ПОСТМОДЕРНІЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ, ПОЛЬСЬКІЙ ТА РОСІЙСЬКІЙ ПРОЗІ: ТИПОЛОГІЯ ОБРАЗУ-ПЕРСОНАЖА

Краткое описание

ВОЛИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

На правах рукопису

ЛАВРИНОВИЧ Лілія Богданівна

УДК 82-3=16:7.038.6

ПОСТМОДЕРНІЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ, ПОЛЬСЬКІЙ ТА РОСІЙСЬКІЙ ПРОЗІ: ТИПОЛОГІЯ
ОБРАЗУ-ПЕРСОНАЖА

10.01.05 порівняльне літературознавство

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Колошук Надія Георгіївна,
кандидат філологічних наук,
доцент

ЛУЦЬК - 2002

ЗМІСТ

ВСТУП ............................................................................................. С. 3
РОЗДІЛ 1. ЛІТЕРАТУРНИЙ ПОСТМОДЕРНІЗМ
В УКРАЇНСЬКІЙ, РОСІЙСЬКІЙ ТА ПОЛЬСЬКІЙ
ЛІТЕРАТУРІ: ТИПОЛОГІЯ ТА НАЦІОНАЛЬНІ
ОСОБЛИВОСТІ................................................................................ С. 19
РОЗДІЛ 2. ОНТОЛОГІЧНІ ПАРАМЕТРИ
ПОСТМОДЕРНОГО ПЕРСОНАЖА........................................... С. 47
2.1. Екзистенційна проблематика в постмодерністській прозі:
чи можливий вибір в абсурдному світі (Т.Конвіцький, Л.Петрушевська, О.Забужко)? ......................... С. 47
2.2. Норма і межа людини: постмодерне вирішення
(Вен.Єрофеєв, Ю.Іздрик, Є.Пільх) ........................................... С. 74
2.3. Метафора зникнення персонажа в сучасній прозі:
мотив деперсоналізації особи
(А.Бітов, П.Гуелле, Ю.Андрухович) ....................................... С. 97
РОЗДІЛ 3. ОБРАЗ ПОСТМОДЕРНОГО ПЕРСОНАЖА
В ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ:
ТИПОЛОГІЯ І КОРЕКТИВИ........................................................ С. 128
ВИСНОВКИ...................................................................................... С. 149
БІБЛІОГРАФІЯ ............................................................................. С. 157

ВСТУП

У вітчизняному літературознавстві все частіше висловлюється думка про постмодернізм як культурну епоху, всупереч оцінці цього феномену як інтелектуальної фікції/забавки чи як факту тотальної стильової поліфункціональності художніх текстів, епоху, закономірну у своїй з’яві, що, за слушною заувагою Д. Наливайка, виходить... з інших епістемологічних та естетичних засад і створює іншу [відмінну від модерністської Л. Л.] загальну парадигму літератури” [135, 48]. Постмодернізм, на думку Ю.Андруховича, - це єдино можливий сьогодні спосіб мистецького вислову”, світова культурна ситуація, від якої нікуди не подітися” [7, 66].
Загалом постмодерна культурна епоха оцінюється як кризовий, перехідний етап нуртування й пошуку нових орієнтирів, епоха, до якої важко дібрати критерії цілісних сталих художніх систем” через те, що вона сама знаходиться в точці перелому й вибору шляху”[129, 5]*. Ці тенденції впливають і на літературно-художні практики, й на літературознавчу теорію, суть яких у найзагальнішому вигляді полягає в реконструкції ідейно-ціннісної парадигми епохи модернізму та попередніх мистецьких епох, в утворенні нового способу бачення людини і світу, принципово відмінного від попереднього. І в зарубіжній, і в українській науці феномен постмодернізму досліджується в багатьох аспектах. Різним, неоднорідним є й ставлення до цього феномену: від апологетики [100] до категоричного неприйняття постмодернізму як лжеестетичного чи вторинного явища [84; 185; 217]. Причини розбіжностей у поглядах полягають, по-перше, в маніфестованій невизначеності, розмитості феномену постмодернізму, по-друге, в часовій незавершеності цього явища і, по-третє, у великій популярності терміна постмодернізм”, у котрий, як спостеріг Д.Барні, кожний вкладає свій зміст” [11, 11]. Настав час рішуче долати стереотип упередженості щодо літературного постмодернізму. Це законний предмет для наукових досліджень, який має право на цілісний та глибокий аналіз як літературно-мистецька епоха.
Окреслимо основні онтолого-епістемологічні координати та естетичні засади епохи постмодернізму.
В онтологічній площині феномен епохи постмодернізму визначається як
осмислення факту неможливості конструктивного впливу людини на реальність, котра не лише не піддається людським зусиллям переробити її, а й не вміщається ні в які теоретичні схеми” [121, 237]. Постмодерністська ситуація в онтології результат зростаючого творення симулятивних дійсностей, що мають ознаки реальних у науці, засобах масової інформації, масовому мистецтві, в Інтернеті. Це універсальне творення множинних світів ускладнює спроби розрізнити справжню і симулятивну дійсності, а невпинно прогресуюче нарощення останніх призводить до втрати уявлення індивіда про реальність химерну, мінливу, аморфну. Саме такий стан дав право філософам визначити нинішній час як прецесію симулякрів” (Ж. Бодріяр), тобто заміну власне реальності гіперреальними симулятивними моделями й кодами, або ж як кінець сучасності” (Ж. Ф. Ліотар), що полягає в тотальному занепаді метанаративів і відставанні” особи від часу, який зірвався з ланцюга історії”.
Епістемологічні координати епохи постмодерну, що випливають з окресленої онтології, є реакцією на кризу казуально-аналітичної, раціонально-просвітницької методології, інструментарій якої не придатний для вирішення нагальних проблем сучасної особи. Ряд філософсько-культурологічних концепцій сьогодення розглядає цю кризу насамперед у її зв’язку з мовою, в якій, за словами Т.Гундорової, закріплюється і виявляється претензія на універсальність і тотальність значень, сформульованих суб’єктом свідомості” [44, 28], що, у свою чергу, веде до абсолютної влади тексту /письма над особою. Звідси мовні концепції Ю.Крістєвої (теорія інтертекстуальності), Ж.Дерріди, за яким поза текстом нічого немає” [див.: 186, 162], Р.Барта (мова противник, смерть автора), П. де Мана (ідея фіктивності літератури), У.Еко (відкритий твір”), М.Фуко (археологія знання”), Д.Фоккеми (нонселекція як принцип виробництва тексту) тощо.
Інша епістема постмодерну релятивізм людського знання, причому релятивізм, що трактується як гуманізм. Німецький теоретик постмодерну Ганс Кюнг ставить ці категорії поруч, оцінюючи нинішню епоху в її зіставленні з новочассям: Релятивістське, гуманне ставлення до домінуючих сил модернізму” [102, 224]. Перше стало необхідною умовою існування другого і навпаки. Адже абстраговано-абсолютний гуманізм надто легко може перетворюватися на свою протилежність, як неодноразово показував досвід ХХ століття.
В естетико-культурологічній площині епоха постмодернізму означується стиранням меж між різними сферами духовної культури (філософією, мистецтвом, літературою) і між стійкими у своїй протилежності, як здавалося до цього часу, дихотомічними парами прекрасне потворне”, трагічне комічне”, високе - низьке”, сакральне профанне”, серйозне ігрове”, центральне маргінальне”, руйнівне творче” й под., усвідомленням факту вторинності, алюзивності, цитатності творчої свідомості, орієнтацією на ідеологічну незаангажованість. Постмодерна епоха час продукування принципово відкритих, інтертекстуальних, поліморфних дискурсів, які перебувають у швидкоплинному контексті і можуть химерно переплітатися між собою.
Як загальноцивілізаційне, планетарне явище постмодерн охоплює всі сфери людського існування науку, господарство, мистецтво, політику, суспільні інституції тощо. Проте гетерогенні регіональні культури формують неоднорідні рецептивні моделі, форма і якість яких залежить, у першу чергу, від нагромадження культурного досвіду регіону, набутків його попередніх духовно-суспільних епох. Більше того, ці моделі, попри наявність однакових складових (що закономірно, бо культурні регіони не є замкненими системами), різнорідні через існування стійкої домінанти, притаманної саме тому чи іншому регіону.
У критичному дискурсі в цьому сенсі виділяються три найпотужніші регіональні моделі епохи постмодернізму: північноамериканська, західноєвропейська та східно/центрально/південноєвропейська [див.: 170]. З перспективи сьогодення видається вразливою думка американського філософа Фредріка Джеймсона, висловлена ним у ряді статей 1980-х початку 1990-х рр. (Політика теорії: ідеологічні погляди у постмодерністичних дебатах”, Постмодернізм та суспільство споживачів”, Постмодернізм чи культурна логіка пізнього капіталізму” та ін.), де філософ оцінює постмодернізм як явище, притаманне винятково постіндустріальним, високорозвиненим країнам [див.: 77; 168]. Загального визнання нині набуває твердження про постмодерну культуру як результат не лише тотальних технологій, але й тотальних ідеологій. Угорський мислитель М. Сегедь-Масак у праці Постмодерність і посткомунізм” [162, 17-20] обстоює думку про спорадичні випадки досить ранніх, у зіставленні з західноєвропейським та американським, проявів поетики постмодернізму в художній літературі країн Східної Європи.
Проте цей дослідник, услід за Ф.Джеймсоном, необхідною умовою існування чітко оформленого постмодернізму” вважає суспільство розумного, критичного споживання” [162, 19], а постмодерністські концепції на ґрунті культури посткомуністичних країн трактує як запозичені, такі, що постфактум спроможні допомогти зрозуміти культуру Східної Європи” [162, 18] за комуністичних часів завдяки постмодерному переписуванню історичних сюжетів” [162, 19]. Схожі твердження висловлював і голландський критик Д.Фоккема, коли вів мову про народження постмодернізму в американській літературі й розповсюдження його (через заокеанський вплив) на європейський континент [216, 81].
Погоджуємося з думкою про необхідність відкинути тезу щодо вторинності, запозиченості східноєвропейського постмодернізму. За твердженням відомого румунського компаративіста А.Діми, будь-які зовнішні культурні впливи не можуть бути актуальними в універсумі національної літератури без виникнення внутрішніх передумов (суспільно-історичної парадигми й відповідного духовного клімату в країні): впливи лише допоміжний фактор, певний імпульс до виникнення в потрібний момент типологічно схожого явища” [54, 157]. Саме так відбувається в літературах країн Східної, Центральної та Південної Європи: у формуванні дискурсу постмодернізму зовнішні впливи (звичайно, їх присутність виключити неможливо) абсорбуються в національні літератури лише за умови наявності в них споріднених процесів. Це, зокрема, стосується української, білоруської, угорської, румунської та інших національних літератур. Проте далеко не завжди можна говорити про винятково західні впливи на процес каталізації постмодернізму в постсоціалістичних країнах. З іншого боку, варто погодитися з польським дослідником М.Домбровським, котрий пропонує розділяти ситуацію постмодернізму на два русла: окремо вести мову про естетику постмодернізму й окремо про постмодерністську цивілізацію [див.: 212, 230].
Найбільш узагальнено постмодерну свідомість можна визначити як реакцію спротиву тотальним впливам на різного рангу суб’єктів культури. Оскільки ці впливи походять з багатьох джерел, то й реакція на них багатопланова. Окрім загальноцивілізаційних векторів постмодерністської свідомості (осмислення безперспективності пріоритету раціоналізму Нового часу, втрата довіри до традиційної концепції історії, реакції на владу над людиною інформаційно-технологічних здобутків цивілізації) існує не менш потужний вектор осмислення згубної дії будь-яких ідеологічних міфів. Саме цей, питомо східноєвропейський, вектор постмодернізму виник відносно самостійно і розвивався паралельно з іншими. Можна погодитися з М.Епштейном, котрий вважає, що комунізм” у тому вигляді, як він існував у СРСР, цілком постмодерне явище. У статті Джерела і сенс російського постмодернізму” [198, 166-188] дослідник проектує введене в науковий обіг французьким філософом Ж.Бодріяром поняття симулякр” (правдоподібна подоба”, підробка”) на радянську дійсність. Симулятивні проекти комунізму, спрямовані на творення образів підробок (міфологеми щасливого дитинства”, життя в ім’я великої мети”, багатого побуту радянського трударя” й под.) замінили справжні реалії. Образ сфальсифікованої (симульованої) історії замінив реальну історію, образ типового героя” соцреалізму справжню людину. Тому перші зразки східнослов’янського постмодернізму були своєрідною реакцією на панування тотальної комуністичної гіперреальності у найрізноманітніших сферах її прояву. Коли ж постмодерністські вчення прийшли в Східну Європу (переважно з Франції та США), ці культури були готові швидко сприйняти і вкоренити їх на своєму ґрунті (що знову-таки підтверджує думку про присутність типологічно споріднених явищ у культурі східноєвропейських країн).
Стосовно двох інших регіональних моделей постмодернізму американського та західноєвропейського, то необхідність їх диференціації випливає з наявності в цих культурах неоднакових світоглядних домінант у рецепції нової культурної парадигми. Коли рушійною силою виникнення західноєвропейського постмодернізму був насамперед гносеологічний фактор, то формування американського викликали переважно онтологічні чинники. Пояснимо цю думку. Західна Європа віддавна є регіоном чи не найпотужнішого нагромадження й найбурхливішого розвитку цивілізаційного досвіду: різні культурні епохи, накладаючись одна на одну, створюють своєрідний палімпсест і породжують полісемантичність та інтертекстуальність самої культури як цілісності. Культ художньої літератури, мистецтва, філософії, науки, віддавна притаманний цьому регіонові, перетворився на свою протилежність, втративши здатність активно впливати на органічне становлення навколишнього світу. Як зазначає німецький філософ П.Козловський, будь-яка духовна подія має потребу в культурі, щоб мати сенс та стати реальною у соціальному аспекті” [86, 273], проте, посилаючись на Р.Гвардіні, він продовжує: ”Наш час не має більше жодного загальновизнаного культурного центру” [86, 274]. Більше того, втративши свою істинність”, духовну вищість, культурні цінності стали частиною низького”, профанного життя. За словами Г.Маркузе, сила витворів інтелектуальної культури перебрала на себе вигляд добре знайомих товарів” [125, 78-79], що, без сумніву, призвело до профанізації її здобутків. Усвідомлення відсутності стійкої опори в культурі, тиражування її надбань, дезорієнтація окремої особи як суб’єкта культури це, на наш погляд, домінанта західноєвропейського постмодернізму. Не випадково найпотужніші філософські концепції епохи постмодерну мають західноєвропейське коріння (Франція, Німеччина, Італія). Саме тут постмодерний стан культури був відрефлектований і зведений у ранг теорії.
Північноамериканський постмодернізм натомість має іншу основу онтологічну. Він пов’язаний, насамперед, з крахом пресловутої американської мрії”, через культивування якої втрачалася власне особа не така одновимірна, як її зображення у пропонованих їй рекламних проспектах; по-друге, з тим, що, як виявилось, попри покладання на демократичні свободи, в розвиненій індустріальній цивілізації панує комфортабельна, спокійна, помірна, демократична несвобода, свідоцтво технічного прогресу”[125, 1]. Один із впливових сучасних теоретиків літератури Ч.Ньюмен зазначає з цього приводу: Постмодернізм стає понадісторичним бунтом без героїв проти беззастережно новаторського інформативного суспільства”[цит. за: 50, 69]. Таким чином, американський постмодернізм виник, у першу чергу, як нонконформістський рух, спрямований проти засилля технічної, комп’ютерної цивілізації, проти її панування над людиною. Цікаво, що американський варіант філософської рефлексії постмодернізму (П. де Ман, Ф.Джеймсон, Р.Рорті та ін.) взяв за основу західноєвропейські теорії (насамперед постструктуралізм та деконструктивізм). Це говорить не про відсутність постмодернізму в американській літературі до запозичення західноєвропейських ідей, а про органічну його вжитість у невідрефлектовану постмодерністську ситуацію. Саме ця риса зближує американський постмодернізм з багатьма національними варіантами постмодернізму у Східній Європі, зокрема з російським та польським.
Таким чином, постмодернізм як загальноцивілізаційний феномен це культурна епоха зі стійкою світоглядною парадигмою, і на ґрунті різних суспільно-культурних регіонів ця парадигма виявляє свою варіативність. Постмодернізм як стан культури, епоха в розвитку цивілізації визначається ситуацією втрати довіри до автентичності всіх культурних концепцій чи стилістичних манер художнього письма”[166, 14] і є епохою перевідкриття суб’єктивного світу людини”, який був утрачений у всеоб’єктивуючих теоріях я” епохи модерну”[86, 266]. Як усе це репрезентується в художній літературі?
Панівний вияв постмодерністської епохи - напрям постмодернізму, одна з головних прикмет якого в літературі та мистецтві феномен втрати авторитету автора і розмивання поняття суб’єкта нарації. Художній напрям як стрижень епохи, що визначається головними тенденціями її розвитку, органічно пов’язаний з певною формою втілення цих тенденцій. Як зазначає М.Моклиця, завдяки глибинній спорідненості явищ ... виникає формальна спільність, яку ми завбачаємо у вигляді стильових рухів”[131, 168]. Виходячи зі сказаного, базовим пунктом ідентифікації постмодерністських творів повинні бути, в першу чергу, не стильові домінанти, а найзагальніші способи втілення авторської свідомості в тексті й, насамперед, спосіб творчого осмислення письменником концепції людини і світу (найважливішої проблеми, яку артикулює художня література від своїх початків). Адже культура, як зазначає П.Козловський, це, передусім, самотлумачення суспільства та тлумачення людської суб’єктивності”[86, 266]. Саме за певним тлумаченням людського я” і розмежовуються культури.
Тому не зовсім переконливою видається теза про обмеження постмодерністської літератури стильовими рамками. Стиль формальне, до того ж індивідуально авторське вираження інтенцій культурної епохи. Уніфікація стилю на догоду певним штампам призводить до збіднення художньої вартості твору, а якщо йдеться про таку уніфікацію в межах певної культури (наприклад, соцреалізм), то це вже загроза для її існування. Звичайно, можна говорити про найзагальніші стильові ознаки, притаманні певній мистецькій епосі, проте не варто вишукувати весь набір таких стильових характеристик у конкретному художньому тексті чи в окремого художника. Слід враховувати основоположні світоглядно-психологічні настанови, які керують письменником у процесі творення (згідно з особистісними естетичними нормами, світобаченням, відповідно до міри таланту, зрештою). ...Світогляд не мусить виявлятися у формі концепції, твердить польський дослідник, адже по суті він атеоретичний і, власне, тому дістає найрізноманітніші форми вираження, уможливлює зіставлення між собою і зведення до спільного знаменника” різних з точки зору форми і позірно гетерогенних витворів культури” [27, 7].
Якщо з цієї позиції вести мову про основні риси літературного постмодернізму, то це: 1) втрата віри у вищий сенс людського існування; 2) заперечення пізнаваності світу, релятивізм; 3) розгубленість індивіда перед власною екзистенцією; 4) погляд на повсякденну дійсність як на театр абсурду; 5) орієнтація на ідеологічну незаангажованість; 6) поглиблена рефлективність; 7) іронічність та самоіронічність; 8) епатажність (з погляду традиційно-обивательського); 9)інтертекстуальність, діалогізм, амбівалентність (як світоглядні позиції); 10) акцентування на маргінальному (у значенні: межовий, опозиційний до центрального), яке переходить у стан центрального/типового та ін.
Названі ознаки постмодернізму є узагальненням досвіду закордонних та вітчизняних авторів, і ними будемо послуговуватись як робочою версією” сучасного стану літератури. Ці ознаки є універсальними, вони притаманні усім національним культурам, де наявна художня рефлексія з приводу постмодерної ситуації. Проте в кожній країні постмодернізм набуває специфічних рис, що виявляється в долученні до світового феномену оригінальних ознак і в поєднанні перелічених характеристик у кожній національній літературі в різних пропорціях і варіаціях.
У сучасному українському літературознавстві, зокрема в критиці, склалася досить стійка тенденція вести мову про дискурс постмодернізму передусім у теоретичному плані, і найвагоміша частина цього дискурсу пов’язана з визначенням меж, обґрунтуванням якісних характеристик цього явища, введенням у науковий обіг парадигми постмодерністських дефініцій і т. ін. З одного боку, це закономірно, бо теоретико-понятійна база постмодернізму, як слушно зауважує А.Мережинська, знаходиться в стадії становлення, містить ряд протиріч та істотно змінює свої стратегії в 60-70 й 80-90-і роки”[129, 14]. З іншого боку, дослідники вказують на частковість та вторинність українського літературного постмодернізму: Постмодернізм ... залишається в нас найперше дискусією та дискурсією розмовою та есеєм; відсутній перетин їх зі звиклим художнім текстом (постмодернізм без Еко, без Зюскінда, без Кортасара, без Фаулза) тому залишається, найперше, цариною елегантної інтелектуальної фікції...” [166, 15]. Український літературний постмодернізм аналізують недостатньо, вбачаючи в ньому часто явище нав’язане, несамодостатнє, швидкопроминальне, авангардно-епатажне, відтак десь і неповноцінне.
Такі тенденції є безпідставними, і дослідження вітчизняних літературознавців, присвячені проблемам українського літературного постмодернізму, слугують тому доказом. У цьому ряду варто назвати насамперед праці Т.Гундорової, котра аналізує український постмодерн у контексті теорії постколоніалізму[39-43], досліджує варіанти співвідношень між явищами національної ідентичності та постмодернізму в сучасній українській літературі [40; 42], розглядає феномен бубабізму” як питомо український варіант постмодерну [39] тощо. У коло зацікавлень Н.Зборовської входить гендерний аспект літературного постмодернізму, який вона досліджує на матеріалі творів О.Забужко, О.Ульяненка, Є.Пашковського, Ю.Андруховича, М.Бабака та ін. [69]. Р.Харчук узагальнює перші спроби систематизації нинішнього літературного процесу, побіжно звертаючись до соціального аспекту самовияву літературного постмодернізму в сучасному суспільстві [191]. У дослідженнях І.Старовойт ідеться про український постмодернізм у критичному та художньому дискурсах. Ведучи мову про останній, дослідниця, зокрема, звертає увагу на посилення естетики есеїзації та автотематизм художнього мислення в українському літературному постмодерні [173-174]. Інше русло досліджень реінтерпретація попередніх культурних епох та творчості їх чільних представників з постмодерністських світоглядних позицій. Це передусім роботи Т.Гундорової[44], котра у вказаному ключі перепрочитує” ранній український модернізм; В.Агєєвої[1], об’єктом дослідження якої стала творчість Лесі Українки; Д.Затонського[66], який звертається до постмодерної інтерпретації творчості Ф.Рабле та ін.
Значна увага в сучасному українському літературознавстві приділяється й дослідженню теоретичних питань постмодерністської художньої практики. Це, зокрема, праці С.Андрусів, яка визначає постмодернізм як ланку в ланцюгу історико-культурних епох [4], І.Фізера, котрий окреслює онтолого-епістемологічні координати нинішньої цивілізаційної епохи та розмірковує з приводу термінологічної відповідності поняття постмодернізм” аналізованому феномену[185], Ю.Ільчук(Радіонової) та С.Руссової, у статтях яких досліджується проблема автора в постмодерністській літературі[79; 160], Р.Семківа, котрий розглядає проблему постмодерністської іронічності та гри в літературу”[165] тощо. Ґрунтовними видаються дослідження українських та зарубіжних літературознавців, присвячені проблемам зарубіжного постмодернізму. Серед них варто відзначити, зокрема, праці Б.Бігуна, який на матеріалі західноєвропейських та американських романів 80-х рр. ХХ століття досліджує постмодерністський образ світу[16-17], А.Мережинської (предметом дослідження авторки є художня парадигма постмодернізму як перехідної епохи в російській літературі 80-90-х рр. ХХ століття: простежується процес пошуків нової концепції людини, художня модель світу, міфологічна інфраструктура російської прози тощо)[129], Б.Бакули, який досліджує постмодерне перепрочитання каркасу історії в сучасному польському історичному романі [9], М.Липовецького [111], З.Краснодембського [95], В.Болєцкого [209], К.Уніловського [230], М.Епштейна [200], І.Скоропанової [168] та ін.
Проте нині в українському літературознавстві майже відсутні дослідження українського літературного постмодернізму в компаративному аспекті. Доцільність розгляду трьох національних постмодернізмів українського, російського та польського визначається як мінімум двома факторами. По-перше, польсько-українські та російсько-українські культурні взаємозв’язки це традиційно важливо: заінтегрованість української культури на заході в польську, а на сході в російську (як і навпаки) факт доконаний, загальнозрозумілий. Проте нас насамперед цікавить український літературний постмодернізм у контексті польського та російського, бо таке зіставлення може дати вагомі аргументи на його користь у дискусії з приводу самодостатності/неповноцінності” означеного феномену на вітчизняному ґрунті. У порівнянні з масовим російським та відрефлектованим польським, український постмодерн ніби програє”. На наш погляд, це хибна думка. Щоб довести її хибність, звертаємося до зіставлення національних літератур в аспекті образу-персонажа. Результативність такого підходу випливає з уявлення про художній образ-персонаж як про фундаментальну категорію літературознавства, що визначає природу, форму і функції літературно-художньої творчості. Про першорядність вивчення цієї категорії говорить той факт, що вона є багатоаспектною вічною” проблемою літературознавства, такою, що від її вирішення залежить розуміння і тлумачення десятків інших літературознавчих понять.
Причиною постійної відкритості” проблеми образу-персонажа до все нових перепрочитань є, по-перше, невичерпність, багатозначність, подеколи парадоксальність самого явища, що може сполучати в собі несумісне, по-друге, той факт, що художній образ історично змінна величина, і вирішальний вплив на неї має живий літературний процес. В міру розвитку мистецтва змінюються співвідношення дійсності та вимислу, реальності та ідеалу, загального та індивідуального, раціонального та емоційного, соціального та біологічного, закономірності та випадковості, свободи та необхідності, мови розмовної і мови художньої літератури і т. д.” [169, 245]. Образ-персонаж як засіб естетичного освоєння світу не може залишатися сталим під впливом зміни суспільно-естетичних парадигм. Образ у культурі античності не тотожний образові бароко, романтичний образ відрізняється від модерністського. Таким чином, слід говорити про взаємозв’язок між базовими літературознавчими категоріями стилю, літературного напрямку, ширше культурної епохи і категорією художнього образу, ба більше: саме за типом творчого осмислення людини, конкретним втіленням якої в художньому творі є образ персонажа, й розрізняються літературні епохи.
Вибрані для аналізу в дисертаційному дослідженні твори знаменують перелом у національних літературах, перехід від реалізмоцентричної та модерністської парадигми до естетики постмодернізму. Це виявляє себе насамперед у розвінчуванні соцреалістичних і модерністських міфів, у посиленні екзистенційної домінанти, в акцентуванні на маргінальному в різних його проявах, у зміні традиційної поетики. Стратегія постмодерного письма полягає в тому, що образи характерів і обставин у художньому творі займають значно менше місця, ніж у попередні епохи. Акцент переноситься на інші типи образи світу, образи деталей і т. і. Те саме стосується й фабульного ряду, котрий у постмодерній літературі балансує на межі реальності та уявлення про неї. Проте, попри невизначеність персонажа як такого, можна стверджувати, що репрезентовані в дисертаційному дослідженні письменники виходили із завдання представити героя свого часу, котрий не завжди виглядає як цілісна особа. Щодо питання про термінологічну зіставність літературознавчих термінів персонаж” і герой”, дисертант притримується думки про їхню рівноправність. Відповідно у дослідженні вони використовуватимуться як синоніми.
Таким чином, актуальність роботи виз

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження підтверджує неодноразово дискутовану різними критиками тезу про питомість/запозиченість і своєрідність/вторинність постмодерністських явищ у літературах України, Польщі, Росії: вони розвивалися в повоєнний час несинхронно, але поява постмодерністських тенденцій виглядає в кожній з них цілком закономірною і вмотивованою розвитком суспільно-історичних відносин та національних культурних традицій.
Зробивши вибір показових для літературного процесу останньої третини ХХ століття творів у російській, польській та українських літературах і проаналізувавши їх в аспекті типології образів-персонажів, можемо стверджувати, що в кожній національній літературі, де генетичні й міжкультурні зв’язки дуже давні, міцні й багатогранні, тим не менше практично нема прямих аналогій, запозичень і вторинності у творах, близьких за типологією героя. При всьому космополітизмі” постмодерних творів, кожен з авторів піднімає глибинні національні проблеми, і бачення їх відзначається рисами національного менталітету.
Спираючись на праці сучасних культурологів, ми вважаємо причинами, які породили й зумовили розвиток російського, польського та українського постмодернізму, такі фактори:
1.Одне з найпотужніших джерел російського постмодернізму симулятивна комуністична реальність повоєнних років, що виявила себе в дегуманізації суспільства та ідеологічному та естетичному еклектизмі. Російська постмодерна література представлена творчістю принаймні трьох генерацій митців, що вилилися у двох хвилях” кінця 60-х 80-х років і кінця 80-х 90-х років. Спільним для них є переосмислення сучасності на користь неієрархічного світобачення, визнання ілюзорності реального світу й реальності абсурду. Деконструкція міфів про російську інтелігенцію, національних героїв та історію посідає чільне місце в проблематиці цих творів.
У 90-і роки постмодерністська література Росії розгалужується на масову й елітарну. Масова здебільшого тиражує принципи постмодерної поетики в жанрах фентезі, детективу, історичного” роману-бестселлера тощо. Елітарна проза російського постмодерну різножанрова, багатоструктурна, багаторівнева: російська критика виділяє численні течії” та стильові манери від уже загальновідомих соц-арту й концептуалізму, чорнухи” й абсурдистського бріколажу до постреалізму”.
2. Польська постмодерна література виникла майже в той самий час, що
й російська, у 60-і 80-і рр. ХХ століття, але має інші літературні джерела й суспільні передумови розвитку. Постмодернізм кінця 60-х 70-х років у Польщі передусім епоха літературного переосмислення модерну: пародіювання модерністських стилів, доведення авангардної поетики до гіпертрофованих якостей і форм. Межа 70-х 80-х років, яка означилася в польській постмодерністській прозі заглибленням у поетику інтертекстуальності, стилізації, пародії й пастишу, змінилася затишшям у розвитку постмодерної літератури в середині 80-х років. З кінця 80-х постмодерна література у Польщі знову активно розвивається. Найепатажніший, авангардистський варіант польського постмодернізму цього часу творчість письменників, об’єднаних співпрацею в літературному журналі bruLion”. Самобутній варіант польського постмодернізму феномен прози малих вітчизн”, загальна тенденція якої пошук більш чи менш стійкої опори в мерехтливому та хисткому постмодерному світі.
3. Українська постмодерна література виникла значно пізніше, ніж російська чи польська, однак має тривалу передісторію. Химерна проза” 60-х 80-х років питомо український невідрефлектований варіант постмодернізму. Виникнення постмодерну на теренах української культури наслідок входження українського соціуму в контекст глобальних проблем сьогодення. Відрефлектована” українська постмодерна література 80-х 90-х років диференціюється в українській критиці й за ґенераційним принципом, і за орієнтованістю письменників на західну чи національну традицію. Проте основним у систематизації сучасної української прози стає в критиці територіальний принцип, за яким виділяються галицько-станіславська та київсько-житомирська школи, котрі культивують різні типи героїв. Загалом найяскравішою рисою української літератури різних шкіл та генерацій є акцентування на маргінальному, що переходить у стан типового.
Творчість більшості українських письменників важко співвіднести з конкретною постмодерністською манерою письма західних авторів: в кожному окремому творі суміщаються різні його варіанти. Найбільш європеїзованим варіантом постмодернізму є українська карнавальна метапроза, яка характеризується найнижчим рівнем елітарної герметичності й апелює до масового читача.
Домінуючі інтенційні вектори українського, російського та польського постмодернізму не однакові: вони передусім є результатом актуалізації національних культурних комплексів. Коли в російському постмодернізмі акцент ставиться на темі симулятивності міфологем та проблемі хаотичності російської душі” (В.П’єцух), то польський” постмодерний мотив це перепрочитання та руйнування стереотипів національної самосвідомості, а в українській літературі постмодернізм означується насамперед проблемою маргінальності особи. Спільним для польської та української постмодерних літератур є мотив переживання комплексу національної меншовартості, причому в польській літературі він потужніший.
У відповідності до проблемно-тематичних акцентів, артикульованих національними постмодернізмами, в кожній з літератур переважають певні жанрово-стильові її різновиди: однією з найпотужніших течій російського постмодернізму є концептуалізм, в українському та польському постмодернізмі чи не найяскравішою є романтична традиція. Український та польський варіанти постмодернізму, на відміну від російського, творяться швидше в регіонах, а не в центрі. Тому російському постмодернізмові загалом не притаманний характерний для польської постмодерни феномен літератури малих вітчизн, в Україні ж регіональні літератури активно розробляють і більш універсальні мотиви. Спільним для української, російської та польської літератур є явище диференціювання на західництво” і ґрунтівство”. Прозахідний варіант постмодернізму в кожній з національних літератур метапроза” 80-х 90-х років. Типологічно спорідненими в національних варіантах постмодернізму є й такі течії, як постреалізм та література екзегези”. Досліджувані національними літературами спільні тематико-проблемні пласти універсальні постмодерністські теми. Проте українська література у своїй самобутності є ближчою до польської, дедалі більше звертаючи увагу на набуті українцями за останні десятиріччя психологічні комплекси.
У межах постмодерністського напрямку можна вичленити існування трьох типів творчості романтичного, реалістичного та класицистичного, які синхронно виступають в сучасній культурній епосі і тим самим визначають неоднорідний характер літературного процесу. Особливістю класицистичного типу творчості є співвіднесення мистецтва зі сферою розуму, прагнення до нормативності, переважання ідеї над образом, тяжіння до замкнених та гармонійних форм. Романтичний тип творчості характеризується відчуттям розриву між ідеалом і дійсністю, переважанням фантазії в процесі образотворення, превалюванням емоційності над аналітичною узагальненістю. Реалістичному типові творчості характерне заглиблення в емпіричну дійсність з метою об’єктивного, достовірного її відтворення. Відповідно до типу мислення митця, в його творчості виявляє себе певний тип художнього образу-персонажа: імітаційний у класицистичному, креативний у романтичному та міметичний у реалістичному типі творчості. Образ персонажа у кожному з названих типів творчості на тлі постмодерної епохи визначається крізь призму понять нецілісність”, дезорієнтованість”, хаотичність”, сконструйованість”. У постмодерному перепрочитанні” кожен із типів творчості оновлюється, відкриваючи нові можливості для зображення людини і дійсності. Тому постмодернізм цілком закономірний етап у розвитку художньої літератури. Проте за своєю суттю це недовготривалий, кризовий етап нуртування у пошуках нових шляхів творчого самоусвідомлення людини.
Основні онтологічні виміри постмодерного персонажа, крізь які проступають базові параметри постмодерністської ситуації в культурі загалом, це екзистенційне забарвлення, посилена увага до маргінального та явище деперсоналізації особи.
У художній літературі постмодернізму екзистенційна проблематика посідає провідне місце. Показовими в цьому сенсі є твори поляка Т.Конвіцького, росіянки Л.Петрушевської та українки О.Забужко. Основні екзистенційні проблеми, артикульовані ними, спільні: проблема абсурдності світу, свободи/несвободи героя, проблеми вибору, страху і смерті. Кожен із письменників окреслює питомо національний варіант комплексу екзистенційних проблем. Л.Петрушевська зображує персонажів, не здатних вивищитися до рівня екзистенційних героїв”. Її цікавлять звичайні маленькі люди”, відмежовані від причетності до руху життя, до його духовних проблем. Лише сила інстинкту може дати надію слабким, немислячим героям письменниці вийти зі стану абсурду власного існування. Вибір мислячих”, рефлексуючих героїв у Т.Конвіцького та О.Забужко вмотивований актуальністю для української та польської художньої літератури проблем національної самоідентичності та існуванням менш потужної, ніж у російській літературі, інтелектуальної” традиції. Тому самореалізація героя-інтелектуала в умовах абсурдного буття проблема, посилено артикульована українським та польським письменниками. Слабку, немужню людину рефлексія гальмує, бо спричиняє страх. До такого висновку приходить у Малому апокаліпсисі” Т.Конвіцький. Проте й безстрашність, жага життя, сила та воля не можуть побороти абсурду світу, резюмує О.Забужко. Екзистенціалізм виходить із неможливості для людини змінити світ, при тому вона все-таки має діяти, щоб реалізувати свободу волі.
Тема межі свідомості, психічної норми, межі соціуму й індивіда одна з найчастіше артикульованих у літературі постмодернізму. Маргінальне, що перебирає на себе ознаки норми, спільна характеристика образів-персонажів Вен.Єрофеєва, Іздрика та Є.Пільха, які репрезентують доволі поширені типи з яскравою девіантною поведінкою. Зображені українським, російським та польським письменниками герої-інтелектуали, що гостро переживають екзистенційну несвободу, самотність та хисткість існування у світі, опиняються на маргінесі суспільного життя. Проте коли Вен.Єрофеєв репрезентує в Москві - Пєтушках” девіантну поведінку цілісного героя в абсурдному світі, герой Іздрика балансує між психічною нормою і хворобою, то девіантна поведінка персонажа Є.Пільха наслідок гротескного зображення типового явища повної втрати людиною стійких орієнтирів, сенсу власного життя, що веде до руйнування свідомості, до виходу за межі психічної норми.
Найуживаніша модель постмодерної особи, артикульована в художній літературі, загублена й розчинена в системі висловлювань про неї людина, яка як об’єкт і суб’єкт пізнання через художню літературу зникає, розмивається, перестає бути індивідом. Саме такими є герої романів А.Бітова, П.Гуелле, Ю.Андруховича зіставних у фабульному рішенні, за яким головні персонажі творів зникають чи не існують” в оповіді як явища об’єктивної реальності. Цей прийом, доволі часто використовуваний у постмодерній прозі, означує проблему нівеляції внутрішньої цілісності та цінності людини як у своїх очах, так і в очах оточення, що веде до усвідомлення хисткості власного існування й дезорієнтованості. Романи вказаних письменників послідовні ланки в ланцюгу означення проблеми й пошуку шляхів її розв’язання: коли А.Бітов констатує факт деперсоналізації особи, П.Гуелле шукає шляхи до її вирішення, то Ю.Андрухович пропонує варіант її розв’язання на індивідуальному рівні.
Не дивлячись на те, що в даному дослідженні ми спиралися на аналіз окремих, показових творів, а не цілих національних літератур, є підстави стверджувати, що у межах постмодерністського напрямку співіснують три типи творчості, які виявляють себе в кожній літературній епосі, і відповідні їм образи персонажа міметичний, імітаційний (симулятивний) та креативний. На нашу думку, міметичними характеристиками визначаються образи персонажів у Л.Петрушевської та Є.Пільха; риси імітаційного (симулятивного) у знижено-пародійному його варіанті простежуються в А.Бітова, Т.Конвіцького та Ю.Андруховича; а героїв Вен.Єрофеєва, О.Забужко та Іздрика можна віднести до креативного типу образів-персонажів.
На основі проведеного дослідження можна робити висновки про безпідставність тези, за якою український літературний постмодернізм вторинне, несамодостатнє, відтак і неповноцінне явище. На прикладі зіставного аналізу основних типів постмодерних персонажів у творчості українських, польських та російських авторів спостерігаємо звернення до спільних (з відтінком національної специфіки) тем та мотивів, схожі способи фабульного вирішення проблем, артикульованих письменниками. Цей факт підкреслює заінтегрованість сучасної української літератури у світовий культурний процес, проте не заперечує її національної самобутності.
Дослідження типології образів-персонажів в українській, російській та польській постмодерній прозі дає підстави думати, що зроблено перші кроки в осмисленні цього явища. Розпочате в дисертації дослідження постановка проблеми, проведення типологічного аналізу, побудова класифікацій, зіставлення базових параметрів зображення постмодерного образу-персонажа в національних літературах відкриває перспективи подальшого дослідження типології постмодерного персонажа на широкому матеріалі творчості як українських, так і зарубіжних письменників. Через відкриття способів художнього зображення образів-персонажів літературознавство прагне вивчити художню літературу як людинознавство з метою пошуків нових граней у творчому дослідженні феномену людини.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Агєєва В. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. К.: Либідь, 1999. 264 с.
2. Александрова Л.П. Творчий метод чи тип мислення? //Філологічні семінари: Реалістичний тип творчості: теорія і сучасність. Вип. 1. К., 1998. С. 48-50.
3. Андреев А.Л. Художественный образ и гносеологическая специфика искусства: Методологические аспекты проблемы. М.: Наука, 1981. 193 с.
4. Андрусів С. Модернізм/ постмодернізм: ланки безконечного ланцюга
історико-культурних епох //Світо-вид. 1997. №1-2. С. 113-116.
5. Андрухович Ю. Повернення літератури? // Повернення деміургів /Плерома 3’98: Мала українська енциклопедія актуальної літератури (МУЕАЛ). І.-Ф., 1998. С.14-21.
6. Андрухович Ю. Перверзія: Роман. Львів: Класика, 1999. 290 с.
7. Андрухович Ю. Постмодернізм не напрям, не течія, не мода...”: [З інтерв’ю з Л.Тарнашинською] //Слово і час. 1999. - №3. С. 66.
8. Бакула Б. Десять років без цензури //Критика. 2000. Листопад.
С. 4-9.
9. Бакула Б. Постмодернізм і польський історичний роман //Слово і час. 1997. - №8. С. 13-22.
10. Бакула Б. Сила стереотипу урок літератури //Література плюс. 1999. - №1-2 (січень). С. 2.
11. Барні Д. Інтелектуальний пейзаж сучасної Франції // Література плюс. 1999. №11-12. С.10-12.
12. Барт Р. Драма, поема, роман // Называть вещи своими именами: Программные выступления мастеров западноевропейской литературы ХХ века. М., 1986. С. 138-146.
13. Барт Р. Избранные работы: Семиотика, поэтика. М.: Изд. группа Прогресс”, Универс”, Рея”, 1994. 616 с.
14. Баткин Л.М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. М.: Наука, 1989. 272 с.
15. Бахтин М.М. Литературно-критические статьи. М.: Худ. литература, 1986. 543 с.
16. Бігун Б. Нариси про літературу постмодернізму // Зарубіжна література. 2000. №29-32. С.5-50.
17. Бігун Б.Я. Постмодерністський образ світу (на матеріалі західноєвропейських та американських романів 80-х років ХХ століття): Автореф. дис. ... канд. філол. наук. К., 1999. 20 с.
18. Білоцерківець Н. Геніальна компіляція //Всесвіт. 1993. - №11-12. С.102-104.
19. Білоцерківець Н. Література на роздоріжжі //Критика. 1997. - №1. С. 28-29.
20. Битов А. Пушкинский дом: Роман //Новый мир. 1987. - №№10-12. С.3-92; 55-91; 50-110.
21. Битов А. Пушкинский дом: Роман. М.: Известия, 1990. 416 с.
22. Битов А. Империя в четырёх измерениях. IV. Оглашённые. Харьков: Фолио; М.: ТКО АСТ, 1996. 319 с.
23. Богуцька Т. Які ми є? //Критика. 2000. - №4. С. 6-9.
24. Бодрийяр Ж. Система вещей: Пер. с фр. М.: Рудомино, 1995. 172 с.
25. Больнов О.Ф. Философия экзистенциализма. СПб.: Изд-во Лань”, 1999. 224 с.
26. Братусь Б.С. Аномалии личности. М.: Мысль, 1988. 301 с.
27. Валіцький А. В полоні консервативної утопії: Структура і видозміни російського слов’янофільства /Пер. з польськ. В.Моренець. К.: Основи, 1998. 710 с.
28. Веретюк О. Конкрет типології західно/центрально/східноєвропейського постмодернізму (на прикладах англійської, польської та української прози) //Науковий вісник ВДУ. Філологічні науки. 2001. - №9. С.114-120.
29. Волгин И. Из России с любовью? Русский след” в западной литературе //Иностр. лит. 1999. - №1. С. 231-239.
30. Волков С. Азбука Битова //Знамя. 1997. - №5. С. 31-35.
31. Гаврилів Т. Знаки часу. Спроби прочитання. І.-Ф.: Лілея-НВ, 2001. 228 с.
32. Галич О.А., Назарець В.М., Васильєв Є.М. Загальне літературознавство: Навч. посібник для вузів. Рівне: б. в., 1997. 544 с.
33. Гачев Г. Жизнь художественного сознания: Очерки по истории образа. Часть I. М.: Искусство, 1972. 199 с.
34. Гачев Г. Образ в русской художественной культуре. М.: Искусство, 1981. 247 с.
35. Гинзбург Л. Я. О литературном герое. Л.: Сов. писатель, 1979. 222 с.
36. Гнатюк О. Авантюрний роман і повалення ідолів //Андрухович Ю. Рекреації: Романи. К.: Час, 1997. С. 9-26.
37. Горанов К. Художественный образ и его историческая жизнь. М.: Искусство, 1970. 519 с.
38. Гринів О. Взаємозв’язки людина нація - людство” в наукових дослідженнях повоєнної еміграції: філософсько-антропологічний підхід //Народознавчі зошити. 1998. - №2. С. 210-215.
39. Гундорова Т. Бу-Ба-Бу”, Карнавал і Кіч //Критика. 2000. - №7-8. С. 13-18.
40. Гундорова Т. Де місце” нового? //Слово і час. 1997. - №10. С. 53-56.
41. Гундорова Т. Декаданс і постмодернізм: писання мови //Світо-вид. 1995. - №18. С. 64-76.
42. Гундорова Т. Ностальгія та реванш: Український постмодернізм у лабіринтах національної ідентичності //Кур’єр Кривбасу. 2001. Листопад. С.165-172.
43. Гундорова Т. Постмодерністська фікція Андруховича з постколоніальним знаком питання //Сучасність. 1993. - №9. С. 79-83.
44. Гундорова Т. ПроЯвлення слова: Дискурсія раннього українського модернізму: Постмодерна інтерпретація: Наукове видання. Львів: Літопис, 1997. 297 с.
45. Гурвич В. Национальная идея и личность //Новый мир. 1993. - №5. C.204-210.
46. Гуссерль Е. Криза європейського людства і філософії // Філософська і соціологічна думка. 1997. №7-8. С.35-68.
47. Даниленко В. Золота жила української прози //Вечеря на дванадцять персон: Житомирська прозова школа /Упор., передм., літ. ред. В.Даниленка. К., 1997. С. 5-12.
48. Даниленко В. Покоління національної депресії // Іменник: Антологія дев’яностих / Упор. А.Кокотюха, М.Розумний. К., 1997. С.248-262.
49. Делёз Ж. Логика смысла. М.: Издат. центр Академия”, 1995. 299с.
50. Денисова Т. Літературний процес ХХ сторіччя у США //Вікно в світ. 1999. - №5. С. 5-74.
51. Денисова Т. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири //Слово і час. 1995. - №2. С. 18-27.
52. Денисова Т.Н. Сиваченко Г.М. Наприкінці ХХ століття: постмодернізм, мультикультуралізм // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. 1999. №1. С.49-50.
53. Джеймсон Ф. Політика теорії: Ідеологічні погляди у постмодерністичних дебатах //Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. /За ред. М.Зубрицької. Львів, 1996. С. 567-579.
54. Дима А. Принципы сравнительного литературоведения. М.: Прогресс. 1977. 230 с.
55. Дмитриев В.А. Реализм и художественная условность. М.: Сов. писатель, 1974. 280 с.
56. Достоевский Ф.М. Собр. соч.: В 12 т. Т. 2: Повести и рассказы. М.: Правда, 1982. 559 с.
57. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы: Пер. со слов. М.: Прогресс, 1979. 320 с.
58. Елисеев Н. Мыслить лучше всего в тупике. Кое-что об экзистенциальных мотивах в нашей литературе //Новый мир. 1999. - №12. С. 194-216.
59. Ерофеев Вен. Москва Петушки: Поэма. М.: Вагриус, 1999. 200 с.
60. Єшкілєв В. Покальчук Юрій //Повернення деміургів /Плерома 3’98: Мала українська енциклопедія актуальної літератури (МУЕАЛ). І.-Ф., 1998. С. 93.
61. Єшкілєв В. Фентезі //Повернення деміургів - С. 113.
62. Єшкілєв В., Гуцуляк О. Адепт. Роман знаків // Сучасність. 1995. №1. С.22-70.
63. Єшкілєв В. Бончук Р. Пашковський Євген //Повернення деміургів - С.87.
64. Забужко О. Польові дослідження з українського сексу: Роман. К.: Факт, 1998. 116 с.
65. Забужко О. Свято 8 Березня це знущання з жінок”: [Інтерв’ю взяла Л.Білякова] //Україна і світ сьогодні. 2000. - №9 (4-10 березня). С. 15.
66. Затонский Д. А был ли Франсуа Рабле ренессансным гуманистом?..: (Опыт постмодернистской интерпретации Гаргантюа и Пантагрюэля”) //Вопр. лит. 2000. - №5. С. 208-234.
67. Затонский Д. Постмодернизм в историческом интерьере //Вопр. лит. 1996. - №5-6.
68. Затонский Д.В. Модернизм и постмодернизм. Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств. К.,2001.
69. Зборовська Н. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. Львів: Літопис, 1999. 236 с.
70. Зорин А. Опознавательный знак //Театр. 1991. - №9. С. 119-122.
71. Иванова Н. Жизнь и смерть симулякра в России //Дружба народов. 2000. - №8. С. 187-196.
72. Иванова Н. Судьба и роль //Дружба народов. 1988. - №3. С. 244-255.
73. Ивбулис В.Я. От модернизма к постмодернизму //Вопр. лит. 1989. - №9. С. 256-261.
74. Ігнатенко М. Ігрова культура постмодерну (або вже не-культура) // Вікно в світ. 1998. №2. с.16-24.
75. Іздрик. Воццек /Післямова Лідії Стефанівської. І.-Ф.: Лілея-НВ, 1997. 112 с.
76. Іздрик. Подвійний Леон. І.-Ф.: Лілея-НВ, 2000. 204 с.
77. Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия: Эволюция научного мифа. М.: Интрада, 1998. 256 с.
78. Ільницький О. Трансплантація постмодернізму: сумніви одного читача //Сучасність. 1995. - №10. С. 111-115.
79. Ільчук Ю. Смерть чи відродження”: До проблеми автора в постмодерній літературі //Магістеріум: Літературознавчі студії. Вип. 2. К., 1999. С. 4-8.
80. Калинська Л. Синтез масового й елітарного (на матеріалі прози Юрія Андруховича) //Слово і час. 1998. - №2. С. 18-22.
81. Канчуков Е. Очки для зрения сейчас //Лит. Россия. 1988. 11 марта. С. 6.
82. Карабчиевский Ю. Точка боли: О романе А.Битова Пушкинский дом” //Империя в четырёх измерениях. ІІ. Пушкинский дом: Роман. Харьков; М., 1996. С. 491-509.
83. Касаткина Т. В поисках утраченной реальности //Новый мир. 1997. - №3. С. 200-212.
84. Квіт С. У межах, поза межами і на межі //Слово і час. 1999. - №3. С. 62-64.
85. Коваль М. Джон Барт як інтерпретатор постмодернізму //Слово і час. 2000. - №6. С. 13-17.
86. Козловський П. Постмодерна культура: суспільно-культурні наслідки технічного розвитку //Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями. Хрестоматія: Навч. посібник /Упорядники В.В.Лях, В.С.Пазенок. К., 1996. С. 214-294.
87. Кознарський Т. Нотатки на берегах макабресок //Критика. 1998. - №5. С. 24-29.
88. Колошук Н.Г. Модернізм, екзистенціалізм, постмодернізм...: (до питання про літературні напрями і типи творчості в літературі ХХ століття) //Матеріали наукового семінару Література постмодернізму”, Одеса, 2001.
89. Колп В. Мала проза Валер’яна Підмогильного (риси екзистенціалізму) //Слово і час. 1999. - №2. С. 47-51.
90. Конвіцький Т. Малий апокаліпсис: Повість /Пер. з польськ. Ю.Андруховича //Всесвіт. 1991. - №12. С. 3-109.
91. Короленко Ц.П., Донских Т.А. Семь путей к катастрофе: Деструктивное поведение в современном мире. Новосибирск: Наука, 1990. 225 с.
92. Коссак Е. Экзистенциализм в философии и литературе /Пер. с польск. М.: Политиздат, 1980. 360 с.
93. Костюк В. Фрагмент і пастиш //Критика. 1998. - №2. С. 36-37.
94. Кравченко А. Художня умовність в українській радянській прозі. К.: Наук. думка, 1988. 128 с.
95. Краснодембський З. На постмодерністських роздоріжжях культури / Пер. з польської. К.: Основи, 2001. 196с.
96. Круглому столу” навздогін: Андрусяк І., Мечникова Г., Тарнашинська Л. //Слово і час. 1999. - №7. С. 19-24.
97. Ксемпа В.О. По ту сторону лобной стенки”: Конспект непроизнесённого диалога по поводу некоторых сочинений писателя А.Битова //Лит. обозрение. 1989. - №3. С. 24-27.
98. Кузнецов П. Русский Феникс, или Что такое философия в России //Звезда. 2001. - №5. С. 217-225.
99. Кулаков В.Г. Просто искусство: постмодерн и постмодернистская ситуация в поэзии //Кулаков П.Г. Поэзия как факт: Статьи о стихах. М., 1999. С. 60-73.
100. Курицын В. Русский литературный постмодернизм. М.: ОГИ, 2000. 288с.
101. Кутырев В. Пост-пред-гипер-контр-модернизм: концы и начала // Вопросы философии. 1998. №5. С.135-143.
102. Кюнг Х. Религия на переломе эпох. Тринадцать тезисов //Иностр. лит. 1990. - №11. С. 223-229.
103. Латынина А. Дуэль на музейных пистолетах //Лит. газ. 1988. - №4(27 янв.). С. 4.
104. Лебёдушкина О. Книга царств и возможностей //Дружба на