АВТОР І ГЕРОЙ У ПРОЗІ АНАТОЛІЯ ДІМАРОВА: ЕВОЛЮЦІЯ ВЗАЄМОДІЇ (КОМПАРАТИВНИЙ АСПЕКТ)

Краткое описание

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

ЩЕРБАКОВА ТЕТЯНА ОЛЕКСІЇВНА

УДК 82. 091 : 821.161.2-3

АВТОР І ГЕРОЙ У ПРОЗІ АНАТОЛІЯ ДІМАРОВА:
ЕВОЛЮЦІЯ ВЗАЄМОДІЇ
(КОМПАРАТИВНИЙ АСПЕКТ)

10.01.05 порівняльне літературознавство

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Нарівська Валентина Данилівна,
доктор філологічних наук, професор

Дніпропетровськ 2006

ЗМІСТ

ВСТУП.. .3
РОЗДІЛ 1. Автор і герой як предмет наукового пізнання
1.1. Проблема автора і рефлексія його опису....................................9
1.2. Традиційне і новаторське у визначенні поняття „герой”25
1.3. Автор і герой як чинники „проблеми Дімарова”..45
РОЗДІЛ 2. Парадигми усвідомлення авторства
2.1. А. Дімаров і лірична проза 60-х рр. ХХ ст57
2.2. „Прожити й розповісти. Повість про сімдесят літ” як
„авторська” проза......................111
РОЗДІЛ 3. Автор-творець: сутність і функції у географічному просторі
„Поеми про камінь”
3.1. А. Дімаров і М. Волошин: спадкоємність географічних
образів Криму...141
3.2. Інтерпретація ідеї „людини культури”164
ВИСНОВКИ...176
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..186

ВСТУП

Прагнення літературознавців осмислити загальні закономірності й індивідуальні особливості літературного процесу, згідно з якими ХХ літературне століття формувалось і сприймалось як цілісність, спонукало й до актуалізації доробку тих митців, які з ідеологічних міркувань чи з надмірного суб’єктивізму критики тривалий час залишалися на маргінесі канонічного ряду українського письменства. Йдеться про письменників, творчість яких, за термінологією сучасного зарубіжного літературознавства, належить до „другої прози” [1]. Парадоксальним є той факт, що на хвилі недовіри до розроблених літературознавчим офіціозом канону класиків, а більшою мірою навіть творів, що їх репрезентували, масовий читач віддав перевагу письменникам і творам саме із цього „другого ряду”, що сприяло неабиякій популярності. У такий спосіб у радянській літературі співіснували офіційний і неофіційний письменницькі канони: з одного боку, здебільшого література, що репрезентувала соцреалістичну доктрину, класову ідейність, а з іншого вселюдський духовний досвід, значущість окремої людини, без якої „світ не повний”.
Переосмислення канонів, започатковане на початку 90-х рр., мало що змінило у письменницькій майстерності. Вони так і залишаються в статусі „другого ряду”, хоч і надзвичайно популярні серед читача. Навіть визнання і нагороди нового офіціозу не похитнули їх позицій. Йдеться про долю І.Білика, В.Захарченка, Ф.Рогового і, безумовно, А.Дімарова патріарха української літератури, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка.
Актуальність дослідження визначається усвідомленою дослідниками необхідністю „ввести” А.Дімарова в співприродний йому контекст думки і творчості ХХ століття, актуалізацією в ній ролі автора в період загальної захопленості постмодерністською концепцією „смерті автора”, а також постановкою і подекуди вирішенням проблеми автора і героя в їх взаємодії. Виконання цих завдань неможливе без реконструкції поглядів А.Дімарова на творчість і літературу. А тому другим основним завданням, що нерозривно, природно пов’язане з першим, є нагальна потреба явити погляд письменника на світ, який пережив декілька суспільно-політичних перехідних епох: від радянськості до пострадянськості і до часу розбудови нового демократичного суспільства, що не могло не позначитись на результаті його невпинних художньо-естетичних пошуків. Їх зміст яскраво відбився на оповідях 90-х рр. початку нового століття - „Прожити й розповісти. Повість про сімдесят літ”, „Поема про камінь”. Ці сьогоденні позиції увиразнюють творчий доробок письменника минулих літ. А.Дімаров традиційно актуалізує автора в оповіді: його текст - свідчення особливої, дімаровської взаємодії автора і героя.
А в тім проблема „автор і герой” у прозі А.Дімарова ще не стала об’єктом спеціального дослідження. Лише деякі її аспекти розглядались у наукових студіях відомих літературознавців Г.Штоня [2], М.Слабошпицького [3], М.Кодака [4], В.Саєнко [5], що певним чином сприяло укоріненості думки про образ автора, про наскрізну інтегруючу категорію творів А.Дімарова і особливу специфічність його героїв.
Дослідження проблеми автора і героя у творчості А.Дімарова передбачає і компаративний підхід, можливий з огляду на стрімкий розвиток української компаративістики (Г.Вервес, Ю.Булаховська, Р.Гром’як, Т.Денисова, І.Лімборський, В.Моренець, Д.Наливайко, В.Нарівська, А.Нямцу, С.Радишевський, Г.Сиваченко та ін.), що, у свою чергу, спонукає науковців аналізувати художні твори з урахуванням набутків і досвіду інонаціональних літератур.
Відтак, у дисертації увага зосереджується на малодослідженій ділянці творчості Анатолія Дімарова прозі 90-х рр. ХХ ст. початку ХХІ ст. у порівняльно-типологічному аспекті. Цим зумовлена ще одна грань актуальності роботи для українського літературознавства загалом та компаративістики зокрема.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі порівняльного та російського літературознавства Дніпропетровського національного університету в межах теми „Філологічно-культурологічна концепція свідомості ХХ століття: думка, слово, вчинок”. Тема дисертації ухвалена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Шевченка 12 червня 2003р., протокол № 5.
Метою дослідження є осмислення творчості Анатолія Дімарова 90-х рр. ХХ початку ХХІ ст. в аспекті еволюції образу автора у взаємодії з героєм у компаративній специфіці.
У зв’язку з цим передбачається виконання таких завдань:
- визначити теоретичні засади „проблеми автора” і „проблеми героя”, серед яких виокремити самодостатні і такі, що є фактором „проблеми Дімарова”;
- обґрунтувати наявність розмаїття типів взаємодії автора і героя (виразники патріархально-родової свідомості, модифікації природної людини, характерника, простака, „людини культури”);
- окреслити парадигми усвідомлення автора і героя в контексті ліричної прози 60-х рр. ХХ ст.;
- опрацювати й осмислити творчий набуток письменника останнього десятиліття як модифікацію „авторської” прози, виявити її контексти;
- проаналізувати своєрідність автобіографізму А.Дімарова у світлі сучасних мультикультуральних підходів до мемуарно-автобіографічного жанру;
- виявити типологічну співвідносність, аналогії, відповідності автора і героя в оповіданнях А.Дімарова і М.Волошина, О.Довженка, Ю.Казакова, Ю.Нагібіна, К.Паустовського, Гр.Тютюнника, І.Чендея;
- осмислити роль Джека Лондона, Марка Твена в ідейному самовизначенні А.Дімарова і формуванні характерницьких рис автора і героя;
- актуалізувати роль автора-героя в Кримському тексті А.Дімарова.
Об’єктом дослідження є твори А.Дімарова 90-х рр. ХХ ст. та початку ХХІ ст. „Прожити й розповісти. Повість про сімдесят літ”, „Поема про камінь”, „Німецька курва”, „Молитва по Марії”, „Матка”, твори попередніх років, що увиразнюють проблему автора і героя: „На коні й під конем”, „Три наречені для нашого тата”, „Лиш ти, єдиний”, „Реквієм по матері”. До порівняння залучено твори М.Волошина, О.Довженка, Ю.Казакова, Дж.Лондона, Ю.Нагібіна, К.Паустовського, М.Твена, Гр.Тютюнника, І.Чендея.
Предметом дослідження є історико-літературні та компаративні чинники еволюції взаємодії автора і героя в прозі А.Дімарова. До них ми зараховуємо:
- переосмислення змістовності автобіографічної прози письменника у співвіднесеності її з ліричною й „авторською”; виявлення їх конкретної взаємодії; аналіз проблематизації автора і героя відповідно до цих тенденцій;
- обґрунтування наявності в прозі А.Дімарова гібридних новоутворень як результату взаємодії автора і героя, а саме: виразника патріархально-родової свідомості, модифікацій природної людини, характерника, простака, „людини культури”; виявлення їх контекстів; осягнення авторського підходу до створення мемуарно-автобіографічної прози на тлі автобіографічної й авторської прози українських і російських письменників.
Методологічною основою дисертації є складники історико-літературної теорії автора і героя та сучасної теорії компаративістики (С.Аверінцев, М.Бахтін, Р.Барт, В.Біблер, С.Бочаров, В.Виноградов, Л.Гінзбург, А.Компаньйон, Б.Корман, О.Михайлов). Аналіз текстів Анатолія Дімарова здійснюється на основі застосування типологічного, порівняльно-історичного, контекстуального, міфопоетичного, автобіографічного підходів. Враховуючи історичні межі та впливи, під які підпадає аналізований матеріал, підкреслимо, що суттєвого значення в дослідженні набувають постмодерністські концепції автора і героя.
Вибір методів дослідження тяжіє, по-перше, не стільки до констатації впливів і запозичень, скільки до обґрунтування динаміки соціокультурного контексту, художніх та естетичних факторів, що обумовлюють модифікації взаємодії автора і героя в прозі А.Дімарова; по-друге, типологічний підхід увиразнює образ автора як духовну конструкцію, по-третє, компаративне дослідження (в комплексі підходів) дає розуміння модифікацій образу автора і героя як сукупності завершених творінь духу.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що це дослідження є першою спробою представлення творчості Анатолія Дімарова в контексті інонаціональної (російської та американської) прози. Вперше до аналізу творчості письменника залучено компаративістську методологію.
Теоретичне значення роботи. Дослідження сприяє подальшому осмисленню справжнього місця та ролі письменників, чий статус обумовлений приналежністю до „другої прози”. Матеріали і висновки дисертації можуть бути використані при подальшому вивченні творчості Анатолія Дімарова у зв’язку з дослідженнями проблеми автора і героя в українській літературі, а також компаративістських досліджень.
Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри порівняльного та російського літературознавства Дніпропетровського національного університету. Основні положення та результати дослідження були апробовані на міжнародних конференціях: „Шмельовські читання” (Алушта, 2002, 2003), „Функціонування літератури в культурному контексті епохи” (Дніпропетровськ, 2003, 2004, 2006), на Міжнародній науковій конференції молодих вчених (Київ, 2004); на всеукраїнських наукових конференціях: „Поетика художнього тексту” (Дніпропетровськ, 2002), „Дімаровські читання” (Київ, 2002), „Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2004 - 2006), „Творчість шістдесятників у координатах української і світової літератури” (Дніпропетровськ, 2005); на філологічному семінарі з теорії літератури та компаративістики (Київ, 2004), підсумкових наукових конференціях ДНУ (2002 - 2005).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (250 позицій). Дослідження викладено на 206 сторінках, з них 185 сторінок основного тексту.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Творчість лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка А.А. Дімарова - важлива і помітна частина українського історико-літературного процесу другої половини ХХ початку нового століття. Певна її частина (з 1950-х до 1990-х рр.) досліджена досить ґрунтовно, зокрема тематика, проблематика, специфіка сюжету, особливості творення характерів. Водночас акцентувалось, що проза А.Дімарова 90-х рр. є якісно новою. Про це неодноразово у своїх інтерв’ю свідчив і сам письменник. Проте ці новації поки що залишились поза увагою дослідників. До того ж, оповіді „Прожити й розповісти. Повість про сімдесят літ”, „Поема про камінь” розглядаються лише в аспекті автобіографічної прози. Не осмислений до цього часу і статус письменника. Отже, і творчість А.Дімарова 1990-х рр., і „проблема Дімарова” передбачають усвідомлення з нових методологічних позицій і сучасних літературознавчих технологій.
У дисертації підкреслюється, що творчість письменника 1990-х рр., його громадянська позиція і та роль, яку він відіграє в сучасному літературному процесі, дають підстави для формулювання декількох актуальних проблем, що виходять за межі власне дімаровських. По-перше, йдеться про статус письменника і в колишній союзній, і в українській літературі питання, про яке уникали говорити критики, а саме: про приналежність А.Дімарова, як і інших талановитих письменників, до „другої прози”, що не завадило йому бути надзвичайно популярним і мати свого читача. Ця проблема порушується вперше. Запропонований і один із аспектів її вирішення через співвіднесеність високого і масового в літературі, в межах якого побутує сучасна проза А.Дімарова. По-друге, в дисертації ставиться питання про перегляд вписаності творчого надбання письменника в літературні напрями, про причетність його (надбання) до чи не найбільш популярних явищ літературного процесу другої половини ХХ ст. ліричної й „авторської” прози. По-третє, назрілим і очевидним у зв’язку з цим є питання про специфіку взаємодії автора і героя у їх еволюції. Розгляд цих питань можливий був лише за умови застосування компаративного підходу в комплексі з типологічним, порівняльно-історичним, контекстуальним, міфологічним, автобіографічним. Дослідження було спрямоване не на виявлення запозичень чи впливів, а на осмислення динаміки соціокультурного контексту, художньо-естетичних факторів, що обумовили модифікації взаємодії автора і героя.
Оскільки проблема героя й особливо автора в останні десятиліття належать до найбільш резонансних, то виникла необхідність дати теоретичну історію питання, дати його вертикальний зріз від витоків, засад до сьогодення. Вихідною у дисертації є теза, обґрунтована С.Аверінцевим, О.Михайловим, М.Андреєвим та ін., про укоріненість думки про автора як наскрізну інтегруючу категорію художнього твору, що пронизує всю його структуру і визначає взаємодію всіх його елементів.
Перегляд ключових концепцій автора, створених провідними науковцями ХХ ст. М.Бахтіним, В.Виноградовим, С.Аверінцевим, Р.Бартом свідчить про те, що категорія автора сприймається й тлумачиться як визначальна в поетиці художнього твору. Навіть постмодерністська позиція „смерті автора” передбачала розмову про автора, а смерть все ж умовну: на початку 90-х років автор повертається в літературу і літературознавство. Проблема автора і героя в сучасному літературознавстві залишається актуальною в її бахтінській модифікації, яка передбачає створення ціннісно-смислової межі між світом героя та автора. Дослідження означених концепцій, дискусії, пов’язані з ними, продукували розвиток понятійних рядів автора і героя, активно задіяних у найрізноманітніших методиках аналізу художніх творів. Ці поняття були залучені нами до дисертаційної роботи з метою адекватного аналізу заявленої проблеми. Зокрема підкреслюється, що ми віддаємо перевагу не образу автора (за виноградовською концепцією), а автора чи автора-творця, обґрунтованих М.Бахтіним, оскільки образ, за слушною думкою відомого теоретика, є поняттям статичним.
Історія поняття „герой”, його змістовної наповненості, є не менш вражаючим ніж історія автора. У дисертації зроблено спробу представити не хронологію, а логіку, закономірності його формування. Саме тому висхідною є концепція Є.Мелетинського про явленого героя міфу і давнього епосу, його трансформації і новації у різних літературних епохах. Акцентується роль роботи Л.Гінзбург «О литературном герое», що сприяла вивільненню літературної думки від класових канонів. Підкреслюється, що ключові методологічні позиції дисертації вибудувані на засадах праці М.Бахтіна «Автор и герой в эстетической деятельности», що стала літературознавчою класикою. Саме теза про естетичну діяльність, взаємодію автора і героя продукувала формування підходів до аналізу художніх творів А.Дімарова і водночас сприяла увиразненню „проблеми Дімарова” як наукової.
Осягнення процесів еволюції взаємодії автора і героя до того ж у компаративному аспекті передбачало необхідність звернутись до більш ранніх творів письменника, зокрема до повісті „На коні й під конем”, так і недооціненої українською критикою. У дисертації зроблено спробу вписати її в контекст ліричної прози. Підставою для цього є лірична поетика повісті, а саме: поява оповідача (від оповіді „сказовості”); оповідач позначений не лише як суб’єкт, але й як об’єкт мови, що надає оповіді сповідальності; звідси бере початок особлива дімаровська оповідь з надзвичайно потужним народно-етичним началом, що концентрується в постаті героя-оповідача-підлітка. Водночас він репрезентує й автобіографічну сферу, але це не потік життя, а лише певні його епізоди. Дитячий погляд конкретний, зосереджений на образно-чуттєвому сприйнятті світу. Ці особливості ліричної повісті А.Дімарова розглядаються у порівнянні з творами Ю.Нагібіна (детальним є аналіз оповідання «Я изучаю языки»), К.Паустовського, В.Конецького, Ю.Казакова. Порівняльний аспект дав можливість виявити особливості дімаровської ліричності, яка полягає у тому, що, по-перше, у повісті відчутне прагнення до створення образу автора як „Я” іронічного, що іноді кепкує над своїм героєм і дистанціює себе від нього. Проте, відчуваючи образну статичність, письменник намагається вивільнити його, надати розкутості думці. А тому авторська думка і мова уподібнюються мові демократизованого героя з орієнтацією на розмовну, усну інтонацію.
По-друге, у повісті „На коні й під конем” позначилась домінантна якість творчості А.Дімарова (і не лише 90-х рр.): формування феномена автора-героя-оповідача як вияву родової, патріархальної свідомості, осмисленої митцем як збереження народно-етичної цінності. Причому, саме це родове й утримує в цілісності автора-героя-оповідача. Тим самим А.Дімаров співвідноситься з кращими надбаннями союзної прози з творчістю Ч.Айтматова, В.Бєлова, О.Довженка, Н.Думбадзе, Г.Матевосяна, Гр.Тютюнника, І.Чендея, О.Яшина та ін.
У дисертації підкреслюється, що лірична проза поступово втратила свої позиції, переходячи в іншу якість. Але найбільш специфічні її чинники залишились у літературі як художнє надбання. Проза А.Дімарова є яскравим свідченням цих процесів. У „Сільських історіях” і „Містечкових історіях”, подекуди зберігаючи ліричну тенденцію, письменник спрямував свої зусилля на увиразнення постаті автора у його взаємодії з героєм, обумовленого ідеєю родової людини і патріархальних цінностей. У зв’язку з цим аналізується повість „Три наречені для нашого тата”. Автор-герой у тексті „оприлюднює” себе не як „Я”, а „Ми”, „Наш”. Ця форма протистоїть колективістській свідомості, утверджуючи пріоритет цінностей родинного буття, сім’ї, дому. В цей зміст „нашого” органічно вписаний і автор-герой.
Водночас у творчості А.Дімарова є низка творів, що характеризуються дещо іншою іпостассю автора-героя-оповідача. Йдеться про оповіді „Німецька курва”, „Матка”, „Молитва по Марії”, в яких актуалізована проблема знецінення родових цінностей в українському суспільстві, що спричинило до втрати почуття милосердя, гуманності. Роль автора-героя-оповідача особлива, оскільки цією тріадою утримуються успадковані родові цінності, зокрема культ матері, автор-герой-оповідач бере на себе відповідальність бути їх уособленням, а тому його позиція щодо громади «вненаходимости» (за М.Бахтіним) чи над ситуацією. Його авторський голос підкреслено усно-розмовний, щоб був усвідомлений, але водночас у ньому звучать інтонації й літературної мови. Цій високогуманній позиції автора-героя-оповідача підпорядкована поетологія творів майстерне обживання культурно-літературних архетипів „старого дурня” як виразника правди, істини, справедливості, „матки” як синоніма милості і жалості (за біблійною традицією) і молитви, що має бути оберегом людського життя.
У дисертації підкреслюється, що повістю „Молитва по Марії” А.Дімаров вперше, і, можливо, не лише в межах української літератури, торкнувся проблеми шістдесятництва як руху інтелектуалів, що не завжди був зрозумілий для української спільноти.
„Прожити й розповісти. Повість про сімдесят літ”, „Поема про камінь” у дисертації аналізуються як прояви „авторської” прози. Обґрунтовується думка про жанрову специфіку оповідей йдеться не про повість у загальноприйнятному літературознавчому визначенні, а про тип оповіді, підпорядкований домінуючій позиції, голосу автора у взаємодії з героєм. Цьому ж підпорядковані автобіографічні компоненти. У процесі полеміки з критиками і літературознавцями у дисертації педалюється думка про особливий синтез автобіографізму й авторства у прозі А.Дімарова 90-х рр.
Якщо в повісті „На коні й під конем” очевидним було прагнення вихопити із буденного потоку найбільш яскраві миттєвості життя, то в повісті „Прожити й розповісти...” розкриття себе, напружений діалог із собою. Поетичний погляд на світ поступається перед пильним спогляданням свого внутрішнього світу. Процес самопізнання виходить на перший план, часом навіть автобіографічні компоненти виносяться в маргіналії.
Як і більшість творів „авторської” прози, книга А.Дімарова строката: все поєднується й узгоджується через особистість автора-оповідача, який розповідає і водночас виступає суб’єктом зображення. Пізнання дійсності набуває нової форми через самопізнання.
А.Дімаров гранично „оголює” себе у сповіді. При цьому він зберігає реальні імена, переповідає справжні події, свідомо, не вдаючись до високої патетичної тональності. Він підкреслено відмовляється від „високого слова”, навіть бравує власною грубістю. Саме тут знадобився попередній досвід, коли письменник використовував оповідну („сказову”) манеру оповіді. Відмова від суто літературної мови, орієнтація на розмовну надали його оповіді характерницьких, бурлескних ознак, що разом із відвертістю пересмішника створює ефект неприкрашеної правди, навіть дещо естетично наївної. Але за всіма цими прийомами, на наш погляд, чітко проглядаються традиції народно-сміхової культури, зокрема характерництва, що органічно співвідносяться з фактами його біографії. Характерник у А.Дімарова чітко диференційований. Якщо герой успадкував традиції тотального сміху „веселого бесстрашия” (за М.Бахтіним), то автор-оповідач іронічно-інтелектуальну посмішку, в якій вбачається характерництво нового часу, що типологічно співвідноситься з модифікаціями О.Довженка („Зачарована Десна”).
Повноцінним персонажем дімаровської оповіді є „голос автора” (за термінологією В.Кожинова), в якому озвучена автобіографічна нота. У повісті „На коні й під конем” цей голос іноді звучав невпевнено, непереконливо, бо тільки формувався. У „Прожити й розповісти” він яскраво виражений, такий, що підкреслено себе виявляє: він беззастережно порівнює минуле і сьогодення, звертається до найбільш сокровенного, іронізує, навіть кепкує з себе. Це самоаналіз творчої особистості, і саме тому вже привабливої.
Одним із найбільш суттєвих аспектів „Прожитого...”, „Поеми про камінь” є створення феноменального авторського типу - простака. З одного боку, це своєрідне повернення до середньовічної культури, до типажів української драматургії ХІХ ст., але вже з позицій постмодерністської культури кінця ХХ ст., а з іншого більшою мірою це „діалог з Простаком у собі” (за В.Біблером). Відтак немає потреби розвивати середньовічні риси простакуватості, оскільки вони традировані і переломлені через свідомість сьогодення. Саме вони вивільняють автора-героя як простака від тиску державницького та ідеологічного. Автор-герой-простак у дімаровській модифікації самодетермінант власної долі і вчинків.
„Прожити й розповісти” - яскраво виражена белетристична оповідь. У її глибинах формується автобіографічний компонент, усвідомлена „авто-концепція особистості”, вибудована на засадах народно-сміхової культури, зокрема характерницької.
В означеному контексті в дисертації аналізується спадкоємність не стільки художніх надбань, скільки буття творчих особистостей Джека Лондона і Марка Твена. Ці власне біографічні аспекти життя в авторській прозі А.Дімарова набувають статусу творчих елементів. Функція оповідача не обмежується функцією суб’єкта мови: окрім участі у подіях, він має право голосу і суджень; має внутрішній лик, свою долю, індивідуальний погляд, що набуває особливої значущості для розуміння авторської ідеї, в якій відчутний вплив Джека Лондона, коли відчуженість і подразнення чергуються з подивом перед красою світу, а самотність з почуттям причетності до мужніх і сильних людей, тоді як вплив Марка Твена особливо відчутний у майстерності опанування сміховою культурою. Сама проза є відповіддю на запит читацької аудиторії про необхідність безпосередньої зустрічі з „автором” на рубежі ХХ-ХХІ ст.
У „Поемі про камінь” географічний простір Криму є важливою і органічною умовою філософствування героя. Образ Коктебеля центральний географічний образ оповіді А.Дімарова, обумовлений не тільки і не стільки тим, що з ним пов’язана ключова сюжетна лінія, скільки тим, що, маючи досить складну й неоднозначну структуру, магічно впливає на інші образи, систематизує їх і, що найважливіше, формує унікальний художній образ.
Зазначимо, що Коктебель як тема, здебільшого російської поезії першої половини ХХ століття, мемуаристики, есеїстики, літератури радянського часу, тільки-но розвивається, поступово укладаючись у рамки певного Коктебельського тексту, ключовою фігурою якого в літературі є М.Волошин.
У „Поемі про камінь” чітко проглядається волошинська традиція у створенні географічного образу Коктебеля. А.Дімаров, перегукуючись багато в чому з М.Волошиним, збагачує своє художнє бачення більш широкими традиціями Коктебельського тексту в літературі. Якщо М.Волошин сприймав зовнішній світ як символ внутрішнього стану, як „пейзаж душі”, то А.Дімаров намагається акцентувати на соціальних контрастах, передусім у письменницькому середовищі.
Створюючи географічний образ простору Коктебеля, А.Дімаров продукує онтологічний компонент. Це надає можливості осягнути Коктебель як образ, як факт ідеального буття, як таке, що існує над своїм матеріальним субстратом. У духовно-географічному сприйнятті Коктебеля він спирається на іманентно волошинські знаки географічного простору. А.Дімаров перейняв від М.Волошина цілісність, що об’єднувала і Коктебель, і самого Митця, його полотна, поезії, його захоплення збиранням каміння, його дивацтва, а головне - перейняв його погляд на світ, інтуїтивну цілісність; А.Дімаров зберіг відчуте у Коктебелі почуття недоторканності, через декілька десятиліть зміг реалізувати інтуїтивне у словесних образах, пізнаваних як культурні архетипи, а саме: печери, ока, мушлі, тобто ті базисні елементи культури, що формують константні моделі духовного життя.
У поетиці назви твору „Поема про камінь” (зазначимо, що тут А.Дімаров звертається до первісного, грецького значення (poiema, від poieo роблю, творю) звучить її сенс „Творю оповідь про камінь”, де процес творення має подовжений характер, не обмежений часом. З огляду на це, очевидним стає, що А.Дімаров продукує думку про досить таки цікаву парадигму авторства автора-творця, що водночас співвідносна з волошинською і позицією, і концепцією „ликів творчості”. Автор-творець у дімаровській модифікації є „суб’єктом естетичної діяльності” (за М.Бахтіним), творцем художнього твору як цілого.
Таким чином, реальний географічний простір постає як авторсько-образний витвір, у межах якого формується Дімаров-автор-творець і Дімаров-герой, перебуваючи у процесі постійного душевно-духовного становлення.
Вихідна позиція в осягненні порушеної проблеми обумовлена продукуванням думки В.Днєпрова про „роман художньої культури”, що образно виявляє сенс національної культури, а звідси і розуміння „людини культури” як вираження „смислу духовності”. В опануванні його А.Дімаров пройшов декілька етапів. Один із них пов’язаний із повістю „На коні й під конем”, де його художні пошуки реалізувалися в образі автора і в героєві-оповідачеві, що балансували на межі, яка відчутна з позицій і можливостей сучасного аналізу. У такий спосіб А.Дімаров досягає ефекту стереоскопічності. Адже оцінка подій і постатей, подана підлітком, юнаком, неодмінно корегується автором. Він завжди уособлений часом і життєвим досвідом. Але це лише художній засіб. Насправді ж він трепетно оберігає цей ювенільний світ у постаті автора-героя-оповідача.
Специфіка цього синтезу обумовлена зверненням до традиції оповідної („сказової”) манери, що передбачала наявність адекватного типу. А.Дімаров апелює до образу простака, але не до безграмотного селюка, відомого з часів середньовіччя, а до ідеї особистості, як феномена цілісності культури. Проблема, започаткована в межах ліричної прози, була майстерно розгорнута в „авторській”, у „Прожитому...”. Письменник спрямовує зусилля на дослідження побутування „низової” культури, буденної свідомості епохи як прояву народної культури. Проте дімаровський тип простака зітканий уже не стільки із реалій, скільки з ігрових форм. Він вибудовує простака за ігровою моделлю культури, його ж побутування розглядається як „самостійний” і „перевершений” тип буття (за Г.Гадамером). А.Дімаров повертається до „театрального тексту” культури, яким пронизане все ХХ ст., і стає навіть текстом життя.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Французская литература 30-40-х годов ХIХ века. «Вторая проза». М.: Наука, 2006. 414 с.
2. Штонь Г. Анатолій Дімаров. К.: Радянський письменник, 1987. 122 с.
3. Слабошпицький М. Про Анатолія Дімарова, який схожий на свої книги // Київ. 2003. - № 4-5. С.127-129.
4. Кодак М. „Хвиноменологія” по-дімаровські // Київ. 2000. - № 5-6. С.132-133.
5. Саєнко В. „Повість про сімдесят літ” Анатолія Дімарова як явище сучасної української культури // Проблеми інтерпретації і рецепції художнього тексту. Одеса: Астропринт, 2003. С.254-269.
6. Аверинцев C., Андреев М., Гаспаров М., Гринцер П., Михайлов А. Категории поэтики в смене литературных эпох // Историческая поэтика. Литературные эпохи и типы художественного сознания. - М.: Наука, 1994. С.11-33.
7. Барт Р. Смерть автора / Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. - М.: Прогресс, 1989. C.384-391.
8. Черноиваненко Е. Литературный процесс в историко-культурном контексте. Развитие и смена типов литературы и художественно-литературного сознания в русской словесности ХІ- ХХ веков. Одесса: Маяк, 1997. 712 с.
9. Аверинцев С. Автор // Краткая литературная энциклопедия. - М.: Советская энциклопедия, 1978. - Т.9. Стб. 28-30.
10. Гинзбург Л. О литературном герое. - Л.: Советский писатель, 1979. 222 с.
11. Лихачев Д. Поэтика древнерусской литературы. - Л.: Художественная литература, 1971. 415 с.
12. Аристотель. Поетика. К.: Мистецтво, 1967. 130 с.
13. Литературная теория немецкого романтизма. - Л.: Наука, 1934. 265с.
14. Гегель. Эстетика: В 4-х т. - М.: Искусство, 1971. - Т.3. 621с.
15. Буслаев Ф.И. О литературе: Исследования. Статьи. - М.: Художественная литература, 1990. 511 с.
16. Потебня А. Теоретическая поэтика. - М.: Высшая школа, 1990. 342 с.
17. Лосев А. Страсть к диалектике: Литературные размышления философа. - М.: Советский писатель, 1990. 318 с.; Лосев А. Философия имени. - М.: МГУ, 1990. 269 с.
18. Виноградов В. Стилистика: Теория поэтической речи. Поэтика. - М.: АНСССР, 1963. 255 с.
19. Виноградов В. О теории художественной речи. - М.: Высшая школа, 1971. 239 с.
20. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике / Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. - М., 1975. C.45-89.
21. Джеймс Г. Искусство прозы: Из предесловий к собранию сочинений // Писатели США о литературе. М., 1982. Т.1. - С.127-144.
22. Whitcomb Selden. The study of novel. Boston, 1905. - 198p.
23. Shiply Joseph. Distonary of world literary term. Lnd, 1921. - 356p.
24. Lubbok Percy. The craft of Fiction. L., 1921. 287 p.
25. Bently Phyllis. Some observation on the art of narrative. L., 1946.
26. Friedman N. Point of view in fiction // PMLA. Menasha , 1955. - vol.70. - № 5. - P.114-138.
27. Booth Wayne C. The Rhetoric of Fiction. Chicago /London, 1983.
28. Успенский Б. Поэтика композиции / Успенский Б. Семиотика искусства. - М.: Школа «Языки русской культуры», 1995. С.9-218.
29. Рымарь Н.Т. Поэтика романа. Куйбышев: Изд-во Саратовского университета, Куйбышевский филиал. - 1990. - 157 с.
30. Компаньон А. Тезисы о смерти автора / Компаньон А. Демон теории. - М.: Изд-во им. Сабашниковых, 2001. С.58-63.
31. Фуко М. Слова и вещи. - Спб.: A-cad, 1994. 406 с.
32. Бонецкая Н.К. «Образ автора» как эстетическая категория // Контекст, 1985. - М., 1986. С. 241-269.
33. Сартр Ж.П. Что такое литература? - СПб.: Алетейя, 2000. 466 с.
34. Башляр Г. Новый рационализм. - М.: Прогресс, 1987. 376 с.
35. Мамардашвили М. Как я понимаю философию. - М.: Прогресс, 1992. 415 с.
36. Григорян А. Анализ структуры литературного произведения. - Ереван, 1984. - 187с.
37. Роднянская И. Автор // Краткая литературная энциклопедия. - М.: Советская энциклопедия, 1978. Т.9. Стб.30-34.
38. Роднянская И., Кожинов В. Образ художественный // Краткая литературная энциклопедия. - М.: Советская энциклопедия, 1978.- Т.5. Стб.363-369.
39. Кожинов В. Проблема автора и путь писателя // Контекст, 1977. М., 1978. С.24- 37.
40. Катаев В. К постановке проблемы образа автора // Филологические науки. 1966. - № 1. С.29-40.
41. Брандес М. Стилистический анализ. - М.: Высшая школа, 1971. 190 с.
42. Корман Б. Итоги и перспективы изучения проблемы автора // Страницы истории русской литературы. - М.: Наука, 1971. С.199-207
43. Нестеренко А. Авторское начало в эпическом произведении. - М.: Высшая школа, 1982. 302 с.
44. Гей Н. Искусство слова. - М.: Исскуство, 1967. - 205 с.
45. Бойко Н. Категория «образ автора» в современной литературной критике. Лингвистический анализ. Автореф. . дисс. канд. филол. наук. - Харьков, 1982. 25 с.
46. Кодак М. Авторська свідомість письменника і поетика української літератури кінця ХІХ - поч. ХХ ст. Автореф. дис. ...док-ра філол. наук. - К., 1997. 34 с.
47. Маркович В. Автор и герой в романах Лермонтова и Пастернака // Автор и текст. Сб. ст. СПб.: Изд-во СПб университета, 1996. Вып.2. С.18-31.
48. Тамарченко Н. Автор // Литературная энциклопедия терминов и понятий. - М.: НПК «Интелвак», 2001. - Стб.17-18.
49. Мелетинский Е. Культурный герой // Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. М.: Советская энциклопедия, 1982. Т.2. С.25-28.
50. Фрейденберг О. Миф и литература древности. М.: «Восточная литература» РАН, 1998. 798 с.
51. Брагинская Послесловие ко второму изданию / Фрейденберг О. Миф и литература древности. М.: «Восточная литература» РАН, 1998. С.740 -759.
52. Фрейденберг О. Образ и понятие / Фрейденберг О. Миф и литература древности. М.: «Восточная литература» РАН, 1998. 798 с.
53. Фрейденберг О. Происхождение греческой лирики // Вопросы литературы. 1973. - №11. С.101-123.
54. Фрейденберг О. Происхождение наррации / Фрейденберг О. Миф и литература древности. М.: «Восточная литература» РАН, 1998. С. 715-727.
55. Мелетинский Е. О происхождении литературно-мифологических сюжетных архетипов // Arbor mundi. Мировое древо. Международный журнал по теории и истории мировой культуры. М., 1993. Вып. 2. С.9-62.
56. Білий О.В. Літературний герой у контексті історії. К.: Наукова думка, 1980. 119 с.
57. Зенкин С. «Героическая парадигма» в советском литературоведении // Лотмановский сборник. М.: Изд-во РГГУ, 1997. С.123-136.
58. Карлтон Грегори. На похоронах живых: теория «живого человека» // Соцреалистический канон. Сб. ст. - СПб.: Академический проект, 2000. С.339-351.
59. Кларк Катерина. Положительный герой как вербальная икона // Соцреалистический канон. Сб. ст. - СПб.: Академический проект, 2000. С.569-584.
60. Лотман Ю.М. и тартуско-московская семиотическая школа. - М.: Гнозис, 1994. 547 с.
61. Бахтин М. Автор и герой в эстетической деятельности / Бахтин М. Собр. соч.: В 7-ми т. М.: «Русские словари», «Языки славянской культуры», 2003. Т.1. С.69-263.
62. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. М.: Советская Россия, 1979. 318 с.
63. Аверинцев С. Примечания / Бахтин М.М. Работы 1920-х годов. К.: Next, 1994. С.321-335.
64. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 423 с.
65. Kristevay. Le mot, le dialogue et le roman (1967) / Kristevay. SEMTOTIKE. Rechershes pour une semonayse. Paris: Seuil, 1969. - p.143-173; Кристева Ю. Бахтин, слово, диалог и роман: pro et contra / Личность и творчество М.М.Бахтина в оценке русской и мировой гуманитарной мысли. - СПб.: РХТИ, 2001.- Т.1. - С. 213-243.