ВОЛКОВЕЦЬКА Наталія Володимирівна. ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ В АНГЛОМОВНІЙ ТА УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Краткое описание

ВОЛКОВЕЦЬКА Наталія Володимирівна. Назва дисертаційної роботи: "ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ В АНГЛОМОВНІЙ ТА УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА»
На правах рукопису
ВОЛКОВЕЦЬКА НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА
УДК 821.111+821.161.2:159.923.2“ХХ”
ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ В АНГЛОМОВНІЙ
ТА УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ
10.01.05 – порівняльне літературознавство
Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Науковий керівник:
кандидат філологічних наук,
доцент
Коршунова Світлана Іванівна
Івано-Франківськ
2015
2
ЗМІСТ
Вступ ............................................................................................................................ 4
Розділ 1. Загальнотеоретичний та літературознавчий аспекти проблеми
самоідентифікації………………………………………………………………… 14
1.1. Самоідентифікація й ідентичність: проблеми інтерпретацій і
термінології................................................................................................................ 14
1.1.1. Історіографія теорії ідентичності .................................................. 14
1.1.2. Питання самоідентифікації в період глобалізаційних змін ....... 25
1.2. Культурно-історична складова проблеми самоідентифікації ...................... 32
1.2.1. Історична й національна пам’ять як константа формування
ідентичності української нації ................................................................ 32
1.2.2. Архетипи і проблема самоідентифікації ...................................... 38
1.3. Проблема української самоідентифікації у світлі компаративних
рефлексій і методологій ........................................................................................... 42
Висновки до першого розділу ................................................................................ 48
Розділ 2. Проблема минулого у творах англомовних та українських
письменників .......................................................................................................... 50
2.1 Збереження пам’яті про минуле як необхідна умова самоідентифікації
людини в сучасному світі в досліджуваних романах................................... 50
2.2 Діалог минулого і сучасного в романах О. Забужко “Музей покинутих
секретів”, М. Левицької “Історія тракторів по-українськи” і Дж. Фоера
“Все освітлено” ................................................................................................ 64
2.3 Модифікація української ментальності як результат кризи ідентичності в
романах О. Забужко “Музей покинутих секретів”, М. Левицької “Коротка
історія тракторів по-українськи” і Дж. Фоера “Все освітлено” ................. 87
Висновки до другого розділу ................................................................................. 98
Розділ 3. Архетипи як поклик із глибин минулого для детермінації
сучасного в романах О. Забужко, І. Роздобудько, Дж. Фоера й
М. Левицької ........................................................................................................ 101
3.1 Архетип землі як константа української ідентичності в структурі
українських та англомовних романів .......................................................... 101
3
3.2 Архетип жінки – Мадонни і Блудниці – в досліджуваних творах:
порівняльно-типологічний підхід.................................................................. 114
3.3 Архетип Самості як проекція ідентичності героїв: типологія художнього
мислення українських та англомовних письменників ............................... 133
Висновки до третього розділу ............................................................................... 145
Розділ 4. Художнє втілення проблеми самореалізації в досліджуваній
англомовній та українській прозі ..................................................................... 149
4.1. Образ “успішної людини” як оцінний критерій самоздійснення героя в
українських та британських романах........................................................... 149
4.2. Українська ідентичність в рецепції М. Левицької і Дж. Фоера ................. 170
Висновки до четвертого розділу ........................................................................... 184
Висновки ................................................................................................................ 188
Список використаних джерел............................................................................ 196
4
ВСТУП
Художня словесність початку ХХІ століття ознаменована актуалізацією
авторських рефлексій над проблемами сучасного суспільства, спричиненими
його ціннісною, цивілізаційною, культурною й національною реорієнтацією, що
пов’язана насамперед з особистісним самовизначенням людини в глобальному
світі.
Питання особистісної і національної самоідентифікації у ХХІ столітті
постає гостро, адже в глобалізованому суспільстві кожен опиняється перед
вибором: слідувати взірцям та ідеалам, продукованим маскультурою, які
спрощують інтеграцію у глобальну спільноту, але часом мають своїм
результатом культурно-національне знеособлення особистості, чи приймати за
орієнтир культуру і цінності попередніх поколінь, що зберігатимуть
національні, етнічні, традиційні особливості та межі.
Суспільство, що живе в епоху криз, чи то економічної, чи політичної, чи
екологічної, сьогодні робить й саму людину їхньою заручницею. Однак
найгострішою для людини, на нашу думку, є “криза ідентичності” (Е. Еріксон),
у якій вона не може зрозуміти та осмислити саму себе. Російський дослідник
Г. Тульчинський так описує сьогоднішню ситуацію: “Сучасна людина
знаходить деталі свого образу, знайомі властивості, зв’язки, структури, але
тільки не саму себе. Рухається в напрямку до себе, але ніколи не досягає себе
<…> Це деперсоналізація, знікчемнення “Я” переходить у знікчемнення і
розпилення реальності” [220, 383]. Така віртуально-фіктивна реальність не
спроможна забезпечити зв’язок часів, стійкі особистісні відносини, а тому
створює сприятливий ґрунт для розриву духовних, моральних ідентифікаційних
схем генерацій. Прагнучи відповідати вимогам сучасного світу, людина
опиняється у своєрідній пастці тенет глобальної однорідності, перетворюючись
із суб’єкта на об’єкт соціального впливу. Як результат такої гомогенізації і
стандартизації та відмови від традиційних принципів та установок формується
5
тип людини, що здатна дотримуватися лише загальних моделей поведінки й
способу життя, які їй пропонують іззовні. А уніфіковані та однотипні люди
легше піддаються маніпуляції й впливу, тому важчою для них буде можливість
самоідентифікації.
Проблема національної ідентичності для української нації була актуальною
завжди. Як зазначає літературознавець С. Андрусів, існування українства
протягом століть було життям “на межі смерті”, “безнастанною турботою про
збереження національної самототожності” [2, 8]. Тому ця проблема знаходила
своє відображення на різних культурно-історичних етапах у творах і
теоретичних працях письменників, філософів, істориків, літературознавців:
М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, І. Франка, М. Грушевського,
Лесі Українки, В. Стефаника, Д. Чижевського, Ю. Липи, Є. Маланюка,
Л. Костенко, В. Симоненка, В. Стуса, М. Поповича та інших. Значний інтерес у
науковців викликала вона в першому десятилітті ХХІ століття, про що свідчить
поява низки літературознавчих розвідок С. Андрусів, І. Дзюби,
М. Жулинського, О. Забужко, П. Іванишина, Ю. Мариненка, Н. Мафтин,
В. Моренця, О. Пахльовської, Я. Поліщука, Л. Сеника, Н. Шумило та інших.
Зацікавлення питаннями ідентичності диктується новими історичними
умовами, у яких особистісне і національне самовизначення кожного українця
стало необхідністю, набувши загальнонаціонального масштабу і всесвітнього
розголосу, особливо внаслідок останніх подій в Україні (Революція гідності
2013-2014 рр., військові дії на сході країни). Паралельно зі зростанням уваги
світової спільноти до українців цей історичний етап відзначається також
розвінчанням нав’язаних стереотипів, на основі яких зазвичай формувалося
уявлення про українську націю у представників інших національностей.
Сучасна ситуація характеризується ще й тим, що ця проблема актуалізується в
умовах, які пов’язані з викликами глобалізаційних процесів, до яких
долучається й Україна, водночас долаючи наслідки свого історичного
минулого. Тому необхідність національно-екзистенційного самовизначення
українців у період глобалізації, що, на думку М. Жулинського, стане
6
“культурно-духовним імунітетом перед загрозою космополітичної ерозії” [85,
11], є беззаперечною.
Прикметно, що спроби концептуалізувати й тематизувати проблему
української самоідентифікації на початку нового тисячоліття простежуємо в
письменників, що належать до різних національних літератур та культурноцивілізаційних систем (української, британської, американської). Це, вважаємо,
зумовлено загальносвітовою актуальністю питання ідентичності, що шукає
своїх вирішень у контексті міжкультурних взаємин. Вивчення цієї проблеми
вимагає комплексного дослідження та ґрунтовного теоретичного осмислення,
зважаючи на її інтердисциплінарний характер та унікальність, що визначається
специфікою національно-культурного контексту, у якому вона реалізується.
Проблема ідентичності у своїй основі – глибоко діалогічна, тому виявляє себе
через бінарні опозиції “Я – Ти”, “своє – чуже”. Зважаючи на це, дослідникові
доцільно звертатися саме до компаративних студій, які оперують широким
методологічним інструментарієм, що забезпечить адекватне дослідження цієї
проблеми в літературному дискурсі.
Питання української самоідентифікації, настільки географічно поширене в
новітній світовій літературі, ще не було предметом дослідження саме в площині
компаративістики. На нашу думку, визначені для порівняння романи
О. Забужко, І. Роздобудько, М. Левицької і Дж. Фоера висвітлюють цю
проблему на тлі глобалізаційних проблем початку ХХІ століття з урахуванням
культурно-історичних умов становлення української нації. Вважаємо, що
порівняльно-типологічне дослідження обраних нами романів на ідейнотематичному і поетикальному рівнях сприятиме вивченню українського
контексту в сучасному світовому мультикультурному просторі та актуалізації
рецептивних процесів української та англомовної літератур у системі
міжлітературних взаємин.
Вибір творів, які розглядатимемо в дисертаційному дослідженні,
обґрунтовуємо тим, що вони об’єднані спільною проблемою самоідентифікації
українців, вирішення якої як українські, так і англомовні письменники бачать у
7
відновленні справедливої історичної пам’яті та поверненні до своїх витоків як
запоруки повноцінного майбутнього. Крім того, досліджувані романи
відзначаються високою художньою цінністю, про що свідчать нагороди, інтерес
критиків і дослідників з різних країн, популярність серед читачів і наявність
численних перекладів. Скажімо, роман “Музей покинутих секретів” (2009)
О. Забужко, кандидата філософських наук, лауреата Поетичної премії Global
Commitment Foundation Департаменту культури м. Мюнхена, визнано
Найкращою книжкою 2010 року, нагороджено літературною премією
Центральної Європи “Angelus” (2013) і перекладено кількома європейськими
мовами. Роман М. Левицької “Коротка історія тракторів по-українськи” (2005)
номінувався на різні літературні премії, включаючи Man Booker Prize, здобув
досить престижні нагороди (Saga Award for Wit (2005); Orange Prize for Fiction,
shortlist (2005), Bollinger Everyman Wodehouse Prize (2005), Waverton Good Read
Award (2005/6)) і перекладений 38 мовами світу. Роман Дж. Фоера “Все
освітлено” (2002) здобув три досить престижні премії (New York Public Library
Young Lions Fiction Award (2003), Guardian First Book Award (2002), PEN/Robert
W. Bingham Prize (2004)) і став бестселером New-York Times (2002). Роман “Я
знаю, що ти знаєш, що я знаю” (2011) І. Роздобудько, неодноразової лауреатки
премії “Коронація слова” (2000; 2001; 2005), конкурсу ім. Князя Юрія
Долгорукого і відзнаки “Золотий письменник України” (2012), ще не став
об’єктом вагомих наукових досліджень чи міжнародних нагород, але,
враховуючи зацікавленість ним читачів та актуальність проблематики, до якої
звертається авторка, він, на нашу думку, заслуговує на увагу.
У дисертації взято до розгляду дослідження творчості О. Забужко: питання
ґендерного аспекту прозових і поетичних творів (В. Агеєва, Є. Баран,
Я. Голобородько, Т. Гундорова, Н. Зборовська, Л. Таран, Т. Тебешевська-Качак,
Г. Улюра, С. Філоненко); проблеми жанрової специфіки, мови, стилю,
структури прози письменниці (В. Агеєва, Н. Громова, Є. Кононенко,
Л. Масенко, С. Павличко, Я. Поліщук, Т. Тебешевська-Качак), а також
компаративні розвідки Н. Громової (у зіставленні з прозовими творами
8
Ю. Андруховича), І. Стешин (із прозою А. Картер), О. Ромазан (із поезією і
прозою С. Плат). Великий літературознавчий доробок становить романістика
І. Роздобудько: функціонально-стилістичні особливості жанрових форм
досліджують Я. Голобородько, Л. Старовойт, Є. Повєткін, К. Владимирова;
поетика, художньо-архітектонічні особливості філософсько-психологічні
аспекти прози є об’єктом літературознавчих зацікавлень А. Галича, Т. Качак.
Однак, ані “Музей покинутих секретів” О. Забужко, ані “Я знаю, що ти знаєш,
що я знаю” І. Роздобудько з точки зору суто проблеми самоідентифікації в
сучасному критичному дискурсі не розглядалися.
Коментар до творчості британської письменниці М. Левицької невеликий і
здебільшого рецензійного характеру: М. Соколянський [203], Я. Поліщук [183],
О. Михед [153]. Проте в американській періодиці знаходимо статтю
британського науковця Х. Філдінг, котра веде мову про ідентичність
британську і проблеми асиміляції в романі “Коротока історія тракторів поукраїнськи” [281], а Н. Уотсон розглядає цей роман з погляду теології [319].
Роман Дж. Фоера “Все освітлено” став предметом зацікавлень деяких
українських (О. Бежан [14], Т. Денисова [59], Т. Остапчук [170], Т. Потніцева
[184], Ю. Ткачук [215]) і зарубіжних критиків (Ф. Коладо-Родрігез [272],
М. Фоер [280], А. Гіртсма [286], І. Катчановскі [294], Л. Пропст [310],
О. Карасік [103]). Особливо цінними для нас стали роботи Т. Денисової,
Т. Потніцевої, у яких дослідниці визначають проблему особистісної та
національної самоідентифікації центральною.
Водночас вартий уваги факт, що обоє іноземних авторів так чи інакше
генетично пов’язані з Україною, адже батьки письменників емігрували за
кордон у період Другої світової війни. Це, можливо, зумовило те, що у своїх
перших творах М. Левицька та Дж. Фоер розповідають про Україну та
українців. В обох письменників спрацював генетичний код, адже романи – це
не просто спосіб відкрити не знану світом Україну, але також шлях до пізнання
себе: робота над творами зумовила їх приїзд на історичну батьківщину. Таким
чином, вважаємо, що походження письменників послужило поштовхом до
9
створення англомовних романів на українську тематику із ключовою
проблемою особистісної та національної самоідентифікації людини.
Актуальність теми дисертації обумовлена, з одного боку, усе більшою
увагою науковців різних сфер до феномену самоідентифікації, а з іншого –
браком ґрунтовних досліджень цього процесу, що виявив себе як
міждисциплінарна проблема на рубежі ХХ-ХХІ століть. Оскільки це питання в
літературознавстві все ще залишається відкритим, бачимо нагальну потребу
дослідити проблему української самоідентифікації, різноаспектно представлену
в новітній світовій літературі саме в площині компаративістики, яка дозволяє
залучати досвід різних галузей. Вважаємо, що проблему української
самоідентифікації, втілену в досліджуваних художніх творах, доцільно
розглядати в порівняльно-типологічному зіставленні, що сприятиме вивченню
українського контексту в сучасному світовому літературному процесі та
актуалізації рецептивних аспектів української та англомовної літератур на
основі міжлітературних взаємин.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконано в межах комплексної теми “Літературний
процес та творча індивідуальність письменника: компаративний аспект”, яку
розробляє кафедра світової літератури і порівняльного літературознавства
ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника”
(Державний реєстраційний номер 0112U000597). Тема дисертації затверджена
вченою радою ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя
Стефаника” (протокол № 8 від 3 жовтня 2014 року).
Мета дисертації – дослідити художнє втілення проблеми української
самоідентифікації в англомовній та українській прозі початку ХХІ століття крізь
призму порівняльно-типологічного аналізу. Досягнення мети передбачає
виконання низки завдань:
 здійснити синтез західних і вітчизняних досліджень ідентичності як
міждисциплінарної проблеми;
10
 виявити типологічні спільності в художній реалізації феномену
української самоідентифікації на тематичному, структурному,
образному рівнях аналізованих романів;
 здійснити типологічний аналіз архетипів та символічних образів, які
репрезентують українську самоідентифікацію в досліджуваних
творах;
 дослідити репрезентацію образу “українця” в оптиці імагології та
рецептивної естетики на матеріалі англомовної прози;
 вивести типологічно спільну модель художнього відтворення
процесу української самоідентифікації героїв зіставлюваних романів.
Об’єкт дослідження становлять романи українських митців художнього
слова, зокрема О. Забужко “Музей покинутих секретів” (2009) та І. Роздобудько
“Я знаю, що ти знаєш, що я знаю” (2011), британської письменниці
М. Левицької “Історія тракторів по-українськи” (2005), “Два фургони” (2007) й
американського автора Дж. Фоера “Все освітлено” (2002).
Предмет дослідження – аналогії та відмінності художнього відтворення
проблеми української самоідентифікації на ідейно-тематичному і
поетикальному рівнях досліджуваних романів.
Теоретико-методологічна основа дисертації. Дисертацію виконано на
основі теоретичних засад компаративістики, висвітлених у працях В. Будного,
Л. Грицик, Р. Гром’яка, Т. Денисової, А. Діма, Д. Дюришина, Ф. Жоста,
М. Ільницького, Е. Касперського, В. Матвіїшина, Д. Наливайка, І. Неупокоєвої,
Г. Ремака та інших. У дослідженні широко застосовуються здобутки іноземних
та вітчизняних теоретиків ідентичності: З. Баумана, Е. Вілсона, Е. Гідденса,
Н. Громакової, І. Дзюби, Е. Еріксона, М. Заковоротної, М. Козловець,
С. Кримського, Ч. Кулі, Н. Мадея, Дж. Міда, Л. Нагорної, М. Скринника,
Е. Сміта, Ч. Тейлора, З. Фройда, Е. Фромма, В. Ядова. Узято до уваги ключові
положення праць із теорії та історії літератури (М. Бахтіна, М. Жулинського,
П. Іванишина, Ю. Коваліва, Ю. Лотмана, Н. Мафтин, М. Моклиці,
О. Пахльовської, Я. Поліщука, А. Ткаченка, Н. Шумило), філософії та історії
11
(С. Кримського, Ж. Лакана, П. Нора, М. Поповича, П. Рікера, В. Солдатенка, О.
Тоффлера), культурології та етнопсихології (Л. Артюр, В. Євтуха, К. ЛевіСтроса, Ю. Липи, С. Плачинди, М. Тейлора, В. Яніва) із досліджуваної
проблематики. У процесі архетипного аналізу романів опрацьовано теоретичні
концепції Ґ. Башляра, Л. Дербеньової, Н. Зборовської, Е. Мелетинського,
А. Нямцу, С. Павличко, Я. Поліщука, О. Сліпушко, Н. Фрайя, Д. Фрезера,
К. Юнґа. Урaховано елeменти герменевтичного, рецептивного пiдходів до
інтерпретації художніх творів (Г. Гадамера, Ж. Дерріда, В. Ізера, Г. Клочека,
О. Червінської, Г. Яусса), а також концепції “відкритого твору” (У. Еко) та
“герменевтичного кола” (Г. Гадамера, Ф. Шлейєрмахера).
Методи дослідження. У дисертації використано комплексну методологію:
порівняльно-типологічний підхід, що дозволив застосувати метод типологічних
зіставлень (уможливив зіставлення досліджуваних творів у синхронічній
площині з метою виявлення подібних і відмінних тематичних, образних,
стилістичних рис); принципи культурно-історичної школи (для аналізу та
порівняння закономірностей сучасного літературного процесу та їхню
зумовленість і детермінованість суспільно-історичними обставинами);
біографічний метод (використано з метою простежити взаємозв’язок певних
біографічних моментів із світоглядною парадигмою авторів, що знайшов своє
художнє відображення в поетиці досліджуваних романів); психоаналітичний
метод (застосований у вивченні архетипів у романах, аналізі чинників
характеротворення персонажів); засади філософської антропології,
герменевтичного, рецептивного та імагологічного підходів (дали змогу
зіставити та проаналізувати подібності і відмінності авторського мислення,
створених образів та сюжетів відповідно до антропологічної теорії та
імагології, детермінувати унікальність досліджуваних романів, їхню
інтерпретацію і рецепцію). Крім того, було застосовано методи систематизації,
класифікації, аналізу та синтезу, описовий.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в постaновці і
літературознавчій рoзробці актуалізованої проблеми, яка ще не отримала свого
12
всебічного виcвітлення в сучасному вітчизняному порівняльному
літературознавстві. У дисертації вперше в компаративній площині на основі
значної кількості теоретичних і методологічних джерел досліджено проблему
української самоідентифікації у світлі глобалізаційних процесів на матеріалі
романів української, британської, американської літератур. Уперше
міждисциплінарну проблему самоідентифікації розглянуто у форматі
типологічного зіставлення поетикальних особливостей романів. Процес
української самоідентифікації героїв досліджуваних романів узагальнено в
типологічно спільній моделі, яка формується в оптиці авторської і читацької
рецепції.
Практичне значення роботи полягає в тому, що матеріали та висновки
дисертації можуть використовуватися: 1) для подальшої розробки питань
ідентичності в міждисциплінарному дискурсі; 2) для курсів світової літератури
початку ХХІ століття у вищих навчальних закладах, загальноосвітніх школах,
гімназіях, ліцеях; 3) у створенні спецкурсів з вивчення і дослідження
міжнаціональних літературних зв’язків зокрема, українських, британських,
американських, у галузі порівняльного літературознавства; 4) у викладанні
курсу “Сyчасна література крaїн, мова яких вивчaється” на факультетах
іноземних мов; 5) під час написання навчальних посібників, магістерських,
дипломних, курсових робіт.
Особистий внесок здобувача. Робота є повністю самостійним системним
та комплексним компаративним дослідженням із власним виробленим
методологічним підходом, який ураховує міждисциплінарний характер
зазначеної теми дисертації.
Апробація результатів дослідження здійснювалась у формі виступів на
наукових міжнародних (“Що водить сонце й зорні стелі”: поетика любові в
художній літературі” (Бердянськ, 2012); “Семантика мови і тексту” (ІваноФранківськ, 2012); “Польські, білоруські, російські та українські літературні
зв’язки” (Луцьк, 2013); “Скарбниця розуму: інтелектуальний дискурс
літератури” (Бердянськ, 2013); “Філологія, мистецтвознавство і культурологія:
13
тенденції розвитку” (Новосибірськ, 2013); “Актуальні проблеми історичної та
теоретичної поетики” (Кам’янець-Подільський, 2015)) і всеукраїнських
(“Літературний процес: структурно-семіотичні площини” (Київ, 2012),
ІІІ Султанівські читання “Актуальні проблеми літературознавства в
компаративних вимірах” (Івано-Франківськ, 2013)) наукових конференціях та
на звітно-наукових конференціях кафедри світової літератури і порівняльного
літературознавства Прикарпатського національного університету ім. Василя
Стефаника (Івано-Франківськ, 2012–2014).
Структура та обсяг роботи. Дослідження складається зі вступу, чотирьох
розділів, висновків, списку використаних джерел (324 позиції), додатків.
Загальний обсяг дисертації становить 226 сторінок, з яких основного тексту –
195 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Проблема самоідентифікації людини, що з вузької філософськопсихологічної стала феноменом загальнолюдського значення, знайшла своє
відображення й у літературі ХХІ століття. Романи О. Забужко, І. Роздобудько,
М. Левицької і Дж. Фоера, які були об’єктом цього дисертаційного
дослідження, панорамно відобразили сучасний образ світу, насамперед
українського, у якому зазначена проблема посіла центральне місце. Твори, що
представляють різні національні літератури, дозволили поглянути на проблему
української самоідентифікації не тільки із суб’єктивного, власне українського
погляду, але й об’єктивно, крізь призму сприйняття її британською
письменницею й американським автором. У результаті порівняльнотипологічного аналізу досліджуваних романів зроблено такі висновки.
1. На основі синтезу західних і вітчизняних досліджень обґрунтовано
необхідність розглядати процес самоідентифікації та кінцевий результат –
ідентичність – у сукупності складових таких аспектів: культурно-історичного,
психосоціального, аксіологічного, єдність яких можлива завдяки діалогічному
характеру ідентичності. Сформульовано визначення понять
“самоідентифікація” та “ідентичність”. Самоідентифікацію ми розглядаємо як
процес ототожнення суб’єкта з культурно-історичним, духовним і традиційним
досвідом нації, який усвідомлено приймається ним і втілюється в екзистенційні
переконання, ідеї, цінності та зразки для наслідування. Ідентичність – результат
самоідентифікації, усвідомлене розуміння своєї тожсамості, засвоєне на
прийнятті як свого духовно-культурного надбання попередніх поколінь, які
об’єднують суб’єкта з тими/чимось, з ким/чим він себе ідентифікує, і є
свідченням його унікальності й відмінності від інших, не тотожних йому
суб’єктів. Ураховуючи напрацювання З. Баумана, Е. Гідденса, Ч. Тейлора і
Е. Фромма, встановлено, що в глобалізованому світі процеси самоідентифікації
зазнають девіації через впливи “інструментального мислення”,
“індивідуалізму”, “культури нарцисизму”, визначаючись стратегіями
189
“паломника”, “туриста”, “бродяги” і “фланера”, що підтверджують досліджувані художні твори.
У сучасній українській науковій думці поняття ідентичності найчастіше
розглядається в контексті національного самовизначення (С. Андрусів,
І. Дзюба, М. Жулинський, П. Іванишин, М. Козловець, Я. Поліщук,
М. Скринник та інші). Вважається, що фундамент національної тожсамості
закладає “справедлива” історична (П. Рікер) і національна пам’ять. Опираючись
на праці вітчизняних та іноземних дослідників, запропоновано власну
інтерпретацію цих термінів. Історичну пам’ять трактуємо як певне цілісне та
оцінно-переосмислене знання про минуле свого народу, факт, що зберігається в
розповіді. Національну пам’ять – як певну ідею, символ, що має силу
об’єднувати людей у спільноту (націю) через процес самоідентифікації кожного
її члена. У роботі вироблено методологічний підхід, який дозволяє простежити
втілення проблеми української самоідентифікації в художніх творах: через
розкриття теми збереження історичної і національної пам’яті про минуле,
аналіз архетипної складової художніх образів, символів, які дозволяють вивести
типологічно-спільну модель на матеріалі романів, що дає уявлення про
самоідентифікацію героїв.
2. У результаті порівняльного аналізу досліджуваних творів було
встановлено, що проблему української самоідентифікації як вітчизняні, так і
англомовні письменники нерозривно пов’язують із вирішенням таких питань:
1) минулого, а саме “справедливої пам’яті”, історичної і національної, яка
забезпечує основи ідентичності; 2) повернення до своєї автентики – традицій,
релігії, мови, тобто слідування власному ментальному коду; 3) визнання і
прийняття своєї відмінності від інших на засадах рівності і взаємної поваги.
Порівняльно-типологічний підхід в аналізі досліджуваних романів дав
підстави виснувати, що проблему минулого, яка виявила себе на тематичному,
структурному й образному рівнях, маючи спільним знаменником подібні
суспільно-історичні обставини (ідеться про звернення письменниками до
трагічних сторінок Голодомору, Другої світової війни і Голокосту на теренах
190
України та впливів цих подій на психіку та світобачення героїв), було
репрезентовано завдяки застосуванню авторами аналогічних художніх
прийомів: бінарної опозиції “пам’ять – безпам’ятство”, різних форм діалогу,
появи символічних образів “хранителів секретів”. Типологічно спільним є
відтворення проблеми минулого в досліджуваних романах у трьох основних
аспектах: а) через розкриття теми збереження історичної і національної пам’яті;
б) діалог минулого і сучасного; в) через вивчення модифікаційних змін у
ментальності, спричинених кризою ідентичності.
Тема збереження пам’яті про минуле визначила певною мірою структуру
романів, адже всі вчинки і внутрішні переживання героїв проходять через
призму пошуків людиною свого минулого і пам’яті про нього як необхідної
умови особистісної та національної ідентифікації людини. Саме ця тема мала
вплив на архітектоніку романів, оскільки була своєрідним тлом творів, будучи
присутньою чи не в кожному сюжетному ході. Простежено, що зазначену
проблему англомовні та українські письменники репрезентували через
оприявлення позапросторового пласта романів – забутого/загубленого світу
минулого героя і його нації. Цей світ постав своєрідним джерелом знань і
фактів, автентичних значень і смислів, які становлять основу історичної і
національної пам’яті персонажа, але відокремлені від реального виміру гранями
“вимушеного” чи “успадкованого” забуття. Відтак відзначено провідну
авторську ідею, що реалізувалася на ідейно-тематичному рівні та виявила себе
як типологічна спільність романів: самоідентифікація можлива лише за умови
збереження пам’яті про минуле і прийняття його як свого особистісного і
національного. Із розвитком сюжетів “Короткої історії тракторів по-українськи”
М. Левицької і “Все освітлено” Дж. Фоера проблема збереження пам’яті про
минуле поступово з інтернаціональної перейшла в українську площину,
відображаючи культурно-історичні та ментально-психологічні особливості
української самоідентифікації. Доведено, що в цьому контексті картину
українського світу в усіх досліджуваних творах було відображено таким чином:
замовчувана, незнана, перекручена, забута історія унеможливлювала
191
збереження справедливої пам’яті про минуле, а отже, спричинила
ідентифікаційні злами між поколіннями, нецілісне, фрагментарне розуміння і
сприйняття світу та себе в ньому і перешкоджала особистісній і національній
самоідентифікації героїв.
Діалог минулого і сучасного виступає типологічно спільною формою
художнього втілення проблеми самоідентифікації, пов’язаної з труднощами
самовизначення в умовах національно-історичної амнезії героїв-українців.
Актуалізація діалогу минулого і сучасного послужила інструментом для
встановлення зв’язку між різними темпоральними світами, тобто, забезпечила
можливість самоідентифікації. Укарбовування в генетичну пам’ять наслідків
минулого в поєднанні із викликами сучасності, такими, як “інструментальне
мислення”, “індивідуалізм”, втрата свободи, українські та англомовні
письменники показали як основну причину модифікації ментальності героїв.
Типологічною спільністю визначено бачення письменниками вирішення цієї
проблеми через осмислену заміну синхронної ідентичності – на діахронну.
Встановлено, що герої, які задовольняються синхронною ідентичністю, яскраво
відображають метафоричні стратегії ідентифікаційних образів “туриста”,
“бродяги” і “паломника” З. Баумана.
Простежено, що в сюжетну схему кожного з романів більшою (О. Забужко,
Дж. Фоер, М. Левицька) чи меншою (І. Роздобудько) мірою вплетено історичну
тематику. Щоправда, ані тема УПА в романі О. Забужко, ані Голодомор і Друга
світова війна в М. Левицької та І. Роздобудько, ані Голокост у Дж. Фоера не
були центральними, а послужили інструментом для розкриття основної теми –
самоідентифікації людини. Стверджуємо, що письменники використали метод
“екзистенційної художньої історії” (М. Коваль), за якого в романному просторі
важливі не так історичні факти, як досвід і суб’єктивно-індивідуалізоване
тлумачення історичних подій. Тому як для українських, так і для англомовних
письменників тема історичної пам’яті пов’язана насамперед із темою
індивідуальної пам’яті та ідентичності, а історія навіть маленької людини є
необхідним пазлом, що складає картину історії світової. Такий авторський
192
підхід відповідає нашим дефініціям історичної і національної пам’яті, коли
знання про минуле становить основу першої, а ідея та власні осмислені
висновки – другої. Встановлено, що збереження як історичної, так і
національної пам’яті є невід’ємним чинником у процесі самоідентифікації
героїв.
3. Підсвідоме слідування героїв своєму ментальному коду й українській
ідентичності письменники пов’язують з “дією” архетипів, які в романах
оприявлюють свій зміст через художні образи. Архетип Землі кодифікується в
типологічних площинах “безґрунтів’я” – “потреба закорінення” і “земля як
фатум” через символи “відірваного листка”, “якоря” (І. Роздобудько), “секрету”
(О. Забужко), “трактора” (М. Левицька), “Трачімброда” (Дж. Фоер). Це є
підтвердженням типологічно спільної інтенції у творах – психічний стан
“безґрунтів’я” демонструє шлях внутрішнього самозречення героїв, для яких
питання “закорінення” (української самоідентифікації) стає життєво
необхідним (фатумом).
Архетип Жінки виявляє себе як іманентний елемент художнього світу
українських та англомовних романів. Доведено, що архетипна стражденність,
жертовність, а також сила і витривалість, притаманні українській жінці,
успадковуються на генетично-ментальному рівні, формуючи національний
генотип (Надя, Валентина в романі М. Левицької, Соня, Юстина в романі
І. Роздобудько, Дарина в романі О. Забужко). Архетипний образ Мадонни в
романах є уособленням сакральності жінки, що постає носієм духовного
досвіду роду й нації і через материнство чи передання національної пам’яті
забезпечує нерозривність часів та збереження національної ідентичності
(Людмила в М. Левицької, фрау Шульце в І. Роздобудько, Ліста в Дж. Фоера,
жінки минулого в О. Забужко). Образ Блудниці утаємничує в собі потенціал
досягнення холістичності Мадонни (Оксана в І. Роздобудько, Геля і Рахеля в
О. Забужко, Валентина в М. Левицької, Августина в Дж. Фоера).
Архетип Самості проявив себе в антиномічній взаємодії з архетипами
Персони і Тіні через ім’я, яке було використане письменниками як
193
ідентифікаційний маркер. У романах О. Забужко і Дж. Фоера ім’я передає, з
одного боку, належність до роду/етносу (національна ідентичність). З іншого,
письменники демонструють, що відмова від свого імені і прийняття чужого
змінює ідентичність героя. У такому випадку ім’я служить виразником змісту
архетипу Персони і свідчить про неможливість самоідентифікації для героя,
який залишається жити з Тінню автентичної ідентичності. Стратегія вибору
імені для своїх героїв британською письменницею М. Левицькою відзначена
символічністю та національною домінантою, які імпліцитно передають
архетипні риси етнохарактеру українців.
4. У світоглядному аспекті спільність авторських поглядів О. Забужко,
І. Роздобудько, М. Левицької і Дж. Фоера проявляється у філософському
осмисленні категорії “успішність” у її взаємозв’язку із процесом
самоідентифікації героя в умовах глобального світу. Текстуальний аналіз прози
зазначених письменників дозволяє визначити типологічно спільну візію
“успішності”, складовими якої є такі цінності: сім’я, кохана людина, реалізація
творчого потенціалу, ідентифікація з рідним середовищем. Підміна цих
цінностей “інструментальним” мисленням, індивідуалістичною мораллю
сучасності спричиняє деградацію українській душі (Вадим в О. Забужко, дід у
Дж. Фоера, Валентина в М. Левицької), самозаперечення української сутності
(Бухалов в О. Забужко, Саня в І. Роздобудько, Алекс у Дж. Фоера, Вєра в
М. Левицької), що унеможливлює повноцінність процесу становлення героїв,
перетворюючи їх на “туристів”, “фланерів”, “гравців” і лише подекуди
“паломників” (за З. Бауманом). Герої І. Роздобудько і М. Левицької бачать
можливість досягнути істинного успіху лише через самоідентифікацію в
Україні. Тому українська й британська письменниці повертають своїх героїнь із
пекельного емігрантського світу на їхні рідні простори (Тетяна в
І. Роздобудько, Валентина в М. Левицької).
Аналіз романів М. Левицької і Дж. Фоера крізь оптику імагології і
рецептивної естетики виявив типологічні збіги та відмінність у художній
репрезентації образу українця. До ідейно-змістових збігів віднесено
194
відтворення авторами образу українців, що став стереотипним у свідомості
представників інших народів: не вельми освічений і з відчуттям власної
меншовартості, прагненням матеріальних статків, кращого життя за кордоном,
готовністю бути “іншим”. Проте письменники в процесі розвитку сюжету
вдаються до спроб розширити горизонт сприйняття цього образу. Тому іронічне
зображення українців змінюється на спробу розкрити і зрозуміти їх внутрішнє
“Я”, світоглядну парадигму. Функціональна відмінність полягає в
індивідуально-авторському художньому вираженні, що корелює з
особливостями культурної та національної ідентичності письменників. Так чи
інакше, британська письменниця М. Левицька й американський автор Дж. Фоер
створюють ідентифікаційний імідж України, яка, як і самі українці, перебуває в
процесі самореалізації і самоідентифікації на світовій арені.
5. Результати порівняльного дослідження узагальнено в певній
типологічно спільній моделі української самоідентифікації героїв, яку
письменники бачать таким чином: знання конкретних історичних фактів
становить основу історичної пам’яті, вони формують певні ідеї, які стають
базою пам’яті національної. Історична й національна пам’ять забезпечують
зв’язок із минулим окремої спільноти або ж цілої нації. Водночас архетипи
забезпечують інший – несвідомий – зв’язок індивіда з колективним досвідом
предків. Він неусвідомлено приймається людиною і визначає певною мірою її
світосприйняття, спосіб мислення, поведінку, допомагає ідентифікувати себе з
глибинними основами народу, закладеними в традиції, ритуали. Знання фактів
та усвідомлення національних ідей, традиційних духовних, моральних
цінностей, що служать орієнтирами в глобалізованому світі, письменники
подають як основу формування особистісної ідентичності. Тільки в результаті
завершеного процесу особистісної самоідентифікації стає можливою
самоідентифікація національна, адже вона не даність, а осмислений вибір.
Сучасний стан і перспективи розвитку міжнаціональних літературних
взаємин актуалізують потребу типологічного вивчення проблем ідентичності
загалом і української зокрема. Запропоновані результати роботи не
195
претендують на вичерпність, але можуть стати поштовхом до подальших
досліджень процесу української самоідентифікації, наприклад в еміграції,
порівняно з процесами самоідентифікації інших народів.