Взаємодія східної і західної традиції в українській літературі: гендерний аспект образності

Краткое описание

Волинський державний університет імені Лесі Українки

БУСЕЛ СВІТЛАНА ВОЛОДИМИРІВНА

Взаємодія східної і західної
традиції в українській літературі:
гендерний аспект образності

Спеціальність 10. 01. 05 порівняльне літературознавство

Рукопис
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор
Моклиця Марія Василівна,
Волинський державний
університет імені Лесі Українки,
кафедра теорії літератури,
зарубіжної літератури і журналістики

Луцьк 2006

ЗМІСТ

ВСТУП.

3

РОЗДІЛ І. МІФІЧНО-РЕЛІГІЙНІ ОБРАЗИ: ГЕНДЕРНИЙ АСПЕКТ..

19

РОЗДІЛ ІІ. МОТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ В ГЕНДЕРНОМУ РАКУРСІ: СХІДНА ТРАДИЦІЯ.

57

РОЗДІЛ ІІІ. ГЕНДЕРНА ІНТЕНСИВНІСТЬ І ПРОБЛЕМА ЗАХІДНОГО ІНДИВІДУАЛІЗМУ

98

ВИСНОВКИ...

148

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..

153

ВСТУП

Художні образи української літератури є виразними репрезентантами національної вдачі (ментальності) народу, його духовної культури, розмірковуючи про тяглість якої Є. Маланюк справедливо зауважував, що її напрямні, її глибший і ширший зміст були часто диктовані і давані саме географічним положенням нашої Батьківщини” [131, c. 9], а тому не могли бути виключно автентичними.
Розташування України в цілому, якщо не зважати на історико-політичну долю держави, надзвичайно сприятливе і благотворне. Віковічне перехрещення на її території східних і західних культурних потоків живило і розвивало власне національну культуру. Перебуваючи на своєрідному стику Сходу і Заходу, Україна стала осередком цікавих і далекосяжних взаємовпливів: релігійних, мовних, мистецьких, філософських. Усе це не лише закарбовувалося в світогляді, світопочуванні, психології, звичаях і традиціях українського народу, але й об’єктивувалося, узасадничувалося в літературно-мистецьких образах.
Віддаючи належне зовнішнім, геополітичним чинникам, що мають незаперечний вплив на формування культури в цілому і літератури зокрема, не варто ігнорувати й внутрішні психологічні: важко не погодитися з аргументованим і виваженим твердженням автора теорії архетипів К.Г. Юнга про наявність універсального першоджерела для всіх народів духовної реальності.
Праці з історії світової культури містять чимало узагальнюючих характеристик суттєвих рис і відмінностей двох провідних світових культур, синтезом, сплавом яких судилося стати українській. Найбільш поширеною є концепція, яку розробляли Ш. Монтеск’є, Й. Гердер, Г. Гегель, М. Данилевський, Ф. Ніцше, О. Шпенглер, А. Вебер і багато інших діячів, про вишукану, але розманіжену й малорухому культуру Сходу і динамічну, сповнену невгамовної фаустівської” жаги до дії культуру Заходу [див.: 80; 84; 85; 147; 150; 201; ін.]. Перша споглядальна (найкращий спосіб пізнати світ з вікна своєї оселі”, проголошує давній китайський філософ), друга утилітарно-практична, перша інтровертна, орієнтована на внутрішній світ людини, на удосконалення людської душі; друга екстравертна, спрямована на перетворення природних і соціальних умов існування людини. Перша обумовлює етичні концепції сприйняття світу (пасивного умиротворення), друга сприяє філософії дії, науковим і технічним пошукам” [160, c. 8-9]. Східна передбачає всеохоплююче поклоніння абсолюту, ідеалу тому, що об’єднує, скасовує опозиційність; західна проголошує відносність будь-яких істин, сповідує нігілізм, богорівний активізм. Сходу властива гармонійна єдність колективного та індивідуального, прив’язаність до традицій і водночас надзвичайна гнучкість, сприйнятливість стосовно інорідного, висока живучість, здатність адаптуватися до чужого, не втративши власного. Йому притаманні величний спокій, впевненість, ревність, могутній дух утвердження, пафос переконаності, архітектурно-монументальна візія храму буття: відчуття нескінченної причетності до вічного процесу. Заходу індивідуалізм, невдоволення досягнутим, зневіра, розчарування, безперервні пошуки, постійне прагнення змін. Східне маркується як чуттєве, еротичне, інтуїтивне, несвідоме, ірраціональне, суб’єктивне; західне як логічне, усвідомлене, аналітичне, об’єктивне. Схід овіяний таємничістю, містицизмом; Захід реальний і зрозумілий. Східне вважають архаїчним, первинним; західне похідним. (На метафізичному рівні: Схід народив Ісуса Христа і християнство фундамент західної культури).
Можна критично ставитися до цієї концепції визначення відмінностей двох культур, адже Схід поняття (явище) неоднорідне, так само, як і Захід. Скажімо, фахівці традиційно визначають більше десяти регіонів Давнього Сходу (із притаманними їм особливостями): Давній Єгипет, Давнє Міжріччя, Давня Мала Азія, Сирія, Фінікія, Палестина, Іран, Індія, Китай, Корея, Японія, Південно-Східна Азія [див.: 165, c. 9].
Сучасна орієнталістика, що займається комплексним вивченням історії, економіки, мов, літератури, етнографії, мистецтва, релігії, філософії, пам’яток матеріальної та духовної культури Сходу, теж складається з численних регіональних галузей: єгиптології, семітології, арабістики, синології, іраністики, тюркології, індології, шумерології та ін.
Про значні відмінності між давнім і сучасним Сходом, його окремими регіонами писав відомий орієнталіст Е. Саїд [164].
На українському ґрунті у поняття Захід і Схід теж щоразу може вкладатися інший конкретно-історичний та географічний сенс: Європа Азія, Європа Росія, римо-католицький візантійсько-православний світи, Галичина Велика Україна. [Про багатозначність дефініцій Схід і Захід в українському контексті див.: 125, c. 12-19].
Важко заперечити, що Схід величезний і різнорідний конгломерат мов, релігій, літератур, міфологій, культурних стереотипів та систем” [62, c. 9]. Але подібне визначення справедливе й щодо Заходу.
Неможливо зігнорувати той факт, що багатовікова історія, сповнена неперервних інтеграційних процесів, спричинила вестернізацію Сходу й орієнталізацію Заходу. Але, як слушно зазначав В. Русанівський, певна естетична значимість творів, в яких вона [наведена вище концепція С. Б.] викладалась, логічна стрункість її подання, істинність, хай і відносна, її окремих та тисячолітня незмінність деяких канонів у східному мистецтві, пасивно-споглядальний дух буддизму, випереджаючий розвиток науки і техніки на Заході в минулому, робить її досить привабливою ...” [160, c. 9]. Абстрагуємося від сумнівів і приймемо цю теорію за незаперечну істину” [160, с. 9], пропонує далі відомий культуролог.
Справді, при всій її умовності, як і будь-якого іншого феномену нашого буття, запропоновану вище схему поділу, впізнавання” двох провідних світових культур доцільно використовувати як таку, що відображає традиційний погляд на підняту проблему. Саме традиція передбачає усталені, сутнісні риси, звичаї, норми, порядки, що передаються з покоління в покоління.
Важко не погодитися з дослідником Богданом Тихолазом, що Захід / Схід як світоглядні категорії рідко коли виходять за межі означених стереотипів” [184, c. 11-13].
До якого ж із названих вище типів належить культура України і її література? Як уже зазначалось, ідея відокремлення од Заходу на користь Сходу або навпаки в українській культурі широкої підтримки не набувала. Хоча більшість культурних діячів України ідентифікувала себе із західною культурою, але без приниження чи нехтування культури східної” [160, c. 10].
В українській літературі відслідковуються впливи філософських, релігійних і естетичних структур, що виразно тяжіють або до східного, або до західного феномену.
Тісно переплелись обидві тенденції у фольклорі. Його неосяжні скарби мають взірці і першого, і другого ставлення до життя. У народній творчості можна віднайти безліч пісень, прислів’їв та приказок, які пройняті духом умиротворення, споглядання і навіть покори, але не менше таких, що пробуджують дію, закликають до свободи.
Естетично-філософські підвалини творчості Г. Сковороди, письменників-романтиків, неокласиків, шістдесятників свідчать про споглядальне світопочування, смиренність і моральне самовдосконалення (йдеться про ідейно-змістовний характер цих явищ). Революційно-бунтарський дух окремих поезій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, пристрасне бажання змінити на краще становище українського народу представниками Розстріляного відродження 20 30-х років є велемовним доказом так званого фаустівського” духу, прагнення до пізнання, дії, кардинальної перебудови.
Водночас у творчості Лесі Українки знаходимо образи орієнтальних міфів, історико-культурні асоціації зі Сходом: Вавілонський полон”, Дочка Ієфая”, Єврейська мелодія”, Напис в руїні”, Прокляття Рахілі”, цикли: Єгипетські фантазії”, Весна в Єгипті”, ін.
Окремо слід зупинитися на постаті І. Я. Франка. Людиною і письменником діалогу мов, культур, світоглядів, традицій, ідей, націй, котрий власне і став джерелом його універсалізму й багатства”, називає цього автора польський вчений Едвард Касперський [220, c. 279-283].
Сам письменник так задекларував свою творчу й людську позицію: Тільки те, що здобудемо своєю працею, те буде справді наше надбання; і тільки те, що з чужого культурного добра присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром. От тимто я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям” [55, c. 309]. Східне й західне цілком гармонійно поєднувалось у світогляді, творчості, культурологічній концепції І. Франка.
Середньовічна перська поезія вплинула на збірку Пальмове гілля” А. Кримського, на загальну тональність, колорит образів збірки І. Я. Франка Зів’яле листя”, на пантеїстичний кларнетизм” раннього П. Тичини [див.: 64, c. 542]. Хайямівськими мотивами і гафізівськими образами сповнена поезія О. Олеся.
Як і П. Г. Тичина, приділяв східним літературам особливу увагу М. Бажан. Письменник розглядав Схід, як шкурну” [визначення М. Бажана] проблему нашої держави. На Україні розігралась і досі триває гра велетенських сил Заходу і Сходу”, стверджував автор [цит. за: 40, c. 321].
У стилі М. Бажана відчувається орієнтальна всеохопність деталей, зрощування розірваних світів, що народжує пафос цілісності. Цьому авторові належить незрівнянний переклад класики грузинського Середньовіччя Витязя у тигровій шкурі” Шота Руставелі.
Письменником широкої та глибокої культури” називав Ю. Лавріненко В. Ю. Свідзинського: У його поезіях бачимо типову для вершинних проявів 20-х років синтезу античної прозорості, гармонії та радості і модерною поетичною вимовою Заходу, із всеохопним лаконізмом китайської і японської лірики (він знав їх обидві) та з чисто українським генієм ліризму, сполученого з картинною пластичністю та епічною казковістю” [40, c. 191].
По-східному пильна увага до кожної миті, найдрібнішої деталі нашого буття прослідковується в творчості Л. Костенко. А східна графіка урізноманітнює в цілому по-західному мальовничу картину створеного нею поетичного світу.
Названі письменники (перелік імен можна продовжити) відомі і в сходознавчій науці, і як представники української перекладацької школи, завдячуючи яким наша мова стала медіумом і для шедеврів орієнтального словесного мистецтва.
І. Я. Франко автор Стислого нарису староіндійського (санскритського) письменства”, Сучасних дослідів над Святим письмом”. Він переклав ряд творів із Махабгарати”, Суттаніпати”, Маркандея-пурани”, вавилонські гімни й молитви, староарабську поезію.
Леся Українка з дев’ятнадцятирічного віку працювала над підручником Стародавня історія східних народів”, що був виданий уже по смерті письменниці в Катеринославі.
Із іменем А. Кримського пов’язані вагомі досягнення української арабістики. Він є автором численних праць з історії та культури народів Середньої Азії (Очерк развития суфизма до конца 3 в. Гиджры”, 1896, История Персии, ее литературы и дервишской теософии”, 1906, Перський театр”, Новоарабська література”, Історія мусульманства”, Джерела до історії Мухаммеда та література про нього”, ін.).
Про П. Г. Тичину відомо, що він самотужки опанував понад десять чужих мов, зокрема мови сусіднього Україні Сходу: грузинську, вірменську, тюркські мови Середньої Азії, турецьку, арабську, єврейську. Зробив із них цінні поетичні переклади. П. Г. Тичина сприймав Близький і Середній Схід як безпосереднє сусідсько-зовнішнє середовище України нарівні з Заходом. Він вніс такий вклад в український сходознавчий рух 20-х років ХХ сторіччя, що його ім’я справедливо поставлено відразу за іменем А. Кримського [див.: 40, c. 19-20].
Варто зазначити, що в ХХ сторіччі інтерес до східного значно посилився: розвивалися такі регіональні галузі, як єгиптологія, індологія. У 1917 році О.Коцейовський друкує першу в Україні працю з єгиптології Тексти пірамід”, в якій дешифрує і коментує 300 написів на давньоєгипетських спорудах. Г.Хоткевич перекладає драму Калідаси Шякунтала” (1929). І.Серебряков видає праці з індології: Нариси давньоіндійської літератури” (1971), Літератури народів Індії” (1985). О.Білецький пише нарис Давня Індія та її література” (1976). У 1982 році П.Ріттер упорядковує антологію давньоіндійської літератури Голоси стародавньої Індії”, перекладає вірші Р.Тагора.
Активно використовували українські письменники й поетичні жанри Сходу. Газелі зустрічаються в доробку І.Франка, В.Поліщука, Д.Павличка, А.Казки. Широко відомою є збірка Д.Павличка Рубаї”, в якій автор звернувся до вишуканої віршової форми Сходу. У традиційному жанрі японської пейзажної лірики хоку (хайку) писали В.Коломієць, М.Ревакович.
Уже понад тисячоліття духовним керманичем нашого народу є Біблія, визначна історико-літературна пам’ятка Давнього Сходу, що її перекладали українською мовою П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Пулюй, ін.
Фундаментальний позитивний вплив біблійно-християнського елементу на творчість українських письменників (Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, О. Олеся) активно досліджується сучасними літературознавцями [див: 66; 67; 69; 82; 134; 138; 167; 172; 186; 193; ін.].
Міфологічний аспект орієнтального впливу, що формував традиції образотворення, виокремив С.Д. Абрамович: ... існує й інший, язичницький Схід, що гіпнотизував Захід, починаючи з часів Александра Македонського, бурхливо вливався до європейської свідомості єгипетськими окультними творами, маніхейством, зороастризмом, що стало важливим чинником літературного життя в часи народження нової християнської Європи. І хіба можна зрозуміти середньовічну літературу християнської Європи без отої прихованої полеміки або прихованого впливу поганської міфології...” [62, c. 9].
Нам тільки слід знати і не забувати про те, що культура Сходу впливала на культуру західних країн і навпаки, різними шляхами насамперед завдяки перекладам на латину й національні мови західних народів з арабської (і в арабських коментарях) античних філософів і письменників, не говорячи вже про мислителів Сходу, починаючи з Х, і особливо у ХІІ ст.”, зазначав Ю.І.Султанов [179, c. 50]. Саме Ю. І. Султановим продовжено традицію представити нашу національну літературу, культуру, Україну як державу в якості своєрідного моста між Заходом і Сходом. Цього вченого називають сміливим і натхненним розробником ідеї синтезу двох культур, що він її втілив у багатьох своїх працях [див.: 173-180 та ін.].
Наукові роботи Ю. І. Султанова є яскравими складовими сучасної тенденції репрезентувати українську класику як відображення сплаву західних і східних традицій, що формує поетику творів [див.: 67; 111; 112; 161; 162; 183; ін.].
Літературознавцями, культурологами слушно зазначено, що твори українського письменства зазвичай мають синкретичний характер: в одному цілому поряд виступають, а ще частіше взаємодіють та виявляють себе у змішаному, згущеному, інколи парадоксальному вигляді пласти (елементи) різних культур східної й західної.
Відслідкувати сьогодні чинники суголосся двох культур, шляхи впливів, встановити пряме, конкретне, усвідомлене джерело того чи іншого запозичення є зазвичай невирішуваним завданням.
Слід зауважити, що рецепція східних чи західних образів у творах майстрів слова часто носить формальний характер: у них відсутня змістова актуалізація того, що містить та чи інша традиція. Маємо справу з літературними містифікаціями: передаються певні елементи для створення колориту, при цьому зміст не вибудовується на засадах філософсько-релігійних вчень Сходу чи Заходу, відсутні їхні концептуальні ідеї.
На глибинно-архаїчному, генному рівні функціонування східного та західного витоків в українській літературі, їх синтез найбільш яскраво виявляється опосередковано через взаємодію гендерно-забарвлених художніх образів у фактурі тексту.
Вважаємо, що властивості найбільш древньої пари опозицій жіноче чоловіче в основному корелюють традиційно встановлені особливості Сходу Заходу. При цьому східне маркується так само, як і фемінне (загальновідомо, що матріархат найдовше протримався на Сході), західне ідентифікується з маскулінним (патріархальність західної культури не викликає заперечень).
Така гіпотеза викликана висновками, що їх зроблено вченими, які представляють різні галузі науки. Не випадково етногенетики обґрунтували концепцію чоловічого і жіночого начал, тобто батьківських і материнських народів [див.: 103].
Нерідко спостерігаємо ототожнення історичних, культурних ритмів з біологічними, а конкретніше з ритмами статі (гендерними). Відомий німецький філософ Ф. Шеллінг поняття реальне ідеальне мистецтво пов’язував з опозицією чоловіче жіноче [197, c. 134]. Іспанський філософ і культуролог Х. Ортега-і-Гасет вважав, що історія рухається за законами біологічних ритмів. На їхні максимальні коливання можуть вплинути не другорядні причини, а тільки фундаментальні фактори, первісні сили космічного характеру. Обличчя часу також великою мірою визначають головні і навіть полярні ознаки, притаманні живому організмові, стать і вік: Справді, легко помітити, що історія ритмічно коливається від одного полюса до іншого, дозволяючи в якісь епохи домінувати чоловічим якостям, у інші жіночим, часом звеличуючи хлоп’яцьку поведінку юнака, а часом дозрілість і похилий вік” [153, c. 270].
В іншій праці знаходимо: Одним з найцікавіших метаісторичних досліджень стало б визначення великих історичних ритмів, не менш очевидних і фундаментальних, ніж вищеназваний. Це, приміром, сексуальний ритм. Його засвідчує маятниковий рух історичних епох, де домінують чоловіки, і епох з переважаючим впливом жіноцтва. Багато інституцій, звичаїв, ідей, міфів, які досі не надавалися до пояснення, стають враз зрозумілими, коли взяти до уваги, що певні епохи правувались і формувалися під жіночим впливом” [153, c. 319-320].
Про ритми культури Лесь Курбас розмірковує, оперуючи такими чинниками-репрезентантами жіночо-чоловічого, східно-західного, як логічне і чуттєве: Я думаю, що в душі людства борються серце і розум за первенство. І що, як одному з них показується не по силі розв’язати велику тайну, яку творить і живить наша фантазія, то воно дає дорогу другому елементові, щоб знов у свій час зайняти його місце. На це виразно вказує постійне чергування позитивно-реалістичних напрямків з містично-романтичними ... Я вважаю, що поява такого, наприклад, Бергсона у філософії, з його обороною метафізики і зворотом до інтуїції відноситься на ділі іменно до останніх літ перелому двох великих епохових стилів, які ми тепер переживаємо. І думаю, що чистому розумові ще раз сказано: не по силах тобі самому” [118, c. 340].
М. В. Моклиця акцентує увагу на психологічному аспекті проблеми: Найбільш узагальнений сюжет розвитку світової культури визначається в галузі психології протидією чоловічої і жіночої психіки, екстравертної та інтровертної, активної і пасивної, або ж, використовуючи термінологію Юнга, протистоянням батьківського й материнського архетипів на рівні колективного несвідомого” [146, c. 237].
Можна спробувати визначити гендерні домінанти як окремо взятого художнього твору, так і цілої культурної епохи. Шляхи свого оновлення мистецтво шукало то у зверненні до жіночого начала (бароко, романтизм, символізм), то до чоловічого (класицизм, просвітництво, реалізм).
Н. С. Автономова, автор дослідження, присвяченого історії свідомості, розуму, в переліку культурних цінностей, які піддаються перегляду на межі ХХ-ХХІ сторіч, називає чоловіче, здорове, діяльне, завойовницьке”, а в списку тих, що заповнюють порожнечу в нашому духовному житті, виділяє сприйнятливе, жіноче” [63, c. 54].
Ці висновки справедливі не лише стосовно конкретної епохи. Гендерні домінанти змінюються з розвитком історії, відбувається їхня хронологічна диференціація. Водночас спостерігаємо зазначену вище періодичну повторюваність, своєрідне чергування.
У розрізі нашого дослідження важливою видається інша очевидна закономірність: гендерні ритми співпадають зі зміною домінанти в парадигмі Схід-Захід. Скажімо, посилення ролі життєдайного жіночого начала співпало у творах як зарубіжних, так і українських романтиків із підвищенням інтересу до східного.
Східні мотиви широко використав у своїх казках В. Гауф.
Чималий пізнавальний потенціал щодо культури віками гнаного єврейського народу зосереджений у творі В. Скотта Айвенго” із майстерно виписаним образом єврейської дівчини Реббеки носієм гідності та шляхетності народу, якому, незважаючи на безліч поневірянь як на батьківській землі, так і в діаспорі, вдалося зберегти свою, одну з найдавніших культур Сходу.
Яскрава картина культури та звичаїв країн із мусульманським віросповіданням населення змальована Дж. Байроном у поемі Паломництво Чайльд Гарольда”, в якій майстерно описані будні та свята синів ісламу, в гіперболізовано яскравій формі відображено святкування Рамадану; висвітлено місце жінки-мусульманки у суспільстві країни з домінуючою ісламською релігією.
Перу цього ж автора належать так звані східні поеми”: Гяур”, Корсар”, в образній системі яких чільну роль відіграє духовно сильна жінка Сходу.
О. С. Пушкін написав своє Наслідування Корану”. І це допомогло автору зробити важливий крок від Заходу в Схід, від стихії відносного до Абсолютного”. Звідавши до пекельної межі гріховність і свавілля гордівливої людини західного взірця, Пушкін сахається безодні і кидається в протилежний бік до Бога, знаходячи взірець на Сході, у Корані” [143, c. 100]. Автор привертає увагу читача і до своєрідності гендерного кодексу Сходу, згідно якого еротичне і духовне ставлення до жінки поєднані з любов’ю до Бога; кохання сакральне.
Безліч ситуативних епізодів із життя народів Північного Кавказу змальовано у творах О. Пушкіна, М. Лермонтова.
Східною екзотикою сповнені Кримські сонети” А. Міцкевича. Як зазначав М. В. Теплінський, інтерес до східної тематики теж був спільним для Міцкевича і Пушкіна як і взагалі для романтичної поезії того часу... Загадковий Схід з його оригінальною культурою часто сприймався як деяка противага культурі Заходу, яка нібито вичерпала свої можливості” [182, c. 20].
До образу біблійної Богородиці Марії звертається Т. Г. Шевченко (Марія”), щоби показати жіночу провербіяльну живучість” (термін Шова) нездоланну вітальну силу фемінного, що передбачає сплав вольових якостей та емоційності.
Перебуваючи під впливом буддійської філософії, освоює світ жіночого (темряву, ніч, небуття) І. Я. Франко в інтимних віршах Зів’ялого листя”. Своєрідну трансформацію орієнтальних мотивів, сюжетів і образів спостерігаємо у його Староруських оповіданнях”, Моєму Ізмарагдові”, східних поемах” Цар і аскет”, Істар”, Сатні і Табубу”, Коваль Бассім”, Абу-Касимові капці”, поемі Мойсей”, збірці Коли ще звіри говорили”, казки якої є переказами Панчатантри”.
Праці вищеназваних етногенетиків, філософів, істориків, психологів, культурологів, де успішно використано статеву інтерпретацію певних буттєвих явищ, є вагомою запорукою того, що дослідження ролі східних і західних світоглядних традицій у творенні образів української літератури в гендерному аспекті є доцільним і перспективним. Саме ця ситуація й зумовлює актуальність праці.

Метою дослідження є доведення правомірності наступних тез:
1.Семантично-символічне наповнення психологічних, предметних, антропоморфних, зооморфних, ін. чинників, що складають парадигми фемінного й маскулінного, корелює із традиційно визначеними у філософії, культурології, літературі рисами східного й західного.
2. Вагомою значеннєво-естетичною функцією образів адекватів гендерних начал є об’єктивація в поетиці художніх творів української літератури взаємодії східних і західних традицій. Під традицією розуміємо не формальну рецепцію повторюваних і впізнаваних образів інонаціональних літератур, а їх семантично-емоційне наповнення: те, що вибудовано на засадах філософсько-релігійних вчень Сходу і Заходу, передає концептуальні ідеї названих культурних регіонів, зберігає сутнісні елементи східного й західного мислення, адже художній образ, перш за все, поетичне узагальнення наслідків руху свідомості. Гендерна специфіка формує й закріплює естетично зміст, внутрішню семантику образів, котра полягає у репрезентації східних і західних традицій.
3.Гендерна інтенсивність у фактурі тексту не лише виявляє духовну спорідненість нашої нації з культурою як східних, так і західних етносів, але й увиразнює специфіку української ментальності.

Завдання дослідження:
1. Встановити генетичні витоки образів адекватів гендерних начал в українській літературі, їх первинну сутність: понятійне, естетичне, функціональне наповнення репрезентантів чоловічого й жіночого в східних, західних, давньоукраїнській міфологіях; процес акумуляції однотипних образів, створення мегаобразів традиційних гендерних парадигм; формування засад гендерної інтенсивності: специфіки взаємодії найдревнішої пари опозицій.
2. Виокремити стилістичні й тематичні функції, що їх взяли на себе гендерні образи в українській літературі.
3. Дослідити специфіку взаємодії східних і західних буттєвих і аксіологічних концепцій в українській літературі в гендерному аспекті.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дослідження пов’язане з науковими програмами та планами Волинського державного університету імені Лесі Українки в межах наукової тематики кафедри теорії літератури, зарубіжної літератури і журналістики.

Об’єкт дослідження: давньоукраїнські, західноєвропейські, східні міфи; твори українських авторів (Т.Г. Шевченка, М.В. Гоголя, М. М. Коцюбинського, І. Я. Франка, Лесі Українки, представників Розстріляного відродження, Л.В.Костенко, О. Забужко, ін.).

Предмет дослідження: гендерні параметри художньої об’єктивації східних і західних традицій (на їх ідейно-аскіологічному рівні) в образи творів української літератури.

Методи дослідження.
Дисертація базується на основоположних засадах компаративістики.
Методологічною основою дослідження є поєднання порівняльно-типологічного, генетико-контактного, контекстуального, гендерного, міфологічного підходів.
У процесі роботи задіяно елементи архетипної критики, психоаналізу, культурологічної інтерпретації художнього твору.

Теоретичне підґрунтя дисертації склали праці відомих філософів (Ш.Монтеск’є, Й.Гердера, Г.Гегеля, Ф.Ніцше, О.Шпенглера, А.Вебера, Х.Ортеги-і-Гасета, ін.), культурологів (А.Кримського, Г.Булашева, В.Гнатюка, Є.Маланюка, В.Русанівського, Л.Васильєва, О.Самозванцева, Е.Саїд

Список литературы

Ще на початку ХІХ сторіччя, в 1819 році, в загальновизнаному видатному творі Й.В.Гете Західно-східний диван” зроблено успішну спробу створити в поетичній формі синтез східного і європейського сприйняття дійсності. Геніальний письменник і вчений передбачив, що сутність майбутніх віків визначатиме діалог культур”, а не конфлікт цивілізацій.
Українська література не потребує названого мистецького експерименту, оскільки суголосся (синтез) східних і західних традицій є органічним, історично зумовленим її фундаментом, тією основою, генетичним кодом, що визначає її окремішність, оригінальність, самобутність з-поміж інших національних літератур.
Як уже зазначалося в першому розділі цього дослідження, аналіз східних і західних міфологій та релігій дав змогу виокремити парадигми фемінного і маскулінного, що їх чинники виявляють як бінарну опозиційність, так і спільність семантичного, емоційно-естетичного та функціонального навантаження:

Жіноче начало

Чоловіче начало

1. Генетично пов’язане з архетипами Землі, Води.
2. Незріле, дитинне.
3. Хворобливе, зовні слабке, але наділене внутрішньою силою.
4. Химерне, примхливе.
5. Підсвідоме, умовне,
фантасмагоричне,непрогнозоване, ірраціональне, суб’єктивне.
6. Статичне, пасивне, споглядальне,
мирне, консервативне.
7. Залежне, сприйнятливе,
незавершене, здатне до
відтворення в новій якості .
8. Первинне.
9. Трансцедентне.
10. Амбівалентне.

1. Генетично пов’язане з архетипами Неба, Вогню.
2. Зріле, доросле, мужнє.
3. Здорове, сильне.

4. Чітке, виважене.
5. Усвідомлене, логічне,
раціональне, передбачуване,
об’єктивне.
6. Активне, діяльне, агресивне,
революційне.
7. Суверенне у володінні всіма
якостями та можливостями,
самодостатнє.
8. Похідне.
9. Трансцедентне.
10. Амбівалентне.

Порівняємо зазначені вище риси і властивості з тими, що традиційно маркують східне” і західне”. У наступній таблиці зактуалізовано характерні особливості, названі у працях відомих філософів, культурологів, письменників (Ш.Монтеск’є, Й.Гердера, Г.Гегеля, М.Данилевського, Ф.Ніцше, О.Шпенглера, А.Вебера, В.Русанівського, ін.):

Східне

Західне

1. Архаїчне, первинне.
2. Споглядальне, малорухоме.

3. Інтровертне.
4. Спокійне, впевнене, умиротворене, з властивим духом утвердження.
5. Чуттєве, еротичне, інтуїтивне, несвідоме, ірраціональне, суб’єктивне.
6. Таємниче, містичне, вишукане.
7. Втілює єдність колективного та індивідуального.
8. Демонструє прив’язаність до традицій у поєднанні з толерантністю і сприйнятливістю щодо інорідного.
9. Притаманне поклоніння абсолюту, ідеалу.
10. Прагнення скасувати опозиційність.
11. Відчуття нескінченної причетності до вічного процесу буття.

1. Похідне.
2. Утилітарно-практичне, динамічне.
3. Екстравертне.
4. Зневірене, невдоволене, розчароване.

5. Логічне, усвідомлене, аналітичне, об’єктивне.

6. Реальне, зрозуміле.
7. Апологує індивідуалізм.

8. Характеризується постійними пошуками, прагненням змін.

9. Властивий нігілізм, богорівний активізм.
10. Схильність до протидії.

11. Усвідомлення тимчасовості, мінливості, нетривалості.

Зіставлення таблиць дає змогу стверджувати, що в основному риси фемінного корелюють властиві ознаки східного”, а чинники парадигми маскулінного здебільшого відповідають парадигмі західного”. Це дозволяє стверджувати можливість репрезентації східних і західних традицій (на рівні змісту) у творах літератури за посередництвом гендерних образів.
Особливості жіночого (східного) і чоловічого (західного), узасадничені ще в давніх міфологіях і релігіях світу, періодично відтворюються у людській свідомості як етноментальні категорії, що знаходять формально-змістове втілення в образах і мотивах літературних творів.
Із актуалізацією на образному рівні жіночого начала в українській літературі пов’язане функціонування мотивів воскресіння, відродження, оновлення, творчості, максимальної самореалізації. Взаємодія художніх адекватів фемінного і маскулінного народжує мотиви кохання, гармонії буття.
Мотиви, витворені за участю гендерних чинників, увиразнюють шлях становлення української самосвідомості, наших власних основ культури, духовності. Вони передають особливості національного мислення: прагнень, устремлінь, ідеалів, що зазвичай корелюють традиційні східні властивості:
- гармонія зі світом;
- ідея безсмертя (одвічне оновлення життя, що передбачає теодицею” смерті);
- подолання світової роз’єднаності, апологія всепланетарної соборності;
- жага повноти буття;
- синтез протиріч;
- подолання розірваності з минулим, зняття колізії між сучасним і архаїчним світовідчуттями тощо.
Безперечно, відома максима Ex Orient lux” була сприйнята українською культурою у найширшому розумінні, бо саме зі Сходу, як і від матері, коли розглядати проблему у гендерному ракурсі, пішли найбільш могутні імпульси життя народів.
Західна традиція домінування чоловічого начала сприяє висвітленню в українській літературі проблеми індивідуалізму, зокрема, таких наслідків цього онтологічного явища, як:
- доведений до абсурду антропоцентризм;
- атрофія об’єднавчих духовних функцій;
- відчуження в усіх його різновидах;
- розрив між ідеалом та реальністю;
- дисоціація між нормами та їх виконанням тощо.
Визволення від внутрішнього рабства егоїстичного індивідуалізму з його неможливістю інтегруватися з іншим, від власної скаліченості й дисгармонії українські митці вбачали у синтезі співзвучній всеохопності океану розбіжностей, диференціацій. Найвища художня сила, на їхню думку, творення монолітної картини нецільного, роздертого, антитетичного життя. Це, своєю чергою, вимагає від творчої людини високої здатності відчути, сприйняти душею й об’єктивувати образно світло і темряву, день і ніч, життя і смерть, духовне і матеріальне, фемінне і маскулінне, що дасть змогу подолати фатальну недолю, не впадаючи в ілюзорне, самооманне, поверхневе.
В основі власного українського художнього синтезу, оригінального художнього образу світу чітко прозирає сплетіння східних і західних впливів.
За посередництвом гендерних образів відбулося утвердження в естетиці, поетиці власне української етнокультурної ідентичності, що формувалася на перехресті унікально-індивідуального та національно-спільного досвіду, на перетині художніх імпульсів, що йшли від культурних традицій Сходу і Заходу, не заперечуючи, а збагачуючи одне одного. Це стало результатом творчих шукань письменників.
Видатний український філолог і філософ Д.Чижевський у своєму масштабному дослідженні Історія української літератури” зазначав, що кінцевою метою літературознавця є синтетичне осмислення літературного процесу; воно включає формотворчий та змістовий аналіз текстів, а розкриття ідейного змісту кожного твору є його вищою інтерпретацією” [194, c. 35].
Вважаємо, що саме гендерна інтерпретація літературного твору щонайкраще може слугувати об’єднавчою ланкою естетичного та ідейного аналізу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Художні твори. Міфи
1. Бажан М. Твори. К.: Молодь, 1969. 222 с.
2. Байрон Д. Г. Пьесы / Перев. с англ. М.: Искусство, 1959. 493 с.
3. Байрон Д. Г. Лірика / Перекл. з англ. К.: Дніпро, 1982. 150 с.
4. Бгагавад-гіта як вона є. Л.: Бгактіведанта Бук Траст, 1990. 912 с.
5. Біблія. К.: Об’єднання біблійних товариств, 1990. 1333 с.
6. Булгаков М. Мастер и Маргарита. М.: Высшая школа, 1989. 559 с.
7. Вороний Марко. Поезії // Світ. 1926. № 6. С.11.
8. Вороний Микола. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. К.: Дніпро, 1996. 396 с.
9. Гауф В. Сказки / Перев. с нем. М.: Планета, 1992. 70 с.
10. Гете И. В. Стихотворения / Перев. с нем. М.: Художественная литература, 1979. 382 с.
11. Гете И. В. Фауст / Перев. с нем. М.: Молодая гвардия, 1973. 400 с.
12. Гільгамеш // Вісник АН України. 1992. № 1. С.35-75.
13. Гоголь Н. В. Вечера на хуторе близ Диканьки. Миргород. Харьков: Прапор, 1989. 352 с.
14. Гомер. Одіссея. К.: Савега, 1993. 160 с.
15. Египетская мифология: Энциклопедия. М.: Эксмо, 2004. 594 с.
16. Забужко О. І холод слів // Слово і час. 1999. № 6. С.3.
17. Забужко О. Польові дослідження з українського сексу. К.: Факт, 2002. 118 с.
18. Забужко О. Сестро, сестро. К.: Факт, 2003. 237 с.
19. Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні. К.: Молодь, 1989. 303 с.
20. Коран / Перев. с арабск. М.: Издательство восточной литературы, 1963. 714 с.
21. Костенко Л. Вибране. К.: Дніпро, 1989. 559 с.
22. Коцюбинський М. Твори: В 2 т. Т. 1. К.: Наукова думка, 1988. 584 с.
23. Коцюбинський М. Подарунок на іменини: Оповідання. Новели. К.: Веселка, 1989. 336 с.
24. Кримський А. Ю. Пальмове гілля. К.: Дніпро, 1971. 372 с.
25. Куліш М. Твори: У 2 т. Т.2. К.: Дніпро, 1990. 877 с.
26. Кун М. А. Легенди і міфи Давньої Греції. К.: Видавничий центр Академія”, 2002. 448 с.
27. Кэ Юань. Мифы Древнего Китая / Перев. с кит. М.: Главная редакция восточной литературы, 1987. 397 с.
28. Лермонтов М. Ю. В тот чудный мир тревог и битв” М.: Молодая гвардия, 1976. 416 с.
29. Лирики Востока: Переводы. М.: Правда, 1983. 480 с.
30. Литература Древней Руси: Хрестоматия. М.: Высшая школа, 1990. 544 с.
31. Лондон Д. Мартін Іден / перекл. з англ.. К.: Молодь, 1979. 336 с.
32. Маланюк Є. Поезії. Львів.: Фенікс Лтд, 1992. 311 с.
33. Махабхарата: Четыре сказания / Перев. с санскрита. М.: Художественная литература, 1969. 361 с.
34. Мифы Древней Индии. М.: Издательство восточной литературы, 1975. 401 с.
35. Міцкевич А. Кримські сонети / Перекл. з польської. Сімферополь: Таврія, 1983. 163 с.
36. Немировский А. Мифы Древней Эллады. М.: Просвещение, 1994. 415 с.
37. Олесь О. З журбою радість обнялась. К.: Веселка, 1968. 151 с.
38. Павличко Д. Рубаї // Павличко Д. Вибрані твори: У 2 т. Т.2. К.: Дніпро, 1979. С.383-394.
39. Ригведа. Избранные гимны / Переводы. М.: Наука, 1972. 418 с.
40. Розстріляне відродження: Антологія 1917 1933: Поезія проза драма есей. К.: Смолоскип, 2002. 984 с.
41. Роллан Р. Жан-Крістоф / Перекл. з фр. К.: Веселка, 1982. 223 с.
42. Руставелі Ш. Витязь у тигровій шкурі / Перекл. з груз. К.: Дніпро, 1983. 255 с.
43. Савченко Я. Поезії // Обірвані струни: Антологія поезії полеглих, розстріляних, замучених і засланих, 1920 1945. Нью-Йорк, 1955. С.130.
44. Свідзинський В. Живуща вода: Поезії. К.: ВАТ Видавництво Київська правда”, 2002. 192 с.
45. Святе письмо Старого та Нового Завіту. К.: Українське Біблійне Товариство, 1992. 1233 с.
46. Симоненко В. Народ мій завжди буде: Вірші. К.: Дніпро, 1990. 159 с.
47. Сковорода Г. Твори: У 2-х т. Т 1. К.: АТ Обереги, 1994. 528 с.
48. Скотт В. Айвенго / Перев. с англ. М.: Правда, 1989. 448 с.
49. Стефаник В. Дорога // Вибрані твори. К.: Веселка, 1981. 172 с.
50. Стус В. Твори: У 4 т., 6 кн. Львів: Світ, 1997. Т. 6. Кн. 1. 571 с.
51. Тичина П. Сонячні кларнети // Твори: У 2-х томах. Т 1. К.: Дніпро, 1976. С.13-43.
52. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. Т. 1: Поезії. К.: Наукова думка, 1975. 448 с.
53. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. Т. 4: Драматичні твори (1907 1908). К.: Наукова думка, 1975. 452 с.
54. Українка Леся. Зібрання творів. У 12 т. Т. 5: Драматичні твори (1909 1911). К.: Наукова думка, 1975. 352 с.
55. Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. К.: Наукова думка, 1976 1986. Т.31. 689 с.
56. Франко І. Я. Перехресні шляхи // Великий каменяр. Проза та драматургія Івана Франка. К.: Грамота, 2003. С.395-639.
57. Франко І.Я. Твори: В 3 т. Т. 1: Поезії. Поеми. К.: Наукова думка, 1991. 672 с.
58. Хвильовий М. Я (Романтика). Кіт в чоботях // Сині етюди. К.: Радянський письменник, 1989. 424 с.
59. Чумак В. Поезії // Єфремов С. Історія української літератури. Т.2. Київ Лейпціг, 1919. С.379-380.
60. Шевченко Т. Г. Зібрання творів: У 6 т. Т. 1: Поезія 1837 1847 рр. К.: Наукова думка, 2003. 784 с.
61. Шевченко Т. Г. Зібрання творів: У 6 т. Т. 2: Поезія 1847 1861 рр. К.: Наукова думка, 2003. 784 с.

Наукові праці

62. Абрамович С. Д. Спроби подолати євроцентризм у викладанні зарубіжної літератури закінчились? // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. 2001. № 1. C.8-9.
63. Автономова Н. С. Рассудок. Разум. Рациональность. М.: Наука, 1988. 540 с.
64. Барка В. Відхід Тичини // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4-х кн. Кн. I. К.: Дніпро, 1994. С.542-550.
65. Аристотель. Поэтика. Риторика. Санкт-Петербург: Азбука, 2000. 302 с.
66. Бетко І. Біблія як джерело ідей у творчості Лесі Українки. (Проблемний огляд ) // Слово і час. 1991. №3. С.36-44.
67. Бетко І. Українська релігійно-філософська поезія: Етапи розвитку. Katowice. Wydawnictwo Uniwersytetu Slanskiego, 2003. 240 с.
68. Берн Э. Что такое человек // Психология личности. Хрестоматия. Самара: Издательский дом Бахрах”, 1999. С.41-53.
69. Біблія і культура: 3б. наукових статей. Вип. 5. Чернівці: Рута. 2003. 312 с.
70. Білик Н. Д. Роман про митця” повоєнних років // Література Англії ХХ ст. К.: Либідь, 1993. C. 7-27.
71. Бовсунівська Т. Художня концепція жінки у творчості Тараса Шевченка // Дивослово. 1999. № 11. С.2-6.
72. Богат Є. Що водить сонце і світила. К.: Молодь, 1990. 350 с.
73. Бондаренко А. Українська еліта: патогенез самотності // Слово і час. 1998. № 11. С.42-45.
74. Брагинский В. Проблемы типологии средневековых литератур Востока. Очерки культурологического изучения литературы. М.: Наука, 1991. 387 с.
75. Брюховецький В. Ліна Костенко: Нарис творчості. К.: Дніпро, 1990. 262 с.
76. Булашев Г. О. Український народ в своїх легендах та віруваннях. К.: Довіра, 2003. 385 с.
77. Васильев Л. С. История религий Востока. М.: Высшая школа, 1983. 350 с.
78. Васильев Л. С. Культы, религии, традиции Востока. М.: Наука, Главная
редакция восточной литературы, 1970. 343 с.
79. Ващенко Г. Загальні методи навчання. К.: Українська видавнича спілка, 1997. 441 с.
80. Вебер А. Принципы социологии истории и культуры. М.: Политиздат, 1982. 532 с.
81. Веселовский А. Историческая поэтика. М.: Высшая школа, 1989. 404 с.
82. Вічний як народ: Сторінки до біографії Т. Г. Шевченка: Навч. посібник. К.: Либідь, 1998. 272с.
83. Войчишин Ю. Поет абстрактів і контрастів // Дивослово. 2000. №10. С.49- 52.
84. Гегель Г. Лекции по философии истории / Перев. с нем. СПб: Наука, 1993. 479 с.
85. Гердер И. Идеи к философии истории человечества / Перев. с нем. М.: Наука, 1977. 703 с.
86. Гнатюк В. М. Нарис української міфології. Л.: Інститут народознавства НАН України, 2000. 264 с.
87. Гончар Л. Найда Р. Вогонь і лід Трипільського мистецтва // Слово і час. 1993. № 9. С.67-70.
88. Грабович Г. Шевченко як міфотворець. Семантика символів у творчості поета. К.: Радянський письменник, 1991. 193 с.
89. Гринь Г. Розмова з Оксаною Забужко // Забужко О. Польові дослідження з українського сексу. К.: Факт, 2003. С.168-174.
90. Гунд