ХЕМІНГУЕЙ І ГОНЧАР: ВЗАЄМОДІЯ ХУДОЖНІХ СИСТЕМ

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ
ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ (м.Одеса) імені К.Д.УШИНСЬКОГО

На правах рукопису

ЯРЕМЧУК НАТАЛІЯ ВІКТОРІВНА

УДК 821.111(73)+821.161.2091(043.5)

ХЕМІНГУЕЙ І ГОНЧАР: ВЗАЄМОДІЯ ХУДОЖНІХ СИСТЕМ

10.01.05 порівняльне літературознавство

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук,
професор
Гуменний Микола Хомич

Одеса - 2003

ЗМІСТ

ВСТУП

....................................................................................................

3

РОЗДІЛ I.

СПЕЦИФІКА ХУДОЖНЬОЇ СИСТЕМИ РОМАНІВ ХЕМІНГУЕЯ ТА ГОНЧАРА...............................................

13

1.1.

Антивоєнний роман: діалектика життя і смерті...

13

1.2.

Антивоєнні романи Хемінгуея і Гончара: особливості хронотопу.

27

1.3.

Поліфункціональність пейзажу в романах Хемінгуея і Гончара.

43

1.4.

Своєрідність повістування антивоєнних романів.................

58

РОЗДІЛ II.

ЖАНРОВА ПОЕТИКА РОМАНІВ ХЕМІНГУЕЯ І ГОНЧАРА...............................................................................

77

2.1.

Жанрові особливості антивоєнних романів..................

77

2.2.

Сюжетно-композиційна структура романів..........................

92

2.3.

Майстерність психологічного аналізу...................................

111

2.4.

Особистість автора в архітектоніці романів..........................

131

ВИСНОВКИ

147

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...

157

ВСТУП

Досліджуючи літературу будь-якої країни, будь-якого народу і епохи необхідно орієнтуватися на єдність світового історичного процесу й загальні закономірності художнього розвитку [49: 1]. Проблема вивчення взаємозв’язків і взаємодій національних літератур одна з найважливіших проблем сучасного літературознавства. Класичні твори світового літературного процесу не втрачають свого естетичного, пізнавального і виховного впливу на читачів упродовж віків. Чим зумовлене вказане явище? По-перше, нове завжди виростає на ґрунті старого, у цьому й сила естафети поколінь (на початку ХХ ст. цю думку аргументовано довів Еліот у статті Традиція і творча індивідуальність”). По-друге, справді художній образ зберігає у мистецтві вічний інтерес і вічне значення навіть і тоді, коли соціальний тиск, відображений у ньому, зникає в суспільстві (тут можна пригадати образи Одіссея, Іфігенії, Гамлета, Отелло, Дон Кіхота, Гарпагона, Фауста та ін.). По-третє, художня література не лише відтворює життя конкретної історичної епохи. Вона здатна передбачити найважливіші тенденції історичного розвитку, перерости межі часу (напр., твори Шевченка, Франка, Коцюбинського, Довженка, Гончара та ін.). По-четверте, сприймання творів художньої літератури ґрунтується також на асоціативності думок читача. Це значить, що її художні образи, які відзначаються широтою узагальнень, можуть змінювати своє звучання в межах кожної нової епохи (прикладом можуть слугувати образи Плюшкіна, Манілова, Пузиря, Калитки тощо). По-п’яте, у творах класичної літератури наявний загальнолюдський зміст (твори Гесіода, Гомера, Евріпіда, Арістофана, Вергілія, Рабле, Сервантеса, Расіна, Вольтера, Бальзака, Томаса Манна, Льва Толстого, Лесі Українки та ін.).
При дослідженні творів світового літературного процесу має важливе значення порівняльно-історичний метод. Одним із видатних представників цього методу був О.Веселовський, а трохи пізніше В.Жирмунський. Це такий спосіб вивчення, за допомогою якого зіставляються однорідні або близькі своїм характером літературні факти і явища в різних національних літературах певного історичного періоду. Отже, мета типологічного вивчення полягає у виявленні і науковому обґрунтуванні подібних аспектів у різних літературах, у творчості різних письменників, у різних творах, які є наслідком впливу відносно схожих умов життя на художню творчість. Типологічна подібність слугує вірним показником загальних закономірностей літературного розвитку. Найвищий ефект дії вказаних закономірностей полягає в повноті і частоті типологічних засобів.
Близькі аналогії і збіги, що виникають незалежно від літературних впливів, є безумовними позитивними показниками по відношенню до мети типологічного дослідження літератур.
У руслі наших роздумів заслуговує на увагу історико-літературна проблема Хемінгуей і Гончар: взаємодія художніх систем”. Жодної літературно-критичної праці з указаної проблеми немає. Щоправда, у багатьох монографіях досліджуються окремі грані творчості обох митців.
Слід відразу підкреслити, що художня система Хемінгуея впродовж багатьох років приковувала увагу літературних критиків. Вони відкривали в ній все нові якості (Кухаренко, Лідський, Засурський та ін.), губились перед таємницею” авторської манери письменника і виступали інколи з суперечливими судженнями. Дискусії навколо змісту творчості і стилю митця не вщухають і нині, але з кожним роком стає все зрозуміліше, яке визначне місце займає творча спадщина Хемінгуея у світовій літературі ХХ ст.
Відомий літературний критик І.Кашкін у 60-х роках опублікував монографію Эрнест Хемингуэй” (1966). Автор книги зосередив увагу на головних проблемах творчості Хемінгуея: на витоках його літературної діяльності, на школі журналістики, на навчанні у Гертруди Стайн, на особливостях втраченого покоління”, на історичних подіях, що мали суттєве значення для формування його естетичних принципів. Крім того, пильна робота перекладача над фразою, над словом письменника допомагала досліднику зібрати тонкі і точні спостереження над стилем Хемінгуея. І разом з тим багаторічні роздуми вченого над його книгами дозволяли перекладачу помітити найтонші зміни в його стильовій манері, що проявились в перекладах творів різних років.
У межах критичного реалізму стиль епохи” по-різному втілювався у творчості видатних письменників, серед яких Хемінгуей займає найпомітніше місце [82: 4]. Це твердження одного із дослідників стильових особливостей автора Фієсти” переконливо аргументується текстовим аналізом багатьох оповідань і романів. Крім того, літературний критик ґрунтовно аналізує систему специфічних прийомів художнього відображення Хемінгуея монтаж, обігрування пауз, зміна ритмів, своєрідність діалогу тощо. А без з’ясування цієї історико-літературної проблеми неможливо зрозуміти своєрідність і унікальність внеску Хемінгуея в американську літературу.
Цікавою за спостереженням можна вважати книгу Б.Грибанова Эрнест Хемингуэй: герой и время” (1980). Автор на значному текстовому матеріалі досліджує проблему взаємовідносин і взаємозв’язків Хемінгуея та його героя, простежує, як разом із мінливими соціально-політичними обставинами у бурхливому світі ХХ ст. змінювався письменник, змінювався і його герой, який довгий і складний шлях пройшли вони за півстоліття.
Б.Грибанов всебічно розкрив морально-філософську тему у творах Хемінгуея, створених між двома світовими війнами, показав, чому трагічна свідомість героїв митця є просвітленою свідомістю, яким чином вони виявляються непримиренними противниками байдужості, відчаю і цинізму.
Зусиллями критиків, літературознавців і біографів Хемінгуея вивчена значна кількість важливих проблем його життя і творчості. Досить детальні нариси творчості митця належать перу М.Мендельсона Современный американский роман” (1964) і Я.Засурського Американская литература ХХ века” (1966). Крім того, творчість Хемінгуея або її окремі аспекти аналізуються у статтях А.Платонова, Р.Орлової, В.Кухаренко, І.Фінкельштейна, Ю.Олеші та ін. І.Фінкельштейн узагальнив свої погляди на деякі романи письменника у змістовній книзі Хемингуэй-романист” (1974).
Серед численних зарубіжних монографій, присвячених Хемінгуею, найбільший інтерес, на наш погляд, мають книги К.Бейкера Heminguay. The Writer as Artist” (1956) і Ф.Янга Ernest Heminguay” (1951). Праця К.Бейкера являє собою нарис творчого шляху Хемінгуея. Вона відзначається багатством тонких спостережень і цікавих зауважень, але прагнення дослідника представити Хемінгуея символістом виявляються непереконливими. Деякі помилкові твердження Бейкера знаходимо і при аналізі ним роману Фієста”.
Ф.Янг, розглядаючи своєрідність системи персонажів Хемінгуея, виділив два типи героїв героя кодексу” і хемінгуеївського героя” і в цьому аспекті розглянув усю творчість митця. Надзвичайно переконливий аналіз Янга зроблений дещо однобоко і не дозволяє охопити всі існуючі аспекти творчості Хемінгуея.
Творчість митця продовжують плідно досліджувати відомі літературознавці. Слід назвати таких, як Д.Затонський, М.Урнов, Д.Урнов, Л.Татаринова та багато інших. Тут варто відзначити статті М.Гуменного, в яких досліджуються окремі проблеми романістики Хемінгуея і Гончара в історико-типологічному аспекті.
Тенденція глибоко аналізувати окремі твори письменника і всю його творчу спадщину з кожним роком все помітніше відчувається у працях дослідників (Хеллідей, Лєвін). Але деякі окремі і загальні питання творчості митця до цього часу не одержали достатнього аналітичного висвітлення.
Навіть у кращих працях (а їх велика кількість), присвячених літературній спадщині митця, малодослідженими залишаються, наприклад, питання історико-типологічного вивчення його новелістики чи романістики, недостатньо розроблена проблема традицій і новаторства, жанрова специфіка антивоєнних романів у контексті західної літератури тощо.
Багатогранну творчість Олеся Гончара почали інтенсивно вивчати з 40-х років. Саме з цього часу його твори постійно залишаються у центрі уваги літературної критики. Вітчизняне гончарознавство нараховує сотні праць, серед яких рецензії, статті, і, нарешті, монографічні дослідження. Детальна оцінка стану сучасного гончарознавства і розгляд того, як ставлення до окремих творів письменника змінювалось з рухом часу, не входить у завдання нашої роботи. Однак, зробити деякі зауваження необхідно.
У працях критиків і літературознавців з’ясовано чимало важливих проблем життя і творчості О.Гончара. Перш за все необхідно відзначити деякі праці І.Семенчука, який впродовж багатьох років досліджував творчість митця. Праці вченого одержали визнання і були узагальнені в монографії Олесь Гончар художник слова” (1986), яку цілком можна розглядати як серйозне дослідження художньої майстерності письменника. Але в книзі вивчені лише окремі проблеми поетики прозаїка. Досить детальні нариси творчості О.Гончара належать перу О.Бабишкіна, М.Малиновської, А.Погрібного. Крім того, твори О.Гончара або окремі їхні аспекти аналізуються у працях В.Дончика, М.Жулинського, П.Кононенка, М.Пархоменка, В.Оскоцького, Т.Хом'як, В.Фащенка, Л.Новиченка, М.Гуменного та ін. Л.Новиченко узагальнив свої погляди на деякі романи О.Гончара у змістовній книзі Український радянський роман” (1976).
Серед деяких монографій [46: 3], присвячених художньому світові О.Гончара або окремим його творам, значний інтерес мають книги М.Наєнка Краса вірності. У творчому світі Олеся Гончара” (1981), М.Стрельбицького Проза монументального історизму: Доробок Олеся Гончара” (1988) і В.Коваля Шляхи прапороносців” та Собор” і навколо собору” (1989). Праця М.Наєнка присвячена вивченню художньої самобутності і значенню творів О.Гончара для розвитку української літератури ХХ ст. Крім того, у цій книзі автор розглядає своєрідність системи персонажів окремих романів митця, їх композиції, деякі аспекти новаторства. М.Стрельбицький розглядає історизм творів О.Гончара як принцип осмислення життєвого матеріалу, коли позиція письменника стає тим кутом зору, під яким художньому дослідженню підлягають як минуле нашої країни, так і її сьогодення. У книгах В.Коваля наявні тонкі спостереження і цікаві зауваження з приводу долі романів О.Гончара Прапороносці” і Собор”, які вивчаються через призму сприйняття читачів і літературних критиків. Крім того, автор приділяє серйозну увагу процесу функціонування цих книг впродовж десятиріч нашого життя, аналізує окремі сторони ідейно-художнього рівня романів.
Надзвичайно змістовною з точки зору нашої проблеми є монографія М.Гуменного Поетика антивоєнних романів Олеся Гончара” (1994). У книзі розглядаються найбільш складні питання художньої форми і жанрової своєрідності антивоєнних романів одного з класиків української літератури ХХ ст. Героїчне і трагічне у творах письменника досліджується у зв’язку з такими категоріями, як вибір і пам’ять, обов’язок і совість. Творча еволюція прозаїка простежується у контексті вітчизняної антивоєнної прози, оригінальність художніх відкриттів митця співвідноситься з досягненнями сучасної літератури. При аналізі антивоєнного роману підкреслюється найтісніший зв’язок його проблематики з нашою сучасністю.
Крім того, М.Гуменному належать статті Західний антивоєнний роман і проза О.Гончара”, Західноєвропейський антивоєнний роман і творчість О.Гончара (до проблеми психологізму)”, Ремарк і Гончар: полі функціональність художньої деталі”, Проблема інтертекстуальності в романах О.Гончара”, в яких автор досліджує взаємозв’язки і взаємодію національних літератур, національну самобутність творів Ремарка, Хемінгуея, Барбюса і Гончара та їх місце в конкретному літературному процесі певної країни.
Вченими певною мірою досліджена художня система О.Гончара, що визначила специфіку його творчої манери, охарактеризовано окремі етапи літературного розвитку митця; з’ясовано не лише своєрідність романістики художника, але й визначено її місце в загальному літературному русі сучасної української літератури. Від вивчення загальних проблем критика і літературознавство йдуть до більш глибокого з’ясування специфіки і особливостей художнього світу О.Гончара, до конкретного аналізу його літературних полотен. Але добре відомо, що рідну літературу ми глибше пізнаємо лише у порівнянні із зарубіжною, і навпаки останню можна досконало вивчити, знаючи рідну, бо кожний видатний митець так чи інакше пов’язаний не тільки з національною, але й світовою культурою. Саме такими письменниками є Олесь Гончар і Ернест Хемінгуей. Вважаємо науково доцільним і актуальним досліджувати їх антивоєнні романи в порівняльно-типологічному аспекті. Він дозволить глибше зануритися в типологію антивоєнного пафосу, висвітлити незнані ще аспекти і грані в романах видатних митців і, зрештою, виявити оригінальні сходження та відмінності в художній культурі України та США.
Правомірність компаративного аналізу прози Хемінгуея і Гончара зумовлена багатьма факторами. По-перше, це антивоєнний пафос їхніх романів, що цілком закономірно обумовив орієнтацію на досить схожі екзистенційні сторони людського буття під час війни та після неї. По-друге, обидва прозаїки є яскраво національними, що дає можливість діагностування української та американської психоментальностей в їх схожості та відмінностях. По-третє, сюжетно-композиційна своєрідність антивоєнних романів обох митців дає можливість глибше дослідити їх поетику в історико-типологічному аспекті.
Отже, актуальність теми дослідження продиктована необхідністю вивчення взаємозв’язків і взаємодії національних проблем вітчизняної філологічної науки на сучасному етапі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до теми Українська література в контексті світової літератури”, над якою працюють викладачі кафедри української та зарубіжної літератур Південноукраїнського державного педагогічного університету (м. Одеса) імені К.Д.Ушинського і підпорядкована галузевій програмі розвитку українського літературознавства.
Об’єктом дослідження є антивоєнні романи Е.Хемінгуея Фієста”, Прощавай, зброє” і О.Гончара Людина і зброя” і Циклон” в їх історико-генетичних і типологічних зв’язках, що знаменують важливий етап не лише у духовному розвитку обох митців, але й національних літератур, які вони представляють.
Предметом безпосереднього вивчення обрано взаємодію художніх систем, порівняльно-типологічне їх вивчення та жанрову своєрідність романів.
Метою роботи є історико-типологічне дослідження вказаних антивоєнних романів Хемінгуея і Гончара, виявлення особливостей їх поетики через призму традицій і новаторства.
Мета роботи зумовила розв’язання цілої низки завдань, головними з яких є:
- дослідити джерела формування особливостей світогляду митців, що відбилися на поетиці їх романів;
- розглянути коло психологічних, морально-етичних та інших проблем, порушених у романах обох митців, в їх співвіднесеності з авторською точкою зору”;
- вивчити поліфункціональність пейзажу та символіки у прозі Хемінгуея і Гончара;
- висвітлити домінанти індивідуальних художніх систем прозаїків у типологічних зв’язках із близькими явищами в естетиці двох народів;
- виявити біографічно-естетичну типологію у прозі обох письменників, акцентуючи при цьому увагу на подібних подіях у житті авторів;
- з’ясувати основні грані інтелектуальності прози Хемінгуея і Гончара;
- проаналізувати сюжетно-композиційні особливості антивоєнних романів вказаних митців.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є однією з перших спроб історико-типологічного дослідження антивоєнних романів двох письменників, жанрової своєрідності їх творів, стильової специфіки їх прози. Не претендуючи на абсолютну всеохопність вирішення порушених проблем, авторка розробляє певні принципи й методики порівняння та вивчення літературного матеріалу з точки зору традицій і новаторства. Антивоєнні романи митців розглянуто в літературному контексті; простежено генезис їх художнього мислення, загострення його соціальної актуальності, філософічності, інтелектуальності. Крім того, вивчено процес викристалізації індивідуального письменницького стилю як безперервний процес художньої еволюції й оновлення.
Методологічною основою дисертації є філософське вчення про діалектику пізнання, праці з проблем історії, культурології та теорії літератури, принципи та методи історичної етнопсихології, художнього історизму. В обґрунтуванні концепції роботи, в процесі дослідження авторка дисертації керувалася науковими розробками зарубіжних і українських літературознавців Ю.Андрєєва, Р.Барта, М.Бахтіна, О.Білецького, О.Веселовського, М.Жулинського, Д.Лихачова, Д.Наливайка, Л.Новиченка, Г.Поспєлова, .Сиротюка, В.Фащенка, М.Храпченка та ін., а також працями, що безпосередньо присвячені творчості Хемінгуея і Гончара.
Специфічним завданням дисертаційної роботи визначені і методи дослідження порівняльно-функціональний, біографічний, історико-генетичний та історико-функціональний.
Теоретична цінність дисертації полягає у поглибленні знань про антивоєнний роман українського та американського прозаїків. Значною мірою вона є внеском у з’ясування питання не тільки про схожість (а отже і відмінність) поетики та естетики авторів, але й ширше: певну подібність деяких явищ української та американської літератур ХХ ст. взагалі.
Практичне значення одержаних результатів полягає в розширенні уявлення про своєрідність історико-типологічного дослідження антивоєнних романів Хемінгуея і Гончара та взаємодії їхніх художніх систем. Результати дисертації можуть бути використані при створенні праць з історії американської та української літератур ХХ ст., при написанні певних розділів підручників, у спецкурсах та спецсемінарах, на лекціях та семінарських заняттях з української та американської літератур, порівняльної типології, у магістерських, дипломних та курсових дослідженнях студентів, на факультативних заняттях у педучилищах, коледжах, ліцеях, гімназіях.
Апробація роботи. Окремі її положення висвітлені в доповідях на Всеукраїнських науково-теоретичних конференціях Поетика художнього твору” (Запоріжжя, 2000), Українська література в контексті світової літератури” (Одеса, 2001, 2002), Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2002). Основні положення дисертації відображені у 5 публікаціях фахових видань.

Структура дисертації зумовлена загальною концепцією та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Ми розглянули основні проблеми взаємодії художніх систем Хемінгуея і Гончара, що дозволяють глибше і багатогранніше дослідити ідейно-тематичний і формотворчий комплекс їх антивоєнних романів, майстерність і поетику обох видатних митців.
Тут уявляється доцільним підвести короткі висновки і узагальнення, одержаних у процесі спостережень над романами Хемінгуея і Гончара, і накреслити перспективи подальшого вивчення творчої спадщини письменників в аспекті їх ідейно-художньої своєрідності.
Значення хемінгуеївських традицій у прозі Гончара ніскільки не зменшується тим, що у нього дещо інші не лише принципи сюжетики або численні судження про епос, але й художнє осмислення теми народу. Гончар не розвивав ні хемінгуеївські традиції стосовно концепції людини, ні принципів портретного чи пейзажного живопису, ні принципів локального об’єктивного зображення картин народного життя. Прозаїки в багатьох випадках йшли індивідуальними шляхами.
Літературні впливи розглянуті нами не як механічні поштовхи ззовні; навпаки, вони постають як зумовлені внутрішніми факторами (зустрічними течіями”, як любив говорити В.Веселовський) в еволюції українського письменника і суспільства. У відповідності з цим зразок підлягає певній творчій трансформації індивідуального і соціального планів, так що відмінність між зразком і його перетворенням не менш важлива для порівняльного аналізу, ніж подібність між ними.
Залишаючись романістом, що досить різко відрізнявся за індивідуально-творчою манерою від Хемінгуея, Гончар виявився одним із видатних продовжувачів його традицій. Звертаючись до корінних проблем часу, розвиваючи і поглиблюючи у відповідності з особливостями епохи осмислення головного питання (співвіднесеність людини і зброї, війни), що хвилювали Хемінгуея, Гончар творчо продовжував у своїх антивоєнних романах не лише ідейні принципи митця, але й естетичні. Споріднені, наприклад, деякі художні образи їх творів, постійна тенденція обох авторів до синтезуючих почуттів і думок людини на війні, до крупномасштабних образів-символів, до місткої художньої деталі, до підтексту тощо. Близькою залишається і зацікавленість письменників у максимальній дієвості їх антивоєнних романів і навіть сама форма її виразу.
Отже, стверджуючи думку, наприклад, про хемінгуеївські традиції (Прощавай, зброє”) в романі Людина і зброя”, слід відзначити не зовнішнє зближення шляхом зіставлення сюжету, окремих картин тощо, а внутрішню спорідненість романів. Основний пафос роману Гончара виявляється ближчим до творів Довженка.
В антивоєнних романах Хемінгуея і Гончара цілком очевидне сюжетне функціонування хронотопів. Вони слугують організаційними центрами основних сюжетних подій роману. У хронотопі зв’язуються і розв’язуються сюжетні вузли. Можна стверджувати, що їм належать основні сюжетотвірні функції. Але разом з тим помічаємо виражальне значення хронотопів. Час набуває в них почуттєво-наочний характер, сюжетні події в хронотопі конкретизуються.
Закономірністю можна вважати той факт, що в заключних частинах романів Прощавай, зброє” і Циклон” домінує авторський час, ліричний за своїм характером, але епічний за своєю сутністю. І в той же час він має драматичні ознаки (гинуть Кетрін і Сергій). Ліричні почуття викликані трагічними подіями, що випали на долю Генрі і Богдана.
В антивоєнних романах Хемінгуея і Гончара час виступає як об’єкт відображення. Це відносно повільний (у Хемінгуея) і динамічний у Гончара, безперервний у своїй хронологічній послідовності і плавності час. Це конкретно-історичний час як об’єкт відображення час об’єктивний у тому розумінні, що він позбавлений психологічної суб’єктивності і використовує в якості засобів свого вираження об’єктивні форми, що сприймаються не окремим суб’єктом, а всіма героями.
Постійна увага до антивоєнних романів Хемінгуея, систематичне засвоєння і творчий розвиток його художнього досвіду одна із своєрідних рис індивідуального стилю Гончара. Крім того, Гончара і Хемінгуея зближує пристрасна внутрішня потреба в художньому осмисленні обставин війни, відкрита монологічність ідейно-художньої системи. Тому-то й проблеми, що ми розглядали в стилях обох митців, типологічно подібні.
Властивий Хемінгуею і Гончару образно-асоціативний рух художньої думки, легко підіймаючись” від поетичної метафори, порівняння до образно-філософської символіки, розкриває сутнісні, корінні зв’язки явищ і процесів.
Хемінгуей був одним із тих письменників, які відродили ліричний роман на новому етапі літературного процесу. Стиль Хемінгуея породжений часом, епохою, цілком відповідав вимогам її художнього втілення. Гончар же творчо переосмислив досягнення американського реаліста. Вони відкрили нові можливості в американській та українській літературах і в багатьох відношеннях визначили їх подальший розвиток.
Необхідно відзначити типологічну спорідненість антивоєнних романів Хемінгуея і Гончара, що проявилася в пейзажному живописі. Жанрова своєрідність романів певною мірою визначається психологічною насиченістю воєнних сцен і епізодів. Поліфункціональність пейзажу романів обох авторів зводиться до:
- пейзаж функціонує як важливий елемент сюжету;
- пейзаж це своєрідний фон з певним смисловим акцентом та емоційним забарвленням, на якому відбувається воєнна подія;
- природоопис психологізує типові обставини або ситуації;
- метафоричний пейзаж поглиблює почуття трагізму (у Хемінгуея переважає ліричний струмінь, а в Гончара романтичний);
- пейзаж сприяє глибшому розкриттю внутрішнього стану персонажів;
- природоопис розширює суб’єктивно-експресивний фон;
- пейзаж виступає обов’язковим чинником ідейно-тематичної та формотворчої системи антивоєнних романів Хемінгуея і Гончара (щоправда, у першого превалює моральний аспект, а в другого політичний).
Антивоєнні романи Хемінгуея і Гончара це новаторські твори за змістом і за художньою формою. В них осмислюється з художньої і філософської точок зору глобальні проблеми століття у відповідній формі. Досліджуючи проблему боротьби життя зі смертю у всіх її аспектах, визначених складною ситуацією воєнних років, вірячи в кінцеве торжество життя, обидва митці були разом з тим далекими від легковажного оптимізму: вони відчували і розуміли, що велике протистояння залишило глибокі сліди як у сучасній дійсності, так і в майбутньому історичному житті народу, у багатьох відношеннях змінило самосвідомість людей.
Естетичний пошук письменників повчальний і важливий для всієї літератури. Він вносить нові риси і грані у творчий метод, розширює можливості освоєння дійсності в її розмаїтих зв’язках.
Проблема діалектики життя і смерті в антивоєнних романах обох митців осмислюється багатогранно і з точки зору автора і героя, через натуралістичні описи, форму повістування, лейтмотиви і символіку, підтекст тощо. Зображально-виражальні засоби слугують для більш глибокого розкриття ідейно-тематичної та формотворчої основи романів обох авторів.
Важливість життєвого матеріалу, ускладненість філософського і морального змісту, актуальність соціально-політичної проблематики, справді наукова глибина психологічного дослідження характерів, віртуозна майстерність письменників, їх виконавча техніка зробили антивоєнні романи не лише об’єктом літературних дискусій і обговорень, але, головне, не залишили байдужими розум і серце мільйонів читачів.
При аналізі жанрової своєрідності романів Хемінгуея і Гончара можна відзначити, що на перший план висувається образ автора-оповідача як посередника, що знаходиться в центрі подій, описаних у творі, і читачем. Виходячи із широкої інтерпретації категорії образу автора”, можна констатувати: образ автора як суб’єкт мовлення формує художню систему роману.
При всіх відмінностях тих жанрових різновидів, що закономірно виокремлюються в хемінгуеївському та гончарівському романах (антивоєнний роман, психологічний роман, філософський роман тощо), вони зберігають цілу низку стійких ознак, що відрізняють їх від романів Ремарка і Стельмаха, Г.Манна і Ю.Яновського, Ш.Андерсона та ін. митців. В історії американської та української літератур їх слід виокремити як особливий вид: хумінгуеївський і гончарівський романи за своїми структурно-характерологічними ознаками виявляються безпосереднім проявом того ліричного роману обох літератур ХХ ст., найбільш чіткі особливості якого проявляються, на думку вчених, у романах Фіцджеральда, Сент-Екзюпері
Жанрова природа романів Хемінгуея і Гончара не викликає ніяких сумнівів. Перед нами твори, що композиційно тяжіють до епічно-хронікального повістування, властивого цьому жанру.
Якщо в романах Хемінгуея Прощавай, зброє” і Фієста” об’єктом зображення є сформована і стабільна особистість і головну увагу приділено фіксації, описові уже стійких рис характеру, психічного складу, поведінкових моделей і моральних принципів, то для Гончара в його романі Людина і зброя” однаково важливі і процес духовного зростання героя, і його результат, і внутрішнє життя героя, і його зовнішні прояви.
Разом з тим закони жанру антивоєнного роману вимагали від митців відтворення внутрішньої логіки значних подій, військових операцій. Інакше достовірність психологічної поведінки персонажів, мотивованість їх душевних рухів були б невідповідними грандіозним по відношенню до окремих людських доль обставинам.
Художня система взагалі внутрішня єдність і взаємодія всіх компонентів, врешті-решт спрямована до організуючого центру. Оскільки Хемінгуей і Гончар прагнули показати всебічно людину на війні у багатогранних проявах, їх художня система організована за принципом орієнтації всіх зображально-виражальних засобів на психологічний аналіз особистості.
У художніх системах антивоєнних романів обох митців наявний спільний момент-символіка, яка органічно входить у кожну стильову цілісність своєрідно (слід назвати образи-символи фієста”, циклон”, людина і зброя”, що пронизують структуру творів обох авторів).
Зв’язок між обома художниками очевидний. Але це зовсім не просте запозичення сюжетів і прийомів, а складна низка взаємодій, що створює складність творчого процесу. Він визначається не лише психічним складом художника, впливом на нього середовища і обставин, але й усім попереднім розвитком людства, переосмисленим творчою свідомістю.
Звичайно, образні і тематичні паралелі в творчості двох письменників самі по собі ще не означають їх творчої близькості (хоч саме ними часто задовольняється критика). Подібні збіги” можуть свідчити лише про те, що обидва митці художньо осмислюють один і той же життєвий матеріал, звертаються до одних і тих же соціально-психологічних типів. Свідченням творчої близькості обох авторів усі ці збіги” можуть стати лише в тому випадку, якщо знаходимо певну подібність в їх творчій манері у способах художньої обробки життєвих вражень і втілення їх у словесно-мовленнєвий матеріал мистецтва слова, в підході до людини і розуміння її внутрішнього світу, в принципах психологічного аналізу, в ставленні до природи, зображенні пейзажів, в оцінці конкретних подій. Саме останній тезис властивий художній системі Хемінгуея і Гончара з багатьох точок зору.
В аспекті внутрішнього життя людини Хемінгуей тяжіє до співвіднесеності різних її сторін і прагне використати найрізноманітніші зображально-оповідні засоби, підсилюючи їх психологічну насиченість і досягаючи такого їх взаємопроникнення, коли вони органічно об’єднуються в художній системі: буквально кожна деталь роману врешті-решт сприяє розкриттю внутрішнього світу героїв і виявляється, таким чином, елементом у ланцюгу психологічних досліджень.
Персонажі антивоєнних романів Хемінгуея (Генрі, Кетрін, Джейк) за своїм психологічним настроєм багатогранні. В кожному із них проявляються емоції глибоко особистісного характеру, в яких відчувається що і як вони переживають. Читачі мають можливість спостерігати за психологічним станом кожного персонажа, за його динамікою. В суб’єктивні переживання кожного вплетені об’єктивні причини, що пояснюють емоційну напругу. Ідейно-значеннєве переживання оцінюється саме тим, з яких позицій воно освітлено і як воно співвідноситься з об’єктивними факторами.
Підвищений інтерес до внутрішньої людини” у структурі особистості, зумовлений в першу чергу історичним моментом (обставинами війни), розгорнуте відображення історії душі людської”, закономірно привели Хемінгуея до поглибленого психологізму. Разом з тим хемінгуеївському герою не властива замкненість у своєму внутрішньому світі. В ньому він шукає підтримки для пізнання світу зовнішнього, який у свою чергу всебічно впливає на нього самого. У цій діалектиці внутрішнього і зовнішнього основа соціальної спрямованості психологізму роману Прощавай, зброє”.
Однак психологізм Хемінгуея не лише соціальний, він в той же час і глибоко філософічний. Це також залежало не лише від особливостей творчої індивідуальності митця, але й від конкретики воєнного часу.
У руслі творчого засвоєння традицій Хемінгуея розвивався психологізм Гончара. Він складніший і глибший лише таємної психології” або предметного її вираження саме тому, що Гончар прагне відтворити своїх героїв у процесах психічного життя.
В антивоєнних романах Людина і зброя” і Циклон”, на відміну від Прапороносців” з їх лірико-романтичною суб’єктивністю, Гончар прагнув підпорядкувати відображення, в тому числі внутрішнього світу персонажів, суворій реалістичній манері. Тут відсутні сповіді і самовиявлення героя, зате широко представлені різноманітні форми і прийоми зовнішнього прояву внутрішніх станів, психології персонажів. Автор, використовуючи тут досвід західної антивоєнної романістики непрямого” психологізму, не лише розвиває, але й збагачує його.
Розвиваючи перш за все традиції хемінгуеївського психологізму, Гончар суттєво їх трансформує. Це проявилося, з одного боку, в посиленні і драматизації сюжетно-подійного начала в романах, а з іншого в інтенсивному психологічному насиченні усіх структурних рівнів творів, у появі в них прямого психологічного аналізу, який не витісняє повністю й інших, непрямих” форм психологізму. Ця трансформація була значною мірою результатом синтезу у творчості Гончара реалізму з романтизмом, що зумовив своєрідне співвідношення в його образах-характерах зовнішнього і внутрішнього в людині.
Розгляд родових сутнісних властивостей людської особистості в органічному зв’язку з їх конкретно-історичною, соціально-видовою формою прояву зв’язують з досягненнями української і світової реалістичної літератури. Однак акцентування уваги на родовій суті людини зближує Гончара з романтиками, надає його реалізму особливого романтичного колориту, детермінуючи синтезуючий характер його художнього методу, з його підвищеною увагою до внутрішнього єства людини, з її поглибленим психологізмом і в той же час з прагненням до суворої, майже наукової об’єктивності відображення дійсності у всій багатогранності зовнішніх проявів.
Найбільш прямою формою психологічного розкриття в антивоєнних романах Гончара виступає самоаналіз героя. Як правило, він має в романах ретроспективний характер, коли пережиті почуття, думки, стани душі аналізуються у процесі спогадів.
Внутрішня структура романів обох митців складається із численних художніх деталей. Їх характер визначається цілою низкою функцій: правдоподібності, емоційної тональності. Кожна деталь твору не лише створює враження предметності, переконливості, але й дає певну емоційну оцінку. Так, наприклад, слова-домінанти обгорілий”, чорний”, мертвий”, фронтовий”, смертельний”, воєнний”, лазарет”, медсестра” сприяють більш глибокому розкриттю теми війни і руйнування, опосередковано відтворюючи основи психічного стану героїв.
Авторська позиція яскраво виявляється в антивоєнних романах обох митців у самому відборі фактів і організації їх у сюжетно-композиційній структурі (мотивації подій, виборі й висвітленні конфліктів, у групуванні персонажів тощо), в ідейних і філософських пошуках героїв, у типізації характерів. Крім того, позиція автора чітко простежується у ряді позасюжетних елементів (авторські відступи, назва твору, вибір форми повістування, вставні епізоди і т. ін.).
Авторські думки входять в образну систему творів не лише з образом оповідача, а й у вигляді різноманітних авторських вкраплень. З їх допомогою оповідач романів обох митців створює вражаючу картину подій війни. З ними входять в оповідь багаті асоціації, розкривається глибоко прихована суть явищ. Безумовно, що у такій структурі твору, в таких зміщеннях і переплетенні різних часових шарів виявляється не лише своєрідність індивідуального творчого стилю письменників, а й їх життєва позиція.
Відшукуючи безумовні риси спільності і подібності в антивоєнних романах Хемінгуея і Гончара, ми тут же помічаємо і відмінності. Перед нами два світогляди, дві долі, два життєвих досвіди, дві індивідуальності, дві художні системи, з багатьох точок зору різні. Але з художньої практики обох письменників можна зробити такі теоретичні висновки: авторська позиція допомагає з’ясувати основні моменти художньої творчості, а саме: співвідношення особистості митця з його творінням, важливість морально-ціннісного аспекту у відображенні реальної дійсності; визначає творче завдання і спрямованість художнього пошуку, відіграє важливу роль у створенні ідейно-тематичного і формотворчого комплексу художнього твору.
Отже, антивоєнні романи Хемінгуея і Гончара мають численні спільності, а отже і відмінності, що мають історичні, загальнокультурні та суб’єктивно-індивідуальні причини, що дають змогу вести мову про естетико-стилістичну та тематичну спорідненість їхніх художніх систем.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абельтина Р. Подтекст в романе Хемингуэя «По ком звонит колокол» // Уч. зап. 1982. Вып.2. С. 91-102.
2. Абросимова В.Н. Тургеневский мотив в структуре романа Хемингуэя «И восходит солнце» // Вестник МГУ. Серия 9. Филология. 1987. № 2. С. 25-31.
3. Авксентьєва Г.А. Психологічна домінанта пейзажів О.Гончара // Історико-літературний журнал. 1996. № 3. С. 102-107.
4. Аврахов Г. Як виникають фальшиві міфи? // Слово і час. 1993. № 6. С. 40-45.
5. Адамович Алесь. О современной военной прозе. М.: Советский писатель, 1981. 440с.
6. Анастасьев Н.А. Творчество Э.Хемингуэя: Кн. для учащихся. М.: Просвещение, 1981. 112 с.
7. Баб’як П.Г., Кравченко Є.Є. О.Гончар. Рекомендований покажчик літератури. Львів, 1968. 63 с.
8. Бабишкін О.К. Олесь Гончар. К.: Дніпро, 1968. 323 с.
9. Барабаш Ю. Безперервність руху // Радянське літературознавство. 1978. - № 4. С.20-35.
10. Баранов В. Уроки О.Гончара. К., 1996. № 1-2. С. 106-110.
11. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. М.: Художественная литература, 1975. 202 с.
12. Бахтин М.М. К методологии литературоведения // Контекст. М.: Наука, 1975. 360 с.
13. Безхутрий М. Літа молодії: Спогади про Олеся Гончара // Березіль. 1996. № 5. С. 245-251; № 6. С.237-244; № 7-8. С.170-183.
14. Бейкер К. Жизнь Хемингуэя // Иностранная литература. 1969. № 11. С. 234-252; № 12. С. 235-245.
15. Белинский В.Г. Полное собрание сочинений: В 13 т. М.: АН СССР Институт литературы, Пушкинский дом, 1954. Т. IV. 675 с.
16. Белова Т.Н. В.Набоков и Э.Хемингуэй: особенности поэтики и мироощущения // Вестник МГУ.: Сер. 9. Филология. 1999. № 2. С. 55-61.
17. Бернадська Н. Часові зміщення в романах О.Гончара // Радянське літературознавство. 1988. № 12. С. 14-19.
18. Бехер И.Р. Любовь моя, поэзия. М.: Художественная литература, 1965. 559 с.
19. Бондарев Ю. Почему и сегодня мы пишем о войне? // Литературная газета. 1975. 19 февраля. С. 4.
20. Бондаренко С. Собор і сатира // Київські відомості. 2000. -20 жовтня. С.22.
21. Боровик Г. У Эрнеста Хемингуэя // Огонек. 1960. № 14. С.38-45.
22. Бородінова М. Естафета пам’яті. // Донбас. 1987. № 1. С.102-105.
23. Бровко І.Б. Вивчення творчості О.Гончара в школі. К.: Радянська школа, 1955. 16 с.
24. Бугайко Т.Ф. Олесь Гончар у школі. К.: Радянська школа, 1968. 181 с.
25. Веселовский А.Н. Поэтика сюжетов. Л.: Художественная литература, 1971. 443 с.
26. Вознюк Г.Л. Майстерність письменницької критики // Радянське літературознавство. 1983. № 7. С. 53-58.
27. Волошко Є. Мотиви донецького степу // Донбас. 1988. № 2. С. 87-91.
28. Высоцкая К. Извечное дивотворение // Знания. 1982. Кн. 4. С. 216-223.
29. Галич В. Доля дарувала дві світлі зустрічі // Київ. 1999. № 9-10. С. 134-136.
30. Гегель Г. Эстетика: В 4-х т. М.: Искусство, 1968-1974. Т.3. 622 с.
31. Гиленсон Б.А Э.Хемингуэй: Книга для учащихся. М.: Просвещение, 1991. 192 с.
32. Гиленсон Б.А. Хемингуэй в Китае // Проблемы Дальнего Востока. 1988. № 5. С. 226-132.
33. Голубєва З. Талант світлий і могутній // Прапор. 1988. № 4. С. 147-162.
34. Гончар О. Віриться, Україна перетриває й це... // Слово і час. 1998. № 4. С. 8-11.
35. Гончар О. Вознести в себе чувство достоинства / Диалог с А.Погребным // Радуга. 1988. № 11. С. 139-148.
36. Гончар О. Жить по законам правды / Беседа с В.Аблицовым // Радуга. 1987. № 10. С. 111-113.
37. Гончар О. Лист до Шелеста // Київ. 1998. № 3-4. С. 147-150.
38. Гончар О. Поглиблювати в собі почуття синівське / Діалог з А.Погрібним // Дніпро. 1988. № 11. С. 2-11.
39. Гончар О. Уміти слухати час / Бесіда з О.Міщенком // Ранок. 1986. № 2. С. 6-7.
40. Гончар Олесь. Твори: В 7-ми т. К.: Дніпро, 1982. Т.4. 588 с.
41. Горький и советские писатели. Неизданная переписка. М.: Советский писатель, 1963. 440 с.
42. Гоян Я. Людина народжується з любові // Вітчизна. 1988. № 4. С. 161-166.
43. Грибанов Б. Э.Хемингуэй: герой и время. М.: Худ. литература, 1980. 255 с.
44. Грибанов Б.Т. Из наследия Эрнеста Хемингуэя // Иностранная литература. 1968. № 6.
45. Грибанов Б.Т. Хемингуэй. М.: Молодая гвардия, 1971. 448 с.
46. Григор’єв К. Вчора і сьогодні // Дніпро. 1982. № 12. С. 103-120.
47. Григорьев К. Не могли иначе. К.: Радянський письменник, 1983. С. 183-223.
48. Гуменний М.Х. Безсмертний подвиг. К.: Радянська школа, 1987. 127 с.
49. Гуменний М.Х. Поетика антивоєнних романів О.Гончара. Херсон, 1994. 191 с.
50. Гуменний М.Х. Про жанрову специфіку романів О.Гончара // Роди і жанри літератури. Одеса, 1997. С. 180-181.
51. Гуменний М.Х. Функції символу в романах О.Гончара // Українська мова та література в школі. 1990. № 10. С. 58-62.
52. Гуменний М.Х. Проблеми історико-типологічного дослідження художніх творів: Навчальний посібник. Херсон: ХДПУ, 1998. 53 с.
53. Гуменний Микола. Психологізм антивоєнних романів О.Гончара // Наукові записки АН ВШ України. К.: Хрещатик, 1999. С. 48-59.
54. Денисова Т. Секрет айсберга” // Литературная учеба. 1980. № 5. С. 202-207.
55. Денисова Т.Н. Ернест Хемінгуей. Життя і творчість. К.: Дніпро, 1972. 163 с.
56. Дончик В.Г. Єдність правди і пристрасті. К.: Радянський письменник, 1981. 270 с.
57. Драч І. О.Гончар на відстані серця // Київ. 1987. № 2. С. 3-14.
58. Дузь О.М. Город, в который мы влюблены // Вечерняя Одесса. 1988. 4 апреля. С.4.
59. Затонський Д.В. Реалізм Е.Хемінгуея // Затонський Д.В. Минуле, сучасне, майбутнє. К., 1982. С. 176-195.
60. Зорівчак Р.П. Твори О.Гончара англомовним читачам // Слово і час. 1991. № 4. С.20-26.
61. Зубанич Ф. Материзна // Вітчизна. 1988. № 4. С. 156-160.
62. Иванов А. Три стихии Э.Хемингуэя // Киевские новости. 1999. - № 49.
63. Із тез депутата О.Гончара // Київ. 1996. - № 11-12. С. 137-138.
64. Іщенко Є. Наш щирий побратим // Донбас. 1988. - № 2. С. 91-92.
65. Кашкин И.А. Э.Хемингуэй: Критическо-биографический очерк. М.: Худ.литература, 1966. 297 с.
66. Килимник О.В. О.Гончар. Літературний портрет. К.: Дніпро, 1966. 159 с.
67. Коваль В. Вишні в убранні білім // Київ. 1997. - № 1-2. С. 96-101.
68. Коваль В. Ніч без О.Гончара // Київ. 1997. - № 1-2. С. 132-141.
69. Коваль В. Труди і дні О.Гончара // Дніпро. 1985. - № 12. С. 118-125.
70. Коваль В.К. Собор” і навколо собору. К.: Молодь, 1989. 272 с.
71. Коваль В.К. Шляхи прапороносців. Роман О.Гончара у себе вдома і в світі. Повість-есе. К.: Радянський письменник, 1985. 296 с.
72. Колпаков Н. Как возникли «Старик и море» // Литературная учеба. 1986. - № 5. С. 214-215.
73. Комов Ю. Папа Хемингуэй: Портрет без рамки // В мире книг. 1988. - № 9. С. 59-67.
74. Кондрашов С. Где застрелился Хемингуэй // В мире книг. 1987. - № 11. С. 82-85.
75. Кононенко П.П. Особисто причетний: До сімдесятиріччя від дня народження О.Гончара. К.: Т-во Знання” УРСР, 1988. 47 с.
76. Корман Б.О. Изучение текста художественного произведения. М.: Просвещение, 1972. 110 с.
77. Корт Дор. Эрнест Хемингуэй. Из воспоминаний // Иностранная литература. 1961. - № 8. С. 165-172.
78. Кравченко І. О.Гончар і міф про нього // Всесвіт. 1998. - № 11. С. 129-136.
79. Крус М. Куба и Хемингуэй // Иностранная литература. 1985. - № 1. С. 175-181.
80. Крылова И.Н. К вопросам о способах выражения подтекста в сб. рассказов Хемингуэя «Мужчины без женщин» // Анализ стилей зарубежного художественного и научного литературоведения, 1985. Вып. 4. Л.: Советский писатель, 1985. С. 89-96.
81. Ландар М. Почему Хемингуэй и Фолкнер не приехали к нам? // Вопросы литературы. 1994. № 2. С. 129-144.
82. Лейдерман Н.Л. Движение времени и законы жанра. Свердловск: Сред.-ур.кн-во, 1982. 254 с.
83. Леонов Л. Литература и время: Публицистика. М.: Молодая гвардия, 1964. 348 с.
84. Лесик В. Естетичне кредо О.Гончара // Дзвін. 1999. - № 11-12. С. 152-157.
85. Лидский Ю.Л. Творчество Э.Хемингуэя. К.: Наукова думка, 1978. 407 с.
86.