемоги, поразки, помсти; стереотипні уявлення про представника української нації, козака, у зіставленні з іншими етнічними стереотипами в рамках опозиції „свій” „чужий”; різноманітність поглядів поетів на явище козаччини, висловлених у авторських передмовах, примітках, коментарях до текстів тощо, які становили інтеґральну частину їхнього поетичного доробку.
Методологічною основою дисертації стали праці теоретиків та істориків літератури: українських Г.Вервеса, Ю.Булаховської, Р.Кирчіва, Д.Наливайка, Р.Гром’яка, О.Веретюк, російських Г.Гачева, І.Горського, Л.Софронової, В.Хорєва, а також польських М.Яніон, А.Вітковської, Б.Бакули, М.Ґловінського, Е.Касперського, Г.Круковської, Ст.Маковського, Я.Тазбіра, С.Ульяша, тощо, в яких відбилися нові тенденції розвитку порівняльно-історичного вивчення літератур, а саме: концепція літературних взаємин як частини діалогу культур, втіленого в художньому тексті.
У роботі застосовуються типологічний, генетичний, порівняльно-історичний, герменевтичний методи дослідження, а також метод „аналізу дискурсу” та метод дослідження історії ідей.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві здійснено спробу комплексного аналізу творчості маловідомих польських романтиків „української школи”. Аналіз дискурсу козацтва здійснюється з перспективи нових тенденцій компаративістичних досліджень топіки, як науки про топоси, та імаґології, яка вивчає літературні образи народів, при застосуванні порівняльно-типологічного інструментарію.
Теоретичне і практичне значення дослідження. Робота є подальшим кроком на шляху переосмислення місця і ролі „української школи” в польському романтизмі через призму козацького дискурсу. На теоретичному рівні вона є спробою узагальнити процес еволюції і визначити топос та стереотип козака у першій половині ХІХ століття у широких зв’язках з історичними, суспільними та культурними чинниками.
Практичне значення одержаних результатів полягає в доповненні історико-літературної картини польського романтизму відомостями про характер творчості досі маловивчених представників „української школи”, що дозволяє скласти більш повне уявлення про явище польського романтизму і, зокрема, „української школи”. Практична цінність роботи полягає у можливості використання її результатів у викладанні історії української та польської літератур доби романтизму, підготовці спецкурсів з імаґології, збагаченні сучасних знань з теорії та історії української школи” польського романтизму.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження пов’язана з проблематикою наукової діяльності кафедри полоністики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зосередженої, зокрема, на дослідженнях літератури українсько-польського пограниччя, результати якої викладені в семи наукових збірниках „Київські полоністичні студії”.
Апробація результатів роботи здійснювалась у процесі її обговорення

Список литературы

ВИСНОВКИ

У запропонованому дисертаційному дослідженні була здійснена спроба експлікувати поняття „дискурсу” до потреб вивчення літературно-критичних матеріалів, які стосувалися концепту „козацтва”. Підставою аналізу романтичного літературознавчого дискурсу функціонування явища козаччини в польській літературі став аналіз самого характеру теоретизування, його риторичних прийомів, мови, який бере до уваги розуміння козацтва його прихильниками й опонентами, отже, передбачає діалог, дискусію.
Літературно-критичний дискурс задається текстом-твором як об’єктом сприймання й оцінки у даному випадку усією сукупністю зафіксованих на письмі оцінних суджень стосовно козаччини разом з соціокультурними, екстралінгвістичними, прагматичними, психологічними та іншими факторами. Обраний підхід для з’ясування функціональності дискурсу козацтва у творчості „української школи” польського романтизму на основі порівняльно-типологічної методології у межах інтеґральної компаративістики виявився продуктивним стосовно аналізу поетичного доробку маловідомих представників „української школи”: Е.Ґаллі, М.Ґославського, О.Ґрози, М.Єзерського, Т.Заборовського, Е.Ізопольського, Т.Кшивіцького, Т.Олізаровського, Т.Падури.
„Українська школа” польського романтизму, що виникла на пограниччі двох культур, створила окремий світ, у якому живе певне пограничне суспільство. Ознакою цього суспільства є не стільки просторова зосередженість, скільки спільність ідей, історичних традицій, звичаїв, загальних ідентифікаційних символів.
Підґрунтям зацікавлення Україною і стимулом до створення власної пограничної субкультури стала нова принципова риса романтичної польської літератури її поліфонічність, тобто рівноправна і однаково цінна присутність у ній різних регіонів країни, які разом створили оригінальну національну літературу. У добу романтизму історизм, регіоналізм, народність були свідченням відкритого стосунку до світу, наслідком спроби романтиків зрозуміти „інших”, реалізацією мрій про гармонійне співіснування народів. Романтики в поетичних і світоглядних пошуках виходили за межі власної країни і власної столиці. У згаданих ранньоромантичних тенденціях містилися полеміка з ортодоксальним класицизмом та усвідомлення нового відмінного бачення світу і культури.
З початком ХІХ сторіччя контакти української та польської культур набули значного резонансу, передусім, завдяки поширенню українофільського руху, літературним втіленням якого стала поява „української школи” польського романтизму.
Наскрізний орієнтир на українську тематику був зумовлений своєрідним особистим чинником усі представники „української школи” були тією чи іншою мірою пов’язані з Україною, переважна більшість з них мешкала на українських землях. Звідси не важко зрозуміти саме захоплення цим краєм та його історією. Цей факт, на нашу думку, виразно позначився на змісті та структурі творів згадуваних у дослідженні авторів, зокрема, в особистому ставленні до зображуваного світу. Зі сторінок їхніх творів віє неприхована закоханість в українську землю, в її унікальну і рідну водночас природу, яка дарує неповторні краєвиди та неперевершені постаті козаків-лицарів.
Українсько-польський пограничний ґрунт був найсприятливішим для зростання європейських романтичних тенденцій. Він всотав у себе і творчо трансформував основні мистецькі принципи своєї доби. Історизм пограничного менталітету у контексті тогочасних духовних уявлень відзначався специфічними відтінками, зумовленими загальним характером культурного життя поляків на пограниччі та рівнем їхнього філософського мислення. Зацікавлення фольклорною спадщиною спричинилося до виокремлення нових рис польської культури новим переживанням у ній у вигляді переспівів” літературних творів спорідненого культурного кола. Важливо підкреслити, що досить широкий часовий проміжок дослідження (перша половина ХІХ століття) змусив нас звернутися до аналізу інших преромантичних і романтичних тенденцій, унаочнених у поетичній спадщині української школи”, таких як: готичність, протиставлення літератури Півночі” та літератури Півдня”, слов’янофільство, нарешті, українофільство. Джерелом натхнення став анонімний трактат Історія русів”, в якому порушувалось питання про сенс української історії. Ця праця імпонувала своїм козакофільством та ідеєю політичної толерантності, так актуальною для пограничної спільноти. Подібно до автора Історії русів”, який змалював еволюцію України як ідеалізовану історію козацтва, польські романтики української школи” саме козака вважали найкращим представником українського народу.
Згадані тенденції спричинилися до виникнення і поширення романтичного польського козакофільського руху, речниками якого стали Ю.-Б.Залеський, М.Чайковський, Я.Чинський, М.Ґрабовський, В.Жевуський, Т.Падура тощо. Козакофільство у різній мірі відбилося на життєвому та творчому шляху згаданих романтиків: у Ю.-Б.Залеського ідея одвічної польсько-козацької єдності набула сентиментального забарвлення; М.Чайковський усе своє життя присвятив популяризації й прославлянню козацької України, переконаний у необхідності відродити її політичну і мілітарну силу для порятунку Європи; М.Ґрабовський свою візію козаччини побудував на її пісенній легенді, хоча й намагався поглянути на неї очима історика та історіософа, приписуючи їй роль східного лицарського ордену; не бракувало тверджень про те, що зірвання стосунків з козацтвом стало причиною занепаду Польщі (Я.Чинський); утопічні переконання про те, що козацькі полки в майбутньому боротимуться за відновлення січової держави в союзі з Польщею висловлювали В.Жевуський та Т.Падура. З’являлися й антикозакофільські голоси, передусім, членів петербурської котерії”, а також Е.Ґаллі, який хоч і відзначав самобутність характеру” козаків, був переконаний, що їхня нетерпимість до образ і закоханість у війну стали причинами народних страждань. Суголосним козакофільству вважають дослідники явище балагульщини”, яке знаходило свої зовнішнє втілення в екзотичному вбранні та поведінці, що розумілося як вияв свободи.
Простежена еволюція топосу козака свідчить про його надзвичайну популярність. Позитивно забарвлений від моменту появи в польському ментальному просторі образ козака-воїна, хоч і непокірного, бунтівника, проте хороброго захисника вітчизни, набув негативних характеристик у зв’язку з наступними після Хотинської битви історичними подіями. Польська література романтичного періоду відрізнялася амбівалентністю у своїх поглядах на козацтво.
Саме в епоху романтизму спостерігається відродження ідеології сарматизму, яка на зламі століть набула ознак історико-культурної екзотики: авантюрний дух епохи шляхетського бароко замінив легендарне середньовіччя, а східні пограничні землі Речі Посполитої виявилися так само міфічними, як землі Шотландії. Для сарматської літератури першої половини ХІХ століття особливо важливим був культ лицарства, героїзму і посвяти для вітчизни. Цей культ органічно втілився в своєрідній іпостасі романтичного бунтівника образі козака „свого”, завдяки чому він став головним героєм українсько-польського пограниччя. Шляхетська традиція і романтична естетика спричинилися до появи в поезії „української школи” образу козака з притаманними йому цнотами сарматського лицаря свободолюбного і безстрашного войовника.
Козак, постать якого з’явилася в польській літературі доби романтизму у 20-ті роки ХІХ століття, є майже зразковим романтичним героєм: гордим лицарем, шляхетним, хоробрим і вільним сином степу, водночас дитям природи, з якої черпає моральні сили. З романтичної точки зору козаки мали багато достоїнств, були так само „іншими”, як привабливі для романтиків мешканці Близького Сходу, а водночас „свої”, приналежні до тієї ж нації. Вони викликали захоплення первинністю культури і способу життя, на який впливав оточуючий світ, рідна чудова природа степу і моря; суспільним усторєм, який нагадував середньовічні лицарські ордени, кочовим і воєнним побутуванням, героїчною історією та багатою народною поезією. Топіка козацтва стала основним спільним ґрунтом, об’єднуючим фактором у творчості польських романтиків „української школи”. Звернення до неї не було новаторським. У доромантичну добу вже сформувався певний стереотипний образ козака-воїна, який був етнічним українцем і протягом історії козацтва змінював свої ролі від однозначно позитивних до різко негативних. Отже, така тематична орієнтація поетів „школи” з формального боку не є новою якістю, це свіже літературне бачення нових тем у діахронічному розгляді.
У створенні топосу козака чи не найкраще відбита різниця в суспільно-політичних поглядах польських авторів від повного ототожнення з вчинками і моральним ставленням до кожної справи, як ми це бачимо у Т.Падури в описах персонажів окремих творів, до категоричного заперечення правильності вибору, зробленого головними героями, наявного у літературному доробку Е.Ґаллі поета, який негативно ставився до вільнодумства козаків та їхніх мрій про створення незалежної України. Характерно, що в обох випадках присутня спільна для всіх представників „української школи” площина бачення України жоден з них не уявляв собі козацької України, зовсім відокремленої від Польщі. Вони були прихильниками різних суспільно-державних концепцій України-„доньки” та Польщі-„матері” (Е.Ізопольський, Т.Падура), „малої вітчизни”, яка є складовою великої батьківщини Речі Посполитої, проте це не завадило поетам наділити своїх козаків подібними, постійними характеристиками, такими як: хоробрість, мужність, нехтування небезпекою, здатність пожертвувати власним життям заради спільної справи, щедрість та відсутність прагнення до багатства, незалежно від позитивного чи негативного висвітлення вчинків конкретного персонажа. У цьому плані можна говорити про петрифікацію головних рис непересічного козака.
Аналіз поетичної спадщини романтиків „української школи” дає можливість ствердити, що топос козака став головною типологічною ознакою українсько-польського пограничного світу, закодованою в їхній творчості. Водночас, завдяки своєму поширенню в різних літературах, він став „європейським міфічним образом” (Г.Рітц), отже, європейським поетичним топосом. На нейтральний і амбівалентний по своїй природі топос козака нашарувалися різноманітні культурні конотації, внаслідок чого сформувалася своєрідна топічна парадигма. За нових історичних умов у першій половині ХІХ століття кожне втілення топосу козака здійснювалось з точки зору індивідуальних авторських ідеологічних позицій та історіософських концепцій.
Погранична поетична уява романтиків „української школи” виявила гетерогенне розуміння вітчизни близької, „малої” (Поділля, Волинь) та загальної Польщі. Поети переважно ототожнюють Вітчизну Україну з Батьківщиною Польщею (Е.Ґаллі, М.Ґославський, М.Єзерський), опис земель якої набув аркадійського забарвлення. Ю.-Б.Залеський та Т.Падура були прихильниками тих часів, коли козаки жили в симбіотичному мирі з ляхами. Т.Кшивіцький обстоював думку про те, що братання України і Польщі має базуватися на спільній історичній пам’яті. Деструкція міфу „польської України”, який спирався на вірі в можливість збереження патріархальної гармонії між польською шляхтою, козаками і українським селянством, простежується у вершинній поемі Ю.Словацького „Срібний сон Саломеї”, а серед маловідомих поетів „української школи” у „Думі з дум українських” Е.Ізопольського. Гетерогенне розуміння Вітчизни романтиками „української школи” позначилося й на висвітленні образу козака. Незважаючи на представлення героя-козака як українця, ця постать, яка стоїть у центрі художнього світу, є „польським козаком”. Найчастіше саме неможливість погодження „українськості” й „польськості” душі козака ставала причиною його особистої трагедії (Б.Хмельницький у Т.Заборовського, Шуляк у О.Ґрози). На фоні більшості творів, де наявні „польські козаки”, своєю правдивістю зображення виділяються два „Канівський замок” С.Ґощинського та „Дума про Ничая” М.Ґославського, в яких головними персонажами стають „українські козаки”.
В уявленні польських романтиків „української школи” Вітчизна була країною широких, незайманих степових просторів, населених козаками, життя яких було сильно пов’язане з природою, а найвищою цінністю ставала свобода. Цей надзвичайно популярний в епоху романтизму топос є складним і багатоаспектним явищем. Якщо поезія Ю.-Б.Залеського презентує покірливу позицію, згідно з якою відмова від бунту і погодження з вироками Творця ставали покликанням людини на Землі, а її поєднання з природою дарувало свободу і гармонію, то більшість поетів „української школи” надавали перевагу типу прометеївського героя, який з мечем у руці відвоював свою свободу. Для Т.Падури гармонійна спорідненість людини і природи видозмінюється у панування над останньою. Т.Заборовському свобода уявляється цінністю, дарованою Всевишнім і вдосконаленою самою людиною, яка може бути знаряддям нападу або захисту; про локальний патріотизм поета свідчать його заклики до побудови нового вівтаря свободи саме на Поділлі. Символом визволення з неволі стають розрубані кайдани в поемах Е.Ізопольського, О.Ґрози.
Місцем найкращого втілення мрій про свободу ставав рідний, близький, пограничний степ. Степовий пейзаж України з’являється не як екзотичний фон подій, не як елемент, що збагачує місцевий колорит. Степ становить пункт віднесення для всіх важливих життєвих колізій, відображених у поетичних творах романтиків „школи”. У поетичній спадщині як А.Мальчевського, С.Ґощинського, Ю.-Б.Залеського, так і Т.Падури, М.Єзерського, М.Ґославського, Т.Олізаровського козак душею зростається зі степом і формується його часопростором. Любов до свободи поєднує козака з його конем. Образ козака на коні, що мчить степом, був виразом переконання про органічну єдність світу людей і тварин. Кінь стає товаришем долі й недолі, бере участь у походах, битвах.
Трагізм романтичного світобачення найкраще простежується через призму топосу поразки. Цей стан „поразки”, програшу в історичних змаганнях заторкнув, передусім, митців пограниччя. Саме тому візія Вітчизни-України, що виростала з почуття локального патріотизму, в поєднанні з іншими мотивами і причинами поразки має таке трагічне забарвлення. Типологічні характеристики „locus desperabilis” можна поділити на загальнолюдські та особисті. Тема внутрішніх воєн на пограничному просторі (Коліївщини (Гайдамаччини) та Хмельниччини), розгорнута передусім у поемі „Канівський замок” чільного представника „української школи” С.Ґощинського, а також у поемах „Тимофій Хмельницький” Е.Ґаллі, „Богдан Хмельницький” Т.Заборовського; тема нападів зовнішніх ворогів, розвинута Е.Ізопольським у поемі „Дума з дум українських”, М.Ґославським у „Поділлі”, М.Єзерським в описовій поемі „Україна”; стихійне лихо (чума), описане М.Ґославським; теми швидкоплинності, марності життя, плину часу, якими насичена творчість А.Мальчевського, Т.Кшивіцького, Е.Ґаллі, Б.Ю.Залеського, руїн і могил як ознак часового руху в О.Ґрози, все це загальнолюдські вияви топосу поразки. Причини особистої поразки також різноманітні: кохання без взаємності, наприклад, Тимофія Хмельницького до Софії, що призвело до її божевілля та смерті в інтерпретації Е.Ґаллі, спалах почуттів Шуляка до Ганни, в яку був закоханий Микола Потоцький у О.Ґрози; ревнощі та суперництво, представлені у поемах „Заверуха” Т.Олізаровського та „Козацька повість” Т.Кшивіцького; прокляття, накладені на головного героя Богдана Хмельницького у Е.Ґаллі. Така подвійна поразка занепаду держави і трагедії в особистому житті стає причиною невідворотності руйнування світу козаччини, який розчиняється в безодні минулого.
Поети „української школи” польського романтизму змалювали психологічний портрет козака, який постійно знаходиться у стані зовнішньої та внутрішньої воєн. Оскільки ця перша є кардинальною складовою його покликання, у психіці козака ми бачимо вроджену хоробрість і потяг до здобуття воєнної слави. Складнішим є образ внутрішньої війни, яка велася на лінії між особистим щастям та добробутом країни. Однак, вибір між ними не був простим. Козак, ліричний герой поезій представників „української школи”, має риси справжнього патріота й водночас уособлює образ гарного чоловіка, переповненого почуттям до коханої жінки. Інакше кажучи, цей літературний персонаж може і хоче в однаковій мірі любити свою батьківщину і дівчину, проте, згідно творчого задуму, над ним домінує фатум він не має привілею поєднати ці дві складові частини щастя і змушений зробити вибір. Кожне рішення порушує рівновагу його внутрішнього світу, тому що одна з частин буття втрачає можливість самореалізації.
Ще однією конститутивною рисою долі козака є приреченість усіх його вчинків і намірів на невдачу; поети „української школи” представляють козаччину, яка з їхньої історіософської точки зору пережила сама себе і не може більше існувати у світі, що не хоче вшановувати козацький спосіб життя. Однак цей образ поразки не містить у собі негативного осуду чи радості іноземців з приводу знищення ворожих сил. Навпаки, відстоювання козаками своїх принципів підноситься до рівня найвищої цінності; автори, створюючи постать „польського козака”, асоціюють з ним самих себе; це для них рідні, „свої” герої, наділені усіма найбільш бажаними рисами характеру.
Звертаючись до популярного напрямку компаративістичних досліджень, який дозволив нам простежити літературні образи різних народів у зіставленні та взаємовідносинах з козаком як найяскравішим представником українського народу, можемо ствердити, що такий аспект вивчення козацького дискурсу є адекватним і продуктивним.
Стереотипи, які, згідно з визначенням, є тим, що стало звичним, загальноприйнятним, функціонують у суспільній свідомості і втілюються у речах, особах, поведінці. Вони чи не найкраще характеризують певні громади. Етнічні стереотипи утворюються на основі закодованих у свідомості колективу уявлень про інші етнічні групи, що особливо чітко простежується на культурному пограниччі, де відбувається постійний процес взаємопроникнення. Тобто у даному випадку стереотипи інших народів, що знайшли своє вираження у творах поетів „української школи”, відображають уявлення, існуючі у свідомості митців пограниччя. Постать „кресового” козака, який функціонує в художньому світі поетів „української школи”, перебуває в постійній взаємодії з іншими персонажами, якими частіше ставали представники інших народів, ніж, наприклад, батько, мати, сестра чи брат. Літературний образ ляха, татарина, турка, єврея автори побудували на народному стереотипі й, таким чином, створили літературний стереотип персонажів. Для диференціації змальованих особистостей вони використали типову для народної творчості категорію „свого” „чужого” простору, культури, мови, віри, звичаїв.
Перша частина бінарної опозиції „свій” „чужий” не вимагає окремих описів. „Свій” простір це добре знаний світ, ідеалізований або сакралізований. У пограничній свідомості поетів „школи”, що знайшло своє втілення в їхній творчій спадщині, не існує поділу на польський та український часопростір. „Своїм” є все те, що українське (тотожне польському) українська природа, села, звичаї в поемі „Україна” М.Єзерського. Або ще вужче регіональне (подільське, волинське) Дністер, гори Медобори і мури Кам’янця у поезіях Т.Заборовського, Поділля у творчості М.Ґославського, Е.Ґаллі, землі Київщини у Е.Ізопольського. „Свій” козак чи лях є зрозумілим, передбаченим, добре відомим. „Свого” козака характеризує його „надлюдськість”, притаманні йому „надприродні” риси, що містять у собі різноманітні ознаки: надзвичайну силу і сміливість (Архип Шуляк у О.Ґрози, Скалозуб у Е.Ізопольського), незвичайну витривалість у несприятливих умовах (О.Ґроза „Запорожець”), майстерність ведення бою і властиве козакові „характерництво”, що викликало містичну пошану (Сава у Т.Кшивіцького). Вправне володіння зброєю і досконале знання воєнного мистецтва є наступною рисою стереотипу „свого” козака (Тимофій у Е.Ґаллі, Шуляк з поеми О.Ґрози, безіменний лицар у думці Т.Заборовського). Для М.Ґославського та Т.Заборовського синонімом „свого” є приналежність до запорозького війська. Найповніше позитивний образ поляка королівської особи представлений у поемі Е.Ізопольського, в якій, завдяки турботливості та батьківському ставленню до українського народу, зокрема, до козаків, Стефан Баторій стає „своїм”, рідним, близьким королем.
Більш диференційованою постає „чужість”, яка характеризується контекстуальністю і багаторівневістю. В одного і того ж автора представник певного народу в одних умовах має риси „свого”, а в інших набуває рис „чужого” (образ ляха має різне забарвлення в поемі „Поділля” М.Ґославського та його ж „Думі про Ничая”). „Чужість” можна простежити на різних рівнях: національному, релігійному, становому, побутовому і поведінковому. Поетична спадщина Е.Ґаллі та О.Ґрози приносить апофеозне зображення „чужого” козака вбивці, безжалісного месника, незбагненного у своїх діях, жорстокість якого набирає патологічних форм. Проклятим Богом і людьми є Богдан Хмельницький у поемі Е.Ґаллі. Поет відходить від української фольклорної традиції у змалюванні образу народного вождя і через його вчинки уподібнює його, християнина, до чужого”, яким є мусульманин-нехрист. Темні барви у стереотипі ляха зароджуються разом із прагненням позбавити козаків їхньої Вітчизни України, поступово він набуває рис „чужого” (твори Е.Ґаллі, Т.Заборовського). Інші характеристики образу ляха зрадництво та підступність бачимо в „Думі про Ничая” М.Ґославського. О.Ґроза змалював адекватний народній традиції образ канівського старости Миколи Потоцького. Стереотипними рисами ляха-магната є свавільність, жорстокість, пиха і самолюбство, непошана до пам’яті предків. Хронотопами виявлення взаємостосунків „свого” „чужого” ляха і козака стали історичні конфлікти: козацькі війни, події Барської конфедерації та Коліївщини. У творах поетів „української школи” присутній узагальнений образ „чужого” представника татарського народу, зведений до лексем „Tatar”, „Mongoł”, „bisurmanin”, „Turek”, „janczar”, що акумулює в собі всю негативну енергію. „Чужість” єврея простежується в його зовнішньому вигляді, стереотипах поведінки. Нещирість, послужливість, безбожність, хитрість, схильність до заздрощів формують стереотип єврея у поемі О.Ґрози. У цьому творі стереотип „чужого” єврея перебуває в опозиції до „свого” козака. Е.Ізопольський зафіксував інші характерні риси єврейської нації галасливість і неохайність. Цікаво, що згадані поети не порушують мовного чи релігійного питання. Складається враження, що єврей, хоч і змальовується „чужим”, є інтеґральною частиною пограничного українсько-польського світу.
Пограниччя стає місцем зіткнення різних культур, деякі вияви яких під впливом певних чинників стають „своїми” або „чужими”. Поруч із своїм „я” знаходиться „інше”, яке за певних пограничних умов спілкування представників цих культур проектується на „чуже” і заміняє його. У поетичній спадщині романтиків „української школи” це відбувається з Богданом Хмельницьким. Попри загальне несприйняття цього героя Е.Ґаллі, поет робить несподівану спробу показати внутрішні вагання Хмельницького. В однойменній трагедії Т.Заборовського Хмельницький не просто є месником за особисті кривди. Бажання помститися стало лише вихідною точкою в його діяльності, яка переросла у боротьбу за кращу долю народу. Фігура „iншого” проглядається в постаті Василя волоського правителя з поеми Е.Ґаллі „Тимофій Хмельницький”.
Інші концепти, що з’являються в доробку поетів „української школи”, відповідають і перегукуються з творами окремих польських романтиків. Це, насамперед, стосується образу головного героя козака, який змушений внаслідок надзвичайних обставин проходити процес метаморфози з простої людини у непересічну одиницю харизматичного вождя свого народу. Його внутрішній світ не менш складний і бурхливий, аніж в інших романтичних героїв. Він закоханий, проте його кохання нещасливе, фатальне, сповнене емоцій. Не гірше від інших великих героїв він відстоює свої переконання та з твердою послідовністю намагається втілити свої плани в життя. Врешті, на зразок усіх покликаних до великих вчинків осіб, він понад усе кохає свою вітчизну, за яку готовий віддати життя.
Україна була для козака абсолютом, неперевершеною досконалістю початком та кінцем його життя магічним простором, який був і буде найкращим для нього притулком. У творах представників „української школи” Україна як абсолют була ідилічним часопростором, наділеним унікальними рисами: вражаючим краєвидом, природою, що спілкується з людиною, місцем, де панують щастя, любов і добробут.
Відмінність творів представників „української школи” від творів інших польських романтичних поетів стосується, насамперед, питання обраної ними провідної теми. Інші польські письменники переважно дистанціювалися від надбань „української школи” не дивно, адже романтична Польща передусім намагалася впоратися з образом поразки власної держави та прагнула знайти власний патріотичний шлях подолання біди, назва якої неволя. Її не турбувало славне минуле України в той час, коли власні Конради-Ґустави рвали кайдани у келії і закликали до помсти. Українська течія в літературі гарантувала багато піднесених почуттів та спогадів закоханим у козацьку минувшину поетам, які відчували себе причетними до української долі, однак вона не давала надій на створення справжнього національного героя. Зрештою, пальму першості отримав А.Міцкевич. Саме його літературні уявлення визнано найбільш універсальними для польського романтизму.
Найбільш уважно до спільного українсько-польського минулого поставився Ю.Словацький, який у „Срібному сні Саломеї” дав своєрідну літературну візію кінця Речі Посполитої, що об’єднувала два народи. Знищена ліра Вернигори настільки глибоко закорінилася в поетичній символіці, що до неї у польському модернізмі повернувся Станіслав Виспянський у драмі „Wesele” („Весілля” 1901), де безталанний посланець під час їзди на коні губить подарований Вернигорою магічний ріг, який мав закликати народ до боротьби за волю, та капелюх з павиним пір’ям символ гордості чоловіків, що мешкають у підкраківській Галичині.
У творах інших польських поетів, які не належали до „української школи”, згадки про Україну та козаччину з’являються як елементи стилізації. Достатньо згадати творчість А.Міцкевича, який з паризької перспективи писав про свою кохану Литву і в „Пану Тадеушу” щоразу згадував про величезну липу, що росла біля дому Головінських, побудованого на березі річки Рось; про козацького віщуна, якому дуб співає про чудеса, а також про київський контрактовий ярмарок. Тим не менш, ці моменти залишаються заледве вставками, ліричними відступами, що урізноманітнюють основний сюжет твору.
На наш погляд, не варто недооцінювати надбання маловідомих представників „української школи”, тому що вони створили досить стабільний і водночас складний образ козака-героя. Інші польські романтики не змогли трансформувати його та асимілювати до свого пантеону „напівбогів” тому, що на заваді цьому процесу стали суспільно-політичні обставини. Незважаючи на це, представники „української школи” вважали своїм обов’язком та призначенням покликати із забуття і перекласти на романтичну манеру образи вимріяної України та козаків. Спираючись на народні уявлення та поточні знання, вони переказали польському читачеві живу козацьку легенду, змалювали багатошарову характеристику людини, яка живе в гармонійній єдності з природою.
Таким чином, вивчення творчої спадщини маловідомих польських романтиків „української школи” в контексті української культури та літератури унаочнює той факт, що „українська школа” польського романтизму формувалася і визначалася цією культурою та становить нині багатоаспектне унікальне пограничне явище, вивчення якого дасть змогу кращого засвоєння взаємозв’язків і особливостей кожної національної культурної системи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорізька Січ як український феномен. Київ: Заповіт, 1995. 173 с.
2. Арендаренко І. По дорозі й назустріч (англійська та українська романтичні поезії: порівняльна типологія і поетика). К.: ПЦ „Фоліант”, 2004. 216 с.
3. Багдасаров Р.В. Запорожское рыцарство XV-XVIII веков // Общественные науки и современность. 1996. - № 3. C. 113-122.
4. Білецький О. Українська література серед інших літератур світу // Білецький О. Від давнини до сучасності. Вибрані твори: В 2 т. К.: Держлітвидав, 1960. Т.2. С. 381 426.
5. Бовсунівська Т. Історія української естетики першої половини ХІХ століття. К: Видавничій дім Дмитра Бураго, 2001. 344 с.
6. Бовсунівська Т. Типи тематичних сходжень у поезії Т.Шевченка і поетів „української школи” в польському романтизмі // Романтизм: між Україною та Польщею. Київські полоністичні студії. Том V. Київ, 2003. С. 180-191.
7. Бовсунівська Т. Типологічна ідентифікація українського преромантизму // Слов’янські літератури. Доповіді. ХІІ Міжнародний з’їзд славістів (Краків, 27 серпня-2 вересня 1998 р.) Київ, 1998. С. 4-16.
8. Бовсунівська Т. Феномен українського романтизму. (ч. 1. Етногенез і теогенез). Посібник для вузів з теорії та історії українського романтизму. Київ, 1997. 155 с.
9. Бовсунівська Т. Феномен українського романтизму (ч. 2. Ейдетика). Посібник для вузу з теорії та історії українського романтизму. Київ, 1998. 110 с.
10. Бовуа Д. Ілюзіонізм Юліуша Словацького або уманська різня як трагіфарс // Юліуш Словацький і Україна. Київські полоністичні студії. Том ІІ. Київ, 2000. С. 40-53.
11. Бубер М. Я и Ты. М.: „Высшая школа”, 1993. 175 с.
12. Бубняк Р.А. Літературно-критичний дискурс: сутність, структура, засоби вираження. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Тернопіль, 2001. 20 с.
13. Булаховська Ю.Л. Микола Гоголь. „Українська школа” в польській і російській літературах ХІХ та ХХ століть // „Українська школа” в літературі та культурі українсько-польського пограниччя. Київські полоністичні студії. Том VII. Київ, 2005. С. 98-107.
14. Булаховська Ю.Л. Творчість Адама Міцкевича у контексті польсько-українсько-російських літературних відносин. Адам Міцкевич і Україна. К.: „Наукова думка”, 1989. - 257 с.
15. Булаховська Ю.Л. Творчість А.Міцкевича в контексті польсько-українських літературних відносин // Адам Міцкевич і Україна. Збірник наукових праць. К.: „Бібліотека українця”, 1999. С. 158-177.
16. Булаховська Ю.Л. Типологія польсько-російсько-українських літературних явищ 50-70-х років ХХ ст. К.: „Наукова думка”, 1982. 156с.
17. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. К.; Ірпінь: ВТФ Перун”,