АРХЕТИП У РОМАНІСТИЦІ Ф.С. ФІЦДЖЕРАЛЬДА ТА В. ДОМОНТОВИЧА



  • Название:
  • АРХЕТИП У РОМАНІСТИЦІ Ф.С. ФІЦДЖЕРАЛЬДА ТА В. ДОМОНТОВИЧА
  • Альтернативное название:
  • АРХЕТИП В романистике Ф.С. Фицджеральда и В. Домонтовича
  • Кол-во страниц:
  • 193
  • ВУЗ:
  • КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ
  • Год защиты:
  • 2005
  • Краткое описание:
  • КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
    ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
    ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

    На правах рукопису

    МАТАСОВА Юліана Ревівна

    УДК 82.091


    АРХЕТИП У РОМАНІСТИЦІ
    Ф.С. ФІЦДЖЕРАЛЬДА ТА В. ДОМОНТОВИЧА

    Спеціальність 10.01.05 порівняльне літературознавство


    Дисертація на здобуття наукового ступеня
    кандидата філологічних наук



    Науковий керівник
    доктор філологічних наук, професор
    ПРИГОДІЙ Сергій Михайлович



    КИЇВ 2005











    ЗМІСТ






    ВСТУП ...............................................................................................................

    РОЗДІЛ І. Архетипова критика: теоретичний обрис ..............................

    РОЗДІЛ ІІ. Першостихії: архетипові втілення .........................................
    2.1. Архетип Землі ............................................................................................
    2.1.1. Архетип Лабіринту ................................................................................
    2.2. Спека: незручність” існування ............................................................
    2.3. Архетип Води .............................................................................................

    РОЗДІЛ ІІІ. Вербалізація першообразів несвідомого ..................................
    3.1. Архетип Матері .........................................................................................
    3.2. Архетипи Анімусу й Аніми .....................................................................
    3.2.1. Демонічна міфологема Жінки-Відьми: Мадонна, Діва, Дитя, Повія ...................................................................................................................

    РОЗДІЛ ІV. Профанність вияву Sеlbst у долях героїв ................................
    4.1. Архетип Провідника .................................................................................
    4.2. Архетип Самості та міфологема героїчних пошуків .........................
    4.3. Homo Ludens: маска як спроба порятунку ..........................................

    ВИСНОВКИ ......................................................................................................

    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .....................................................








    ВСТУП

    Компаративістика є сьогодні дуже на часі, адже являє собою позицію відкритості на іншість через власний культурний дискурс” [6, 50]. Підґрунтям подібного твердження є не лише розуміння національної літератури як живого складника системи світової літератури, однак водночас і наявні на тепер загальні суспільні та культурологічні зміни. Зокрема, процес глобалізації, що відбувається у всьому світі, слугуючи чинником формування нового світового порядку, вимагає від науки заглиблення в систему Я-Інший” з метою дошукування спільних основ, що ставали би об’єднуючим началом та сприяли б формуванню толерантності спільноти. Компаративне дослідження дає змогу позбавитися надмірної ідеологічної заанґажованості й водночас постулювати численні схожості та розбіжності досліджуваного матеріалу, сформулювавши в такий спосіб і універсальність, і специфіку національної літератури. Окрім того, компаративне вивчення літератури є такою сферою, де дослідження провадиться на стикові багатьох позалітературних систем, а дослідник необхідно враховує інтеркультурні та інтердисциплінарні чинники. Подібна риса робить такий тип розвідки дуже містким, і, воднораз, більш об’єктивним.
    Американо-українська компаративістика, в царині якої провадиться дане дисертаційне дослідження, являє собою одну з маловивчених галузей літературознавчої науки. Десять років тому з’явилася на світ перша студія американо-української компаративістики. З того часу написана низка монографій та наукових статей, захищено докторські та кандидатські дисертації, де різнобічно вмотивована доцільність порівняльного вивчення саме американської та української літератур. Монографії С.М. Пригодія, Н.Ф. Овчаренко, наукові роботи Г.В. Чеснокової, О.В. Долгушевої, О.В. Гаєвської, Н.М. Андрійченко, О.П. Горенко, Т.В. Римарчук демонструють, що американо-українська компаративістика на сьогодні вирізняється застосуванням як традиційних, так і новітніх аналітичних підходів, а це відкриває широкі перспективи й творчі можливості.
    Це дисертаційне дослідження провадиться із застосуванням вельми нетрадиційного для сучасного українського літературознавства архетипового підходу. Вартує наголосити на тому, що очевидним (і винятково важливим власне для цієї студії, яка є компаративною та архетиповою) є те, що архетипова критика іманентно не може існувати без включення в свою парадигму порівняльного та інтертекстуального аналізу. Ця літературознавча методологія повсякчас розвивається, живлячись з доробку різноманітних гуманітарних сфер, як-от: філософії, культурології, антропології, релігієзнавства, психології, наслідком чого стає виникнення дуже продуктивного критичного підходу.
    Видається, що достосування подібного типу аналізу до текстів романів Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича є вельми обґрунтованим, позаяк увесь літературний процес в межах ХХ століття (а не лише американська чи українська літературні традиції) виявляє потужну тенденцію до реміфологізації, внаслідок чого, поза всім іншим, витворюється власне й міфокритична школа як така. Поза тим, наявні значні збіги власне в архетиповому шарі романістики обох письменників також роблять компаративне вивчення їхньої творчості цілком співмірним та адекватним.
    Окрім того, не можна оминати увагою і той факт, що обидва письменники вирізняються неабиякою схильністю до суто життєвого, на рівні біографічному, міфологізування та міфотворчості (кожен з них, щоправда, вдавався до цього з власних причин). Природно, це не могло не знайти свого певного відбитку й у творчості. Мовиться, передовсім, про фіцджеральдівське ретельно продумане, талановите (із майстерністю справжнього сучасного іміджмейкера) творення своєї публічної персони, що згодом виросло у сприйняття письменника як культурного героя, героя своєї доби. Тут випадає говорити як про суто індивідуальну, особистісну потребу в подібному міфологічному життєтворенні, так і про загальну зорієнтованість тієї епохи на маскарадність; гламурність Голлівуду так само давалася взнаки, що прочитується власне і в творах. Згадаймо також про комплекс емігрантсько-експатріантського” світовідчуття, притаманний обом письменникам. Носіями останнього вони стали найпевніше через те, що обидва протягом досить довгого часу жили за межами своєї країни. Це, передовсім, обумовлює з одного боку втечу (як через мистецтво, так і через власну життєву міфотворчість) у світ позареальний, а, з іншого, закономірність втечі у себе”, яка особливо властива В. Домонтовичу (а через нього і його героям), що теж значною мірою пояснюється умовами існування українського митця. Серед останніх слід особливо наголосити на необхідності віднаходження компромісу з системою заради власного порятунку на фізичному рівні. Можна лише уявити собі, в якому духовному стані перебувала людина, що мусила коригувати свою творчість у відповідності з нормативами”. Тож В. Домонтович обирає відмовитися від художньої творчості, а його герої обирають втекти всередину себе, витворюючи в такий спосіб власний ілюзорний світ як опозицію світу навколо. Чи це не найперша підстава для міфологізування своєї постаті та міфотворчості в літературі? Між тим, Петров-учений (і це слід завжди пам’ятати досліднику, який має справу з його прозовим доробком) був професійним знавцем слов’янської етнографії та міфології, тож характер його міфопоетики є значною мірою усвідомленим, утім, це жодним чином не виключає виходу і на колективне несвідоме.
    Хоча компаративно романи Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича поки що не розглядалися, вони, звісно, вивчалися нарізно.
    Творчість американського письменника отримує в літературознавстві США неоднозначне й різнобічне потрактування: одні дослідники вважають Ф.С. Фіцджеральда видатним автором американської літератури ХХ століття, таким, який посідає належне місце в класичному каноні [186; 187; 199; 227; 228; 233], а інші відверто зараховують його до другорядних письменників, при цьому активно вивчаючи його доробок [207; 208].
    Більшість літературознавців розглядають спадщину американського письмовця як реалістичну із потужними проявами романтичних та символістських елементів. При цьому вони здебільшого зосереджуються на тій соціальній проблематиці, яка, на їхню думку, становить один з найважливіших шарів прози Ф.С. Фіцджеральда (розвінчування американської мрії”, проблематика соціального феномену багатства тощо) [184; 186; 187; 199; 204; 215; 222; 228; 232; 249; 250; 254; 211; 214]. Деякі критики акцентують увагу передовсім на стилі автора та формах оповіді, що їх він витворює [232; 240]. Л. Фідлер та Р. Чейз вважають творчість Ф.С. Фіцджеральда такою, що міцно пов’язана з реалізацією архетипових символів та значень [207; 208; Див.: 78, 10]. Р. Руланд та М. Бредбері відносять прозу письменника до кращих зразків американського символізму [238]. Важливими є також розвідки, присвячені глибокій символіці, яка постійно присутня в текстах американського автора [187; 202; 193; 229]. Чимало дослідників особливо вирізняють автобіографізм прози Ф.С. Фіцджеральда, значний ліризм та застосування ним суто модерністських прийомів у поєднанні з традиційними формами нарації [249; 254]. Цікавою для науковців виявилася також і проблема витворення письменником автобіографічного міфу та міфу епохи джазу”, як на сторінках своїх творів, так і безпосередньо в житті [233; 184; 205; 249; 254]. Регіоналізм як складова творчості письменника (мовиться про опозицію Схід-Захід”) і питання топографії романів та новел також знаходять своє достойне місце в роботах фахівців [184; 231; 215; 235].
    Вітчизняна фіцджеральдіана представлена чималою кількістю розвідок, і виявляє значно меншу різнорідність. Значна кількість літературознавців розглядає творчість американського автора як зразок реалістичного мистецтва [125; 81; 52]. Більшість дослідників вважають Ф.С. Фіцджеральда спадкоємцем традицій американських романтиків, називаючи його творчість романтичним реалізмом”, в якому віднаходять також і риси екзистенціалізму [32; 84; 78; 58; 59; 127; 128; 129; 39; 40]. Учені виокремлюють низку специфічних рис прози письменника, серед яких прийом подвійного бачення” (цей термін також подибуємо і в роботах американських літературознавців), прийоми модерністської форми оповіді тощо [78; 84; 39; 40; 4; 59]. Також увага приділяється особливостям композиції романів [137]. Навзагал дослідники виокремлюють у прозі Ф.С. Фіцджеральда дві лінії: лірико-романтичну та соціально-критичну, що тісно переплітаються та співіснують. Великою мірою літературознавці зосереджуються на кризі американського світогляду (так званому крахові американської мрії”), який, на їхню думку, яскраво оприявнюється на сторінках творів [39; 40; 125; 84; 32; 94]. На нашу думку, недоліком деяких із цих розвідок є надмірне зосередження на соціальних, історичних та суспільних чинниках, які, звісно, мали вплив на творчість американського художника, однак не могли доконечно детермінувати її характер. Узагалі ж, чимала кількість літературознавців вважають символіку потужним елементом прози письменника [126; 137; 60; 61]. Дослідники також звертаються до проблеми авторської міфотворчості, пов’язуючи її з культурною міфологією епохи джазу” [107; 39; 121; 127].
    Творчість В. Домонтовича, що була забута з відомих причин, останнім часом активно досліджується вітчизняними літературознавцями, і то заслужено, адже являє собою яскравий приклад талановитої української прози початку ХХ століття. Його доробок, що складається не лише з літературної, а й наукової спадщини, є винятковим.
    Одним з перших дослідників прозової спадщини В. Петрова є Ю. Шерех, який говорить про В. Домонтовича як про шостого у ґроні” неокласиків та чи не єдиного представника еміграції, який міг би сказати своє слово у розвитку української думки [151; 152; 153]. Р. Корогодський розглядає творчість В. Домонтовича як складову парадигми полоненого відродження [74]. С. Павличко присвячує дуже ґрунтовну розвідку творчості автора, закцентовуючи увагу на її посутній екзистенційності, універсальності, кризовості світогляду, релятивізмі, антинародництві, європейськості та модернізмі. Саме вона вперше означує прозу В. Домонтовича як інтелектуальний роман” [105]. Згодом в подальших студіях (які великою мірою зроджено саме її дослідженням) будуть висвітлюватися причини кризи народницького міфу в інтелектуальному романі 20-х рр. [27]. Розглядатимуться також і світоглядні принципи Петрова-вченого та Домонтовича-письменника, прояви екзистенціалізму в його романах [149; 89; 90; 22; 30]. В. Агеєва зосереджується передовсім на проблемі нової” жінки в прозі автора [3; 2]. Ю. Загоруйко у своїй ґрунтовній розвідці потрактовує творчість письменника передовсім у контексті епохи безґрунтів’я” [51; 50]. М. Шкандрій присвячує окремий розділ своєї останньої праці В. Домонтовичу (Підривна творчість: ранні романи Віктора Домонтовича”). Він обстоює думку про те, що у творчості письменника нове стикнулося із старим у вигляді зіткнення аванґардизму з неокласицизмом [156]. В одному з розділів дисертації О. Боярчук (Майстер гри та парадоксів В. Домонтович”) ідеться про особливості любовного дискурсу інтелектуального роману українського прозаїка. Дослідниця також зосереджується на феномені закодованості Домонтовичевого тексту поряд із потужним ігровим елементом, наявним у ньому [21]. С. Матвієнко віднаходить біографічне підґрунтя творчості В. Домонтовича та звертає увагу на феномен тендерної гри письменника [90; 89]. Компаративний аналіз творчості М. де Унамуно, Х. Ортеги-і-Гасета та В. Домонтовича у межах ґендерної інтерпретації подається О. Пронкевичем [113]. Творчість В. Домонтовича також розглядається із застосуваням психоаналітичного підходу [117]. Загалом же, величезна кількість статей та розвідок за авторством як знаних вітчизняних дослідників, так і молодих учених, що вже наявні та продовжують з’являтися, засвідчує неабияку цікавість до прозової спадщини В. Домонтовича.
    Щодо нашої дисертації, то в ній акцент зміщується на вивчення архетипового шару художньої прози Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича, який виявляє розмаїття архетипових моделей, схем, мотивів, образів, символів та значень, що й спонукає вдатися до ретельного аналізу останніх.
    Актуальність дослідження полягає в тому, що уперше в Україні творчість Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича досліджується компаративно. Окрім того, ґрунтовні вітчизняні дослідження, присвячені вивченню міфопоетичного шару романістики двох авторів (нехай би й проваджені нарізно) на тепер відсутні. У цьому дисертаційному дослідженні аналіз здійснюється якраз під кутом зору архетипової критики, що сьогодні визнається перспективною в українській літературній науці.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося на кафедрі зарубіжної літератури Київського національного університету ім. Тараса Шевченка в рамках комплексної науково-дослідної теми Закономірності літературного процесу ХХ століття: підсумки і проблеми”. Робота виконана з урахуванням основних положень Національної програми Освіта” (Україна ХХІ століття) та принципів гуманітарної освіти в Україні.
    Мета дослідження обумовлена актуальністю теми та природою обраних для аналізу текстів. Вона, зокрема, полягає у доведенні глибинної закоріненості романів Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича в архетипові символи, образи та значення і вияві унікального охудожнення першообразів колективного несвідомого в текстах українського та американського письменників. Ми також зосереджуємося на визначенні тих культурологічних, національних, суспільних та індивідуальних чинників, що обумовлюють характер архетипового шару романістики Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича.
    Досягнення поставленої мети закономірно ставить перед дослідником низку завдань:
    - подати теоретичний обрис архетипової критики;
    - виявити особливості художньої реалізації та функціонування архетипів першостихій в текстах романів Ф.С. Фіцджеральда та В. До-монтовича:
    а) архетипу Землі, і зокрема архетипу Матері-Землі, Каміння, Скелі, Домівки;
    б) архетипу Лабіринту;
    в) архетипу Вогню через архетиповий комплекс спеки;
    г) архетипу Води, і зокрема комплексів Харона та Офелії;
    - висвітлити специфіку вербалізації першообразів несвідомого:
    а) архетипу Матері;
    б) архетипів Анімусу й Аніми, і зокрема демонічної міфологеми жінки-відьми;
    - дослідити прояви архетипу Самості, міфологеми героїчних пошуків, архетипу Провідника, а також архетипового комплексу Homo Ludens в романістиці Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича;
    - ґрунтовно систематизувати виявлені охудожнення означених архетипів;
    - констатувати схожості та розбіжності у текстах на архетиповому рівні з урахуванням низки культурологічно, національно, суспільно та індивідуально маркованих чинників.
    Об’єктом дисертаційного аналізу стали тексти романів Ф.С. Фіцджеральда (Великий Ґетсбі” (The Great Gatsby”), 1929; Ніч лагідна” (Tender is the Night”), 1934) та В. Домонтовича (Дівчина з ведмедиком”, 1928; Доктор Серафікус”, написаний 1928 року, вийшов друком 1947 року; Без ґрунту”, 1948).
    Предметом дослідження є реалізації архетипових значень, символів та образів, що наявні в текстах досліджуваних творів.
    Методологічну основу дисертаційного дослідження становлять порівняльна типологія та архетипова критика, зокрема ідеї К.-Ґ. Юнґа, Ґ. Башляра, М. Еліаде, Н. Фрая, Дж. Кемпбелла, Р. Жірара, Е. Едінгера, Л. Фідлера, К.-П. Естес, Ф. Уілрайта, Р. Клементса, П. Брюнеля, В. Жирмунського, В. Проппа, Є. Мелетинського, В. Топорова, М. Євзліна, Д. Наливайка, С. Пригодія, А. Нямцу. Ми також застосовуємо при аналізі елементи концепції Й. Гейзінги задля пояснення комплексу Homo Ludens, який виразно зреалізовується в долях героїв досліджуваних романів, актуалізуючись через втілені архетипові символи та значення. Найактивніше у дослідженні використовувалися такі методи: порівняльно-типологічний, міфокритичний, критика першостихій (за Башляром), архетиповий, психоаналітичний.
    Наукова новизна дисертації полягає в тому, що дане дослідження є першою в Україні спробою архетипового компаративного вивчення романістики Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича. Новизною відзначається і методологічний аспект висвітлення об’єкта дослідження, що по-новому розкривається в межах архетипової критики різних спрямувань.
    Теоретичне значення дисертаційного дослідження визначається тим, що пропонований у ній підхід є вельми нетрадиційним для сучасної української літературної науки. Аналіз архетипового шару художніх текстів Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича проводиться в роботі в рамках архетипології першостихій (Землі, Вогню, Води), першообразів (Матері, Анімусу й Аніми), а також під кутом зору архетипіки Самості, Провідника, міфологеми героїчних пошуків, і у річищі комплексу Homo Ludens в його архетипових проявах. Обрана для дослідження романістика ще не вивчалась вітчизняними літературознавцями в подібній царині. Окрім того, вперше у вітчизняному, зарівно як і в зарубіжному літературознавстві встановлено й проаналізовано низку типологічних збігів у художньому доробку американського та українського письменників на архетиповому рівні.
    Практична цінність дисертаційного дослідження вбачається у можливості використання його результатів як при розробці загальних вузівських курсів (історія американської та української літератур ХХ століття, теорія літературної критики), так і спеціальних курсів з проблем сучасної американо-української компаративістики, архетипової критики чи при підготовці спецсемінарів та створенні навчальних посібників. Уможливлюється компаративне вивчення творчості письменників в межах курсу історії світової літератури, що слугуватиме запорукою формування ширшого погляду на зв’язки між американською та українською літературами початку ХХ століття.
    Апробація роботи здійснювалась при її обговоренні на кафедрі зарубіжної літератури Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, а також у доповідях на наукових аспірантсько-студентських конференціях на базі Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького (2000, 2001 роки); на міжвузівській науковій конференції Мовно-культурна комунікація: напрямки і перспективи дослідження” (Київ, 9 квітня 2003 р.); на міжнародній науковій конференції Актуальні проблеми американознавства” (Київ, 25-26 березня 2004 р.); на міжвузівській науковій конференції Семіотика культури/тексту в етнонаціональних культурах світу” (Київ, 14 квітня 2004 р.); на міжвузівській науковій конференції Філологія в Київському університеті: історія та сучасність” (Київ, 12 жовтня 2004 р.); на міжвузівській науковій конференції Мови і культури в контексті глобалізаційних процесів” (Київ, 12 квітня 2005 р.).
    Результати дисертаційного дослідження представлені у п’яти статтях автора, що вийшли друком у фахових виданнях ВАК України, та у двох додаткових публікаціях.
    Структура дисертаційного дослідження визначається логікою вивчення поставленої проблеми та означених завдань. Загальний обсяг роботи 193 сторінки. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Список використаних джерел містить 259 позицій.
    У першому розділі Архетипова критика: теоретичний обрис” висвітлюються основні теоретичні засади сучасної зарубіжної та вітчизняної архетипової критики. Подається опис основних тенденцій архетипової методології через огляд програмних студій визначних дослідників, що працюють у цій царині. Відзначається, що метод архетипового аналізу художніх творів, попри свою популярність, ще не виявив усього потенціалу і має значну тенденцію до подальшого розвитку як в зарубіжному, так і у вітчизняному літературознавстві.
    У другому розділі Першостихії: архетипові втілення” простежуються особливості проявів архетипових значень, символів та образів, котрі оприявнюються у текстах романів Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича в межах базових архетипів Землі, Вогню та Води. Перший підрозділ присвячений вивченню охудожнень як власне архетипу Землі, так і його модифікацій, як-от: архетипів Матері-Землі, Домівки, Хижі, Скелі, Каміння. У підрозділі 2.1.1. (Архетип Лабіринту”) ідеться про реалізацію універсальної ситуації лабіринтної” загубленості, яку подибуємо в долях героїв обох письменників. У другому підрозділі розкривається специфіка втілення архетипу Вогню через архетиповий комплекс спеки, який постає в романах як означник доконечної екзистенційної незручності” існування. У третьому підрозділі проаналізовано варіанти втілень архетипу Води на сторінках романів.
    Третій розділ Вербалізація першообразів несвідомого” присвячений детальному висвітленню особливостей архетипології базових архетипових значень, що зреалізовуються в романах Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича. У першому підрозділі визначаються риси охудожнення архетипу Матері як в постатях реальних матерів, так і на символічному рівні. У другому підрозділі досліджується розмаїття проявів архетипів Анімусу й Аніми, котре подають тексти творів. Особлива увага приділяється окресленню цих проявів у зв’язку із комплексом нової” жінки модерної епохи. У підрозділі 3.2.1. (Демонічна міфологема жінки-відьми: Мадонна, Діва, Дитя, Повія”) подається характеристика низки жіночих образів через призму міфологеми жінки-відьми, котра зреалізовується як поліархетиповий комплекс.
    У четвертому розділі Профанність вияву Selbst у долях героїв” з’ясовується ступінь та причини спрофанованості прояву охудожненого в романах архетипу Самості у його пов’язаності з архетипом Провідника, міфологемою героїчних пошуків та комплексом Homo Ludens, який значною мірою виявляє свій архетиповий характер. Аналізується знаковість останнього в контексті доби безґрунтів’я” та епохи джазу”.
    У висновках узагальнюються основні положення та результати дисертаційного дослідження. Зокрема зазначається, що застосування архетипової критики при аналізі романів Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича (The Great Gatsby”, Tender is the Night”; Дівчина з ведмедиком”, Доктор Серафікус, Без ґрунту”) уможливило виокремлення надзвичайно глибокого за змістовою наповненістю архетипового шару, аналіз якого значною мірою допомагає висвітлити поетичний первень текстів. В межах цього утілення низки базових архетипів були ґрунтовно систематизовані, а їхня типологія ретельно вивчена. Подаються зауваги щодо результатів вивчення реалізацій фундаментальних архетипових образів, символів та значень у романістиці Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича. Висновується, що прояви архетипів великою мірою визначають загальний характер прози американського та українського письмовців.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ

    З початку 90-х років в українській літературній науці спостерігається значне посилення цікавості літературознавців до методології архетипового аналізу творів художньої літератури, засвідчене цілою низкою непересічних актуальних розвідок за авторством як знаних, так і молодих науковців [110; 111; 101; 5; 102; 109; 33; 55; 54; 49; 57; 155; 86; 182; 96; 123; 43; 37; 38; 18; 46; 92; 154; 104; 119]. Долучення доробку світової міфокритичної традиції до вивчення української літератури значно розширює можливості інтерпретації як уже відомих творів, що увійшли в традиційний національний канон, так і тих, що не були в нього включені, а також сучасних зразків красного письменства, що їх демонструють письменники сьогоднішньої України. Таким чином, випадає говорити про етап формування національної школи архетипової критики в українському літературознавстві.
    Класична літературознавча міфокритична розвідка зазвичай провадиться із залученням здобутків інших гуманітарних дисциплін (приміром, філософії, релігієзнавства, психології, антропології тощо). Це великою мірою підвищує ступінь змістової місткості та об‘єктивності студії. До того ж, архетипова методологія є органічно й безпосередньо пов’язаною із компаративним аналізом літературних творів.
    Послуговуючись теоретичним та практичним доробком К.-Ґ. Юнґа, Ґ. Башляра, М. Еліаде, Н. Фрая, Дж. Кемпбелла, Л. Фідлера, К.-П. Естес, Ф. Уілрайта, Р. Жірара, П. Брюнеля, Р. Клементcа, В. Проппа, Є. Мелетинського, В. Топорова, М. Євзліна, С. Пригодія, Н. Зборовської та інших визначних дослідників, ми змогли виявити численні реалізації архетипових значень, символів та образів у текстах Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича. Утілення архетипів були ґрунтовно систематизовані, а їхня типологія ретельно вивчена. Аналіз романістики американського та українського художників (The Great Gatsby”, Tender is the Night”; Дівчина з ведмедиком”, Доктор Серафікус”, Без ґрунту”) засвідчив наявність та функціонування у цих творах надзвичайно глибокого за змістовою наповненістю архетипового шару, який є потужною складовою поетичного первня творів. Таким чином, виявилося, що Ф.С. Фіцджеральд зосереджувався не лише на соціальній проблематиці, як вважала свого часу низка дослідників. Романи В. Домонтовича постали не тільки в ракурсі загальноприйнятого уявлення про них як про зразки інтелектуального модерного письма в українській літературі 20-х рр. ХХ століття.
    Абсолютно всі реалізації базових архетипів, що їх демонструють романи, мають місце за умов проживання героями межових ситуацій (які дуже нагадують одвічні міфологічні ситуації), в яких архетип слугує певним сигналом, а потому й інструментом та механізмом виходу зі складного становища. Окрім того, наявний в досліджуваному доробкові діапазон оприсутнених архетипових кодів щоразу виступає засобом означення й увиразнення знакових смислових комплексів (як-от: апокаліптичність світовідчуття героїв та концепт безґрунтів’я”, що відповідають загальному звучанню прози обох письменників). Їхнє виявлення стає можливим саме завдяки поєднанню архетипового та низки інших підходів. У такий спосіб відбувається оприявнення цілої низки ектипових особливостей прози письменників, які у більшості випадків і становлять ті розбіжності, котрі природно віднаходимо при порівнянні романів американського та українського письмовців. Воднораз такий підхід уможливлює об’єктивність виявлення непересічної типології романів двох художників, творчість яких на позір видається майже непорівнюваною.
    Вияви архетипів першостихій у романістиці Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича є одними з найпродуктивніших. Посутньо вони великою мірою визначають характер та специфіку архетипового шару досліджуваних текстів. Одним з яскравих елементів останнього є втілення архетипу Землі та його модифікацій, як-от: архетипів Матері-Землі, Скелі, Каміння, Домівки, Хижі. Різні аспекти його значення потужно увиразнюються в романах американського та українського письмовців, постаючи як символ повернення додому, пошуку праоснов, прагнення захисту та притулку, бажання закорінення тощо. Утім, ці доволі загальні риси ущільнюються та специфічно опосередковуються в досліджуваній прозі.
    Перш за все, дається взнаки виняткова важливість архетипового концепту Землі в ментальності українського та американського народів. Подибуємо у цьому зв’язку низку ектипових особливостей. Мовиться, перш за все, про сакральність Землі в ментальній картині українця, який уявляє її насамперед як Неньку, що виконує захисну материнську функцію. Щодо американця, то для нього Земля як символ постає радше запорукою життя і, відтак, певною мірою втрачає рису надмірної сакралізації. Іншою визначальною особливістю сприйняття концепту Землі в американському національному образі світу стає її розуміння у пов’язаності з феноменом американського регіоналізму та фронтиру. Риси регіонального міфу в межах набагато ширшого архетипового значення Землі романи Ф.С. Фіцджеральда демонструють через опозицію Схід-Захід”. Щодо В. Домонтовича, то його посутньо модерний дискурс рішуче неґує традиційний народницький міф, в якому Земля, а через неї й Україна, сприймається передовсім як Жінка та Мати-Берегиня. Однак текст виявляє цікаву особливість. Старий міф зруйновано, новий ще не витворено, а ситуація безґрунтів’я” для модерного українського чоловіка (а саме такий найчастіше з’являється на сторінках Домонтовичевих романів) стає цілком реальною. Тож раптово відкривається розуміння того, що, попри усіляку нетрадиційність, ситуація відірваності від землі визначається як руйнівна. Знаковим є те, що В. Домонтович добре усвідомлює це, в такий спосіб демонструючи неспроможність виключно авангардистського світосприйняття, яке на той час видавалося рятівним. До того ж, подібний стан має й всуціль універсальні, архетипові риси. Це пов’язано із розумінням Землі як Домівки, без якої не може жити жодна людина.
    Цей же архетиповий прояв стану знекоріненості”, відірваності від Землі яскраво увиразнюється і в долях героїв американського автора. Йдеться, зокрема, про те, що вони подовгу живуть поза межами своєї країни, чи у тій її частині, де не почуваються затишно. Це спричиняється до відчуття загубленості у світі, втрати зв’язку зі своїм справжнім я”.
    Архетип Землі характеризується міцною пов’язаністю із архетиповим значенням образу Матері, що й опосередковується через прояви архетипу Матері-Землі. Глибинна реалізація означеного архетипу закодована вже у назві одного з романів В. Домонтовича Без ґрунту”, яка буквально від початку скеровує на витлумачення в контексті формулювання найбільшої трагедії людини змеханізованої доби відірваності від своєї найпершої основи. В інших творах автор також символічно окреслює комплекс безґрунтів’я”, риси якого властиві, до речі, і героям американського письменника.
    Архетипове значення Матері-Землі прочитується в текстах двох авторів передовсім як одвічна пов’язаність людини з рідною землею, сакральний досвід автохтонності”. Приміром, у романі Без ґрунту” цей архетиповий символ увиразнюється через образ міста-блудниці як спрофанованого простору існування та символічно зґвалтованої Матері, яку назавжди втрачено. Уявлення про місто як про гранично несталу та некомфортну територію існування подибуємо і в інших романах В. Домонтовича. Нью-Йорк Ф.С. Фіцджеральда виявляє риси профанного imago mundi, символом померлої землі слугує Долина жужелиці, позаяк прадавні індіанські річки (батьківщина Діка Дайвера) уособлюють посутнє джерело справжнього буття-оновлення, буття-творення. Подібно до цього, В. Домонтович час від часу прямо або опосередковано вводить в оповідь село (причім в різних його аспектах), часто природу (архетипи Каміння, Скелі), увиразнюючи в цих просторових образах, сказати б, риси чи не втраченого Раю.
    Цікаво зреалізовується означений архетиповий образ у смисловому полі феномену життєтворчості, коли людина сама ліпить” своє життя, в такий спосіб долучаючись до буття вищого, перебираючи на себе ознаки божественності та деміургійності. Інший прояв такого бажання творити, а радше позначити себе в цьому світі, опосередковується в прагненні деяких героїв В. Домонтовича до накопичування речей.
    Архетип Домівки, який знаходить втілення в межах названого фундаментального архетипу, виявляє значну десакралізованість Дому як символу в житті майже всіх героїв обох письменників, що іще раз виокремлює ситуацію тотального безґрунтів’я”. Ф.С. Фіцджеральд витворює образи розкішних будинків-монстрів, що є абсолютно непридатними для життя, позаяк на архетиповому рівні єдино належним для існування домом є хижа. В. Домонтович подає в одному з романів опис традиційної української оселі, яка, попри свою традиційну закоріненість, також більше не є справжньою, адже сама доба перетворила усталеність на ілюзію.
    У межах архетипу Землі подибуємо яскраві охудожнення архетипу Лабіринту в текстах творів. Зокрема, йдеться про потужний архетиповий код лабіринтної” ситуації, яку проживають герої-чоловіки в романах обох письменників. Останній повсякчас демонструє риси двовимірності: по-перше, це універсальна екзистенційна ситуація лабіринтної” загубленості як така, по-друге, більш вузьке втілення архетипу через феномен мегаполісу як спрофанованого життєвого простору. Дуже часто ці два аспекти увиразнюються навзаєм, постаючи як викликана незручністю” та несталістю” існування в місті ситуація лабіринтної” загубленості й навпаки. Таким чином, значно зростає і потужність цього символу. Зважаючи на те, що в екзистенційній ситуації загубленості опиняються здебільшого закохані чоловіки, робимо висновок, що, потрапляючи в лабіринт” (який до всього є ще й посутньо жіночим символом), вони потрапляють на невідому жіночу” територію, а це, поза всіма іншими чинниками, спричиняється до проживання стану граничної непевності та несталості. Символічним виходом з нього стає розгортання процесу індивідуації через пробудження Аніми. Окрім того, кожен з героїв волею авторів витворює свій власний уявний лабіринт з догм, позірних цінностей, усталених життєвих уявлень. Це водночас свідчить і про універсальність ситуації загубленості як такої, яка ще більше увиразнюється з огляду на характер тієї епохи, в якій живуть і проходять свої випробування герої романів.
    Специфіка втілення архетипу Вогню розкривається у текстах через архетиповий комплекс спеки, який постає в романах як означник доконечної екзистенційної незручності” існування, тобто у пов’язаності із вищезгаданою ситуацією лабіринтної” загубленості. Спека як явище символічне абсолютно в усіх романах зловісна, вона провіщає щось недобре, їй притаманна риса нечистоти. Зрештою, спека часто асоціюється у творах із пекельним вогнем, який покликаний водночас покарати і очистити від гріхів.
    Архетип Води в романістиці Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича постає передовсім як символ плинності, мінливості та водночас оновлення й дарування вічної надії. Загалом, цей базовий архетип демонструє безліч рис амбівалентності, проявляючись як багатоплановий архетиповий комплекс. Можемо констатувати, що з оприсутненим архетипом Води пов’язані майже всі межові ситуації в житті героїв обох авторів (це й своєрідна ініціація Ґетсбі, і проживання стану Першолюдини у пов’язаності з комплексом Харона, і комплекс Офелії, втілений в постатях Зини та Ніколь, і океанічне” відчуття, наявне у світосприйнятті Ростислава Михайловича та Витвицького тощо). Тексти обох письмовців демонструють і безліч прикладів водних” метафор, що буквально працюють на посилення змістово насиченої символічності образів, пов’язаних з архетипом Води.
    Численні втілення архетипу Матері символізують доконечне прагнення порятунку, захисту, гармонії зі світом, коловорот буття, надію. При цьому виявляється, що сакральні характеристики означеного архетипового символу майже не знаходять свого втілення в образах реальних матерів героїв обох письменників. Це природно стає ще однією причиною того відчуття загубленості в світі, яке проживають персонажі. Тут маємо і чимало відмінностей, спровокованих впливом культурних, національних та індивідуально маркованих чинників. Йдеться, зокрема, про глибоку родинну закоріненість героїв Ф.С. Фіцджеральда та доволі незначну роль сім’ї у дискурсі В. Домонтовича, а також про культурний комплекс втрати основ, який безпосередньо впливає на багатьох з героїв, великою мірою формуючи їхнє світосприйняття.
    Специфіка втілення архетипу Матері в постатях героїнь обох авторів (ведеться, зокрема, про негативний комплекс матері та гіпертрофію материнського) дозволяє нам витлумачувати їхні образи в опозиції традиційна жінка-нова” жінка”. Зауважмо, що така дихотомія більшою мірою зустрічається в текстах В. Домонтовича (безумовно, це пояснюється низкою культурологічних та національних особливостей, що проявляються в романах), однак героїні американського автора певною мірою також втілюють деякі з яскравих рис модерної жінки.
    Знаковою постає неоднозначність авторських позицій обох авторів щодо постатей героїнь: з одного боку, вони демонструють готовність надати жінці право голосу, право витворення своєї історії (більшою мірою це стосується посутньо модерного В. Домонтовича). З іншого ж, стикаємося із відвертим замовчуванням жінки (приміром, через відсутність постатей матерів у героїв-чоловіків на противагу присутності постатей батьків) або її неґацією як особистості. Також стикаємося зі значними розбіжностями в розгортанні означеного архетипового символу в чоловічих образах. Зокрема, героям В. Домонтовича здебільшого бракує так званих позитивних втілень архетипу Матері, позаяк деякі з героїв Ф.С. Фіцджеральда демонструють їх вповні.
    Фундаментальні архетипи Анімусу й Аніми зреалізовуються, імплікуючи двоїстість людської душі, ситуацію особистісного виклику. Одним із варіантів витлумачення низки жіночих образів є аналіз останніх через аспект одержимості Анімусом, що призводить до їхньої значної маскулінізованості, яка є однією з фундаментальних рис образу нової” жінки. Реалізації архетипів Аніми й Анімусу слугують в житті героїв певним поштовхом до розгортання процесу індивідуації та подальшого втілення архетипу Самості. У стані магічної закоханості в жінку герої-чоловіки проживають ситуації візіонерського” прапереживання та виклику, який необхідно прийняти. Ці епізоди так само пов’язані із підсвідомою тугою за втраченим раєм та відчайдушною фантазією про райське, ідеальне кохання.
    Постаті героїнь обох авторів провокують на потрактування в термінах демонічної міфологеми жінки-відьми, котра оприсутнюється як поліархетиповий комплекс, що поєднує в собі риси архетипових образів Мадонни, Діви, Дитя та Повії. Елементи цього сукупного уособлення численні: це голоси жінок, їхні визначні риси золотавості” та янголоподібності, поєднані з ознаками диявольської, демонічної магічності та привабливості, мудрої дитячості” і чистоти, яка справляє неймовірний вплив на чоловіків.
    Реалізації архетипу Провідника у текстах обох письменників позначають у більшості випадків спрофанованість ролі мудрого старця, а, відтак, і неможливість героїв звернутися по допомогу та захист, хоча подекуди навіть у такому втіленні цей архетип виконує свою функцію, даючи героям поштовх до подальшого внутрішнього розвитку.
    Централізуючий архетип Самості та міфологема героїчних пошуків отримують численні втілення в образах Зини, Ґетсбі, Діка та Серафікуса, являючи як схожі, так і відмінні риси. Ми стикаємося з драматичними долями персонажів, що встали на шлях індивідуації, позначений рисами апокаліптичного покликання та одержимості. Архетип Самості увиразнюється через концепт напівбожественності Ґетсбі та Діка, а також андрогінності та серафічності Комахи. В образі Зини прояви архетипу Самості мають яскраво окреслені фемінні риси. У цьому сенсі взагалі контрастно виглядає присутність жінки у виділеній низці героїв. Однак, зважаючи на виразний культурологічний концепт нової” жінки, що оприявнюється на сторінках творів українського письменника, подібна ситуація не видається дивною. Основною рисою прояву архетипу Самості у цьому випадку стає прагнення до творення власного життя як проекту, тобто до життєтворчості. Утім, одірваність від своєї глибинної природи призводить до того, що героїня обирає згубний для себе шлях, уособлюючи образ здичавілої” жінки (у термінах К.-П. Естес). Між тим, шлях ученого для Дайвера, Варецького, Серафікуса та Ростислава Михайловича постає як спрофанована можливість вдалого розгортання процесу самореалізації. Певна андрогінність доктора Серафікуса на архетиповому рівні мала би слугувати запорукою гармонійності світовідчуття, однак його позірна духовна врівноваженість є насправді ознакою глибинної внутрішньої кризовості. Маємо також втілення комплексу pharmakos в постатях Зини, Ґетсбі та Діка, які посутньо є пожирачами” гріхів, що їх коїть суспільство. Трагічність долі цих героїв стає в романах сюжетотворчим мотивом.
    На сторінках творів обох письменників оприявнюється архетиповий аспект комплексу Homo Ludens через актуалізацію життя-гри в долях більшості героїв. Його втілення в постатях персонажів певною мірою пов’язано із тим, що досягнення архетипу Самості героями творів (навіть якщо формальні його ознаки наявні) насправді виявляється тотально спрофанованим. Ігровий” момент епохи, така собі провокативність життя значною мірою пояснюють подібну ситуацію. З іншого ж боку, символічне поринання у життя-гру є відчайдушною спробою порятунку в умовах тотальної несталості буття.
    Романістика Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича виявляє визначну рису: твори демонструють чимало прикладів того, як великою мірою профануються та спотворюються сакральні риси окремих архетипів. Подібна ситуація видається закономірною, позаяк реалізації тих чи тих архетипових символів, образів та значень у романах американського та українського письмовців завжди є обумовленими своєрідністю культурологічно, національно, суспільно та індивідуально маркованих чинників. Саме тому архетипове вивчення їхньої романістики з виокремленням ектипового аспекту творів виявилося дуже продуктивним. Застосування подібного підходу довело не лише свою доцільність, але й вповні сприяло досягненню поставленої мети визначенню основних аспектів та характеру функціонування архетипових образів, символів та значень в аналізованих романах як важливих складових поетичного первня текстів.








    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

    1. Аверинцев С.С. Аналитическая психология К.Г. Юнга и закономерности творческой фантазии // О современной буржуазной эстетике. Вып. 3. М.:
    Искусство, 1972. С. 110-155.
    2. Агеєва В. Мовні ігри В. Домонтовича // В. Домонтович. Дівчина з ведмедиком. Болотяна лукроза. К.: Критика, 2000. С. 3-20.
    3. Агеєва В. Нова жінка у прозі В. Домонтовича // Слово і час. 2002. № 10. С. 25-36.
    4. Анастасьев Н.А. Гибель мечты, или уроки Скотта Фицджеральда // Литературная газета. 1978. 13.12.
    5. Антофійчук В.І., Нямцу А.Є. Проблеми поетики традиційних сюжетів та образів у літературі. Чернівці: Рута, 1997. 200 c.
    6. Бакула Б. Кілька міркувань на тему інтегральної компаративістики // Слово і час. 2002. № 3. С. 50-58.
    7. Бакусев В. Тайное знание”: архетип и символ // Литературное обозрение. 1994. № 3-4. С. 14-19.
    8. Барт Р. Мифологии: Пер. с франц. М.: Изд-во им. Сабашниковых, 1996. 312 с.
    9. Башляр Г. Вода и грезы. Опыт о воображении материи: Пер. с франц. М.: Издательство гуманитарной литературы, 1998. 268 с.
    10. Башляр Г. Грезы о воздухе. Опыт о воображении движения: Пер. с франц. М.: Издательство гуманитарной литературы, 1999. 344 с.
    11. Башляр Г. Земля и грезы воли: Пер. с франц. М.: Издательство гуманитарной литературы, 2000. 384 с.
    12. Башляр Г. Земля и грезы о покое: Пер. с франц. М.: Издательство гуманитарной литературы, 2001. 320 с.
    13. Башляр Г. Мгновение поэтическое и мгновение метафизическое // Новый рационализм: Пер. с франц. М.: Прогресс, 1987. С. 347-353.
    14. Башляр Г. Онирическое пространство // Эпистемология Гастона Башляра и история науки. М.: ИФРАН, 1996. С. 251-256.
    15. Башляр Г. Фрагменти поетики вогню: Пер. з фр. Харків: Фоліо, 2004. 143 с.
    16. Башляр Г. Художник на службе у стихий // Эпистемология Гастона Башляра и история науки. М.: ИФРАН, 1996. С. 257-261.
    17. Бельченко Н. Ритуал как ключ к прочтению цикла Спас” Н.А. Клюева // Ритуально-міфологічний підхід до інтерпретації тексту: Збірник наукових праць / За заг. ред. Л.О. Кисельової, П.Ю. Поберезкіної. К.: ІЗМН, 1998. С. 35-49.
    18. Бетко І. Лірика Богдана-Ігоря Антонича у дзеркалі аналітичної психології Карла-Густава Юнга // Слово і час. 2003. № 2. С.7-13.
    19. Бєлєхова Л.І. Образний простір американської поезії: лінгвокогнітивний аспект: Дис... докт. філол. наук: 10.02.04. К., 2002. 461 с.
    20. Большаков В. П. Критическое сознание” Башляра // Башляр Г. Земля и грезы воли: Пер. с франц. М.: Издательство гуманитарной литературы, 2000. С. 6-13.
    21. Боярчук О.М. Експериментальна проза 20-их років ХХ століття: жанрово-стильові модифікації (В. Домонтович, А. Любченко, М. Йогансен): Дис... канд. філол. наук: 10.01.01. К., 2003. 220 с.
    22. Василишин І. Віртуальний світ українського екзистенціалізму // Слово і час. 2003. № 6. С. 70-75.
    23. Введение в философию: Учеб. пособие для вузов / Авт. колл.: Фролов И.Т. и др. 3-е изд., перераб. и доп. М.: Республика, 2003. 623 с.
    24. Выготский Л.С. Психология искусства. Анализ эстетической реакции. Изд. 5. Испр. и доп. М.: Лабиринт, 1997. 416 с.
    25. Гаврилов Д.А., Наговицын А.Е. Боги славян. Язычество. Традиция. М.: Рефл-бук, 2002. 464 с.
    26. Гагарин А.С. Homo Solus. Одиночество как феномен человеческого бытия // Рациональность иррационального / Под ред. В.И. Колосницына. Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 1991. С. 77-109.
    27. Ганошенко Ю. Відображення кризи національного міфу в українському інтелектуальному романі 20-х рр. // Слово і час. 2004. № 5. С. 24-29.
    28. Гейзінга Й. Homo Ludens: Пер. з англ. К.: Основи, 1994. 250 с.
    29. Генис А. Модернизм как стиль ХХ века // Звезда. 2000. № 11. С. 202-209.
    30. Гірняк М. Слово і мовчання: самоусвідомлення через іншого (в інтелектуальній прозі В. Домонтовича) // Слово і час. 2004. № 11. С. 28-36.
    31. Голосовкер Я.Э. Логика мифа. М.: Главная редакция восточной литературы издательства Наука”, 1987. 218 с.
    32. Горбунов А. Романы Фрэнсиса Скотта Фицджеральда. М.: Наука, 1974. 151 с.
    33. Грабович Г. Поет як міфотворець. К.: Основи, 1998. 206 с.
    34. Грицик Л. Українська компаративістика ХІХ поч. ХХ ст.: напрями, методика досліджень. Кілька вступних міркувань // Літературознавча компаративістика: Навчальний посібник / Ред. Р.Т. Гром’як, упоряд.: Р.Т. Гром’як, І.В. Папуша. Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ ТДПУ, 2002. С. 29-33.
    35. Гундорова Т. Метолодогічний тиск // Критика. 2002. Число 12. С. 14-17.
    36. Гуревич П. Антропологизм Эриха Фромма как эстетическая проблема // Теории, школы, концепции (критические анализы): Художественное произведение и личность. М.: Наука, 1975. С. 173-227.
    37. Даниленко В.Г. Архетип, монотип, стереотип як формотворчі структури художнього тексту (на матеріалі прози Григора Тютюнника): Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.08 / НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г. Шевченка. К., 1994. 18 с.
    38. Демчук О. Про деякі бінарні архетипи в українській та єврейській літературах // Наукові записки НАУКМА. Філологія. 1999. Т.17. С. 95-99.
    39. Денисова Т.Н. Роман і романісти США ХХ століття. К.: Дніпро, 1990. 363 с.
    40. Денисова Т.Н. Экзистенциализм и современный американский роман. К.: Наукова думка, 1985. 248 с.
    41. Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. Болотяна лукроза. К.: Критика, 2000. 416 c.
    42. Домонтович В. Доктор Серафікус. Без ґрунту. К.: Критика, 1999. 382 c.
    43. Драненко Г.Ф. Особливості переосмислення міфу про Алкмену та Амфітріона: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.04 / НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г. Шевченка. К., 2002. 20 с.
    44. Евзлин М. Космогония и ритуал. М.: Радикс, 1993. 344 с.
    45. Еліаде М. Священне і мирське; Міфи, сновидіння і містерії; Мефістофель і андрогін; Окультизм, ворожбитство та культурні уподобання: Пер. з нім., фр., англ. К.: Видавництво Соломії Павличко Основи”, 2001. 591 с.
    46. Євхан Н. Фольклорно-міфологічні моделі у прозі Валерія Шевчука (типологічний аспект) // Слово і час. 2003. № 5. С. 70-76.
    47. Жеребкина И. Женское политическое бессознательное. СПб.: Алетейя, 2002. 224 с.
    48. Жирмунский В.М. Сравнительное литературоведение. Восток и Запад. Л.: Наука, 1979. 494 с.
    49. Забужко О.С. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. Вид. друге, випр. К.: Факт, 2001. 160 с.
    50. Загоруйко Ю.А. Віктор Петров (Домонтович) // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн. 1: Перша половина ХХ ст.: Підручник / За ред. В.Г. Дончика. К.: Либідь, 1998. С. 347-351.
    51. Загоруйко Ю.А. Художня проза В. Петрова (В. Домонтовича): Дис... канд. філол. наук: 10.01.02. К., 1992. 172, 12 с.
    52. Засурский Я.Н. Американская литература ХХ века. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. 504 с.
    53. Зборовськa Н. Літературний процес і завдання критики // Слово і час. 2004. № 4. С. 3-7.
    54. Зборовська Н. Моя Леся Українка. Тернопіль: Джура, 2002. 228 с.
    55. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство: Посібник. К.: Академвидав, 2003. 392 с.
    56. Зборовська Н. Феміністичні роздуми: На карнавалі мертвих поцілунків. Львів: Літопис, 1999. 336 с.
    57. Зварич І.М. Міфологічна парадигма художнього мислення: Автореф. дис... д-ра філол. наук: 10.01.06 / Київський нац. ун-т. К., 2003. 36 с.
    58. Зверев А.М. Дворец на острие иглы: Из художественного опыта ХХ века. М.: Советский писатель, 1989. 416 с.
    59. Зверев А.М. Модернизм в литературе США. Формирование. Эволюция. Кризис. М.: Наука, 1979. 320 с.
    60. Зіневич В.В. Екстер’єрний символізм роману Ф.С. Фіцджеральда Великий Гетсбі” // Вісник Київського лінгвістичного університету. 2002. Т. 5, № 2. С. 168-173.
    61. Зіневич В.В. Символізм світу речей у Великому Гетсбі” Ф.С. Фіцджеральда та Старшому боярині” Т. Осьмачки // Мовні і концептуальні картини світу. К.: КНУ, 2004. Вип. 7. C. 180-189.
    62. Зубрицька М. Архетипна критика і теорія // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С. 109-110.
    63. Иванов В.В., Топоров В.Н. Инвариант и трансформация в мифологических и фольклорных текстах // Типологические исследования по фольклору. М.: Наука, 1975. С. 44-76.
    64. Кереньи К. Кора // Юнг К.Г. Душа и миф: шесть архетипов: Пер. с англ. К.: Государственная библиотека Украины для юношества, 1996. C. 121-177.
    65. Кереньи К. Предвечный младенец в предвечные времена // Юнг К.Г. Душа и миф: шесть архетипов: Пер. с англ. К.: Государственная библиотека Украины для юношества, 1996. C. 38-85.
    66. Кереньи К. Пролегомены // Юнг К.Г. Душа и миф: шесть архетипов: Пер. с англ. К.: Государственная библиотека Украины для юношества, 1996. C. 11-37.
    67.
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины