ДІАЛОГІЧНА ПРИРОДА САТИРИ (на матеріалі романів Д.Свіфта «Мандри Гуллівера» та М.Салтикова-Щедріна «Історія одного міста»)

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

ПРИБАТЕНЬ Юлія Андріївна

УДК 82-313.1:[821.111Свіфт Д.+821.161.1.Салтиков-Щедрін М.]

ДІАЛОГІЧНА ПРИРОДА САТИРИ
(на матеріалі романів Д.Свіфта «Мандри Гуллівера»
та М.Салтикова-Щедріна «Історія одного міста»)

Спеціальність 10.01.05 порівняльне літературознавство

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
доктор філологічних наук, професор
Мушкудіані Олександр Несторович

Київ 2009

ЗМІСТ

ВСТУП.3
РОЗДІЛ 1 Сатирична свідомість як основа діалогу.10
1.1. Категорії «діалог», «діалогічність», «діалогізм».10
1.2. Діалог як філософський жанр і його вплив на сатиру
Д.Свіфта і М.Салтикова-Щедріна17
1.3. Ґенеза і становлення сатиричних жанрів та засобів
сатиричного узагальнення у контексті розвитку діалогу..26
1.4. Сатира і концепції діалогічності у ХХ ст.42
РОЗДІЛ 2 Структура сатиричної свідомості.49
2.1. Когнітивна проекція...49
2.2. Психологічна проекція...62
2.3. Психоаналітична (фройдівська) проекція76
2.4. Нейрофізіологічна проекція..83
РОЗДІЛ 3. Модуси діалогічності..97
3.1. Діалог автора з читачем.97
3.2. Діалог автора з персонажем.110
3.3. Діалог автора з історією...126
РОЗДІЛ 4. Сатирична мова у контексті діалогу..133
4.1. Сатирична мова як засіб ведення діалогу...133
4.2. Дилема «мова суб'єкт» у сатирі....145
4.3. Мовна маска: роздвоєність свідомості....164
4.4. Сатирична мова як парадигма інтерсуб’єктивності..172
ВИСНОВКИ.191
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ196

ВСТУП

Актуальність теми. Проблеми взаємодії і взаємовпливу літератур, співвідношення літератури й мови (в тому числі й засобів сатири), а також пошуку оптимальних форм міжкультурної художньої комунікації завжди привертали увагу дослідників. Для теорії діалогізму засадничими є праці німецьких учених К.-О.Апеля, Ю.Габермаса, Г.Гундерта, К.Кайзера, Ф.Розенцвейга, О.-М.-Ф.Розенштока-Хюссі, австрійських Л.Вітгенштейна, М.Бубера, французьких С.Бонзона, Ю.Крістевої, Ж.Куртеса, Е.Левінаса, Ф.Летубльона, П.Рікера, англійських В.Б.Гарта, В.Едмондсона, М.Куртленда, Р.Д.Люсса, американських Г.Вольфа, Ш.Т.Бровна, Е.Д.Гірша, П.Келлера, польських М.Брожека, М.Гловінського, С.Скварчинської, чеських Д.Дюришина, Я.Мукаржовського, російських М.Бахтіна, Д.Лихачова, О.Лосєва, Ю.Лотмана, українських О.Білецького, Д.Наливайка, О.Потебні, В.Рєзанова, Д.Чижевського, Л.Ушкалова, та ін.
Невід'ємну частину міжкультурних художніх контактів становить сатира, надзвичайно багата і різноманітна за формою. Сатира за своєю природою також діалогічна, вона стосується основ буття і мислення людини ХХ ст. Нинішня людина має навчитися жити в умовах багатьох культур, типів свідомості, логік, точок зору. Відповідно до сучасного розуміння діалогу можна стверджувати, що усвідомлене життя є участю у безперервному діалозі буття, умінням слухати і запитувати, погоджуватися й сумніватися, дивуватися й захоплюватися, сперечатися й переконувати. М.Бахтін писав: «Істина не народжується і не перебуває в голові окремої людини, вона народжується між людьми, які разом шукають істину в процесі діалогічного спілкування» [16, 123]. У діалозі людина вкладає в мову, в слово всю себе, і це слово «входить до діалогічної тканини життя світового симпозіуму» [17, 318].
Після праць М.Бахтіна сатиру стали розглядати як великий діалог вічних образів (Гаргантюа, Пантагрюель, Дон Кіхот, осел Брунеллус, крихітка Цахес, Тартюф, Гуллівер, помпадури і помпадурші, Іудушка, майор Ковальов та ін.), у яких заломлюються головні питання буття і рівноправного спілкування культур, художніх світів, різних свідомостей, утілених у текстах.
Незважаючи на національну ідентичність та специфічну мовну картину світу, культури не мають «власної території», бо «культура лише в очах іншої культури розкриває себе повніше і глибше» [17, 384]. І кожна література, яка входить до світової скарбниці, здатна «подивитися на себе збоку», бути «амбівалентною» [20, 8].
Тут бачаться дві проблеми: діалог у літературі і діалог літератур. Щодо першої, то на прикладі детального аналізу роману «Мандри Лемюеля Гуллівера» В.Свіфта дисертант аналізує в ньому широке інтертекстуальне поле, відкритість духовного досвіду минулого. Тут помітні впливи «Робінзона Крузо» Д.Дефо, уявлюваних мандрівок «Утопії» Т.Мора, пуританського роману проповіді ХVІІ ст. «Шлях паломника» Д.Беньяна, який описує мандрівку героя через Ярмарку Марнолюбства до Міста Спасителя. Вчені знаходять риси типологічної схожості у «Мандрах Лемюеля Гуллівера» В.Свіфта і в четвертій і п'ятій частині «Гаргантюа і Пантагрюеля» Ф.Рабле, «Комічній історії місяця» С.де Бержерака та ін. Те саме можна сказати й про «Історію одного міста» М.Салтикова-Щедріна, вона абсорбує досвід «Повісті минулих літ», а також «Історії держави російської» М.Карамзіна, алюзії романів П.Мельникова «Княжна Мельникова та принцеса Володимирська», «Вечірня жертва» П.Боборикіна, оповідань Ю.Голіцина, памфлетів П.Долгорукова, естетику лицедійства Івана Грозного, гумору протопопа Авакума, сліди давньоруського юродства, святочного і м’ясницького сміху, записок графа Сегюра, Ф.Вігеля, М.Сперанського, документів, які стосуються діяльності К.Розумовського, президента Імператорської академії наук, згодом градоначальника у Глухові. Деякі вчені, напр., В.Звиняцковський, вважають, що «вивчення гротескного глухівського правління Розумовського взагалі дало поштовх до створення глуповського гротеску Щедріна (пор. Глухів-Глупов)» [131, 213].
Наступна проблема це проблема діалогу літератур, зокрема англійської й російської, здійснюваного, звісно, за допомогою текстів, своєрідних висловлювань, уявлень, концепцій світу і його образів. Звісно, самі по собі образи не можуть організувати діалогу. Це поки що павутина, переплетення «мертвих слідів» (Р.Барт), залишених у знаковому матеріалі живими мовними процесами і смислопокладанням. Щоб тексти породили діалог, необхідно «воскресити» їх у мовному акті, свідомості реципієнта. Так, «перетворившись» у контексті іншої свідомості, але залишаючись ідентичними у своїй комунікативній подієвості» [144,7], текст утворює дискурс як взаємонакладання мови і мовлення, тексту і його версії, квазітексту, який створюється у свідомості реципієнта.
Сатиричній творчості Д.Свіфта і М.Салтикова-Щедріна присвячено чимало праць англійських учених (Д.Болл, К.Вільямс, Д.Гілберт, Г.Грайк, Д.Джонсон, Д.Еренпрайс, А.Роуз), російських (О.Бушмін, О.Веселовський, І.Дубашинський, Я.Есльберг, В.Кирпотін, М.Левідов, С.Макашин, Д.Ніколаєв, Д.Урнов), українських (М.Возняк, С.Гречанюк, О.Грузинський, Є.Кирилюк, Б.Мінчин, І.Нечуй-Левицький, В.Осмоловський, М.Соколянський, І.Франко, М.Чочот, Ю.Янковський). У цих працях розглянуто питання генетично-контактного та зіставно-типологічного підходів, категорії «вплив», «рецепція», «трансформація», «традиція», проблеми перекладу, тематології і генологічного рівня компаративістики. В той же час обійдено увагою проблеми успішності (неуспішності) художньої комунікації, національно-лінгвокультурного співжиття і різниці національних свідомостей комунікантів, комунікативної і структурної єдності сатиричних текстів, текстотвірних категорій, компонентів і елементів, моделей сприймання тексту і «проблемних» зон комунікативного акту, концептів художнього простору, фрейм-структур, кодів і еталонів сатиричної свідомості.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі української та світової культури й літератури Київського міжнародного університету у рамках комплексної теми «Актуальні проблеми філології» (державний реєстраційний номер 02 БФ044-01) та узгоджена з бюро Науково-координаційної ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол №3 від 5 червня 2008 р.).
Мета дослідження: з'ясувати діалогічну природу сатири як «третій шлях» між нездійсненним ідеалом об'єктивності, змальованим і змодельованим у творах Д.Свіфта і М.Салтикова-Щедріна, і картезіанським зведенням людської індивідуальності до «Я», абсолютно не пов'язаного з іншими «Я»; довести, що існування людини є завжди «спів-буттям», співіснуванням з іншими людьми. Взаємодія автора з читачем, однієї літератури з іншою відбувається на основі ідеї мужсуб'єктності або інтерсуб'єктності, що становить підґрунтя їх єдності. Тому діалогічна природа сатири є одним із видів реального діалогу з реальним співбесідником. Вона охоплює найголовніші аспекти комунікації і поряд з ними такі форми діалогу, як діалог у літературі і діалог літератур, спілкування з читачем, героєм, самим собою як з «Іншим», іншою культурою.
Реалізація зазначеної мети передбачає розв'язання таких завдань:
з'ясувати реляцію категорій «діалог», «діалогічність», «діалогізм»;
описати діалог як філософський жанр і дослідити його вплив на сатиру Д.Свіфта і М.Салтикова-Щедріна;
розкрити ґенезу і становлення сатиричних жанрів та засобів сатиричного узагальнення у контексті розвитку діалогу як універсальної форми зв'язку «Я Ти»;
проаналізувати концепції діалогічності ХХ ст. і їх зв’язок із сатирою;
дослідити структуру сатиричної свідомості Д.Свіфта і М.Салтикова-Щедріна як основу діалогу, виокремивши у ній когнітивну, психологічну, психоаналітичну (фройдівську), нейрофізіологічну проекції;
окреслити модуси діалогічності у творах Д.Свіфта і М.Салтикова-Щедріна, зокрема діалог текстуального автора з читачем, персонажем, з історією;
розкрити специфіку сатиричної мови Д.Свіфта і М.Салтикова-Щедріна у контексту діалогу, акцентувавши на таких проблемах, як: сатирична мова як засіб ведення діалогу, дилема «мова суб'єкт» у сатирі», мовна маска: роздвоєння свідомості, сатирична мова як парадигма інтерсуб’єктивності.
Об'єктом дослідження є романи Д.Свіфта «Мандри Гуллівера» і М.Салтикова-Щедріна «Історія одного міста», в міру необхідності аналізуються й інші сатиричні твори української та світової літератури.
Мета дослідження діалогічна природа сатиричних творів Д.Свіфта і М.Салтикова-Щедріна, де актуалізована діалогічність вимагає переосмислення вихідних принципів наукового пізнання, притаманних радянській монологічності, що до останнього часу була панівною в нашій методології і, за інерцією, живе й до сьогодні; звідси акцент на діалогічності, яка експлікує відкритість щодо всього світу, потребу в опоненті або в «Іншому», прагнення зрозуміти мову «Іншого».
Теоретико-методологічна основа дисертації. Дисертант використовує досвід філософії діалогізму (праці К.О.Апеля, М.Бахтіна, М.Бубера, Ю.Габермаса, Ю.Крістевої, Е.Левінаса, Ю.Лотмана, П.Рікера), структурно-семіотичної школи (дослідження Р.Барта, Е.Бюіссана, Ж.Дерріда, Я.Мукаржовського, Ц.Тодорова, Р.Якобсона та ін.), ідеї герменевтики, рецептивної та феноменологічної естетики і психоаналізу, спирається на результати провідних українських і зарубіжних компаративістів і теоретиків сатири.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше на матеріалі романів Д.Свіфта і М.Салтикова-Щедріна здійснена результативна спроба системного осмислення діалогічної природи сатири, описано історію становлення діалогу не просто як літературного жанру чи способу мислення, а як поліфонію різних сатиричних форм і засобів сатиричного узагальнення, їх комунікативну інтенцію, відкритість щодо інших літератур і зворотний зв'язок, розглянуто такі актуальні проблеми, як структурованість сатиричної свідомості, семантику «Я» як «Іншого», модуси діалогічності (діалоги текстуального автора з читачем, героєм, біографічним автором, історією), специфіка мови сатиричних творів в аспекті дилеми «мова суб'єкт», «автор «мовна маска» та контексту інтерсуб'єктивності.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані в літературознавчих працях, застосовані в лекційних курсах з теорії літератури та компаративістики, спецкурсах та на спецсемінарах, використані при написанні підручників і посібників.
Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження оприлюднено на: Міжнародній науковій конференції Мови, культури і переклад у добу глобалізації” присвяченій пам’яті професора Юрія Жлуктенка (до 90-річчя від дня народження) (Київ, 2005); Міжнародній науковій конференції Київська філологічна школа: історико-теоретичний спадок і сучасність” (Київ, 2005); Міжнародній науковій конференції Феномен А. Кримського у світовій науці (до 135-річчя від дня народження)” (Київ, 2006); Міжнародному філологічному семінарі «Теорія літератури у вищій школі» (Київ, 2007); Всеукраїнській науковій конференції «Діалог культур: лінгвістичний і літературознавчий виміри» (Київ, 2008).
Публікації. Основні положення дисертаційної роботи опубліковано у 5 статтях, опублікованих у фахових виданнях, і підручнику.

Обсяг і структура роботи обумовлені внутрішньою логікою розкриття теми дослідження, характером предмета, а також поставленою метою та основними завданнями роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який налічує 210 позицій. Загальний обсяг роботи 209 с.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Започаткована Д.Свіфтом і М.Салтиковим-Щедріним парадигма діалогічності сатири стає визначальною рисою сучасного мислення, знаменуючи собою всезагальні спо­дівання на розв'язання складних проблем сучасності. Простір діалогової кому­нікаційної метараціональності орієнтований на конструктивну взаємодію різ­них форм естетичного мислення, зокрема й сатири, соціокультурних дій і наукового пізнання. Діалог як спосіб сатиричного мислення має своїм підґрунтям структурованість сатиричної свідомості свідомості люди­ни у нейрофізичному, психологічному, гносеологічному та аксіологічному зрізах. У зв'язку з цим створений Декартом і Кантом образ суб'єкта наукового пізнання, який забезпечує здобуття всезагального, знеособленого знання про дійсність, посту­пається місцем ідеї інтерсуб'єктивності, діалогічної рівноправності в сатирі. Ідея інтерсуб'єктивності має своєю передумовою складну структуру сатиричного "Я", яка охоплює "Я" як індивіда та "Я" як вселенський розум, коли воно, "Я", стає точкою перетину смертного людського життя і всієї історії людського духу.
Розгляд проблеми парадигмальності сатиричного діалогу в сучасному мисленні на матеріалах творів Д.Свіфта і М.Салтикова-Щедріна спонукає до певних висновків.
1. Проблема діалогу в художній творчості постає в кількох вимірах:
а) діалог автора з читачем, де авторське "Я", або персонажне "Він", виступає позначенням читацького "Ти", надаючи читачеві змогу подумки отото­жнити себе з героєм-оповідачем. Своєю чергою, письменницьке "Ти" дає читачеві можливість впізнати в ньому власне "Я". Читач знаходить у книгах ту істину, яку він прагне знайти, а не ту, яку письменник виклав у своєму творі. Цим зумовлюються багато різних інтерпретацій, які розширюють інформаційний простір романів Д.Свіфта і М.Салтикова-Щедріна і відтак збагачують його зміст. Діалог автора з читачем завжди має характер боротьби, з якої перший не завжди виходить переможцем. Але, коли це відбувається, автор має в особі читача найкращого співрозмовника;
б) діалог автора з героєм. Відносини між автором і героєм у романах Д.Свіфта і М.Салтикова-Щедріна складаються по-різному. Герой іноді виглядає як бліда копія автора, якому відведено роль носія авторської думки. У такому разі ні про який діалог автора і героя не може бути й мови; це авторський монолог, лише замаскований під діалог. Але у справжньому мистецькому творі герой отримує власне життя і стає повноправним учасником діалогу. Він діє згідно з певними законами, які не можна безкарно порушити;
в) діалог автора з історією, коли йдеться про художня концепція, націлена на осмислення історичного процесу, і якій відведено місце специфіці історичної дійсності і характеристикам сучасності, сенсу і меті історії, її основних рушійних сил і механізмів їх дії, співвідношенню історичної і людської свободи і т. д. Історичний процес розвитку суспільства і його взаємини із сучасністю є предметом художніх рефлексій Д.Свіфта і М.Салтикова-Щедріна.
Незбіжність історичного і фантастичного світів засвідчуютьє кардинальну відмінність між світом дійсним і мислимим, віртуальним, фантастичним, створеним письменниками. Як реальна істота, автор живе і діє за законами реального світу. Як герой твору, він, як і будь-який літературний герой, має діяти відповідно до законів літературного твору. Отже, автор немовби укладає сам з собою договір, згідно з яким, адресуючи свою книгу уявному читачеві, представляє йому самого себе, пояснює смисловий і літературний зріз майбутньої книги.
2. Існування мови як системи символів розкриває одну з особливостей людського буття: не може бути лінгвістично неопосередкованого відношення ні між людиною і світом, ні між однією людиною та іншою в сатирі. Посередником між ними завжди є сатирична мова. Наявність у мові форм, орієнтованих на того, хто говорить, означає глибоку вкоріненість суб'єкта в мові, названу антропологічним принципом у лінгвістиці. Мова, розглянута в ситуації діалогу, виконує подвійну функцію: для того, хто говорить, акт мови заново представляє дійсність, а для того, хто слухає, він цю дійсність відтворює. Тобто функціонування мови завжди потребує двосторонньої суб'єктивності, опозиції "Я Ти". Виникнення перед "Я" "Іншого" викликає до життя мову як умову мого буття, буття "Я"; мова від початку є буттям "Я" для "Іншого" як відношення до іншого суб'єкта. Тому мова становить сутність природи людини в тому значенні, за М. Гайдегерром, що людина є те, що вона говорить, хоча це визначення цілком не перекриває сутності людини, оскільки вона є не тільки те, що вона говорить, але й те, що вона робить.
3. Звернення до ідеї діалогу в природничо-науковому мисленні стимульовано утвердженням еволюційного характеру Всесвіту, нелінійної картини сві­ту, яка містить у собі і нелінійність процесу мислення. Діалог як спосіб пізнан­ня так само притаманний природничому, як і гуманітарному пізнанню. Адже мислення завжди здійснюється в ситуації діалогу, чи то реального, чи то внутрішнього.
На рівні практичного відношення до світу останній для людини роздвоє­ний на дві іпостасі: "світ як Воно" і "світ як Ти". Відношення "світ як Воно" має бути згармонізоване відношенням "світ як Ти". Відома дилема: ставитись до природи як до храму чи як до майстерні, як до "мати" чи як до "бути" вирішується не через протиставлення "або - або", а через синтез "і - і": світ водночас і майстерня, і храм.
4. У межах парадигми діалогічності в сатиричному пізнанні поняття істини суттєво розширюється, включаючи в себе не тільки певні знання про навколишній світ, а й обставини функціювання мови в ситуації комунікації. Адже теорія істини має співвіднести істинність судження з обставинами його вимовляння. Але якщо для побудови теорії істини потрібне явне посилан­ня на тих, хто висловлює ті чи інші судження, та на певні умови, то звідси випливає, що метафізика, або онтологія, покладена в основу теорії істини, виводить на центральне місце ідею людини, локалізовану в буденному просторі й часі. Врахування цих обставин зовсім не означає суб'єктивізації та релятивізації наших знань, оскільки в останніх завжди міститься інваріантний' зміст, зумовлений природою речей; він і спричинює саму необхідність комунікації.
5. Діалог дає змогу, з одного боку, позбутися самотності монологізму, а іншого знайти точки співпричетності до інших людей, віднаходження в "Іншому" частки власного "Я", знімаючи проблему ворога, бути ворогом самому собі неможливо. Але діалог і комунікація так само, як і будь-які інші способи сатиричного пізнання, можуть сприяти не тільки успіху, але й викликати невдачі. Адже діалог не можна звести тільки до словесно досягнутої згоди. Навпаки, чимбільше надій покладають на діалог на суто доктринальному рівні, не прикладаючи вагомих зусиль для втілення ідеологеми діалогічності в людську практику, тим більшою є дистанція між проголошеною цінністю діалогу і здатністю обстоювати її у повсякчасній практиці життєдіяльності і спілкування. Діалог можливий і плідний тільки тоді, коли він вписаний в уже існуючий порядок речей і здатен відобразити його за одночасного встановлення міжособистісних відносин і мовного вираження намірів учасників. Акт комунікації і взаєморозуміння, зауважує Ю. Габермас, здійснює координацію дій, коли грунтується на порядку речей: "Розум, виражений у комунікативній дії, сприяє взаєморозумінню, але тільки разом із злитими в особливу тотальність традиціями, суспільною практикою і всім комплексом тілесного досвіду. Тому тео­рія комунікативної дії спрямовує діалектику в русло вдалих чи невдалих спроб взаєморозуміння, а не в русло гарантованих успіхів. Потрібно зосередити зусилля на розробці засобів переведення проблеми діалогу з рівня словесного
дослідження на рівень вироблення діалогічних рішень як засобів вирішення конфліктів, суперечок, спорів.
6. Діалог у сатирі, як і будь-який спосіб пізнання, має свої межі і свої можливості. Мабуть, марно чекати від нього взаєморозуміння між раціональним і ірраціо­нальним, між наукою і лженаукою. Адже сам діалог і толерантність до його учасників спрямовані на пошук істини, а не на визнання і прийнятність будь-якого висловлювання, що зумовлює суттєві обмеження на сам принцип толе­рантності. Завжди існують певні межі толерантності щодо "Іншого", який не обов'язково може бути дружнім до того, з ким спілкується (на думку Ж.-П. Сартра, "Я" це "Інші"). Адже в протилежному разі, у разі готовності заради досягнення консенсусу жертвувати своїми світоглядними та науковими принципами втрачає сенс сам акт діалогу як способу наблизитися до істини. Діалог у цьому випадку стає або неможливим, або взагалі непотрібним. Але поза ним інша людина лишається щодо нашого "Я" закритою і непізнаваною.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексеев М. Сравнительное литературоведение. Л., 1983.
2. Анонимные пролегомены к платоновской философии // Платон. Диалоги. М.: Мысль, 1986. С.491.
3. Антофійчук В. Євангельські образи в українській літературі XX століття. Чернівці: Рута, 2001.335 с.
4. Антофійчук В.І., Нямцу А.Є. Проблеми поетики традиційних сюжетів та образів у літературі. - Чернівці: Рута, 1997. 200 с.
5. Артюнова Н. Субьект // Большой энциклопедический словарь. Языкознание. М., 1998. С.498.
6. Астаф'єв О.Г. Художній персонаж: основи «алгебраїчного» вивчення і структурної реконструкції // Астаф’єв О.Г. Образ і знак. Монографія. К.: Наукова думка, 2000. С162.
7. Астаф'єв О. Компаративістичні уроки Ігоря Качуровського // Наукові записки Тернопільського національного університету імені Володимира Гнатюка. Тернопіль, 2006. Вип. ХХ. С.351-371.
8. Ахматова А. Творчество. Цикл «Тайны ремесла» // Ахматова А. Соч.: В 2-х т. М., 1990. Т.1. С.139.
9. Бакула Б. Кілька міркувань на тему інтегральної компаративістики // Слово і час. 2002. №3.С. 50-58.
10. Бальестер Г.Т. Дон Хуан // Иностранная литература. 1999. №1. С.54].
11. Барт Р. Від твору до тексту // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки (за ред. М.Зубрицької). Львів, 2006.
12. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. М., 1989.
13. Батай Ж. Литература и зло. М., 1994.
14. Бахтин М.М. Проблема автора // Вопросы философии. 1977. №7. С.160.
15. Бахтин М. Проблема речевых жанров // Бахтин М.М Литературно-критические статьи. М., 1984. С.464.
16. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. М., 1979. С.126.
17. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М., 1979. С.318.
18. Бахтин М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники. М., 1986. С.99.
19. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. Київ, 1998.
20. Библер В. Школа диалога культур. Основы программы. Кемерово, 1992. С.8.
21. Бицилли П.М. К вопросу о внутренней форме романа Достоевского // Годишник на Софийския университет. 1946. Кн.42. Ч.15. С.12.
22. Брагина Н., Доброхотова Т. Проблема функциональной ассиметрии мозга // Вопросы философии. 1972. №2. С.40.
23. Брунэль П., Пішуа К., Русо А.-М. Што такое параÿнальнае літаратуразнаÿства? / Пер. з франц. Мінск, 1996. 238 с.
24. Брэдбери Р. Три эссе // Иностранная литература. 2002. №12. С.241-253.
25. Брюнетьер Ф. Литературная критика // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХ вв.: Трактати, статьи, эссе. Москва, 1987. С. 95-107.
26. Валери П. Об искусстве. Пер. с французького. М., 1976. С.140.
27. Ворожбитова А. Теория текста: антропологическое направление. М., 2005. С.139.
28. Выготский Л. Мышление и речь // Выготский Л. Собр. соч.: В 6 т. М., 1982. Т.2. С.332.
29. Выготский Л. Спиноза и его учение об эмоциях в свете современной психоневрологи // Вопросы философии. 1970. №6. С.5.
30. Габермас Ю. Філософський дискурс Модерну. Пер. з нім. В.М.Купліна. К.: Четверта хвиля, 2001. С.268.
31. Гадамер Г.Г. Истина и метод. М., 1988. С.446.
32. Гарбовский Н. Теория перевода. М., 2004.
33. Гаспаров М. Античная литературная басня. М. 1971. С. 39-40.
34. Гачев Г. Национальные образы мира. М., 1988. 448 с.
35. Гегель. Эстетика: в 4-х т. М.: Мысль, 1973. Т.4. С.83.
36. Гессе Г. Пять эссе о книгах и читателях // Иностранная литература. 2004. №10. С.210-231.
37. Горнфельд А.Г. О толковании художественного произведения. Избранные статьи. М., 2007. С.160-161.
38. Гримм Я. Немецкая мифология // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХ вв.: Трактаты, статьи, эссе. Москва: Изд-во Москов. ун-та, 1987. С. 54-71.
39. Грицик Л. Орієнталістика А.Кримського в українському літературному процесі початку ХХ ст. К., 1994.
40. Грицик Л. Матеріали до вивчення літератур Зарубіжного Сходу. Хрепстоматія: У 4-х книгах. К., 2001-2006.
41. Гром 'як Р. Літературна рецепція в компаративістичних студіях // Слово і час. 2002. № 2. С. 26-30.
42. Гром'як Р. Методика реалізації рецептивного підходу до міжнаціональних літературних контактів // Літературна компаративістика. К., 2005. Вип.1.
43. Гумбольд В. фон. Язык и философия культуры. М.: Прогресс, 1985. С.31.
44. Гундорова Т. ПроЯвлення Слова: Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. - Львів: Літопис, 1997. 297 с.
45. Гуссерль Э. Раскрытие сферы трансцендентального Батия как монадологической интерсубьективности // Гуссерль Э. Логические размышления. Картезианские размышления. Минск Москва, 2000. С.474.
46. Денисова Г. В мире интертекста: язык, память, перевод. М., 2003.
47. Діалогічність // Літературознавча енциклопедія: У 2 т. Автор-укладач Ю.Ковалів. К., 2007. Т.1. С.288.
48. Дима А. Принципы сравнительного литературоведения. Москва: Прогресе, 1977. 229 с.
49. Достоевский Ф.М. Полн. собр. соч.: В 30-ти. Л.: Наука, 1972-1978. Т.16. С.21.
50. Достоевский Ф. Собр. соч.: В ХV т. Л., 1989. Т.5. С.271.
51. Дридзе Т.М. Текстовая деятельность в структуре социальной коммуникации. М., 1984. С.124-128.
52. Дюрренматт Ф. Поручение или наблюдение за наблюдающим над наблюдателем. М., 1990. С.98.
53. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы. Москва: Прогресс, 1979. 320 с.
54. Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч.Е. Вінквіста та В.Е. Тейлора; Пер. з англ. В. Шовкун; наук. ред. пер. О. Шевченко. Київ: Основи, 2003. 503 с.
55. Жирмунский В. Сравнительное литературоведение. Л., 1979.
56. Жирмунский В. Гете в русской литературе. Л., 1982.
57. Жолковский А., Щеглов Ю. Работы по выразительной поэтике. М., 1996.
58. Западное литературоведение ХХ века. Энциклопедия. М., 2004.
59. Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник / За ред. Н.Михальської та Б. Щавурського. Тернопіль: Богдан, 2006. Т. 1. С. 399.
60. Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник / За ред. Н.Михальської та Б. Щавурського. Тернопіль: Богдан, 2006. Т. 2. С. 514.
61. Зощенко М. Повесть о разуме. М., 1976. С.41.
62. Зубрицька М. Ноmo legens: Читання як соціокультурний феномен. Львів: Літо­пис, 2004. 351 с.
63. Игнер А. Свифт и его «Дневник для Стеллы» // Свифт Д. Дневник для Стеллы. М., 1981. С.519.
64. Ильин И. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. М., 1996.
65. Ільницький М., Будний В. Порівняльне літературознавство. Лекційний курс. Львів, 2007. Ч.1.
66. Конрад Н. И. Запад и Восток: Статьи. М.: Наука, 1966. 517 с.
67. Копистянська Н. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства. Львів: ПАІС, 2005. 368 с.
68. Коптілов В. Теорія і практика перекладу: Навчальний посібник для студентів. Київ: Юніверс, 2003. 280 с.
69. Красных В. «Свой» среди «чужих»: миф или реальность? М., 2003. С.274.
70. Крымский С., Парахонский Б., Мейзерский В. Эпистемология культуры. К., 1993. С.43-47.
71. Кристева Ю. Избранные труды: разрушение поэтики. М., 2004.
72. Кронгауз М. Раздвигающие язык. «Эффект Хонтуя» // Новый мир. 2004. №5. С.160-165.
73. Кузьмина Н. Интертекст и его роль в процессах эволюции поэтического языка. М., 2006.
74. Литературная энциклопедия терминов и понятий / Под. ред. А. Н. Николюкина. М.: НПК «Интелвак», 2001. С.936-938.
75. Лановик З. Hermeneutica Sakra. Тернопіль, 2006.
76. Лановик М. Теорія відносності художнього перекладу: літературознавчі проекції. Тернопіль, 2006.
77. Ласло-Куцюк М. Велика традиція: Українська класична література в порівняльному висвітленні. Бухарест, 1979. 287 с.
78. Леві-Строс К. Структурна антропологія. К.: Основи, 2000. С.28.
79. Левінас Е. Між нами. К.: Основи, 1999. С.11.
80. Лексикон загального та порівняльного літературознавства / Керівник проекту А. Волков. Чернівці: Золоті литаври, 2001. 636 с.
81. Леонтович О. Введение в межкультурную коммуникацию. М., 2007.
82. Леонтьев А. Деятельность. Сознание. Личность. М., 1975. С.170.
83. Література. Теорія. Методологія (упор. Данута Уліцька). К., 2006.
84. Літературна компаративістика. Київ: ПІД Фоліант, 2005. Вип. І. 363 с.
85. Литературная энциклопедия терминов и понятий / Под. ред. А. Н. Николюкина. М.: НПК «Интелвак», 2001. С. 18.
86. Литературные архетипы и универсалии / Под ред. Е.М. Мелетинского. Москва: Изд-во Рос. гос. гуманит. ун-та, 2001. 433 с.
87. Литературные архетипы и универсалии / Под ред. Е.М. Мелетинского. Москва: Изд-во Рос. гос. гуманит. ун-та, 2001. 433 с.
88. Літературознавча компаративістика: Навчальний посібник / За ред. Р. Гром'яка. Тернопіль, 2002. 334 с.
89. Лосев А.Ф. Жизненный и твеорческий путь Платона // Платон. Собр. соч.: В 4-х т. М.: Мысль, 1990. Т.1. С.62.
90. Лотман Ю.М. Семиосфера. Спб.: Искусство-СПБ, 2000. С.250.
91. Макаров А. Интерсубьективный анализ дискурса в малой группе. Тверь, 1998. С.122-123.
92. Макарян А. О сатире. М., 1967. С.5.
93. Мелетинский Е.М. Поэтика мифа. — Москва: Наука, 1976. 407 с.
94. Миллер Т.А. К истории литературной критики в классической Греции V ІV вв. до н.э. // Древнегреческая литературная критика (отв. ред. Л.А.Фрейберг. М.: Наука, 1975. С.77.
95. Мітосек З. Теорії літературних досліджень. Симферополь, 2003.
96. Монтень. Опыты: В 3 т. М.Л., 1960. Т.2. С.29.
97. Муравьев В. Джонатан Свифт. М.: Просвещение. 1968. С.45.
98. Мушкудіані О.Н. Українсько-грузинські літературні зв’язки 20-30-их р. ХХ ст. К., 1990.
99. Наливайко Д.С. Стан і завдання українського порівняльного літературознавства // Літературознавство. МАУ. К., 2000. Кн.2. С.42-50.
100. Наливайко Д.С. Искусство: направлення, течения, стили. К.: Мистецтво, 1981. 287 с.
101. Наливайко Д.С. Искусство: направлення, течения, стили. К.: Мистецтво, 1985. - 365 с.
102. Наливайко Д. Теорія літератури й компаративістика. К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2006. 347 с.
103. Наливайко Д. Спільність і своєрідність. Українська література в європейському контексті. К.,1988.
104. Наливайко Д. Українськ реалістична література в порівняльно- типологічному зрізі // Хроніка-2000. 1993. Вип.5-7.
105. Нефедов Н. История зарубежной критики и литературоведения. М., 1988.
106. Николаев Д. Смех Щедрина. М., 1988. С.273.
107. Ницше. Воля к власти // Ницше Ф. Полн. собр. соч. М., 1910.Т.9. С.249.
108. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла // Ницше Ф.Соч.: В 2-х т. М., 1990. Т.1. С.268-269.
109. Ницше Ф. Так говорил Заратустра. Спб., 1911. С.24.
110. Нямцу А. Идеи и образы Нового Завета в мировой литературе. Черновцы: Рута, 1999. 328 с.
111. Нямцу А. Поэтика традиционных сюжетов. Черновцы: Рута, 1999. 176 с.
112. Нямцу А. Миф. Легенда. Литература. Черновцы: Рута, 2007. С.399.
113. Панченко А. Топика и культурная дистанция // Историческая поэтика. Итоги и перспективы изучения. М., 1986.
114. Парахонский Б. Язык культуры и генезис знания. К., 1988. С.100.
115. Платон. Избранные диалоги. М., 1965. С.81.
116. Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. 392 с.
117. Потебня А. Теоретическая поетика. М.,1990.
118. Потебня А. Из записок по русской граматике. 1958. Т.1-2. С.20.
119. Прибатень Ю.А. Перекладацькі помилки при відтворенні заголовків художніх творів // Мовні і концептуальні картини світу. К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2005. Вип.18. Кн..2. С.89-93.
120. Прибатень Ю.А. Семантика і структура назв художніх творів як перекладацька проблема // Мовні і концептуальні картини світу. К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2006. Вип. 19 С.210-215.
121. Прибатень Ю.А. Модель соціуму у Д.Свіфта і М.Салтикова-Щедріна (на матеріалі «Подорожі Гуллівера» та «Історії одного міста») // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія «Літературознавство». Тернопіль: ТНПУ, 2008. Вип. 1. С.183-193.
122. Прибатень Ю.А. У кривому дзеркалі вчинків і намірів (персоно сфера Д.Свіфта й М Салтикова-Щедріна) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія «Літературознавство». (24). Тернопіль: ТНПУ, 2008. Вип.2 С.262-274.
123. Прибатень Юлія. Проблема сатири в навчальних планах для вищих навчальних закладів // Філологічні семінари. Теорія літератури у вищій навчальній школі. К.: ВПЦ "Київський університет", 2008. Вип. 11. С.171-176.
124. Пригодій С. Українська філософія серця та американський трансценденталізм. К., 2002.
126. Пригожин И., Стенгерс И. Возвращенное очарование мира // Природа. 1986. №2. С.87-89.
127. Рашенбах Б. О логике триедности // Вопросы философии.. 1990. №11. С.169.
128. Рікер П. Сам як інший. Пер. з франц.. К., 2002. С.53-54.
129. Рильський М. Мистецтво перекладу: Статті, виступи, нотатки. Київ: Рад. пись­менник, 1975. 343 с.
130. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. К., 1998.
131. Салтиков М. Історія одного міста. Пер. з рос. А.Хуторяна. К., 1989. С.213.
132. Салтыков-Щедрин М. Собр. соч.: в 20-ти т. М., 1975. Т.13. С.507.
133. Салтиков-Щедрин М. Полн. собр. соч. и писем. М., 1969. Т.6. С.370.
134. Свіфт Д. Мандри Лемюеля Гуллівера. К., 1976. С.212.
135. Святе Письмо (за редакцією Василя Барки, Ігоря Костецького та Михайла Ореста). Рим, 1992.
136. Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. 634 с..
137. Сопоставительное литературоведение: подходы, критерии, опыт. Витебск, 1990.
138. Тендитник М. Ответственность таланта: О творчестве Валентина Распутина. Иркутск, 1978. С.32-38.
139. Типологія української та американської літератур на порубіжжі ХІХ-ХХ сторіч (упор. С.Пригодій). К., 2004-2005. Ч.1-2.
140. Тодоров Ц. Введение в фантастическую литературу. М., 1997.
141. Тойнби А. Постижение истории. М., 1991.
142. Топер П. Перевод в системе сравнительного литературоведения. М., 2000.
144. Тюпа В. Онтология коммуникации // Дискурс. Новосибирск. 1998. №5. С.7.
145. Українська література в системі літератур Європи і Америки (ХІХ-ХХ ст.) / Відп. ред. Д.С. Наливайко. Київ, 1997. 264 с.
146. Ушкалов Л.В. Жанровая природа диалогов Г.Сковороды в связи с «сократическими» диалогами Платона // Отечественная философская мысль ХІ ХVІІ ст. и греческая культура. Сб. научных трудов. К.: Наукова думка, 1991. С.281.
147. Фейєрбах Л. Избр. соч.: В 3 т. М.: Мысль, 1955. Т.1. С.203.
148. Фатеева Н. Интертекст в мире текстов. Контрапункт интертекстуальности. М., 2006.
149. Франко І. Влада землі в сучасному романі // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1980. Т. 28. С. 176-195.
150. Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. творів: У 50 т.. Київ: Наукова думка, 1981. Т. 31 С. 45-119.
151. Франко І. Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах // Зібр. тво­рів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1981. Т. 31. С. 33-44.
152. Фройд З. Вступ до психоаналізу. К., 1998.
153. Фуко М. Слова и вещи: археология гуманитарных наук. М., 2003. С.334.
154. Фуко М. Що таке автор? // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. (за ред. М.Зубрицької). Львів: Літопис, 1996. С.442-456.
155. Холтон Д. Тематический анализ языка науки. М., 1981.
156. Хоффман Э. Искусство потерь или Опыт жизни в новом языке // Иностранная литература. 2003. №1. С.225.
157. Цвейг С. Шахматная новелла // Цвейг С. Собр.соч.: В 4-х т. М., 1982. Т.1. С.457.
158. Черниговская Т., Деглин В. Проблема внутреннего диалогизма (нейрофизиологическое исследование языковой компетенции) // Труды по знаковым системам. Тарту, 1984. Т.17. С.35.
159. Чижевський Д. Культурно-історичні епохи // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. Київ, 1994. Кн. 3. С. 609-620.
160. Чижевський Д. Українське літературне бароко. К., 2003.
161. Чижевський Д. Порівняльна історія слов'янських літератур. Київ: ВЦ "Акаде­мія", 2005. 288 с.
162. Шевченко Т. Твори: У п’яти т. К., 1971. Т.5. С.108.
163. Шигарев Г. Физиологические основы и психологические особенности человеческих переживаний // Эстетика и жизнь. М., 1973. Вып.2. С.139.
164. Шкандрій М. Літературознавство і постколоніалізм // Українське літературознавство. Львів, 2003. Вип.65.
165. Шлегель Ф. Суждения, мысли и идеи о литературе и искусстве // Литературные манифесты западных романтиков. М., Изд-во Московского ун-та, 1980. С.124.
166. Шмид В. Наратология. М.: Языки славянской культуры, 2003. С.41-42.
167. Шорохова Е. Проблема «Я» и самосознание // Проблемы сознания. М., 1960. С.222.
168. Юнг К.Г. Психология бессознательного. М., 1998.
169. Эко У. Сказать почти то же самое. Опыты о переводе. М., 2006. С.7.
170. Янашек-Иваничкова X. Некоторые новые тенденции в компаративистике // Сравнительное литературоведение и русско-польские литературные связи XX века. М., 1989.
171. Ямпольский М.Б, Память Тиресия. Интертекстуальность и кинематограф. Москва: РИК "Культура", 1993. 456 с.
172. Ямпольський М. Литературный канон и теория «сильного» автора // Иностранная литература. 1998. №12. С.220.
173. Abrams M.H. The Mirror and Lamp: Romantic Theory and Critical Tradition. New York: Oxford University Press, 1953. P.46.
174. Antologia zagranicznej komparatystyki literackiej / Pod red. H. Janaszek-Ivaničkovej. Warszawa: Instytut Kultury, 1997. 328 s.
175. Bakula B. Historia i komparatystyka. Szkice o literaturze i kulturze Europy Srodkowo-Wschodniej XX w. Poznań Uniwersytet im. A. Mickiewicza, 2000. 188 s.
176. Bassnett S. Comparative Literature: A Critical Introduction. Oxford: Blackwell, 1993. 183 p.
178. Beveniste Ė. Problèmes de linguistique générale. Paris, 1966. P.82.
179. Bobrownicka M. Problematyka modernizmu w literaturach słowianskich // Modernizm w literaturach słowiańskich (zachodnich i południowych): Prace Krakowskiego ośrodka slawistycznego poswięcone VII Międzynarod. kongresowi slawistów w Warszawie w r.1973. Wrocław, Warszawa, Kraków, Gdańsk: Zakład narod. im. Ossolińskich, PAN, 1973. S. 5-23.
180. Brunetière F. Théâtre complet de M.Auguste Vacquerie // Revue des Mondes. 1879. 15 juillet.
181. Clements, R.J. Comparative Literature As Academic Discipline: A Statement of Princi­ples, Praxis, Standards. New York: Modern Language Assotiation of America, 1976. 342 p.
182. Culler J. On deconstruction: Theory and criticism after structuralism. Ithaca, New York: Cornell Univ. Press, 1983. 307 p.
183. Culler J. Structuralist poetics: Structuralism, linguistics and the study of literature. Ithaca, New York: Cornell Univ. Press, 1975. XIX + 301 p.
184. Fokkema Douwe W. Historia literatury: Modernizm i postmodernizm / Przeł. H. Janaszek-Ivaničkova. Warszawa: Instytut Kultury, 1994. 72 s.
185. France A. La vie littéraire. Paris, 1949. T.5. P.160.
186. Frye N. The Secular Scripture: A Study of the Structure of Romans. - Cambridge (Mass.). London: Harvard Univ. Press, 1976. IX + 199 p.
187. Frye N. Anatomy of criticism: Four Essays. Princeton, 1957.
188. Guillen C. The ChalUenge of Comparative Literature // Transl. Cola Francen. Cam­bridge: Harvard Univ. Press, 1993.
189. Heidegger M. Vorträge und Vorsätze. Pfüllingen, 1999. P.126.
190. Husserl E. Cartesiennes. Paris, 1931. P.78.
191. Janaszek-Ivaničkova H. O współczesnej komparatystuce literackiej. Warszawa: PWN, 1988. 254 s.
192. Jauss H. R. Historia literatury jako porowokacja / Przeł