ФІЛОСОФСЬКА ЛІРИКА: ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ВИДІВ І ЖАНРОВА ІНТЕГРАЦІЯ

Краткое описание

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

На правах рукопису

КОЗЛИК ІГОР ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 82.0:82-1/-9:82-193:82-14

ФІЛОСОФСЬКА ЛІРИКА:
ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ВИДІВ І ЖАНРОВА ІНТЕГРАЦІЯ

Спеціальність: 10.01.06 — теорія літератури

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
доктор філологічних наук,
член-кореспондент НАН України
Сивокінь Григорій Матвійович

Івано-Франківськ 2007

ЗМІСТ

ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1
Актуальні проблеми методології науки про літературу
та теорії літератури. передумовИ і перспективи
сучасного літературознавчого дослідження
філософської лірики
1.1. Методологія літературознавства як актуальна проблема..................13
1.1.1. Загальна постановка питання у контексті актуальної
соціокультурної ситуації Постмодерну..13
1.1.2. Структура сучасної методологічної сфери мислення і діяльності.
Загальна методологія (проблематика, принципи й основні категорії) ...29
1.1.3. Методологія науки та проблеми статусу, обґрунтування специфіки
і методологічної складової науки про літературу .45
1.1.4. Основні методологічні принципи наукового дослідження
літератури: спроба систематизації та сучасної інтерпретації ..61
1.1.4.1. Методологічні характеристики літературознавства
як гуманітарної науки ..62
1.1.4.2. Проблема теоретико-літературного знання у структурі
літературознавчого дослідження ....80
1.1.4.3. Методологічні застереження до основних проблемно-
тематичних рівнів теоретичної концепції літератури ..86
1.2. Проблема внутрішнього стану теоретико-літературної галузі
сучасного літературознавства ...........................124
1.3. Теоретичні проблеми вивчення філософської лірики та необхідні
передумови і шляхи пошуку сучасних підходів до її літературознавчого
розгляду (варіант аналітики наявного евристичного досвіду) ..142
1.4. Методологічна „план-карта” теоретичного дослідження
філософської лірики в єдності її інтегральних чинників та
внутрішньої видової диференціації ..182
РОЗДІЛ 2
ФІЛОСОФСЬКА ЛІРИКА В ДИФЕРЕНЦІАЛЬНИХ СФЕРАХ
ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНОЇ ГАЛУЗІ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА
2.1. Філософська лірика в площині загальної теорії літератури ...188
2.1.1. Категорія „філософська лірика” і наслідки
її термінологічного прийняття ..188
2.1.2. Первісні методологічні застереження до жанрового дослідження
філософської лірики в загальнотеоретичному аспекті (на матеріалі
наявного досвіду вивчення проблеми жанру в літературознавстві) .199
2.1.3. „Онтологічна картина” філософської лірики: інтеграційні
чинники жанрового феномена в горизонті просторового тлумачення
категорії „жанр” .216
2.2. Філософська лірика в площині прикладної теорії літератури:
характеристика можливих варіантів диференціації ...239
2.2.1. Проблема витоків філософської лірики та її представництво
у текстовій спадщині словесності Давнини( часів до епохи
європейської Античності) .....239
2.2.2. Філософська лірика в літературах світу доби європейської
Античності та періоду європейського Раннього Середньовіччя .......................260
2.2.3. Варіанти класифікації філософської лірики: їх критерії,
категоріальне підґрунтя, призначення та аналітико-синтезуючий потенціал
(на матеріалі літератур світу IXXVIII cт.) .346
ВИСНОВКИ ..362
Список використаної літератури ..372

ВСТУП

Виходячи з природи філологічної науки, з логіки її розвитку, можна стверджувати, що подальша розробка теоретико-літературних проблем повинна проводитися у двох напрямах: 1) реконструкції національного досвіду розвитку наукової думки; 2) зміни пріоритетів творчого засвоєння зробленого світовою наукою у ХХ ст.
При цьому особливої ваги набуває врахування внутрішніх чинників, які обумовлюють сучасний стан літературознавства загалом і загальної теорії літератури як однієї з його складових галузей зокрема. Справа в тому, що саме цю традиційну галузь тепер все частіше і частіше оголошують такою, що стала непотрібною через вичерпаність її можливостей і через неможливість ефективного застосування наявних у ній знань для „адекватного” сприйняття й аналізу сучасного мистецтва й актуалізуючого дешифрування літературної (у тому числі класичної) спадщини.
Не можна сказати, що такі заяви зовсім не мають під собою підстав. Значна частина літературознавчих робіт написані таким чином, що або просто пасивно репродукують колишні (часто застарілі) теоретико-літературні концепції, знову і знову пояснюючи їх логіку і доводячи їх істинність (тут спрацьовує чинник авторитетності), або — і це стосується як історико-літературних, так і теоретико-літературних [див. про це, напр.: 294, с.9, 10] студій — просто ілюструють певні теоретичні постулати чи дефініції на відповідному історико-літературному матеріалі. Так чи інакше теоретичне підґрунтя береться ніби готовим і лише „застосовується” до конкретного емпіричного матеріалу. В результаті неминуче отримуємо такий дискурс про літературний твір, у якому він постає не як прояв духовного життя тут-і-тепер, а перетворюється на щось подібне до музейного експоната, пам’ятки, яку можна пасивно споглядати й інформацію про яку треба просто прочитати і запам’ятати.
Негативні наслідки усього цього очевидні, і на них все частіше звертають увагу українські вчені. Цим наслідком є, зокрема, „сповзання” численних новітніх теоретичних досліджень „із суто теоретичних позицій”. Тобто маємо небезпеку повної дискредитації цілої галузі літературознавства, яка не так давно вважалася однією з показових, головних галузей науки про літературу. Цілком закономірним є висновок, згідно з яким „теорія літератури як дисципліна змушена ставати в оборону своєї специфіки”, мусить підтвердити свою ідентифікованість як необхідної гносеологічної діяльності, має довести свою значущість, для чого, власне, і потрібні „чіткіше осмислення і суті, й нових завдань чи проблем цієї дисципліни” (тобто саморефлексія), „рішуче оновлення теоретичного дискурсу на тлі глобального літературного процесу [294, с.12, 14, 11, 17]”.
Стимулом для подальшого розвитку гуманітарних наук загалом і літературознавства зокрема є ті суттєві зміни, які відбулися у ХХ ст. в самій культурній і мистецькій сфері, змусили звернути на себе увагу філософів та естетиків і стали предметом аналізу рефлективної думки, починаючи з другої половини минулого сторіччя. Так, ще 1967 р. Г.-Ґ.Ґадамер, безпосередньо відштовхуючись від досвіду функціонування так званого безпредметного мистецтва, писав: „Чи діють ще взагалі естетичні поняття, в яких ми звикли усвідомлювати суть мистецтва? Сучасне мистецтво в багатьох своїх представниках з особливою виразністю відкидає те очікування зображень, з яким ми звикли до нього підступатися. Таке мистецтво зазвичай має шокуючу дію. Що сталося? Яка нова позиція художника, що ламає всі попередні очікування і традиції, яка вимога до всіх нас ставиться тут? [95, с.16]”.
Це стосується і літературознавства, де змінити ситуацію на краще можна тільки: а) визнавши її актуальну наявність; б) осмисливши її у контексті зі станом гуманітарних наук загалом і в аспекті постановки тих проблем, які стосуються специфіки науки про літературу, що неможливо зробити засобом внесення часткових коректив у вже існуючі концептуальні розробки чи просто доповнюючи їх тим, чим нехтували в недавньому минулому, або простим розширенням зони емпіричного фактажу. Потрібна постановка і системний розгляд усієї сукупності ключових фундаментальних питань, без яких неможливий подальший розвиток літературознавчої думки і вирішення яких створило б необхідні умови для аналізу більш специфічної і спеціалізованої наукової тематики. А це в науці про літературу є пріоритетною сферою перш за все методології літературознавства і загальної теорії літератури. Цим і зумовлюється актуальність теми цієї дисертаційної роботи.
Стан сучасного літературознавства вимагає нового переосмислення всієї системи літературознавчих категорій з метою їх упорядкування й концептуалізації, що зумовлюється спільною для всіх гуманітарних наук потребою у виробленні „онтологічної картини” власних гносеологічних об’єктів.
Суто традиційні літературознавчі теми не можуть бути просто заперечені (цьому протидіє реальна літературознавча практика і характер літературознавства як гносеологічної діяльності), як і просто репродуковані (повторені під риторичним гаслом актуальності). Натомість кожна з традиційних літературознавчих категоріальних сфер, зокрема поняття літературного жанру і жанрового аналізу літератури, в дефінітивному полі яких перебуває і категорія „філософська лірика”, повинна бути проідентифікована на предмет своєї автентичності, доцільності і потенціалу можливостей з урахуванням усього попереднього досвіду їх тлумачення і специфіки ситуації у сучасних гуманітарних науках. По-друге, поняття „філософська лірика” належить до тих категорій, які позначають величезний за своїм обсягом емпіричний матеріал, дуже різноманітний і за багатьма показниками далеко не однотипний, що ускладнює умови його аналітичної розробки. Причому ця узагальнююча широта категорії не може бути оцінена як її термінологічний недолік, а радше в ній варто вбачати певний наявний факт, від якого не можна відмовитися і який не варто заперечувати. Досить сказати, що за всіх претензій до науковості цього поняття, від нього неможливо відмовитися в конкретній розмові про історико-літературний процес. А значить, воно попри все виконує таки певну функцію упорядкування матеріалу (назвемо її функцією каталогізації).
Та для збереження літературознавчою дефініцією актуальної повноцінності й аналітичного резерву використання потрібно, щоб вона мала ще й концептуальне навантаження загалом, тобто була складовою чи навіть домінантою певної теоретико-літературної концепції, універсальної (наскільки це можливо в межах герменевтичного досвіду) за своїм характером. Універсальність ця означає, що така категорія — у даному випадку „філософська лірика” — не повинна втрачати своєї чинності при зверненні до матеріалу будь-якої історичної прив’язаності чи національно-культурної приналежності. Йтиметься про романтичну філософську лірику, чи класицистичну, чи середньовічну або ренесансну, чи українську або англійську тощо — мусить бути щось таке, що обґрунтовано дозволить різне підвести під одну інтегровану групу явищ і це „щось” повинно знаходитися, по-перше, в теоретичному підґрунті практичного аналізу літературного твору чи творів, а, по-друге, повинно узгоджуватися з цілою системою теоретичної картини розвитку літератури і буття літературних творів на перетині лінійності і циклічності, тобто на перетині минулого і теперішнього, історичного і структурного, завершеного і незавершеного. Ідентифікація творів за допомогою поняття „філософська лірика” повинна до чогось зобов’язувати при сприйнятті й аналізі конкретних поетичних явищ, які у своїй жанровій сукупності можуть бути протиставлені усьому, чим вони не є у своїй категоріально виділеній сутності. А оскільки вивчення літератури у жанровому аспекті неминуче пов’язане з постановкою і вирішенням цілої низки ключових літературознавчих проблем, які повинні цілеспрямовано проінтерпретуватися в певному інтегральному методологічному векторі, то необхідність у сучасній інтерпретації проблеми жанру, до царини якої належить і теоретичне вивчення філософської лірики, видається очевидною.
Отже, актуальність названої літературознавчої проблематики, її недостатня вивченість у науці й обумовили вибір теми дисертаційної студії — „Філософська лірика: диференціація видів та жанрова інтеграція”, — а також суто теоретичний ракурс її гносеологічно-евристичного висвітлення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі світової літератури Прикарпатського національного університету ім.Василя Стефаника в межах її перспективної теми „Літературний процес і творча індивідуальність письменника”, затвердженої Науково-технічною радою Прикарпатського університету ім.Василя Стефаника (протокол №3 від 28 грудня 2000 р.).
Мета дослідження — вибудувати універсальну теоретичну модель („онтологічну картину”) філософської лірики у векторі синтезу новітніх методологічних і загальнотеоретичних проблем літературознавства і жанрології як однієї зі складових у структурі науки про літературу.
Вказана мета передбачає вирішення у дослідженні низки завдань, а саме:
— на підставі аналізу українського та зарубіжного досвіду літературознавчого вивчення філософської лірики в теоретичному аспекті окреслити актуальне проблемне коло її сучасного дослідження як жанрового явища;
— розглянути філософську лірику з урахуванням змін у методологічній ситуації в літературознавстві;
— здійснити теоретичний синтез провідних методологічних постулатів жанрових концепцій М. М. Бахтіна, Ю. М. Тинянова, С. С. Аверинцева з метою окреслення „онтологічної картини” філософської лірики в площині перегляду меж і функцій традиційної родо-жанрової класифікації літературних творів і особливостей жанрового аналізу літератури;
— описати ймовірний алгоритм жанрового аналізу філософської лірики з урахуванням його місця в ієрархії інших видів і методів аналізу поетичного твору і літератури загалом.
Об’єктом дослідження є: 1) наявний у літературознавстві і взятий в органічному зв’язку з постановкою його методологічних питань досвід студіювання проблем жанру стосовно ліричного роду літератури і вивчення філософської лірики в інонаціональних літературах на різних етапах розгортання світового історико-літературного процесу; 2) лірико-філософські тексти у літературах світу глобальних епох дорефлективного (до V ст. до н.е.) та рефлективного (IV ст. до н.е. XVIII ст. н.е.) традиціоналізму (терміни С.С.Аверинцева), адже саме цього великого проміжку часу сягають витоки і формування світових літературних традицій та класичних літературно-художніх форм.
Предметом дослідження є філософська лірика як наскрізний в історичному розгортанні світового літературного процесу жанровий різновид ліричного роду літератури і як дефініція в системі дефініцій жанрового вивчення й аналізу лірики.
Теоретико-методологічну основу дисертації утворюють: 1) основні принципи філософської герменевтики як методологічного базису сучасних гуманітарних наук, системно оформлені в працях Г.-Ґ.Ґадамера; 2)філософсько-естетичний підхід до мистецтва як самодостатнього явища, що підлягає розгляду на підставі фундаментальної філософської категорії „буття” в інтерпретації М.Гайдеґґера, О.Ф.Лосєва, М.К.Мамардашвілі, Е.Фромма; 3)методологічні принципи літературознавчого аналізу літератури, розроблені в теоретичних дискусіях 1920-х років і втілені в студіях М.М.Бахтіна, В.М.Волошинова, П.М.Медвєдєва, 4) основні методологічні засади сучасної історичної поетики у тому вигляді, як вона маніфестувала себе в останні десятиріччя ХХ ст. у роботах С.С.Аверинцева, П.О.Грінцера, І.К.Горського, А.Я.Гуревича й ін., а в культурологічному плані і в сфері структурної поетики — в роботах Ю.М.Лотмана та його школи; 5) основні положення традиційної теорії жанрів і принципи жанрового аналізу літератури у тому вигляді, як вони сформульовані і розроблені в роботах М.М.Бахтіна, С.С.Аверинцева, Ю.М.Тинянова, Г.О.Гуковського, В.М.Поспєлова, Л.В.Чернець, Ю.В.Стєнника, А.Я.Есалнек, Н.Пірсона й ін.; 6) основні принципи теоретичного розгляду філософської лірики як жанрового явища, опрацьовані в українському літературознавстві у працях Е.С.Соловей, Т.С.Волкової, В.П.Мовчанюка, Н.Р.Мазепи, С.Д.Павличко та студіях зарубіжних дослідників Є.О.Майміна, Р.С.Співак, Ю.М.Лотмана, Л.Я.Гінзбург, О.І.Павловського, Л.М.Щемєлєвої, С.Пратт й ін. Дисертація базується на багаторівневому синтезі вказаних складових, який здійснюється у параметральній площині діяльнісного (системомиследіяльнісного) загальнометодологічного підходу.
Методи дослідження. Обраний у дисертації теоретичний аспект аналізу філософської лірики передбачає застосування аналітико-синтезуючого акумулятивного підходу, який базується на визначенні, розкритті, порівнянні та узагальненні наскрізних аспектів наявних дослідницьких методів у сфері герменевтики та літературознавства. У роботі з конкретними художніми текстами певної родової приналежності використовуються прийоми аналізу семантичної та текстової структур, композиції тематичного образу та форм вираження авторської свідомості в ліриці як самостійному роді літератури.
Наукова новизна дисертації вбачається у тому, що тут уперше філософська лірика послідовно і системно розглянута в сфері специфічної компетенції теорії літератури. Теоретичні проблеми філософської лірики постають самостійним об’єктним матеріалом спеціального методологічного й теоретико-аналітичного розгляду, а не у форматі підлеглості, будучи, як правило, хоча і необхідним, та все ж супровідним чинником традиційно основного історико-літературного або літературно-критичного аналізу. При цьому новизна запропонованого підходу до студіювання філософської лірики полягає в тому, що його внутрішня проблематика окреслюється з урахуванням загального стану сучасного літературознавства, і в першу чергу теорії літератури і методології науки про літературу. Це повністю відповідає науковій спеціальності, у сфері якої знаходиться обрана дисертаційна тема. На такому методологічному тлі жанровість філософської лірики інтерпретується на основі вперше запропонованого в літературознавстві просторового тлумачення категорії „жанр” щодо ліричного роду літератури.
Практичне значення дисертаційної роботи. Результати дослідження можуть бути застосовані у двох сферах: власне науковій та навчально-методичній. Запропонований у роботі теоретико-аналітичний розгляд філософської лірики може стати теоретико-методологічною матрицею для практичних студій цього художнього феномена найрізноманітнішої літературознавчої проблематики. Поданий у роботі матеріал може бути використаний у вищих навчальних закладах у систематичному курсі „Теорія літератури”, зокрема при розгляді таких тем, як структура сучасного літературознавства, методологія науки про літературу, родо-видова класифікація літературних творів, специфіка жанрового вивчення літератури, а також у спецкурсах з вивчення філософської лірики як в теоретичному, так і в історико-літературному аспектах. Методологічні принципи, обґрунтовані в дисертації, практично застосовані й реалізовані у трьох авторських навчальних посібниках для вищих навчальних закладів з теоретичної історії західноєвропейської літератури доби Середньовіччя та епохи Відродження.
Апробація роботи. Роботу обговорено і схвалено на спільному засіданні кафедр світової літератури й української літератури Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. За її тематикою виголошено понад 19 доповідей на Двадцять восьмій Некрасівській конференції (до 175-річчя від дня народження) (С.-Петербург-Ярославль, 1996), на міжнародних наукових конференціях і симпозіумах: „Słowiane Wschodni. Duchowość Kultura Język” (Краків, 1997), „Русистика и современность” (Жешув, 1998, 2000), „Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2003), „Ялта 1945-2005: От биполярного мира к геополитике будущего” (Ялта, 2005), „Мова і культура” (Київ, 2005), „Крымская война и судьбы Православного мира в ХІХ-ХХІ столетиях” (Севастополь, 2005), „Актуальні проблеми історичної та теоретичної поетики” (Кам’янець-Подільський, 2004, 2006), „Криза теорії” (Чернівці, 2007), на VI Міжнародному форумі русистів України „Русистика Украины в славяноведческом контексте Европы и мира: итоги и перспективы” (Ялта-Лівадія, 2006), на XIV Кримських міжнародних Пушкінських наукових читаннях „Література і провінція” (Саки-Євпаторія, 2006), на теоретичному симпозіумі „Літературна теорія: актуалізація теми” в Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (Київ, 2003), на Третьому теоретичному симпозіумі „Літературна критика в сучасному світі: функції, модуси, інституції” в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (Київ, 2006); на Всеукраїнській науковій конференції „Літературна герменевтика та рецептивна теорія у сучасному науковому контексті” (Чернівці, 2006), на міжвузівській науково-практичній конференції „Російсько-український філологічний дискурс” (Запоріжжя, 2006), а також на звітних наукових конференціях у Прикарпатському національному університеті ім.Василя Стефаника (19992007).
Публікації. Матеріал, концептуальні положення та результати дисертації викладено в 1 монографії та 29 інших наукових публікаціях, серед яких 24 статті опубліковано у фахових виданнях.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Традиційний розгляд філософської лірики істориками літератури, методистами-словесниками чи літературними критиками тільки в зоні компетенції дисциплін практичного літературознавства аж ніяк не означає неможливості та непотрібності її вивчення в проблемно-тематичних сферах інших структурних груп науки про літературу. Більше того, наявний досвід літературознавчого студіювання філософської лірики в українській і в інших національних літературах яскраво засвідчує те, що подальші його евристично-пізнавальні перспективи окреслюються лише у векторі зміни площини розгляду.
На перший план тут висувається власне теоретичний розгляд проблеми філософської лірики, який дає змогу належним чином проаналізувати існуючі на сьогодні напрацювання, чітко з’ясувати ступінь їх вірогідності, їх наукову — методологічну і концептуальну — легітимність і верифікованість, а також закцентувати увагу на основних „проблемних точках”, без подолання яких неможливо говорити про визначення перспективного поля подальшого дослідження філософської лірики в межах зони компетенції науки про літературу.
Досвід такого самостійного теоретичного дослідження філософської лірики, який втілився у даному дисертаційному дослідженні, дозволяє зробити такі висновки:
1. В умовах соціокультурної ситуації Постмодерну, яку переживає сьогодні європейська цивілізація, з’явилася цікава і разом з тим цілком закономірна обставина: в традиційній за своєю сутністю науці про літературу (такою ж традиційною є і філологія загалом) виявилося малоефективним підступитися до наявних тут проблем суто інерціально, тобто механічно чи автоматично застосовуючи сформовані в минулому методологічні та методичні напрацювання, цілі і схеми. Це ускладнює існування науки про літературу в сучасному гносеологічно-інтелектуальному просторі, ставить перед нею завдання зайнятися саморефлексією як у загальному плані, так і в сфері конкретної внутрішньої проблематики. І якщо в сцієнтичній парадигмі мислення, яка не одне століття панувала за доби Модерну з його орієнтацією на каузальність, ця саморефлексія так чи інакше зводилася до питання „чому?”, то рішучі зміни в методологічному тлумаченні гносеологічної діяльності людини, що відбулися щонайменше за останні тридцять років (мається на увазі, по-перше, активне розгортання так званого діяльнісного підходу і методології системно-структурних досліджень, а по-друге, розробка філософської герменевтики), спонукаються принципово іншим питанням — „навіщо?”. Сучасна свідомість не сприймає пасивної гносеологічної інформації. І якщо з якимись новітніми літературознавчими темами все більш-менш гаразд, тому що вони ще не „заїжджені” масовим тиражуванням, то з традиційними для науки про літературу темами, де провідною залишається звична літературознавча термінологія, ситуація значно складніша.
Саме до таких традиційних проблемно-тематичних сфер як в теорії, так і в історії літератури належить вивчення філософської лірики як наскрізного явища в світовій літературі. І піднятися на якісно інший рівень її дослідження можна лише за умови належного врахування сучасного стану науки про літературу і — особливо — в сфері нових методологічних пошуків, через причетність до яких літературознавство і може, власне кажучи, вийти з інертної зони і долучитися до сучасної загальнонаукової динаміки, інтегруватися в наскрізні процеси сьогоднішнього розвитку наукового знання як такого і завдяки цьому отримати надійні стимули для власного розвитку.
2. Теоретичне дослідження філософської лірики не може сьогодні організуватися і здійснюватися без орієнтації на загальний стан справ у сучасній теоретико-літератуній галузі, особливо там, де теорія літератури має вихід у методологічну сферу, тобто в сферу тих найбільш загальних регулятивів (назвемо їх трансцендентами[1]), які спрямовують літературознавчу роботу з текстами. Зокрема йдеться про питання вихідного інтегрального постулату літературознавчого дослідження як такого. Саме на цьому базується побудова сучасного дискурсу про мистецтво, тримається теоретична концепція дослідження і встановлюються необхідні межі її компетентності.
Є всі підстави сформулювати такий вихідний інтегральний теоретико-методологічний постулат через категорію „буття”, яка покликана замінити в цій ролі звичну для вітчизняного літературознавства категорію „відображення”. Саме до цього спонукають, по-перше, зміни акцентів у розумінні мистецтва, що відбулися в напрямі принципової і послідовної відмови від рецедивів позитивізму та вульгарного соціологізму, по-друге, наскрізні ключові тенденції в історичному розвитку світової філософсько-естетичної думки, які своїми витоками сягають ще часів грецької античності. За таких умов мистецтво постає як матеріалізація певного іншого потоку існування, чимось таким, що живе „особливим життям, більш цілісним та осмисленим”, якимось іншим виміром, в якому немає, як кажуть, „дурной бесконечности” (тобто такої, яка не пов’язана з пошуком сенсу та зі зміною свідомості), якимось переходом людської свідомості „в особливий регістр, що трапляється з людиною після здобуття сенсу [203, с.4546, 42]”. Саме таке буття греки називали особливим нескінченним — тим „Одним”, яке тільки і можливо людині зрозуміти так, „щоб про це можна було говорити, не руйнуючи мови самим цим висловлюванням [203, с.33]”.
У просторі категорії „буття/мислення” (якщо при цьому вважати чинною відому пізнішу тезу про мистецтво як образне мислення, а не мислення образами) художню літературу можна визначити як одне з самопідставних (буттєвих) явищ, які „завжди на початку самих себе” і тому відтворюються, повторюються, утримуються на власних і відмінних від природних буттєвих підвалинах. У цьому сенсі мистецтво є споконвічно іманентним, тобто:
— існує тільки у висловлюванні, має власну специфічну реальність, якої набуває тільки в акті розуміння і яка завжди знаходиться в становленні; як спосіб думки і висловлювання буття, які повинні постійно „відтворюватися людиною на свій власний страх і ризик [203, с.26]”, мистецтво потрапляє в поле дії бахтінської категорії „відповідальний вчинок”;
— є опозицією емпіричної (не-буттєвої) реальності з її підкореністю матеріально-утилітарним потребам, з її лінійною причинністю і одночасно хаосом, пануванням законів розсіювання, розпаду і забуття; відрізняючись принциповою осмисленістю, упорядкованістю та відтворюваністю під знаком форми (структури), мистецтво втілює у собі світ буття як щось таке, що існує „саме по собі, ніби попри людину і є більшим, ніж сама людина”, підлягає визначенню в якості високого або святого життя, яке знаходиться в якомусь іншому часі і в іншому просторі [див.: 203, с.17, 23, 16];
— постає втіленням вічного (поки існує людина) акту самотворення, в якому реалізується незнищенне людське бажання „бути” і яке мусить постійно повторюватися і поновлюватися в кожній людській істоті;
— здійснюється як розігрування засобом художніх технологій і постає засобом формування та підтримки в своїх споживачів структури пам’яті й загалом того типу людини, якого без художніх творів не було і не може бути.
3. Саме в запропонованій парадигмі розгляду постає очевидним реальний стан досліджуваності філософської лірики в сучасній науці про літературу, більше того — виникає дійсна можливість належним чином проаналізувати, систематизувати і репрезентувати в певній логічній зв’язаності актуальне проблемне коло даної предметно-тематичної ділянки літературознавства. Така аналітико-синтезуюча робота, варіант якої запропонований у дисертації, підвела до висновку про необхідність власне методолого-теоретичного (тобто з повним усвідомленням методологічного значення теорії) дослідження ключових протиріч і розбіжностей, які присутні в наявному досвіді літературознавчого дослідження явища філософської лірики, де вони зосередилися навколо проблеми „жанру”. У зв’язку з цим виявилися очевидними дві основні речі: з одного боку, непродуктивність відмови від розгляду філософської лірики на основі категорії „жанр”, а по-друге, така ж неможливість збереження за цією категорією того звичного термінологічного значення, яке вона отримує в традиційному для масового літературознавства лінійному родо-жанровому поділі літературно-художніх творів. Адже дійсно, якщо під жанром розуміти тільки структурний тип літературного твору (те саме, що звичайне тлумачення поняття „вид роду”), то філософська лірика й аналогічні їй утворення — це ніякий не жанр.
Але історія жанрового осмислення літератури переконливо засвідчує, що такі ключові традиційні літературознавчі категорії, як категорія „жанр”, мають не прагматично-результативний, а регулятивно-векторний характер і при цьому входять в різні (аж до протилежних) теоретичні концепції, неминуче диференціюючи і трансформуючи своє термінологічне наповнення. Зокрема, до аналізу філософської лірики може бути застосоване тільки таке тлумачення жанру, яке: по-перше, базується на усвідомленні родових відмінностей між творами як відмінностей не факультативних чи суто методичних, а сутнісних, генетичних, базових; по-друге, дозволяє повною мірою враховувати специфіку філософської лірики як принципово поліструктурного утворення (тобто таке, яке існує виключно в умовах поліструктурної реалізації); по-третє, дає можливість розглядати поетичне явище в найбільш органічній для його природи площині — на перетині (або в зоні найтіснішої взаємодії) лінійних і нелінійних (таких, що накладаються ніби зверху — ортогональних) чинників і відношень. Завдяки цьому стала можливою багатовекторна і багаторівнева дія закону культурної спадкоємності в сфері словесно-художньої творчості.
Термінологічною інтерпретацією категорії жанру щодо літературознавчого вивчення філософської лірики, яка б максимально відповідала вказаним умовам, є запропоноване в дисертації просторове тлумачення жанру як тієї іпостасі, в якій твір реалізується як певна цілісність в цілісності ж самої літератури як вторинної моделюючої системи загалом і літературного роду як певної генетичної спільноти поетичних текстів зокрема. Це дозволяє належним чином враховувати складну динаміку взаємодії як структурних, так і позаструктурних, як текстових, так і позатекстових чинників та складових елементів художнього твору. Саме розгляд філософської лірики в площині просторового тлумачення жанру дозволяє не здійснювати насильства над усім розмаїттям емпіричного матеріалу, який маніфестує цей наскрізний у розвитку літератур світу словесно-художній феномен.
4. Збереження неожанрового[2] аспекту розгляду філософської лірики переводить основну увагу при аналізі ліричних текстів з предметно-тематичного матеріалу на художньо-змістовий вектор його тематизації. „Великі теми лірики”, які, за словами Л.Я.Гінзбург, не завжди „вічні”, але завжди екзистенційні в тому сенсі, що „стосуються докорінних аспектів буття людини й основних його цінностей”, як-от: життя і смерть, сенс життя, любов, вічність, скороминущий час, природа і місто, праця, творчість, доля і позиція поета, мистецтво, культура, історичне минуле, спілкування з божеством і невір’я, дружба і самотність, мрія і розчарування [див.: 72, с.88], — такі теми не обов’язково тематизуються в лірико-філософському напрямі. Лірична тематизація багата на напрями, і відповідно жодна з „екзистенційних” тем лірики не може мати обмежень щодо них. Та одна справа можливість конкретної тематизації, а інша — вже зреалізована можливість. У цьому відношенні термін „філософська лірика” якраз стосується другої ознаки.
Такий підхід дозволяє більш рельєфного розмежути поняття „філософічність” та „філософська лірика”. „Філософічність” — це атрибут, ознака поетичного світу та ліричної системи певного автора. У цьому значенні вона співіснує з іншими його ознаками (пор.: поєднання філософічності та особливої символічності в суфійській ліриці, філософічності та панегіричності в ліриці традиційних східних літератур, філософічності та полемічності в окремих поетичних системах в українській поезії[3] та ін.). Така філософічність, як і у випадку розуміння під цим терміном близькості поета до певних філософських (світоглядних у широкому сенсі слова) вчень чи концепцій, не обов’язково розвинеться до рівня філософської лірики у власному розумінні слова і тому не обов’язково вимагатиме аналізу в жанровому полі філософської лірики (що, наприклад, можна спостерігати у віршах ілюстративного ґатунку, які є практикою риторичного й факультативно-утилітарного вжитку художньої форми). Натомість поняття „філософська лірика” належить до ряду тих концептуально-термінологічних номінантів, які покликані позначити окремий літературно-художній феномен як такий з метою його розмежування з іншими літературно-художніми явищами. Звідси — поняття „філософічність” та „філософська лірика” в теоретичному максимумі постають категоріями різнорівневими, хоча і такими, що за певних умов можуть бути взаємопов’язаними, можуть стикатися, межувати і взаємодіяти між собою. Можливість останнього тим паче реальна, якщо враховувати, що одним із способів існування (присутності, розгортання, втілення) поетичної теми в ліричному творі є, за висловом Л.Я.Гінзбург, так зване „мерехтіння” (рос. „мерцание”), коли її словесна вираженість є гранично мінімальною [див. про це: 72, с.89]. В такому випадку жанрова ідентифікація ліричного твору ускладнюється, а його аналіз вимагає більш витонченої та гнучкої методики.
5. Жанрові модифікації філософської лірики часто виникають у суміжних предметно-тематичних сферах, але при цьому залишаються диференціальними видами одного роду. Досить зважити на те, що цариною, якої своїми витоками сягає філософська лірика, є релігійна свідомість, культова та релігійно-дидактична поезія, яка за своєю природою найбільш безпосередньо стосується онтологічної проблематики і первісно реалізується в синкретичних формах, внутрішньою складовою яких є також і лірико-поетичний елемент. Форми присутності філософської лірики з найдавніших часів і аж до кінця глобальної епохи рефлективного традиціоналізму (як в ембріональних формах, так і у відносно зрілих, і диференційованих формах художньої словесності) показують, що вона реалізувалася не тільки (а може, на початках і не стільки) як власне філософська лірика, але й як лірика релігійно-філософська, морально-філософська, або філософсько-моралістична, любовно-філософська, пейзажно-філософська, соціально-філософська й ін., в формах (з різним ступенем присутності фольклорного елементу) панегірично-хвалебних, медитативних, молитовних, повчально-проповідницьких, буколічних, антологічних, епітафійних, епіграматичних, елегійних, монологічних, діалогічних, завершених і фрагментарних, синкретичних і сформованих, прозових і віршових, циклічних і нециклічних тощо. Причому жоден (а не тільки той, який називають власне філософською лірикою) з вказаних різновидів не є якимось неповноцінним чи перехідним явищем: усі перелічені різновиди є різновидами саме філософської лірики як жанрового феномена, вимагаючи для свого адекватного дешифрування єдиного лірико-філософського жанрового простору в межах більш широкого за своїм складом, але спільного за жанровою (в просторовому тлумаченні терміна) приналежністю текстового поля.
Нарешті, будь-які варіанти реконструкції диференціальних проявів філософської лірики як жанрового феномена — як найбільш загальні, так і більш локальні — це один з ключових етапів у процесі її аналізу в напрямі просторового тлумачення категорії „жанр”. Причому така робота має універсально-обов’язковий характер, тобто вона необхідна у будь-якому випадку спеціального студіювання конкретних лірико-філософських творів тих чи інших поетів. Інша справа, що вона не тільки не виключає, але, навпаки, передбачає здійснення певного „розподілу праці” всередині „літературознавчого цеху” і орієнтована на таку внутрішньонаукову кооперацію.
Вказані висновки базуються на емпіричній базі, яка охоплює глобальні епохи дорефлективного та рефлективного традиціоналізму. Якщо ж говорити про актуальну і ще не завершену посттрадиціоналістську глобальну епоху, яка включає в себе новітній стан розвитку словесного мистецтва в пост- та постпостмодерністській суспільно-культурній (в тому числі й ідеологічній) ситуації, то за всіх можливих випадків (включаючи розпочатий ще добою романтизму вторинний у порівнянні з архаїчним синкретизм жанрових форм, який на відміну від первинного синкретизму ранніх стадій розвитку словесного мистецтва має синтетичну основу) вона не здатна заперечити фундаментальних підвалин художньої еволюції, однією з яких є глибинна жанровість художнього твору. Тут питання в іншому — в конкретних формах присутності цієї жанровості та формах її реалізації як механізму роботи закону культурної спадкоємності, в актуальних на сьогодні умовах здійснення літературно-художньої діяльності. Дуже часто заперечення будь-якої жанрової орієнтації творчості нібито задля досягнення максимальної повноти реалізації „неповторної” творчої індивідуальності сучасного „постмодерністського” (і не тільки) автора насправді — і цілком закономірно — обертається фактичним пануванням обмеженої кількості безособових „технологій письма”, які при цьому абсолютно не гарантують, а подеколи й первісно не налаштовані на досягнення хоча б якоїсь художньо-естетичної досконалості. Свідчення цього можна знайти не тільки в масовій літературі як одному з найбільш характерних для нашого сьогодення соціокультурних явищ, але й у художніх текстах, які претендують на певну знаковість і вартість. Та це вже складна і цікава проблема, яка вимагає спеціального самостійного дослідження.
Запропонований варіант теоретичного дослідження філософської лірики не є єдиноможливим. „Реанімація” власне теоретичних досліджень традиційних літературознавчих проблем, спроба якої щодо однієї з них здійснена в дисертації, передбачає написання робіт, виконаних у межах конкретної структурної ділянки теоретичного знання (чи то в галузі загальної теорії літератури, або в галузі прикладної теорії літератури), адже ці фахові сфери є достатньо самостійними, мають свою специфічну проблематику, цілепокладання тощо. Немає жодного сумніву і в тому, що системної розробки та постійної уваги вимагають і суто методологічні проблеми, які стосуються як дослідження конкретних наукових проблем або конкретних літературознавчих дисциплін, так і науки про літературу загалом, особливо в плані її інтеграції з іншими гуманітарними й загалом науково-пізнавальними діяльностями. У будь-якому випадку організація динамічної системи літературознавчих досліджень найрізноманітніших структурно-ієрархічних рівнів наукової проблематики, які б у своїй сукупності базувалися на органічній взаємодії та належній спрямовуючій кореляції інтегральних і диференціальних (спеціалізаційних) факторів є базовою і домінантною передумовою подальшого розвитку українського літературознавства як однієї з національних складових світової науково-гуманітарної діяльності.

Список використаної літератури[4]

1. Абдусатторов А. Становление и развитие рубаи в персидско-таджикской литературе: Автореф. дис. кандидата филол. наук / Ин-т языка и лит. им.Рудаки. — Душанбе, 1994. — 23 с.
2. Аверинцев С.С. Византийская литература // История всемирной литературы: В 9т. — М.: Наука, 1984. — Т.2. — С.339360.
3. Аверинцев С.С. Греческая „литература” и ближневосточная „словесность” (противостояние и встреча двух творческих принципов) // Аверинцев С.С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. — М.: Школа „Языки русской культуры”, 1996. — С.1375.
4. Аверинцев С.С. Древнегреческая поэтика и мировая литература // АверинцевС.С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. — М.: Школа „Языки русской культуры”, 1996. — С.146157.
5. АверинцевС.С. Древнееврейская литература // История всемирной литературы: В 9 т. — М.: Наука, 1983. — Т.1. — С.271302.
6. Аверинцев С.С. Жанр как абстракция и жанры как реальность // АверинцевС.С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. — М.: Школа „Языки русской культуры”, 1996. — С.191219.
7. АверинцевС.С. Историческая подвижность категории жанра: опыт периодизации // Аверинцев С.С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. — М.: Школа „Языки русской культуры”, 1996. — С.101114.
8. АверинцевС. Михаил Бахтин: ретроспектива и перспектива // Дружба народов. — 1988. — №3. — С.256259.
9. Аверинцев С. С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. — М.: Школа Языки русской культуры”, 1996. — 448 с. — Библиогр. в примеч. в конце ст.
10. АверинцевС.С. Символ художественный // Краткая Литературная Энциклопедия: В 9 т. — М.: Сов. энциклопедия, 1971. — Т.6. — Стлб.826831.
11. Авеста в русских переводах (18611996) / Сост., общ. ред., примеч., справочный раздел И.В.Рака. — Изд. 2-е, испр. — СПб.: «Журнал „Нева”»; „Летний сад”, 1998. — 480 с.
12. Александрийская поэзия / Пер. с древнегр.; Сост. и предисл. М. Грабарь-Пассек. — М.: Худож. лит., 1972. — 431 с.: ил. — (Б-ка антич. лит. Греция).
13. Аминов А. Жанр рубаи и советская лирико-философская поэзия / Отв. ред. З.Г.Османова. — Душанбе: Дониш, 1988. — 137 с. — Библиогр. в подстроч. примеч.
14. Английская поэзия в русских переводах (XIVXIX века): Сб. / Сост.: М.П.Алексеев, В.В.Захаров, Б.Б.Томашевский; Послесл. М.П.Алексеева; Коммент. В.В.Захарова; На англ. и рус. яз. — М.: Прогресс, 1981. — 684 с.: ил.
15. Андрусів С. Сучасне українське літературознавство: тексти і контексти // Слово і Час. — 2004. — №.5. — С.4853.
16. Античная лирика / Пер. с древнегр. и лат. — М.: Худож. лит., 1968. — 624с.: ил. — (Б-ка всемирн. лит. Сер. первая. Т.4).
17. Антология ивритской литературы. Еврейская литература XIXXX веков в русских переводах / Сост.: Х.Бар-Йосеф, З.Копельман. — М.: РГГУ, 2000. — 631 с.
18. Антология русской духовной лирики / Сост.В.Крейд. — Чикаго, 1989.
19. Антологія японської класичної поезії. Танка. Ренґа (VIIIXV ст.) / Пер. з япон. І.Бондаренка. — К.: Факт, 2004. — 912 с.: іл.
20. Анц В. Диалог Хайдеггера с традицией // Философия Мартина Хайдеггера и современность. — М.: Наука, 1991. — С.5361.
21. Арабская поэзия средних веков / Вступит. ст. К. Яшена; Сост., послесл. и примеч. И.Фильштинского. — М.: Худож. лит., 1975. — 768 с.: ил. — (Б-ка всемирн. лит. Сер. первая. Т.20).
22. Аристотель. Метафизика // Аристотель. Соч.: В 4 т. — М.: Мысль, 1976. — Т.1. — С. 63367.
23. Аристотель. Физика // Аристотель. Соч.: В 4 т. — М.: Мысль, 1981. — Т.3. — С.59262.
24. АсеевН. Программа группы ЛЕФ // Литературное движение советской эпохи: Материалы и документы: Хрестоматия / Сост.П.И.Плукш. — М.: Просвещение, 1986. — С.102105.
25. АфанасьеваВ.К. Литература Древнего Двуречья // История всемирной литературы: В 9 т. — М.: Наука, 1983. — Т.1. — С.82117.
26. Баранов С. Ю. Функциональное изучение литературы и проблема жанра // Жанры в историко-литературном процессе: Межвуз. сб. / Под ред. проф. В.В. Гуры. — Вологда, 1985. — С. 317.
27. Барт Р. Две критики // Барт Р. Избранные работы: Семиотика; Поэтика / Пер. с фр.; Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова. — М.: Прогресс, 1989. — С.262269.
28. Бахтин М.М. Эпос и роман. (О методологии исследования романа) // БахтинМ.М. Литературно-критические статьи / Сост.С.Г.Бочаров и В.В.Кожинов. — М.: Худож. лит., 1986. — С.392427.
29. Бахтин М.М. Искусство и ответственность // Бахтин М.М. Литературно-критические статьи / Сост.С.Г.Бочаров и В.В.Кожинов. — М.: Худож. лит., 1986. — С.34.
30. Бахтин М.М. Проблема содержания, материала и формы в словесном художественном творчестве // Бахтин М.М. Литературно-критич. статьи / Сост. С.Г.Бочаров и В.В.Кожинов. — М.: Худож. лит., 1986. — С.2689.
31. Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. — Изд. 4-е. — М.: Сов. Россия, 1979. — 320с. — Библиогр. в подстроч. примеч.
32. Белинский В.Г. Письма 18291848 годов // БелинскийВ.Г. Собр. соч.: В9т. — М.: Худож. лит., 1982. — Т.9. — 864 с.
33. Белинский В.Г. Разделение поэзии на роды и виды // БелинскийВ.Г. Собр. соч.: В 9 т. — М.: Худож. лит., 1978. — Т.3. — С.294350, 564569.
34. Беседа сотрудников журнала „Шпигель” Р.Аугштайна и Г.Вольфа с Мартином Хайдеггером 23 сентября 1966 г. // Философия Мартина Хайдеггера и современность. — М.: Наука, 1991. — С. 233250.
35. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ початку ХХ століття (монографічне дослідження). — Zielona Góra; Kijów, 1999. — 160c. — Бібліогр.: с.148159.
36. Бетко І. Українська релігійно-філософська поезія. Етапи розвитку. — Katowice: Wyd. Universytetu Śląskiego, 2003. — 240 с. — Бібліогр.: с.218229.
37. Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Заветов / В рус. пер. с прилож.; Общ. введение акад. Даниэл-Ропса. — Брюссель: Изд-во „Жизнь с Богом”, 1973. — 2357 с. — Библиогр.: с.22762281.
38. Блуменберг Г. Антропологічний підхід до сучасного значення риторики // Після філософії: кінець чи трансформація? / Пер. з англ.; Упоряд.: К.Байнес та ін. — К.: Четверта хвиля, 2000. — С.374402.
39. БонецкаяН.К. Проблема текста художественного произведения у М.Бахтина // Филол. науки. — 1995. — №56. — С.3744.
40. Борев Ю. Эстетика. — Изд. четвёртое, доп. — М.: Политиздат, 1988. — 496с.: ил. — Библиогр. в подстроч. примеч.
41. БрагинскийИ.С. Древнеиранская литература // История всемирной литературы: В 9 т. — М.: Наука, 1983. — Т.1. — С.252271.
42. Брик О. Ближе к факту // Новый ЛЕФ. — 1927. — №2. — С.3234.
43. Бродский И. Пересечённая местность: Путешествия с коммент // Сост. и авт. послесл. П.Вайль. — М.: Независимая газета, 1995. — 196 с.
44. Бройтман С.Н. Историческая поэтика: Учеб. пос. для студ. — М.: РГГУ, 2001. — 320 с. — Библиогр. в примеч.: с. 384409.
45. Бунина С.Н. Поэты маргинального сознания в русской литературе начала ХХ века (М.Волошин, Е.Гуро, Е.Кузьмина-Караваева). — М.: Изд-во Российского ун-та дружбы народов, 2005. — 440 с.: ил. — Библиогр.: с.419439.
46. БурлинаЕ.Я. Культура и жанр: Методологические проблемы жанрообразования и жанрового синтеза. — Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1987. — 165 с. — Библиогр. в подстроч. примеч.
47. Бушмин А.С. Наука о литературе: Проблемы. Суждения. Споры. — М.: Современник, 1980. — 334 с. — Библиогр.: с.320333.
48. Вайнштейн О.Б. Постмодернизм: история или язык? // Вопр. философии. — 1993. — №3. — С.37.
49. Вальцель О. Проблемы формы в поэзии / Авториз. пер. с нем. — Пб.: Academia, 1923. — 72c.
50. Васильковский А.Т. О содержательности жанрових форм как критерии классификации жанров // Вопр. рус. лит.: Респ. межвед. науч. сб. — Львов, 1970. — Вып.3(15). — С.1426.
51. Введение в литературоведение: Учеб. для филол. спец. ун-тов / Г.Н.Поспелов, П.А.Николаев, И.Ф.Волков и др.; Под ред. Г.Н.Поспелова. — Изд. 3-е, испр. и доп. — М.: Высш. шк., 1988. — 528 с. — Библиогр.: с.514518.
52. Венцковский Л.Э. Философские проблемы развития науки. Современные исследования. 70-е годы. — М.: Наука, 1982. — 191 с. — Библиогр.: с.168185.
53. Верли М. Общее литературоведение / Пер. с нем. В. Н. Иевлевой; Ред., предисл. и прим. А.С. Дмитриева. — М.: Изд-во иностр. лит., 1957. — 244с. — Библиогр.: с.225226.
54. Вийон Ф. Полн. собр. поэтических соч. / Пер. с франц.; Вступ. статья, сост., коммент. Е.Витковского. — М.: „РИПОЛ КЛАССИК”, 1998. — 448 с.
55. Волкова Т. С. Фiлософська лiрика: до проблеми пошукiв художнiх i теоретичних // Рад. лiтературознавство. — 1983. — № 1. — С. 4045.
56. Гайдеґґер М. Гельдерлін і сутність поезії // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. — 2-е вид., доп. — Львів: Літопис, 2002. — С. 250261.
57. Ганин В. Н. Поэтика пасторали: Эволюция английской пасторальной поэзии XVIXVII веков. — Oxford.: Perspective publ., 1998. — 190 с.
58. Гаспаров М.Л. Греческая и римская литература І в. до н.э. // История всемирной литературы: В 9 т. — М.: Наука, 1983. — Т.1. — С.437467.
59. Гаспаров М.Л. Греческая и римская литература І в. н.э. // История всемирной литературы: В 9 т. — М.: Наука, 1983. — Т.1. — С.467485.
60. Гаспаров М.Л. Римская литература ІІІІІ вв. до н.э. // История всемирной литературы: В9т. — М.: Наука, 1983. — Т.1. — С.423437.
61. Гаспаров М.Л. Синхронистическая таблица // История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т.1. — С.572581.
62. Гачев Г.Д., Кожинов В.В. Содержательность литературных форм // Теория литературы. Основные проблемы в историческом освещении. — М.: Наука, 1964. — Т.2. — С.1736.
63. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. — М.: Мысль, 1975. — Т.1: Нау