Євген Нахлік ДОЛЯ - LOS - СУДЬБА: Шевченко і польські та російські романтики

Краткое описание

Національна академія наук України Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
Серія «Літературознавчі студії». Випуск 8
Євген Нахлік
ДОЛЯ - LOS - СУДЬБА:
Шевченко і польські та російські романтики
Львів 2003

УДК 821.16.091”18” ББК Ш5(4)52-324 Н-349
Нахлік Є. К. Доля - Los - Судьба: Шевченко і польські та російські романтики / НАН України. Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. - Львів, 2003. - 568 с. - [Серія «Літературознавчі студії». Вип. 8.]
Монографія являє собою першу порівняльно-літературознавчу студію творчости чільних поетів трьох слов’янських літератур - української (Шевченко), польської (Міцкевич) і російської (Пушкін), а також інших видатних романтиків (Словацький, Красінський, Лермонтов). На цьому тлі розглядаються письменницька й особиста доля Шевченка, його світоглядні та художні шукання, індивідуальна психологія (дискурс свободи, революціонізм, християнізм, міленаризм, месіянізм, міфотворчість, історіософічність, художній історизм, дуалізм, амбівалентність, проблема теодицеї, топіка долі, екзистенційні роздуми, потяг до вітальних і духових вартощів). Водночас творчість польських трьох пророків” і Пушкіна дістає самостійну порівняльну інтерпретацію, значною мірою оновлену.
Яка реальна доля реальної авторської особистости криється за міфотворчістю і міфологізацією кожного з цих поетів? - ось наскрізна проблема, осмислювана в монографії. Простежуються питання перцепції та рецепції, інтертекстуальні зв’язки, типологічні подібності й відмінності, мистецька самобутність. Автор провадить широкий дискусійний, часто полемічний діялог із сучасними шевченкознавцями, пушкінознавцями, міцкевиче- знавцями тощо.
Для дослідників, викладачів і студентів-філологів - україністів, полоністів, русистів, а також широкого кола зацікавлених читачів.
Затверджено до друку вченою радою Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 9 від 25 червня 2002 р.)
Рецензенти:
доктор філологічних наук, завідувач відділу шевченкознавства
Валерія Леонідівна Смілянська (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України)
доктор філологічних наук, професор кафедри історії української літератури та шевченкознавства Григорій Максимович Штонь (Київський національний університет ім. Тараса Шевченка)
Надруковано в авторській редакції
ISBN 966-02-2625-Х ISBN-966-02-2626-8 (випуск 8)
© Євген Нахлік, 2003
Від автора
Написання цієї монографії стало можливим завдяки сприянню різних авторитетних осіб та поважних інституцій, які надали мені стипендії для опрацювання потрібної літератури у бібліотеках Польщі.
З приємністю висловлюю глибоку щиру вдячність:
- Касі ім. Юзефа М’яновського (Фонд підтримки науки) - за двомісячну стипендію, котру вдалося використати у 1996-1997 рр. для ознайомлення з фондами варшавських бібліотек; а заодно - авторам рекомендаційних листів: академікові НАН України Миколі Григоровичу Жулинському, керівникові кафедри україністики Варшавського університету професорові Стефанові Козаку, професорові Янушеві Ріґеру (Інститут славістики ПАН);
- директорові Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України академікові НАН України Миколі Григоровичу Жулинському, директорові Інституту літературних досліджень ПАН професорові Ельжбеті Сарновській-Тимеріуш, заступникові директора з наукових справ доцентові, докторові габілітованому Єжи Снопеку - за два кількатижневі наукові стажування в Інституті літературних досліджень ПАН (Варшава, 1998, 1999), надані на основі угод про співпрацю між названими інститутами, а також між Національною академією наук України і Польською академією наук;
- директорові Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України академікові НАН України Ярославу Дмитровичу Ісаєвичу і директорові Центру досліджень над античною традицією у Польщі та Східно-Центральній Європі Варшавського університету професорові Єжи Аксеру - за можливість участи в Міжнародній школі гуманітарних наук Східно-Центральної Європи в ролі слухача (Варшава, 29 вересня - 8 грудня 1996 р.) та викладача (Львів, 29 липня - 4 серпня 1996 р.; Краків, 28 вересня - 9 жовтня 1998 р.); керівникові закладу романтизму Інституту польської літератури Варшавського університету професорові Станіславу Маковському - за провадження у співпраці з ним самостійної науково-дослідницької роботи під час варшавської сесії;
- директорові Дому Фонду Івана-Павла ІІ у Любліні ксьондзові Ришардові Крупі - за надання місячної стипендії у 2000 р. для опрацювання наукової літератури у бібліотеці Люблінського католицького університету, а також директорові Інституту польської літератури Варшавського університету професорові Збігнєву Судольському і керівникові кафедри текстології та видавничої справи Люблінського католицького університету докторові габілітованому Юзефові Ферту - за офіційну підтримку мого подання на цю стипендію.
Особливо я вдячний найпершим поцінувачам пропонованої монографії - рецензентам, які підтримали новаторське спрямування роботи, визнали авторську концепцію правомірною і вартою широкого публічного обговорення:
- завідувачеві відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Валерії Леонідівні Смілянській і професорові кафедри історії української літератури та шевченкознавства Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Григорію Максимовичу Штоню.
Сьогодні для мене всі ці етапи - вже частки історії. Історії створення книжки. Починається її нова історія, незалежна від автора, - історія сприйняття й освоєння.
<...> нет бытия вне сравнения, ибо само бытие есть - сравнение.
Осип Мандельштам. Разговор о Данте
По красоте и силе многие поставляли его наравне с Пушкиным и Мицкевичем: мы готовы идти даже дальше в этом - у Тараса Шевченки есть та нагая красота выражения народной поэзии, которая только разве искрами блистает в великих поэтах-художниках, каковы Пушкин и Мицкевич, и которая на каждой странице «Кобзаря» поразит вас у Шевченки. Шевченко ещё ничего условного не боится; нужны ему младенческий лепет, народный юмор, страстное воркованье; он ни перед чем не остановится, - и всё это у него выйдет свежо, наивно, могуче, страстно или жартливо, как самоё дело. У него действительно есть и уносящая, часто необузданная страстность Мицкевича, есть и прелесть пушкинской ясности - так что действительно, по данным, по силам своего великого таланта он стоит как бы в середине между двумя великими представителями славянского духа.
Аполлон Григорьев. Тарас Шевченко
Jede höhere Sprache besitzt eine Anzahl Worte, die wie von einem tiefen Geheimnis umgeben sind: Geschick, Verhängnis, Zufall, Fügung, Bestimmung. Keine Hypothese, keine Wissenschaft kann je an das rühren, was man fühlt, wenn man sich in den Sinn und Klang dieser Worte versenkt. <.. .> Die Schicksalsidee verlangt Lebenserfahrung, nicht wissenschaftliche Erfahrung, die Kraft des Schauens, nicht wissenschaftliche Erfahrung, die Kraft des Schauens, nicht Berechnung, Tiefe, nicht Geist. <.>
In der Schicksalsidee offenbart sich die Weltsehnsucht einer Seele, ihr Wunsch nach dem Licht, dem Aufstieg, nach Vollendung und Verwirklichung ihrer Bestimmung. Sie ist keinem Menschen ganz fremd, und erst der späte, wurzellose Mensch der großen Städte mit seinem Tatsachensinn und der Macht seines mechanisierenden Denkens über das ursprüngliche Schauen verliert sie aus den Augen, bis sie in einer tiefen Stunde mit furchtbarer, alle Kausalität der Weltoberfläche zermalmender Deutlichkeit vor ihm steht.
Oswald Spengler. Der Untergang des Abendlandes[1]

Від автора........................................................................................................................................ 3
Вступні зауваги............................................................................................................................... 8
І. РЕВОЛЮЦІОНІЗМ і/чи КОНСЕРВАТИЗМ? ІМПЕРІЯ і/чи СВОБОДА?................................. 16
Міцкевич: релігійний революціонер, консервативний демократ................................................ 16
Дух Вічного Революціонера (Словацький) - органіцистичний еволюціонізм
(Красінський, Норвід)............................................................................................................... 27
Подібності в ідеологічних поглядах та апокаліптичних пророцтвах
Пушкіна і Шевченка.................................................................................................................. 34
Відмінності в ідеологічних позиціях Пушкіна і Шевченка.
Проблема їхньої еволюції.......................................................................................................... 40
Романтичні дилеми: Прометей - Христос, Прометей - Мойсей.
Образ сокири............................................................................................................................. 55
Ситуативні й еволюційні зміни в Шевченковому світогляді....................................................... 60
Вплив суспільно-політичних умов та режимів на письменницький світогляд............................ 65
Революція як засіб захисту й досягнення (Міцкевич, Шевченко)
і нищення (Словацький) ідилії буття........................................................................................ 67
Ставлення Шевченка, Пушкіна, Міцкевича, Словацького і Красінського
до кріпаччини/панщини............................................................................................................ 69
Проблема державницької свідомости Шевченка.......................................................................... 74
П. ПИТАННЯ ПЕРЦЕПЦ ІЇ та РЕЦЕПЦІЇ.
ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІ ЗВ’ЯЗКИ (ВІДНОШЕННЯ до ОКРЕМОГО ТЕКСТУ)............................. 87
Пушкін і Лермонтов у перцепції Шевченка.................................................................................. 87
Проблема пушкінського впливу на Шевченка............................................................................. 90
Міцкевич у рецепції Шевченка (в контексті його ставлення до поляків).................................... 93
«Dziadöw cz^sci III Ust^p» - «Медный всадник» - «Сон»
(передтекст і інтертекст)......................................................................................................... 101
Шевченко і Красінський: відмінності, аналогії, впливи............................................................ 116
Шевченко й українська школа” в польському романтизмі.
Гіпотеза про обізнаність Словацького з «Гайдамаками».
Словацький про Пушкіна....................................................................................................... 120
ІІІ. ІСТОРІЯ і МІФОТВОРЧІСТЬ........................................................................................... 128
Проблема класицизму, романтизму й реалізму Пушкіна,
Міцкевича і Шевченка........................................................................................................... 128
Історичні знання та художнє зображення.
Дискурсивне мислення та мислення імагінативне................................................................ 141
Два підходи до зображення історичного минулого .................................................................... 147
Проблема Шевченкового історизму.
Синкретизм архаїчної та історичної свідомости.................................................................... 156
Пушкінський міфологізм.
Поетика повторень як засіб міфологічного дискурсу Пушкіна й Шевченка.......................... 166
Міфотворчість і деміфологізація у Словацького та Шевченка.
Євангельський топос розпинання.
Деїфікація людського - антропологізація Божеського............................................................ 173
Проблема історіософічности Шевченкової поезії....................................................................... 181
Шевченкова візія ідеального стану. Міленаризм....................................................................... 193
Міфотворчість і месіянізм Міцкевича.
Християнізована ідея вибраного народу у Красінського.
Месіяністична і профетична міфомоделі у Пушкіна.............................................................. 201
Шевченків месіянізм.................................................................................................................. 206
Шевченко: міфотворець чи міфомедіюм?.................................................................................. 213
IV. ХАРАКТЕР ПІДХОДІВ та ОЦІНОК
(ПРЯМОЛІНІЙНІСТЬ, НЕОДНОЗНАЧНІСТЬ, АМБІВАЛЕНТНІСТЬ).................................... 222
Пушкінське осмислення інституту монархії;
погляди на аристократію й демократію................................................................................. 222
Рецепція вольтер’янства у Пушкіна, Міцкевича і Словацького:
від захоплення до поборювання............................................................................................. 227
Пушкінська гра точками зору, схильність до різнобічних оцінок та світоглядної і психологічної еволюції 230
Ставлення Пушкіна і Шевченка до природних та історичних прав народів-сусідів етнічної Росії....... 235
Республіка й монархія в уявленнях Міцкевича......................................................................... 240
Амбівалентність і діялогізм Словацького; його версія монарха............................................... 245
Шевченкова оцінка інституту царизму. Едипів комплекс
(проблема перетворення злого” батька на доброго”)......................................................... 249
Неоднозначність, мінливість та амбівалентність Шевченкового світосприймання 261
Шевченкова іронія та гра в профілі й маски............................................................................. 264
Динамічна гармонія чи контрапунктична” цілісність Шевченка?
Ідеологічна строкатість Пушкіна, Міцкевича і Шевченка.................................................... 268
Дві реакції Шевченка на життєві явища................................................................................... 275
Мовно-культурне, політичне й геоетнічне роздвоєння.............................................................. 276
V. СКАНДАЛ ЗЛА” (ПРОБЛЕМА ТЕОДИЦЕЇ).......................................................................................................... 293
Міцкевичева парадигма та її вплив на Шевченка..................................................................... 293
Відмінності в підходах Шевченка та Словацького.
Сумніви й боговиправдання Красінського............................................................................ 301
Шевченків міф України в сучасній герменевтичній інтерпретації........................................... 314
Шевченкове трактування проблеми зла (походження, причини, природа).............................. 320
Проблема зла у «Княжні»........................................................................................................... 327
У чому, за Шевченком, корінь зла: у суспільній структурі чи в людській природі? 334
Шевченко про боротьбу зі злом ................................................................................................ 335
Зло - тільки зло чи й засіб у наближенні людини до Бога?
Екзистенціял страждання....................................................................................................... 338
Проблема Шевченкового дуалізму
(пристосована” й непристосована” особистості)................................................................. 340
VI. Між ТІЛОМ і ДУХОМ, ПРИРОДОЮ і БЛАГОДАТТЮ
(ВІТАЛІЗМ, ГЕДОНІЗМ, СПІРИТУАЛІЗМ, ТАНАТОЛОГІЯ).................................................. 348
Шевченківський віталізм........................................................................................................... 349
Епікурейсько-гедоністичне світовідчуття раннього Пушкіна.
Поет ренесансного типу? ....................................................................................................... 358
Mіцкевич: від Густава до Конрада............................................................................................. 376
Антиномія матеріялізму і спіритуалізму у Словацького.......................................................... 381
Еротична й танатична екзистенція Красінського...................................................................... 389
VII. ФІЛОСОФІЯ ТРАГІЗМУ”.
РОСІЙСЬКА ‘СУДЬБА’, ПОЛЬСЬКИЙ ‘LOS’, УКРАЇНСЬКА ‘ДОЛЯ’,
Або ФАТАЛІЗМ, ВОЛЮНТАРИЗМ, АБСУРДНИЙ БУНТ (ВИКЛИК)..................................... 394
Топос каяття. Екзистенційні запитання.................................................................................... 394
Романтичний дискурс долі.
Пушкінська забобонність, топос рока” та екзистенціял передчуття................................... 407
Семантика російського поняття судьба та польського поняття los........................................... 420
Судьба”, жребий”, фортуна” у Пушкіна.
Зв’язок з давньогрецькою міфологемою долі........................................................................ 426
Пушкін про роль випадку.......................................................................................................... 431
Лермонтов: між критицизмом, волюнтаризмом і фаталізмом................................................. 434
Провіденційний волюнтаризм Mіцкевича та його увага до віщих знаків................................ 437
Словацький: долевизначальна угода з надприродною силою,
фаталізм поступу і персональний волюнтаризм................................................................... 440
Красінський: між Приреченням і Божим Провидінням............................................................ 445
Українські народні уявлення про долю..................................................................................... 456
Mіфологема долі у Шевченка..................................................................................................... 459
VIII. ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЛІРИЧНІ РОЗДУМИ.................................................................................................................. 482
Mіцкевич-ліpик як філософ екзистенції (vita speculativa поміж vita activa) ............................. 483
Лірика, епос і драма у Mіцкевича, Словацького, Красінського,
Пушкіна та Шевченка............................................................................................................ 490
Умовність елегійного жанру та лірико-екзистенційні роздуми................................................. 499
Специфіка екзистенційного дискурсу Словацького................................................................... 502
Пушкінські та Шевченкові богошукання. Роль Лермонтова.
Бог Словацького і Красінського............................................................................................ 506
Шевченко: пророк, апостол, шаман чи екзистенційний поет?
Пушкін у цьому аспекті......................................................................................................... 518
Екзистенційні рефлексії Шевченка і Пушкіна........................................................................... 529
Підсумкові спостереження. Романтики з погляду
модернізму й постмодернізму..................................................................................................... 547
Покажчик імен........................................................................................................................... 557

[1] Кожна розвинена мова має певну кількість слів, ніби оповитих глибокою таїною: судьба, напасть, випадок, збіг обставин, призначення. Жодна гіпотеза, жодна наука ніколи навіть діткнутися не зможе до того, що відчуває людина, занурюючись у смисл і звучання цих слів. <...> Ідея долі вимагає досвіду життя, а не наукового досвіду, сили споглядання, а не обрахунку, глибини, а не розуму. <. >
В ідеї долі оприявнюється світова туга душі, її прагнення світла, злету, завершення і здійснення свого призначення. Жодній людині вона не чужа цілковито, і тільки пізній, відірваний од коріння мешканець великих міст зі своєю зосередженістю на фактах і владою механізувального мислення над первинним спогляданням стає до неї сліпий, поки якоїсь провальної години вона не постане перед ним зі страшною виразністю, яка стирає на порох усю каузальність світової поверхні.
Освальд ШпенТлер. Присмерк Європи (нім.)

Список литературы

Вступні зауваги
У пропонованій роботі дослідницьку увагу зосереджено на світоглядних шуканнях Шевченка та їх поетичному вираженні. Ці питання розглядаються у порівнянні з поглядами та літературно-художнім (головно поетичним) досвідом відповідних величин - насамперед Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Красінського, а також Лермонтова, в аспекті з’ясування переважно основних відмінностей і типологічних подібностей, а, крім того, перцептивних і рецептивних зв’язків. Як відомо, у польському романтизмі дослідники розрізняють за рівнем поетичної сили дві трійці” - вищу” (Міцкевич, Словацький, Красінський, так звані три пророки - ^у '№ІЄ82С2Є) і нижчу” (Залеський, Мальчевський, Гощинський, чільні поети української школи”, які творять українську трійцю”)[1]. У моїй книжці творча індивідуальність Шевченка висвітлюється на тлі першої, вищої трійці” як такої, котру складають постаті, рівновеликі шевченківській.
Особисті і творчі контакти Шевченка з польськими культурними діячами, письменниками та їхньою літературною спадщиною детально розкрито у працях О. Третяка, О. Колесси, В. Щурата, М. Мочульського, Б. Навроцького, П. Зайцева, Г. Вервеса, В. Дьякова, Л. Большакова та інших дослідників, тож зупинюся лише на принципових моментах і маловідомих та замовчуваних фактах. Основну ж увагу звертаю на власне порівняльні аспекти творчости Шевченка та польських і російських романтиків (подібності й відмінності без видимих слідів впливів, запозичень, відштовхувань тощо). Ці аспекти вже частково розглядалися у спеціяльних працях М. Здзеховського, Я. Гординського, Е. Маланюка, В. Почи- найла, Г. Грабовича, С. Козака, Д. Бовуа, С. Маковського, Р. Радишевського, Е. Касперського, а також принагідно у статтях і книжках П. Куліша, Д. Чи- жевського, Г. Грабовича, Л. Плюща, О. Забужко, В. Мокрого та ін. Останнім часом вирізняються грунтовні компаративістичні розвідки І. Дзюби, у яких Шевченка порівнювано з Хом’яковим, Пушкіним, Шиллером, Гюго, Словацьким (у давнішій статті - з Петефі), а також монографії Н. Слухай (Молотаєвої) (етноміфологічне порівняння образности Лермонтова й Шевченка) і Ю. Барабаша (порівняльно-типологічні студії Гоголя і Шевченка). Відтак назріла потреба створити узагальнене дослідження, у якому було б підсумовано здобутки порівняльного шевченкознавства в осмисленні контактно-генетичних зв’язків поета з польськими і російськими романтиками, типологічних збіжностей між їхньою творчістю, критично перевірено попередні напрацювання, враховано набутки новітнього шевченкознавства, міцкевичезнавства, словацькознавства, пушкіно- знавства тощо і на цій основі по-новому висвітлено творче обличчя Шевченка на тлі співвідносних з ним митців слова.
Пропонована монографія - перше у світовій компаративістиці синтетичне порівняльне дослідження чільних представників трьох на­ціональних літератур - української (Шевченко), польської (Міцкевич) і російської (Пушкін), а також інших естетично близьких письменників (Словацький, Красінський, Лермонтов) у зв’язках і співвідношеннях.

У чому проблема і суть пропонованого порівняння? Компаративістичний підхід дає змогу, з одного боку, вловити і зрозуміти загальні закономірності розвитку національних літератур і світової літератури, авторських філософських, ідеологічних та естетичних шукань, а з іншого - самобутність національних літератур і творчих індивідуальностей. По-справжньому осягнути особливості й неповторну суть письменницьких постатей і вписати їх у світовий літературний розвиток можна лише в порівнянні з іншими. Тло допомагає краще збагнути Шевченка, а також, навзаєм, Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Красінського і Лермонтова, які складають порівняльний ряд цієї монографії. З огляду на конкретно-історичний та історико-літературний контекст, контактно-генетичні зв’язки й типологічні співвідношення, це є найоптимальніший компаративістичний ряд, у який можна поставити Шевченка-поета. Важливо й те, що Міцкевич, Пушкін і Шевченко вважаються не тільки чільними поетами своїх новочасних національних літератур, а й їхніми основоположниками.
Основна проблема, осмислювана в монографії, - як співвідносяться світоглядні та художні шукання і творча індивідуальність Шевченка, а також сучасний стан шевченкознавства з найпомітнішими польськими і російськими романтиками та найновішими дослідженнями їхньої творчости.
У монографії я не дотримуюсь послідовно жодної модної літературознавчої теорії та методології, а лише використовую їхні певні здобутки (підходи, засоби, поняття, терміни тощо), які надаються до виконання поставленого в роботі завдання. Так, послуговуюсь доречними в ході свого дослідження окремими положеннями теорії тексту Ю. Лотмана, теорії інтертекстуальности, висунутої Ю. Крістевою і розвинутої у працях Р. Барта, У. Бройха, М. Пфістера, запропо­нованою Ж. Женеттом п’ятичленною класифікацією різних типів взаємодії текстів, але утримуюсь од формалістичних крайнощів, пов’язаних з децентруванням суб’єкта” (Ж. Дерріда), цілковитим знеособленням тексту, усуненням з нього суб’єктивности автора та розчиненням її у текстах-свідомостях, із проголошеною Р. Бартом смертю автора” (тобто письменника), а також смертю” індивіду­ального тексту, розкладеного у процесі наукового аналізу на явні чи неявні цитати, і, внаслідок цього, зведенням літератури до функціонування безкінечно пов’язаних між собою безособових текстів[2]. Навпаки, у пропонованій монографії особистість і творча індивідуальність письменника - на чільному місці як активна креативна сила, що породжує текст, надає йому неповторности й містить ключ до її розгадки. Своєю чергою, твір - це незамінне джерело для зрозуміння особистости митця. Таким чином, текст пояснюється через автора, автор - через створений ним текст. При цьому в центрі дослідницької уваги - письменники як особистості й творчі індивідуальності. Особливим завданням пропонованої монографії є показати Шевченка, зазвичай забронзованого”, як творчу особистість з людським обличчям. Яка реальна доля реальної авторської особистости криється за міфотворчістю і міфологізацією Шевченка й Пушкіна, трьох пророків”? - ось наскрізна проблема, яку намагаюсь з’ясувати.
Підпомогою в цьому слугує звернення до досвіду психоаналізу 3. Фройда, теорії архетипів К.-Г. Юнга. Спираюсь також на трактування міфу, архаїчної та історичної свідомости у працях О. Потебні, Дж. Кемпбела, М. Еліяде, Я. Голосовкера, Є. Мелетинського, на архетипний аналіз і теорію міфів Н. Фрая. Виходячи з його розуміння літератури як переміщеної міфології, а письменника - як маніпулятора архетипами і репродуцента міфів, не відкидаю, однак, і уявлення про літературний твір як міметичне (правдоподібне) освоєння реальної дійсности, конкретно- історичного континууму. Мій літературознавчий досвід переконує, що саме такий об’ємний погляд на літературу - і як на міфотворчість, і як на мімесис (наслідування життєвих форм) - здатен найбільш повно, всебічно і комплексно розкрити феномен художнього тексту. В осмисленні філософсько-екзистенційних та філософсько- історичних проблем у пригоді стає ірраціоналістична, передовсім релігійно- філософська, думка, христологічна інтерпретація (О. Шпенглер, Л. Шестов, М. Бердяєв, П. Тейяр де Шарден, В. Мессорі), досвід позарелігійного екзистен- ціялізму (А. Камю), раціоналістична філософія (А. Ґжегорчик, сучасний продовжувач традицій Львівсько-варшавської філософської школи), етнолінгвістика (Т. Гамкре- лідзе, А. Вежбіцька), історія міфологічних уявлень [О. Афанасьєв, О. Веселовський, О. Сонні, Е.-Б. Тайлор, Г. Булашев, митрополит Іларіон (І. Огієнко), В. Топоров,
В. В. Іванов, В. Карєв, В. Горан] та історіософської думки (В. Сиров).
Серед полів інтертекстуальних відношень розрізняють 1) відношення тексту до одного конкретного передтексту (в тому числі того самого автора) або, як це зазвичай буває, до певного домінантного передтексту та кількох супровідних передтекстів і 2) відношення тексту до системи (до мовного коду, типу дискурсу, поетики - стилю, жанру тощо, до архетипів і міфів)[3]. У монографії простежуються обидва поля відношень. Загалом же завдання роботи - не тільки виявити інтертекстуальні зв ’язки Шевченкової поезії з творами зазначених письменників, а й простежити типологічні подібності між текстами, творчим мисленням Шевченка та порівнюваних авторів і на цьому тлі з’ясувати його літературну самобутність, а також своєрідність інших майстрів слова. Зрештою, текстуальні типологічні збіжності можна трактувати як вияв поля інтертекстуального відношення твору чи його елементів до певної системи.
Що сьогодні означає глибше збагнути Шевченка? На мою думку, при дослід­женні його феномена - підніматися від національних і соціяльних вимірів до універсальних, екзистенційних, трансцендентних. Це відповідає, до певної міри, духові раціонального філософування, згідно з яким екзистенціальну експресію індивіда повинна випереджувати якомога більш наукова рефлексія над становищем людини”, пізнання якого є основним елементом світогляду”[4]. Відтак головна мета моєї роботи - з’ясувати і висвітлити Шевченкові рефлексії над соціяльним, національним та універсальним становищем людини й індивідуальний екзистенційний досвід поета на окресленому письменницькому тлі. Сучасна раціоналістична філософія наступним чином пояснює поняття екзистенційного досвіду та вмотивовує конечність апеляції до нього філософа як носія індивідуаль­ного способу переживання світу”:
Найбільш особистісне пізнання формується під впливом власних захоплень, радощів, страждань і трагедій, які пережила дана особа. До особистого знання належить відчутий індивідуумом тягар життя, боротьба зі слабкостями, з хворобою, його страх перед смертю, страх за найближчих, моменти позбавлення страху, розуміння необхідності самопримусу й зусилля, які він пережив у своєму діянні. Цей суттєвий для людського існування індивідуальний досвід, що стабілізує або підриває буття людини, її безпеку або інші основні якості буття, називають також ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНИМ. Звідси випливає те, що філософ, який прагне передати читачам свою філософську антропологію, мусить переказати їм щось із свого індивідуального екзистенціального досвіду. Філософський світогляд особи є синтезом цілого її життя і в тому числі часто - виняткового досвіду. Саме на цей досвід найбільшою мірою спираються оцінні судження, які містяться у світогляді, тобто філософська аксіологія автора”[5].
Ясна річ, сказане ще більшою мірою стосується до письменників, які виявляють схильність до художнього філософування. Екзистенційний досвід талановитого поета складає серцевину його творчости і, завдяки безпосередньому, чуттєвому і доступнішому, ніж у фахових філософів, вираженню, цей досвід особливо важливий і цінний для багатьох поколінь реципієнтів.
У своїх методологічних засадах я не обмежуюся лише набутками раціона­лістичної філософії, а спираюся також на релігійно-філософські шукання XX ст., які визнають цінність ірраціоналізму і конституюють право митця й дослідника занурюватися у сферу трансцендентного[6]. Ще десять років тому Г. Грабович слушно зазначив:
Поезія Шевченка є велика передусім тим, що вона висловлює універсальні і трансцендентні цінності. Спроби <...> бачити Шевченка у політичному вимірі, через призмат його суспільної функції, не є позбавлені сенсу <•••>, але це не суть його творчости, і не суть його величі. Ставлення Шевченка у ці категорії каже багато більше про стан українського політичного життя, його об’єктивної слабости - тоді як і тепер, - ніж воно нам каже про самого Шевченка”[7].
Зв’язок з трансцендентним (надчуттєвим, потойбічним, співвіднесеним з найвищим сакральним об’єктом) полягає в Шевченковій поезії, за моїм спостереженням, у вираженні архетипів міфологічного мислення, метафізичної генези добра і зла в людському житті, зумовлення людської долі метафізичними чинниками й, нарешті, у діялозі поета з Богом, з власною долею, що реалізується в соціяльному світі, але насправді має, на моє переконання, позасоціяльне, метафізичне походження. Поет прагнув продіставатися у трансцендентальне - приховану частину буття людської і власної душі. Саме передовсім у таких аспектах і розглянуто нижче світоглядні шукання Шевченка-поета в типологічному контексті польського (Міцкевич, Словацький, Красінський) і російського (Пушкін, Лермонтов) романтизму.
Розвиток світської науки призвів до ігнорування ідеї долі як містичної, позаяк вона розходиться з панівним у науковому пізнанні принципом причиново-наслідкових зв’язків. Однобічність цього процесу збагнув іще О. Шпенглер, який обгрунтував протилежність ідеї долі та принципу каузальности”. Протиставляючи реабілітовану ним ідею долі” як первинну і принцип каузальности” як вторинний, філософ пояснював:
Мы имеем сначала идею судьбы и лишь потом, в пику ей, рождённый из страха как попытка бодрствования заклясть, одолеть неминуемый конец, неминуемую смерть в пределах чувственного мира - принцип каузальности, которым страх жизни силится защитить себя от судьбы, закладывая вопреки ей основы другого мира. <...> морфологическим элементом каузального оказывается принцип, элементом же судь­бы - идея, которая не поддаётся ‘познанию’, описанию, определению, а лишь чувство­ванию и внутреннему переживанию, которую либо совсем не понимают, либо вообще считают за нечто достоверное, как это делает человек ранней эпохи, а среди поздних все действительно значительные люди: верующий, любящий, художник, поэт”[8].
Відтак, важливо, що ірраціоналістична філософська традиція визнає наявність і непізнаваність таємничої проблеми долі як проблеми існування душі і як проблеми історії (інакше кажучи, людського буття), обумовленої доленосними, а не каузальними чинниками. Це дає мені опору в незвичному виборі предметом дослідження топосу й дискурсу долі у творчості зазначених письменників (але не самої ідеї долі як такої, в засаді непізнаванної).
Кожна наукова робота являє собою діялог з певним колом попередників. Це дослідження вперше в українському літературознавстві веде широкий діялог переважно з:
1) сучасним шевченкознавством - 1990-2001 рр., частково 1980-х рр. (Ю. Барабаш, Т. Бовсунівська, Л. Большаков, М. Бондар, В. Бородін, Г. Грабович, О. Гриценко, І. Гузар, Н. Демчук, І. Денисюк, І. Дзюба, В. Домашовець, Ю. Дядищева-Росовецька, М. Жулинський, П. Жур, О. Забужко, В. Звиняцковський, Ю. Івакін, Г. Іглінський, Я. Ісаєвич, Г. Клочек, М. Кодак, С. Козак, А. Макаров,
Т. Мейзерська, Ярослав Мельник, Н. Михайловеька, В. Мовчанюк, В. Мокрий, Д. Наливайко, О. Нахлік, В. Пахаренко, Л. Плющ, Є. Прісовський, Е. Пшеходзький, Б. Рубчак, Л. Рудницький, Н. Слухай (Мологаєва), В. Смілянська, Дж. Фізер, Н. Чамата, М. Шах-Майстренко, Ю. Шевельов, В. Шевчук, Г. Штонь, В. Яцюк та ін.);
2) у тоталітарну добу забороненим чи навіть репресованим або тоді-таки звичайно ігнорованим шевченкознавством (С. Балей, В. Барка, Ю. Бойко-Блохин, Я. Гординський, Д. Донцов, М. Драгоманов, М. Євшан, П. Зайцев, М. Зеров, О. Колесса, Ф. Колесса, О. Кониський, М.Коцюбинська, П. Куліш, Б. Лепкий, Ю. Луцький, Е. Маланюк, М. Могилянський, М. Мочульський, Б. Навроцький, О. Третяк, Д. Чижевський, В. Щурат);
3) сучасними дослідженнями творчости Міцкевича, Словацького та Красін- ського - переважно польськими, а також інонаціональними (Б. Адамкович- Іглінська, М. Беньчик, К. Білінський, Д. Бовуа, А. Васько, А. Вітковська, А. Ґживна-Вілечек, Д. Данек, С. Дзедзиць, Б. Допарт, Ж.-Ш. Жіль-Маїзані, М. Жмігродзька, М. Зелінська, А. Зьолович, М. Калиновська, Е. Касперський,
А. Ковальчикова, А. Кубале, И. Кулаковська, Я. Лавський, Я. Ліщина, Я. Лукасевич, Я. Лясецька-Зеляк, З. Майхровський, К. Маковський, С. Маков- ський, Я. Маркс, М. Масловський, М. Мацеєвський, З. Медзінський, Ч. Мілош, Е. Мірковська, З. Мітосек, Б. Муха, Л. Наварецька, А. Новак, В. Овчарський, М. Пєхота, М. Півінська, М. П’ясецька, Я.-М. Римкевич, К. Рутковський, Я. Ручковський, Ч. Сакакура-Окубо, Д. Северин, М. Слівінський, Є. Стар- навський, З. Судольський, Ґ. Томашевська, Я. Томковський, Б. Урбанковський,
A. Фаб’яновський, М. Цесля-Коритовська, Я. Цеханович, М. Шаргот, В. Штурц, К. Щука, Е. Юзонь, М. Яньон);
4) російським, українським та почасти західним пушкінознавством 1990-2001 рр. (Л. Аллен, В. Анікін, О. Архангельський, Г. Ахінгер, В. Баєвський, І. Балашова, Ю. Бердичевський, Д. Буркгарт, А. Вачева, В. Воропаєв, Б. Гаспаров, Б. Горзєв, М. Ґрінліф, Р. Данилевський, П. Дебрецені, Л. Димитров, К. Емерсон, Є. Еткінд, У Єкуч, О. Іваницький, В. Касаткіна, С. Кибальник, Н. Клименюк, А. Криницин, Н. Лебеденко, Г. Лесскіс, О. Липатов, Е. Лоунсбері, О. Махов, І. Мойсеїв, В. Непом­нящий, М. Новикова, Е. Петрова, І. Пильщиков, О. Проскурін, С. Семенова,
С. Сисоєв, В. Сквозников, О. Смирнов, Т. Соколова, І. Сурат, Н. Тархова, В. Топо­ров, Є. Трофимов, В. Турбін, О. Федотов, О. Формозов, В. Хализєв, М. Шапір, Г. Штонь), а частково й російським пушкінознавством 1970-1980-х рр. (А. Анікін,
Н. Ейдельман, М. Епштейн, В. Коровін, Є. Купреянова, Ю. Лотман, Л. Сидяков, М. Фрідман, Л. Черейський);
5) російським релігійно-філософським пушкінознавством - дореволюційним та еміграційним; іншим еміграційним пушкінознавством (М. Бердяєв, Б. Вишеславцев, М. Гершензон, В. І. Іванов, І. О. Ільїн, Д. Мережковський, В. Розанов, В. Соловйов, Г. Федотов, С. Франк, В. Ходасевич, М. Цвєтаєва, Л. Шестов, Р. Якобсон).
Принагідно автор звертається й до інших вартісних праць про творчість досліджуваних письменників (роботи І. Франка, Х. Ящуржинського, М. Здзеховського, Б. і Л. Модзалевських, В. Вересаєва, П. Губера, О. Дорошкевича, Є. Рихліка, М. Цявловського, Д. Благого, С. Веселовського, М. Нечкіної, М. Шагінян, З. Немоєв- ської-Грущинської, Ю. Кляйнера, Г. Биховського, В. Вайнтрауба, М. Чапської, Ю. Івакіна,
B. Починайла, Р. Струка, Р. Радишевського та ін.), а також до мемуарної літератури.
При цьому виконана порівняльно-літературознавча студія лежить як у руслі оновленого шевченкознавства, так і в річищі нинішнього відродження власне української полоністики та русистики.
Широке залучення передусім найновіших досліджень творчости Шевченка, Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Красінського слугує другій меті монографії - порівняти сучасні наукові підходи українських, польських, російських, а по можливості, і західних літературознавців до інтерпретації названих письменників.
Майже до кінця 1970-х рр. поетичний світ Шевченка функціонував у літературознавчій рецепції на досить поверхневому рівні (і в Радянській Україні, і в діяспорі). Лише з появою фундаментальних новаторських праць Г. Грабовича, Л. Плюща, Б. Рубчака, а згодом О. Забужко і Т. Мейзерської стався кардинальний злам у шевченкознавстві - поворот його до осягнення глибинних міфологічних структур та філософсько-екзистенційної проблематики[9]. Без урахування здобутків і досвіду названих шевченкознавців стали неможливими подальші інтерпретації Шевченкової творчости (утім, ця зміна торкнулася лише елітарних кіл, у масовій свідомості Шевченко далі функціонує як традиційний Кобзар). Саме завдяки згаданим дослідникам сучасне шевченкознавство може вести взаємозрозумілий і рівноправний діялог із сучасним пушкінознавством, міцкевичезнавством, словацькознавством, а в окремих аспектах і випереджати їх.
Кожен із застосованих до інтерпретації Шевченкової поезії найцікавіших дослідницьких підходів - з погляду міфології (Г. Грабович, О. Забужко, Т. Мейзерська), в аспектах шаманізму, теодицеї, філософії індетермінізму” та філософії-як-путі ” (Л. Плющ), крізь призму романтичної та построман- тичної іронії (Б. Рубчак) - приніс свої плідні результати, розкривши її певні грані. І хоча кожен з названих інтерпретаторів кидає світло лише на якусь грань (або кілька граней) Шевченкового феномена, проте в сукупності їхні концептуальні прочитання дають досить об’ємне уявлення про художні та світоглядні шукання поета, пропонують їх нове розуміння і відкривають нові інтерпретаційні можливості. Особливо актуальними є спроби знайти місткі формули (моделі, базові коди), які відбивали б письменницький феномен у всій його нескупюрованій текстуальній повноті, але також у єдності творчої індивідуальности й людської особистости, у їхніх крайніх, суперечливих і епатажних психологічних та світоглядних виявах (праці Г. Грабовича і Л. Плюща про Шевченка, Б. Гаспарова про Пушкіна). У цьому напрямку авангард шевченкознавства й авангард пушкінознавства нині рухаються паралельно. Сьогодні прийшло усвідомлення, що не слід оминати й згладжувати письменницьких суперечностей, а навпаки, з’ясовувати й висвітлювати їх, адже в них криється джерело притягальної сили й живучости творчих індивідуальностей як особистостей і як текстів.
Сучасне шевченкознавство поділилося на дві гілки. Одну складають чисто наукові дослідження, метою яких є об’єктивне вивчення життя і творчости поета крізь призму певних теоретико-літературознавчих категорій і понять - художнього образу, жанру, стилю, сюжету, композиції, ритмомелодики тощо (праці М. Бондаря,
В. Бородіна, М. Кодака, В. Смілянської, Н. Чамати, М. Шах-Майстренко та ін.). Друга - це, сказати б, світоглядне (переважно христологічне) шевченкознавство - широкий філософський, ідеологічний, морально-етичний, естетичний діялог з поетом з погляду сучасних світоглядних шукань, часто суб’єктивних уявлень самого дослідника, це не тільки суто наукові студії, а й філософська, ідеологічно акцентована й актуалізована рецепція Шевченкового доробку, яка тягне за собою диференційований, нерідко дискусійний підхід до поетового дискурсу (Ю. Барабаш,
О. Забужко, В. Звиняцковський, Ярослав Мельник, В. Пахаренко, Л. Плющ, Г. Штонь та ін.). У пропонованій монографії застосовано обидва підходи до осмислення творчої спадщини досліджуваних письменників. Перефразовуючи відоме гасло популярного часопису, можу сказати, що я керувався девізом: Від осмислення тексту - до осмислення буття”.
Сучасний раціоналізм розглядає філософію як таку, що має характер індивідуальний і субсидіярний (тобто допоміжний, який не позбавляє творчої ініціятиви та не звільняє від індивідуальних зусиль). Відповідно світогляд, викладений у тій чи тій формі, у тому числі художній, - це не що інше, як пропозиція визнати окреслені цінності”:
Філософський світогляд можна пропонувати як розумовий шлях через показ власних пізнавальних переживань автора, які стають для слухача певною можливістю формування власного пізнання.
Філософія даного автора для читачів його творів є, таким чином, його пропозицією способу сприймання оточуючої дійсності і - особливо у своїй аксіологічній частині - пропозицією способу оцінки явищ і дій”[10].
Виходячи з такого розуміння, можна сказати, що творчість навіть найавтори­тетнішого письменника з вираженими в ній світоглядними орієнтирами - це не догма”, не керівництво до дії”, не блага вість” і не заповіт”, а індивідуальна пропозиція, у діялозі з якою реципієнт може виробити власну систему поглядів на довколишній світ. Такий підхід обгрунтовує правомірність широкого, в тому числі дискусійного, діялогу дослідника чи й просто читача з письменником задля вироблення власних переконань та оцінок і вказує на те, що актуальна цінність літературної спадщини визначається для тих, хто її сприймає, тим, наскільки вона надається для діялогу з їхньою сучасністю, наскільки авторський досвід може знадобитися читацькому. У цьому діялозі дослідник, якщо він справжній науковець, має зайняти сильну позицію стосовно до осмислюваного художнього тексту, а не йти заворожено за письменником.
Либонь, уже півтора століття на догоду культивованим ідеологіям та модним науковим віянням з Шевченкових текстів силкуються видобути більше, ніж вони можуть дати, або втиснути їх у певне прокрустове ложе. Це робили радянські літературознавці, як звикле, підтягуючи поета до революціонера-демократа, матеріяліста, атеїста, провісника соціялізму, реаліста, це чинили також їхні опоненти в Західній Україні до 1939 р. та на еміграції, творячи з нього народницько- християнську ікону, не уникають цього й сьогоднішні міфологи, часом вкладаючи в поетичний світ Шевченка найдивоглядніші міфологічні конструкції. Це все явища одного порядку: втиснення у Шевченкову поезію невластивих їй схем, уявлень, оцінок. За таких умов виникає насущна потреба з’ясувати і висвітлити зрозумілою мовою реального Шевченка.
І. РЕВОЛЮЦІОНІЗМ і/чи КОНСЕРВАТИЗМ? ІМПЕРІЯ і/чи СВОБОДА?
Християнство, як відомо, історично виникло з дилеми, перед якою постав народ Юдеї, поневоленої Римською імперією: або прагнути до національного визволення, або дбати про чистоту власної душі й індивідуальне спасіння у Богові. Звідси було запропоновано дві відповіді на виклик епохи: збройне повстання, на якому переважно наполягали прихильники ортодоксального юдаїзму, особливо зелоти і сикарії (кинджальники), учасники вкрай радикального руху, що виступали за непримиренну боротьбу з Римом та власною продажницькою знаттю[11], і непротивлення злу насильством, внутрішнє, духове самовдосконалення, любов до ближнього, турботу не так про земні втіхи, як про індивідуальне спасіння душі в Богові, що їх проповідував Ісус Христос. Властиво, другий шлях означав боротьбу за визволення з-під будь- якого національного й соціяльного гноблення ненасильницькими засобами - через поширення й утвердження в ойкумені сакрально-гуманістичних доброчесностей, загальнолюдської моралі (і при цьому відкривав індивідуальну трансцендентну перспективу). Врешті-решт, він і виявився ефективнішим, надійнішим і визначальнішим, бо людяність соціяльних і національних відносин та міжособистісних стосунків прямо пропорційна поширенню в усьому суспільстві християнського гуманізму.
Подібну дилему християнська цивілізація вирішувала в усій своїй подальшій історії, аж до нинішніх днів. Особливо актуальним це питання постало в ХІХ- XX ст. ст. - епосі гострих національно- і соціяльно-визвольних змагань, коли воно заторкнуло й буддистську свідомість, давши на її грунті теорію гандизму - нена­сильницької боротьби за національне визволення. Між крайніми тенденціями - ідеєю збройної революції та ідеєю мирних засобів боротьби за національну незалежність і суспільний поступ - був широкий спектр різних підходів та орієнтацій.
Навколо цієї проблеми оберталася історіософська думка романтиків, яких спонукувала на це сама революційна атмосфера тогочасної Європи, насущні потреби національно- та соціяльно-визвольної боротьби, християнська свідомість. На континенті, збуреному Великою французькою революцією, постало питання про шляхи й засоби суспільного прогресу, визвольних змагань, а властиво, проблема революції. У польських, російських та українських романтиків спостерігаються багато в чому подібні, та рівночасно й відмінні погляди на методи боротьби проти національного й соціяльного поневолення, царської деспотії, на ідею революції. Типологія в цій площині виглядає наступним чином.
Міцкевич: релігійний революціонер, консервативний демократ
Міцкевич (як і Словацький) послідовно обстоював революційну ідеологію на християнській, як йому уявлялося, основі, виступав містичним пророком грядущої національної революції.
Для Міцкевича революція - це щось стихійне, свого роду ірраціональна експресія душі народу, його прагнень і почуттів. Революційна настроєність письменника деколи вступала в суперечність із його християнською свідомістю - звідси богоборчі мотиви. Так, герой ІІІ частини «02Іад6'№» Конрад, з яким автор частково ототожнює себе, у стані, подібному до гіпнозу, співає пройняту вампіризмом поганську пісню, яка закликає до боротьби в ім’я помсти:
Piesn ma by la juz w grobie, juz chlodna, - Krew poczula - spod ziemi wygl^da - I jak upior powstaje krwi glodna:
I krwi z^da, krwi z^da, krwi z^da.
Tak! zemsta, zemsta, zemsta na wroga,
Z Bogiem i chocby mimo Boga!
[sc. I, w. 463-468][12]
Назагал же Міцкевич і як поет, і як публіцист уже в 1830-х рр. намагався поєднати ідею політичної революції з християнством, що засадничо, з погляду християнської догматики, видається неможливим і немислимим (християнське вчення якраз і зародилося як альтернатива у відповідь на революційні настрої у Юдеї; не кажучи вже про його ненасильницький характер, воно в принципі орієнтує людину не на суспільні перетворення, а на духове самовдосконалення, спасіння у Богові). Деякі романтики усвідомлювали цю несумісність між християнською мораллю і бойовим запалом, наприклад, Рилєєв у вірші «<Ты посетить, мой друг, желала>» (1824) (Не христианин и не раб, / Прощать обид я не умею. / <...> Отрадна мне одна война, / Одни тревоги боевые”), та далеко не всі вони так думали. Протиприродне поєднання революціонізму й християнства ставало цілком можливим у романтичному політичному мисленні, яке, за характеристикою А. Вітковської, сполучало також національну свободу з універсалізмом, польський месіянізм зі спасінням світу і вибирало народ на противагу мудрагелям, інстинкт на противагу розумові, почуття на противагу обрахункам, а понад усе - чин на противагу кабінетному політикуванню[13]. Міцкевич, відзначив В. Вайнтрауб, дуже сильно відчував дві справи: що політика повинна бути християнська і що належить при кожній нагоді хапатись за зброю проти держав, які поділили між собою Польщу”[14]. Ясна річ, одне суперечило другому: утвердити християнські ідеали в політичному житті поет прагнув нехристиянськими засобами. Польська дослідниця не втрималася від зауваження про те, що в закінченні вірша «Reduta Ordona» (1832), присвяченого польському повстанню 1830-1831 рр., звучить зовсім не євангельський тон помсти ‘на ворога’” (Bo dzielo zniszczenia / W dobrej sprawie jest swi^te, jak dzielo tworzenia; / Bog wyrzekl slowo stan siq