«ВІЧНИЙ» СЮЖЕТ ПРО ДОН ЖУАНА В ІНДИВІДУАЛЬНО-АВТОРСЬКИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЯХ ДЖ.БАЙРОНА, О.ПУШКІНА, ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

КУЗЬМАНЕНКО АЛІСА ВАЛЕРІЇВНА

УДК 82.091

«ВІЧНИЙ» СЮЖЕТ ПРО ДОН ЖУАНА
В ІНДИВІДУАЛЬНО-АВТОРСЬКИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЯХ
ДЖ.БАЙРОНА, О.ПУШКІНА, ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Спеціальність 10.01.05 порівняльне літературознавство

Науковий керівник
доктор філологічних наук, професор,
член-кореспондент НАН України
Крутікова Н.Є.

Київ — 2007

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ. 5
ВСТУП.. 6
Розділ І. ОСНОВНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНО-АВТОРСЬКИХ МОДИФІКАЦІЙ «ВІЧНИХ» СЮЖЕТІВ.. 18
1.1. Історія вивчення «вічних» сюжетів. 18
1.1.1. Міфологічна концепція німецьких романтиків. 18
1.1.2. Академічні школи та напрямки. 20
1.1.3. Сучасні методики дослідження. 26
1.2. Теоретико-методологічні засади. 35
1.2.1. «Вічний» сюжет як об'єкт компаративного аналізу. 35
1.2.2. Методологічна схема аналізу. 39
РОЗДІЛ ІІ. ТЕМАТОЛОГІЧНА СТРУКТУРА ІНДИВІДУАЛЬНО-АВТОРСЬКИХ МОДИФІКАЦІЙ «ВІЧНОГО» СЮЖЕТУ ПРО ДОН ЖУАНА.. 57
2.1. Дон Жуан як «вічний» образ. 58
2.1.1. Історичні прототипи: специфіка авантексту. 58
2.1.2. Літературні образи (від Т. де Моліна до П.Меріме): особливості прототекстів 60
2.2. Генеза «вічного» образу Дон Жуана в індивідуально-авторських модифікаціях Дж. Байрона, О. Пушкіна, Лесі Українки. 65
2.2.1. Антропонімізм. 65
2.2.2. Портретування. 72
2.2.3. Біографізм. 75
2.3. Комунікативні опозиції в системі індивідуально-авторських модифікацій «вічного» сюжету. 80
2.3.1. «Дон Жуан» Дж.Байрона: радіальна структура комунікативних відношень 81
2.3.2. «Кам’яний гість» О.Пушкіна: реалізація ланцюжка паралельних структур у контексті «маленьких трагедій». 85
2.3.3. «Камінний господар» Лесі Українки: радіально-ланцюжкова побудова системи опозицій персонажів. 94
2.4. Соціум індивідуально-авторських модифікацій «вічного» сюжету. 98
2.4.1. Жіночі образи. 98
2.4.2.Чоловічі образи. 111
РОЗДІЛ ІІІ. ГЕНОЛОГІЧНА СТРУКТУРА ІНДИВІДУАЛЬНО-АВТОРСЬКИХ МОДИФІКАЦІЙ «ВІЧНОГО» СЮЖЕТУ.. 125
3.1. Фокалізація як моделюючий чинник «можливого світу» індивідуально-авторських модифікацій «вічного» сюжету. 125
3.2. Поетика хронотопу в індивідуально-авторських модифікаціях «вічного» сюжету. 131
3.2.1. Просторові координати. 131
3.2.2. Авторське моделювання часу. 139
3.3. Типологія жанрових індивідуально-авторських модифікацій «вічного» сюжету. 142
3.3.1. «Дон Жуан» Дж.Байрона: специфіка романної структури. 142
3.3.2. «Кам’яний гість» О.Пушкіна : одиниця в системі «маленьких трагедій» 154
3.3.3. «Камінний господар» Лесі Українки: сплав ліризму, драматизму та епіки 158
ВИСНОВКИ.. 163
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.. 173
ДОДАТКИ..

Список литературы

ВИСНОВКИ

Сучасні ідеї людиномірності буття особистості у світі, її діалогізму з усім комплексом культурних здобутків людства, розуміння як герменевтичної процедури висвітлення особистісних змістів методологічно визначають і інструментарій сучасної теорії й історії літератури. Якщо після культурного вибуху класичної епохи виникли численні академічні школи, що досліджували в цілому літературні твори з біографічної, соціологічної або культурно-історичної позицій, то створені упродовж освоєння естетичної функції літератури структурні й історико-функціональні напрямки акцентували свою увагу на екзистенціальних властивостях художніх текстів, на комунікативному аспекті літературної творчості, на традиційному типологічному аналізі літератур, але крізь призму психології творчості, архетипічності й авантекстуальності. Водночас з’ясування механізмів породження змістового навантаження ІАМ ВС у творчості окремих митців-інтерпретаторів зумовлюється не тільки специфікою художнього тексту, а й особливостями індивідуально-авторського підходу. Проте, якщо дослідження психології творчості представлені в численних наукових студіях, експлікація авторської перспективи ВС у компаративному аспекті залишається малодослідженою.
Новітні підходи до інтерпретації й аналізу художнього тексту, що спираються на ідеї діалогізму індивідуумів і культур (М.Бахтін, М.Конрад, Д.Наливайко), усвідомлення розуміння як прояснення внутрішньоособистісних смислів і їхніх контекстів (П.Саугстад, М.Попович) від культурного перевороту Нового часу звернені до з’ясування природи і функцій естетичної реакції. У цьому зв'язку нового значення набуває аналіз індивідуально-авторської рецепції усталених у світовій літературі сюжетів і образів. Можна стверджувати, що індивідуально-авторська психологія є чи не найважливішим компонентом при зверненні митців до традиційного матеріалу.
Якщо реакція на ВС як на показник консолідуючих тенденцій у світовій літературі так чи інакше була присутня в усіх доакадемічних і академічних школах вітчизняного і закордонного літературознавства (ВС і його трансформації як сучасна міфотворчість у Й.Й.Вінкельмана, Й.Г. Гердера, Ф.-В.-Й.Шелінга, частково Г.-В.-Ф.Гегеля; концепції взаємовпливу і культурної рецепції в Ф.Буслаєва, О.Веселовського, О.Котляревського, В.Міллера; міфологізм ВС у О.Афанасьєва; теорія самозародження в Е.Тайлора, В.Жирмунського, К.Леві-Строса), то з екпансією модернізму і постнекласичних технологій у літературознавчих студіях з’являються риси психоаналізу (К-Г.Юнг, Е. Фромм, Р. Адлер), орієнтація на гендерні аспекти літературної творчості (Е. Гросз, Е. Моерс, Е. Шоуолтер, В. Агєєва, А. Диба, О. Забужко, Я. Поліщук).
Водночас продовжує розвиватися і літературознавча компаративістика, отримуючи методологічне оновлення завдяки новітнім напрямкам. Очевидним видається твердження, що конгломерат класичних вимог компаративного аналізу в поєднанні з методиками наратології, психоаналізу, гендерних досліджень, хронотопічного підходу при вивченні індивідуально-авторських трактовок ВС допоможе істотно уточнити висновки, отримані з використанням лише класичних методик літературознавчого аналізу. Саме застосування новітніх методик у вивченні ІАМ «вічних» сюжетів та образів виступає важливою складовою розуміння власне природи літературної творчості, процесів створення та сприйняття художнього твору, у зв’язку з його традиційною сюжетикою.
Отже, зважаючи на сучасні ідеї діалогічності людського буття у світі й у культурі, як ідеї загальності й універсальності діалогізму в пізнанні й спілкуванні та виміру всіх культурно-естетичних і технологічних цінностей за допомогою внутрішніх і зовнішніх «модусів» існування людської особистості, логіка теоретико-методологічного осмислення ІАМ «вічних» сюжетів і образів ґрунтується на дослідженні диференційних та інтегральних ознак ВС через категорії соціології мистецтва та психології творчості, що може бути представленим у вигляді певної схеми (див. схему 2 (додаток Б)).
Розглянуті ІАМ «вічного» сюжету про Дон Жуана, що належать перу Дж.Байрона, О.Пушкіна, Лесі Українки, по-різному моделюють особистість героя як певне комунікативне перехрестя, на якому зустрічаються «близький» і «далекий» авантексти творів. Важливу роль у цьому відіграють «формули впізнавання» (антропонімізм, портретність, «біографізм»), які дозволяють одразу ввести читача в суть сюжету і попереднє розміщення персонажів, співвіднести авторське трактування з вихідною легендою й іншими її трансформаціями і, як результат, звернути увагу саме на авторське трактування смислу «вічного» сюжету, що не ототожнюються через низку причин стильового, соціального, індивідуально-психологічного характеру. Особливого значення при цьому набуває система образів трансформації, яка дозволяє визначити місце «вічного» образу в системі трансформації вцілому і, відповідно, його оцінку автором.
Аналіз систем образів в індивідуально-авторських інтерпретаціях «вічного» сюжету про Дон Жуана дозволяє класифікувати їх як цілісний сегмент у структурі «можливих світів» ІАМ ВС. Склад інтенсіонального поля розглянутих другорядних пресонажів демонструє домінанту блоку індивідуально-авторських значень перед фоново-енциклопедичними. Серед образів виявлено значну кількість символів, що можуть бути витлумачені як відображення наявного зв'язку між романтичними текстами Дж. Байрона, О.Пушкіна і Лесі Українки та надбаннями літературної традиції.
Розглянуті в дисертації ІАМ ВС про Дон Жуана Дж.Байрона, О.Пушкіна, Лесі Українки по-різному моделюють особистість героя як певне комунікативне перехрестя, де зустрічаються «близький» і «далекий» авантексти творів. Важливу роль тут відіграють «формули упізнання» (антропонімізм, портретність, «біографізм»), які дозволяють одразу ввести читача в суть сюжету й попереднього розташування персонажів, співвіднести авторське трактування із вихідною легендою та іншими її літературними трансформаціями, внаслідок чого звернути увагу читача саме на авторські трактування змісту ВС, що не є тотожними з низки причин — стильових, соціальних, індивідуально-психологічних.
Особливого значення тут набувають функціонально-комунікативні опозиції в межах системи персонажів, які дозволяють визначити місце «вічного» образу в системі трансформації взагалі й, відповідно, його оцінку автором: для байронівского «Дон Жуана» характерна радіальна структура комунікативних відносин персонажів усередині трансформації; пушкінському «Кам'яному гостю» притаманна «ланцюжкова» будова комунікації з паралельними рядами як у межах твору, так і в контексті всього корпусу творів «маленьких трагедій»; радіально-ланцюгові, змішані комунікативні відношення у драматичній поемі Лесі Українки «Камінний господар» підкреслюють неоднозначність фігури Дон Жуана, дозволяючи перенести трактування «вічного» образу до категоріальної сфери відношень «воля — влада», глибоко проникнути в суть центрального персонажу й показати його характер в динаміці.
Тому, використовуючи традиційні риси севільського розпусника, Дж.Байрон позбавляє їх руйнівної сили, зменшує негативні акценти образу Дон Жуана і глобалізує за допомогою творчого переосмислення «вічного» образу типово романтичний конфлікт «особистість — суспільство».
Пушкінський Дон Гуан у протиставленні Командорові виступає символом нейтралізації семантики життя й смерті, а соціальні аспекти побутового конфлікту, що слугує рушієм дії, сконцентровані в настільки малому обсязі, що цей конфлікт набуває неабияк загострених і динамічних форм.
Перебирання Дон Жуаном соціального статусу Командора в «Камінному господарі» робить його рабом тих самих соціальних відносин, якими він нехтував, а опозиція «особистість суспільство», що виступає домінантою байронівського роману у віршах, як і пушкінська опозиція «життя — смерть», в ІАМ ВС Лесі Українки не просто відступають на другий план, й повністю переосмислюються в межах категорій «воля — влада».
Отже, якщо для середньовічної легенди комунікативний образ Дон Жуана принципово не потребував глибокого опису інших персонажів, то у романтичних літературних трансформаціях ця ситуація радикально змінюється. «Вічний» образ тут стає повністю залежним від його оточення — жіночих і чоловічих образів, які іноді набувають домінантного статусу і стають функціонально значущими для вираження авторського бачення центрального персонажа.
Оскільки Дон Жуан — це квінтесенція героя-коханця, то, відповідно, в ІАМ важливу роль відіграють образи спокушених (або не спокушених) жінок, які своєрідно змінюють й комунікативну структуру особистості Дон Жуана.
Так, чотири пари взаємопротиставлених жіночих персонажів у «Дон Жуані» Дж.Байрона стають паралельними через кумулятивний характер твору і, по суті, структурно взаємозамінними, а антитеза «донна Анна — інша героїня», наявна у самій легенді, втрачає своє функціональне значення.
О.Пушкін і Леся Українка відводять цій антитезі вагому роль. Так, пушкінські Лаура й Дона Анна не тільки не схожі на типових донжуанівських жертв, а й отримують значення фокусів, що символізують різне ставлення до життя: безтурботність і природну безпосередність, з одного боку, і відчуття провини, з іншого.
Абсолютно неототожнювані з пушкінськими, героїні драматичної поеми Лесі Українки Анна й Долорес символізують незрівняність таких категорій як «влада» і «кохання». До того ж, у творі «жіноча» антитеза набуває більшої функціональної ваги, аніж «чоловіча», тому конфлікт переходить з маскулінної площини до площини фемінної.
Угруповання чоловічих персонажів у розглянутих творах також відмінні від класичної версії.
У романі Дж.Байрона образ Командора набуває нового функціонального значення: якщо у версіях О. Пушкіна й Лесі Українки цей персонаж слугує фінальним знаком історії Дон Жуана, то Дж.Байрон використовує пародійний образ Командора — дона Альфонсо, який стає своєрідним «першоджерелом» усіх негараздів, що випали на долю головного героя. Натомість у романі наявна ціла галерея чоловічих типів, що супроводжують Дон Жуана з дитинства, проте вони експозитивні, тобто є певним тлом для формування характеру героя, що визначається самим жанром кумулятивного роману із шахрайською формантою.
Образ класичного Командора зустрічаємо і в маленькій трагедії О.Пушкіна, і у драматичній поемі Лесі Українки, де він відповідає «формулам упізнавання», проте функціональне навантаження його змінене.
Так для О.Пушкіна Командор — трансформація ще одного міфу, витоки якого слід шукати в античністі. Воскресла статуя в пушкінській версії ВС — це не лише персоніфікаця розплати, але й утілення сили зла, яка іленняінській версії ВС — цесть.гоавтора.-я мовою оригіналу.-вбиває в особистості зароджуване почуття.
В образі Командора з твору Лесі Українки виразно простежується трансформація міфологеми каменю: Командор «гора», «кам'яний володар», «камінний хазяїн» — виступає маркованим членом антитези «неволя воля», символом сталих традицій, що екстраполюється та актуалізується з огляду на тогочасну українську ситуацію.
Таким чином, концепт образу Дон Жуана у ключовій своїй частині містить засвоєні людством універсальні архетипні смисли (зокрема створену пізнім Ренесансом легенду про покараного грішника), а індивідуально-авторську його периферію утворюють так звані «другорядні» блоки персонажів. При цьому означений нами факт реалізованої й відображеної у структурній системі концептуальної матричної парадигми «вічного» образу пов'язаний з іншими авторськими настановами, стильовими чи композиційними особливостями. Отже важливим є те, що організація системи персонажів ІАМ ВС, функціональне навантаження їх взаємовідносин зумовлені у кожному конкретному випадку загальною для всього доробку ідейно-психологічною настановою автора.
ІАМ ВС про Дон Жуана у Дж. Байрона, О.Пушкіна та Лесі Українки є відкритими як для збереження традиційного семантичного ядра «вічного» образу (сюжету), так і для освоєння культурно-історичних та індивідуально-авторських аксіологічних й онтологічних новацій. Вихідним пунктом тут стає переймання та творче переосмислення найвищих досягнень як європейської, так і етнічно-авторської поетики.
Для ІАМ «вічного» сюжету про Дон Жуана у творах Дж.Байрона, О.Пушкіна та Лесі Українки характерні суттєві відмінності в авторській генологічній модифікації від ренесансної та класицистичної літератур, при цьому сам сюжет, потрапивши в романтичну етико-суспільну дійсність з її відмовою від попередніх систем, набуває нового жанрового опорядження відповідно до власних уподобань автора-інтепретатора (роман у віршах, мінітрагедія, драматична поема тощо). Аналіз генологічної структури обраних для аналізу творів засвідчив, що вибір жанру в індивідуально-авторській інтерпретації «вічного» сюжету залежить насамперед від того, наскільки автор-інтерпретатор уміє конструювати власні онтологічний та аксіологічний рівні «вічного» сюжету й трансформувати його в окремому жанровому різновиді. Необхідними умовами для цього виступають здатність знаходити нові способи інтерпретації традиційного матеріалу, а також вміння моделювати в ньому події власного життя та включати до нього особистий досвід.
Порівняльний аналіз наративної структури розглянутих творів засвідчує, що в них наявні різні типи внутрішньої й зовнішньої фокалізації.
Так, жанр роману у віршах, обраний для «Дон Жуана» Дж.Байроном, надає широкі можливості для множинної фокалізації, яка реалізує текстові перспективи персонажів, автора й наратора (ототожнюється з автором).
Фіксований тип фокалізації спостерігаємо в «Кам'яному гості» О.Пушкіна з єдиним фокалізатором — Дон Гуаном.
Варіативна фокалізація наявна в «Камінному господарі» Лесі Українки, де два взаємоспрямованих фокуси реалізовані в головних жіночих персонажах — Анні й Долорес.
Наративність у художніх трансформаціях легенди про Дон Жуана виконує як стабілізуючу («підказка»), так і дестабілізуючу («плутанина») функції, які стосуються адресата, що використовується авторами у відповідно до своїх творчих інтенцій.
Хронотопічний каркас у художніх версіях донжуаніани Дж. Байрона, О.Пушкіна, Лесі Українки є неоднорідним. Так, у «Дон Жуані» Дж.Байрона простір розімкнений, неоднорідний і допускає кумулятивний характер зміни географічних локусів і соціальних екстер'єрів у діахронії, цілісність же його досягається наявністю наскрізного персонажа — Дон Жуана, а також сатиричною домінантою байронівського наративу. Не менш розмаїтим виступає і художній час роману: він нелінійний, але спрямований; гомогенний, але перервний, що свідчить про жанрові алюзії на шахрайський роман, до того ж, час оповіді максимально наближений до авторського часу.
Для «Кам'яного гостя» О.Пушкіна характерна замкненість простору: тут реалізується архаїчна опозиція «сакральне — мирське» і її варіант «світ людей світ потойбічний» із розмиканням на перехресті.
Художній простір «Камінного господаря» не є гомогенним, але відносно замкненим, інтеріоризованим відповідно до драматургічних умовностей. Значимими тут виступають дві просторові опозиції: Мадрид (безтурботність і воля) Севілья (несвобода), а також локуси під і навпроти (гостьове місце) портретом Командора в його вітальні. Нейтралізація опозицій в обох версіях «Дон Жуана» відбувається через образ Командора, що служить аргументом для об'єднання «Кам'яного гостя» й «Камінного господаря» у їх спільному протиставленні драматичного дійства романному перебігу подій у «Дон Жуані» Дж.Байрона за хронотопічними параметрами.
Окрім того, у драматичних доробках О.Пушкіна й Лесі Українки відсутні прикмети реального часу (вони відновлюються шляхом асоціації і з самою легендою), тоді як миттєва динаміка набуває особливої ваги.
Таким чином, аналіз трансформацій «вічного» сюжету, представлених у романі у віршах Дж.Байрона «Дон Жуан», «маленької трагедії» А.Пушкіна «Кам'яний гість», драматичної поеми Лесі Українки «Камінний господар», свідчить про те, що в контексті особистісних інтенцій авторів «вічний» сюжет втрачає первинні риси, використовуючись лише у вигляді історико-літературного каркаса, своєрідної «ємності» для нових змістів. При цьому «можливі світи» ВС в ІАМ мають креативну природу, створювану вигадкою та творчою енергією автора, і виступають носієм умовного, окремого авторського світу.
ІАМ ВС не тільки успадковують традиції аван- та прототекстів, а й включають у себе власний досвід та творчі уподобання митця-інтерпретатора, які створюють індивідуально-авторську парадигму ВС.
Індивідуально-авторські трактування «вічного» сюжету спільної наративної моделі продукують поняття «можливих світів», котрі співвідносяться через використання традиційного матеріалу з цілим арсеналом художніх засобів, що допомагають забезпечити адекватну авторську репродукцію уявлюваного світу творчих інтерпретацій «вічного» сюжету про Дон Жуана Дж.Байроном, О.Пушкіним, Лесею Українкою. Себто, художня творчість окремого майстра слова репрезентує ВС стосовно розвитку його творчого потенціалу, зокрема антропософського, аксіологічного та онтологічного навантаження. Індивідуальність автора виявляється тут в орієнтації на об’єктивно нові, нестандартні рішення щодо семантичного наповнення архетипного ядра вихідного сюжету, відкритість інноваціям у ракурсах системи персонажів, генологічної природи тощо.
Отже, у трансформаціях «вічного» сюжету про Дон Жуана у творах Дж.Байрона, О.Пушкіна та Лесі Українки найважливішу роль відіграє особистість митця як творця власної, суб’єктивно неповторної художньої реальності. При цьому вихідні версії легенди про Дон Жуана (на рівні авантекстів та прототекстів) виступають лише імпульсами для створення нової мистецької структури, де переробка сюжету не має інформаційно-репрезантативного характеру і не дає адекватного уявлення про першотвір. Натомість літературне втілення легенди про Дон Жуана в досліджуваних ІАМ здійснюється відповідно до особистих ідейних та творчих задумів автора, коригуючись традиційними (архетипними) настановами та морально-етичними й естетичними реаліями відповідного історико-літературного періоду чи мистецької течії (див. схему 3 (додаток В)).
Межі цих висновків локалізовано предметом дослідження. Подальший аналіз найрізноманітніших об’єктів та суб’єктів авторської рецепції ВС, які створюють особистісну сферу всесвітнього літературного процесу, складають перспективу студій у цьому напрямку і підготовлені вітчизняними й зарубіжними розвідками.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. — К.: Факт, 2003.— 320 с.
2. Агеєва В. Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. — К.: Либідь, 1999.— 263 с.
3. Академические школы в русском литературоведении / Под ред. Н. Бельчикова, А. Гришунина и др. — М: Наука, 1975. — 515 с.
4. Алексеев М. Байрон и английская литература // Учёные записки Института им. Герцена. — 1938. —Т.15. — С.57 — 85.
5. Алексеев М. Из истории английской литературы: Этюды, очерки, исследования. — М. — Л.: Художественная литература, 1960. — 498 с.
6. Алексеев М. Пушкин и мировая литература. — Л.: Наука, Л.О., 1987. — 615 с.
7. Алексеев М. Пушкин: Сравнительно-историческое исследование // Алексеев М. Избранные труды. — Л.: Наука, Л.О., 1984. — 478 с.
8. Алексеев М. Русско-английские литературные связи (ХVІІІ век — первая половина ХІХ века). — М.: Наука, 1982. — 864 с.
9. Андрусів С. Сучасне українське літературознавство: тексти і контексти // СіЧ. — 2004. — № 5. — С.48 —53.
10. Аникин В. Теория фольклорной традиции и её значение для исторического исследования былин. — М.: Изд-во МГУ ,1980. — 331 с.
11. Аникин Г. Эстетика Джона Рёскина и английская литература ХІХ века. — М.: Наука, 1986. — 319 с.
12. Аникст А. Теория драмы на Западе в первой половине ХІХ века. Эпоха романтизма. — М.: Наука, 1980. — 343 с.
13. Антофійчук В. Трансформація архетипу зради в драматичній поемі Лесі Українки «На полі крові» // Науковий вісник Чернівецького університету.- 1998. — Вип.34. Слов’янська філологія. — С.21 — 26.
14. Антофійчук В., Волощук Д. Проблема гріха і покарання у творчості О.Кобилянської // Науковий вісник Чернівецького університету. — 2004. — Вип.216 — 217. Слов’янська філологія. — С.32 — 34.
15. Антофійчук В., Нямцу А. Проблеми поетики традиційних сюжетів та образів у літературі. — Чернівці: Рута, 1997. — 200 с.
16. Аристотель. Риторика. Поэтика. — М.: Лабиринт, 2000. — 224 с.
17. Артемов В. Социальное время. — Новосибирск: Наука СО, 1987. — 125 с.
18. Арутюнова Н. Язык и мир человека. — М.: Языки славянской культуры, 2004. — 896 с.
19. Архангельский А. Герои Пушкина. Очерки литературной характерологии. — М.: Высшая школа, 1999. — 287 с.
20. Астрахан Н. Особливості структури оповіді в новелі Е.Т.А. Гофмана «Дон Жуан» // Вісник Житомирського педагогічного університету. — 2003. — Вип.11. Філологічні науки. — С.151—153.
21. Астрахан Н. Особливості художньої структури поеми Д.Г.Байрона «Паломництво Чайльд-Гарольда» // Вісник Житомирського педагогічного університету. — 2004. — Вип.16. Філологічні науки. — С.30 — 33.
22. Афанасьєва К. Літературна творчість як інтелектуальний капітал // Науковий вісник Чернівецького університету. — 2004. — Вип.214 — 215. —С.43 — 47.
23. Ахматова А. О Пушкине. — М.: Книга, 1989. — 367 с.
24. Ахундов М. Концепции пространства и времени: истоки, эволюция, перспективы. — М.: Наука, 1982. — 192 с.
25. Бабаев Э. Творчество А.С. Пушкина. — М.: Изд-во МГУ, 1988. — 204 с.
26. Бабишкін О. Драматургія Лесі Українки.— К.: Держвидав образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1963. — 407 с.
27. Багно В. «Коэффициент узнавания» мировых литературных образов // Труды Отдела древнерусской литературы.— С.-Пб: Изд-во РАН: Пушкинский Дом ИРЛ, 1997. — Т.2. — С.236 — 242.
28. Байрон Дж. Дон Жуан: Пер. с англ. Т. Гнедич // Байрон Дж. Собрание сочинений в 4-х томах. — Т.І. — М.: Правда, 1981. — С. 51 — 567.
29. Байрон Дж. Дон Жуан: Пер. з англ. С. Голованівського. — Харків: Фоліо, 2001. — 559 с.
30. Байрон Дж. Дон Жуан: Пер. с англ. Г. Шенгели. — М: ОГИЗ; Государственное издательство художественной литературы, 1947. — 571 с.
31. Байрон Дж. Дневники. Письма. — М.: Изд-во АН СССР, 1963. — 426 с.
32. Байрон Дж. На перепутьях бытия: Письма. Воспоминания. Отклики. — М.: Прогресс, 1989. — 408 с.
33. Бал В. Проблема позиций в художественном тексте // Чехословацкая русистика. — 1985. — № 3. — С.27 — 45.
34. Баландин А. Мифологическая школа в русской фольклористике: Ф.И. Буслаев. — М.: Наука, 1988. — 224 с.
35. Банацька Н. Християнські образи та мотиви в драматургії Лесі Українки (морально-ціннісні аспекти) : Автореф. дис. канд. філол.наук: 10.01.01 / Інститут літератури ім. Тараса Шевченка НАНУ — Київ, 2000. — 16 с.
36. Банковская Н. Типология романтического мышления. — К.: УМК ВО, 1992. — 117 с.
37. Барабанова О. Основні типологічні аспекти розвитку українського романтизму // Вісник Житомирського державного университету. — 2004. —Вип.15. Філологічні науки.— С.132 — 134.
38. Барабаш Ю. Вопросы эстетики и поэтики. — М.: Современник, 1983.— 416 с.
39. Барабаш Ю. Наука об искусстве: поиски синтеза (К методологии комплексного изучения). — М.: Современник, 1977.— 400 с.
40. Баранов С. Функциональное изучение литературы и проблема жанра // Жанры в историко-литературном процессе: Межвузовский сборник. — Вологда: Вологодский государственный педагогический институт,1985. — С.3 — 17.
41. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика: Пер. с фр. — М.: Прогресс. Универс, 1994. — 615 с.
42. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. — М.: Советская Россия,1979. — 318 с.
43. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе // Вопросы литературы и эстетики. — М.: Наука, 1975. С.234 — 408.
44. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. — М.: Искусство, 1979.— 424 с.
45. Белинский В. Сочинения Александра Пушкина. — М.: Художественная литература, 1985. — 560 с.
46. Белинський В. Про драму і театр // Белинський В. Збірник статей. — К.: Мистецтво, 1949. — 140 с.
47. БелякН., ВиролайненМ. «Маленькие трагедии» как культурный эпос новоевропейской истории (судьба личности — судьба культуры) // Фундаментальная электронная библиотека «Русская литература и фольклор». — С.74 — 97: http://feb-web.ru/feb/pushkin/serial/ise/ise-344-.htm.
48. Бельский А. Английский роман 1820-х годов: Учебное пособие по спецкурсу. — Пермь, 1975. — 204 с.
49. Бельский А. Пути развития реализма в английском романе первой трети ХІХ века: Автореф. дис. д-ра филол.наук / Институт мировой литературы им. А.М. Горького. АН СССР. — М.,1969. — 44 с.
50. Бельчиков Н. Пути и навыки литературоведческого труда. — М.: Наука,1975. — 334 с.
51. Берковский Н. Романтизм в Германии.— Спб.: Азбука-классика,2001.—512 с.
52. Берштейн И. Новая жизнь вековых образов // Вопросы литературы. —1985. — С.87 — 113.
53. Бехта І. Персонажний дискурс у наративній структурі художнього тексту // Мова і культура. — Вип.5. — Т.ІV: Мова і художня творчість. — Ч.2. — К.: Вид. дім Дмитра Бураго, 2002. — С.22 — 29
54. БидерманГ. Энциклопедия символов. — М.: Республика, 1996. — 335 с.
55. Бичко А. Леся Українка: Світоглядно-філософський погляд. — Київ: Український Центр духовної культури, 2000. — 176 с.
56. Білецький О. В мастерской художника слова. ІІ. Выбор сюжета. // Білецький О.І. Зібр. праць: у 5 т. — К.: Наук. думка, 1965. — Т.2: Українська література ХІХ — початку ХХ ст. — С.321 — 324.
57. Білецький О. В мастерской художника слова // Білецький О.І. Зібрання творів у п’яти томах. — К.: Наук. думка,1966. — Т.3: Українська радянська література. Теорія літератури. С.274 — 490.
58. Білецький О. Леся Украинка и русская литература 80-90-х годов // Білецький О.І. Зібрання творів у п’яти томах. — К.: Наукова думка, 1966. — Т.4: Російська література та російсько-українські літературні зв’язки. — С.602 — 622.
59. Білецький О. Українська література серед інших літератур світу // Білецький О. Зібр. праць: у 5 т. — К.: Наук. думка, 1966. Т.5: Зарубіжні літератури. С.5 — 50.
60. Білик В. Засоби психологічного аналізу у фольклорі // Наукові записки ТДПУ. Серія: Літературознавство.— Тернопіль: ТДПУ, 2001. — Вип. ІХ.— С.111 — 120.
61. Білітюк Л. Поетика змісту літературно-художнього твору: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.06 / Дніпропетровський державний університет, Дніпропетровськ, 1999. — 20 с.
62. Благой Д. Душа в заветной лире: Очерки жизни и творчества Пушкина. — М.: Советский писатель, 1977. — 544 с.
63. Благой Д. Мастерство Пушкина. Вдохновенный труд. Пушкин — мастер композиции. — М.: Советский писатель, 1955. — 267 с.
64. Благой Д. Мировое значение Пушкина. — М.: Изд-во Академии педагогических наук РСФСР, 1949. — 66 с.
65. Благой Д. Творческий путь Пушкина (1826 — 1830). — М.: Советский писатель,1967. — 723 с.
66. Близнюк А. Притчово-алегорічний напрям в епічній драмі. Поетика. Жанри: Автореф. дисканд. філол. наук: 10.01.06 / НАН України. Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка. — К.,1995. — 24 с.
67. Богомолов Н. Автор и герой в литературе рубежа тысячелетий // Филологические науки. — №3. — 2002. — С. 3 — 9.
68. Бонди С. О Пушкине. Статьи и исследования. — М.: Художествення литература,1983. — 477 с.
69. Бонди С. Черновики Пушкина: Статьи 1930 — 1970 гг. — М.: Просвещениие, 1978. — 231 с.
70. Брандес Г. Байрон и его произведения. — СПб: Типография Н.А. Лебедева, 1888. — 108 с.
71. Браун Е.