АВТОБІОГРАФІЯ ЯК ПРОЕКЦІЯ ТВОРЦЯ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРНО-КУЛЬТУРНОЇ ТРАДИЦІЇ (У. САМЧУК, Е. КАНЕТТІ)

Краткое описание

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

ЦЯПА АНДРІЙ ГРИГОРОВИЧ

УДК 82.091

АВТОБІОГРАФІЯ ЯК ПРОЕКЦІЯ ТВОРЦЯ
ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРНО-КУЛЬТУРНОЇ ТРАДИЦІЇ
(У. САМЧУК, Е. КАНЕТТІ)

Спеціальність 10.01.05 — порівняльне літературознавство

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
доктор філологічних наук,
професор Веретюк Оксана Михайлівна

Тернопіль 2006

ЗМІСТ

Вступ

4

Розділ 1
Філософський код автобіографічної літератури: вивільнення з-під влади авторитету

17

1.1.

Авторитет автографа

17

1.2.

Біографія і автобіографія: схема четвертого виміру

23

1.2.1.

Автобіографічний вимір біографічного авторитету

26

1.3.

Чинники популярності та непопулярності автобіографіки

36

Розділ 2
Теорія автобіографічного жанру

40

2.1.

Термінологічна парадигма автобіографічного жанру

40

2.2.

Естетичні категорії автобіографічної літератури

51

2.2.1

Автобіографічний ідол Поезія і правда”: з точки зору прихильника, критика та інстанції читача (або ж Goethe-Erlebnis)

56

2.2.2.

Конфлікт літературності і правдивості: серендипність — компроміс автобіографічного жанру

60

Розділ 3
Методологія порівняльного дослідження автобіографії

65

3.1.

Автобіографія як об’єкт компаративних студій

65

3.2.

Актуальність компаративного дослідження української автобіографії

79

3.3.

Методологічні акценти порівняльного дослідження автобіографій Е. Канетті та книг спогадів У. Самчука

83

Розділ 4
Автобіографічний жанр і суб’єкт у автобіографіях Е. Канетті Врятований язик” і Факел у вусі” та книгах спогадів У. Самчука На білому коні” і На коні вороному”

89

4.1.

Взаємозв’язки соціальних, ментальних та текстових структур

89

4.1.1.

Улас і Еліас: біографічні збіги

89

4.1.2.

Волинь і Відень: пізнання та самопізнання під знаком води

91

4.1.2.1.

Творіння під знаком епіцентру

95

4.1.3.

Волинь і Відень: монархічна анархічність самоідентифікації Уласа і Еліаса

100

4.2.

Авторська специфіка дотримання жанрового канону та методу

103

4.2.1

Вихідна точка автобіографа: вибір і боротьба з читачем

103

4.2.2.

Жанрова належність Врятованого язика” і На коні вороному”

111

4.2.3.

Автобіографічний метод: спогад як самопізнання

112

4.2.4.

Автобіографічний рушій: перший і останній суб’єкт

124

Розділ 5
Рецептивна естетика автобіографії

133

5.1.

Автобіографія і читання. Засліплений читач

133

5.2.

Автор і читач: рівноправність у відокремленні

143

5.3.

Автобіографії Е. Канетті та книги спогадів У. Самчука як відкриті тексти

155

Висновок

167

Список використаних джерел

176

Додаток

Еліас Канетті та історична необхідність: філософська, політична, психоаналітична й автобіографічна площина

192

ВСТУП
Актуальність теми. Автобіографія займає визначне місце у світовій літературі та культурі. Її історична роль полягає у втіленні західного типу світогляду, що схильний до ретроспективного самоспоглядання / переосмислення особистості. Її сучасна роль визначається доступністю жанру широким масам читачів: від пересічного читача до письменника. Читати автобіографію актуально: достовірний досвід літературних знаменитостей обіцяє розкрити таємниці макро- та мікрокосмосу. Писати автобіографію престижно й авторитетно; вдаючись до схематичного наслідування жанру, перевагами престижу й авторитету автобіографії починають все більше користуватися автори позалітературного походження. Читати автобіографію легко: вона пропонує відкритість (у розумінні лінійності) тексту, майже забуту в добу експериментів постмодернізму. Але водночас і сама автобіографія є експериментом — її елемент конструкції прагне перетворити беззаперечність фактів життя у його безвиняткову впорядкованість.
Будучи унікальним методом самопізнання через спогад, автобіографія являє собою фікцію, засновану на документальності. З’ясувати межу поміж прожитим і продуманим, поміж фактом і смислом — ось що переймає дослідників літератури, які лиш у другій половині ХХ століття відкривають автобіографію як предмет. Підходи досліджень виразно утворюють три дисципліни: історія автобіографії, її теорія та порівняльні аспекти. У межах цих дисциплін увиразнюються дві форми опредмечення: автобіографія як акт та автобіографія як пакт*. Бачення автобіографічного акту імплікує досліджувати жанр, виходячи із логіки авторського витвору. Пошуки автобіографічного пакту зауважують інстанцію читача у творенні естетики жанру. Дискусія щодо автобіографії як мірила факту в фікції, логіки в хаосі зачіпає ядро літературознавчого пізнання. Специфіка я-документів національних літератур висвітлює наповнення національних суб’єктів творчості. Надзвичайна цікавість до автобіографії як предмета теоретичних досліджень відсуває компаративний аспект на периферію українського й зарубіжного літературознавства.
Розвиток автобіографічного жанру постулює генологічні канони. Класичними стають індивідуальні авторські прикладання автобіографічного методу. Першим наріжним каменем виступає Поезія і правда” Вольфґанґа Ґете, надаючи жанру програмного звучання та теоретичного обширу. Марсель Пруст прочиняє творчій свідомості вимір найглибшого спогаду. Однак кожен автобіограф модифікує обрану вихідну точку в канонічній системі координат. Особистісний канон переважає канон жанру. Автобіографічна оповідь, перебуваючи на грані роману та історіографії, експонує рівень свободи у викладі особистісної та національної пам’яті. Автобіограф посягає на роль творця власного життя: проектує первинні спогади на тло довершеного досвіду, творить людину, що читає свій біос”, творить героя, що переступає межі твору і наближається до свого творця, шукаючи символи, знаки та ідею.
Автобіографії властива певна серединна художність: з одного боку, вона схильна виявляти вторинний художній характер, програючи — як продукт, що вважається найточнішим відбитком реального автора — неавтобіографічним творам навіть у автобіографічній вартості (Автор-творець допоможе нам розібратися і в авторі-людині, і вже після цього набудуть висвітлювального і доповнювального значення і його висловлювання про свою творчість” [9, 12]). Але з іншого боку, художність автобіографії схиляється до первинності, оскільки вона є витвором, в якому особливий ґатунок приймає самостійність автора-творця, самостійність як відокремлення, відрив, відчуження — коштом неймовірних зусиль уяви — від створеного за власною подобою героя, від автора-героя (Не тільки створені герої відриваються від процесу, що створив їх, і починають вести самостійне життя в світі, але рівною мірою і їх дійсний автор-творець ” [там само]).
Та водночас проміжна роль автобіографії спричиняється до її марґінального становища, зокрема, в українському письменстві та літературознавстві. Писання автобіографії є усталеним явищем хіба що в українській позалітературній свідомості (діловій документації, для прикладу); натомість у літературному процесі автобіографії, як правило, виділяється другорядна позиція. Виняткова роль автобіографії [...] у збереженні історичної пам’яті, у самопізнанні людини та нації” [3, 12-13] не осмислена належним чином або ж зводиться дослідниками — за ігнорування функції вимислу у самопізнанні — до чистої функції факту.
Процес емансипації автобіографічного дискурсу тісно пов’язаний із його популяризацією в українській читацькій аудиторії. Українські жанрові форми автобіографічного письма своєрідні: найширше представлені мемуари, щоденники, автобіографічні романи, повісті, оповідання тощо. При цьому власне автобіографія тяжіє до жанрової форми малого розміру, на противагу зразкам західноєвропейської літератури, що сприймають автобіографію як жанр об’ємний. В українській літературній свідомості автобіографія все ще зберігає свій функціональний модус, остаточного відриву до не утилітарної фікційності не здійснено. У результаті дослідження автобіографічного жанру в українській літературі обмежуються котроюсь із представлених жанрових форм, вбачаючи в такому підході відповідність вимогами автобіографічного жанру як такого (в той час як існують, зокрема, за Ф. Леєном (див. [147]), чіткі ознаки розрізнення автобіографії та сусідніх жанрів); спільним знаменником виступає не автобіографія як жанр, а, як правило, автобіографізм як та особливість, що полягає в наповненні твору фактами з власного життя письменника” [3, 12]. Однак універсалізація пошуків автобіографізму може в деяких випадках перешкоджати розпізнаванню автобіографій in se і тим самим поглиблювати розпорошеність досліджень жанру. Окрім того, відсутність виразних ідентифікаційних сталих у вітчизняній теоретичній базі автобіографії утруднює інтеграцію зарубіжних доробків з предмету.
Надзвичайно цікавими фактами в історії й традиції автобіографії видаються автобіографічні твори письменників — українця Уласа Самчука (1905-1987) та австрійця Еліаса Канетті (1905-1994). Науковий інтерес виникає як окремо до кожного з доробків — з причин специфіки вияву й модифікації жанрового канону та відображення національно-культурних кодів, так і до обох у зіставленні: обидва письменники є свідками ХХ століття, двох світових воєн, міжвоєнного періоду. Обидва мислителі є спостерігачами та співтворцями політичного контексту епохи; обидва гуманісти вписують в цей контекст літературні тексти з метою потвердження нації й особистості на противагу денаціоналізації та знеособленню доби; обидва громадяни реалізують некласичний тип національної належності та патріотизму; обидві постаті пропагують справедливу історичну необхідність; обидва корифеї йдуть до визнання шляхом забуття; обидва автобіографи актуалізують занапащену індивідуальну та національну культури, виступаючи проти свого часу.
Factum notorium: автобіографічні твори Самчука найчастіше визначають як мемуари, наголошуючи на їх документальному аспекті, в той час як автобіографії Канетті часом осмислюють навіть як автобіографічні романи, наполягаючи на високому рівні олітературнення фактичного матеріалу. Зрештою, вже традиційним для українського автобіографічного письма є домінування суспільного над особистісним; і хоч час від часу знаходимо в авторах споминів не тільки українців, але і людей”, та все ж завжди людей, вкорінених у своє середовище” [4, 22]. Однак книги спогадів Самчука є винятками з правила, бо увага автора належить не тільки культурному потенціалу народу та його відновленню, але й процесу втілення його в духовному потенціалі окремої особистості, а тому твори досягають кращого балансу між особистим і суспільним” [там само] і є у формальному та змістовому плані типологічно співмірними із автобіографіями Канетті. До обґрунтування типологічної порівнюваності належать, отже, окрім схожості історико-соціальних обставин виникнення текстових структур авторів, також і аргумент подібності системних засад, оскільки в центрі уваги дослідження твори автобіографічного жанру, що мають в основі очевидно близьку динаміку взаємодії авторського Я та осмислюваного соціального й національного оточення.
Необхідно, на тлі певного максималізму української компаративістики, який зумовлює конфліктне співіснування консервативного та ліберального її бачення, ретельно зважити співмірність творчості Самчука та Канетті, а також модель типологічного підходу у їх зіставленні. Вибір цих постатей опиняється в епіцентрі дискусії про наповнення молодої в Україні науки, у визначенні меж якої варто уникнути незрілої категоричності.
Дивлячись поверхнево, поміж Самчуком та Канетті справді можна не побачити жодних зустрічних течій. Осмислення феномену українця є неоднорідним, його творчий метод нерішуче окреслюють десь поміж реалізмом та модернізмом. При цьому, із ростом популярності такого предмета осмислення як постмодернізм, творчість письменника — часом цілком недбало — відсувається у ранг традиціоналіста із регресивною тенденцією. Що ж, Самчук презентує дуже своєрідну гілку української літератури; фактор його особистості, особистісна спонука до текстотворення породжує в логіці українського літературного процесу неповторний набір засновків, висновки з яких мають власну ґенезу, а відтак Самчука справді неприємно прояснювати в світлі яскравого аванґарду. Але Улас Самчук — це не пережиток української літератури, його твори — це містки, що допомагають перекрити її прірви або ж вийти до нових обріїв, а найголовніше — вони заповнили пусті місця в національній системі координат і належать до сталих величин ідентифікації української нації. Саме тому проблематичною є його рецепція в епоху радянської нації”, і закономірно повільними зрушеннями в бік визнання характеризується пострадянське сприймання, спрагле до деструктивного експерименту й упереджене до життєствердного слова.
Подібно і Канетті, на недалекий погляд, виявляє зовсім однобічні ознаки, причому таки суттєво віддалені від тих, з якими порівнюються, від Самчукових. Постмодерніст — такою є перша асоціація пересічного українського читача, нав’язана йому поспішними догмами літературознавців. У програмних висловах Канетті однак критично ставиться до своєї актуалізації в літературознавчих студіях взагалі, не кажучи вже про дискурс постмодерну, а свої твори програмує на недосяжність для будь-якої класифікації. Прикметно, що німецькомовна літературознавча думка, яка спостерігає за феноменом Канетті набагато довше, ніж українська, дослухається до його програми і все ще не вважає за потрібне аргументувати на користь терміну постмодернізм” щодо Засліплення” Канетті, що констатуємо після опрацювання більшості досліджень творчості письменника. Отож, німецькомовне літературознавство, оскільки літературознавча постмодернізація”, зокрема, Засліплення”, на наш погляд, була би редукцією роману, його невлучною інтерпретацією, одностайно вважає підтягування постмодерного дискурсу до Канетті недоречним (див. [114], [115], [135], [162], [163]). Так само було би оцінене подібне намагання щодо Самчука в українському літературознавчому процесі.
Проте подібність Самчука і Канетті не стільки в цьому негативному аспекті неналежності, як у взаємній необхідності дослідження їх творчості в міжнаціональному контексті, оскільки внутрішньо-літературознавчі висновки залишаються досить однобокими. Отож, якщо дивитись глибше, вивчення творчості Самчука і Канетті є пріоритетом порівняльного літературознавства, а якщо взяти до уваги, що активна рецепція більшості творів письменників суттєво віддалена від їх перших публікацій і все ще перебуває в перехідному стані (що є, у формі стосунків національних традицій художнього творення і сприймання, одним із варіантів наповнення теми), то компаративістичне дослідження творчості Самчука та Канетті у зіставленні є обґрунтованою перспективною проблемою, при цьому такою, що вимагає — як проблема нова — вільного вибору наукових методологій та орієнтацій, без чого неможлива дійсна наука” [61, 8]. Українські дослідження творчості Самчука та Канетті поки що більше зосереджуються на окремому, таким і має бути початковий етап шляху висвітлення оригінальних явищ мистецтва слова — вільним від поширеного півстоліття тому панування загального, але ж не відмежованим від іншого окремого, сусіднього, що є ще одним етапом цього довгого шляху. Звідси, остаточні узагальнення щодо письменників варто залишити майбутнім поколінням літературознавців, а вкрай важливим завданням наразі є зняти наявні обов’язкові схеми і табу” [там само], щоб таким чином створити передумови для розвитку самодостатньої компаративістичної проблематики — типологічного підходу у зіставних пошуках української автобіографії взагалі й автобіографічної прози Самчука і Канетті зокрема.
Порівняльне й національне літературознавство доповнюють одне одного. Такі їх взаємини повною мірою справджуються у випадку порівняння творчості Самчука і Канетті: їх компаративне дослідження дозволить не лише усвідомити подібне поміж цими представниками різних моделей однієї європейської культурної і літературної ситуації, але й увиразнити відмінне, тобто оригінальне й одиничне, яке, можливо, важко осягнути на тлі внутрішньої літератури, а також своєрідне, що відрізняє той чи інший твір від зіставлюваного твору спільного жанру. Таке розуміння спільного та відмінного не просто не суперечить, а навіть повніше відповідає справжній науковій суті типологічного підходу [97, 562-564].
Одне із об’єктивних табу в розгляді творів Канетті пов’язане з тим, що, оскільки перекладеними на українську мову поки що є тільки роман Засліплення” та антропологічно-соціологічна робота Маса і влада”, то неперекладеним трьом автобіографічним книгам українськими дослідниками — через незнання мови оригіналу — не приділено ніякої уваги. А ці твори існують і вже цілком не підпадають під означення постмодерних”, що можна пояснити тривкою самопізнаннєвою, індивідуально-культурною основою автобіографічного жанру (хоч автобіографізм і є однією з основних ознак постмодернізму). І саме автобіографізм є тим найглибшим рівнем, від якого можна відштовхуватись, стверджуючи співмірність Самчука та Канетті. Самчук, продуктивний автобіограф, відмовляється, подібно до Канетті, від утилітарного статусу автобіографії, не використовує свої книги спогадів лиш як трибуну політичних гасел, а звертається до широкого кола читачів, шукаючи джерела власного окремого Я, пише до міста і світу, відстежуючи, як і Канетті, умови ситуації текстотворення, становлення суб’єкта письма. Вони, споріднені в обох автобіографів через виокремлення та усвідомлення індивідуальної самості, складають основу автобіографічного методу та суб’єкта книг спогадів Самчука та автобіографій Канетті. Ширші узагальнення щодо них дозволяє робити сходження автобіографічного самопізнання письменників, яке усуває частковість збігів і засвідчує: парадигма автобіографії, на рівні якої подібність мемуарного письма Самчука на спосіб пригадування Канетті бере свій початок у паралелі із Поезією і правдою” з життя Ґете, є типологічно справедливою і компаративістично обґрунтованою основою зіставлення творчості українця та австрійця.
Актуальність теми нашого дослідження має кілька вимірів: по-перше, на часі цілком визрів розгляд мемуаристичної* літератури Самчука, тим більше, що зосередження на документальному аспекті продукуватиме альтернативний інструментарій до всієї творчої спадщини, котру все ще не можна назвати достатньо дослідженою. Окрім того, доцільним є порівняльне дослідження автобіографічної творчості українського письменника, оскільки воно є шляхом до зняття національних кордонів, в яких поки що — майже відмежовано від горизонту інших літератур і невиправдано — перебуває не виключно український** феномен Самчука. По-друге, не зважаючи на дослідженість автобіографічного доробку Канетті, його актуалізація в межах нашого дослідження буде все ж оригінальною, оскільки контрастну роль відіграє типологічне зіставлення із самобіографіями українського письменника — представника літературного процесу зі своєрідною моделлю європейської культурної ситуації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась на кафедрі теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка в річищі комплексної теми Проблеми рецептивної поетики і наратології в українсько-зарубіжних літературних зв’язках”. Її тема і план-проспект погоджені з Бюро науково-координаційної ради при Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України (протокол № 3 від 8 червня 2006 р.).
Мета роботи — встановити типологічні збіги, сходження і невідповідності у проекціях авторів та національних літературно-культурних традицій автобіографічної прози У. Самчука та Е. Канетті, що писалась заради збереження унікального особистісного досвіду і, певною мірою, для творення міфу довкола особи автора.
Мета й наповнення роботи зумовлюють вирішення таких завдань:
— охарактеризувати філософський, теоретико-літературний та компаративістичний аспекти дослідження автобіографічного жанру;
— проаналізувати стан вітчизняної дискусії щодо специфіки літературності автобіографічного жанру та виокремити актуальні категорії його естетики;
— обґрунтувати підстави й критерії зіставлення літературних явищ, обраних для типологічного дослідження;
— дослідити механізми проектування авторів та національних літературно-культурних традицій в автобіографічній прозі Самчука і Канетті, розглянути їх під кутом зору відповідностей, розбіжностей та спільних знаменників;
— окреслити авторські модифікації жанру в автобіографічній прозі Самчука та Канетті;
— простежити взаємодію автора й героя в межах суб’єкта окремих автобіографічних творів письменників;
— увиразнити подібність та відмінність рецептивних умов автобіографічної прози Самчука та Канетті.
Останнє завдання створює ще один компаративістичний пласт роботи: проводиться зіставлення інстанції читача у мірі її введення до автобіографій Самчуком та Канетті та в особливостях боротьби” (за Ю. Лотманом) з інстанцією автора.
Об’єктом дослідження є книги спогадів У. Самчука На білому коні” та На коні вороному” в публікації 1999-2000 рр. у зіставленні із автобіографічною трилогією Е. Канетті Die gerettete Zunge” (1998 р.), Die Fackel im Ohr” (1980 р.) та Das Augenspiel” (2004 р.) (відповідно Врятований язик”*, Факел у вусі” і Гра очима”), а головним чином, із першими двома книгами (всі три ще не перекладені на українську мову). Враховано також Щоденник (1941-1943 рр.)” У. Самчука в публікації 2000 р., його П’ять по дванадцятій. Записки на бігу” (1952 р.), романи Чого не гоїть огонь” (1994 р.) та На твердій землі” (1966), а також першу частину трилогії Волинь” (Куди тече та річка” (2003 р.). Для повноти контексту беруться до уваги також Поезія і правда. З мого життя” Й.В. Ґете (1993 р.) і автобіографічні твори О. Довженка, П. Куліша, Б. Лепкого, Ю. Луцького, І. Франка, Т. Шевченка.
Предметом осмислення є проектування своїх реальних та емпіричних осіб в контексті національних літературно-культурних процесів автобіографами У. Самчуком та Е. Канетті, які створюють формально й змістовно організований, логічно побудований текст на началах самопізнання й самоідентифікації із часто фрагментарно пригадуваною особистістю в її творчому становленні.
Методологічною основою дослідження стала теорія автобіографії, розроблена герменевтичною, соціально-історичною, психологічною, рецептивно-естетичною, ґендерною моделями опису і представлена українськими та зарубіжними, в першу чергу німецькими, англомовними та російськими, вченими (М. Бахтін, Ґ. Бройн, М. Ваґнер-Еґельгаф, Г. Грабович, О. Галич, Ґ. Герлє, Л. Гінзбург, М. Гольденрід, Ю. Горблянський, Г. Ґлаґау, І. Голубович, Ш. Ґольдманн, В. Дітлі, К. Дуб, П. Зайцев, В. Зеґебрехт, П. Еббот, Ф. Леєн, В. Лосєв, Ґ. Міш, М. Медаріч, Н. Момот, М. Наєнко, Ґ. Ніґль, Б. Нойманн, П. Слотердайк, К. Танчин, Т. Тебешевська-Качак, М. Фуко, М. Харитонов, В. Шевчук, Г. Шльоссер, М. Шнайдер, М. Шулєр); методологічні положення компаративістів Б. Бакули, Е. Брус, У. Вайсштайна, О. Веретюк, Т. Денисової, Д. Наливайка, П. Ціми; праці, що висвітлюють поетологічні, історіософські, культурологічні аспекти творчості У. Самчука (Ю. Безхутрий, С. Бородіца, Н. Буркалець, Л. Вашків, О. Веретюк, Р. Гром’як, М. Данилевич, І. Добрянська, Г. Ільєва, Н. Лисенко, Ю. Мариненко, Р. Мовчан, О. Пасічник, С. Пінчук, Н. Плетенчук, І. Ру

Список литературы

ВИСНОВОК
Феномен автобіографічної літератури й лектури з’являється на перетині емансипаційних актів автора й читача. Перший прагне звільнитись, для прикладу, від читацької думки, останній — від думки автора. Проте природа автобіографічного характеру творчості діалектична, вона поєднує емансипацію як рух від ментального підкорення і свій антипод — рух до авторитету. Спрощеним, але яскравим символом автобіографічного авторитету є репутація автографа. Однак автобіографія втричі більше навантажена авторитетом: у ній автор ставить свій автограф на свій автонім.
Авторитет автобіографії надається до соціологічного опису з допомогою способів утвердження цієї форми влади за М. Вебером: легально-раціонального, традиційного та харизматичного. Поезія і правда” Й.В. Ґете виявляє харизматичний авторитет, оскільки користується у читачів та дослідників часом сліпою вірою в досконалість гармонії поміж героєм автобіографії та фактами дійсності. Щодо У. Самчука, очевидною є легально-раціональна владність, досягнута ним через поборництво законності гуманістичних правил, а також традиційна — у результаті здійсненого ним відновлення культурної й літературної традиції. Авторитет Е. Канетті найкраще наректи нелегально-ірраціональним, що полягає у критичності супроти авторитетів, у значенні людського вміння перевтілюватись та поетичній відповідальності.
Український біографічний метод позначений традицією шанобливої біографії”, зумовлює антикультурний характер” мемуаристики, а відтак зловживає своїм авторитетом не на користь собі. Існує нагальна необхідність врівноваження тоталітарно клонованої надмірної перейнятості власною особою, що характеризує українські автобіографії, але є відображенням загальнонаціонального характеру. Однак щодо українського автографу необхідним є і ствердження його авторитету як передумова до культурності та знаковості вітчизняної автобіографії.
Автобіографію та біографію відрізняє спрямованість пізнання. У біографії воно прямолінійно рухається до об’єкта, в автобіографії — закручується у коло самопізнання, що може набувати форми концентричного кола як виразу самоневпізнавання. Графічним символом автобіографії є знак нескінченності, що відображає досягнення художніми засобами вічного повернення” автора. Надзвичайно важливим для репутації автора у його поверненні” до поколінь читачів є тип ставлення до себе як до об’єкта філологічних студій та автобіографічний заповіт — як втілення максимального авторитету — щодо власної творчості. У. Самчук невиразно усвідомлює свою літературознавчу та ідеологічну об’єктивізацію, що є виявом національної ментальної настанови. У випадку його автобіографічної недоказаності очевидною є дія зловживання шанобливістю, що применшує мистецький діапазон письменника та викривлює уявлення про нього. Е. Канетті, з допомогою заповіту, в якому визначає появу біографій про нього, а також утаємничення власної особи поза автобіографією, доводить, що автобіографічний внесок до біографічного доробку не тільки підтримує, але й змінює національну літературно-культурну традицію. Все ж спостерігається типологічне сходження обох автобіографів у загадковості: Канетті таємничий, бо істинну людськість бачив у таємниці і витворював її довкола себе навмисне. Самчук таємничий, бо намагався бути зрозумілим, часто притлумлюючи особистісне начало, аби начало національне стало зрозумілим і помітним. Відтак завданням літературознавства є вивільнення національного відгуку про Самчука з-під влади штучного авторитету, а разом з тим — надання самостійності жанру автобіографії, що є альтернативним шляхом літератури, теорії літератури та компаративістики.
Недослідженість автобіографічного жанру в українському літературознавстві побутує на тлі його термінологічної примітивності. Автобіографія”, автобіографічний роман” та плинна мемуарна література” — такий вузький вибір актуальних понять свідчить про нерозробленість жанру як дослідниками, так і письменниками. При цьому відкриття нових обріїв у термінології та теорії автобіографії тісно пов’язані. Такими утвореннями як самобіографія (з допомогою якого можна акцентувати на різниці у стосунку до біографії: автобіографом може вважатись той, хто пише автобіографію з метою подання біографічної інформації про власну особу; самобіограф, в свою чергу, сам пише свою біографію, щоб випередити інших біографів) та саможиттєпис, що втілює найзагальніше розумінні жанру, вітчизняну автобіографічну термінологію можна було б збагатити; доповнити, додавши до автобіографізму ще автоперсонажування, автоінтерпретація; вдосконалити, замінивши нечіткий автобіографічний синерген на автотематизм та взявши до активного вживання символічну автобіографію та художню автобіографію. Перспективними та продуктивними є також такі творчі терміни як особистий міф, самозближення, фрагментування історії життя, знеособлення, естетична автобіографія, саморобний текст.
У дослідженнях автобіографічної літератури втрачає свою гостроту дискусія про фікційність та нефікційність жанру; актуальними є інші категорії естетики автобіографії, такі як літературність, правдивість, щирість, автентичність, виправдання, поезія і правда, самореферентність, серендипність тощо, оскільки вони володіють відносністю, потрібною у судженні про автобіографію як про складний баланс документального й естетичного. При цьому її літературність визначена великою часткою самовиразу автора у відображенні дійсності; тому автор дотримується не об’єктивності, а автентичності, яка вимагає від нього правдивості, але задовольняється відвертістю перед читачем та самим собою. Категорія виправдання вводить посягання автора на мімезис, як і його порятунок від суб’єктивності до щирості, у модальність неможливості сказати правду, що у автобіографічному розумінні Ґете означає вміння говорити й творити істину. За свою неординарність та універсальність, вивищену над полемікою про об’єктивність та суб’єктивність, автобіографія Ґете заслужила статус ідола, хоч все помітнішими є спроби відшукування справжнього Ґете саме в зламах і неточностях” його Поезії і правди”. Подібний розвиток був автобіографом передбачений, що дозволяє окреслювати створення автором можливості гри із читачем.
Діалог літературності та правдивості автобіографії кульмінує у серендипності. Автобіографічна документально-естетична цінність автобіографії полягає у серендипності акту творення, причому накладаються камери творчого спостереження: автобіографія є водночас фіксацією об’єктивної реальності та суб’єктивної присутності автора, одночасним творенням портрету моделі та автопортрету митця з його ж точки зору.
Спроба уявити жанр автобіографії у ролі предмета дослідження таких обширів компаративістики як контактно-генетичний та типологічний підхід, культурознавчі студії, художній переклад, імагологія, література в системі мистецтв, засвідчує його особливий потенціал, і найперше у молодій галузі порівняння літератури з іншими видами мистецтв, де вже на термінологічному рівні спорідненим явищем є автопортрет. Відтак українська теорія й історія автобіографічного жанру мають виходити із реальності його компаративних студій і саме на порівняльному пізнанні ґрунтувати поетику автобіографії — цього на всі лади зразкового явища літературної компаративістики.
Компаративне дослідження української автобіографії є науково актуальним, зокрема, через методологічні помилки у наявних розвідках. Нерідко трапляється, що автори, скориставшись методикою типологічного чи контактно-генетичного підходу та правильно сформулювавши спільну вихідну ознаку, відходять від суті автобіографічного жанру, вживаючи до зіставлення автобіографій елементи літературності інших жанрів. Подібне бачення автобіографії доводить аксіому” про допоміжність автобіографічної літератури і на компаративному рівні.
Задля уникнення подібних вад необхідно виважено підходити до обґрунтування методології дослідження, і зокрема, не вживати до компаративістики й автобіографії як її предмета способів узагальненої, спекулятивної естетики, а залишитись при інструментарії соціальних наук (соціології, психології, антропології, семіотики), адже автобіографія може органічно фігурувати у тих класичних формулюваннях, які вказують на методологічну спорідненість порівняльного літературознавства з іншими соціальними дисциплінами. Проте у нашому дослідженні компаративістику не відокремлено від національної філології, вона є люстром європейського контексту, в якому відбивається національне українське тло. Відтак і в українській автобіографії знайдено внутрішнє коріння у вигляді закладеної в авторському началі ментальної схеми, національної свідомості, або ж посеред форматорів національного мистецького горизонту. Зокрема, точками опори Самчукових Коней” вважаємо як документальні голоси з-поза меж української культурної ситуації, так і українську художньо-документальну традицію. Щодо феномену спогадів Самчука обґрунтованою є гіпотеза, що він як автор спогадів орієнтувався, зокрема, на світові зразки автобіографічного письма, а заодно прив’язував до себе й свого часу ниточки позачасового українського метаконтексту, акумулюючи національну свідомість та реставруючи національну літературну традицію. Канетті, який, будучи засліпленим і зламаним крахом імперій, також втілює історичну кризу, позначену особистим чинником, і доносить до нас зі своєї ситуації знеособленості масою твори традиційного німецькомовній літературі автобіографічного жанру, позначені непересічним ставленням до людських традицій.
Із біографічних збігів поміж письменниками варто узагальнено виснувати, що важливу роль у випадку Самчука відіграє не тільки фізичне, але й духовне перебування поза межами середовища походження, яке хоч приваблює митця в якості об’єкта дитячих спогадів, духовних витоків, але й загрожує засмоктати в буденність, погасити жар, відібрати мову, що й змушує Уласа з юнацького віку обирати послідовно власний шлях. У випадку Канетті маємо водночас іншу й ту ж саму ситуацію; його творча генеза відбувається у Відні, культурній метрополії, яка, з одного боку, не страждає на провінційність і є якраз найяскравішим виявом стану європейської культури початку нового століття, але, з іншого, не є щедрою на визнання своїх геніальних синів і вже навіть передумовами, колективно-психічними передчуттями ворожого режиму штовхає їх до екзилю.
Із аналізу самопізнання письменників, позначеного знаками води та епіцентру, постає бачення поетики Самчука і Канетті крізь автобіографічну призму. Своєрідний автобіографічний детермінізм українця із жаданням Києва у центрі співмірний із мовним детермінізмом австрійця, що утворюється довкола святині — німецької мови, загроженої еміграцією. Життя обох творців позначене існуванням на відстані міфу до національних культурних традицій, і обидва, скоряючись цій спонуці до текстотворення, перетворюють міф у літературу, знайшовши в ньому вихід зі сліпої обмеженості у вивільнення творчої енергії. Окрім того, Самчука і Канетті, як і їхні творчі его, що їх можна цілісно виокремити із автобіографічного акту самопізнання, хоч як їх розвої різнить урбанізованість, відстань до культурних витоків тощо, все ж певною мірою об’єднує монархічна анархічність ситуацій соціального і громадянського походження, розтерта і змішана, своєрідно префіксована національність, кожен з префіксів якої потверджує ту чи іншу її інтерпретацію.
Згідно з попереднім жанровим визначенням, книги спогадів Самчука варто формально назвати книгами мемуарів, і, зокрема, також з огляду на короткий період спогадів (разом — з травня 1941 по листопад 1943 рр.), присвячених, на перший погляд, головно формуванню соціально-політичного життя України в умовах німецької окупації. І хоч Самчук звертає тут немалу увагу на своє особисте життя, все ж Історія однієї юності” Канетті краще підпадає під визначення автобіографії, насамперед через акцент на історії своєї особистості”, формування якої Канетті простежує від дворічного до двадцятишестирічного віку.
Однак подальші напрацювання спростовно модифікують ці формальні міркування: автобіографії Канетті викликають у читача багато задоволення завдяки найбільшій увазі до персонального і людського їх автора, але й мемуари Самчука позитивно вирізняються на тлі традиції байдужого сприйняття української автобіографії: автобіографічний текст Коней”, через те що увага автора стосується не тільки культурного потенціалу народу й його відновлення, але процесу втілення його в духовному потенціалі окремої особистості, досягає кращої рівноваги поміж приватним, інтимним і соціальним, публічним. І хоч автор та герой мемуарів видаються назагал вкоріненими у своє середовище”, створюючи своїм професійним і суспільним становищем протилежність до вільного письменника, самітника Канетті, який, як і багато його героїв, ніколи не працював, не зважаючи на студіювання хімії, в жодній з відомих професій, все ж вершинне досягнення” героя На вороному коні” автор не вбачає у діяльності в громадах чи просвітах, а натомість у вбиранні та особистісному перетворенні культурного коду-потенціалу Батьківщини історичного й сучасного етапів.
Автобіографи Самчук та Канетті послуговуються однаковим автобіографічним методом: самопізнання через пізнання Іншого, яким для Канетті є в першу чергу образи мистецтва та оточуючих, а для Самчука — різноманітні інформаційні та емоційні потоки (його щоденник, щоденники та мемуари інших письменників та діячів, листи, історичні екскурси й події).
Концепція виживання Канетті, прикладена до перевтілень автора Коней” у героя та оповідача, дає в результаті протистояння автора, що прагне відчути, осягнути об’єкт, в який втілює свого героя, в повній, навіть аж до небезпеки, мірі, автора, що прагне осилити об’єкт, вижити і створити перемогу, та героя, коштом травми чи загибелі якого виживає автор. Перевтіленням захоплюється також і автор Врятованого язика”, який здатен такою мірою персонажуватись, що читач бачить очима героя, і йому при цьому не заважає апперцепція автора, який ніби відокремлюється від свого досвіду.
Автобіографічний рушій саможиттєпису Канетті позначений прагненням відшукати схованки душі, негативні враження, що їх письменник як у своїй, так і в душі епохи хотів би схопити за горло”, а тому протиставимо цей потяг порятунку індивідуальної культури культурозбережувальній місії мемуариста Самчука. Але і ця відмінність розбавлена схожістю відправних пунктів, зокрема, Врятованого язика” і На коні вороному”: герої обох творів вражають своєю поодинокістю. Тільки-от у Самчука спостережено, що мандрівник нічним Києвом, під кулями і з культурою народу під рукою, бачиться автором швидше як остання людина свого часу. Канетті ж має ускладненіші стосунки з культурою Європи, він уособлює її перехід до модерного світовідчуття, і про залишання Цюріха (місто шкільної освіти Еліаса, пора його дозрівання в стилі Ґете, яке він мусить обірвати) на останній сторінці твору читаємо слова найпершої людини, що виникає через вигнання із раю. Відтак той суб’єкт, якого зустрічаємо у мемуарах Самчука, очевидно, зреалізувався історією удачі, везіння, і на подобі до суб’єкта Поезії і правди” демонструє приклад повномірного занурення у життя, повного, безперешкодного вираження митця у світі, при якому Канетті, можливо, мав боротись із своєю глибокою інтеграцією в певні образи.
Віддавши належне усім запереченням, автобіографії Самчука і Канетті все ж варто визнати відкритими текстами. Відкритими в дуже особливому розумінні, яке протистоїть постмодерному вивертанню історії. Обоє автобіографів цілком свідомі поступовості свого становлення, як і закономірності історії. Історія не є для них кошмаром, з якого, услід за Джойсом, потрібно прокинутись, хай навіть коштом дійсності інших текстів, засилля котрих прирікає будь-яку реальність на сон про предвічний хаос. І Самчук, і Канетті зосереджені впродовж всієї творчості на одному тексті, рядками якого є самі: українець намагається розгледіти, відтворити і створити Книгу сотворіння українського світу, протиставити харківському Слову” антитезу, яка спроможна зводити Нове, прочитати, подібно до героя Х.Л. Боргеса у Писаннях бога”, закодоване послання Творця, щоб, промовивши його, здолати ворогів і врятувати свій народ; австрієць, задивлений в іскріння людської індивідуальності, прагне вловити суть і мить тотожного їй перевтілення і змушений холоднокровно споглядати і препарувати схованки страху, що спонукає окремих людей, в пошуках засобу від нього, у відчаї сховатись у масу. Проте, попри цю чіткість, категоричність, імперативність екзистенційної лектури, Канетті і Самчук не витворюють незграбного голема, здатного лиш породжувати руйнування чи викликати поклоніння, вони розуміють, що в протистоянні із відшліфованими історією тезами необхідна гнучкість, гнучка множина зрячих читачів, і однаково схильні до свободи читача, даючи йому, в обмін на дотримання мінімуму правил, в цілому невнормований простір для творчості у своїх творах. Самчук лиш поступово в процесі написання Коней” осягає жанрову належність твору, балансуючи поміж мемуарами та автобіографією й запрошуючи читача до партнерства у підведенні балансу, у відчитуванні прихованого одкровення, рушіїв свого й національного Я, яке Канетті згубив десь поміж мовленням, читанням і письмом, поміж кількома своїми рідними мовами, і, будуючи в тексті автобіографій на цих підвалинах нескінченний лабіринт перевтілень, пропонує й читачеві насолодитись своєю людськістю, згубитись в іскрінні своєї неповторності, незатьмареної тезою страху.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверин Б. Дар Мнемозины: Романы Набокова в контексте русской автобиографической традиции. — СПб.: Амфора, 2003. — 399 с.
2. Автобіографічний нарис Тараса Шевченка // Слово і час. — 1992. — №1. — С. 23-24.
3. Автобіографія // Літературознавчий словник-довідник. — К.: ВЦ Академія”, 1997. — С. 12-13.
4. Автобіографія — це... // Слово і час. — 1992. — № 1. — С. 16-22.
5. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. — К.: Факт, 2003. — 320 с.
6. Аллен В. Записки городского невротика, маленького очкастого еврея, вовремя бросившего писать. — Санкт-Петербург: SYMPOSIUM, 2002. // http://www.fictionbook.ru/author/allen_vudi/zapiski_gorodskogo_nevrotika/allen_zapiski_gorodskogo_nevrotika.html
7. Бабенко Т. Особливості авторської присутності в текстах сучасної художньо-біографічної прози // Слово і час. — 2005. — № 10 — С. 39-45.
8. Бакула Б. Декілька міркувань на тему інтегральної компаративістики // Слово і час. — 2002. — № 8. — С. 63-70.
9. Бахтин М. Автор и герой в эстетической деятельности // Бахтин М. Эстетика словесного творчества. — М.: Искусство, 1986. — С. 9-191.
10. Безхутрий Ю. Коні Уласа Самчука: Життя і творчість // Березіль. — 1996. — № 5-6. — С. 164-179.
11. Білоус-Гарасевич Л. Улас Самчук // Білоус-Гарасевич Л. Ми не розлучались з тобою, Україно. Вибране. — Детройт, 1998. — С. 130-146.
12. Брентано // История философии: Энциклопедия. — Минск, 2002. — C. 122-128.
13. Веретюк О. Самчукова рецепція Польщі / Наукові записки. Серія: Літературознавство. — Тернопіль: ТДПУ, 2000. — Вип. VI. 151 с. — С. 36-43.
14. Веретюк О. Скажи мені, хто я? (Проблема національної ідентичності літератури, літературного твору та його автора) // Слово і час. — 2005. — № 12. — С. 69-73.
15. Веретюк О. Парадигма уявного світу та „українське питання” у творах Л.Бучковського, В.Одоєвського, У.Самчука // ІІІ Міжнародний Конгрес Україністів. — Харків, 1996. — С. 141-150.
16. Веретюк О. Перерваний діалог (міжнаціональні стосунки у творах Л.Бучковського, В.Одоєвського, У.Самчука) // Український Альманах 1998. — Варшава: Тирса, 1998. — C. 66-74.
17. Веретюк О. „Український трикутник”, або три візії України (Л.Бучковський, В.Одоєвський, У.Самчук) // Slavia Orientalia. 1995. — T.14. — Nr 2. — S. 193-202.
18. Волков А. Традиційні сюжети та образи // Літературознавча компаративістика / За ред. Р. Гром’яка. — Тернопіль, 2002. — С. 181-216.
19. Восстание масс” (Ортега-и-Гассет) // История философии: Энциклопедия. — Мн., 2002. — С. 201-202.
20. Вступ до філософії: Історико-філософська пропедевтика / За ред. Г.І. Волинки. — К.: Вища шк., 1999. — 624 с.
21. Гаврилів Т. Еліяс Канеті: портрет митця у сто років // Критика. — 2005. — № 12. // http://krytyka.kiev.ua/articles/s.7_12_2005.html
22. Гаврилів Т. Уламки мого дитинства і юности, не більше”. Концепція наративу в автобіографічній пенталогії Томаса Бернгарда // Слово і час. — 2005. — № 10. — С. 52-57.
23. Галич О. Мемуаристика на порозі ХХІ віку // Вітчизна. — Київ, 2001. — № 7-8. — С. 124-131.
24. Галич О. Мемуарний синдром кінця ХХ століття // Вітчизна. — 2000. — № 3-4. — С. 127-134.
25. Галич О. Олесь Гончар у вимірі non fiction // Слово і час. — 2005. — № 1. — С. 14-23.
26. Гессе Г. О чтении книг // Гессе Г. Письма по кругу. — М.: Прогресс, 1987. — С. 80-147.
27. Гірняк М. У пошуках значень, або Мандрівка лабіринтами думок Умберто Еко // Еко У. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів. — Львів: Літопис, 2004. — С. 5-20.
28. Голубович И. Язык «историй жизни» и ренессанс биографического метода // Мова і культура (Науковий щорічний журнал). — К.: Вид. дім Дмитра Бураго, 2003. — Вип. 6. — Т.1. Філософія мови і культури. — С. 114-121.
29. Горблянський Ю. Специфіка автобіографізму роману А.Ю. Кримського Андрій Лаговський” // Молода нація. — Вип. 5. — С. 41-47.
30. Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо. — Київ, 2000. — 317 с.
31. Гром’як Р. Міжнаціональні горизонти і текстуалізована свідомість українських письменників: постановка питань, початкова експлікація концептів // Міжнаціональні горизонти і компаративістичний дискурс сучасних літературознавчих студій. Монографія / За ред. Р. Гром’яка. — Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ ТНПУ, 2005. — С. 5-18.
32. Гром’як Р. Про своєрідність художнього світу Уласа Самчука / Наукові записки. Серія: Літературознавство. — Тернопіль: ТДПУ, 2000. — Вип. VI. — С. 6-15.
33. Гром’як Р. Розпросторення духовного світу Уласа Самчука // Слово і час. — 2005. — №7. — С. 3-14.
34. Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: У 2 т. — К.: Юніверс, 2000. — 413 с.
35. Ґомбрович В. Щоденник: У 3-х томах. — Т.1.1953-1956. — К.: Основа, 1999. — 414 с.
36. Денисова Т. Наука компаративістика” в сучасному трактуванні // Слово і Час. — 2005. — № 5. — С. 24-31.
37. Діаріуш // Літературознавчий словник-довідник. — К.: ВЦ Академія”, 1997. — С. 206.
38. Довженко О. Твори: В 3 т. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1958. — Т. 1. — 501 с.
39. Дуб К. Автобіографічний синерген // Слово і час. — 2001. — № 4. — С. 15-23.
40. Еко У. Поетика відкритого твору // Антологія світової літературно-критичної думки / За ред. М. Зубрицької. — Львів: Літопис, 2001. — С. 525-538.
41. Забужко О. Людина й культура: коментар до одіссеї українського космополіта // Луцький Ю. На перехресті. — Луцьк: Ініціал, 1999. — С. 152-159.
42. Затонський Д. Еліас Канетті, автор Засліплення” // Канетті Е. Засліплення: Роман. — К., 2003. — С. 5-23.
43. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен. — Львів: Літопис, 2004. — 352 с.
44. Канетті Е. Засліплення: Роман. — К., 2003. — 512 с.
45. Канетті Е. Маса і влада. — К., Видавничий дім Альтернативи”, 2001. — 416 с.
46. Колошук Н. Табірний роман чи мемуари? Проблема прочитання літератури факту // Терміносистеми сучасного літературознавства: Науковий семінар / За ред. Р. Гром’яка. — Тернопіль, 2006. — С. 105-120.
47. Кононенко Є. Світлана Матвієнко: Об’єктивності не існує”. — Дзеркало тижня. — 2004. — № 47 // http: //www.zn.kiev.ua/ie/show/522/48385/
48. Костюк Г. Образотворець времени лютого” // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: У 3-х кн. — Кн. 2. — К.: Рось”, 1994. — С. 499-514.
49. Куліш П. Твори: В 2 т. — К.: Наук. думка, 1998. — Т. 1. — 752 с.
50. Кундера М. Нарушенные завещания. — Спб.: Азбука-классика, 2005. — 288 с.
51. Куценко Л. Історична біографія в Україні: в пошуках самодостатності // День. — 2003. — № 227, субота, 13 грудня. // http://www.day.kiev.ua/41125/
52. Лепкий Б. Твори: В 2т. — К.: Наук. Думка, 1997.— Т. 1. — 846 с.
53. Лосев В. Художественная автобиография // http: lib.ru/BULGAKOW/bulgakov.txt
54. Луцький Ю. На перехресті. — Луцьк: Ініціал, 1999. — 160 с.
55. Мариненко Ю. Тема селянства у творчості Уласа Самчука: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.04. — К., 1996. — 16 с.
56. Маслюченко Г. Художні мемуари та автобіографічна повість в українській літературі 90-х років: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / Дніпропетр. нац. ун-т. — Д., 2004. — 18 с.
57. Михеев М. Фактографическая проза, или пред-текст: дневники, записные книжки, «обыденная литература» // Человек. — 2004. — № 2. — С. 133-142.
58.&n