Шульгун Мадлена Едуардівна Мета­жанр подорожі в контексті перехідного художнього мислення (кінець XX - початку XXI століть)

Краткое описание

Шульгун Мадлена Едуардівна, доцент кафедри теорії та історії світової літератури імені професора В. І. Фесенко Київ­ського національного лінгвістичного університету: «Мета­жанр подорожі в контексті перехідного художнього мислення (кінець XX - початку XXI століть)» (10.01.06 - теорія літера­тури, 10.01.05 - порівняльне літературознавство). Спецрада Д 26.001.15 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ШУЛЬГУН МАДЛЕНА ЕДУАРДІВНА
УДК 821 (100)-9.09:910.4
ДИСЕРТАЦІЯ
МЕТАЖАНР ПОДОРОЖІ
В КОНТЕКСТІ ПЕРЕХІДНОГО ХУДОЖНЬОГО МИСЛЕННЯ
(кінець ХХ – поч. ХХІ ст.)
10.01.06 – теорія літератури
10.01.05 – порівняльне літературознавство
Подається на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
Результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
____________ М. Е. Шульгун
Науковий консультант Мережинська Ганна Юріївна, доктор філологічних наук,
професор
Київ – 2017

ЗМІСТ
ВСТУП …………………………………………………………………………….14
РОЗДІЛ 1. ПОДОРОЖ У ТЕОРЕТИЧНОМУ ТА ІСТОРИКОЛІТЕРАТУРНОМУ АСПЕКТАХ ДОСЛІДЖЕННЯ: ОСОБЛИВОСТІ
НАУКОВОЇ РЕЦЕПЦІЇ…………………………………………………………..22
1.1. Проблеми художньої природи подорожі, методів дослідження
феномену……………………………………………………………………..22
1.2. Метажанр подорожі та особливості перехідного художнього
мислення……………………………………………………………………...44
РОЗДІЛ 2. СУЧАСНА КУЛЬТУРОЛОГІЧНА ПОДОРОЖ:
МЕТАКОНЦЕПЦІЇ, МІФИ, ЗНАКОВИЙ КОД………………………………81
2.1. Вектори естетичних зрушень у системі літератури подорожей…………81
2.2. Подорож як механізм пошуку культурної ідентичності…………………94
2.3. Діалогічні інтенції культурологічної подорожі та авторська
метагеографія……………………………………………………………….131
2.4. Синтетичний характер культурологічної подорожі……………………...175
РОЗДІЛ 3. МОДЕЛІ КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ Й ІМАГОЛОГІЧНИЙ
АСПЕКТ МЕТАЖАНРУ ПОДОРОЖІ………………201
3.1. Образ Іншого й проблема діалогу культур у сучасному травелозі…….201
3.2. Подорож як механізм міжкультурного діалогу ………………………….203
3.3. Складна культурна ідентичність і стратегії її художньої інтерпретації..213
РОЗДІЛ 4. ОНОВЛЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ ЛЮДИНИ: ТИПОЛОГІЯ ГЕРОЯМАНДРІВНИКА……………………………………………………….247
4.1. Модель «турист» та її актуальні модифікації ………………..………….247
4.2. Традиції образу «фланера» в сучасному травелозі і романі-подорожі…273
4.3. Соціокультурні феномени перехідного часу: модель нового Улісса…..284
4.4. Моделі мандрівного поета і мандрівного філософа……………………..299
РОЗДІЛ 5. ФІЛОСОФСЬКИЙ І РЕЛІГІЙНИЙ АСПЕКТИ ДИСКУРСУ
СУЧАСНОЇ ПОДОРОЖІ………………………………………………………321
13
5.1. Міфологема вертикального шляху й аксіологічна та екзистенційна
проблематика подорожі……………………………………………………321
5.2. Нові грані і стратегії метафізичної подорожі ……………………………331
5.3. Актуалізація та переосмислення канону ходіння………………………344
5.4. Співвідношення давнього канону ходіння та сучасних принципів
інтерпретації, нової метамови…………………………………………….364
РОЗДІЛ 6. АВТОРЕФЛЕКСІЯ ЛІТЕРАТУРИ МАНДРІВ І СТРАТЕГІЇ
ОНОВЛЕННЯ (ЖАНРОВИЙ І МІЖРОДОВИЙ СИНТЕЗ,
ПАРОДІЮВАННЯ, «АНТИПОДОРОЖ»)…………………………………...387
6.1. Художні особливості п’єс-подорожей ……………………………………387
6.2. «Антиподорож»: стратегії випробування й вектори оновлення художніх
принципів травелогу……………………………………………………….407
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………429
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………...438
ДОДАТОК А……………………………………………………………………..482
14
ВСТУП
Сучасну літературу характеризує підвищена динаміка, інтенції до оновлення,
експерименту, пошуку нових форм у контексті глобальних світоглядних і естетичних змін
кінця ХХ – початку ХXI століття. Суттєві зрушення відбуваються на всіх рівнях
художнього бачення: стильовому, жанровому, образному. Увиразнюються такі жанри й
метажанри, які слугують механізмом пошуку, інновацій. Саме до них належить подорож,
яка завдяки своїй помежовій природі, неканонічності, здібності проникати в інші форми й
утворювати продуктивний синтез із різними мовами культури, метафізичній наповненості
самого символу шляху починає відігравати особливу роль у процесі зміни художніх
парадигм. Знаками подорожі кодуються зрушення в картині світу, концепції людини,
динаміці філософської та естетичної думки.
Причинами актуалізації саме подорожі як репрезентативного метажанру
сьогоднішньої перехідної епохи можуть бути глобальні геополітичні зміни, які відкрили
країнам нові вектори розвитку, історичні потрясіння, загострення в сучасній культурі
проблеми діалогу, перегляду іміджів «свого» і «чужого», «інакшого», розквіт культури
туризму, формування особливої «транзитної» культури, яка проникнута ідеєю переходу,
актуалізує символи шляху і перехрестя, осілості і кочування, дому і дороги й часто кодує
свої сентенції знаками саме подорожі. «Транзитна культура – це особлива семіотика
прилягання й динамічного збігу суб’єктивного чуття, оточення, у якому перебуваєш, і руху,
що кожного моменту змінює всі диспозиції» [Гундорова, 2013, 12].
Слід зазначити, що розквіт літератури мандрів у кінці ХХ – на початку ХХІ століття
поновив низку нерозв’язаних питань, зокрема динаміки, своєрідності національних
моделей травелогів, теорії метажанру, типології, зв’язків зі стильовими системами, методів
дослідження. Їх розв’язання в комплексі з описом художньої специфіки подорожі, її
функцій у сучасній літературі є актуальністю нашого дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію
виконано в межах науково-дослідної теми Інституту філології Київського національного
університету імені Тараса Шевченка 11БФ044-01 «Мови та літератури народів світу:
взаємодія та самобутність». Тему дисертації затверджено (протокол №5 від 23 грудня 2013
15
року) на засіданні вченої ради Інституту філології Київського національного університету
імені Тараса Шевченка.
Мета дослідження – розглянути сучасну літературу подорожей як специфічний
метажанр, що набуває особливостей у кожній національній літературі, відображає
перехідне художнє мислення межі століть, націлений на експеримент і пошук шляхів
оновлення мистецтва в умовах глобальних культурних змін.
Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань:
 систематизувати сучасні наукові рефлексії щодо літератури подорожей;
 обґрунтувати критерії типологізації сучасної подорожі й виокремити її домінантні типи;
 дослідити актуальні дискурси, які спричинюють специфіку й типи сучасних подорожей:
зокрема, дискурси національного й культурного самовизначення, імагологічний,
метафізичний та екзистенційний;
 визначити зрушення в жанровій системі літератури подорожей: перевертання центру й
периферії, модифікація традиційних форм і виникнення нових;
 розкрити домінантні особливості, вектори пошуку сучасного травелогу в українській,
польській, російській, французькій, німецькій та американській літературах;
 укласти типологію сучасних героїв-мандрівників;
 визначити особливості синтезу на різних рівнях: помежових жанрів, подорожі й роману,
міжродового об’єднання (п’єси-подорожі, ліро-епічні травелоги, подорожі-репортажі);
 простежити системні зрушення в царині метажанру, що відображають перехідне художнє
мислення;
 виокремити домінанти знакового коду;
 з’ясувати своєрідність відображення у подорожах реалістичного, модерного й
постмодерного типів творчості.
Об’єктом дослідження є травелоги українських письменників: Юрія Андруховича
(«Центрально-Європейська ревізія», «Дезорієнтація на місцевості), Артема Чапая
(«Подорож з Мамайотою у пошуках України», «Авантюра», «Понаєхалі»), Віктора
Щербакова («Єрусалим. Три дні без гіда»), Анни Яременко («Листи з Екватора»);
польських митців: Анджея Стасюка («Корабельний щоденник», «Дорога на Бабадаг»),
16
Ольги Токарчук («Бігуни»); американських прозаїків російського походження: Олександра
Геніса («Мандрівник», «Шість пальців»), Петра Вайля («Слово в дорозі»); американської
письменниці Елізабет Гілберт («Їсти, молитися, кохати»); німецького автора Вольфганга
Бюшера «Берлін – Москва. Піша подорож»; російських митців Михайла Гіголашвілі
(«Червоний озноб Тінгітани»), Василя Голованова («Гярб, Вітер зі Сходу»), Сергія
Данилова («Спостереження міста»), Андрія Балдіна («Спостереження Стамбулу»), Ганни
Ільїнської («Соловки», «Пінега»), Ольги Сєдакової («Три подорожі»), Володимира
Березина («Дорога на Астапово»), Олександра Ілічевського («Єрусалим»),
Ірини Богатирьової «Stop! Або рух без зупинок»; німецького прозаїка російського
походження Фрідріха Горенштейна («Останнє літо на Волзі»). Також проаналізовано
романи й повісті, у яких сюжетний стрижень утворює подорож, центральним стає образ
мандрівника, а домінанти системи символів, що кодують картину світу, становлять знаки
мандрів. Це твори французьких письменників Мішеля Уельбека («Платформа»), Еріка
Шмітта («Улісс з Багдада»); українського митця Максима Кідрука («Навіжені в Мексиці»);
ізраїльської письменниці Юлії Вінер («Мандри на повітряній кулі – туди і назад») та ін.
Досліджено п’єси-подорожі Марії Арбатової («По дорозі до себе»), Олександра Іздрика
(«Електричка на Великдень»), Олександра Вітра («Станція»). До порівняння залучено
класичні твори, що визначають традицію жанру мандрів, дають філософську та релігійну
інтерпретацію шляху.
Предмет дослідження – метажанр подорожі у вимірах перехідного художнього
мислення.
Теоретичне й методологічне підґрунтя роботи складають праці, присвячені теорії
літературного процесу, динаміці естетичних систем (С. Аверінцева, Л. Андреєва,
О. Астаф’єва, М. Бахтіна, О. Бондаревої, О. Білецького, С. Бройтмана, Т. Гундорової,
П. Грінцера, Л. Грицик, Г. Клочека, Д. Лихачова, А. Михайлова, М. Моклиці, Є. Нахліка,
Т. Свербілової, Ю. Тинянова), проблемам генології (праці Л. Грицик, Н. Бернадської,
Д. Гачева, Т. Бовсунівської, Б. Іванюка, Ю. Коваліва, В. Кожинова, Ю. Манна,
Г. Поспєлова, О. Романенко, Г. Семенюка, А. Ткаченка, А. Татаренко, М. Чернець,
М. Шаповал), зокрема, різним типам літератури подорожей (дослідження Р. Бурхалова,
В. Гусинського, Д. Дорофієва, Н. Іванової, Є. Івашиної, Н. Ковальової, М. Масової,
17
А. Сорочан, О. Русакової, А. Парійчука, Т. Потінцевої, М. Шадріної, В. Шачкової,
Е. Шестакової), «межовим» жанрам (Л. Гінзбург, В. Кожинова, С. Квіта, В. Березкіної,
О. Багана, Л. Кайди), проблемам імагології (праці Л. Грицик, Д. Наливайка, Е. Саїда,
В. Хорева), окремим питанням міфопоетики (праці Р. Барта, Г. Грабовича, Дж. Кемпбела,
Е. Касірера, Є. Мелетинського, І. Набитовича, А. Нямцу, В. Проппа, О. Пронкевича,
В. Тодорова, К.-Г. Юнга), дослідженням семіосфери культури (праці Ю. Лотмана,
Б. Успенського, Я. Мукаржовського, І. Смирнова, П. Павіса, В. Халізева); роботи, що
висвітлюють своєрідність національних версій постмодернізму й окремих його рис
(Т. Гундорової, М. Головинського, Д. Затонського, І. Ільїна, М. Липовецького,
В. Курицина, Н. Маньковської, Г. Мережинської, Г. Сиваченко, І. Гассана), синтез різних
мов культури (М. Ямпольського, О. Еременко), перехідного художнього мислення
(М. Бахтіна, А. Гуревича, В. Гусєва, К. Ісупова, О. Кривцуна, Г. Мережинської,
В. Силантьєвої, М. Хрєнова).
Методи дослідження. Об’єкт і предмет дослідження зумовили комплексний
системно-аналітичний підхід, що поєднує низку конкретних методів. Порівняльноісторичний використано для характеристики динаміки літератури подорожей, модифікації
певних традицій у сучасних умовах. Порівняльно-типологічний дав можливість виокремити
специфіку метажанру в різних національних літературах на межі ХХ-XXI століть,
увиразнити ідейні та естетичні домінанти репрезентативних типів сучасних подорожей.
Структурно-функціональний метод використано для дослідження трансформації жанрової
моделі та особливостей синтезу з іншими формами, реалізації стратегій оновлення
літератури. Культурно-історичний метод застосовано для аналізу причин актуалізації
літератури подорожей у сучасному культурному контексті, кодування загальнокультурних
змін знаками метажанру. Рецептивно-естетичний та структурно-семіотичний методи
сприяли інтерпретації художньо ускладнених, експериментальних текстів, системи їхніх
символів, семіосфери. При дослідженні імагологічної складової подорожей використано
елементи архетипної критики.
18
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше:
 системно на широкому матеріалі декількох національних літератур подорож розглянуто як
метажанр, у центрі якого певний спосіб моделювання картини світу, образ сучасника і
структурно-семантична спільність;
 простежено суттєві зміни в системі метажанру: перевертання центру й периферії,
модифікація класичних зразків, створення нових форм та виникнення моделі
«антиподорожі»;
 досліджено подорож як авангард широкого експерименту, спрямованого на створення
нової моделі світу й оновлення літератури в умовах культурної кризи і зміни естетичних
парадигм;
 доведено, що в межах подорожі створюється код і моделі художньої інтерпретації кризових
зсувів культури й авторефлексії літератури;
 увиразнено критерії типологізації сучасної подорожі й охарактеризовано домінантні типи:
культурологічний, філософський та релігійний; осмислено особливості їхнього синтезу та
зв’язок із формами субкультури;
 проаналізовано особливості синтезу й взаємопроникнення, взаємозбагачення подорожі і
роману, повісті, драми, а також сукупність рис «помежових» жанрів (автобіографії,
мемуарів, есе, листа);
 виокремлено новаторство у потрактуванні образів «свого» та «чужого», Іншого в сучасній
подорожі;
 систематизовано домінанти новітніх моделей подорожі в українській, польській,
російській, німецькій, французькій, американській літературах, їхні особливості на рівні
дискурсу, образів світу, персонажів, культурних орієнтирів та діалогічних інтенцій;
 вивчено відображення у метажанрі подорожі перехідного типу мислення.
Теоретичне значення отриманих результатів. У дослідженні на матеріалі
декількох національних літератур визначено спільні для цих літератур риси сучасної
подорожі, запропоновано її типологію. Уточнено параметри визначення метажанру,
окреслено особливості функціонування метажанру подорожі в умовах зміни художніх і
світоглядних парадигм. Вербалізовано специфіку авторефлексивності цього типу
19
літератури. Висвітлено особливості жанрового й міжродового синтезу, переосмислення
традицій, пошуку інноваційних форм, виокремлення комплексу відповідних стратегій
оновлення літератури. Конкретизовано засади міфотворення й деміфологізації у сучасній
літературі подорожей, прийоми створення й вектори перегляду образів «свого» й «чужого».
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним дослідженням. Отримані
результати й висновки сформульовано безпосередньо автором наукової роботи.
Опубліковані праці написані без співавторів. Кандидатська дисертація на тему
«Літературна творчість Я. М. Нахімова» захищена в Харківському державному
педагогічному університеті імені Г. С. Сковороди – 2005 рік, її матеріали в тексті
докторської дисертації не використовуються.
Практична значимість одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть
бути використані в лекційних курсах, присвячених сучасній літературі, проблемам
генології, типам художнього мислення, в компаративних дослідженнях.
Апробація результатів докторської дисертації здійснена й схвалена у процесі
обговорення на міжкафедральному семінарі (кафедра російської філології, кафедра
полоністики, кафедра історії української літератури, теорії літератури та літературної
творчості) Інституту філології Київського національного університету імені Тараса
Шевченка (протокол №1 від 25.04.2017 р.). Основні теоретичні положення і результати
дослідження висвітлено у доповідях та виступах на 22 всеукраїнських і міжнародних
конференціях і семінарах: Х Міжнародна наукова конференція «Література в контексті
пост/гуманізму та віртуальності», Київський національний лінгвістичний університет, Київ,
21-22 березня, 2013 р.; Всеукраїнська наукова конференція за участю молодих учених
«Мова, свідомість, художня творчість, інтернет у дзеркалі сучасних філологічних студій»,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут філології, Київ, 11
квітня 2013 р.; Міжнародна наукова конференція «Поетика інтермедіальності в літературі
ХІХ – ХХІ століть», Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 3-
5 жовтня 2013 р.; Міжнародної наукової конференції «Етнознакові функції культури: мова,
література, фольклор», Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут філології, Київ, 17 жовтня 2013 р.; І Міжнародна конференція пам’яті професора
Валентини Іванівни Фесенко, Київський національний лінгвістичний університет, Київ, 27-
20
28 березня, 2014 р.; ІХ Міжнародна наукова конференція «XVIII век: топосы и пейзажи»,
Московський державний університет ім. М. В. Ломоносова, Росія, Москва, 27-29 березня,
2014 р.; III Міжнародна конференція «Русская и белорусская литературы на рубеже XХ –
XXI веков», Білоруський державний університет, Білорусь, Мінськ, 8-10 квітня, 2014 р.;
Міжнародна наукова конференція «Сучасна філологія: парадигми, напрямки, проблеми»,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут філології, Київ, 9
жовтня 2014 р.; ХXIV Міжнародна наукова конференція ім. проф. Сергія Бураго «Мова і
культура», Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, Київ, 22-25 червня,
2015 р.; Міжнародна наукова конференція «Сучасна філологічна наука в
міждисциплінарному контексті», Київський національний університет імені Тараса
Шевченка Інститут філології, Київ, 8 жовтня 2015 р.; Міжнародна наукова конференція
«Транскультурні коди літературного дискурсу», Київський національний лінгвістичний
університет, Київ, 19-20 березня, 2015 р.; ІІ International Scientific and Practical Conference
«Topical Problems of Modern Science and Possible Solutions», Dubai, UAE, 24-25 September,
2015; ІХ Міжнародні Чичерінські читання «Світова література в літературознавчому
дискурсі ХХІ ст.», Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 15-16
жовтня, 2015 р.; Міжнародна інтердисциплінарна наукова конференція «Традиція –
сучасність пограниччя: письменство, освіта, історія», Київський національний університет
імені Тараса Шевченка Інститут філології, Київ-Умань, 21-24 вересня, 2015 р.; VII
Фащенківські читання наукова конференція «Жанр в контексті літературної
(само)свідомості», Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, Одеса, 11-12
грудня 2015 р.; «Economics, management, law: socio-economic aspects of development», Roma,
Italy, 29 January 2016; Міжнародна наукова конференція «Поетика дому», Київський
національний лінгвістичний університет, Київ, 17-18 березня, 2016 р.; VII Міжнародна
наукова конференція «Літературний процес: становлення ідентичностей», Київський
університет імені Бориса Грінченка, Київ, 1-2 квітня 2016 р.; Міжнародна наукова
конференція «Видовищні форми ігрової культури: літературні проекції», Київський
національний лінгвістичний університет, Київ, 16-17 березня, 2017 р.; Міжнародна
науково-практична конференція «Україна і світ: діалог мов та культур», Київський
національний лінгвістичний університет, Київ, 29-31 березня, 2017 р.; VIII Міжнародна
21
наукова конференція «Літературний процес: трансгресії революцій», Київський
університет імені Бориса Грінченка, Київ, 7-8 квітня 2017 р.
Публікації. Основні положення і результати дослідження висвітлено у двох
монографіях в одноосібному авторстві: «Современная литература путешествий в контексте
переходного художественного мышления (аспект традиций и новаторства)», «Сучасна
література подорожей: метажанр, типологія, імагологічний аспект» (140 с. і 416 с. – ум.
друк. арк. 34,1) та двадцяти трьох одноосібних статтях, із яких у фахових виданнях за
переліком МОН України – 15, у закордонних виданнях – 8.
Структура і обсяг дисертації визначається її метою й завданнями. Робота
складається зі вступу, шести розділів (кожен містить кілька підрозділів), висновків, списку
використаних джерел; загальний обсяг дисертації становить 483 сторінки, із них – 436
сторінок основного тексту

Список литературы

ВИСНОВКИ
1. Перший висновок стосується визначення місця метажанру подорожі в
сучасній літературі й увиразнення його специфічних функцій.
Дослідження показує, що наприкінці ХХ – на початку XXI століття
письменники обирають метажанр подорожі як адекватну форму художньої
інтерпретації кризової картини світу, рефлексії перехідного мислення: переоцінки
культурних, історичних орієнтирів, глобальних зсувів, визначення національної
ідентичності, перегляду іміджів «свого» і «чужого», «інакшого», встановлення
культурного діалогу, знайдення особистісних екзистенційних орієнтирів,
увиразнення поля спільних змістів. Подорож виступає як знаряддя й авангард
світоглядного та художнього пошуку, оновлення літератури. Подорож надає
універсальну мову інтерпретації динаміки, векторів зміни картини світу,
концепції людини завдяки найширшій семантиці символу шляху, гносеологічній
спрямованості, виробленню універсального знакового коду. У творах
підвищується художня умовність, реальні маршрути мандрів набувають
метафізичного, містичного, культурологічного характеру, увиразнюється мета –
рефлексії змін і структурування нової картини світу, концепції людини, створення
авторського міфу глобальних перетворень. Тобто сучасна подорож виходить
далеко за межі тематики, предмета й інструментарію традиційного травелогу з
його документальним описом маршруту й дорожніх вражень.
Сучасна подорож становить собою метажанр, центрований темою, широкою
семантикою символів шляху, руху, сюжетом мандрів і образом активного герояшукача, яскравим відображенням перехідного мислення, авторефлексією
літератури, тенденцією до синтезу форм і різних мов культури.
2. Другий висновок стосується своєрідності художньої системи
подорожей, її ускладнення у зв’язку з розширенням завдань і функцій у
літературі, рефлексії цього явища митцями.
Художню специфіку подорожі зумовлює її межовий характер, перебування
на численних перехрестях, зокрема літератури й інших мов культури (міфології,
430
релігії, філософії) та художньої літератури й позахудожньої сфери, поєднання рис
документалістики й белетристики, елітарного мистецтва слова й масового
продукту. Художній арсенал сучасної подорожі суттєво ускладнений. Твори
становлять собою відкриту систему. Вони органічно поєднують документальний
опис маршруту, легенди, історичні довідки, культурологічні коментарі, посилання
на давні тексти й літературні портрети. Дорога вбирає смисли сну, смерті,
медитації, мрії, шляху думки й фантазії, акцентує увагу на медитативній тузі,
переходах між світами, повертає до екзистенційного питання про сутність,
орієнтири творчої ідентичності митця.
Рефлексія ускладнення форми відбивається у визначенні «симфонія»
(В. Голованов), у якій перетинаються різні епізоди, а мотиви виникають,
кружляють, повторюються, реалізуються кінематографічні напливи картин
спогадів, медитації над мапами, старими фотографіями, розкладом поїздів.
Епізоди асоціюються з намистинами вервечки (Е. Гілберт), із «лєствицею», що
підіймає автора й читача до високих істин (В. Щербаков).
Подорожі моделюють широке інтертекстуальне поле, в якому реалізується
діалог із класичними зразками (ходіннями, «Одіссеєю») або ж переглядаються
орієнтири. У сферу орієнтирів, що піддаються рефлексії, входять твори різних
типів. Класичні подорожі – О. Радищева, М. Карамзіна, Л. Стерна, Вен. Єрофеєва,
Джерома К. Джерома, Дж. Керуака, Дж. Стейнбека, сюжети мандрів із «Тисячі й
однієї ночі» (у творах І. Богатирьової, Артема Чапая, О. Сєдакової,
М. Гіголашвілі). Образи легендарних блукальців, що стали архетипами в
національних культурах (Сковорода й козак Мамай у творах М. Кідрука й Артема
Чапая). Орієнтирами слугують також тексти письменників, які жили на землях,
описаних у травелозі (наприклад, Е.-М. Рільке в Ю. Андруховича або ж «генії
місця» в П. Вайля та О. Геніса). Постійними є паралелі оповідачів між своїми
враженнями й художніми манерами або образністю живопису, кіно, музики,
особливо в рефлексії власної манери та пошуків адекватної художньої мови
(«Соляріс» С. Лема у творі Ю. Вінер, фільми Ф. Фелліні в Ю. Андруховича,
«Червона пустеля» М. Антоніоні у В. Голованова, «Сталкер» А. Тарковського в
431
Артема Чапая, «Мисливці на снігу» Пітера Брейгеля старшого у творі А. Стасюка,
світобачення імпресіоністів у М. Гіголашвілі, образи Дюрера й музика Баха в
подорожах О. Сєдакової). Враховуються варіанти інтерпретації Іншого у
класичних текстах («Хаджи Мурат» Л. Толстого, вірші М. Гумільова про Схід у
М. Гіголашвілі, «Вигнання» Сен-Жона Пере у В. Голованова). У творах з
поглибленою філософською проблематикою моделюється діалог з мислителями –
Шопенгауером (Ф. Горенштейн, М. Уельбек), А. Шпенглером (Ю. Андрухович,
М. Гіголашвілі), О. Контом (у М. Уельбека), східними вчителями (в Е. Гілберт,
В. Голованова). Увиразнюється іронічна інтерпретація й дискредитація масового
продукту – бестселерів, мильних опер (М. Уельбек, М. Гіголашвілі), путівників,
розрахованих на туристів. Саме такий характер інтертекстуального поля свідчить
про посилення культурологічного дискурсу.
3. Наступний висновок стосується змін у художній системі літератури
подорожей, критеріїв типологізації та виокремлення актуальних саме в кінці XX –
на початку XXI століття типів творів.
Виокремлюються домінантні дискурси, які визначають і модифікують
форми метажанру. Це культурологічний (в аспектах самовизначення, імагології,
створення метаконцепцій сучасного світу), філософський, релігійний. Донедавна
актуальні форми (наприклад, авантюрного травелогу чи відкриття нових земель)
відходять на маргінес, замінюються іншими, а «застарілі» отримують
актуальність (ходіння), демонструючи перевертання центру і периферії системи.
Посилюється вага ментальних мандрів, особливо світом книжок, інтернету, у
багатьох творах вони формують єдине поле культури («Квиток до Китаю»
О. Геніса, «Улісс із Багдада» Е.-Е. Шмітта, травелог В. Голованова), а реальні
мандри випробовують цю утопію й порушують питання про реальне і уявне, про
функцію літератури у кризовому контексті культури. Новим є також увиразнення
субкультурної подорожі (молодіжної – Артем Чапай, І. Богатирьова,
Ю. Андрухович та письменницької артистичної – О. Сєдакова, Ю. Андрухович;
релігійної – О. Токарчук). Від субкультурного міфотворення автори переходять
до національного й культурного самовизначення, екзистенційного пошуку.
432
Інтенція до пошуку нової ідентичності, самовизначення характеризує широке
коло українських, польських, російських подорожей. Воно реалізується на різних
рівнях – загальнокультурному, особистісному, субкультурному, певної генерації.
У межах самовизначення переосмислюються уявлення про культурний центр і
периферію, центр означується як відчуття, самовизначення, а не географічне
поняття (твори Ю. Андруховича, А. Стасюка, Артема Чапая, К. Чижевського).
Реалізуються авторські інтенції до створення культурологічних
метаконцепцій, зокрема єдиного поля культури (П. Вайль, О. Геніс, В. Голованов,
Е. Гілберт), Вавилонської вежі сучасного непорозуміння (О. Геніс). Письменники
тяжіють до широких узагальнень, пропонують власну метагеографію,
виокремлюють її загальнокультурні знаки (Альпи й перехід через них, Карпати як
культурна скоба народів, наука в Ю. Андруховича, «тотальна географія»
Каспійського моря, Волга у В. Голованова, інфернальна периферія Брянська, рай
поетів – Італія в О. Сєдакової; Італія як країна насолоди і краси, Індія – віри,
Індонезія – рівноваги в Е. Гілберт тощо). Символи-локуси поєднують природне і
культурне начала, визначаються містичною силою, мають міфотворчий потенціал,
таємницю, знаки, які потрібно розшифрувати на шляху відкриття ідентичності,
увиразнюють діалектику об’єднання / роз’єднання, демонструють доцентровий
характер. Метагеографія охоплює широке коло локусів-символів, які підвищують
планку художнього узагальнення, спрямовані на культурний діалог і створення
нової картини світу.
Актуалізується категорія «внутрішньої географії» (за визначенням
В. Голованова), що охоплює мандри книжками і їх вплив на внутрішній світ
героя, уявні подорожі ще закритою Європою (Ю. Андрухович, А. Стасюк),
створення індивідуальної мапи (О. Токарчук), віртуальних світів (В. Пелевін).
Письменники орієнтовані на дослідження філософії і психології подорожі
(Артем Чапай, О. Токарчук, В. Голованов, Е. Гілберт, М. Кідрук). Вектори
пошуку – виокремлення концептосфери, типів конфлікту, драматургії переживань
і осягнення шляху, зображення ірраціонального тяжіння до мандрів,
притаманного певному типу світовідчуття, динаміки характеру і внутрішніх
433
світоглядних перетворень, масовості явища, критики спрощеної культури
туризму. Ця особливість впливає на створення національних іміджів: культурній
осілості європейців протиставлено мандрівний характер циган, кочівництво
Сходу (Ю. Андрухович, А. Стасюк), висвітлюється індивідуальна екзистенція
(О. Токарчук) і національний характер (образ Сковороди та вірші Сосюри про
мандри у творах Артема Чапая, зображення молодого покоління, схильного до
«сковородування», а у творі І. Богатирьової – утеча від соціуму в пошуках
священного озера). Подорож переглядає низку культурних проектів – туризму,
дауншифтингу, субкультурного ескейпізму, експансії, еміграції. Посилюється
філософський дискурс. Початковим імпульсом багатьох мандрів стає метафізичне
тяжіння до оновлення (О. Токарчук, Е. Гілберт), зміни картини світу (П. Вайль,
О. Геніс, Ю. Андрухович, А. Стасюк), екзистенційного переосмислення
пережитого, підбиття підсумків (Ю. Вінер), духовний шлях (Е. Гілберт,
В. Щербаков). Подорож у такому ракурсі характеризується як філософський
учинок або духовний шлях і як визначальна екзистенційна подія. Письменники
оперують філософськими категоріями «простір», «час», «Ніщо», «душа»,
екзистенційна «пустка», «порожнеча», «перехід», «утеча». У такій картині світу
увиразнюється низка опозицій – вічне «кочування» (його втіленнями стають
образи циган, прибульців, сторонніх споглядачів, блукачів) / «осілість»;
«бездомність» / «прикріплення до місця і традиції». Ставлення до мандрів стає
критерієм визначення старого космосу, пізнання нового. Філософія подорожі
демонструє тісний зв’язок з історіософськими концепціями.
4. Особливої ваги в сучасних подорожах набуває імагологічний аспект,
що тяжіє до широких узагальнень, «буттєвої компаративістики»
(Ю. Андрухович). Письменники відчувають кризу інтерпретації, необхідність
нового (уже не географічного, а культурного) відкриття Сходу і Заходу.
Узагальнення стосуються культурних пріоритетів і можливостей виживання у
світі, що постійно змінюється і, можливо, стоїть на межі глобальної катастрофи.
Цей ракурс суттєво драматизує оповідь і виправдовує необхідність звернення до
іміджу Іншого й теми діалогу. Можливість діалогу, принципи об’єднання, пошук
434
території спільних змістів постійно проблематизуються, отримують драматичні і
провокаційні інтерпретації, покликані пробудити читача. Оприявнюється
буттєвий, універсальний характер цих питань, подекуди він вивищується до
сакрального статусу. Увиразнюється поле спільних змістів: міфологія
(В. Голованов), мова (М. Гіголашвілі), література (Ю. Андрухович, Е.-Е. Шмітт,
О. Сєдакова), позитивні екзистенціали (Е. Гілберт, В. Голованов). Образ Іншого
виразно суб’єктивний. Так само, як А. Стасюк і Ю. Андрухович формують образи
«своєї Європи», «своєї Центрально-Східної Європи», В. Голованов створює образ
«своєї Азії», О. Геніс – свого Китаю, Сходу і Заходу як необхідних полюсів єдиної
системи культури, а М. Гіголашвілі – вічного самодостатнього Сходу. Збіг
інтенцій письменників, що належать до різних національних літератур свідчить
про наявність загальної тенденції – осмислення літературою глобальних змін,
моделювання нової картини світу, рефлексії в метагеографічній і метаісторичній
площинах. Процеси культурного самовизначення, типологізації, пошуку
подібного і розбіжного, варіантів діалогу, увиразнення спільного поля культурних
змістів поєднуються. Образи «свого» і «чужого» можуть виводитися з-під влади
кліше, панівних теорій (капіталізм, комунізм, постколоніалізм), із параметрів
євроцентризму або ж відображати постколоніальну травму і транзитне мислення
(О. Сєдакова, Ю. Андрухович, А. Стасюк). Іміджі переходять в інший план –
«ми» / «вони», де «ми» увиразнює різні розуміння культурної спільноти –
національне, соціальне, світову співдружність митців. Реалізується стратегія
драматизації, інтелектуальної інтриги, домінує концепт таємниці, закритості,
прихованості. Схід у творах М. Гіголашвілі, В. Голованова, А. Балдіна, О. Геніса
асоціюється із загадкою, прихованими змістами. Реалізується спільний код
інтерпретації та відбувається діалог із романтичною й модерністською традиціями
зображення, загострений сучасним переглядом культурних і художніх орієнтирів.
5. Стратегією оновлення й модифікації літератури подорожей стає
жанровий і міжродовий синтез.
435
Сучасні твори демонструють традиційне поєднання рис поме­жових жанрів,
які в перехідні періоди виходять у центр художньої системи: це травелог, есе,
автобіографія, щоденник, лист, нарис.
Відбувається взаємне збагачення подорожі й роману. Якщо сучасний
травелог акцентує зміну картини світу, то роман-подорож досліджує зміни
концепції людини й кодує їх знаками мандрів (символіка шляху, образи
«туриста», «фланера», «біженця», «прочанина»), посилює пізнавальний характер
твору, використовує сюжет мандрів, опис пригод, портрети попутників.
Неканонічний жанр роману й вільний помежовий травелог утворюють нові
експериментальні форми. Роман звертається до традиційних моделей
інтерпретації шляху («Одіссея» у творі Е.-Е. Шмітта, пошуки природного раю в
М. Уельбека, метафізичних мандрів душі іншими шляхами у творах Ю. Вінер
тощо). Вплив роману на травелог відображається в поглибленні й ускладненні
образу близького авторові оповідача, романній динаміці характеру, використанні
масок, підвищеній театралізації, карнавалізації творів. Відмічається орієнтація на
модель нелінійного роману (В. Голованов), необароково-постмодерністського
словника (О. Токарчук, Ю. Андрухович).
П’єса-подорож увиразнює особливості конфлікту, породженого шляхом у
широкому сенсі (культурного самовизначення, культурного шоку,
екзистенційного пошуку), посилює динаміку, якої часто бракує травелогу. Своєю
чергою, сучасний травелог тяжіє до драматизації, відображаючи кризову
сучасність, а внутрішній конфлікт і процес пошуку часто оформлюються як
драматичні сцени (Е. Гілберт, Ю. Вінер), розіграші й перфоманси, зміна масок
(М. Гіголашвілі, Ю. Андрухович, О. Сєдакова).
Поєднання епосу й лірики («Авантюра» Артема Чапая, «Квиток до Китаю»
О. Геніса, «Китайські мандри», «Три подорожі» О. Сєдакової та ін.) акцентує
пошук художньої мови, здатної передати складність динамічного часу, намагання
проникнути в сутність образності, художнього мислення іншої культури,
увиразнює мандри не географічні, а подорож культурними світами і процес
відтворення художнього коду.
436
Посилена авторефлексія сучасної подорожі зближує її з метапрозою за
такими параметрами: самовизначення оповідачів як письменників, рефлексія
слова й мови як об’єктів милування й метафізичних роздумів («Божественна
комедія» у травелогах Е. Гілберт і О. Сєдакової), зображення процесу створення
подорожі, пошуки художнього «ключа» до теми (у В. Голованова це «тотальна
географія», в Е. Гілберт – намистини вервечки, в О. Токарчук – тотальний рух, у
П. Вайля й О. Геніса – «генії місця» тощо), відкритість прийому, опис локусів і
шляху як створення тексту й відображення в географії певних літературних
жанрів. Металітературний та метаестетичний критерій обирається критерієм
оцінки «свого» і «чужого». В Ю. Андруховича це притаманне європейцям почуття
форми, в О. Сєдакової – відчуття поетичності світу італійцями, у М. Арбатової –
російський артистизм. Створюються модерністські естетичні проекти, покликані
змінити світ, гармонізувати його (Ю. Андрухович, В. Голованов, М. Арбатова) чи
загострити проблему культурного вибору (О. Ірванець), пережити інші сценарії
власної долі (Ю. Вінер).
6. Сучасна подорож пропонує широкий спектр моделей героїв,
відгукуючись на численні філософські концепції людини. Критикується
постмодерна модель «туриста», що мандрує без мети. Увиразнюються орієнтири
мандрівного поета, мандрівного філософа, «сковородинця», «дервіша»,
«товмача», тобто перекладача культурних кодів, «культурного мосту» між
народами, того, що формує діалог «свого» та Іншого. Поновлюється модель
прочанина. У моделі екзистенційної людини типовий такий алгоритм динаміки
характеру: через випробування реальною дорогою до глибинної рефлексії,
внутрішнього сходження, прозріння. Ескейпістський аспект інтерпретації
сучасної людини втілюється в моделі втікача від світу в інші землі чи віртуальні
площини, культурні глибини. Увиразнюються також субкультурні (релігійні,
єретичні, молодіжні) інтерпретації (О. Токарчук, І. Богатирьова) та їх заперечення
(зокрема критика дауншифтингу Е. Гілберт). У творах з’являються нові типи,
породжені сучасністю, – вигнанці, біженці, емігранти, чужі у своїй країні.
Увиразнюються деякі тенденції. Перша – до створення узагальненого образу «ми»
437
– сучасного людства. Друга – до оновлення подорожі за рахунок автопародії,
провокаційного образу оповідача, юродствування, використання масок, зокрема й
карнавального короля, моделювання образу «антимандрівника». Відбувається
ігрове відсторонення автора від автобіографічного героя, що відкриває додаткові
можливості інтерпретації (наприклад, порівняння себе зі Швейком,
латиноамериканським героєм, романтичними «плавучим островом» та «листом у
пляшці»). Третя – репрезентація в моделях героїв-оповідачів перехідного
художнього мислення, що відбивається в загальних орієнтирах самоідентифікації:
«мандрівника», «ізгоя», «кочівника», «поета», «просвітленого».
7. Налаштованість на оновлення подорожі породжує комплекс стратегій.
Серед них – перегляд пам’яті жанру, підвищення авторецепції, суб’єктивності,
посилення гри, провокацій, юродства, карнавалізації, травестії, створення
гротескних образів. Химерні образи виникають на переплетінні й контрасті
культурних кодів (географічного, кулінарного, літературного, еротичного,
комерційного тощо), перемиканні різних планів (національного, імагологічного,
екзистенційного тощо), створенні невідповідного контексту, що породжує
комічний ефект і в апофатичний спосіб доводить можливість діалогу.
8. Постмодерна іронія, автопародія, дублікація, юродство, осмислення
дороги як тексту переплітаються з модерними надзавданнями, вивищенням
образу творця, виокремленням сфер, непідвладних іронії. Постмодерні знаки
розширюють свою семантику й виконують непритаманну їм функцію побудови
центрованого світу, створення цілісної метаоповіді. Одночасно в них
відображається перехідне мислення, семантика переходу.
9. Перехідне художнє мислення відбивається в багатьох планах: у
підвищеній міфологізації з домінуванням певних моделей (апокаліптичної,
затонулої Атлантиди, шляху до центру землі, вертикального шляху душі,
переходу Рубікону, переправи на інший берег, фатальної помилки, колування
тощо), створенні певних моделей героїв («просвітлений», «поет», «маргінал»,
«самозванець», «карнавальний король»), інтересі до субкультурних елементів,
використанні стратегії карнавалізації, постійній іронії та самоіронії, перевертанні
438
жанрової матриці й моделюванні «антиподорожі», що від протилежного доводить
потенціал метажанру. Усі ці особливості сприяють оновленню подорожі і
слугують експериментальним зондом мистецтва слова в ситуації зміни
культурних парадигм.