Ніколова Олександра Олександрівна Типологія псевдоморфних персонажів української та російської літератур кінця XVIII - першої половини XIX ст. у контексті європейської традиції

Краткое описание

Ніколова Олександра Олександрівна, доцент кафе­дри німецької філології і перекладу Запорізького на­ціонального університету: «Типологія псевдоморфних персонажів української та російської літератур кінця XVIII - першої половини XIX ст. у контексті європейської традиції» (10.01.05 - порівняльне літературознавство). Спецрада Д 26.001.15 у Київському національному уні­верситеті імені Тараса Шевченка

Бердянський державний педагогічний університет
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
НІКОЛОВА ОЛЕКСАНДРА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК: 821.161.2’04:82.091:7.041 (043.5)
ДИСЕРТАЦІЯ
ТИПОЛОГІЯ ПСЕВДОМОРФНИХ ПЕРСОНАЖІВ УКРАЇНСЬКОЇ ТА
РОСІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУР КІНЦЯ ХVІІІ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.
У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ
Спеціальність 10.01.05 – порівняльне літературознавство
Подається на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
________________ О. О. Ніколова
Науковий консультант: Зарва Вікторія Анатоліївна,
доктор філологічних наук, професор
Бердянськ – 2018

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК ПОЗНАЧЕНЬ ТА СКОРОЧЕНЬ…………………………………………….25
ВСТУП……………………………………………………………………………………26
РОЗДІЛ 1. ОСНОВНІ ОРІЄНТИРИ ВИЗНАЧЕННЯ СПЕЦИФІКИ, ТЕНДЕНЦІЙ
ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА СТВОРЕННЯ ТИПОЛОГІЇ ПСЕВДОМОРФНИХ
ПЕРСОНАЖІВ……………………………………………………………………...........40
1.1. Провідні напрямки студій окремих псевдоморфних персонажів та співвідносних
із ними мотивів………………………………..................................................................40
1.2. Наукове підґрунтя розв’язання питань сутності та принципів упорядкування
псевдоморфних персонажів………………………………………….............................62
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1……………………………………………………. .........77
РОЗДІЛ 2. ПСЕВДОМОРФНІ ПЕРСОНАЖІ ТА ЇХНЯ ТИПОЛОГІЯ: ТЕОРЕТИКОМЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ ОБРАНОГО ВЕКТОРА
ДОСЛІДЖЕННЯ…………………………………………………………………………81
2.1. Особливості псевдоморфних персонажів та перспективи компаративних
розвідок феномена ………………………………………………………………………81
2.2. Типологічна систематизація псевдоморфних персонажів: головні засади, групи,
інваріанти та потенціал їхньої наративно-образної
конкретизації…………………………………………..………………………..............101
2.3.Методологія порівняльного аналізу псевдоморфних
персонажів………………………………………… ………………...............................132
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2……………………………………………………..........169
РОЗДІЛ 3. ТИПОЛОГІЯ КОМІЧНИХ ПСЕВДОМОРФНИХ ПЕРСОНАЖІВ
УКРАЇНСЬКОЇ ТА РОСІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУР КІНЦЯ ХVІІІ – ПЕРШОЇ
ПОЛОВИНИ ХІХ СТ. У КОНТИНУУМІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ
ТРАДИЦІЇ……………………………………………………………………………….176
3.1. Псевдоморфні персонажі драматургії……………………………………………176
3.2.Псевдоморфні персонажі епічних та ліро-епічних жанрових форм…………….226
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3……………………………………………………..........277
24
РОЗДІЛ 4. ТИПОЛОГІЯ ЕКСТРАКОМІЧНИХ ПСЕВДОМОРФНИХ ПЕРСОНАЖІВ
УКРАЇНСЬКОЇ ТА РОСІЙСЬКОЇ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ КІНЦЯ ХVІІІ –
ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ. У СВІТЛІ НАДБАНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ
СЛОВЕСНОСТІ………………………………………………………………………...285
4.1. Псевдоморфні персонажі фантастичного дискурсу………………………..........285
4.2.Псевдоморфні персонажі нефантастичних сюжетів авантюрного
забарвлення……………………………………………………………………………..338
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 4……………………………………………………..........385
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….........393
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………................415
ДОДАТКИ………………………………………………………………………………480
25
ПЕРЕЛІК ПОЗНАЧЕНЬ ТА СКОРОЧЕНЬ
АТ
ББКН
1А
1В
1С
1D
2А
2В
3А
3В
3С
3D
3Е
4А
4В
5А, В
5С
5D
5Е
5F
5G
6А
6В
7А
7В
7С
7D
*
міжнародна система класифікації
казок А. Аарне – С. Томпсона
порівняльний покажчик сюжетів
східнослов’янських казок
(укл. Л. Г. Бараг та ін.)
«принц-жебрак»
самозванець
«псевдогерой»
самозваний наречений/-а,
«псевдонаречений/-а»
«псевдожінка/-дівчина»
«псевдочоловік»
«псевдоправедник»
«псевдогрішник/-злочинець»
«псевдорозумник»
«псевдодурник/-безумець»
«псевдосміливець»
«псевдопредставник флори/фауни»
«псевдолюдина»
«шлюбні дублери»
«сват-заступник»
«псевдосторонній»
«псевдородич»
«псевдоспіввітчизник»
«псевдоіноземець»
«псевдомрець»
«псевдосуб’єкт дії», «псевдоживий
суб’єкт»
антропоморфне вище створіння
інкогніто
«псевдопредставник сакральної
сфери»
олюднена демонічна істота інкогніто
«псевдоінфернал»
твердження, що не потребують доказів
із посиланнями, оскільки для фахівців
є визнаними, відомими фактами
26
ВСТУП
Невідповідність істинного та видимо-рецептивного – одна з «вічних тем» у
художній творчості багатьох народів, розгляд якої з позицій компаративістики
можна здійснювати на різних рівнях – від детермінант та загальних тенденцій
інтерпретацій до специфіки образно-мотивної реалізації в межах певних
національно-жанрових традицій.
Детальний аналіз останнього аспекту, зі свого боку, відкриває перспективи
досліджень окремих різновидів персонажів, спільною визначальною ознакою яких є
«псевдоморфність» (від давньогрец. «псевдо» – «обман», «вигадка», «помилка» [1,
с. 557] та «морфо» – «форма» [1, с. 449]), тобто несправжність, створена через
неприродне порушення відповідності між їхньою сутністю та її формальною
презентацією/рецепцією, що починають співвідноситися з протилежними
категоріями. Такі персонажі тимчасово набувають чужої подоби, видають себе за
інших, неадекватно сприймаються (внаслідок метаморфоз, травестій, вербальнопозиційних удавань, ситуативних неузгодженостей). Також вони тісно пов’язані з
певними «мандрівними» мотивами.
Схожі поняття використовують у наукових працях соціально-гуманітарного
циклу. Так, наприклад, О. Шпенглер називає «псевдоморфозами» пригноблення
національних культурних форм застарілими чужими [2, с. 26], так само
пристосовуючи для вираження власних ідей термін геології (псевдоморфізм –
властивість мінералів набирати кристалічної конфігурації, яка не відповідає їхній
внутрішній структурі [1, с. 558]). Системний огляд соціологічно-філософських
студій (Г. Флоровського, В. Цимбурського та ін.), об’єднаних увагою до феномена,
виділеного О. Шпенглером, пропонує С. Корольов [3]. А інший російський учений,
Г. Перетятькін, не лише аналізує «псевдоморфози» історії, але й характеризує так
звану «псевдоморфну людину», орієнтовану на швидке «примірювання» нових
іноземних економічних, соціальних, політичних та духовних форм [4]. Як приклад її
27
художнього відтворення він згадує Смердякова з «Братів Карамазових»
Ф. Достоєвського та Яшу з «Вишневого саду» А. Чехова [4].
Однак відповідне зауваження тільки опосередковано пов’язане з літературою
та не може бути оцінене як впровадження нової літературознавчої категорії, в
аспекті філологічної компетентності виглядаючи не досить переконливо й науково.
Адже, по-перше, виділення окремого типу потребує залучення значно більшої
кількості фактичного образного матеріалу, по-друге, запропоноване тлумачення
феномена є занадто вузьким (обмежене лише одним із проявів можливих
дисонансів), а по-третє, воно ґрунтується виключно на вербально вираженому
прагненні до зречення національної ідентичності, яке не
супроводжується/завершується власне зміною форми, що мала б утворити із
сутністю дисонанс, необхідний для смислової відповідності прикметникові
«псевдоморфний». Крім цього, на нашу думку, не надто коректним є порівняння
персонажа та реальної особистості для аргументації власних ідей: «Але якщо
Смердяков це один полюс, на якому псевдоморфність представлена в чистому
вигляді, то іншим, протилежним, на якому ми не знайдемо пустої, фальшивої форми
культури, є, звичайно ж, Пушкін» [4].
Більш значущими для розуміння природи псевдоморфності й теоретично
вмотивованими є студії знаного філолога О. Фрейденберг, яка, висвітлюючи деякі її
прояви (рольові імітації, пародійні дублювання, примарні уподібнення) у міфах,
ритуалах, архаїчних мімічних дійствах, античній літературі, несистематично
використовує оказіоналізм «псевди» [5, с. 394; 6, с. 290].
На користь можливості його перенесення з індивідуально-авторського в
загальнонауковий контекст свідчать обґрунтовані прецеденти збагачення
термінологічного арсеналу літературознавства за рахунок новоутворених визначень:
відкритість понятійної галузі науки про художню творчість доведена численними
випадками її поповнення, пов’язаними кожного разу з відсутністю чіткої номінації
явища, на поширення і значущість якого звертає увагу дослідник. Необхідність
заповнення категоріальної лакуни спонукає й до введення дефініції для позначення
28
окремого кола персонажів, що жодного разу не ставали основним предметом
системного наукового висвітлення як співвідносні структурно-семантичні варіанти.
Проте запропонована О. Фрейденберг лексема є дещо абстрактною і потребує
доповнення вказівкою на формальний фактор фальсифікації («морфо») та спосіб
образного вираження (персонажі). Така конкретизація є особливо важливою для
первісної тематичної презентації, натомість у межах самої дисертації для зручності
може бути використаний також скорочений варіант – «псевди». Широке змістовне
поле та відносна оціночна нейтральність цього формулювання припускає його
застосування до різноманітних образів: самозваних правителів та героїв, осіб, що
приховують власний статус, свою стать, національність тощо.
Ураховуючи все багатство матеріалу, з одного боку, очевидною є проблема
систематизації (укладання типології), можливої тільки на основі надбань
компаративних розвідок чималого культурно-літературного контексту в планах
синхронії та діахронії, а з іншого, – необхідність наукового розв’язання питань
шляхів його розповсюдження, подібностей і специфіки використання.
Обраний нами для розгляду історично-національний діапазон не лише
відповідає цим потребам, але й дає змогу, по-перше, продемонструвати
універсальну природу досліджуваного явища, що зумовлює його перспективність як
предмета компаративістики. По-друге, дозволяє здійснити порівняльний аналіз
української та російської художньої творчості, не обмежуючись ідеологічними
засадами упереджено однобокої «впливології» (що спонукає до неприйнятних
висновків про пріоритет однієї культури над іншою, «джерела» над «об’єктом
впливу») [7, с. 110 – 111]: у широкій площині типологічних паралелей та спільних
генетичних зв’язків із європейською словесністю, показово висвітлюючи значущі
тенденції становлення нової української літератури, оскільки, як зазначає
О. Борзенко, «дослідження нового українського письменства навряд чи можливе без
осмислення специфіки його початкового етапу, коли закладалася модель розвитку
на кілька наступних десятиліть» [8, с. 3].
Ми не плануємо вичерпного переліку студій з проблем порівняльного
літературознавства: їхня величезна кількість виключає таку можливість у тематично
29
обмеженій вступній частині дисертації, а численні презентації етапів та напрямів
розвитку компаративістики в закордонних та вітчизняних працях нівелюють цю
необхідність (див. [9 – 18] тощо). Однак уважаємо за потрібне дати, по-перше,
загальний огляд наявних на сьогоднішній день звершень у галузі формування
уявлень про особливості досліджуваних літературних взаємин, схарактеризувати
нинішній стан питання, а, по-друге, окремо виділити основні надбання, прямо чи
опосередковано пов’язані з проблемою функціонування псевдоморфних персонажів
(як у межах пріоритетного об’єктного діапазону, так і поза ним). Такий підхід
дозволяє наочно продемонструвати основні досягнення та лакуни, довести
актуальність наших розвідок.
Аналіз тенденцій розвитку російської компаративістики ([19 – 56]) свідчить
про суттєвий інтерес учених до розгляду особливостей засвоєння російською
літературою ХVІІІ – І половини ХІХ ст. здобутків європейської культури. Традиції
попередників закономірно зумовлюють сучасні засади інтерпретації проблеми: в
Росії продовжує переважати контактно-генетичний метод. Різноманітні прояви
зв’язків російської художньої словесності з європейськими джерелами,
диференційовані на рівнях тематики, стилістики тощо, стають предметом наукової
уваги численних фахівців ([57 – 65]).
У вітчизняних порівняльних студіях затверджується підхід, заснований на
врахуванні органічної єдності факторів власної національної самобутності,
«запозичень» і типології ([66 – 72]). Спроби висвітлення творчості українських
письменників у континуумі європейської культури та/або взаєминах із російською
літературою ([73 – 97]), здійснені з настановою на осмислення національної
специфіки, природи рецепцій та типологічних сходжень, сприяють становленню
сучасної компаративістики (велике значення для розуміння успіхів українського
порівняльного літературознавства мають студії Л. Грицик [17], Г. Александрової
[18]).
Порівняння вітчизняної літератури з російською відбувається здебільшого з
використанням теоретичних засад та прийомів контактно-генетичної методології
([98 – 99] тощо). Особливе місце в компаративному дискурсі займає творчість
30
М. Гоголя [100 – 101], реалізація «української теми» російськими та
російськомовними письменниками першої половини ХIХ ст. [102]. Натомість,
аналізуючи українську та європейську словесність, сучасні фахівці звертають увагу
як на зв’язки, так і на типологічні відповідності (І. Лімборський [103 – 107], Д. Чик
[108], О. Гальчук [109], О. Боронь [110 – 111] та ін.). Окремо відзначимо праці,
автори яких вдаються до зіставлення творчості українських письменників водночас
із польськими та російськими (Є. Нахлік [112], Н. Петриченко Н. [113 – 14]). Усе це
доводить ефективність та перспективи багатовекторних компаративних студій.
Зниження інтересу вітчизняної компаративістики в останні роки до об’єкта
нашого дослідження свідчить про потребу його «відродження» на новому,
відповідному вимогам сучасності теоретико-методологічному ґрунті – шляхом
«реінтерпретації колишніх підходів» [115, с. 15] та, звичайно ж, на засадах не
вибірково-виключного чи однобічно-авторитарного, а системно-узагальнювального
принципу розгляду творчої взаємодії, типологічних подібностей української та
російської літератур у європейському контексті, спрямованого на викриття тих
спільних явищ, природа яких зумовлює їхню популярність у культурах різних
народів. До цього кола належать і псевдоморфні персонажі: провідні тенденції
творчого використання таких образів наглядно демонструють механізми культурних
«діалогів» і доводять існування літературних паралелей.
Проте предмет наших розвідок залишається практично поза межами уваги
фахівців, зацікавлених у компаративному висвітленні української та російської
літератур кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст., осмисленні їхнього розвитку в
континуумі європейських традицій. Звичайно, за бажання, у згаданих вище працях
можна знайти окремі зауваги та розгледіти в них опосередкований зв’язок із
питанням функціонування деяких варіантів псевдів (у різних площинах – від
тематичної до жанрової), але всі вони мають характер несистемний, епізодичний.
Концептуально обґрунтований аналіз матеріалу відсутній.
Більший інтерес до повторюваних у творчості різних народів наративів та
образів, заснованих на сутнісних та формально-рецептивних невідповідностях
(пов’язаних із перевдяганнями, перетвореннями, рольовими удаваннями та
31
підмінами), виявляється в галузі порівняльної фольклористики ([116, с. 66 – 67; 117,
с. 121 – 130; 118; 119, с. 635 – 647; 120 – 123; 124, с. 51 – 52, 127 – 135; 125 – 127;
128, с. 122 – 123, 317; 129, с. 20]). Цінну інформацію щодо відповідного матеріалу
надають системи міжнародних класифікацій казок за сюжетом і типом С. Томпсона
[130], А. Аарне – С. Томпсона [131] (ум. скор. – АТ), «Порівняльний покажчик
сюжетів: Східнослов’янська казка» [132] (ум. скор. – ББКН), покажчик типових
баладних сюжетів Ю. Смирнова [133]. Тематичні групи у них позначені літерами та
цифрами, які за традицією подаються без вказівки на номер джерела й сторінки.
Осмислення питання про псевдоморфних персонажів у літературі
позначається лише спорадичною появою розробок окремих складових теми:
переважно йдеться про розвідки, які прямо чи опосередковано проливають світло на
питання щодо сутності та походження певних псевдів. Затверджуються ідеї
співвідносності цього феномена із загальнолюдськими уявленнями про
взаємозв’язок/взаємоперехід бінарно-антиномічних категорій світосприйняття
(«життя – смерть», «верх – низ», «свій – чужий») та обрядово-ритуальними
рольовими інверсіями, які їх відображають, висловлюються припущення, важливі
для розуміння об’єктивних причин виникнення та шляхів поширення ([134, с. 132 –
134; 135 – 145; 146, с. 394; 147, с. 183; 148, с. 46; 149 – 153] тощо).
Однак спостереження над тенденціями розвитку літературознавства у ХХІ ст.
дозволяють зробити висновок, що проблема генезису на сьогоднішній день
поступається «за популярністю» студіям, автори яких інтерпретують специфіку
власне художнього функціонування матеріалу (крізь призму різних актуальних
концепцій). Аналіз досліджень засвідчує, що одні образи, оповідні одиниці,
засновані на сутнісній та формально-рецептивній дисгармонійності, неодноразово
стають предметом уваги вчених (здебільшого це «мандрівні» мотиви, сюжети за
участі псевдоморфних персонажів, диференційовані ще знаними попередниками
фольклористами та/або літературознавцями), а інші – взагалі не потрапляють до
кола їхніх інтересів.
Так, наприклад, ситуації із перевдяганнями розглядають у різних аспектах: з
позицій семіотики (О. Осиновська [154 – 155]), контактно-генетичного підходу
32
компаративістики (Н. Прутова [156]), «ґендерного» літературознавства (Г. Улюра
[157 – 158]), теорії «традиційних моделей» (О. Боговін [159]) тощо. Як слушно
зазначає Г. Улюра, «із різноманіття тем, що формують галузь інтересу ґендерних
досліджень у літературознавстві, тема перевдягання (у найширшому значенні цього
поняття – від зміни соціального статусу до карнавалізації ґендеру), ймовірно, одна з
найбільш знакових та ледве не найменш із усіх вивчена» [158, с. 335].
Значну частину праць присвячено різноманітним мотивам та сюжетам за
участі персонажів, псевдоморфність яких виникає внаслідок метаморфоз, вербальнопозиційних удавань та невпізнання. Відчутне зацікавлення викликає відповідний
матеріал міфологічного та фольклорного генезису. Так, зокрема, Г. Драненко
визначає тенденції трансформації в західноєвропейській літературі
диференційованого ще А. Діма [9, с. 138] традиційного сюжету про Амфітріона та
Алкмену, де Зевс набуває подоби чоловіка земної жінки [160], а О. Гуревич – так
званий «обман Нектанеба» (передбачає симуляцію людиною божественного
статусу) [161]. Окремі фахівці зосереджують свою увагу на спостереженнях за
шляхами «мандрів» схарактеризованого вже О. Веселовським [118] сюжету про
потойбічного самозванця-перевертня та позбавленого ним влади невпізнаного
правителя в різних літературних контекстах ([162 – 165]). Ґрунтовні розвідки
варіативності перетворень/обертань пропонують О. Ахунова [166], Р. Крохмальний
[167 – 168]. Літературні версії міжнародного фольклорного мотиву «візит мертвого
нареченого», пов’язаного з оманою сприйняття (дівчина вважає померлого коханого
живим), стають предметом студій спочатку І. Созоновича [169], а згодом –
Н. Козлової [170], Л. Петрухіної [171], І. Арендаренко [172]. Л. Куришева [173]
звертається до мотиву «каліфа на годину» (звичайна людина в ролі
правителя/поважної особи), раніше проаналізованого О. Кукушкіною [174]. У
російському літературознавстві стає актуальною тема історичного самозванства
(Є. Макаренко [175], М. Лазуткіна [176] тощо). Розглянутий ученими ХХ ст. [177,
с. 290 – 291], [146, с. 279, 378], [178, с. 304 – 305] мотив оманної підміни людини
лялькою, автоматом, привертає увагу Н. Петриченко (стаття «Гофмановські
33
фантастичні моделі у російській літературній спадщині першої половини ХІХ ст. (на
матеріалі прозових творів А. Погорєльського)»).
Окремо треба відзначити «Словник-покажчик сюжетів та мотивів російської
літератури» [179], у якому виділено чималу частку оповідних кліше з різними
формами псевдоморфності («обертання», «підмінений імператор», «царсамозванець» тощо) та окреслено значне коло художніх текстів, пов’язаних із
їхньою реалізацією.
Урахування досвіду згаданих вище науковців дозволяє зорієнтуватися в
провідних напрямах осмислення сутності обраного нами для розгляду феномена,
методології його аналізу та водночас дає змогу остаточно засвідчити факт
відсутності в сучасному вітчизняному та закордонному літературознавстві
усвідомлення цілісності проблеми, з одного боку, та плідних спроб компаративних
студій псевдоморфних персонажів української й російської літератур у контексті
європейської творчості, спрямованих на створення їхньої типології, – з іншого, що
пов’язане насамперед із проблемою теоретичного узагальнення цього матеріалу.
Отже, актуальність теми дисертації зумовлена потребою створення, поперше, теоретичного підґрунтя дослідження, а по-друге, типології псевдоморфних
персонажів української та російської художньої словесності кінця ХVІІІ –
першої половини ХІХ ст. (з урахуванням здобутків європейської традиції), здатної
засвідчити плідні результати міжкультурних зв’язків, надетнічну й позачасову
природу досліджуваного феномена як свідоцтво перспектив його порівняльних
розвідок; доцільністю визначення тенденцій творчого використання псевдів у межах
об’єктного діапазону, що демонструють особливості рецепції матеріалів із джерела
міжнародної скарбниці на шляхах становлення та розвитку жанрових систем
української і російської літератур. Вибір тематичного аспекту дає змогу довести
нерозривну співвіднесеність нової української літератури з європейським
контекстом та водночас її самобутність, здійснити ідеологічно не упереджений
розгляд спадку українських майстрів слова вказаної доби.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота
пов’язана з комплексним дослідженням кафедри української літератури та
34
компаративістики Бердянського державного педагогічного університету «Поетика
української літератури в контексті художньо-естетичних епох». Тему дисертації
затверджено на засіданні вченої ради Бердянського державного педагогічного
університету (протокол № 8 від 27 березня 2014 р.) і на засіданні бюро наукової
ради НАН України з проблем «Класична спадщина та сучасна художня література»
при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 3 від 4
листопада 2014 р.).
Мета роботи – створення типології псевдоморфних персонажів української та
російської літератур кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. з орієнтацією на
надбання європейської традиції, висвітлення художніх функцій, жанрового
діапазону, особливостей творчого використання її варіативних складових.
Завдання дисертації закономірно відображають основні етапи досягнення
мети:
- системно схарактеризувати основні орієнтири визначення специфіки та
створення типології псевдоморфних персонажів (провідні напрямки, етапи студій
окремих псевдів, мотивів за їхньої участі, наукове підґрунтя розв’язання питань
сутності та принципів системного упорядкування таких феноменів);
- презентувати теоретико-методологічний аспект обраного вектора дослідження
(довести перспективність псевдоморфних персонажів як предмета
компаративістики, на фундаменті концептуального узагальнення представити
їхні особливості, основні групи, інваріанти, тенденції наративно-образної
варіації, сформувати методологічну основу порівняльно-літературного аналізу);
- окреслити коло типів/типологічних різновидів псевдів, пов’язаних із ними
традиційних мотивів, призначених для створення комічного ефекту, у творах
української та російської літератур кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст.,
висвітлити проблеми їхнього походження, жанрового діапазону, специфіки
творчої реалізації в континуумі європейської традиції;
- диференціювати та розглянути провідні інваріанти й варіанти, шляхи поширення,
жанрові межі, особливості трансформації, функціонування екстракомічних
псевдів та співвідносних із ними «мандрівних» мотивів фантастичного й
35
авантюрного дискурсів української та російської літератур обраної доби через
порівняння з відповідним матеріалом європейської культурної скарбниці.
Об’єктом дослідження обрано твори кінця ХVІІІ (прибл. з 70-тих рр.) –
першої половини ХІХ (до 50-тих рр. включно) ст., що є найбільш концептуально
значущими, показовими для визначення основних тенденцій варіацій та
використання псевдоморфних персонажів: драматичних (комедії, водевілі, оперети,
трагедії, історичні п’єси тощо), епічних та ліро-епічних (літературні казки, романи,
повісті, новели, оповідання, балади, поеми та ін.) жанрів української й російської
літератур у світлі здобутків європейської традиції. Свідомий вибір жанрових форм із
вираженим, розвиненим «зовнішнім» сюжетом зумовлений природою псевдів, що,
як і інші літературні персонажі, є, передусім, суб’єктами дії (здійснюють вчинки
самі або про них розповідається [180, с. 698]). Отже, за межами дослідження
залишаються лірика, есеїстка, філософська/релігійно-філософська художня
словесність тощо, а також байки, занадто лаконічна форма, епізодичність яких часто
не надає достатніх можливостей для характеристики персонажів [7, с. 53].
Предметом дослідження є інваріантні та варіативні типи/типологічні
різновиди псевдоморфних персонажів, пов’язані з ними мотиви у творчості
українських і російських письменників кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ. ст. у
контексті європейської традиції.
Теоретико-методологічну основу дослідження визначено відповідно до засад
мультиконцептуальності сучасної вітчизняної компаративістики, відкритої до
співпраці з різними науковими напрямами та системного узгодження
методологічних стратегій. Створення типології псевдів потребує використання
здобутків структурно-семіотичного вектора (розробок К. Леві-Стросса, Р. Барта,
Ю. Лотмана, В. Проппа, А. Байбуріна тощо), а пошук відповідей на питання джерел
поширення, причин «популярності», подібностей/специфіки функціонування
псевдоморфних персонажів у межах обраного для висвітлення національноісторичного діапазону вимагає раціонального поєднання положень
типологічного та контактно-генетичного підходів у бінарному й широко
контекстуальному аспектах (на ґрунті напрацювань таких учених, як
36
О. Веселовський, В. Жирмунський, А. Діма, Д. Дюрішин, М. Храпченко,
Д. Наливайко, В. Зарва, О. Кеба, І. Лімборський, О. Гальчук та ін.). Також здійснено
адаптацію до потреб компаративного аналізу інструментарію архетипної критики,
ритуалізму, позначених ідейно-методичним синкретизмом праць О. Фрейденберг,
М. Бахтіна та Є. Мелетинського, що сприяє всебічному висвітленню теми роботи.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в українському
літературознавстві:
- аргументовано доцільність виділення псевдоморфних персонажів як окремого
перспективного предмета наукового аналізу загалом та компаративних розвідок
зокрема шляхом виокремлення їхніх значущих диференційних ознак;
- встановлено критерії та створено узагальнену типологію псевдоморфних
персонажів на матеріалі тематично пріоритетного континууму як орієнтир
відповідних компаративних студій у вказаній історично-національній площині;
- визначено основи, обрано теоретико-методологічний інструментарій
компаративних досліджень псевдоморфних персонажів української та російської
літератур кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. у європейському контексті, а
також сформовано ґрунт для подальших наукових розвідок, пов’язаних із
вивченням псевдів, представлених у творчості різних часів та народів;
- виділено чимале коло конкретних «мандрівних» мотивів, сюжетних кліше,
співвідносних із певними псевдоморфними персонажами;
- проаналізовано фактори, джерела традиціоналізації, основні художні функції
псевдів, окреслено жанровий діапазон їхньої популяризації у спектрі ідей
генетично-контактного та типологічного підходів;
- визначено роль рецепцій і типологічних збігів для поширення псевдів у контексті
української та російської художньої словесності з урахуванням процесів
становлення національних жанрових систем літератур;
- виокремлено та систематично впорядковано в межах типології псевдоморфних
персонажів української та російської літератур кінця ХVІІІ – першої половини
ХІХ. ст. (у континуумі європейської традиції);
37
- охарактеризовано тенденції використання, специфіку певних різновидів псевдів
та пов’язаних із ними мотивів як засобів комічного в українській та російській
літературах кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. шляхом залучення для
порівняння функціонально подібних образів і сюжетних ситуацій європейської
творчості;
- крізь призму здобутків європейської культурної традиції висвітлено питання
особливостей творчої реалізації екстракомічних псевдів, мотивів за їхньої участі
у фантастичних й авантюрно забарвлених сюжетах різноманітних жанрових
форм української та російської літератур відповідної доби.
В аспекті обраної проблематики продемонстровано фундаментальну єдність
нової вітчизняної літератури від самого початку становлення з європейськими
традиціями та іманентні їй тенденції до образного самовираження власного
народного начала в ключових вимірах, що визначають художню специфіку.
Практичне значення отриманих результатів. Основнi положення та
пiдсумковi матерiали дослiдження можуть бути використанi в монографіях та
навчальних посібниках, курсах та спецкурсах з iсторiї української, російської літератур
кінця ХVІІІ – І половини ХIХ ст., теорії літератури, компаративістики.
Особистим внеском здобувача є доведення доцільності номінативно-сутнісної
диференціації псевдоморфних персонажів, визначення специфіки цих образів,
перспектив їхніх компаративних студій, створення узагальненої типології псевдів,
окреслення чималого кола повторюваних мотивів, пов’язаних із відповідним явищем,
провідних теоретико-методологічних орієнтирів його порівняльних розвідок у межах
національно-історичного вектора дослідження. Визначено подібності та особливості,
жанрові межі активного використання різновидів псевдів, їхнє функціональне
призначення в українській та російській літературах кінця ХVІІІ – першої половини
ХІХ ст. у контексті європейської традиції. Дисертаційне дослідження є особистою
роботою.
Одну із статей, пов’язану з темою студій, опубліковано в співавторстві з проф.
В. Л. Погребною («Тип ложного героя в творчестве А. С. Пушкина»): конкретний
персональний внесок здобувача до цієї статті визначається системним висвітленням
38
зв’язків псевдогероя з архетипом трікстера, типами «підставного нареченого»,
«раба-царя», ритуалемами, міфологемою підміни істинного оманним, календарними
міфами, припущеннями щодо його генезису (здійсненим на ґрунті студій В. Проппа,
О. Фрейденберг), розмежуванням «псевдогероя» та «двійника», дослідженням
специфіки функціонування типу «псевдогероя» в поемі О. Пушкіна «Руслан та
Людмила», повісті «Заметіль».
Апробація роботи. Основні теоретичні положення та результати дослідження
представлено на наукових конференціях: Міжвузівській науково-практичній
конференції «Російсько-український філологічний дискурс» (Запорізький
національний університет, 5 – 6 жовтня 2006 р.), Всеукраїнській науковій
конференції «Гендерні дослідження у філологічних науках» (Запорізький
національний університет, 5 – 6 листопада 2008 р.), Всеукраїнській науковопрактичній конференції «Русская словесная культура: тенденции развития и
проблемы преподавания в современных условиях» (Запорізький національний
університет, 11 – 13 травня 2011 р.), Міжнародній науковій конференції «Text.
Literary work. Reader» (Pražský Vědecko vydavatelské centrum «Sociosféra-CZ», Kazan
Federal University, Gilan State University, 20-21 травня 2014 р.), VІІ Міжнародній
науковій конференції «Іноземна філологія у ХХІ столітті» (Запорізький
національний університет, 17 – 18 жовтня 2014 р.), Міжвузівських наукових
читаннях «Актуальні проблеми компаративістики» (Запорізький національний
університет, 5 березня 2015 р.), Всеукраїнській науковій конференції «Сучасні
германістика та романістика: мова в контексті культури» (Бердянський державний
педагогічний університет, 21 травня 2015 р.), Міжнародній науковій конференції
«Над берегами вічної ріки: темпоральний вимір літератури» (Бердянський
державний педагогічний університет, 24 – 25 вересня 2015 р.), Всеукраїнській
науковій конференції «Запоріжжя в гуманітарному дискурсі» (Запорізький
національний університет, 8 – 9 жовтня 2015 р.), Міжнародній науково-практичній
конференції «Міжкультурна комунікація: мова – культура – особистість»
(національний університет «Острозька академія, 7 – 8 квітня 2016 р.), Міжнародній
науково-практичній конференції «Зарубіжні письменники і Україна» (Полтавський
39
національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка, Кам’янецьПодільський національний університет імені Івана Огієнка, 14 – 20 березня 2016 р.),
Міжнародній науково-практичній конференції «Людина в мовному просторі:
історична спадщина, проблеми, перспективи розвитку» (Бердянський державний
педагогічний університет, 19 – 20 травня 2016 р.), Міжнародній науковій
конференції «Мільйон історій: поетика пригод у літературі та медіа» (Бердянський
державний педагогічний університет, 22 – 23 вересня 2016 р.), Всеукраїнській
науковій конференції «Література й історія» (Запорізький національний університет,
6 – 7 жовтня 2016 р.), Міжнародній науковій конференції «Іноземна філологія у ХХІ
ст.» (Запорізький національний університет, 7 – 8 жовтня 2016 р.), Всеукраїнській
науковій конференції «Запоріжжя в гуманітарному дискурсі» (Запорізький
національний університет, 5 – 6 квітня 2017 р.), Міжнародній науково-практичній
конференції, присвяченій 25-річчю україністики в Університеті Марії КюріСклодовської в м. Любліні (Університеті Марії Кюрі-Склодовської, 11 травня 2017
р.), Міжнародній науково-практичній конференції «Українська література в
контексті світової літератури» (Південноукраїнський національний педагогічний
університет імені К. Д. Ушинського, 18 – 20 травня 2017 р.). За темою дисертації
опубліковано 32 наукові праці, серед яких – одноосібна монографія, 23 статті у
фахових виданнях переліку МОН України, 5 статей у закордонних періодичних
виданнях, 4 матеріалів та тез доповідей на конференціях.
Структура та обсяг дисертації. Робота складається з переліку позначень та
скорочень, вступу, 4 розділів з підрозділами, висновків та додатків. Повний обсяг
дисертації складає 485 сторінок. Обсяг анотацій складає 21 сторінку. Список
використаних джерел із 611 найменувань займає 65 сторінок. Додаток містить 6
сторінок. Обсяг основної частини дисертації становить 389 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Отже, номінативно-сутнісна диференціація псевдоморфних персонажів
(псевдів) ґрунтується на визначенні основної риси феномена: йдеться про
несправжність, створену внаслідок неприродного порушення відповідності між
їхньою сутністю та її формальною презентацією/рецепцією, що починають
співвідноситися з протилежними категоріями. Такі персонажі тимчасово набувають
чужої подоби, видають себе за інших, неадекватно сприймаються (внаслідок
травестій, метаморфоз, вербально-позиційних удавань, ситуативних
неузгодженостей).
Головними орієнтирами для усвідомлення їхньої специфіки та створення
типології є, по-перше, студії, присвячені розгляду окремих псевдів/пов’язаних із
ними мотивів, а по-друге, праці, ідеї яких скеровують у пошуку відповідей на
питання про природу та принципи системного впорядкування таких явищ.
Аналіз розвідок, що мають пряме або опосередковане відношення до
проблеми функціонування псевдоморфних персонажів у фольклорі та літературі, дає
підстави для виокремлення певних тематичних груп цих робіт та етапів історії
вивчення предмета. Критерієм для розмежування напрямків досліджень є спосіб
створення псевдоморфності, на якому зосереджують увагу науковці: крос-ґендерне
або крос-статусне перевдягання (О. Міллер, В. Антонович, М. Драгоманов,
В. Стасов, І. Франко, І. Созонович, О. Веселовський, М. Сумцов, І. Толстой,
В. Пропп, В. Жирмунський, Ю. Кржижанівський, Є. Мелетинський, Д. Чижевський,
З. Кузеля, Н. Прутова, О. Осиновська, Г. Улюра тощо), перетворення (Я. Грімм,
О. Веселовський, Ф. Буслаєв, М. Бахтін, О. Фрейденберг, А. Гуревич,
Є. Мелетинський, О. Астаф’єв, К. Бондар, С. Пташицький, О. Ромодановська,
Ф. Колесса, М. Качмар, К. Бадьїна, О. Ахунова, Р. Крохмальний, Г. Драненко,
К. Михайлова, Є. Ярославський та ін.), оманна словесно-поведінкова презентація
(В. Жирмунський, А. Гуревич, О. Гуревич, В. Пропп, Д. Чижевський, Р. Назіров,
Є. Мелетинський, Є. Макаренко, М. Лазуткіна, О. Гуревич тощо), ситуативні
394
неузгодженості – невпізнання, підміни, плутанина тощо (М. Драгоманов,
І. Созонович, В. Пропп, Ф. Буслаєв, О. Фрейденберг, В. Адріанова-Перетц,
Л. Куришева, О. Кукушкіна, Н. Козлова, Л. Петрухіна, І. Арендаренко, Ю. Манн,
Ю. Лотман, В. Гіппіус).
В діахронічному аспекті умовно можна диференціювати три стадії: з ХІХ ст.
до початку ХХ ст. (приділяється увага порівнянню «мандрівних» мотивів та сюжетів
за участі псевдів у міфах, фольклорі, давній літературі, вирішенню проблеми
їхнього походження, причин та шляхів поширення – праці Я. Грімма,
О. Веселовського, Ф. Буслаєва, О. Міллера, В. Антоновича, М. Драгоманова,
В. Стасова, І. Франка, І. Созоновича, М. Сумцова); до кінця ХХ ст. включно
(контекст компаративних студії феномена суттєво розширюється, що сприяє
усвідомленню його традиційності, здійснюються спроби класифікацій наративів із
підмінами/удаваннями, виділяються конкретні функціональні типи псевдів –
розвідки О. Фрейденберг, В. Проппа, В. Жирмунського, А. Гуревича,
Ю. Кржижанівського, Є. Мелетинського та ін.); початок ХХІ ст. (продовжує
зберігатися інтерес до різноманітних форм художнього відтворення формальносутнісних неузгодженостей, посилюється настанова на системне осмислення цього
явища, інтерпретацію у світлі сучасних методологічних концепцій, вітчизняні вчені
висвітлюють його на матеріалі творів української літератури – студії О. Астаф’єва,
Г. Драненко, Г. Улюри, Р. Крохмального, І. Арендаренко тощо).
Значущими для визначення сутності псевдоморфних персонажів та засад
їхнього типологічного впорядкування стають теорії універсально-символічної
природи «коду несправжності», реалізованого насамперед в обрядах/ритуалах як
відображення уявлень про перманентний коловорот життя й смерті, а також – його
спорідненості з інверсійними процесами в межах базових категорій «верх – низ»,
«свій – чужий» (Дж. Дж. Фрезера, О. Фрейденберг, М. Бахтіна, В. Проппа,
А. Байбуріна та ін.). Ідеї загальнолюдського бінаризму світосприйняття
(Е. Дюркгейма, Е. Кассірера, К. Леві-Стросса, Е. Р. Ліча, В. Тернера, М. Бахтіна,
В’яч. Іванова, Ю. Лотмана та ін.) сприяють усвідомленню доцільності розмежування
псевдів за принципом співвідносності сутності таких персонажів та її формального
395
вираження/сприйняття із складовими дериватів бінарних антиномій у різних
смислових площинах (з обов’язковим урахуванням особливостей системи координат
суспільства, на культуру якого скеровує свій погляд дослідник).
Існуючі надбання та власні спостереження дозволили сформувати теоретикометодологічний ґрунт студій псевдоморфних персонажів обраного об’єкта
висвітлення. Нами було доведено, що перспективи компаративних досліджень
псевдів зумовлені специфікою феномена, який активно функціонує в мистецтві
різних часів та країн: йдеться про його «знаковість», «афективний потенціал»,
гротескність, зв'язок із певними жанровими традиціями, «мандрівними» мотивами
та сюжетами в межах комічного/авантюрного/фантастичного дискурсів, «вічними»
ідеями ілюзорності буття/оманливості формальної рецепції, типовість (у
функціональному, соціально-історичному, загальнолюдському аспектах),
близькість, але не тотожність з окремими художніми явищами, «привабливими» для
порівняльних розвідок (карнавальність, двійництво), популярність у художній
творчості «переламних періодів» історії.
Вперше було запропоновано типологію псевдів: розподіл на групи у контексті
визначеного тематичного діапазону із диференціацією їхніх інваріантів
(інваріантних типів, типологічних інваріантів) та вказівкою на провідні тенденції
наративно-образної варіації останніх (на засадах структурно-опозиційної
систематизації, за одночасною співвідносністю протилежних сутнісних та
формальних характеристик із категоріями бінарних антиномій).
І група об’єднує персонажів, суперечність між єством та формальними
проявами/сприйняттям яких на рівні смислових асоціації корелюється із складовими
опозиції «верх – низ».
1. З погляду соціальної статусності.
Інваріантний тип «принца-жебрака» (1А) конкретизується в сюжетних
ситуаціях «псевдобідняк одружується з дівчиною, яка не знає про його справжній
статус», «знатна персона переховується під маскою простолюдина», «правитель
мандрує/поневіряється в подобі простого чоловіка», «заможний герой повертається
додому в образі жебрака», «чоловік на весіллі своєї дружини», «багатій удає бідного
396
задля випробування підданих або родичів», «пан міняється місцем із слугою»,
«шляхетна людина наймається на службу», «таємниця походження нащадка
заможної родини» тощо. Інваріантний тип самозванця (1В) – в мотивах шлюбної
афери, «Попелюшки», «каліфа на годину», незаконних претензій на
владу/почесті/багатство, зокрема й за допомогою псевдогеройства (псевдогерой –
1С) або привласнення обманом чи внаслідок плутанини, збігу обставин чужих
наречених (псевдонаречений/-наречена –1D) .
2. У світлі ціннісних координат патріархальної ґендерної ієрархії.
Псевдожінка/-дівчина (2А): «чоловік перевдягається в жіноче плаття заради
порятунку власного життя/втечі з ув’язнення», «чоловік удає жінку заради
любовних пригод», «чоловік займає місце дівчини під час побачення або весілля»,
«мотив обману почуттів». Псевдочоловік (2В): «переодягнена жінка рятує власного
чоловіка», «дівчина-воїн», «дівчина-чернець», «жінка вдає чоловіка задля
встановлення справедливості», «дівчина в чоловічому костюмі слідує за свої
коханим/наймається до нього слугою», «жінка вдається до травестії задля кар’єри,
отримання влади» тощо.
3. У плані морально-інтелектуальному (на рівні антиномій «праведність –
гріх», «розум – глупота», «звитяжність – пересічність»).
Псевдоправедник/-святенник (3А) пов'язаний із мотивами «гріховної
поведінки священнослужителя», «розпусниця вдає незайману», «грішник грає роль
святенника з корисливою метою» тощо; псевдогрішник/-злочинець (3В) – із
ситуаціями «обмовленої доброчесності», «добровільної жертовності»;
псевдорозумник (3С) – із сюжетними кліше «шарлатан удає лікаря або вченого»,
«пихатий дурник не усвідомлює власного неуцтва»; псевдодурник/-простак/-
божевільний (3D) – «закоханий удає безумного», «герой грає роль божевільного
заради власної безпеки», феноменом юродства. Інваріантний тип псевдосміливця
(3Е) часто може конкретизуватися в образах «воїна-хвалька», «Мюнхгаузена».
ІІ групу формують персонажі, сутність та формальна презентація/рецепція
яких співвідносяться з уявленнями про «своє» та «чуже».
397
4. В плані антропності: псевдопредставник флори/фауни (4А) та
псевдолюдина (4В), які поєднуються з «мандрівними» мотивами метаморфози,
обертання, закляття, типом «чарівного чоловіка/дружини».
5. В родинно-етнічному аспекті: шлюбні дублери (псевдочоловік – 5А,
псевдодружина – 5В, сват-заступник – 5С), пов’язані із сюжетними кліше «підміни у
шлюбному ліжку», «підміни на побаченні», «підміни під час шлюбних
випробувань»; псевдородич – 5Е (пов’язаний переважно із шахрайством,
приховуванням любовного зв’язку); невпізнаний родич, псевдосторонній – 5D
(сюжет про Едіпа, «бій батька із сином», допомога родича інкогніто тощо);
псевдочужоземець – 5G (з метою збільшення або зменшення значущості в
суспільстві); псевдоспіввітчизник – 5F (мотив шпигунства).
6. Псевдоморфність у спектрі вітальності.
Псевдомрець – 6А («людина вдає мертву заради порятунку власного життя»,
«людину переконують у тому, що вона померла», «живу людину проголошують
померлою») та псевдосуб’єкт дії – 6В (неживе/матеріальна подоба мислиться,
презентується як живе, зокрема, коли ляльку/автомат видають за живу істоту або
коли людина закохується в ляльку/автомат). До мотиву псевдосмерті близьким є
також мотив удаваної хвороби, оскільки образи псевдохворих та псевдомерців
мають спільну семантику ілюзорної пасивності.
ІІІ група – «перехідні», синкретичні персонажі, пов’язані водночас із
антиноміями «верх – низ» (онтологічного, сакрально-профанного характеру) та
«свій – чужий» (у плані антропності).
7. У площині опозиції «небесне – земне» як «божественне – людське»,
«сакральне – профанне» це інваріантний образ антропоморфного вищого створіння
інкогніто (7А), який конкретизується в мотивах «Бог мандрує світом», «Бог
винагороджує і карає», «Бог замінює законного чоловіка на шлюбному ліжку,
набувши його подоби», «Бог інкогніто втручається в людські справи». А також
протилежний йому псевдопредставник сакральної сфери – 7В («чоловік замість бога
керує світом», «обман Нектанеба» тощо).
398
На рівні антропного та інфернального виділяємо олюднену демонічну істоту –
7С («угода людини з дияволом в людській подобі», «наречений/коханець-інфернал»
тощо) та псевдоінфернала – 7D (мотиви шахрайства, містифікації, ілюзії
сприйняття).
Нами доведена доцільність використання для компаративних студій
псевдоморфних персонажів у межах обраного об’єкта дослідження методологічного
інструментарію як типологічного, так й контактно-генетичного підходів,
контекстуального аналізу (на перспективи яких вказують праці О. Веселовського,
І. Франка, Д. Дюришина, А. Діма, В. Жирмунського, М. Храпченка, Д. Наливайка,
В. Зарви, О. Кеби, І. Лімборського, О. Гальчук тощо). Висвітлення типологічних
сходжень здійснюється насамперед на рівні «мандрівних» мотивів; для аргументації
універсальної, знакової природи псевдів, диференціації відповідних інваріантів
значущими виявляються надбання архетипної критики, застосування прийомів
структурно-семіотичного аналізу, а для висвітлення детермінант подібних тенденцій
та специфіки наративно-образної конкретизації – здобутків розвідок
соціокультурного/історично-типологічного вектора. Натомість розгляд літературних
зв’язків є обов’язковим у процесах наукових спостережень за особливостями
творчого сприйняття конкретних сюжетів із сутнісними та формальнорецептивними невідповідностями, характеристики форм міжкультурних відносин,
визначення джерел жанрових традицій комічного/авантюрного/фантастичного
дискурсів в аспекті, пов’язаному із функціонуванням псевдоморфних персонажів. В
останньому випадку значущим виявляється урахування також теоретикометодологічних концепцій «ритуалізму», міфокритики; на особливу увагу
заслуговують ідеї М. Бахтіна (щодо феномена «карнавальності»), О. Фрейденберг
(«метафорична» інтерпретація пародійності/двійництва, близьких до них наративів
із підмінами істинного удаваним), Є. Мелетинського (роздуми над особливостями
відтворення формули «qui pro quo» в міфах, фольклорі, літературі).
Порівняльне дослідження української та російської літератур кінця ХVІІІ –
першої половини ХІХ ст. у європейському контексті здійснюється на ґрунті
існуючих напрацювань у цій галузі та водночас із настановою на критичне
399
переосмислення певних догм радянських часів (зокрема, ідеологічно заангажованої
«впливології», орієнтованої на затвердження принципів «етнічної ієрархії»).
В європейській традиції функціонування псевдів пов’язане із міфами (2, 4А,
5А, 7А), народною демонологією (7С), агіографією (1А, 2В, 3D), казковим (1А, 1В,
1С, 1D, 2, 3В, 4А, 5С, 7А, 7С) та героїчним епосами (1А, 2, 5С, 5D), народним
театром (1В, 3С, 3Е); серед літературних жанрів найбільш показовими в цьому плані
є комедії (1В, 2, 3А, 3С, 3D, 3Е, 5А-В, 5G, 7D), малі форми анекдотичного змісту
(1В, 2, 3А, 3С, 3D, 5А-В, 6А, 6В, 7В, 7D), новели (1А, 1В, 2, 3А, 3В, 3С, 3D, 4В, 5АВ, 5Е, 6А, 6В, 7В, 7D), літературні казки та балади (1А, 1В, 3В, 4А, 5С, 1С, 1D, 5D,
7А, 7С), героїчні та пародійні поеми (2, 7А), пригодницькі, крутійські та історичні
романи, повісті (1А, 1В, 2, 3А, 5D, 5Е, 6А, 7D), готична проза (7С, 7D) тощо.
За художнім призначенням, жанровими пріоритетами використання
псевдоморфних персонажів розподілено на комічних та екстракомічних. Перші
задіяні в межах карнавально-пародійного вектора розвитку літератури (для
сатиричного викриття соціальних/загальнолюдських вад, створення гумористичнорозважальних ситуативних невідповідностей, руйнування «жанрових очікувань»,
застарілих канонів), другі – фантастичного та авантюрно забарвленого дискурсів
(створюють інтригу, відчуття «незвичайного», драматичного, «чудесного» або
«жахливого»).
Типологія комічних псевдів української та російської літератур визначеної
доби засвідчує тенденції використання численних різновидів виділених вище
інваріантів, значна частина яких пов’язана з «мандрівними» мотивами, поширеними
також й у європейській культурі.
І. 1. Тип «принца-жебрака» (1А) та мотиви обманного зниження соціального
статусу як засоби комічного не надто активно використовуються українськими та
російськими письменниками. В українській літературі трапляються образи
псевдослуг у межах ситуативних кліше «знатна особа вдає бідняка заради любові»
(«Скупий» Г. Квітки-Основ’яненка), «підміна на побаченні» («Помилки»
П. Білецького-Носенка), «пан та слуга міняються ролями» («Прогулянка із
задоволенням та не без моралі» Т. Шевченка); в російській літературі – це
400
«правителі інкогніто» («Король на полюванні» В. Льовшина, «Каїб» І. Крилова),
«псевдопростолюдини», пов’язані із мотивами «знатна особа вдає бідняка заради
любові», «знатна особа грає роль простолюдина для розваги», «підміна на
побаченні» («На чужому бенкеті похмілля» М. Чулкова, «Чоловіки, наречені своїх
дружин» Я. Княжніна, «Панянка-селянка» О. Пушкіна, «Батьківське покарання»
В. Панаєва). Сюжети за участі таких псевдів часто запозичуються із європейської
художньої словесності: В. Льовшин – у М.-Ж. Седана, М. Чулков – у Дж. Боккаччо,
Я. Княжнін – у П. К. де Ш. де Маріво, О. Пушкін – у П. К. де Ш. де Маріво,
І. де Монтольє.
Самозванці (1В) та сюжетні кліше, засновані на обманному підвищенні
соціального становища, є більш характерними для комічного дискурсу. В творах
українській літературі та російськомовних письменників українського походження
самозванці представлені онаціональненими та осучасненими варіантами: образами
псевдочиновників/псевдоревізорів («Той, що приїхав із столиці…», «Життя та
походеньки Петра Степанова сина Столбікова…» Г. Квітки-Основ’яненка, «Ревізор»
М. Гоголя), псевдобагатіїв/псевдодворян/псевдопоміщиків («Російський Жилблаз»,
«Ув’язнена наречена» В. Наріжного, «Гравці», «Мертві душі» М. Гоголя,
«Дворянські вибори» Г. Квітки-Основ’яненка, «Сеня» Є. Гребінки), «титулованих
іноземців» («Російський Жилблаз» В. Наріжного, «Герой очаківських часів»
Г. Квітки-Основ’яненка), «каліфів на годину» («Каліф на годину» Є. Гребінки,
«Циган» П. Куліша), псевдоцаря («Куп’янський самозванець» Г. КвіткиОснов’яненка). Ситуації із «весільними підмінами» за участі псевдонаречених (1D)
як засоби комічного використовують Я. Кухаренко («Чорноморський побит»),
Г. Квітка-Основ’яненко («Той, що приїхав із столиці…», «Походеньки Петра
Степановича сина Столбікова»).
В російській літературі спостерігаємо подібний до персонажів Г. КвіткиОснов’яненка та М. Гоголя образ псевдочіновника («Шалений Роланд»
О. Вельтмана»); псевдопани/-панянки з’являються на сторінках анонімного
«Обманщика», творів Я. Княжніна («Скупий», «Хвалько»), І. Соколова («Закоханий
сліпий»), О. Корсакова («Марфа і Угар, або Лакейська війна»), О. Вельтмана
401
(«Саломея…», «Новий Ємеля, або Перевтілення»), М. Некрасова («Шила в мішку не
сховаєш…», написаному за сюжетом «Нареченої під замком» В. Наріжного);
«титуловані іноземці» функціонують в сюжетах онаціональненої версії пригод Тіля
Ойленшпігеля («Совєст-Драл Великий Ніс»), творів І. Крилова («Урок дочкам»),
О. Вельтмана («Новий Ємеля…»); мотив «каліф на годину» обіграють В. Льовшин
(«Подвійне перевтілення»), О. Писарев («Забави каліфа, або Жарти на одну добу»),
Д. Горчаков («Каліф на годину»), І. Крилов («Ілля богатир»). Комічних псевдогероїв
(1С) зображують О. Пушкін («Руслан та Людмила») та М. Язиков («Жар-птиця»), а
ситуації за участі псевдонаречених (1D) – М. Хмельницький («Повітряні палаци»,
«Судженого конем не об’їздиш», написані за зразком «Повітряних палаців»
Д’Арлевіля).
2. Крос-ґендерні травестії/метаморфози (2А. 2В) з метою створення комічного
ефекту використовують переважно російські автори. Псевдожінки (2А) пов’язані із
мотивами «чоловік удає жінку заради любовних пригод» («Збитенник» Я. Княжніна
– за зразком П. О. К. де Бомарше, «Ось як воно, мати кошика та білизну» Катерини
ІІ – за сюжетом В. Шекспіра, «Молоді скоріше старих можуть обманути»
В. Льовшина, «Новгородських дівчат святий вечір», «Про нещасні пригоди
купецької дочки Ганнусі» І. Новікова, «Повість про потішного педанта» з
«Письмовника» М. Курганова, «Гожа кухарка, або Походеньки розпусної жінки»
М. Чулкова), «чоловік займає місце дівчини під час побачення або весілля»
(«Зговір» П. Батуріна, «Сміх та горе» О. Клушина, 326 історія «Письмовника»
А. Курганова). Образи жінок/дівчат, які вдають чоловіків (2В) трапляються в
комедіях О. Грибоєдова та П. В’яземського («Хто брат, хто сестра, або Обманом за
обман»), Ф. Коні («Дівчина-гусар»), П. Григор’єва («Дочка російського актора»),
І. Крилова («Пустуни»), поемах В. Майкова («Єлисей, або Розсерджений Вакх»),
О. Пушкіна («Будиночок у Коломні»).
Серед українських письменників комічна ситуація із перевдяганням у вбрання
протилежної статі (2А, 2В) зображена у «Бой-жінці» Г. Квітки-Основ’яненка.
3. Тип псевдоправедника (3А) як в українській («Ясновидиця», «Маргарита
Прокопівна» Г. Квітка-Основ’яненко), так і російській («О часи!» Катерини ІІ,
402
«Урок кокеткам» О. Шаховського, «Тиха вода греблю рве» Ф. Коні) літературах
представлений жіночими образами псевдосвятенниць. За допомогою чоловічих
образів ханжество, лицемірство викривають П. Білецький-Носенко («Урок панам»),
В. Наріжний («Російський Жилблаз»), М. Новіков («Демокрит, що сміється»),
М. Загоскін («Славний хлопець») тощо. При цьому в обох випадках спостерігається
подібність із Тартюфом Ж.-Б. Мольєра.
Онаціональненими та осучасненими псевдорозумниками (3С) стають пихаті
дурники Г. Квітки-Основ'яненка («Той, що приїхав із столиці…», «Вояжери»,
«Купований розум») та М. Гоголя («Ревізор», «Мертві душі»). Серед російських
письменників популярністю користується створений з орієнтацією на французьку
комедійну традицію тип псевдофілософа/-реформатора («Вечірка учених»,
«Богатонов у селі, або Сюрприз собі самому», «Сільський філософ» М. Загоскіна,
«Пустодуми» О. Шаховського, «Диваки» Я. Княжніна); осміяння псевдовчених
(«Сміх і горе» О. Клушина, «Недоросток» Д. Фонвізіна, «Два вчителі, або Asinus
asinum fricat» О. Шаховського); «балакунів» («Демокрит, що сміється» М. Новикова,
«Балакун» М. Хмельницького, «Горе з розуму» О. Грибоєдова). Образи лікарівшарлатанів зустрічаються як в українській («Ясновидиця», «Маргарита Прокопівна»
Г. Квітки-Основ’яненка), так і російській («Траур, або Втішена вдова» Я. Княжніна)
літературах.
Псевдодурники (3D) російськими драматургами трансформовані в мудрих
простачок («Дурненька розумніша від розумних» Г. Державіна, «Удавано-безумна»
Я. Княжніна, «Своя сім’я, або Заміжня наречена» О. Шаховського), а
псевдосміливці (3Е) – у комічних хвальків («Балакун» М. Хмельницького, «Не любо
– не слухай, а брехати не заважай» О. Шаховського, «Не любо – не читай…»
М. Осипова). Перші є типологічно подібними до героїнь Лопе де Вега, Ж.-
Ф. Реньяра, другі генетично пов’язані із персонажами Гі де Буассі, Г. Бюргера.
ІІ. 4. Метаморфози не надто популярні в комічних творах та більш іманентні
фантастичному дискурсові. Для української літературі показовим є заклятий на
вовка парубок із «Вовкулаки» С. Александрова, для російської – перетворений на
403
коня персонаж «Повісті про Неона» М. Чулкова (в дусі «Золотого віслюка» Апулея),
перевертень-мізантроп В. Кюхельбекера з «Іжорського» (4А).
5. Підміни на рівні гри із уявленнями про «своїх» та чужих» використовують
П. Білецький-Носенко («Помилки») – ситуація «підміни на побаченні», Г. КвіткаОснов’яненко («Походеньки Петра Степанова сина Столбікова») – 5Е. Шлюбні
дублери (5А) з’являються на сторінках творів російських письменників («Єлисей,
або Розсерджений Вакх» В. Майкова, «Чоловік усіх дружин» Ф. Коні);
псевдоіноземці (5G) діють у «Дочці російського актора» П. Григор’єва, «Акторі»
М. Некрасова, «Аптекарі» В. Розанова; псевдородичі (5E) – в історії про СовєстДрала, «Своїй сім’ї, або Заміжній нареченій» О. Шаховського тощо.
6. Псевдомерці (6А) в творах, написаних українською мовою, пов’язані з
«мандрівними» мотивом «людину переконують, що вона померла» («П’яниця та
його жінка» П. Білецького-Носенка, «Пияниця» С. Осташевського); сюжетне кліше
«покійник приходить до коханої» використовують П. Білецький-Носенко
(«Вовкулака»), Г. Квітка-Основ’яненко («Покійник-пустун»). У російській
літературі обіграються типові ситуації «людина вдає мертву заради порятунку
власного життя» (у пригодах Совєст-Драла), «людину переконують, що вона
померла» (у «Повісті про трьох подруг» із «Письмовника» М. Курганова) тощо.
«Псевдосуб’єкти дії» (6В) представлені в межах оповідних схем «ляльку/автомат
видають за живу істоту» (Каїб» І. Крилова), «матеріальна подоба мислиться як
живе» («Салдацький патрет» Г. Квітки-Основ’яненка).
ІІІ. Образи антропоморфних вищих створінь інкогніто (7А) використовуються
українськими («Енеїда» І. Котляревського, «Горпонида, чи вхоплена Прозерпіна»
П. Білецького-Носенка) та російським («Єлисей, або Розсерджений Вакх»
В. Майкова, «Розкрадені шуби» О. Шаховського тощо) майстрами слова:
онаціональнення зазнає поширений також й у європейських пародійних поемах
мотив «Бог інкогніто втручається в людські справи».
Найбільш затребуваними для створення комічного ефекту виявляються
персонажі, що імітують свою причетність до потойбічного світу – різноманітні
псевдоінфернали (7D). В українській літературі це солдат-псевдочаклун («Москаль-
404
чарівник» І. Котляревського, «Простак» В. Гоголя, «Муж старий, жінка молода»
С. Петрушевича, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка); псевдонечисть
у творах В. Гоголя («Простак»), С. Петрушевича («Муж старий, жінка молода»),
В. Дмитренка («Кум-мірошник, або Сатана у бочці»), Стецька Шерепері («Купала на
Івана»); псевдопровидиці («Ясновидиця», «Маргарита Прокопівна» Г. КвіткиОснов’яненка); «цілителі» та «чаклуни» («Знахар», «Герой очаківських часів»
Г. Квітки-Основ’яненка) та ін. В «Російському Жилблазі» В. Наріжного та «Житті й
походеньках Петра Степанова сина Столбікова» Г. Квітки-Основ’яненка предметом
сатиричного осміяння стають масонські гуртки, організатори яких спекулюють на
вірі в містичне.
В російській літературі також діють численні «духовидці», «чародії»,
«шамани» («Письмовник» М. Курганова, «Обманщик», «Шаман сибірський»,
«Зваблений» Катерини ІІ, «Удаваний мудрагель» М. Еміна, «Казка про народження
тафтяної мушки» М. Чулкова, «Новий Ємеля, або Перевтілення» О. Вельтмана,
«Дячок-чаклун» М. Погодіна, «Викритий чаклун, або Через дрібниці сварка»,
«Мірошник – чаклун, обманщик і сват» О. Аблесімова, «Чаклун, ворожка і сваха»
І. Юкіна). Цілі вистави, що представляють появу різноманітних «духів» розігрують
персонажі Катерини ІІ («Ось як мати кошика та білизну»), В. Кюхельбекера
(«Шекспірові духи»), М. Львова («Сільф, або Мрія молодої жінки»). Олюднені
інфернали інкогніто (7С) – духи «Пошти духів» І. Крилова. При цьому багато
сюжетів за участі псевдоінферналів запозичуються із творів європейської
літератури: історія солдата-«чаклуна», ймовірно, популяризується завдяки
французькій комічній опері, Катерина ІІ та В. Кюхельбекер звертаються до доробку
В. Шекспіра, М. Львов – до «Le mari sylphe» Ж.-Ф. Мармонтеля тощо.
Висвітлення питання поширення подібних комічних псевдоморфних
персонажів, наративів за їхньої участі в українській та російській літературах
досліджуваної доби, характерних також й для європейської традиції, потребує
урахування як типологічних подібностей, так і міжкультурних зв’язків. У першому
випадку значущими є: 1) співвідносність псевдів із архетипом трікстера та
інверсійними ритуалемами; 2) їхня семіотична сутність, що відповідає природі
405
комічного, заснованого на суперечностях (зокрема й особливо актуальна для
«перехідних епох» тенденція сатиричного викриття поширених у цей час у різних
суспільствах різновидів шахрайства); 3) «мандри» відповідних фольклорних
мотивів. Особливо показовими тут є створені українськими та російськими
авторами образи псевдосвятенників, псевдорозумників/-вчених, псевдоінферналів. У
другому випадку доцільно звернути увагу на результати колективної рецепції
здобутків європейської традиції українською та російською літературами в період
оформлення їхніх національних жанрових систем. Йдеться насамперед про
засвоєння: 1) певних композиційних прийомів інтермедій, французьких водевілівоперет, «комедії інтриги» (мотиви крос-ґендерної травестії – 2А/В, підміни на
весіллі – 1D, обманного підвищення або зниження соціального статусу – 1А/В,
імітації володіння надприродними здібностями – 7D), типових амплуа «комедії
характерів» (псевдосвятенників – 3А, псевдорозумнків – 3С, псевдосміливців – 3Е);
2) стилістично-композиційних способів створення пародій на героїчний епос,
фантастичні наративи (метаморфози – 4А, 7А, 7С); 3) іманентних малим та великим
епічним формам комічного модусу художнього «інструментарію» карнавалізації
оповіді за допомогою введення в контекст різноманітних «принців-жебраків»,
самозванців, псевдорозумників та псевдосвятенників, перевдягань у вбрання
протилежної статі тощо. Також слід враховувати роль ідей Просвітництва (зокрема,
настанову на викриття віри у потойбічне за допомогою образів типу 7С, неуцтва –
через осміяння псевдовченості, антиклерикальні тенденції, виражені в сатиричних
постатях персонажів типу 3А та ін.), індивідуально-авторські зв’язки на рівні
сюжетних запозичень (звернення до творчості Дж. Боккаччо, В. Шекспіра, ЖБ. Мольєра, П. К. де Ш. де Маріво тощо).
З огляду на зазначене вище стають зрозумілими причини використання
псевдоморфних персонажів українськими та російськими письменниками в межах
одних і тих же жанрів (різновидах комедійної драматургії, бурлескно-травестійних
поемах, повістях та романах, генетично пов’язаних із надбаннями європейського
роману, особливо пікарески, анекдотично-новелістичних та алегорично-
406
фантастичних епічних форм, споріднених із відповідними феноменами в
європейській культурі).
Специфіка творчої реалізації псевдоморфних персонажів як засобів створення
сміхового ефекту в межах об’єкта нашого дослідження визначається двома
тенденціями.
З одного боку, простежуються очевидні аналогії (активне відтворення в
українській та російській літературах окремих інваріантів псевдів, співвідносних із
ними мотивів – 1А/В, 3А/С, 6А, 7А/D, настанова на осучаснення й онаціональнення
– 1А/В, 3А/С, 7D, пародіювання – 4А, 6А, 7А, 7D), що засвідчують подібність
загальнолюдських уявлень про комічне та розвиток кожної з досліджуваних культур
у їхній співвідносності із надбаннями європейської традиції.
А з іншого боку, маємо констатувати факт існування суттєвих відмінностей,
детермінованих вимогами національної дійсності. Російські письменники
(насамперед драматурги), перед якими гостро не стоїть проблема затвердження
національної ідентичності, значно більше запозичують готові сюжети із творів
зарубіжних авторів (особливо ті, що пов’язані із любовно-авантюрною тематикою).
При цьому поруч із оригінальними трансформаціями простежуються чимало
«відображень», адаптованих, вільних перекладів. Що ж стосується української
літератури, то незалежно від того, йдеться про типологічні паралелі або генетичні
зв’язки із європейською, вона демонструє підпорядкування усіх художніх засобів, у
тому числі й псевдоморфних персонажів, головній меті – відтворенню етнічної
специфіки: через зображення побуту (під час обігравання фабульних кліше за участі
псевдів інваріантів 1А, 1В, 1D, 4А, 6А, 7D), значущих соціальних реалій (викриття
самозванців, псевдосвятенників, псевдорозумників), особливостей світосприйняття
(онаціональнення типу трікстера), фольклорних здобутків (мотиви «живого мерця»,
«покійник приходить до коханої», константо сутнісної метаморфози) свого народу.
Типологія екстракомічних псевдів у фантастичних й авантюрно забарвлених
сюжетах української та російської літератур кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст.
також вказує на зв’язки та паралелі з європейською традицією (на рівні сюжетів,
407
поширених мотивів, композиційних прийомів загострення інтриги, надання
драматичності, відчуття «незвичності» зображуваного тощо).
І. 1. Ситуації, пов’язані з тимчасовим вимушеним або добровільним
переходом до нижчого соціального прошарку (варіанти типу 1А), зображують
П. Білецький-Носенко («Урок панам»), у поєднанні з мотивом «персонаж подорожує
в подобі бідняка, аби уникнути небезпеки» – Я. Кухаренко («Харько, запорозький
кошовий»), Г. Квітка-Основ’яненко («Заснування Харкова»), М. Костомаров
(«Переяславська ніч»), Т. Шевченко («Варнак»), в контексті наративного кліше
«таємниця походження нащадка заможної родини» – Г. Квітка-Основ’яненко
(«Ганнуся»), В. Наріжний («Бурсак»), як прийом маніпуляції масовою свідомістю –
П. Куліш («Чорна рада»).
Російські автори використовують відповідний матеріал у «мандрівних»
сюжетах про Бову-королевича (в обробці О. Радищева, О. Пушкіна тощо) та
правителя, позбавленого влади перевертнем-самозванцем («Пересмішник»
М. Чулкова, «Російські казки» В. Льовшина); звертаються до образу «володаря
інкогніто» (поема «Анджело» О. Пушкіна, написана за сюжетом В. Шекспіра, «За
богом молитва…» О. Корніловича, «Саардамський тесля» П. Фурмана, «Генерал
Каломерос», «Ратибор Холмоградський» О. Вельтмана, «Іваной…»
О. Шаховського), жіночих історій («Саломея», «Ольга» О. Вельтмана), мотивів
«чоловік на весіллі своєї дружини» («Казка про царя Берендея» В. Жуковського,
начерки О. Пушкіна про Бову, «Ашик-Кериб» М. Лермонтова), «шляхетна людина
наймається на службу» («Дубровський» О. Пушкіна, «Вадим» М. Лермонтова),
«таємниця походження нащадка заможної родини» («Ганнуся» М. Попова,
«Милозор та Прелєста», «Торжество кохання» В. Льовшина, «Вінетта, або Тарас у
вулику» К. Дамського, «Савелій Граб, або Двійник» В. Даля, «Харківська Ганнуся»
М. Погодіна тощо).
Подібно героям західноєвропейських розбійницьких романів до
симулятивного підвищення соціального статусу (1В) за допомогою травестії
вдаються персонажі-розбійники Г. Квітки-Основ’яненка, В. Наріжного, О. Сомова,
Є. Гребінки, Т. Шевченка (Гаркуша, Телепень, оповідач «Варнака»); відповідає
408
казковій традиції тимчасове перетворення на лицаря й пана простолюдинів
О. Бодянського («Казка про дурня та його коня») та П. Білецького-Носенка
(«Добриня та цуцик»).
Типові для фантастичного дискурсу потойбічні самозванці-перевертні
представлені в російській авантюрно-любовній белетристиці («Пересмішник»
М. Чулкова, «Російські казки» В. Льовшина); у дусі В. Скотта обіграється ситуація
із появою невідомого «лицаря» О. Бестужевим («Ревельський турнір»).
Постаті самочинних претендентів на престол, царів-самозванців (Іоанна
Безземельного, Лжедмитрія, Пугачова тощо), псевдогероїв (1С) та самозваних
наречених (1D) трапляються в обох літературах. Перші типові для творів на
історичну тематику («Підставний Смердій» О. Ржевського, «Іваной…»
О. Шаховського, «Бенкет у Іоанна Безземельного» П. Катеніна, «Коротка повість
про самозванців» М. Щербатова, «Борис Годунов», «Капітанська дочка»
О. Пушкіна, «Дмитро Самозванець» О. Сумарокова, «Дмитро Самозванець»
К.Рилєєва, «Дмитро Самозванець» Ф. Булгаріна, «Дмитро Самозванець»
В. Наріжного, «Борис Годунов» М. Лобанова, «Лжедмитрій» О. Шишкова, «Дмитро
Самозванець» О. Хомякова, («Історія про Дмитра самозванця…» М. Погодіна,
«Олексій Однорог», «Повість про Бориса Годунова та Дмитра самозванця»
П.Куліша), другі – для казок («Казка про царів сад та живую сопілочку»
О.Бодянського, «Казка про Івана-царевича та сірого вовка» В. Жуковського), треті –
для авантюрно забарвлених сюжетів у повістях О. Пушкіна («Заметіль») та
Г. Квітки-Основ’яненка («Ганнуся»).
2. Ситуації, пов’язані з тимчасовою візуальною зміною статі, зображують
Є. Гребінка («дівчина-козак» у «Чайковському») та Т. Шевченко («Капітанша») –
«дівчина в чоловічому костюмі слідує за своїм коханим», Г. Квітка-Основ’яненко
(«Заснування Харкова») та В. Наріжний («Бурсак») – «дівчина подорожує в
чоловічому вбранні»; мотив перевдягання чоловіка у жіноче вбрання в контексті
«маскарадної» тематики реалізує Є. Гребінка («Маскарад»); образ «дівчинирозбійника» створює В. Наріжний («Гаркуша, малоросійський розбійник»).
Російські автори теж активно використовують оповідні кліше, пов’язані із крос-
409
ґендерною травестією: «дівчина в чоловічому костюмі слідує за своїм коханим» у
М. Карамзіна («Наталя, боярська дочка»), В. Кюхельбекера («Іжорський», «Іван
купецький син»), О. Вельтмана («Ратибор Холмоградський), маскарадна інтрига – у
М. Лермонтова («Джюліо»). Показовими у цьому плані є також зачаровані красуні
В. Льовшина («Російські казки»), М. Попова («Слов'янські древності»), дівчина-
«пустельник» М. Чулкова («Пересмішник»), «жінка-чернець» О. Герцена
(«Легенда»), «цар-дівиця» О. Вельтмана («Свєтославич, ворожий годованець»),
«дівчина-воїн» Є. Люценко («Буривой та Ульмила»), М. Радищева («Альоша
Попович…»), мемуарів Н. Дурової (типологічно схожих із французькими творами
про жінок-воїнів ХVІІ ст.), «дівчина-козак» Є. Аладьїна («Кочубей»), О. Бестужева
(«Зрадник») тощо.
3. Нетипові для комічного дискурсу псевдогрішники (3В) представлені в
творах із драматичним/трагічним звучанням: в українській літературі це
псевдозлочинці Є. Гребінки («Телепень»), Т. Шевченка («Петрусь»); у російській –
обмовлена матір «Казки про царя Салтана» О. Пушкіна, обмовлений син «Людей та
пристрастей» М. Лермонтова, безпідставно звинувачені в зраді дружини
В. Одоєвського («Княжна Мімі») та М. Лермонтова («Маскарад»), псевдозрадник
І. Лажечникова («Останній Новик») тощо.
ІІ. 4. Псевдопредставники флори/фауни (4А) в контексті фантастики пов’язані
з міжнародними мотивами метаморфози, закляття, обертання. З метою
відображення уявлень, характерних для народної демонології їх використовують
О.Сомов («Вовкулака»), М. Гоголь ( «Майська ніч…»), Х. Купрієнко («Недобрий
віщун»). В російській літературі особливо популярною є тенденція зображення
перетворень у дусі казкової традиції («Слов’янські древності» М. Попова, «Чорна
курка» Антонія Погорєльського, «Антара» О. Сен