Тетеріна Ольга Борисівна Феномен української еміграційної компаративістики: діапазон руху, пошукові орієнтири, європейський контекст

Краткое описание

Тетеріна Ольга Борисівна, тимчасово не працює. Назва дисертації: Феномен української еміграційної компаративістики: діапазон руху, пошукові орієнтири, європейський контекст”. Шифр та назва спеціальності 10.01.05 порівняльне літературознавство. Спецрада Д26.001.15 Київського національного університету імені Тараса Шевченка

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УДК 821.161.2.091:327.58-054.72(=161.2)(043.3)
Тетеріна Ольга Борисівна
ДИСЕРТАЦІЯ
ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЙНОЇ КОМПАРАТИВІСТИКИ:
ДІАПАЗОН РУХУ, ПОШУКОВІ ОРІЄНТИРИ,
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ КОНТЕКСТ

10.01.05 – порівняльне літературознавство

Подається на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень.
Використання думок, ідей і текстів інших авторів
супроводжується посиланнями на відповідні джерела О.Б.Тетеріна
Науковий консультант: Грицик Людмила Василівна,
доктор філологічних наук, професор

КИЇВ – 2020

ЗМІСТ
ВСТУП ………………………………………………….……………….…...…19
РОЗДІЛ 1. МОДЕЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЙНОЇ
КОМПАРАТИВІСТИКИ ……………………………………………………... 34
1.1. Порівняльне літературознавство українського зарубіжжя
30 – 80-х рр. ХХ століття: світовий контекст……………………...…...….34
1.2. Компаративні проекції М.Гнатишака………………….……….…............57
1.3. Компаративістська парадигма в історико-літературних працях
Д.Чижевського……...............................................................................................74
1.4. Порівняльна поетика: проблема європейського культурного тла…..….118
1.5. Модерна методологія Ю.Бойка-Блохина: «взаємодотикання
і схрещення» підходів……………………………………………………….....146
Висновки до розділу 1………………………...……………….…………….....180
РОЗДІЛ 2. ПОРІВНЯЛЬНІ РЕФЛЕКСІЇ В ДИСКУСІЇ
В.ДЕРЖАВИН – Ю.ШЕРЕХ: ПОЛІВАРІАТИВНІСТЬ
СТРАТЕГІЙ…………………………………..………………………………...183
2.1. Компаративістика в синтетично-аналітичній методі
В.Державина і Ю.Шереха………..………………………..………………..…183
2.2. Діалогічні аспекти вивчення літератур у дослідженнях
В.Державина…………………………………………………………………....204
2.3. Внутрішньолітературні зв’язки в концепції традиціоналізму
Ю.Шереха………………………………………………………………….…...216
Висновки до розділу 2…………...……………..………………………….......229
18
РОЗДІЛ 3. ЕМІГРАЦІЙНА КОМПАРАТИВНА ПАРАДИГМА: МОДЕЛІ
ДІЙ …………………………………………………….. ……………………...231
3.1. Ефективність компаративних стратегій…………………………………231
3.1.1. Вплив як «імпульс саморуху» ………………………………...…….....231
3.1.2. Між генетико-контактологією і типологією: «світове в
українському» й «українське у світовому» .…....………..…………….….....274
3.2. Плюралістичні виміри компаративістики…………..……………..….....303
3.2.1. Перекладознавчі концепції…………………………………………......303
3.2.2. «Наша література має що сказати людству»: проблема
традиційних сюжетів і образів ..…………...……………………………….....355
Висновки до розділу 3……………………………...………………………….377
Загальні висновки……………...……………….……………...……...............381
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………......406

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Українська еміграційна компаративістика 30-80-х рр. ХХ ст. (праці
М.Гнатишака, Д.Чижевського, М.Глобенка, І.Мірчука, В.Державина,
Ю.Шереха, Ю.Бойка-Блохина, І.Качуровського, С.Гординського та інших),
продовжуючи перерваний в материковій Україні розвиток галузі,
характеризується багатоаспектністю концепцій та різновекторністю підходів.
Її репрезентують різні моделі, які формувалися та викристалізовувалися
(зокрема й у процесі дискусій) в одну цілість, розвиваючи традиції
українського порівняльного літературознавства другої половини ХІХ – першої
третини ХХ ст. (М.Драгоманов, І.Франко, М.Дашкевич, О.Потебня,
М.Грушевський, В.Перетц, М.Зеров, П Филипович та інші) й водночас
переосмислюючи (часто шляхом заперечення чи відштовхування) зарубіжні
методології (Р.Веллек, Р.Воррен, Г.-Ґ. Ґадамер, О.Діма, Д.Дюришин, В.Ізер,
Г.-Р.Яусс та інші).
Концепції еміграційних учених, ідеї яких часто випереджали свій час,
піднесли українське порівняльне літературознавство на якісно новий рівень,
забезпечили повноцінний поступ галузі та її «включеність» у загальний рух
світової літературознавчої думки.
Особливостями поступу українського письменства як письменства
поневоленої нації зумовлена підкреслена увага літературознавства, зокрема
й компаративістики, до дослідження «свого» і на наступному етапі. Програму
вивчення його художньо-естетичного розвитку – з акцентом на національній
специфіці – в широкому, насамперед, європейському літературному контексті
– можливо було реалізувати (з огляду на складну суспільно-політичну
ситуацію в материковій Україні) лише в зарубіжжі.
Українську еміграційну модель, яка виразно демонструє усвідомлення
двостороннього характеру міжлітературної комунікації, – між національним
та універсальним, – визначають два магістральні, взаємопов’язані між собою,
вектори досліджень. Вони спрямовані на те, щоб обґрунтувати самобутність
382
вітчизняної літератури, окреслити специфіку її художньо-естетичного
розвитку та репрезентувати українське письменство як органічний складник
європейського духовного-культурного простору.
Підходи до вивчення національної літератури, демонструючи
усвідомлення тісного зв’язку й взаємозумовленості генетико-контактології і
типології, з підпорядкуванням першого другому, характеризуються
якнайширшим залученням методологічного інструментарію порівняльного
літературознавства. Ці два напрямки, на що вказує фактаж компаративних
студій, комбінувалися, орієнтуючись на реалізацію основного завдання (що
тривалий час фактично залишалося поза увагою учених у материковій
Україні).
Кардинальна переорієнтація зіставного матеріалу, – з поширеного в
радянському порівняльному літературознавстві російсько-українського на
західноєвропейський, південно-, західнослов’янський, східний (насамперед,
Ю.Бойко-Блохин, М.Гнатишак, С.Гординський, В.Державин, І.Качуровський,
Д.Чижевський, Ю.Шерех) та тенденцію до регіонального, зонального
масштабів осмислення історії української літератури (що особливо помітна у
працях Л.Білецького, Д.Чижевського, Ю.Бойка-Блохина та інших)
репрезентують принципово важливі вектори компаративістики українського
зарубіжжя означеного періоду.
Різножанрові та різноформатні праці дослідників-емігрантів (Ю.БойкоБлохин, М.Глобенко, М.Гнатишак, С.Гординський, В.Державин,
І.Качуровський, І.Мірчук, Д.Чижевський, Ю.Шерех та інші), в яких
національне письменство розглядається у взаємозв’язках із іншими
літературами, зокрема й з іншими видами мистецтва (з погляду проблеми
стилю, – на змістовому та формальному рівнях), на широкому
міжлітературному/міжкультурному тлі, з акцентом на синтезі «свого» й
«чужого», традицій та новаторства, виразно показують функціональність
компаративних стратегій у принципово ширшому, порівняно з попереднім
етапом, діапазоні.
383
Вагомий внесок «фундаторів» української модерної науки про
літературу (М.Наєнко) в західному світі – насамперед М.Гнатишака та
Д.Чижевського, які одні з перших осмислили літературний процес у
стильовому аспекті (крізь призму вчення про епохи і стилі), полягає у
широкому застосуванні методології компаративістики. Діаспорні вчені
потрактовували порівняльне дослідження як «дію», яка «відбувається в часі,
а не за його межами» (Е.Касперський). Це дозволяє констатувати: погляд на
компаративістику як дисципліну історичну утверджувався і в українській
науці того часу, що чи не найвиразніше засвідчують еміграційні історії
української літератури (Л.Білецький, М.Гнатишак, М.Глобенко, І.Мірчук,
Д.Чижевський та інші) й «Порівняльна історія слов’янських літератур»
Д.Чижевського.
Концепція історії українського письменства М.Гнатишака репрезентує
давню українську літературу як невід’ємну частину загальноєвропейського
культурного універсуму, демонструючи усвідомлення вченимкомпаративістом тісного зв’язку («переплетеності») вітчизняної традиції та
зовнішніх впливів (як потужного чинника літературного поступу).
На конкретних явищах української літератури автор простежує «творчі»
впливи (мотиви, переклади, компіляції), нові якості «наверстування», крізь
призму контактних взаємин, – «від чужого до рідного» (М.Гнатишак).
Важлива особлива увага автора до впливів (візантійські, і пізніше – впливи
готики на українське письменство), які дослідник поділяє на «зовнішні» і
«внутрішні». Спостереження, що останні у певні періоди – «нечисленні і
слабі», дають ученому підстави для важливого висновку: література не завжди
спроможна була до процесу «перетравлювання» інонаціональних імпульсів
належним чином.
Заслуговує на увагу інтерес М.Гнатишака до проблем рецепції і акцент
літературознавця не тільки на тому «як», але і «що» засвоювалося, – оскільки
цей аспект дослідження був однією із компаративних координат у вивченні
письменства.
384
Означена лінія зіставних досліджень менше практикувалася на теренах
України, але апробувала себе у компаративних студіях німецьких та польських
учених (Т.Зелінського, Й.Шерра, А.Брюкнера, С.Райтера, П.Рідля, Ї.Полівки,
Ф.Вольмана та ін.), які утверджували нові підходи, напрямки в цій галузі у
Німеччині, Польщі, Чехії, де складалися компаративна модель М.Гнатишака.
Промовистими, з огляду на увагу, насамперед, до типологічних проблем,
стали праці вченого «Тарас Шевченко в освітленні типології» (1931), «Нова
українська лірика в Галичині на тлі західноєвропейської поезії» (1934), що
характеризуються широким залученням контекстуального методу.
«Історія літератури» М.Гнатишака, ще не маючи певної системи,
окреслила в силу набутого досвіду підхід до вивчення порівняльної поетики,
визначила її рівні (жанри, мотиви).
Компаративні підходи історико-літературних праць Д.Чижевського
поступово змінювали уявлення про порівняльне літературознавство
українського зарубіжжя. Методи, апробовані вченим у час перебування в
еміграції, утверджувалися в силовому полі європейської компаративістики.
Володіння історико-літературним матеріалом від найдавніших часів, уміння
працювати з текстом (що засвоєно Д.Чижевським ще як учасником семінару
В.Перетца), досвід, напрацьований І.Франком, М.Грушевським,
М.Дашкевичем, М.Зеровим, М.Гнатишаком, дозволили вченому виробити
свою модель дослідження. Адаптована до давньої української літератури,
зокрема перекладної, вона мала свої особливості, які з часом згідно з тим, як
змінювався матеріал, завдання (напр., у «Порівняльній історії слов’янських
літератур») доповнювалася новими підходами.
Завдання репрезентувати українську літературу як складник
європейської художньо-естетичної «цілості» поєднувалося з іншим –
обґрунтувати «іманентну необхідність власного розвитку». Феномен
української літератури, різні (геополітичні, релігійні та ін.) чинники
спричинили увагу до контактно-генетичної сфери. Такий підхід передбачав
закцентувати увагу на тому, як чуже (античність, європейський романтизм
385
тощо) входило в українську літературу, привносило «щось нове». Для
Д.Чижевського важливий вплив як стимул для оригінальної творчості, а не
вплив як такий (наслідування, копіювання), – при тому, будь-яких
перебільшень його значення дослідник не приймає (це стосується й переробок,
перекладів та інших видів літературної рецепції). Такий погляд нерідко
повертає вченого до внутрішніх контактів, та, насамперед, до основної мети
свого дослідження – порівняльної типології. Якщо попередній етап дозволив
закцентувати увагу на своєрідності пам’яток (перекладна і позичена
літератури, доба монументального стилю тощо), то наступний – показати
подібність – не як запозичення, не залежність від Заходу, а схожість як
закономірність, зумовлена об’єктивними причинами – спільним європейським
контекстом. Для Д.Чижевського це «сфера пізнавальних випробувань»
(М.Ільницький) предмета (напр., міркування вченого над стилем бароко,
романтизму).
Порівняльно-типологічні студії Д.Чижевського визначає чітка
послідовність у вивченні літературної доби, чинників, які спричинюють
схожість та відмінність. Особливу увагу автор приділяє проблемам
порівняльної поетики (у першу чергу – стилеві як «засадничій категорії руху
літератури»). Це той напрям досліджень, що в українській компаративістиці
(у час, коли складалися «Історія української літератури» та «Порівняльна
історія слов’янських літератур» вченого) практикувався епізодично: на
перший план в Україні виступали контактно-генетичні студії. Серед інших
проблем порівняльно-типологічних були, винятково важливі в сучасному
порівняльному літературознавстві, – проблеми контекстуального аналізу,
порівняльної поетики, компаративної генології (наприклад, жанри барокової
літератури). У компаративній моделі Д.Чижевського належне місце займає
«помежів’я», вивчення якого зумовило в другій половині ХХ ст. цілу низку
досліджень.
Модель порівняльного вивчення літератури Д.Чижевського, заснована
на усвідомленні тісного взаємозв’язку типології та генетико-контактології (з
386
виходом у сферу філософії), великою мірою визначила подальший розвиток
компаративістики українського зарубіжжя, що засвідчують, зокрема,
історико-літературні, культурологічні студії, які з’явилися в еміграції
(насамперед, колективна «Історія української літератури» Д.Чижевського,
В.Петрова, М.Глобенка та «Історія української культури» І.Мірчука).
Праці учених продовжують лінію компаративних вислідів, розвиваючи
основні напрямки: передовсім, це взаємини української літератури (від
найдавніших часів до середини ХХ ст.) із західноєвропейськими та
слов’янськими, з акцентом на національній специфіці художньо-естетичного
розвитку. Помітним є прагнення вийти порівняльними спостереженнями за
межі літературознавства, збагативши її матеріалом філософії, етнопсихології,
антропології. Ці галузі знань активно функціонують у контактних студіях, у
центрі уваги яких вплив як стимул (Ю.Федькович – Ф.Шиллер, Л.Уланд;
В.Винниченко – Г. де Мопассан, Ф.Достоєвський) і, що було абсолютно новим
у тогочасних компаративних дослідженнях, – «зворотні процеси» впливів»
(Д.Чижевський, М.Глобенко).