ПРОБЛЕМИ ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ ЯК ПРЕДМЕТ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОЇ РЕФЛЕКСІЇ

Краткое описание

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

На правах рукопису

ЛАНОВИК МАР'ЯНА БОГДАНІВНА

УДК 82.09

ПРОБЛЕМИ ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ
ЯК ПРЕДМЕТ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОЇ РЕФЛЕКСІЇ

10.01.06 теорія літератури

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант:
доктор філологічних наук, професор
ГРОМ'ЯК РОМАН ТЕОДОРОВИЧ

ТЕРНОПІЛЬ 2006

ЗМІСТ
ВСТУП................................................................................................................ 4

РОЗДІЛ 1. ПСИХОЛОГО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ....................................................................... 18

1.1. Осмислення проблем художнього перекладу в естетичній системі
епохи Романтизму як основа розвитку перекладознавчої науки................. 18
1.1.1. Філософсько-естетичні засади Романтизму та їх роль у формуванні перекладознавчої думки............................................................................................. 18
1.1.2. Перекладознавчі ідеї та концепції епохи Романтизму як джерело
новітніх та сучасних теорій художнього перекладу............................................ 22
1.2. Психолінґвістичні теорії у розвитку перекладознавства........................ 37
1.2.1. Західноєвропейські джерела виникнення психолінґвістичного
підходу в перекладознавстві...................................................................................... 37
1.2.2. Розвиток психолінґвістичної теорії на українському ґрунті.................. 40
1.2.3. Відлуння психолінґвістичних ідей у перекладознавстві ХХ ст............. 47
1.3. Психоаналіз та ґендерні студії у перекладознавстві................................ 53
1.3.1. Перекладознавчі проблеми у психоаналітичному контексті................. 53
1.3.2. Проблема мови у психоаналізі та виражальні можливості
перекладу....................................................................................................................... 57
1.3.3. Художній переклад у психолого-типологогічному аспекті................... 59
1.3.4. Феміністичні тенденції та ґендерні питання теорії художнього
перекладу....................................................................................................................... 71
1.4. Культура та роль колективного підсвідомого в перекладі....................... 84
1.4.1. Категорія національного та роль колективної пам'яті у перекладі...... 84
1.4.2. Переклад та міфопоетика. Вплив архетипного мислення на
процес художньої інтерпретації............................................................................... 99
1.4.3. Теоретичне осмислення парадигми Захід-Схід та проблеми „багатокультурності” в царині перекладознавчих студій.................................. 111

РОЗДІЛ 2. ФОРМАЛЬНО-СТРУКТУРАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ....................................................................... 123

2.1. Художній переклад у системі формалізму................................................. 123
2.1.1. Роль концепцій російських та чеських формалістів у розвитку літературознавчого перекладознавства.................................................................. 123
2.1.2. Формалізм та марксистські підходи до художнього перекладу в радянській науці. Теорія наслідування................................................................... 132
2.2. Ідеї структуралізму в перекладознавчих дослідженнях........................... 138
2.2.1. Переклад як реконструкція структури художнього твору....................... 138
2.2.2. Проблеми знака і коду в перекладознавчій семіотиці............................. 146
2.2.3. Вихід перекладознавства за межі структуралізму...................................... 158
2.3. Наратологічні проблеми художнього перекладу..................................... 162

РОЗДІЛ 3. ПЕРЕКЛАД І ПРОБЛЕМИ ОСЯГНЕННЯ
ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ.................................................................................. 175

3.1. Переклад як інтерпретація: між літературною герменевтикою та рецептивною критикою.................................................................................... 175
3.1.1. Перекладознавчі пошуки в розвитку герменевтичної думки................ 175
3.1.2. Художній переклад та теорія діалогізму...................................................... 193
3.1.3. Проблема суб'єктивізму: переклад крізь призму ідей рецептивної
естетики.......................................................................................................................... 205
3.1.4. Подолання „конфлікту інтерпретацій” через повернення до
витоків „чистої” герменевтики................................................................................. 223
3.2. Художній переклад у проекції ірраціональних підходів......................... 240
3.2.1. Осмислення можливості інтуїтивного підходу до художнього
перекладу....................................................................................................................... 240
3.2.2. Екзистенційна суть перекладу в руслі феноменологічної теорії.......... 249
3.2.3. Іконічність і трансляція художніх образів. Перекладознавча
імаґологія........................................................................................................................ 265
3.2.4. Перекладознавчі студії в контексті теорії відносності............................. 278

3.3. Концепції художнього перекладу в постструктуралізмі......................... 292
3.3.1. Переклад як деконструкція тексту. Проблема дискурсивних
практик та інтертекстуальності................................................................................ 292
3.3.2. Художній переклад в дискурсі іронічності: феномен гри...................... 310
3.3.3. Перекладознавча метафорологія: поетикальна проекція....................... 335

ВИСНОВКИ...................................................................................................... 361

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ....................................................... 372

ВСТУП

Злам тисячоліть, позначений численними війнами, природними катаклізмами та кризовими ситуаціями виявив інший значно критичніший злам людської душі. Прискорений науково-технічний прогрес, поява новітніх технологій докорінно змінили світову карту. Період постмодернізму означив необхідність розвитку філософії нестабільності. Сьогодні людство і кожна особистість виявились на „перехресті” мов, культур, епох, ситуативних контекстів, реальних і віртуальних вимірів. Світ знаходиться у стані глобального нерозуміння між окремими особистостями, між поколіннями, між статями, між суспільними станами, між націями і народами, між конфесіями, між Заходом і Сходом, між Європою та Новим світом. У науці відчувається суперечність між точними та гуманітарними сферами; у мистецтві посилення напруги між різними стильовими течіями, напрямами, формами мислення. Епоха наукових винаходів прискорила процеси розпаду сім’ї, роду, людської спільноти, що призвело до розколу душі, розколу зовнішнього та внутрішнього світу. В комунікативному просторі ведеться окреслена Р.Бартом „війна мов”, де „ми всі розуміємо один одного, але комунікації між нами нема, у кращому випадку лише ліберальне використання мови” [1]. Людина ще ніколи не була настільки проблемною для самої себе. Говорячи словами М.Бубера, людство зараз переживає „новий приступ світової самотності”.
З глобальної кризи розуміння та ситуації відчуження вихід можливий, і шукати його треба у прокладанні містків між острівками „самотності”, у пошуках діалогу. Довгий час завдання пошуків „спільної мови” розглядалось у площині лінґвістичній. Згодом постало питання про можливості декодування й невербальних мов. ХХ століття позначилось пошуками універсальної мови, якою став лінкос космічна мова нідерландського вченого Г.Фройденталя. Однак ряд пізніших досліджень і наукових розвідок виявили, що тотожність мови ще не означає тотожності значень; тут швидше постає питання про пошуки єдиної системи кодів, спільних сенсів та можливості їх перекладу вербальними чи невербальними засобами.
На сьогодні не виникає жодних сумнівів, що переклад від найвужчого значення цього слова (з однієї національної мови на іншу) до найширшого (з культури на культуру, з епохи на епоху, з однієї мистецької чи знакової системи на іншу) є проблемою світоглядною і такою, що охоплює усі сфери людського буття. Актуальність цих питань підтверджується зростаючим інтересом до тексту в його всеохопному значенні, якщо під текстом розуміють не лише мовні чи літературні явища, а й усі знакові феномени національні культури, види мистецтва, віртуальні світи, космос; водночас ведеться мова про можливості їх відчитування, декодування (або ж перекодування) та інтерпретацію. У полі зору багатьох сучасних досліджень тотальні трансісторичні, транскультурні ґранднаративи.
За останнє століття змістились акценти у багатьох наукових сферах, значно змінилися підходи і до проблем перекладу. Основних причин цього було кілька.
Першою, найбільш значимою, вважаємо ряд вагомих напрацювань учених світу XIX XX ст., що намітили вектори подальших наукових досліджень. Такими насамперед були філософія мови Й.Ґ.Гердера, що справила важливий вплив на вчення В.Гумбольдта, О.Потебні та їхніх послідовників; теологічна антропологія С.К’єркегора; культурологія, критика окремих цивілізацій, епох і традицій О.Шпенґлера, соціологія культури Е.Дюркгайма, критика культури Ф.Ніцше; психоаналіз З.Фройда і Ж.Лакана та вчення про колективне підсвідоме К.-Ґ.Юнґа, Е.Нойманна; етнографія Л.Леві-Брюля та структуральна антропологія К.Леві-Стросcа, які поклали початок структуралізму; активний розвиток літературної та філософської герменевтики від Ф.Д.Шляєрмахера до онтологічної герменевтики Г.-Ґ.Ґадамера та етичної герменевтики Е.Д.Гірша; феноменологія Е.Гуссерля, Р.Інґардена та М.Гайдеґґера; архетипний аналіз та проблема літературної циркуляції Н.Фрая; вчення про історичні практики М.Фуко; деконструктивізм Ж.Дерріди та ін. Зі сфери точних наук найбільший вплив на гуманітарні вчення ХХ ст. мала теорія відносності А.Айнштайна та його вчення про часо-простір у Всесвіті, що в Україні було підсилено науковими дослідженнями у сфері астрофізики В.Вернадського та К.Ціолковського (зокрема вчення про ноосферу). Саме ці пошуки уможливили розгляд космосу як тексту, що є ключем до прочитання минулого та майбутнього Всесвіту і стали основою виникнення космічної герменевтики. Поява таких підходів назавжди похитнула панівну раніше однозначність в науці, що базувалась на картезіанських засадах.
Друга вагома причина полягала у посиленні політичних процесів у світі, що не залишились непоміченими у сфері науки та мистецтва від появи особливого інтересу до „чужих” літератур в епоху Романтизму до подолання „расової кризи”, що спричинило жваву дискусію про явища світової літератури та погляди на художній переклад як засіб міжкультурної комунікації, основу порозуміння та взаємного збагачення в міжнаціональному та мультикультурному просторі.
Третя причина закорінена в тому, що упродовж останніх століть значно змінилося ставлення до самої літератури: від потоку ірраціональних підходів до мистецтва в німецьких романтиків та вчення Ф.Д.Шляєрмахера про об’єктивну та суб’єктивну грані художніх творів до переосмислення проблем творчості в періоди модернізму та постмодернізму. Змінилася і сама літературна полісистема, яка інтенсивно збагачувалася новими образами, мотивами, жанрами, стильовими напрямами, що супроводжувалось накопиченням та переосмисленням багатого досвіду взаємообміну між видами мистецтва та між різними націями а то й континентами. У ХХ ст. увага до формальних чинників змістилась у бік зацікавлення внутрішньою сутністю творчості; основною рисою літератури, як і мистецтва в цілому, став антропоцентризм. Немалу роль у цьому відіграв розвиток філософії екзистенціалізму. Безперервний процес переосмислення літератури супроводжувався не менш активним процесом переосмислення ролі та функціонування художнього перекладу, що поступово змінювався від міметичного підходу (переклад як наслідування творів) до словесних ігор з реальністю. Світова література почала розглядатися багатьма вченими як множина перекладів.
Четверта причина пов’язується зі зміною поглядів на мову як надскладний феномен (відтак на проблему тексту та твору). Це супроводжувалося радикальною відмовою від однозначної мовної реальності з певним стабільним тезаурусом культурної традиції та переконанням, що сучасна культура може бути виражена тільки іншою мовою, не зв’язаною традицією. За М.Фуко, це мала би бути мова, яка замикається сама на собі. Значна увага також була зосереджена на окресленні та вивченні мови мистецтва. Це у контексті вище вказаних причин зумовило необхідність глибшого розмежування лінґвістичного та літературознавчого підходів до перекладознавства.
Оскільки особливо нагально ця проблема постала наприкінці ХХ століття у пострадянських країнах, у тому числі й Україні, вважаємо за необхідне окреслити її більш детально. Гостра дискусія навколо цих проблем, яку вдалось оминути нетоталітарним країнам, насамперед була зумовлена тим, що упродовж ХХ століття на радянському просторі літературознавство як галузь ідеологічна було поставлене у значно жорсткіші рамки, ніж мовознавство. Адже у період тоталітаризму та засилля панівної ідеології практика літературознавства значною мірою бачилась як пропаганда насаджуваних ідеалів і цінностей. Це зумовило викривлений однобічний підхід до вивчення мистецтва слова на всіх рівнях: від дослідження творчості окремих письменників і цілих епох до теоретичних проблем твору і тексту, естетики та поетики, не говорячи вже про накладання „табу” на вивчення проблем міжлітературної комунікації, відтак творів, письменників, національних літератур, пов’язаних з іншою філософією, іншою ідеологією, іншим світобаченням та світотворенням. У радянському літературознавстві з засиллям методу соцреалізму та трактування мистецтва як „відображення дійсності” такі проблеми належали до розряду non grata. Про компаративістику як галузь літературознавчої науки не було змоги навіть говорити.
Саме тому в радянській науці було свідомо вироблено єдино допустимий підхід до художнього перекладу, який полягав у вивченні лінґвостилістичної структури ориґіналу та іншомовного відповідника, що в цілому зводилось до аналізу відтворення та паралельного функціонування в мові-адресаті та мові-реципієнті окремих пластів лексичних та синтаксичних одиниць імен, реалій, фразеологізмів тощо. Методологія, що при цьому застосовувалась, передбачала мінімальний інтерес до філософського, ідеологічного, культурологічного, психологічного, естетичного, етнологічного підґрунтя художніх творів, а відтак майже повністю іґнорувалися проблеми функціонування і трансформації в іншомовних перекладах образної структури, дослідження рецепції творів письменників в інших країнах, питання міжлітературних впливів та міжнаціональної комунікації за допомогою художнього слова. Це, безумовно, не применшує вартості перекладознавчого доробку українських мовознавців, які сформували впливову школу з міцними науковими підвалинами (насамперед маємо на увазі праці М.Т.Рильського, Ю.О.Жлуктенка, І.В.Корунця, В.В.Коптілова, М.О.Новикової, Р.П.Зорівчак та ін.).
За останнє десятиліття розвитку української філологічної науки радикально змінилися теоретико-методологічні підходи, а, отже, з’явилась потреба переосмислення багатьох сфер досліджень, у тому числі й перекладознавства. Поштовхом до цього стало зняття „табу” з численних філософсько-літературних праць закордонних учених, що призвело до оновлення теорії літератури, „реабілітації” порівняльного літературознавства (появи відповідних кафедр на філологічних факультетах вищих навчальних закладів), яке не уявляється поза межами перекладознавчих підходів.
Новий виток розвитку виявив необхідність переакцентації у дослідженнях художнього перекладу та спричинив дискусію навколо його проблем. На початковому етапі суть дискусії полягала в тому, як надалі розглядати перекладознавство: як галузь мовознавства чи як сферу літературознавства. Від самого її початку вітчизняні лінґвісти та дослідники мистецтва слова виявились не на рівних правах, оскільки в радянський період мовознавчий підхід був виразніше окреслений та більше опрацьований. З’явилась загроза поглинання лінґвістикою певних сфер літературознавчих досліджень.
У закордонній науці розмежування цих сфер відбулося давніше [2]. Понад півстоліття тому французький структураліст Р.Барт констатував факт, що „граматика” художнього твору не тотожна граматиці мови, якою він написаний: „Якщо лінґвістика і здатна допомогти нам, то сама по собі вона вже не в змозі вирішити ті проблеми, які ставлять перед нею такі нові об’єкти, як елементи дискурсу чи вторинні смисли. Критик розщеплює смисли, над первинною мовою твору він надбудовує вторинну мову, тобто внутрішньо організовану систему знаків... Звичайно, підрахунок значимих одиниць по-своєму теж цікавий, і певна частина лінґвістів цим займається; однак такий підрахунок виявляє ступінь інформативності тексту, а зовсім не його значення” [3]. Подібні ідеї висловлювалися не лише серед структуралістів. Нові підходи до проблем співвідношення лінґвістичної та літературознавчої сфер у художньому творі (відтак до відповідних методів аналізу у перекладознавстві) знаходимо і в працях представників інших шкіл та напрямів: у герменевтиці (М.Гайдеґґер, Г.‑Ґ.Ґадамер, П.Рікер), у феноменології (Р.Інґарден), у семіотиці (К.Леві-Стросc, У.Еко, Ю.Лотман), у постструктуралізмі (М.Фуко), деконструктивізмі (Ж.Дерріда), у компаративістичних працях Д.Дюришина та ін.
Однак в Україні літературознавцям довгий час доводиться відстоювати власні позиції, відроджуючи традиції української науки другої половини XIX ст., що були силоміць перервані на початку ХХ ст. „Доводиться констатувати факт, що літературознавство, зокрема теорія літератури, давно специфікує проблему естетичної комунікації і тому не може обійти увагою питання рецептивної естетики, герменевтики, теорії тексту та дискурсивного аналізу. Предметом досліджень перекладознавців під специфічним кутом зору стають також і певні грані художнього перекладу і як процесу перекладання, і як його продукту перекладу” [4].
Філологічна дискусія з цього приводу в Україні вилилась у ряд диспутів на конференціях, наукових розвідок та публікацій у спеціальних журналах. Певним її підсумком можна вважати цитовану вище статтю професора Р.Гром’яка, який окреслює головні розбіжності в поглядах на проблеми перекладу в мовознавчому та літературознавчому підходах, вказує на наслідки „непоінформованості та відособленості двох галузей філологічної науки, кожна з яких органічно, але по-своєму освоює методи й можливості комунікативного підходу до вивчення мистецтва слова у всіх його виявах” [5].
Подібна дискусія ведеться і в інших країнах пострадянського простору, в тому числі й у Росії, де висловлювання з приводу необхідності „нової орієнтації” щодо проблем художнього перекладу є чи не найрадикальнішими. Такою зокрема є думка про поглиблення усвідомлення того, що „загальна лінґвістична теорія не прояснює питання щодо художнього перекладу, а швидше заплутує його, і що більше можливостей для справжнього осягнення сутності художнього перекладу і його закономірностей пропонує порівняльне літературознавство як комплексна філологічна дисципліна” [6]. Ми не поділяємо таку категоричність, однак твердо переконані, що на сучасному етапі постала необхідність гнучкіше й чіткіше окреслити межі обох галузей перекладознавства, кожна з яких має власне коло проблем, окремий предмет дослідження і право на існування. Основою такого розмежування є відмінне і специфічне розуміння дискурсу кожною з цих сфер, що в першу чергу пов’язано з різним підходом до трактування та вивчення ними художнього тексту.
Історично так склалося, що літературознавчий і мовознавчий аспекти художнього тексту стали предметами різних наук стилістики та поетики, які вирішують різні завдання. Оскільки мова художньої літератури є синтезом властивостей і розмовної, і книжної систем мови, то завданням стилістики є вивчення мови окремого твору, автора чи певного періоду в її співвідношенні з різними мовними стилями (сюди входить і своєрідність відбору і вживання фонетичних, лексичних, граматичних та інших засобів мови, які певною мірою творять авторський стиль). Перед поетикою стоїть інше завдання. Воно полягає передусім у дослідженні словесної матерії в її співвідношенні із художнім цілим твору. Для поетики індивідуальна мова автора виступає не як своєрідна форма мови чи окремий мовний стиль, а як форма мистецтва образного світу. З цієї точки зору мові художньої літератури властивий ряд ознак, які характеризують її суто з літературознавчого боку: образність, поетичність, психологізм, іконічність; індивідуалізація (відображення неповторної особистості автора) та ін., що творять внутрішню телеологію мови та художнього тексту.
На відміну від стилістики, поетика через мовну призму досліджує образність, іконічність, знаковість. Тому про поетичну (символічну) мову говоримо як про окрему структуру, що надбудовується над фонетичними, лексико-граматичними, синтаксичними мовними формами, а також про окремі національні поетичні мови, які існують та розвиваються на основі систем національних мов. „Символічна мова, якою пишуться літературні твори, за своєю структурою є мовою множинною, тобто мовою, код якої побудований таким чином, що будь-яке породжуване нею мовлення (твір) володіє множиною смислів... неоднозначність практичної мови ніщо у порівнянні з багатозначністю мови літературної” [7]. Це мова символів і метафор, де кожна метафора є безконечним знаком, а „символічний процес, у всій своїй невичерпності, вказує саме на цю недосяжність означуваного” [8], тому метафори твору неможливо звести до єдиного значення.
Звідси різне розуміння дискурсу. Лінґвістика найчастіше розглядає дискурс як комбінацію, за допомогою якої мовець використовує код мови; надфразову єдність слів, самоузгоджений текст (усно-розмовну його форму); групу висловлювань, пов’язаних між собою за змістом; механізм логічної зв’язності тексту; діалог або полілог взаємодію між особистостями, мовленнєву практику, письмову або усну даність мовлення тощо. Літературознавство ж розглядає дискурс як твір, спосіб знакового закріплення соціокультурних смислів, синтезуюче поле усіх можливих контекстів (філософського, міфолого-синкретичного, культурологічного, історичного, релігійного, соціального, ідеологічного, естетичного), де на перший план виступають історико-дискурсивні практики, відтак діалог та полілог різних мистецьких особистостей (мистецьких світів), літературних напрямків, художніх епох.
Дискурс завжди є мовою, але для літературознавства це „мова в мові”, мова сенсів, спільна для всіх, хто створює та інтерпретує цей дискурс. Для дослідників мистецтва слова як вторинної мови, метамови, „кожен дискурс є „можливим світом”, а жива національна мова це не універсум (тобто світ дискурсів, центрований на якомусь з них), а мультиверсум (тобто децентроване різноманіття дискурсів), в якому вільно виникають, еволюціонують, співіснують „паралельні” універсуми „можливих світів” [9]. Таким чином лінґвісти, розширюючи рамки досліджень, вивчають горизонтальну єдність мови, її „зовнішній світ”, в той час, як літературознавці проникають в її глибину, у „внутрішній світ”. При цьому „методологічна важливість синонімії „дискурс можливий світ” полягає насамперед у тому, що вона дозволяє творцям гуманітарних наук легко і просто перекладати результати, сформульовані логічними засобами мови теорії „можливих світів” на мову теорії дискурсу” [10].
Отже, вчені-лінґвісти, досліджуючи проблеми художнього перекладу, мають справу передусім з питаннями відтворення інформації, повідомлення, з мовою-об’єктом, що ні до кого не звернена (монологічністю мови) у її статиці, відтак з кодом мови, із семантикою. Їхні ж колеги-літературознавці зосереджують свою пріоритетну увагу на іконічних сенсах сказаного (на проблемі відтворення образу), на мові-як-суб’єкті (адже за кожним текстом стоять певні особи), на зверненому мовленні (діалогічності мови) у динаміці розгортання смислів; відтак мають справу з семіотикою, поетикою, нарацією, з кодами естетики, культури, міфології, історії, психології з тим, що в цілому можна трактувати як логосеміосфера окремого художнього твору, індивідуального мистецького світу, епохи чи нації. Перших в історичному розвитку літератури цікавить історія мови, оновлення її коду, зміна значень, виражальних засобів, розвиток стилів; других становлення та зміна естетичних систем, спричинені нею зсуви у поетиці та нарації, а також проблеми функціонування мистецьких творів, питання художньої рецепції та міжлітературної комунікації. Як бачимо, сфери досліджень обох підходів різновекторні, тому закиди лінґвостилістів, що, мовляв, літературознавці (зокрема компаративісти) беруться за роботу мовознавців, безпідставні. Дослідники літератури не можуть оминути мови, адже раціональне осягнення буття неможливе поза межами мови, яка і є „оселею буття” (за М.Гайдеґґером) буття творів, художніх світів, мистецьких систем: „Існування мови як системи символів розкриває одну з основних особливостей людського буття: не може бути неопосередкованого відношення ні між людиною і світом, ні між однією та іншою людиною. Посередником між ними завжди є мова” [11].
Більше того, сама література є мовою в семіотичному, а не лінґвістичному розумінні того слова системою знаків, де кожен образ і твір є знаком-символом, але мовою особливою, яка, як вказував Р.Барт, перетворює „суб’єкта” в знак історії; метамовою, що виконує не лише комунікативну функцію, а й поетичну, міфологічну. „Коли семіолог аналізує метамову, йому не потрібно цікавитись будовою мови-об’єкта, враховувати особливості мовної системи; він бере мовний знак у його цілісності і розглядає його лише з точки зору тієї ролі, яку він відіграє у побудові міфу” [12], а, отже, у творенні історії, культури, семіосфери нації, де кожен знак є символом, що суґестіює містичний, архетипний, непізнаваний смисл. Це той випадок, коли митець долає комунікативну функцію мови, щоби створити текст, який передусім має естетичну вартість. Тому не дивно, що перекладознавцям-літераторам доводиться значно частіше, ніж їх колегам-мовознавцям говорити про неперекладність, адже „словесне мистецтво в найбільшій мірі, найбільш наочно, порівняно з іншими його видами, репрезентує національний характер культури і є найбільш неперекладним. Неперекладним іншими національними мовами, але найбільш перекладним мовами інших видів мистецтва тої самої культури. Усі інші види мистецтва... існують під багатовіковим патронатом слова: усі більшою чи меншою мірою є літературоцентричними” [13].
Такий підхід переорієнтовує розгляд феномена перекладу у сферу інтерпретації. На сьогодні можна з упевненістю стверджувати, що різні галузі гуманітарної науки ХХ ст. більшою чи меншою мірою розвивалися під впливом герменевтичних ідей, тому проблема інтерпретації стала ключовою для ґносеології, логіки, філософії мови, семіотики, теорії комунікації, методології наук. Амбівалентний підхід до окреслення значень понятійних структур дає змогу застосовувати герменевтичні підходи і в точних науках. Зокрема все частіше йдеться про можливості здійснення перекладу однієї аксіоматичної системи на мову іншої (наприклад, з системи евклідової геометрії в систему неевклідової).
Отже у вивченні проблеми перекладу важлива роль належить не лише літературознавцям та лінґвістам, а й дослідникам інших видів мистецтва, спеціалістам з культурології, соціопсихології, етнології, антропології, етносеміотики та ін. Оновлення методології перекладознавства та теорії дискурсу вимагає синтезу різних підходів та спільних зусиль спеціалістів багатьох наукових сфер. Можливо, саме тому сучасна теорія перекладу намагається вирватися за межі власної проблематики і включитись у загальнокультурологічну філософську парадигму, в якій переклад розглядається як інтердисциплінарний феномен.
І хоча на сьогодні все частіше лунають заклики до розвитку трансдисциплінарних наук, зумовлені появою наук про складність, ми не маємо на меті у своєму дослідженні представляти феномен перекладу на межі різних дисциплін. Тому поза фокусом нашої уваги будуть лінґвостилістичні проблеми, питання, пов’язані з комунікативною і коґнітивною лінґвістикою та когерентністю тексту; аспекти лінґвоантропології, психо- та соціолінґвістики, лексикографії. Проблеми специфіки рецепції іншомовних та перекладних творів, творчості окремих митців, риси окремих напрямків та епох, їх функціонування в іншомовному середовищі залишаємо для досліджень компаративістів. Не будемо також безпосередньо торкатися проблеми вироблення критеріїв щодо адекватного художнього перекладу, критики перекладних текстів та історії розвитку перекладознавства як таких: вважаємо їх більшою чи меншою мірою опрацьованими в українській науці. Водночас, можемо лишень вітати появу в українській науці про літературу нових ґрунтовних розвідок, пов’язаних з проблемами літературного перекладознавства [14]. Також усвідомлюємо проблемну ситуацію в сучасному літературознавстві, спричинену неокресленим семантичним статусом термінів, необхідністю їх систематизації та узгодженості з іншомовними відповідниками; однак вважаємо, що ця проблема повинна стати об’єктом окремого дослідження.
Натомість ставимо за мету багатоформатно окреслити саме літературознавчий аспект перекладознавчого феномена, у тому числі й з огляду процесів творчості, якомога повніше враховуючи теоретико-літературні напрацювання закордонних та українських дослідників у цій сфері. Маємо намір не оминути увагою й окремі компаративні аспекти перекладознавства, зокрем

Список литературы

Сучасний стан теоретико-літературної думки в Україні позначений численними впливами закордонних теорій та запозичень, поверненням до забутого спадку українських учених минулого, замовчуваного недавнім тоталітарним режимом, зростанням інтересу до раніше заборонених літературних творів та наукових методологій. Результатом нових умов стало підвищення уваги до нових підходів у літературознавстві, зокрема у сферах компаративістики та трансляторики. Це супроводжується черговим сплеском досліджень, пов’язаних із проблемами міжкультурної комунікації, рецепції творчості письменників чи письменницьких угруповань, течій та напрямків у іншомовних середовищах, міжлітературних контактів. Більшою чи меншою мірою усі ці дослідження пов’язані зі сферою художнього перекладу. Інтерес до цих питань постійно зростає. В українському літературознавстві давно назріла необхідність переосмислення теоретико-літературних підходів до художньої інтерпретації, до оновлення теоретико-методологічної бази.
Наше дослідження підтверджує, що різні підходи пропонують різні модальності продукування та рецепції значень і цінностей, що диференціює статус подібних чи суміжних ідей. Погоджуючись з тим, що не існує адекватного перекладу/ інтерпретації, а лише наближення до нього, що пов’язано із трансформаціями, яких зазнає текст у своєму бутті, ми ще раз розглянули суперечливу природу тексту/твору, як і причини цих трансформацій. Виходимо з того, що кожен із підходів це інша самобутня модальність, інший принцип систематизації матеріалу, тому залежно від обраного підходу необхідна переорієнтація цілої системи. Водночас вважаємо, що досвід теоретико-літературних пошуків увиразнює урок релятивізму, а не плюралізму: на ті ж питання, пов’язані з явищами перекладу/інтерпретації, різні підходи пропонують різні можливі відповіді, які часто несумісні та суперечливі з погляду різних теоретичних фундаментів. Вони вибудовують цілісні/відносно цілісні системи лише в межах окремих парадигм, які втім руйнуються чи перебудовуються при найменших зсувах чи змінах цих парадигм. Тому аналіз кожної з парадигм у визначеному нами ракурсі, а також розгляд співіснування, зміни парадигм вимагає гнучкості у підходах.
Для комплексного аналізу можливих підходів до художніх явищ ми вибрали точкою відліку період Романтизму. Такий вибір обґрунтований тим, що ця епоха з її поворотом до нових ідей у сфері трансцендентного, з її інтересом до внутрішнього світу людини, самобутності нації, трансісторизму, виробила нову програму розуміння мистецтва в цілому і літератури зокрема. Проблеми теорії літератури на перетині з літературним перекладознавством, що до того спорадично порушувалися та обговорювалися здебільшого у прикладному аспекті, почали вивчатися на системній основі у широкому контексті філологічного та історичного мислення. Саме у той час зароджувалися нові теоретико-літературні концепції, які згодом були розгорнуті різними літературознавчими школами. Кожна з цих шкіл згодом сформувала специфічні стратегії розгляду художньої інтерпретації (включно з феноменом перекладу). Через різновекторність та різноспрямованість своїх пошуків представники цих шкіл запропонували різне вирішення питань спільної тематики.
Так, психолінґвістичні теорії аналізували проблеми вираження в мові особистості та духу нації; перетворення слова в образ, співвідношення дійсності та уявного; невідповідності зовнішньої та внутрішньої форм, плану вираження та плану змісту, образу та значення. У центр перекладознавчих пошуків їх послідовників було поставлено художній образ, як єднальний елемент, який забезпечує ефективні взаємини зовнішньої форми та змісту.
Проблеми художньої інтерпретації крізь призму цього підходу поглиблювалися фактором національного. Оскільки всі мови занурені в свідомість народу, то переклад є не передачею тієї ж думки, а ґенеруванням іншої, відмінної. Як це окреслено в концепції СепіраУорфа, кожна мова з власною онтологією, зі специфічними й неповторними правилами та способами описання навколишнього світу творить інший тип інтерпретації. Цей підхід увиразнив необхідність вивчення точок еквівалентності міжмовних конфіґурацій у літературному дискурсі, шляхів подолання національного/індивідуального еґоцентризму мови і стилю заради взаємозбагачення різних національних літературних систем через посередництво художнього перекладу.
Пошуки, пов’язані з психологічним аспектом мови у мистецтві, були підхоплені дослідженнями у сфері психоаналізу, де творчий процес розглядався як вияв несвідомого/позасвідомого, пропущеного крізь призму свідомості автора; а мистецький твір як спільний знаменник для свідомих та підсвідомих інтенцій зовнішнього та внутрішнього, що давало підстави говорити не лише про міжлітературний переклад, а й про переклад з „мови” снів, асоціацій, чуттів на мову раціонального мислення. Цей метод пов’язав вербальну й невербальну сфери (необхідність перекладу з невербальної мови на вербальну і навпаки), що передбачало „відчитування” асоціацій автора ориґіналу, „темних площин” його психіки, „німих” елементів тексту, які часто криються за метафорами, метоніміями символами, іншими фіґурами художньої мови психологічно маркованими елементами, котрі важко відтворити раціональними методами.
Підвищений інтерес до проблем особистісної ідентичності, підсилений на зламі ХІХ-ХХ століть у європейській літературі сплеском жіночої творчості, а згодом психоаналітичними студіями, змусив дослідників заглибитись у проблеми чоловічого/жіночого. Ґендерні студії, посиливши попередні пошуки, долучили аспекти нетотожності чоловічого/жіночого письма. Водночас ґендерний аспект звернув увагу на особливості та специфіку перекладних версій представників різних статей у співвідношенні із ґендерною приналежністю авторів ориґіналів. Він виявив необхідність залучити до перекладознавчих студій психобіографічний метод. Складність процедур, які випливають з нього, загострюють вимогу дотримання інтерпретаційного принципу переносу, що пов’язаний із проблемою непоєднуваності зовнішнього та внутрішнього, а також пошуків власної ідентичності, врахування психологічних основ самоідентифікації, як і основ індивідуальної психологічної матриці.
Національний аспект художньої мови та міжнаціональної/міжлітературної комунікації був детально розроблений у культурологічних дослідженнях. Ідея про зв’язок мов та індивідуальних особливостей націй знайшла своє продовження у вченні про колективне (національне, історичне, суспільне) підсвідоме. Це дало підставу розглядати кожну мову і як неповторний світогляд з феноменальною структурою пізнання дійсності; як самобутню історію (і спільну пам’ять); і як колективну матрицю інтерпретації, що виявило також неможливість точного перекладу. Художній переклад у цій парадигмі постав як складний процес реконструювання чужого світу, чужої реальності, нав’язаної” чужою мовою та межами іншомовного тексту.
Цей підхід ініціював нове коло зацікавлень у сфері літературної інтерпретації й перевів перекладознавство у площину проблем, пов’язаних з культурною та історичною пам’яттю, з національною міфологією. Сфера слова була визнана „акумулятором” неусвідомлюваного досвіду, що несе на собі відбиток минулих епох, передається від покоління до покоління і успадковується окремими особистостями і націями як культурна традиція. Водночас поставала проблема вирішення питання відмінності в мовах епох, суспільних станів чи ідеологічних груп. Література, таким чином, артикулюючи історичні, національні, суспільні, естетичні суперечності стала розглядатися полем культурного та соціального протистояння, що спонукало говорити про необхідність перекладу не лише міжмовного/міжлітературного, а й про необхідність здійснення перекладу міжсеміотичного, а також з мови давнини на мову сучасності, відтак про аналіз різночасових інтерпретацій одного тексту.
Психічні структури кожної нації виробляють власні унікальні матриці колективної пам’яті, зіткнення та суперечності яких повинен долати художній переклад. Як засвідчує практика, перекладачі зосереджують увагу на подібному, чому сприяє феномен „зустрічних течій” подібних думок, поглядів, образів, символів. Ця подібність зазвичай закорінена у прадавніх пластах міфології, архетипах людства. Саме ці спільні універсальні форми дають змогу проникнути в сутність буття світу та тексту, в сутність мистецьких феноменів. Проблема трансісторизму архетипів знову переносила акценти на пошуки еквівалентностей, відповідників, відтворюючих формул на рівні ідей, тем, мотивів, образів, жанрів, наративів, ритмо-метричних схем. Архетипні моделі, що структурують знання та вербальний універсум мистецтва, стали вивчатися як символи, які репрезентують життя і літературу з універсальної перспективи спільного досвіду, адже ці підсвідомі структури попри значні зсуви та трансформації здатні ґенерувати первинне значення у різних національних системах, створюючи основу для розуміння тотальної мови мистецтва.
У межах парадигми міфопоетики було виявлено, що відтворити образ ориґіналу це передусім розкрити його архетипні структури, відчитати його крізь призму міфологічного, проникнути в міфопоетичну сутність, що є маніфестацією універсального духу творчості. Адже сутність архетипу залишається незмінною, навіть при зміні його контексту, а це допомагає підтримувати відносну цілісність при перекладі. Переклад фіксує проблеми нееквівалентності та нерівнозначності архетипних структур не стільки на рівні універсальних форм, скільки на рівні національних архетипів, які при інтерпретації постають неперекладними реаліями. При цьому виявляється, що для перекладача мислити міфологічно є необхідною, але не достатньою умовою успіху, а подекуди може стати й перешкодою в розумінні. Подібні труднощі виникають при зіткненні протилежностей Захід Схід та їх безлічі модифікацій, а в межах цієї парадигми мультикультурного універсуму виникає необхідність долати неповноту, еклектизм, декодувати культурні знання і традиції, системи цінностей та естетичних норм, закорінені в національних психології та логіці. Перекладач має шукати порозуміння поміж двома чи кількома образами світу. Тому активніше перекладаються та запозичуються ті твори, в основі яких лежать універсальні архетипи вічні теми, мотиви, образи, ідеї, що є скарбницею спільного досвіду людства, його праісторії. Водночас переклад стає засобом збагачення мистецьких систем новими мотивами, образами, жанрами, віршовими матрицями шляхом розширення меж окремих національних літератур.
У царині перекладознавчих студій подібні аспекти пов’язувались із герменевтичною проблемою розуміння як саморозуміння чи розумінням Іншого, пошуків діалогу як шляхів уникнення хибного розуміння. На перший план тут виходив аспект індивідуального осягнення різних пластів твору (граматичного, історичного, психологічного, естетичного в їхній взаємодії); подолання суперечностей між різними можливими прочитаннями одного твору; пошуків порозуміння між автором читачем інтерпретатором; а в ширшому сенсі між різними мистецькими світами, історичними епохами, стильовими напрямками, національними літературами. Рецептивний підхід, що викристалізувався як наслідок синтезу герменевтичних, психоаналітичних та психолінґвістичних підходів, долучив проблеми актуалізації/конкретизації художніх текстів та окремих їх елементів читачами/інтерпретаторами, що різняться на підставі великої кількості ознак: вікових, ґендерних, національних, культурних, суспільних, ситуативних. У цьому зв’язку виявилось неможливо уникнути феномена інваріантності та варіабельності тексту, закоріненого в його полівалентності, де осягнення площини значень та сенсів пов’язані з багатозначністю, підтекстами, асоціативними полями та алюзіями; а приблизність та потенційність значень на різних рівнях завжди зберігає відкритим простір ймовірних прочитань. Тому кожна інтерпретація характеризується більшим чи меншим відхиленням від ориґіналу, але при кожній конкретизації твір виявляє свої інші грані, розкриває нові потенційні значення.
До цього долучилися й ірраціональні підходи інтуїтивізму, феноменології, що перевели увагу із зовнішнього на внутрішнє, з логічної орієнтації на орієнтацію духовну, чуттєву, трансцендентну, на рефлексію чи індивідуальне переживання. Ірраціональні концепції в літературознавстві спонукали до залучання при аналізі інтерпретацій художніх творів тих аспектів, які пов’язані з уявою, фантазією, художньо-образним мисленням; проблем інтенційності мистецьких феноменів та їх сприймання, рефлексії художніх явищ. При цьому переклад художнього твору поставав як створення/пересотворення образних структур, можливих світів автора першотвору. В межах ірраціональних підходів не лише творчість інтерпретатора, а й сам аналіз перекладів розцінювались як творча діяльність, де ознак іконічності набувають також інтерпретативні моделі (особливо у царині метафорології). У такий спосіб було розширено спектр можливих підходів та методик до літературних та міжкультурних феноменів.
Переклад образів почав вивчатись як подвійна проекція: проекція дискретної, словесної мови на іконічну та проекція візії автора на візію інтерпретатора. Злиття їхніх світів, горизонтів породжує нову „надреальність”, новий тип „інобуття”, зафіксований у кожній іншомовній версії. Такий підхід до питань, пов’язаних з іконічністю зображення та авторською/інтерпретаторською візією світу, переносив акценти з проблеми подібності світів на проблему їх множинності. Це, у свою чергу, дозволило означити ширший аспект „бачення” світу з різних вимірів, взаємних проекцій та відображень, тобто до проблеми розгляду мистецьких явищ та феноменів з позицій теорії відносності.
Значно відрізнялися формально-структуральні підходи в літературознавстві та запропоновані ними методи вирішення перекладознавчих завдань. Розуміння форми, що спрямовує хід думки і вибудовує літературні твори за власними законами, переводить увагу перекладача з відтворення змісту на втілення формальних показників тексту. Оскільки, як вважали прихильники цього напрямку, формальні елементи мови повністю задають систему висловлювань, а формальні елементи літератури передують побудові кожного твору, то інтерпретаторові достатньо вникнути і відповідно скерувати форму для втілення іншомовної версії. Тут у центрі уваги постають проблеми поетичної мови та теорії віршування, питання синтаксису та семантики, стилю і взаємозв’язків компонентів тексту, а також складових елементів творів сюжету, композиції, мотиву, персонажа, законів побудови тощо. Домінуючим художнім методом свідомо проголошується конструктивний принцип. Розуміння структурності побудови літературних творів виводить інтерпретатора з площини комбінування у сферу взаємодії та єдності усіх складових частин художнього тексту, де належить вибудовувати відповідні ієрархії, визначати центральні, домінантні та підпорядковані елементи, переносити ці структури на іншомовний ґрунт. Перехід до структуралізму, означений необхідністю розглядати не лише художній твір як складну ієрархію метаструктуру елементів побудови, наративних інстанцій та голосів тощо, а й вивчати кожне мистецьке явище в контексті ширших структур: жанру, напряму, літературної системи, інших художніх систем, став переломним етапом у літературознавчих підходах до феноменів перекладання. Адже увиразнилася необхідність розглядати кожне літературне явище як динамічну структуру в її взаємодії з позалітературними феноменами.
Перехід від статики до динаміки, від синхронного аналізу до діахронного поглиблював нове розуміння явищ художньої інтерпретації. У контексті простеження літературної еволюції метою перекладу стало не відтворення формальних одиниць у їх ієрархічній впорядкованості, а збагачення літератури новими формами, що існують в інших національних системах.
У семіотичному висвітленні переклад почав враховувати дію знаків у різних контекстах та середовищах. Цей процес виявлявся у дешифруванні та реконструюванні віднаходжуваних у тексті кодів, їх мережі, а також у переключенні кодів у чужому семіотичному просторі, яким є зарубіжна література, культура. Тут труднощі пов’язані з тим, що кожен код значною мірою обмежує дію інших, звужує їхні межі, ставить під сумнів правомірність їх залучення у текст; натомість виправдовує власний вибір текстової організації, поширюючи свою владу над іншими полями значень. Різні позатекстові зв’язки увиразнюють нові відтінки сенсів, привнесені з інших систем, тому вирішальним стає те, як перекладач вибудовує та пересотворює в іншомовній версії мережу кодів ориґіналу, яким кодам надає домінування. В семіотичному плані перекладання окреслюється як перекодування з формату однієї історичної епохи, національної культури, мистецької системи в інший формат. Часто невідповідності в перекладі пов’язані з розбіжностями у способах кодування, із співвіднесенням тексту з різними позатекстовими структурами. Проблеми відтворення тексту загострюються через постійну його реконструкцію: на кожному структурному рівні надбудовуються нові значення, котрі змінюються щодо кожного окремого коду. Інтерпретаторові при цьому доводиться відтворювати не лише внутрішній семіотичний простір твору, а й значно ширшу зовнішню семіосферу, в якій текст функціонує, та їх постійну взаємодію.
Формально-структуральні підходи запропонували перекладознавству технології, пов’язані з відтворенням моделей творів як конструювання структур та надструктур; з ідеєю монтажного принципу в мистецтві та з питаннями взаємодії структур мов, культур, літератур, семіосфер (включаючи аналіз ритмів структур, порядку організації, фіґур кодів). Важливими в цьому контексті виявилися концепції поліструктурності, взаємної перебудови твору переорганізації структур однієї щодо іншої як динаміки рецепції перекладних версій, а також проблема перекладу як виходу за межі поліструктури, семіосфери і механізмів перекладу, що належать до систем семіотичного простору та системного літературного поля.
Таким чином художній переклад забезпечив зсув статичної моделі тексту до динамічної поліхронії як постійного оновлення динаміки літературного розвитку. Це стало поштовхом для усвідомлення нових аспектів та труднощів інтерпретації, яка ускладнилася тим, що текст почав розглядатися не як завершений, а як постійне перекодування сенсів за допомогою підключення до інших текстів та кодів. Водночас це пов’язало літературний переклад з проблемою деконструкції. В концепції деконструктивістів інтерпретація перестала бути пошуком автентичного смислу, а перетворилася у процес наповнення тексту значеннями і стала не осягненням значення, а постійним його присвоєнням. Тут головна проблема пов’язана з презумпцією помилковості читання як ознакою всіх дискурсів. Усвідомлення розриву між автором і текстом змусило брати до уваги інший розрив між текстом та його інтерпретацією. Деконстуктивна техніка читання призвела до деперсоналізації трактування тексту, який більше не потребує інтерпретатора, бо сам породжує сенси й „самотрактує” себе. Інтерпретація чи перекладання тексту, відкритого для безконечної множини репрезентацій, постала у цій парадигмі деконструкцією без правил. У цьому спектрі увиразнилася проблема зв’язку перекладацької діяльності зі взаємодією/трансформацією дискурсів, розширенням типів дискурсивності та утворенням нових дискурсивних практик (ситуація перекладу значно розширює інтертекстуальне поле художніх явищ, підключаючи нові джерела з минулих та сучасних дискурсів).
Розширення поля зору в перекладознавчих студіях за рахунок ідей деконструктивізму підсилювало ірраціональні підходи до літературної інтерпретації аж до появи тенденцій іронічності та переміщення цих феноменів у ігровий дискурс. Однак і такі деконструктивістські експерименти виявилися не безплідними, пропонуючи багатий матеріал щодо оновлення інтерпретативних моделей та парадигм.
Варто також звернути увагу на певні тенденції перебудови літературознавчих концепцій щодо задекларованої перекладознавчої проблематики. Як підтверджує проведений нами аналіз літературознавчих концепцій крізь призму ідей художнього перекладу, методології перекладання можуть слугувати моделями інтерпретації. Дослідження функцій інтерпретації художніх явищ дає можливість у процесі аналізу зосереджуватися не на змісті, а на процесі відчитування/бачення текстів чи інших літературних феноменів, на їх реалізації та функціональності. Маємо підстави твердити, що зсуви у літературознавчих метасистемах, ґенеровані перекладацьким мисленням, пов’язані з перенесенням акцентів із парадигм, орієнтованих на зміст, на парадигми, орієнтовані на процес як можливий погляд на сфери мистецтва та їх аналізу.
Вважаємо за необхідне назвати труднощі, з якими ми зіткнулись у процесі нашої роботи. Проблема поставала із систематизацією та структуруванням матеріалу. Адже багато явищ можна розглядати з різних позицій, із перспектив різних літературознавчих засад. У поле зору представників різних шкіл часто потрапляли подібні чи суміжні питання, і вони їх вирішували подібним чи відмінним чином. Наприклад, проблема світу є центральною в герменевтиці, феноменології, імаґології, психолінґвістиці, наратології; явище діалогізму можна розглядати в герменевтичному аспекті, в наратологічному, з огляду міжлітературної комунікації співвідносно з теорією інтертекстуальності. Для багатьох напрямів спільними є аспекти історії, психології творчості, рецепції. Проблема ускладнюється й через різнопланові підходи до тих самих явищ у теоретичних працях представників різних шкіл, коли, наприклад, окремі елементи герменевтики розглядаються як вияви структуралізму і навпаки. Це зумовило неминучість певної „мозаїчності” викладу матеріалу, різних поглядів дослідників. Якщо та чи інша проблема була детально проаналізована з погляду однієї концепції, то, відповідно, ми торкались її лише принагідно при розгляді інших літературознавчих парадигм.
Важлива на сьогодні проблема розмежування тематичних сфер та часових пластів у теоретико-літературних підходах до художнього перекладу пов’язана ще з одним актуальним та концептуально вагомим моментом: який саме підхід доцільно застосовувати при аналізі тих чи інших явищ у ході перекладознавчих студій, щоби він був адекватним і відповідав конкретному ориґіналу/перекладу/творчій системі митця. Це у свою чергу заторкує проблему розмежування літературознавчих термінологічних сфер. Вона сьогодні часто іґнорується, особливо у дослідженнях молодих вчених, сторінки яких рясніють прикладами „еклектики” терміносистем, коли в межах одного аналізу застосовується одночасно термінологія з різних парадигм (скажімо, герменевтики, наратології, семіотики та міфопоетики). Цей недолік можна спостерігати також у працях з компаративістики чи трансляторики. Тому вважаємо, що розмежування часових методологічних пластів та тематичних літературознавчих сфер сьогодні на часі. І наша робота, сподіваємось, також може прислужитися вирішенню цього питання. Наступним кроком було би вироблення інтеґральної схеми розвитку літературного перекладознавства, теоретико-літературних підходів до проблем інтерпретації та аналізу текстів у синхронному та діахронному розрізах. Хоча і в цьому випадку, з огляду на розвиток різних ідей та напрямків у різних країнах, доведеться долати не менш відчутні перешкоди.
Вище окреслені труднощі в деяких випадках не дали змоги охопити повноту проблематики, розширюючи недосліджені горизонти в наростанні геометричної прогресії. Тому подекуди доводилось обмежитися тим, щоб висвітлити окремі грані й аспекти загального явища; деякі з проблем довелося окреслювати лише пунктирно. Так, ледь контурно заторкнуто загальні тенденції історії розвитку перекладознавчої думки з різних літературознавчих позицій. Водночас феноменологічна проблема рефлексії, винесена в заголовок нашого дослідження, спонукала до опрацювання широкого спектру теоретико-літературної спадщини з цих питань, подекуди розлогого цитування задля теоретичної редукції. Вважаємо, що історія розвитку ідей перекладу та інтерпретації в межах кожної літературознавчої школи могла би стати об’єктом окремих досліджень.
Насамкінець наголосимо на продуктивності наступних розвідок в обраному нами напрямку. Адже сфера художнього перекладу постає полем культурних перехресть місцем зустрічі різних мов, культур, літературних систем, полем діалогу та полілогу різних постатей, текстів, літературознавчих теорій. У цьому зв’язку можна також говорити про перспективність вивчення та розвитку відповідних теоретико-літературних чи перекладознавчих методологій у царині порівняльного літературознавства. Інтердисциплінарність, пов’язана з феноменом художнього перекладу, та цілісний аналіз теоретико-літературних парадигм у їх підходах до проблем інтерпретації дають змогу повернути певну інтеґруючу силу в мистецький та науковий універсум, у сучасний фраґментарний світ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Барт Р. Война языков // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. Пер.с франц. М.: Прогресс, 1989. С.536.
2. Стосовно розмежування перекладознавчих сфер див. також: Снігур С. Стан сучасного перекладознавства на Заході // Записки „Перекладацької майстерні 2000-2001”. Т.3. / упорядник М.Прокопович. Львів: Львівський нац. університет ім.І.Франка Центр гуманітарних досліджень, 2002. С.6-18.
3. Барт Р. Критика и истинность // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. С.360.
4. Гром’як Р. Літературознавча компаративістика та перекладознавство: дотичність, перетини, колізії // Слово і час. 2002. №8. С.52.
5. Там само.
6. Топер М.П. Перевод в системе сравнительного литературоведения. М.: Наследие, 2000. С.12.
7. Барт Р. Критика и истинность // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. С.353.
8. Там само. С.368.
9. Лук’янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологічної культури. К., 2000. С.22.
10. Там само.
11. Там само. С.97.
12. Барт Р. Мифологии // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. С.79.
13. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х рр. ХХ ст. Тернопіль: Джура Львів: Львівський університет ім.І.Франка, 2000. С.271.
14. Тетеріна О.Б. Переклад як наукова проблема в українській літературно-критичній думці ХІХ початку ХХ ст. (компаративний дискурс). Дис. на здобуття наук.ступеня канд. філолог. наук. К., 2004. 206 с. Коломієць Л.В. Концептуально-методологічні засади сучасного українського поетичного перекладу. Монографія. К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2004. 522 с.
15. Лук’янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологічної культури. К., 2000. С.120.
16. Sdun W. Probleme und Theorien des Ьbersetzens in Deutschland von 18. bis 20. Jahrhundert. Mьnchen, 1967. S.22.
17. Там само. C.25.
18. Там само. С.26.
19. Разговор цитат // Мастерство перевода. Сборник 7. М., 1970. С.483.
20. Там само. С.481.
21. Гумбольдт В. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества // Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию / Пер. с нем. М.: Прогресс, 1984. С.68.
22. Там само. С.69.
23. Там само. С.74.
24. Там само. С.80.
25. Шеллинг Ф.В. Философия искусства / Пер. с нем. М.: Мысль, 1966. С.50.
26. Брентано К. Годві // Мислителі німецького Романтизму. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. С.418-419.
27. Там само. С.419.
28. Schleiermacher F. On the Different Methods of Translating // Theories of Translation: An Anthology of Essays from Dryden to Derrida / ed.by Rainer Schulte and John Biguenet. London Chicago: The University of Chicago Press, 1992. p.54.
29. Новаліс, Фраґменти // Мислителі німецького Романтизму. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. С.331.
30. Там само.
31. Тодоров Ц. Теории символа / Пер. с франц. М.: Дом интеллектуальной книги, 1999. С.139-140.
32. Гайм Р. Романтическая школа. Введение в историю немецкого ума. М.: Издание К.Т.Солдатенкова, Типо-литография В.О.Рихтер, 1891. С.669-670.
33. Цит.за: Storig H.J. Das Problem des Ьbersetzens. Stuttgart, 1963. S.98.
34. Гайм Р. Романтическая школа. Введение в историю немецкого ума. — М.: Издание К.Т.Солдатенкова, Типо-литография В.О.Рихтер, 1891. С.150.
35. Цит. за: Apel F. Sprachbewegung. Eine historisch-poetologische Untersuchung zum Problem des Ьbersetzens. Heidelberg, 1982. S.93.
36. Storig H.J. Das Problem des Ьbersetzens. Stuttgart, 1963. S.38.
37. Федоров А.В. Основы общей теории перевода. М.: Высшая школа, 1983. С.33.
38. Гердер Й.Ґ. Про два типи німецького мистецтва // Мислителі німецького Романтизму. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. С.47.
39. Новаліс. Фраґменти // Мислителі німецького Романтизму. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. С.331.
40. Левин Ю.Д. О русском поэтическом переводе в эпоху романтизма // Ранние романтические веяния. Л.: Наука: Ленинградское отделение, 1972. С.230.
41. Микушевич В. Поэтический мотив и контекст // Вопросы теории художественного перевода. Сборник статей. — М.: Худ. литература, 1971. С.47.
42. Гете И.В. Переводы // Мастерство перевода. М.: Сов. писатель, 1968. С.235.
43. Там само. С.236.
44. Там само. С.237.
45. Шопенгавер А. Світ як воля і уявлення // Мислителі німецького Романтизму. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. С.525.
46. Шеллинг Ф.В. Философия искусства. М.: Мысль, 1966. С.198-199.
47. Шелли П.-Б. Защита поэзии // Зарубежная литература ХIХ века. Романтизм: Хрестоматия историко-литературных материалов. М.: Высшая школа, 1990. С.265.
48. Цит.за: Махов А.Е. Гений // Литературная энциклопедия терминов и понятий. М.: НПК „Интелвак”, 2001. С.165.
49. Там само.
50. Там само.
51. Гумбольдт В. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества // Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. М.: Прогресс, 1984. С.47.
52. Фіхте Й.Г. Промови до німецької нації // Мислителі німецького Романтиз