Девдюк Іванна Василівна Екзистенційний дискурс в українській та британській прозі міжвоєнного періоду : Девдюк Иванна Васильевна Экзистенциальный дискурс в украинской и британской прозе межвоенного периода Devdyuk Ivanna Vasylivna Existential Discourse in Ukrainian and British Prose of the Interwar Period

Краткое описание

Девдюк Іванна Василівна, доцент кафедри світової літератури і порівняльного літературознавства ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника». Назва дисертації: ««Екзистенційний дискурс в українській та британській прозі міжвоєнного періоду». Шифр та назва спеціальності 10.01.05 порівняльне літературознавство. Спецрада Д 26.001.15 Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Бердянський державний педагогічний університет
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
ІВАННА ДЕВДЮК
ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ДИСКУРС
В УКРАЇНСЬКІЙ ТА БРИТАНСЬКІЙ ПРОЗІ
МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ
МОНОГРАФІЯ
Видавець Кушнір Г. М.
Івано-Франківськ – 2020

ЗМІСТ
ВСТУП ……………………………………………………………….. 5
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ТА
КРИТИЧНА РЕЦЕПЦІЯ ЕКЗИСТЕНЦІЙНОГО ДИСКУРСУ
УКРАЇНСЬКОГО І БРИТАНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА
МІЖВОЄННИХ ДЕСЯТИЛІТЬ …………………………………... 19
1.1. Екзистенційний дискурс художнього тексту як предмет
літературної компаративістики: теоретико-методологічний аспект 19
1.2. Екзистенційна проза 1920-х – 1930-х років у критичній
рецепції українських літературознавців ……………………………. 36
1.3. Літературно-критичне дослідження екзистенційної
проблематики британського письменства міжвоєнних десятиліть . 54
Висновки до першого розділу ……………………………………. 78
РОЗДІЛ 2. ФЕНОМЕН ЕКЗИСТЕНЦІЙНОСТІ В
ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОСТОРІ УКРАЇНИ ТА БРИТАНІЇ:
ДІАХРОНІЧНИЙ ЗРІЗ ……………………………………………... 84
2.1. Витоки та особливості оприявлення феномену
екзистенційності в українському письменстві ……………………. 84
2.2. Модуси художньої екзистенційності в літературі Британії ... 107
Висновки до другого розділу ……………………………………... 126
РОЗДІЛ 3. ХУДОЖНІ МОДИФІКАЦІЇ ЧАСОПРОСТОРОВОЇ ЕКЗИСТЕНЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ТА БРИТАНСЬКІЙ
ПРОЗІ ПЕРІОДУ МІЖВОЄННЯ …………………………………. 131
3.1. Просторова експлікація абсурдної дійсності у прозі
М. Хвильового та О. Гакслі: тиранія «статики» і руйнівна ілюзія
«динаміки». …………………………………………………………… 131
3.2. Онтологічно-екзистенційний вимір урбаністичного
часопростору в українській та британській прозі (на матеріалі
творів В. Підмогильного, І. Вільде, М. Хвильового, В. Вулф,
О. Гакслі, Р. Олдінґтона та ін.) ………………………………………
3.3. Екзистенційні домінанти воєнного хронотопу в повісті
М. Ірчана «Карпатська ніч» і романі Р. Олдінґтона «Смерть
героя» ………………………………………………………………….
161
192
4
3.4. Дихотомії свобода / несвобода, свобода / необхідність у
часопросторі романів-антиутопій «Сонячна машина»
В. Винниченка і «Прекрасний новий світ» О. Гакслі ……………... 208
Висновки до третього розділу ……………………………………. 236
РОЗДІЛ 4. ЛЮДИНА В ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНИХ
СИТУАЦІЯХ – ВАРІАТИВНІСТЬ АКТУАЛІЗАЦІЇ У
ТВОРАХ УКРАЇНСЬКИХ І БРИТАНСЬКИХ АВТОРІВ ……... 241
4.1. Самотність як модус буття творчої особистості у творах
українських та англійських прозаїків ………………………………. 241
4.2. Любов як чинник самоусвідомлення персонажів у «Недузі»
Є. Плужника та «Закоханих жінках» Д. Г. Лоуренса: діалектика
раціонального / чуттєвого, тілесного / духовного …………………. 269
4.3. Екзистенціал «смерть» у світлі танатологічного досвіду
персонажів як суб’єктивних / абстрактних мислителів у прозі
М. Могилянського, В. Підмогильного, В. Вулф, В. С. Моема та ін. 300
Висновки до четвертого розділу ………………………………….. 327
РОЗДІЛ 5. ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ
БУТТЯ КРІЗЬ ПРИЗМУ КАТЕГОРІЇ СТАТІ ………………….. 331
5.1. Ґендерний аспект амбівалентності Свого / Чужого (на
матеріалі романів «Невеличка драма» В. Підмогильного та
«Коханець леді Чатерлей» Д. Г. Лоуренса) ………………………… 331
5.2. Модуси жіночої екзистенції у прозі Ірини Вільде та
Вірджинії Вулф ………………………………………………………. 354
Висновки до п’ятого розділу ……………………………………... 375
ВИСНОВКИ ………………………………………………………. 379
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………… 391
ДОДАТКИ…………………………………………………………. 444
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК…………………………………..….… 451
АНОТАЦІЯ ……………………………………………………….. 472

Список литературы

ВИСНОВКИ
Невіддільною частиною світової літератури є художній
дискурс екзистенційності. Один із наслідків побутування цього
дискурсу – формування специфічного методологічного
інструментарію задля його наукового осмислення в аспекті
порівняльного літературознавства. Результати проведеного
дослідження засвідчують, що саме комплексний підхід до вивчення
екзистенційно наснажених явищ інтелектуальної прози різних
національних письменств є перспективним і дієвим.
Намір системного компаративного аналізу художньої
екзистенції творів української і британської літератур доби між двома
– Першою і Другою – світовими війнами зумовив наукову
методологію, потенціал якої спрямований на розв’язання завдань
нашої студії. Зокрема, інструментами з’ясування художньоідеологічних особливостей доби міжвоєння, відповіддю на запити
якої стали твори з виразною екзистенційною проблематикою,
визначено порівняльно-типологічний (зіставний) підхід. Власне
екзистенціальний став дієвим для окреслення ключових концептів
екзистенфілософії («буття-у-світі», «вибір», «межова ситуація»,
«ґендерна екзистенція» тощо), імпліцитно чи експліцитно втілених на
змістовому і формальному рівнях текстів міжвоєнних десятиліть.
Сприйняття парадигми таких творів самодостатнім художнім
дискурсом у літературах різної національної традиції спричинило
потребу дискурсивного аналізу, тобто відображення екзистенційних
феноменів та фіксацію взаємовпливу і взаємозалежності соціальної та
індивідуальної екзистенції в інтелектуальній прозі. За допомогою
принципів порівняльно-типологічного підходу було здійснено
діахронічний аналіз української і британської літературної історії
зародження та еволюції інтересу до буттєвої проблематики,
зіставлено національну специфіку її художнього оприявлення,
схарактеризовано визначальні для певних історико-літературних
періодів індивідуально-авторські інтерпретації. Так само і
380
застосування оптики феноменологічного аналізу дало можливість
розглянути витоки мотивів людського існування в історії культури,
простежити їх відображення і культурний сенс. А відтак визначити
особливості національних варіантів художньої ідентифікації буття
через самопізнання, саморозуміння і самоусвідомлення особистості в
просторі культури. Для окреслення взаємозв’язку між частиною і
цілим оптимальним виявився принцип герменевтичного кола. Його
ефективність виявилася під час аналізу різних типів хронотопів у
структурі текстів екзистенційної проблематики. Застосування
потенціалу психоаналітичного методу лягло в основу осягнення
особистісного виміру екзистенційних ситуацій, пов’язаних із
чуттєвою сферою, питаннями Еросу і Танатосу, проблемами
ґендерного характеру.
Систематизувавши праці критичної рецепції української та
британської екзистенційної прози міжвоєнної доби у вітчизняному та
зарубіжному літературознавстві, дійшли висновків щодо її
поетапного розгортання. Важливо, що ще до маніфестації основних
положень екзистенціалізму як одного з визначальних напрямів
філософії ХХ ст., помітними явищами і української, і британської
літератур 1920–1930-х рр. стали твори з виразною буттєвою
проблематикою. Інспірований їхньою появою критичний резонанс
окреслив тенденції першого етапу вивчення екзистенційного
художнього дискурсу. В українському літературознавстві – це висока
оцінка прози В. Підмогильного, В. Петрова-Домонтовича,
Є. Плужника як текстів з інтелектуально-психологічною домінантою.
Саме твори цих авторів стали маркером художньої екзистенції
української літератури «розстріляного Відродження». А критична
рецепція їхніх здобутків – виявами незаангажованої аналітики зрілого
модернізму, для якої, окрім іншого, характерним було відстоювання
нових естетичних принципів як альтернативних рустикальнонародницькій традиції.
В аналогічному протиборстві, але з утвердженням модерних
принципів мистецтва, на противагу вікторіанським догмам,
381
здійснювався перший етап критичного осмислення екзистенційного
дискурсу британської літератури. Його національною специфікою
виявилася обставина, що такі чільні творці прози з виразною
буттєвою спрямованістю, як Ф. М. Форд, Вірджинія Вулф,
Т. С. Еліот, Д. Г. Лоуренс та ін., були й теоретиками модернізму.
Відповідно наукова рецепція їхніх текстів відбувалась разом з
авторефлексіями авторів. Англійські критики 1930-х років
(Д. Дaйчес, Ф. Левіс, В. Фрієрсон, В. Аллен) інтерпретували твори
Вірджинії Вулф, Дж. Джойса, Д. Г. Лоуренса, Дороті Річардсон та ін.
як позначену суб’єктивізмом і психологізмом інтелектуальну прозу.
На відміну від першого етапу, під час другого, що починається
з 1930-х і триває до кінця 1980-х рр., об’єктивне поцінування явищ
художньої екзистенційності в радянському літературознавстві, як і
ознайомлення з текстами творів, стало неможливим. Адже саме
інтерес їхніх авторів до буттєвої, а не вульгарно потрактованої
соціальної проблематики, сприймався ідеологічною і художньою
фрондою постулатам панівного соцреалізму, а письменники –
ідейними ворогами. Об’єктивне вивчення їхньої творчості
продовжувалось лише в літературознавстві діаспори (праці Ю. Бойка,
П. Голубенка, Г. Костюка, Ю. Лавріненка, М. Ласло-Куцюк,
О. Тарнавського, Ю. Шевельова, М. Шкандрія та ін.). Тенденцією
їхньої критичної рецепції є акцент на ідейно-тематичній і
стилістичній спорідненості української екзистенційної прози 1920-х
років із європейськими аналогами. Натомість у британській науці про
літературу тоді (і особливо в 1970-і рр.) новий погляд на
екзистенційно-модерністський аспект літератури доби міжвоєння
обґрунтовується синхронно з остаточним вивершенням теорії
модернізму (дослідження В. Каннінґема, М. Бредбері, П. Фолкнера та
ін.).
Третій етап дослідження прози екзистенціалізму і української, і
британської літератур має чимало спільного: цей якісно новий етап
супроводжується поширенням постмодерністських тенденцій, а
відтак можливістю застосувати переваги методологічного
382
плюралізму. Творчість М. Івченка, М. Могилянського,
В. Підмогильного, В. Петрова-Домонтовича, Є. Плужника,
О. Слісаренка, М. Хвильового та ін. переходить із розряду «білих
плям» нашого літературознавства в об’єкти ретельного
дослідницького прочитання, яке супроводжується переконливою
аргументацією європейського контексту їхнього художнього доробку.
Водночас употужнюється і вивчення вітчизняними науковцями
екзистенційних мотивів британського письменства доби міжвоєння
(праці Н. Жлуктенко, К. Шахової О. Павлової, О. Бандровської,
Н. Глінки, Е. Гончаренко, Н. Любарець Г. Батюк, Г. Сабат,
Н. Дмитренко та ін.).
Характерно, що у британській критиці на третьому етапі
досліджень літератури міжвоєння формується думка (студії М. Мур,
Л. Руотоло, С. Генк, Г. Сторл, Дж. Вейкфілда, Е. Сімоне,
В. Рабиновича, С. Фалалеєвої, П. Деана, Ф. Лінарес та ін.) щодо ролі
Вірджинії Вулф, Дж. Джойса, О. Гакслі, В. С. Моема, Д. Г. Лоуренса
та ін. як попередників письменників екзистенціалістського
спрямування, зокрема Айріс Мердок, В. Ґолдінґа, К. Вілсона,
Л. Даррелла, Доріс Лессінґ, Дж. Фаулза. У такий спосіб
утверджувалась ідея спадкоємності різних генерацій прозаїків,
філософічність, антропоцентризм і психологізм творів яких стали
художньо-стилістичними маркерами осягнення ними ідей,
суголосних із теоріями М. Гайдеґґера, А. Камю, Ж.-П. Сартра та ін.
Своєю чергою художній дискурс української і британської
прози міжвоєння як своєрідна передмова до його активного й
масштабного оприявлення в літературі після Другої світової війни
був вивершенням тривалої в обох національних традиціях історії
осмислення буттєвої проблематики мовою твору. Проведений
діахронічний зріз розвитку художньої екзистенційності в
українському і британському письменстві виявляє, що особливої
актуальності та широкого діапазону тлумачення вона набуває в ті
літературні періоди, які припадають на переламні етапи національної,
європейської та ширше – світової історії. Ревізія і зміни світоглядних
383
парадигм, пошуки нових ціннісних орієнтирів, особливо в періоди
рубежу Ренесансу / Бароко, Просвітництва / Романтизму, Реалізму /
Модернізму, супроводжуються появою творів, автори яких
осмислюють світ як межову ситуацію, у якій людині задля
збереження чи пошуку власного «Я» необхідно зробити рішучий і
зазвичай болісний вибір.
Від давніх текстів з історіями ініціацій героїв до трагедій
К. Марло В. Шекспіра, доробку Дж. Донна і творів романтиків
В. Вордсворта, С. Колріджа, Дж. Ґ. Байрона, П. Б. Шеллі, Дж. Кітса та
ін., знахідки яких трансформували письменники-модерністи, – такі
«кроки» формування традиції художньої екзистенційності в
британському письменстві. В українській літературі кульмінаційною
точкою осягнення буттєвої проблематики крізь призму національного
світобачення став літературно-філософський доробок Г. Сковороди,
орієнтація на положення кордоцентризму якого знайшла свої відгуки
і у творчості романтиків Є. Гребінки, М. Петренка, Я. Щоголева,
М. Маркевича, В. Забіли, Т. Шевченка, П. Куліша, і у представників
раннього модернізму. У такий спосіб, особливо в наснаженій
рецепцією новітніх філософських ідей Ф. Ніцше, Дж. Раскіна,
В. Дільтея, А. Берґсона, творчості В. Стефаника, Ольги Кобилянської,
Лесі Українки, М. Коцюбинського, Марка Черемшини,
В. Винниченка в Україні; Т. Гарді, О. Вайльда, А. Саймонса,
Дж. Конрада та ін. у Великій Британії, було підготовлене підґрунтя
для інтелектуальної прози доби міжвоєння.
Спільними і для українського, і для британського художніх
екзистенційних дискурсів упродовж усієї історії їх формування стала
розробка екзистенціалів туги, смерті, самотності, породжених
усвідомленням дисгармонії буття. При цьому національний акцент у
творах британських письменників творять східні мотиви образу
альтернативного «іншосвіття», в українських – власне історичне
минуле, звернення до якого употужнювало екзистенційну
проблематику питаннями пошуку національної ідентичності. Проте
на модерністському етапі художньої екзистенційності паралельно з її
384
літературним оприявленням відбувалося обґрунтування і теоретичних
питань модернізму, де буттєвій проблематиці й образності
відводилось місце ключових у цій парадигмі. В інтелектуальній прозі
В. Підмогильного, М. Івченка, В. Винниченка, Є. Плужника,
М. Хвильового та ін. в українській літературі та Дж. Джойса,
Вірджинії Вулф, О. Гакслі, Д. Г. Лоуренса, В. С. Моема,
Р. Олдінґтона у британській формувався комплекс питань
екзистенціального характеру і тип рефлексуючого героя, який,
осмислюючи їх, виходить на новий рівень само – і світоусвідомлення.
Одним із важливих маркерів приналежності того чи того зразка
прози доби міжвоєння до екзистенційної вважаємо його просторовочасову організацію. Дискурсивний аналіз творів крізь призму
специфіки їхніх хронотопів уможливив висновки про її зумовленість
кількома чинниками: 1) національною традицією художньої
екзистенційності; 2) жанровою природою тексту, яка випливає з його
ідейно-проблематичного змісту; 3) індивідуально-авторською
стильовою манерою. Основними моделями хронотопів у творах
українських і британських письменників стали «деформований»,
позбавлений гармонії простір двох різновидів – замкнутого і
колоподібного; хронотоп міста, хронотоп війни та антиутопічний
хронотоп.
Перший тип хронотопу («Санаторійна зона» і «Вальдшнепи»
М. Хвильового, «Жовтий Кром» і «Танок блазнів» О. Гакслі),
маркований мотивами тиші, порожнечі, статичності, театральності,
семантика яких генерує ідеї відчуження й приреченості, асоціювався
з простором безнадії і безперспективності. Так письменники як
представники культурної еліти України висловлювали своє
розчарування у проєктах національного і суспільного, а у Британії –
морально-духовного оновлення. Абсурдність такого хронотопу – у
неможливості руху / змін у ньому, як і перспективи вийти за
окреслені межі, що перетворює його на відповідник «чужого»
простору.
385
В опозиції «чужий» / «свій» постає і другий тип екзистенційного
хронотопу – урбаністичного («Сентиментальна історія»
М. Хвильового, «Смерть героя» Р. Олдінґтона, «Танок блазнів»
О. Гакслі). «Чужому» місту як топосу екзистенційних випробувань
героя протистоїть в українській прозі «свій» простір села. Натомість у
британській прозі топос міста не сприймається «чужим», увага
письменників зосереджена на опозиції «чужа» цивілізація – «своя»
природа. Але в обох національних варіантах психологічноінтелектуальної прози переживання героєм «чужого» простору
супроводжується екзистенціалами смутку, туги, страху, нудьги. А
відтак він опиняється перед вибором: закинутість, падіння чи
проєктування як варіантами онтологічно-екзистенційної присутності
у просторі міста. Якщо протагоністи «Сентиментальної історії»
М. Хвильового, «Смерті героя» Р. Олдінґтона, «Танку блазнів»
О. Гакслі відчувають закинутість і падіння в щоденне (профанне)
існування, то персонажі «Метеликів на шпильках» Ірини Вільде,
«Міста» В. Підмогильного, «Місіс Делловей» Вірджинії Вулф
проживають модус проєктування: місто стає фундаментом
формування їхнього нового досвіду, що призводить до вищого рівня
самоусвідомлення. При цьому у творах українських авторів місто
набуває рис утопічного топосу, тоді як у британських авторів –
трагічного антиутопічного. Це пов’язано з «рудиментарними»
ілюзіями української інтелігенції щодо можливості національного
відродження, натомість у британських письменників – з утратою віри
в духовно-культурний поступ під тиском реалій міжвоєнної
дійсності, де мегаполіс сприймається втіленням знеособленого
простору зруйнованої Британської імперії.
Трагічний за визначенням хронотоп війни («Карпатська ніч»
М. Ірчана і «Смерть героя» Р. Олдінґтона) уособлює абсурдний і
тотально ворожий світ, що відповідає ідеям екзистенцфілософії.
Рисами цього хронотопу є тяглість або «відсутність» часу, розрив
зв’язків між індивідуальним і суспільним, втрата життєвих
орієнтирів, ностальгія за минулим, загострення тваринних інстинктів,
386
хаотичність, мінливість, безцільність, приреченість тощо,
об’єктивовані у виразно-натуралістичних означниках семантичного
поля «війна». Саме на його тлі увиразнюються роздуми протагоністів
про знецінення людського життя, деградацію особистості та людства
загалом.
В антиутопічних хронотопах українських («Сонячна машина»
В. Винниченка) і британських («Прекрасний новий світ» О. Гакслі)
письменників акцентовано на низці проблем, які в той чи той спосіб
виходять на екзистенційну парадигму внутрішньої / зовнішньої
свободи, свободи / необхідності, мислення / буття тощо. Оскільки в
умовах тоталітарної держави унеможливлюється необхідна для
становлення особистості програма самореалізації, то протагоністи
антиутопій не приймають навколишній світ і його закони насамперед
через відсутність свободи. У цьому суголосність позиції головних
героїв антиутопій доби міжвоєння і положень філософів М. Бердяєва,
Ж.-П. Сартра, А. Камю щодо свободи як необхідного атрибута кожної
людини, її екзистенції. Проте, якщо О. Гакслі переконаний у
несумісності такого типу суспільства із самою ідеєю свободи, то
В. Винниченко не виключає перспективи досягнення (хай і
утопічними шляхами) побудови майбутньої новітньої держави Сонця.
Водночас обидва автори проголошують пріоритетними для власного
художнього осмислення концепти самопізнання та самоусвідомлення
індивіда.
У ролі символічних топосів, де відбувається акт трансценденції,
автори екзистенційної прози обирають мистецтво та чуттєву сферу як
простір взаємодії-боротьби Еросу і Танатосу. Мистецький простір
самопізнання індивіда, позначений виразними автобіографічними
мотивами, є чи не найбільш контроверсійним. В інтелектуальній
літературі доби міжвоєння він стає однією з межових
(екзистенціальних) ситуацій, адже реалізація / нереалізація
персонажем своїх творчих амбіцій породжує усвідомлення власного
«Я», себе-у-світі. Окрім того, «супровідним» для персонажа-митця є
почуття самотності – один з екзистенціалів, який активно
387
розроблявся у творах українських і британських письменників
(«Місто» і «Повість без назви» В. Підмогильного, «Місяць і мідяки»
В. С. Моема, «Смерть героя» Р. Олдінґтона, «Майстер корабля»
Ю. Яновського). У їхній інтерпретації самотність перетворюється для
персонажа-митця на джерело творчості, акт трансценденції та єдино
прийнятну форму існування в умовах зароджуваного тоталітарного
режиму (у творах українських авторів) або технократичного
суспільства (у британській прозі).
Аналіз романів доби міжвоєння крізь призму буття персонажів у
мистецтві уможливило типологію концепту самотності, художні
варіанти якого запропоновували автори: самотність-відчуження як
криза внутрішнього «Я» через усвідомлення дисгармонії особистості
і світу (Радченко у «Місті» В. Підмогильного і Джордж у «Смерті
героя» Р. Олдінґтона); культурна самотність (усамітнення) в
«чужому» часопросторовому контексті (Вигорський у «Місті»
В. Підмогильного і Стрікленд у «Місяці і мідяках» В. С. Моема);
самотність як відповідальність перед іншими за істинність творчого
вибору (То-Ма-Кі у «Майстрі корабля» Ю. Яновського та оповідач у
«Місяці і мідяках» В. С. Моема). Переживання самотності стає
особливо драматичним у протистоянні протагоністів і квазі- чи
псевдомитців (Кліфорд у Д. Г. Лоуренса, Безпалько у
В. Підмогильного, Дірк у В. С. Моема), які, на відміну від митців за
покликанням, усіляко намагаються уникнути самотності або
починають сприймати життя як сюжет художнього твору (приміром,
Філіп Куорлз у «Контрапункті» О. Гакслі). При цьому національним
акцентом у вирішенні проблем мистецької екзистенції у британській
прозі є типове для декадентської естетики заперечення дійсності,
протиставлення їй світу Краси. Тоді як персонажі творів українських
письменників проймаються також питаннями національно-культурної
ідентичності.
Світом, який, як і мистецтво, опозиціонується жорстокій і
абсурдній дійсності, стає сфера почуттів персонажів. Кохання
утворює опозицію обмеженості міщанського світу, його псевдоморалі
388
й забобонам. Виявлено, що і в українській («Недуга» Є. Плужника), і
в британській («Закохані жінки» Д. Г. Лоуренса) прозі любовна
тематика актуалізується в антагоністичній площині раціонального /
чуттєвого, матеріального / духовного, суспільного / особистого тощо.
Кохання як екзистенційна ситуація дозволяє визначити сутність
особистості, тобто її самоусвідомлення, внутрішню готовність
подолати обмеженість буття, детермінованого об’єктивним світом.
Перевагу коханню-пристрасті віддають персонажі з філістерським
типом свідомості (Орловець, Звірятин, Кріч), тоді як рефлексуючі
інтелігенти (Сквирський, Біркін) прагнуть віднайти цілісне почуття, у
якому гармонійно поєднуються тілесне і духовне. Проживання
кохання як процесу самопізнання і самовдосконалення
ускладнюється або унеможливлюється через ґендерні стереотипи, які
панують в орієнтованому на знеособлення людини й нівеляцію її
почуттів суспільстві.