БІБЛІЙНА ГЕРМЕНЕВТИКА: СТАНОВЛЕННЯ, МЕТОДОЛОГІЯ (СИМВОЛІКО-АЛЕГОРИЧНИЙ АСПЕКТ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОГО ДИСКУРСУ) : Библейская герменевтика: Становление, МЕТОДОЛОГИЯ (Символика-аллегорические АСПЕКТ Литературоведческие ДИСКУРСА)

Краткое описание

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

На правах рукопису

ЛАНОВИК ЗОРЯНА БОГДАНІВНА

УДК 82.09

БІБЛІЙНА ГЕРМЕНЕВТИКА:
СТАНОВЛЕННЯ, МЕТОДОЛОГІЯ
(СИМВОЛІКО-АЛЕГОРИЧНИЙ АСПЕКТ
ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОГО ДИСКУРСУ)

10.01.06 теорія літератури

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант:
доктор філологічних наук, професор
ГРОМ'ЯК РОМАН ТЕОДОРОВИЧ

ТЕРНОПІЛЬ 2006

ЗМІСТ

ВСТУП................................................................................................................ 4
РОЗДІЛ 1. БІБЛІЯ І ЛІТЕРАТУРА: СПЕЦИФІКА ХУДОЖНЬОЇ
ПРИРОДИ БІБЛІЙНИХ ТЕКСТІВ ЯК ОСНОВА БІБЛІЙНОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ........................................................................................... 16
1.1. Біблія і художня література: проблема текстової інтерпретації........................... 16
1.2. Weltgeschichte і Heilsgeschichte: проблеми історизму та міфологізму в Біблії .......... 21
1.3. Мовні концепти Біблії.................................................................................................... 37
1.4. Поетика і риторика. Художня природа Біблійних текстів.................................... 42
1.5. Полісемантичність та діалогічна множинність Біблії............................................ 48
РОЗДІЛ 2. ГЕНЕЗА БІБЛІЙНОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ:
ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ АСПЕКТ.............................................................. 55
2.1. Інтертекстуальність та алегоризм як домінанти
давньоєврейської герменевтики сакральних текстів...................................................... 55
2.2. Принципи літературної інтерпретації Старого Заповіту в ранній
апологетиці .............................................................................................................................. 69
2.3. Розвиток алегоричного та буквально-історичного методів
інтерпретації Біблії в патристичній екзегетиці............................................................... 72
2.4. Концепції текстової інтерпретації в середньовічній схоластиці......................... 84
2.5. Філологічний зворот доби гуманізму та ренесансна герменевтика.................... 94
2.6. Трансформація Біблійної герменевтики в епоху Реформації............................. 98
2.7. Індуктивне освоєння античних текстів у науковій парадигмі Модерну ........... 109
2.7.1. Біблійний раціоналізм.................................................................................... 109
2.7.2. Літературно-історична критика.................................................................... 112
2.7.3. Граматична інтерпретація.............................................................................. 119
2.7.4. Філософсько-культурологічні підходи....................................................... 121
2.7.5. Біблійний ірраціоналізм................................................................................. 125
2.8. Інтерпретативні моделі новітньої Біблійної герменевтики................................. 129
2.8.1. Ліберальна школа герменевтики.................................................................. 129
2.8.2. Міфологічна школа герменевтики............................................................... 139
2.8.3. Біблійний екзистенціалізм.............................................................................. 143
2.8.4. Новітня феноменологічна герменевтика.................................................... 149
2.8.5. Негерменевтичні моделі аналізу біблійних текстів.................................. 158
2.8.6. Повернення до витоків «чистої герменевтики»........................................ 169
РОЗДІЛ 3. МЕТОДОЛОГІЧНА СИСТЕМА АНАЛІЗУ БІБЛІЙНИХ
ТЕКСТІВ............................................................................................................ 190
3.1. Основні екстратекстуальні контексти Біблії як інтерпретативні
парадигми історико-критичного методу гременевтики................................................ 190
3.1.1. Історична парадигма........................................................................................ 192
3.1.2. Культурологічна парадигма........................................................................... 200
3.1.3. Географічна парадигма................................................................................... 213
3.2. Жанрова парадигма і літературно-критичний метод інтерпретації................... 221
3.2.1. Специфіка прозових жанрів Старого Заповіту......................................... 224
3.2.2. Давньоєврейська поезія і література мудрості........................................... 231
3.2.3. Пророчі наративи: жанротвірні чинники, художньо-образні особливості....................................................................................................................245
3.2.4. Євангелія як основний жанр Нового Заповіту.......................................... 258
3.2.5. Літературний аналіз новозавітних епістолярій......................................... 267
3.2.6. Жанрова природа апокаліптичної літератури: специфіка
художньої організації тексту..................................................................................... 271
3.3. Авторська парадигма і психологічний метод інтерпретації................................. 278
3.4. Мовна парадигма і граматичний метод інтерпретації........................................... 292
3.5. Контекстуальні та інтертекстуальні принципи герменевтичного аналізу...... 308
3.6. Метатекстуальні парадигми Біблії та принципи їх інтерпретації...................... 322
3.6.1. Архетипна парадигма....................................................................................... 322
3.6.2. Символічна парадигма..................................................................................... 331
3.6.3. Алегорична парадигма.................................................................................... 342
3.6.4. Типологічна парадигма....................................................................................350
ВИСНОВКИ...................................................................................................... 366
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ...................................................... 387

ВСТУП

Актуальність дослідження. У сучасному науковому світі відбуваються складні процеси, пов’язані з реконструкцією традиційних наукових дискурсів і тотальним оновленням методологічних підходів і схем. Постмодерністська епоха, позначена крахом позитивізму, раціоналізму, рафінованої епістемології, світоглядним розчаруванням, недовірою до усталених наукових способів дослідження, висунула нові вимоги перед наукою. Першою необхідною вимогою стала відмова від усталених наукових догм і, відповідно, пошук нових нетрадиційних форм осмислення явищ і процесів буття.
Філософська опозиція епістемологія герменевтика, потужний філологічний поворот у науковій сфері, герменевтизація коґнітивних практик сучасної науки спричинили підвищений інтерес до філології, зміщення епіцентру досліджень до гуманітарної сфери від науки про природу до науки про людину у напрямку релятивістських концепцій стосовно нинішньої екзистенційної ситуації. Одночасно відбувається пошук надійних констант, які могли би стати відправними точками і основою нових теорій, звернення до забутих цінностей та ідеалів.
У пострадянському просторі цей складний світовий процес оновлення науки ще більше ускладнений переосмисленням наукової спадщини радянської епохи, реабілітацією заборонених і забутих теорій та концепцій або й цілих наукових галузей, а водночас паралельним осягненням недоступних раніше досягнень зарубіжних учених різних сфер знання. Філологічна наука опинилась у чи не найскладнішій ситуації, оскільки, будучи дотичною до сфери ідеології, була поставлена у вузькі рамки, тому зараз потребує кардинальної трансформації, переосмислення і засвоєння світового досвіду. Важко вичерпно окреслити коло проблем, які вимагають нагального вирішення чи залучення до наукового обігу з метою вивчення, дискутування, ґрунтовного аналізу. З-поміж них виділяються надзвичайно пріоритетні галузі світового літературознавства, які тривалий час залишалися terra incognita для вітчизняних вчених. Такою, зокрема, є біблійна герменевтика, що була власне предтечею і стала науковою основою для загальної герменевтики (Ф.Шляєрмахер перший запропонував використовувати поширений в біблеїстиці герменевтичний метод для аналізу секулярної літератури, що і стало початком герменевтичного вибуху в світовій науці).
Заборона Біблії в радянські часи перервала існуючу традицію вивчення біблійних текстів українськими вченими (переважно медієвістами). Провалля, що утворилося внаслідок вилучення біблійного матеріалу з культурологічного дискурсу, намагалися заповнити різноманітними штучними теоріями, що зводилися до трактування духовних явищ як «примітивного міфологічного мислення, релігійної обмеженості»; історичні постаті та події, описані в Біблії, прирівнювалися до античних міфів. Таким чином, майже увесь світовий (та український зокрема) культурний спадок залишався непотрактованим або ж спотворено інтерпретованим [1].
У світовій практиці теорія інтерпретації сакральних текстів пройшла довгий час становлення і розвитку від давньоєврейської традиції, Августина і Орігена до найсучасніших теорій Г.-Ґ.Ґадамера, Ф.Кермоуда, В.Ізера, Е.Гірша, К.Коннера та ін. Вона зазнавала значних трансформацій в епохи Середньовіччя, Реформації і Модерну, але залишалася серцевиною не лише літературознавчих, а й загальнокультурологічних філософських шукань. Місце цієї галузі визначається специфікою єдиного об’єкта її дослідження Біблії. Бо які б погляди стосовно Біблії не існували, вона залишається Книгою Книг, яка упродовж віків справляла найбільший вплив на літературу зокрема і на мистецтво загалом. Незаперечним залишається факт, що без знання і розуміння Біблії неможливо повною мірою осягнути переважну більшість шедеврів світової культури. Саме Біблія є першоджерелом основних «світових» сюжетів, універсальних архетипів, образів, символів.
У секулярному дискурсі першими серйозно перейняли біблійну традицію романтики, почавши вивчати художньо-поетичні аспекти Біблії в їх стосунках до літератури. Другим таким етапом зацікавлення Книгою Книг у світовій гуманітаристиці став екзистенціалізм, у руслі якого сформувалася релігійна екзистенц-філософія. Найпоказовішим її представником, який найбільше уваги приділив вивченню Біблії як явища культури, був Карл Ясперс. «Звичайно, основоположник найбільш ліберального і гуманістично орієнтованого варіанта екзистенц-філософії не може обійти увагою духовної кризи, яку переживає сучасне західне суспільство. Його хвилює доля людини, вірніше західноєвропейської людини. А «західноєвропеєць» означає для Ясперса «християнин». Він не уявляє собі освіченого західноєвропейця без знання Біблії; західноєвропейська цивілізація це перш за все «Біблія і античність» [2].
Ясперс дуже високо оцінив значення Біблії для європейської культури в цілому і для філософії зокрема: «Історичні джерела західноєвропейського філософствування закорінені не лише в грецькому, а й в біблейському мисленні... Вивчення Біблії дійсно було однією з основ усієї західноєвропейської філософії аж до сьогоднішнього дня» [3]. «Біблія це депозит релігійного, міфологічного, історичного, екзистенційного досвіду тисячоліть» [4]. Таким чином, «Ясперс в Біблії знаходить мотиви екзистенційної філософії та її особливу вартість убачає в тому, що вона є берегинею екзистенційного досвіду, показує «крах» людини, подолання цього краху і здійснення справжнього буття» [5]. Тож «філософ повинен незаперечно звертатися до Біблії... Якщо ж філософія, заявляє Ясперс, базується лише на розумі, то вона не висвітлює основ людського буття і перестає бути філософією» [6]. Таке ж розуміння переноситься і на сферу літературної критики.
Тому сьогодні повсюдно відчувається велике зацікавлення зв’язками біблійної критики та секулярної літератури (Ґадамер, Рікер, Кермоуд). Фрай зазначає у передмові до книги «Words With Power» (1990), що у час написання «Great Code» (1982) літературних критиків, що цікавилися біблійними дослідженнями, було дуже мало, а за кілька років їх стало набагато більше, і ця кількість зростає у геометричній прогресії. Усі сучасні дослідники сходяться на думці, що сьогодні літературна критика не може замикатись у собі, а повинна виходити за межі суміжних сфер дослідження, до яких у першу чергу належать міфокритика, теорія символів, семіотика, культурологія: «Я помітив, що постійно збільшується кількість літературних критиків, які виходять за межі літературної сфери і розвивають свої зацікавлення у рамках інших словесних дисциплін. Дехто, включаючи і мене, є послідовниками Кеннета Бурка (Kenneth Burke), який став піонером у дослідженні «Риторики релігії». З багатьох причин, чому зростає моє захоплення Біблією, я назву дві. Перша літературна критика у вивченні метафор прив’язана до гіпотетичної літературної метафори, яка є твердженням тотожності, що залишається чисто вербальним, і водночас заперечує те, що стверджує. Біблія розширює метафору до розуміння того, що можна назвати екзистенційною метафорою, дійсним ототожненням усвідомленого суб’єкта з чимось, що є об’єктивним в собі... Інша причина подвійна перспектива, яку розгортає Біблія: з однієї точки зору це повністю уніфікована цілість метафоричності й образності, з іншої вона є абсолютно децентралізована. Іншими словами, вона постійно конструює і деконструює себе» [7]. Є значно більше причин, чому Біблія викликає особливий інтерес літературознавців, мистецтвознавців, філософів. Водночас існує ряд причин, чому для дослідження Біблії неприйнятні традиційні підходи до аналізу тексту, що робить її об’єктом окремої наукової дисципліни біблійної герменевтики [8].
Дискусія стосовно того, як розглядати Біблію, як художній твір чи з інших концептуальних позицій, велася давно. Найвагомішим аргументом для аналізу Біблії як явища літератури, безперечно, є її текстова форма. Але і розуміння феномена тексту дедалі більше змінюється, ускладнюється, універсалізується. Постала необхідність уявити цей текст як історично зумовлений феномен людства, через посередництво якого реалізується єдність епох і поколінь, де визначальним стало не прочитання, а розуміння, ускладнене проблемою інтерпретації тексту як такого, усвідомлення його в контексті історії духовної культури людства.
Сучасні межі герменевтики як науки доволі розмиті і не визначені. В епоху філологічного повороту в філософії її розглядають не тільки як науку (або й мистецтво) інтерпретації текстів, а й як форму історичного осмислення, методологію гуманітарного освоєння дійсності чи філософську онтологію: «Скрізь дійсний чи можливий текст і його розуміння» [9]. Але ми пам’ятаємо і враховуємо, що герменевтика виникла внаслідок необхідності інтерпретації священних текстів і їх перекладання іншими мовами, інспірована труднощами проникнення в глибинну сутність древніх писань. Значно пізніше еволюціонувала герменевтична ідея філософської рефлексії, яка від своїх витоків співвідносилась з проблемою тлумачення текстів. Гайдеґґер і Бетті у своїх інтерпретаціях проблеми розуміння рухалися у площині рефлексії, де усвідомлюється процес реконструкції смислів. Бетті окреслює ідею герменевтики як всезагальну методику наук про дух. Він ставить питання, за якими правилами досягається адекватне розуміння смислонаповнюючої форми, і пробує сконструювати подібні правила. Тут мова йде про відомі чотири «герменевтичні канони» 1)іманентності герменевтичного масштабу; 2)тотальності і смислонаповнюючого зв’язку; 3)герменевтичний огляд актуальності розуміння і 4)смислової адекватності розуміння. Але зміст праць Бетті у всіх відношеннях (до речі, як й інших учених у сфері герменевтичних досліджень) витримано в модальності методичного опису «розуміючої» діяльності дослідника тексту.
Рефлексія і розуміння це, очевидно, різні речі. Рефлексія забезпечує певні уявлення про феномен, у той час як розуміння передбачає оволодіння чітко сформульованими знаннями про річ чи знак, яким властиві певні сутнісні характеристики. І дехто вважає, що тільки розуміння, а не рефлексія дає можливість адекватно оперувати текстом чи знаком культури. Але Біблія особливий текстовий феномен і феномен культури, проблема її інтерпретації є частиною або й вираженням філософської інтерпретації реальності: акценти зміщуються з суто лінґвістичного аспекту у філософсько-герменевтичний. «Найважливішою характеристикою філософського знання є його рефлективність. Цим воно радикально відрізняється від науки як форми суспільної свідомості. Філософія є пошуком і описом шляхом рефлексії граничних основ людського буття, властивих людині способів освоєння дійсності. З цієї точки зору, коли обговорюється проблема тексту, мова повинна йти про основи людської комунікації. Таким чином ми приходимо до уявлення про герменевтичний універсум» [10].
Герменевтичний універсум це вся сукупність текстів, аналізованих з точки зору їх смислів, тобто розглянутих в аспекті їх розуміння. Він безконечний, як Всесвіт, оскільки не може охопити усіх сфер існування текстів, не може вичерпати їх можливих інтерпретацій. Окрім цього, безперервно творяться нові тексти, які можна розглядати з точок зору лінґвістики, мовної семантики, культурного кодування, семіотики, інтертекстуальності, позатекстової реальності та ін. «Життя герменевтичного універсуму це функціонування усієї сукупності соціальних комунікацій саме як людських комунікацій... Текст це фраґмент комунікації, її засіб. Люди чи покоління людей, які виступають в іпостасі комунікативних систем, також є «світами», часто далекими один від одного... Можливість будь-яких непорозумінь тут непомірно зростає, оскільки вся система соціальних комунікацій не будується за єдиним планом. Між окремими фраґментами (текстами) даного універсуму встановлюється велика кількість безпосередніх і опосередкованих зв’язків, які піддаються постійним змінам внаслідок ненастанного продукування нових текстів. Кожен новий текст створює якісь «збурення», «коливання», «хвилювання» в універсумі соціальних комунікацій» [11].
Біблія займає особливе місце у герменевничному універсумі світу: «Якщо Біблію поставити у центр космосу Західного світу, ми побачимо, що цей міфічно-метафоричний космос має всеохопну структуру, і ця структура не якийсь хаос чи безконечні невпорядковані відлуння і збіги. Наступний крок буде в утвердженні сфери, яку можна назвати літературною космологією» [12]. Н.Фрай наполягав на думці, що Біблія є кодом буття, кодом мистецтва і літератури зокрема. «Якщо розглянути теорію критики як всеохопну теорію, то це допоможе зрозуміти роль Біблії у моїй критиці. Теорія жанрів, представлена в «Анатомії критики» привела мене до священної книги, яка разом з секулярними аналогіями чи пародіями на неї є найбільш всеохопною формою з усіх, що можна докладно дослідити у межах літературної орбіти. І тоді я зрозумів, що перспективу потрібно повернути у зворотному напрямі: починати з сакральної книги і працювати в напрямі секулярної літератури... А оскільки Біблія написана поетичною мовою, її також можна розглядати як особливий мікрокосм чи епітом єдності літературного досвіду Заходу» [13]. Фрай наголосив, що донедавна Біблію виключали з літературної дискусії, «однак, це єдина книга, яка об’єднує більшість проблем літературної критики у єдиному фокусі» [14].
Він не єдиний, хто пропонував вивчати художньо-образну структуру Біблії як метамову буття. Знаходимо подібну думку у М.Фуко: «У скарбі, заповіданому нам древністю, мова має цінність як знак речей. Між видимими знаками, якими Бог розмітив поверхню Землі, щоби ми могли пізнати її внутрішні таємниці, і розбірливими словами, які Писання чи мудреці древності, просвітлені божественним світлом, накреслили у цих спасенних традицією книгах, нема різниці. Співвідношення з текстами і співвідношення з речами однієї природи: і тут, і там люди знаходять знаки. Однак Бог, щоби розвинути нашу мудрість, усіяв природу лиш тими фігурами, які вимагають тлумачення (саме у цьому сенсі пізнання повинно бути передріканням divination), в той час як древні вже дали витлумачення, які нам залишається тільки сприйняти. Ми могли би задовольнитися цим сприйняттям, якби не було необхідно вивчити їхню мову, навчитися читати їхні тексти, розуміти те, що вони сказали. Спадок древності, подібно як і сама природа, обширний простір, що закликає до витлумачення; і тут, і там необхідно виявити знаки і поступово примусити їх говорити. Іншими словами Divinatio та Eruditio це та сама герменевтика. Однак розгортається вона на двох різних рівнях, хоч і згідно з однаковими фігурами: у першому випадку вона рухається від німої відмітини до самої речі (і примушує говорити природу); у другому випадку вона рухається від нерухомого накреслення до ясного слова (повертає життя бездіяльним мовам). Велика метафора книги, яку відкривають, розбирають по складах і читають, щоби пізнати природу, є лише видимим зворотним боком іншого, значно глибшого перенесення, що примушує мову існувати у рамках світобудови, серед рослин, трав, каменів і тварин» [15].
Таким чином, «знання полягає у співвіднесенні мови з мовою, у відтворенні великого однорідного простору слів і речей, в умінні примусити заговорити все, тобто над усіма знаками викликати появу другого шару коментуючої мови. Особливість знання полягає не в тому, щоби бачити або доводити, а в тому, аби витлумачувати. Коли мовиться про тлумачення Святого Письма, древніх авторів, повідомлень мандрівників, легенд і сказань, від кожного з цих видів мови вимагається не вияснення права на висловлювання істини, а лише можливість говорити про неї» [16]. Це і є суттю герменевтики як науки і способу філософської рефлексії.
Біблійна герменевтика виконує функцію коментаря сакральних текстів. Маючи свою історію і виробивши власну методику, вона все ж залишається складним і неоднорідним феноменом людської думки, який не можна обмежити якимись рамками, оскільки предмет її дослідження Святе Письмо є проміжною ланкою між матеріальним і трансцендентним світом. «Завдання коментаря, по суті, ніколи не може бути виконане до кінця. І все-таки коментар цілком повернутий до загадкової, неясно висловленої частини, прихованої у мові: під існуючою мовою він відкриває іншу мову, глибшу і ніби більш «споконвічну»; саме її коментар і повинен відновити. Коментар виникає лише як прагнення виявити за прочитаною і потлумаченою мовою щонайглибинніше значення першопочаткового Тексту. І саме цей Текст, обґрунтовуючи сам коментар, обіцяє в нагороду врешті-решт відкриття; внаслідок цього необхідне розширення екзегетики має певну міру, ідеальним чином обмежене, але тим не менше безмірно одухотворене цим безмовним царством...» [17].
Упродовж століть відбувається безконечна гра між первинним Текстом і безконечністю його Тлумачення. І хоча в епоху раціоналізму вчені намагалися відмежувати знання від об’явлення чи провіщення (divinatio), потужний герменевтичний поворот у науці ХХст. ще раз доводить, що таке розмежування навряд чи можливе. «Провіщення завжди передбачало знаки, які передували пізнанню: так що пізнання цілковито вміщалось у проломі відкритого чи ушкодженого чи таємно переданого знака. В його завдання входило виявлення мови, яку Бог попередньо дав світові; саме в цьому сенсі завдяки суттєвій імплікації воно провіщало, і воно провіщало про божественне (divin). Сьогодні знак починає щось означати лише всередині пізнання; саме з нього знак запозичує тепер свою достовірність чи свою ймовірність» [18].
Українське літературознавство поки що тільки спорадично звертається до подібних досліджень. І все ж не можна обійти увагою тих позитивних змін, що врешті відбуваються у нашому літературознавстві. Зростання зацікавлень Біблією підтверджується введенням її у шкільну програму з літератури (хоча методичного забезпечення на сьогодні обмаль), а також деякими зрушеннями у сфері наукових досліджень. У першу чергу слід згадати монографії Віри Сулими «Біблія і українська література» (Київ, 1998), Ірини Бетко «Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ початку ХХ століття» (Зелена Ґура Київ, 1999), Семена Абрамовича «Біблія як форманта філологічної культури» (КиївЧернівці, 2002), докторське дисертаційне дослідження Володимира Антофійчука «Своєрідність трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі ХХ століття» (Київ, 2002), серію наукових збірників «Біблія і культура», що систематично виходять у Чернівецькому університеті, де представлені праці М.Жулинського, О.Мишанича, А.Нямцу, Б.Мельничука, В.Сулими, М.Наєнка та ін. Проте, усі вони стосуються в основному рецепції та адаптації біблійних образів та сюжетів в українській літературі, і то переважно тих сюжетів та образів, які побутують у фольклорі (народні версії євангельських притч, основних подій в житті Ісуса Христа (народження, смерть, воскресіння) та новозавітних персонажів (апостолів Петра, Павла, Івана), Юди Іскаріотського (архетипний мотив зради), Марії (мотив страждальної матері) та подібні). Біблія як першоджерело цих сюжетів або зовсім не згадується, або згадується дуже побіжно без глибокого аналізу; аналіз творів крізь призму біблійної образності нерідко виявляється поверховим, бо звертається увага лише на поширені катехизисні сюжети, і то переважно новозавітні (зі старозавітних опрацьовується хіба що образ Мойсея здебільшого крізь мотив провідництва). Поширені у світовій (в тім числі й українській) літературі образи біблійних пророків, картини пророцтв, історичних архетипних подій оминаються увагою, ймовірно, через обмежене знання Біблії, вони авторами досліджень часто взагалі не сприймаються як біблійний матеріал.
Частково проблеми біблійної герменевтики заторкнуті у дисертації АлексеєнкоН.М. «Біблейна герменевтика в українській бароковій прозі», але в цій роботі не розглядаються теоретичні проблеми (вона захищена за спеціальністю 10.01.01 українська література). Основна увага тут зосереджена на рецепції герменевтичних принципів у давній українській літературі, тому аналізується українська барокова проза, а не біблійні тексти. Більше ці аспекти розглядаються у монографії Семена Абрамовича «Біблія як форманта філологічної культури» (КиївЧернівці, 2002). Однак і тут Біблія розглядається під кутом зору її канонізації, ролі у формуванні зарубіжної та української культур та її культурно-мистецької рецепції у сфері риторичної прози. У ній не аналізуються проблеми становлення і розвитку біблійної герменевтики. Така спроба була здійснена у навчальному посібнику Сергія Квіта «Основи герменевтики» (Київ, 2003); але в ній розділ «Перші системи інтерпретації» займає усього 4 сторінки (С.14-18), при чому автор починає аналіз з кабалістики (яка, як відомо, сформувалася лише у 12 столітті, і, будучи містичною доктриною, навряд чи може братися за основу наукової системи), одна сторінка присвячена античній герменевтиці, а одна християнській герменевтиці. Відповідно поданий матеріал дуже спорадичний, і навіть частково не вирішує поставленої проблеми, а радше засвідчує необхідність вивчення і систематизації цієї галузі в українській науці, залучення значного пласту напрацювань зарубіжних вчених.
Для подібних досліджень доконче необхідно ознайомитися з усіма текстами Біблії, зрозуміти їх симетрію та синхронізацію. Чи не єдиною працею із сучасних здобутків нашої науки і безпосередньо стосується Біблії, історії її написання, канонізації та художньо-образної структури, є монографія Сергія Головащенка «Біблієзнавство» (Київ, 2001). Підняте у ній коло проблем, частково вирішених, частково задекларованих, є добрим початком для оволодіння глибинами біблійної науки у курсах історії релігії та культури. Проте цей посібник лише побіжно стосується літературознавчих аспектів біблеїстики.
Учені-філологи залишатимуться обмеженими у можливостях вивчення біблійних впливів у літературі, допоки вони не звернуться і вповні не оволодіють Біблією як основним джерелом

Список литературы

ВИСНОВКИ

Біблія займає центральне місце в герменевтичному універсумі світової літератури і культури в цілому. Уся західноєвропейська культура і частково культура Сходу розвивалися під впливом Книги Книг, яка стала основним «депозитом» (К.Ясперс) релігійного, філософського, естетичного, історичного, морально-етичного мислення світової цивілізації. В періоди духовних криз суспільства спостерігався особливий інтерес до вивчення Святого Письма як константи людського гуманітарного досвіду. Подібне зацікавлення спостерігається і сьогодні на пострадянському просторі. Тому особливо актуальною постала проблема методологічних підходів та наукових стратегій дослідження Біблії. На цьому тлі виокремилось коло проблем, пов’язаних з аналізом біблійних текстів у річищі герменевтичних практик минулих епох, актуалізації давніх концептів у світлі сучасних досягнень науки. Герменевтизація коґнітивних практик і потужний філологічний зворот ХХстоліття дали можливість по-новому поглянути на роль і місце біблійної герменевтики у системі гуманітаристики. Пройшовши довгий шлях становлення і значних трансформацій епох Середньовіччя, Реформації, Модерну, Романтизму, вона залишилася серцевиною на лише літературознавчих, а й загальнокультурологічних філософських шукань. Але й розуміння феномену тексту Біблії також дедалі більше змінюється, ускладнюється, універсалізується. Постала необхідність уявити цей текст як історично зумовлений феномен людства, через посередництво якого реалізується єдність епох і поколінь, де визначальним є не прочитання, а розуміння, ускладнене проблемою інтерпретації тексту як такого, усвідомлення його в контексті історії духовної культури людства. Учені-філологи залишаються обмеженими у можливостях вивчення біблійних впливів у літературі, допоки вони не оволодіють вповні Біблією як основним джерелом інтертекстуальності, літературного діалогізму, алегоризації, архетипного мислення, символізму, метамовної семіотики іт.д.
Перший основний висновок біблійної герменевтики полягає у підході до Біблії як до феномена словесної структури, що за своєю сутністю відрізняється від усіх інших текстових явищ. Спорідненість з художньою літературою при глибшому аналізі виявиться позірною, оскільки літературний твір передусім є втіленням художнього світу митця, що створив його, а текст Біблії, як наполягає більшість її дослідників, втіленням феноменологічного світу. При значній подібності до історичних джерел, Біблію не можна цілком відносити й до явищ історіографії: вона містить ідею історії як становлення, процесу, але виходить зі її межі, розглядаючи її як тимчасове явище, що прямує до свого есхатологічного завершення. У цьому випадку сам метаісторичний аналіз орієнтується на роботу з текстом: історичне пізнання виступає як «історичний наратив». Тому й виникла концепція протиставлення типів історизму в науковій коґнітивній практиці та в бібліеїстиці Weltgeschichte і Heilsgeschichte.
Паралельно заявляє про себе проблема осмислення часовості. Поняття «конкретного часу», «об’єктивного часу», «історичного часу», «соціального часу», «часової вісі» невід’ємно пов’язані з розумінням біблійного історизму і є центральним у його осягненні. Якщо прийняти думку, що космічний та історичний час в Біблії існує паралельно з вічністю (у вічності перебуває Бог, який є Творцем часу), то герменевтика доходить до усвідомлення наявності в сакральних текстах зовсім іншого рівня хронотопу, де середньовічна проблема співвідношення світу і книги (ідея Всесвіту як Книги, розуміння історії як тексту, «Книги Природи») особливо увиразнюється. Ніхто з дослідників не дав однозначної відповіді на ці питання, однак незаперечним залишається постулат, що, коли йдеться про дослідження Біблії як тексту, що знаходиться на межі з трансценденцією, то відповіді необхідно шукати у площині екзистенційній, а не раціонально-матеріалістичній.
Не вдасться оминути увагою і явищ складного нашарування культурно-історичних практик (М.Фуко). Біблійні тексти творилися не лише на різних етнічних територіях, а й у різні історичні епохи, що позначалося і на їх мові, і на етнокультурному осмисленні явищ буття. Окрім цього, ракурс, у якому ми розглядаємо біблійні тексти, заломлюється також крізь призму того факту, що в більшості Біблія сприймається людьми через посередництво її перекладів національними мовами, а відтак шляхом трансформації та адаптації її мовленнєвих структур у національне лінґвокультурне середовище. В іншомовних варіантах відбувається нашарування іншокультурних систем мислення, образи «пересіюються» крізь сито іншомовної лексико-семантичної структури. Попри те Біблія залишається зрозумілою у всіх культурологічних дискурсах: хоча різні мови є різними системами лінґвального кодування, різними способами та напрямами сенсоутворювання та організації сенсів, різними системами «сеґментування» та осмислювання світу, абеткою метамови, якою створена Біблія, стає універсальна система символів.
Таким чином, Біблія металітературний текст, складне словесне ціле, в якому зреалізована складна і багатопланова система відносин, і філолог, котрий вивчає цей текст, має справу з відмінним від художньої літератури типом мислення: в літературі імагінативним, художньо-образним мисленням, у сакральних текстах трансцендентним апокаліптичним мисленням. Тому вивчення літератури спрямоване на розуміння художнього світу уяви у безмежній кількості проявів людської думки, пропущеної через творчий процес, є хоч і творчою, можливо, дуже індивідуальною, але все-таки рефлексією реального світу. Сакральні тексти, хоч їх також можна розглядати з точки зору їхньої художньо-образної природи, мають зовсім іншу природу, де образи чи художні фігури є лише зовнішнім оформленням внутрішньої структури апокаліптично-трансцендентного змісту, а тому їх вивчення має передбачати в першу чергу осягнення їх анагогічного значення.
Біблійна герменевтика виконує функцію такого коментаря сакральних текстів. Маючи свою історію і виробивши власну методику, вона є складним і неоднорідним феноменом людської думки, який не вдається обмежити якимись рамками, оскільки предмет її дослідження Святе Письмо є проміжною ланкою між матеріальним і трансцендентним світом. Тому біблійна герменевтика посідає проміжне місце у системі наук знаходиться на межі між секулярними дисциплінами текстології, філології, історико-літературної критики та теологічними дисциплінами екзегетики, апологетики та власне теології. До кінця ХІХст., поки термін «герменевтика» стосувався лише інтерпретації Біблії, не було чіткого розмежування між герменевтикою і екзегетикою. Фрідріх Шляєрмахер у пошуках загальної теорії інтерпретації перший запропонував застосовувати закони інтерпретації сакральних текстів до творів художньої літератури. Вільгельм Дільтей принципи текстової інтерпретації переніс на аналіз історичних подій, прирівнявши історичний розвиток до метатексту. Мартін Гайдеґґер вперше використав герменевтичну методологію щодо філософської теорії інтерпретації феноменів буття та явищ культури. Отже, в ХХст. герменевтика розширилася до загальної науки про закони інтерпретації, а пізніше розділилася на ряд наукових сфер. Центральним поняттям кожної з цих сфер є поняття «інтерпретації».
Процес становлення і розвитку біблійної герменвтики налічує понад три тисячоліття, оскільки у Біблії поняття інтерпретації з’являється значно раніше від грецької традиції і розгортається з першої старозавітної книги «Буття» (1445р. до Р.Х.). У Біблії представлена найдавніша герменевтична традиція, заснована на інтерпретації усіх видів спілкування Бога з людиною снів, видінь, ангельських повідомлень, знаків, таємниць, пророцтв, притч, писаного слова, вона набуває форми сакрального мистецтва. На основі цієї традиції пізніше розгорнулися практики інтерпретації мистецтва, закону, історії, літератури та інших видів комунікації. Різні підходи до інтерпретації Священних Писань в юдаїзмі стали відправними точками для різних методів інтерпретації в майбутньому. Таких основних методів було чотири: алегоричний, інтертекстуальний, буквалістський і харизматичний. Існують підстави визнати, що давня юдейська екзегеза загалом є своєрідною моделлю можливих підходів до інтерпретації Біблії. Першими герменевтичними текстами нової доби стали книги Нового Заповіту. Будучи коментарями книг Єврейського Канону, вони утвердили відомі герменевтичні принципи: контекстуальний, історичний, хронометричний, компаративний, смислової прогресії, алегоричний, символічний, типологічний та ін., які лежали в основі апостольської герменевтики й інтенсивно розроблялися апостолами. Александрійська школа патристики продовжила юдейську Александрійську традицію Філона та Йосифа Флавія. Утвердження неоплатонізму було підґрунтям для розвитку алегоричного методу, який став центральним у патристичній екзегезі. Представники цієї школи (Климент Александрійський, Оріген) переносячи в християнство ідеї грецької філософії і шукаючи місток між ідеальним світом платонізму та раціоналізмом стоїцизму, вдалися до алегоризму як єдиної можливої ланки між цими типами світосприйняття. Антіохійська школа (Діодор Тарсійський, Теодор Мопсуестійський, Іоан Христостом), яка протистояла алегоризму Александрійської, наголошуючи на буквальному та історичному методах, замінила алегоричний підхід на типологічний і, намагаючись уникати догматизму, започаткувала ідеї лібералізму в розвитку світової думки. Західна латинська екзегеза (Тертуліан, Ієронім) переважно притримувалася позиції першої, продовжуючи і її алегоричні підходи, і теоретичну розробку філологічних питань. Вершиною цих пошуків стала діяльність Августина, який, розглядаючи мистецтво і науку як необхідні складники біблійної герменевтики, інтеґрував граматику, риторику, логіку і природничі науки в єдину інтерпретаційну доктрину. Визнаючи і буквальний, і фігуративний сенси Писання, він поєднав Александрійський і Антіохійський підходи, при чому в граматико-історичному аналізі первинну роль відвів авторській інтенції, якій підпорядкував усі інші концепти. Найсуттєвішою в герменевтичній моделі Августина стала розроблена ним теорія чотирьох значень, що ґрунтується на філософському розумінні множинності словесного значення чи відношення «зовнішнього слова» стосовно «внутрішнього слова». Вона і стала основою сучасної наукової семіотики.
Надалі вся середньовічна герменевтика розвиваючися в лоні теології, інтерпретувала Біблію з позицій полісемантичності значень. Під впливом платонізму, вона трактувала видимий світ як типологію метафізичної реальності, вважаючи, що всі слова Біблії символізують Божі істини. Тому основна увага зосереджувалася на символіко-алегоричній інтерпретації. Уже в VVIст. герменевтика відходила від власне текстуального аналізу, поступаючись місцем тропологічній інтерпретації з метою виявлення морального змісту. Однак, пояснюючи текстуальні труднощі, інтерпретатори вдавалися до граматичних методів, використовували риторичні принципи та залучали інші філологічні процедури, що дало поштовх для дослідження мовно-літературного кола проблем. Коли під впливом аристотеліанства біблійна інтерпретація почала використовувати дедуктивний метод осягнення тексту, вперше загострилася теоретична проблема розуміння та інтерпретації як окрема сфера досліджень. Найбільше до неї долучився П’єр Абеляр теорією концептуалізму та започаткованою ним дискусією щодо словесного значення, яка активно розробляла філологічну термінологію та коло теоретичних філологічних проблем, скеровуючи герменевтику в раціоналістичне річище. Християнську теологію (віру) та Аристотелеву філософію (раціоналізм) примирив у своїх працях Тома Аквінський. Він почав детально вникати в проблему метафоризму та символізму мови Писання та використовувати метафоричний підхід у процесі інтерпретації неоднозначних висловлювань Біблії. Відштовхуючись від Аристотелевої логіки, Аквінський відшліфовував критицизм аналізу тексту. Проблема Слова, слова і мови набула першочергової ваги.
Філологічний зворот доби гуманізму окреслив нове коло гуманітарного знання. Комплекс лінґвістично-літературних досліджень, викликаний інтересом до класичної літератури, сприяв розвитку риторики, літературної науки, текстуальної критики, вивченню античних мов і став початком інтенсивного розвитку герменевтики. Християнські гуманісти, синтезувавши екзегезу Августина з методом Оккама, виробили новий шлях (via moderna), поєднавши дедуктивний раціоналізм з принципами віри. В період Ренесансу вийшли в світ перші друковані Біблії, здійснено ряд перекладів національними мовами. Християнські гуманісти модернізували методологію Августина, і в герменевтиці знову запанував неоплатонізм з акцентом на вартості кожної особистості та утвердженні її права читати Біблію власною мовою. Усі ці процеси стали підґрунтям для Реформації.
Теологія протестантизму, сформульована Мартіном Лютером, активізувала поширення і дослідження біблійних текстів на новій, науковій основі, ініціювала нові версій Писання національними мовами, відкривала нові можливості їх тлумачення у світлі різнонаціональних традицій. Християнські гуманісти та реформатори працювали у різних напрямах: розробляли текстуальну критику для визначення авторства, датування і автентичної якості текстів (Лоренцо Валла, Еразм Роттердамський); вивчали біблійні тексти на мовах ориґіналу; здійснювали переклади Біблії розмовними мовами (Лютер, Тіндейл); намагалися запропонувати власну узагальнену систему герменевтичних правил (Флацій). Згодом герменевтика розвивалась у двох напрямках філологічному і теологічному, але й вони нерідко переходили один в одного, перехрещувались.
Розвиток історизму з часів Ренесансу та вплив секуляризації науки з часів Просвітництва стали вирішальними для утвердження герменевтики як окремої наукової галузі, яка до того була частиною теологічної науки. Via moderna призвів до розвитку індуктивного методу, спонукав до критичного освоєння античних текстів і вивчення мов ориґіналів. Протестантська Реформація виконала вимогу узагальнення та наукового прояснення герменевтики, що була на часі. Дехто з дослідників, зокрема Дільтей, вважає, що саме протестантську екзегезу слід вважати початком наукової герменеавтики. Епоха Модерну возвела її в окреслену наукову модель з певною ієрархією досліджень. Раціоналістичні тенденції найбільше виявились у працях Беккона, Гоббса, Спінози; Гроцій утвердив літературно-історичний підхід у процесі текстового аналізу; Віко започаткував наукову історію розвитку мови; пієтизм (Шпенер, Франке) дав поштовх розвитку психологічної інтерпретації сакральних текстів. Після цього почала культивуватись емпірична психологія, що докорінно видозмінила герменевтику, розхитуючи стару методу. Особливе місце у цьому процесі належить Баумґартену, який, не пориваючи з панівною ортодоксією, узагальнив герменевтичні шукання свого часу в підручнику «Біблійна герменевтика»; Міхаеліс і Землер повністю перебудували філологічну герменевтику. Обидва, будучи вихідцями з пієтизму, відкинули залишки метафізики і догматичної ортодоксії і вдалися до аналізу історико-етнографічних та географічних елементів древніх текстів. Цей етап розвитку герменевтики став вирішальним для наступних досліджень Біблії. Запровадження історико-філологічного методу інтерпретації пов’язується з іменем Ернесті (трактат «Інтерпретатор», 1761).
Ірраціоналістичні тенденції, що виникли на противагу картезіанському надраціоналізму акумулювалися в герменевтичній доктрині Блеза Паскаля, що започаткував бароково-кордоцентричну опозицію метафізиці XVIIXVIIIст. Барокова свідомість протиставила ренесансному антропоцентризму новий (відмінний від середньовічного) теоцентризм. Полемізуючи у своїх працях зі схоластично-раціоналістичною казуїстикою томістів, Паскаль утверджував єдину логіку «логіку серця», і цим самим створив абсолютну опозицію до безмежного раціоналізму Декарта. Найбільшим досягненням його вчення щодо аналізу біблійних текстів була розроблена ним теорія шифрів, що започаткувала новий виток у розвитку наукової семіотики.
У період преромантизму почали з’являтися заклики аналізувати Біблію з культурологічних позицій, віддати належне тексту як літературному витвору в системі розвитку культури загалом і літератури зокрема. У той же час зародилися сучасні підходи до вирішення герменевтичних проблем. Найпродуктивнішою виявилася філософія тотожності Фрідріха Аста, на основі якої базувалась його теорія відтворюючого конструювання. Услід за Гердером він наполягав, що філолог-герменевт повинен бути не просто знавцем мови, а й також філософом і естетом. ХІХстоліття породило ряд філологічних шкіл дослідження Біблії. Внаслідок поширення ідей Канта, Геґеля, та їх послідовників, на ґрунті романтичної ідеології виникла ліберальна школа герменевтики. Найбільший внесок у герменевтику належить Фрідріху Шляєрмахеру. Творчо опрацювавши ідеї Ернесті, він систематизував герменевтичну методологію, виокремив історико-описовий, граматичний та психологічний методи інтерпретації тексту. Він перший запропонував перенести здобутки біблійної герменевтики у сферу секулярної літератури, уніфікувати підходи до аналізу всіх текстових явищ, а успадкована від Аста ідея герменевтичного кола стала стрижневою концепцією усієї новітньої науки про інтерпретацію. Його послідовники Август Бек у філологічній царині і Йоган Густав Дройзен в історичній піднесли герменевтику до рівня загальнофілософської дисципліни. Бек сформулював концепцію множинності типів інтерпретації, Дройзен історичного розуміння трансцендентного через помноження герменевтичних кіл. Синтезом цих двох підходів стала герменевтика Вільгельма Дільтея, яку її автор проголосив основою філософської методології. Універсалізація герменевтичного методу та перенесення його на усі сфери гуманітарного знання стало вирішальним для оформлення теорії герменевтики як загальнофілософської концепції.
Положення ідеалістичної концепції Шляєрмахера-Дільтея були розроблені представниками герменевтичної школи екзистенц-філософії, започаткованої Гайдеґґером (Бубер, Бультман, Ясперс). Її представники сходилися на запереченні строгого раціоналізму і неможливості осягнути буття розумом, а отже на духовному ірраціональному аспекті процесу пізнання та осмислення явищ. Поступово відбувався перехід у тлумаченні центральної герменевтичної ідеї «розуміння»: від пошуків об’єктивного розуміння закладених в тексті ідей до розуміння як суб’єктивного екзистенційного осягнення людського пізнання і способу існування людини в світі. Отже, біблійна герменевтика першої половини ХХст., формуючись в лоні лібералізму, перейняла ірраціоналістичні тенденції епохи і вилилась в екзистенціалістську теорію інтерпретації, де основний акцент ставився не на прагматичних методах дослідження тексту, а на «екзистенційному переживанні», самозаглибленні, самоусвідомленні, емоційному досвіді. Такий підхід призвів до виникнення нових тенденцій у герменевтичній науці, що переорієнтувалась з проблеми аналізу тексту на проблему читацького сприймання. Екзистенційна гременевтика вперше поставила питання про те, що означає текст для кожного окремого читача, і таким чином скерувала подальші дослідження в річище рецептивної естетики та теорії читацького відгуку.
Ґадамер, виступаючи послідовником Гайдеґґера, Дільтея, Гуссерля, узагальнивши весь досвід попередників, спрямував науку про інтерпретацію у феноменологічну сферу з основним наголосом на філософії мови як сакральної сутності буття («лінґвістичний ідеалізм» Габермас). У підходах до вивчення Біблії Ґадамер вів дискусію з концепціями Бультмана, зокрема стосовно того, що інтерпретація біблійних текстів не потребує інших умов розуміння порівняно з усією іншою літературою. Наступним кроком стала діяльність Поля Рікера. Основою філософських рефлексій Рікер обрав тезу Марселя про «таємницю буття», що втілена у єдності духа і тіла й осягається через посередництво релігійного досвіду. Власне герменевтика, у розумінні Рікера, і є інтерпретацією явищ буття, яка повинна спиратися на різноманітні дискурси та сфери знання, суб’єктом якого є окрема особистість. Через таку інтерпретацію відкривається «археологія суб’єкта» (яка частково відповідає Фройдівському вченню про глибинні пласти підсвідомості) та «телеологія» (що відповідає Геґелівській концепції виходу свідомості поза межі свідомого, в сферу духа).
Напротивагу ускладненому діахронічному герменевтичному підходу вчені почали все частіше говорити про доцільність спрощеного синхронічного підходу, який би, відкинувши усі нашарування, брав до уваги сам текст без історичної прогресії його становлення та позатекстових смислових конструкцій. У 60-ті роки ХХ ст. почалося залучення до аналізу біблійних текстів структурального методу (праці Едмунда Ліча, Ролана Барта, Ерхарда Гюттґеманса). Ці спроби одразу зіткнулись з проблемою залучення структуральної методології до інтерпретації Біблії. Оскільки жоден із цілісних вироблених підходів структуралістів (Леві-Стросса, Проппа) первісно не передбачав його застосування до сакральних текстів, то більшість спроб штучного залучення їх до Біблії не мали успіху. Більш-менш позитивні результати продемонстрував структуральний аналіз у сфері семіотики, який межує з герменевтичними процедурами культурологічного аналізу біблійних символів (зокрема, архетипна критика Н.Фрая, що уніфікував біблійну алегорію і типологію).
Невдалі спроби структуралістів та розхитування методологічних засад з боку деконструктивістів породили явище протидії таким підходам. Починаючи з праць Е.Д.Гірша, в літературознавчій науці прозвучав заклик повернутися до витоків «чистої герменевтики». Гірш підняв свій голос «на захист автора»: він переконливо доводить, що, вилучаючи автора з тексту, критики позбавляють текст основної відправної точки точності інтерпретації. Гірш наполягає, що «авторське значення» залишається незмінним, і тому є нормативним. Це ж стосується й історичної об’єктивації. Прихильниками і продовжувачами таких підходів стали Френк Кермоуд, який першим в епоху деконструктивістської ідеології здійснив спробу повернути сучасне літературознавство у більш традиційне річище зі значним акцентом на біблійних студіях та застосуванні екзегетичних методологій у процесі текстової інтерпретації; та Вольфганг Ізер, який услід за попередником продемонстрував актуальність та продуктивність залучення до сучасних літературознавчих студій методів біблійної герменевтики, аж до доцільності використання в процесі текстової інтерпретації давньоєврейської методології мідрашу. Паралельно з секулярними школами ХІХХХст. існували школи, що втілювали теологічні переконання різних християнських груп віруючих. Вони виступали проти спрощеного ставлення до Слова Божого, закликали повернутися до основоположних доктрин Писання.
Пройшовши тривалий шлях становлення і розвитку, герменевтика виробила складну систему теоретичних концепцій. Кожна інтерпретативна система віддзеркалює певну історичну епоху, базується на конкретному історичному і соціальному досвіді, зумовлена усталеними традиціями розуміння та науковими досягненнями епохи. Загалом герменевтика розвивалася, послідовно виробляючи єдину концепцію інтерпретації тексту та явищ буття, формуючи методологічну систему, термінологічний апарат, виявляючи загальні закономірності процесу розуміння та інтерпретації. Якщо проаналізувати весь герменевтичний досвід минулих поколінь, можна дійти висновку, що всі підходи зводяться лише до двох протилежних (на думку одних вчених) або ж взаємодоповнюючих (на думку інших) позицій раціональної буквальної інтерпретації та ірраціональної алегоричної інтерпретації. Розвиток цих двох підходів відбувався паралельно і їхня роль та місце у світовій науці текстової інтерпретації займають рівнозначні позиції.
Найширшим і найвизначальнішим для розуміння Біблії є історичний контекст. Якщо будь-який художній текст віддалений від нас в часі щонайбільше на кілька століть, то часова дистанція біблійних книг вимірюється тисячоліттями. У цій ситуації дуже важко говорити про об’єктивний аналіз, але і в такому випадку завдання інтерпретатора полягає в тому, щоби максимально зменшити історичні спотворення і якомога точніше заповнити прогалини. Центральними принципами історичного аналізу біблійних текстів є хронологічний та хронометричний. Історія різних держав та народів розгортається в Біблії навколо єдиного центру історії єврейського народу. Тому хронологізм повинен передусім слугувати виявленню послідовності часово-просторового розгортання подій єврейської історії. Широка історична парадигма є основним екстратекстуальним контекстом Біблії. Історичний метод допомагає зрозуміти послідовність описуваних подій, виокремити основні мотиви та знайти інтертекстуальні паралелі поміж різними книгами Біблії. Водночас вона є визначальною для тлумачення багатьох символічних образів та алегоричних картин Писання.
Оскільки Біблія писалась як культова книга, то релігійний аспект є центральним для розуміння її культурологічного контексту. Однак релігійний аспект не вичерпує культурологічного контексту і аналізу біблійних текстів. У процесі інтерпретації такої ж ваги набуває знання буденних реалій, традицій чи звичаїв, не пов’язаних з культовою практикою біблійних народів. Історичний та культурологічний контексти повинні аналізуватися у їх синхронному та діахронному виявах та бути основною екстратекстуальною складовою частиною аналізу змісту та поетики біблійних книг.
У контексті історичної парадигми виокремлюють географічний та біологічний аспекти розуміння специфіки розміщення, природного середовища, рослинно-тваринного світу біблійних земель. Оскільки природа Близького Сходу значно відрізняється від, скажімо, європейського континенту, для інтерпретатора важливо знати кліматичні, ботанічні, зоологічні реалії. У першу чергу це допомагає виявити буквальне значення деяких описаних епізодів, а по-друге виявити смисл алегоричних картин і образів. Історична, культурологічна та географічна парадигми є найширшим контекстом біблійних книг. Кожна з них окреслює певний художньо-образний пласт тексту, але загалом творять об’єктивну основу для аналізу окремих книг, уривків, алегоричних картин. Вони вимагають описово-аналітичного методу дослідження. Це та частина герменевтичного аналізу, яка упродовж багатьох століть стояла в центрі біблійних коментарів у формі історичного чи культурно-історичного методу, і яку Шляєрмахер назвав дескриптивною, протиставивши спеціальній герменевтиці. Описова герменевтика є першим обов’язковим етапом інтерпретації Священних Книг. Вона є базовою для всіх інших методів та підходів до аналізу біблійних текстів.
Тісно пов’язана з історико-культурологісним контекстом авторська парадигма Біблії. Попри те, що Біблія в більшості не асоціюється з конкретними авторами, все ж ми не можемо іґнорувати факту, що земними авторами усіх книг Біблії були люди, імена більшості з яких відомі, які жили у різних історичних, соціальних, політичних, культурологічних, релігійних обставинах і мали власні погляди стосовно описуваних явищ, виявляли власне розуміння і ставлення до подій та осіб біблійного універсуму. Виявлення авторської інтенції є першорядним завданням інтерпретатора: розуміння особистісних характеристик автора, його біографії, світогляду, мотивів написання книги, а також особистісних характеристик гіпотетичних читачів повинне бути вирішальним у процесі аналізу тексту. Цю частину аналізу Шляєрмахер називає психологічною інтерпретацією. Така інтерпретація, на його погляд, є першим важливим проникненням у глибини тексту, у мотиви, тому дає можливість оцінювати його не поверхово, а вникати у внутрішні пласти складної текстової структури. Хронологічно-хронометричний принцип тут доповнюється біографічним. Роль біографії автора є недругорядним елементом аналізу кожного біблійного тексту. Навіть у випадку анонімності тексту чи неодностайності щодо його авторства інтерпретатор повинен визначити якомога чіткіше час та мотиви його написання та можливу аудиторію.
Із психологічною тісно пов’язана й граматична інтерпретація мовної парадигми. Аналіз мови в біблійній герменевтиці завдання дещо відмінне від простого лінґвістичного аналізу. Проблема полягає передусім у перекладному характері текстів, з якими доводиться мати справу більшості дослідникам Біблії. Тому до процесу розуміння долучається коло питань, пов’язаних із етимологічним, лінґвістичним, граматичним аналізом у їх проекції на специфіку мовного стилю автора, використання ним мовних фігур і т.п. Першорядне значення для аналізу, розуміння та інтерпретації тексту має лексичний аналіз. Не розуміючи лексико-семантичних особливостей кожного окремого слова, не можна говорити про розуміння тексту в цілому. Для літератора основний інтерес становить лексикологія з точки зору визначення денотативного і конотативного значення слів, виявлення імпліцитної інформації, тобто, коли мова йде не про лексеми як мовні одиниці, а коли вони стають художніми образами. Другим типом граматичної інтерпретації, що має стосунок до розуміння образної структури тексту, є етимологічний аналіз. Етимологія дозволяє не тільки глибше зрозуміти лексичне значення слова, але і його художньо-образне наповнення. Особливо важливо розуміти етимологію концептуальних слів, які є стрижневими в образній структурі тексту. У визначенні етимології слів основним став компаративний метод. Ще один аспект аналізу тексту, виходячи зі специфіки мови ориґіналу, інтерпретація мовних фігур, які, будучи літературними прийомами і тропами, є основою для творення художніх образів.
Текст, безсумнівно, є центральною категорією герменевтики. Тому в процесі аналізу основна роль належить принципам інтерпретації тексту. Стосовно Біблії проблема контекстуальної та інтертекстуальної інтерпретації набуває особливого вияву, що зумовлено складною жанровою структурою її цілісного тексту. Більше того, утверджений в біблійній герменевтиці принцип авторитету Писання визнає за сакральним текстом здатність самоінтерпретації. Жоден з герменевтів не обходив увагою контекстуального методу інтерпретації, що передбачає ряд контекстуальних принципів. Принцип першопочатковості вживання ґрунтується на ідеї основного смислового навантаження кожної знакової особи чи події, які далі можуть виступати в ролі архетипу чи символу. Принцип смислової прогресії має на увазі безконечне продовження теми до її повного довершення. Подекуди розкидані в різних книгах Біблії вказівки щодо якогось явища чи теми настільки важливі для розуміння цілісності ідеї, що цей принцип переформатовується у принцип повноти смислових значень. При виявленні повноти значень інтерпретатор може зіткнутися з багатозначністю образів чи формулювань. У такому випадку доводиться чітко розмежовувати різні значення одного і того ж слова чи образу, керуючись принципом багатозначності.
Уся Біблія дуже складне інтертекстуальне утворення. Тому, починаючи від давньоєврейської екзегези, інтертекстуальний метод був і залишається одним із найпродуктивніших. Немає жодного вірша Біблії, який би не мав хоча би одного інтертекстуального зіткнення у межах Писання. В біблійній герменевтиці це явище називається паралельними віршами чи перехресним цитуванням. Метод паралельних міць (Parallelstellenmethode) є одним з найдавніших у герменевтиці. Цей метод неодноразово обґрунтовувався в середньовічній екзегезі, однак, з історичного огляду зрозуміло, що його корені сягають значно глибше юдейської інтертекстуальної інтерпретації мідрашу. Метод паралельних місць будується на визначенні ключових слів кожного вірша чи смислового уривка, зіставленні чи протиставленні основних контекстів на їх основі. Приклади інтерпретації конкретних місць Писання промовисто засвідчують, наскільки важливим є принцип єдності Заповітів у герменевтичному процесі, і наскільки безпідставними є спроби відмежовувати Новий Заповіт від Старого. Саме тому інтертекстуальний метод має бути пріоритетним у процесі інтерпретації. Інтертекстуальним за своєю суттю є також порівняльний принцип аналізу (у ширшому сенсі його можна виділити в окремий компаративний метод, але тут мова йде лише про зіставлення окремих образів, які передбачають тільки одну визначену смислову паралель). Зіставний аналіз можливий у разі існування спільної сенсоутворюючої ознаки образу. Можна твердити, що контекстуальний та інтертекстуальний методи аналізу осердя герменевтичного аналізу біблійних текстів, які в сполуці з екстратекстуальним аналізом основних біблійних парадиґм творять основу описово-історичної та описово-лінґвістичної екзегези.
Проблема жанрової інтерпретації сакральних текстів наразі розроблена дуже мало. Основна трудність полягає в тому, що розроблені літературною критикою системи жанрового визначення й аналізу лише частково прийнятні для аналізу текстів Біблії, які, лише умовно називаються літературними. Її текстові форми не піддаються навіть найменш дискусійному поділу на епос, лірику і драму, ні не сформульовано інших прийнятних принципів жанрового поділу біблійних форм. Перед дослідниками постає багато проблем, які зумовлені гетерогенністю Писань, породженою відмінними історико-культурологічними умовами їх виникнення. Але попри позірну текстову гетерогенність, процес канонізації витворив таку ідейно-тематичну єдність, яку не можна заперечити. Особливо вражає високий рівень внутрішньої інтертекстуальності і взаємоалюзій, спільного стильового характеру взаємоцитувань. Така природа біблійних текстів пояснюється глибинним зв’язком кожного тексту з древньою усною традицією, закоріненістю в національну релігійну стихію.
Аналізуючи прозові тексти Старого Заповіту, зауважується, що в юдейській традиції вони поділяються тільки на дві групи: Галаха тексти релігійно-юридичного характеру і Агада усі інші тексти Єврейської Біблії, що сприймаються як повчання, коментар до Галахи. Коли ж підходимо до інтерпретації Біблії з перспективи її літературних, а не канонічних форм, то саме агадична література виявляє жанрове ро