ПРАЗЬКА ЛІТЕРАТУРНА ШКОЛА: ТЕКСТ, КОНТЕКСТ, ІНТЕРТЕКСТ : ПРАЖСКАЯ ЛИТЕРАТУРНАЯ ШКОЛА: ТЕКСТ, КОНТЕКСТ, интертекст

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ПРОСАЛОВА ВІРА АНДРІЇВНА

УДК 82.02 1920/1930”(437.1/.2)

ПРАЗЬКА ЛІТЕРАТУРНА ШКОЛА:
ТЕКСТ, КОНТЕКСТ, ІНТЕРТЕКСТ

10.01.06. Теорія літератури

Д и с е р т а ц і я
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
доктор філологічних наук,
професор М.К.Наєнко

КИЇВ 2005

З М І С Т

ВСТУП 3
РОЗДІЛ І. Позатекстова реальність і рецепція текстів: 19
1.1. Взаєморецепція і літературно-критична перцепція 19
1.2. „Вісниківський” канон і західноукраїнський текст 20-30-х років ХХ століття 33
1.3.Текст у літературному і міжлітературному дискурсі 51
РОЗДІЛ ІІ. Форми і типи інтертекстуальності: 85
2.1. Міжтекстова взаємодія у формуванні контексту 85
2.2. Інтратекстуальні зв’язки у тексті 103
2.3. Метатекстуальний характер структури тексту в тексті” 117
2.4. Структура тексту про текст” як вияв мистецтва про мистецтво 129
2.5.Інтертекстуальність як наслідок творчої співпраці 152
РОЗДІЛ ІІІ. Своє/ чуже слово в тексті і парадокс новизни: 167
3.1. Дихотомія своє / чуже в художньому світі автора 167
3.2. Синтез чужого” на основі свого” як шлях самоідентифікації 184
3.3. Архетипні образи і їх індивідуально-авторські варіації 194
3.4. Ритуальні праформи як вияви міфічного мислення 208
РОЗДІЛ ІV. Профетичні інтенції і резонансний простір: 220
4.1. Національна специфіка візійного тексту 220
4.2. Автоінтертекстуальність і провіденціалізм: кореляція понять 236
4.3. Інтертекстуальний компонент і прецедентний контекст 256
РОЗДІЛ V. Художня проза в аспекті інтертекстуальності: 273
5.1. Текст і контекст: поетика полілогу 273
5.2. Інтертекстуальне поле і текст 289
5.3. Текст як вияв інтертексту 315
ВИСНОВКИ 344
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 360

В С Т У П

Історія об’єктивного дослідження в Україні творчої спадщини авторів Празької літературної школи нараховує менше двох десятиліть. До кінця 80-х років ХХ ст. на творчість чільних представників цієї школи було накладене суворе табу. Літературознавчі розвідки про них радянського періоду відзначалися вульгарно-соціологічними абераціями, відвертими інсинуаціями на адресу художньої вартості їхніх творів.
За останні роки з їх числа в науковий обіг повернуто основні тексти Є.Маланюка, Юрія Клена, Л.Мосендза, О.Лятуринської, О.Ольжича, О.Теліги, Ю.Липи, Н.Лівицької-Холодної, Г.Мазуренко та ін., накопичено значний емпіричний матеріал, виявлено багатогранність доробку „пражан” художнього, публіцистичного, наукового. Сучасні літературознавці досліджували переважно поезію Празької літературної школи, прозу здебільшого обходили увагою, що породило стереотипне уявлення про них як про виключно поетів.
В осмисленні художньої спадщини „пражан” досі домінував переважно історико-літературний підхід[1], до питань теорії літератури дослідники зверталися лише принагідно. Тому в нашій роботі увага акцентується на теоретичних аспектах, пов’язаних з проблемами тексту, контексту, інтертексту. Обраний аспект аналізу не охоплює, проте, всіх теоретичних питань, але дозволяє виявити динаміку формування цієї школи, простежити численні інтертекстуальні зв’язки між творами, що служать основою для аналізу художньої творчості письменників Празької літературної школи як цілісного явища.
Художній твір існує, як правило, не відокремлено від інших, а в силовому полі собі подібних, співвідноситься з ними, вступає у діалогічні взаємини”. Діалогічні взаємини це взаємини (смислові) між будь-якими висловлюваннями в мовленнєвому спілкуванні, пише М.Бахтін. Будь-які два висловлювання, якщо ми зіставимо їх у смисловій площині (не як речі і не як лінгвістичні приклади), виявляться в діалогічних взаєминах” [33, 488]. Діалогічними виявляються твори, що виникають у відповідь на інші або що стосуються однієї теми, проте осмислюють її інакше.
Текст, на думку Ю.Лотмана, потребує співрозмовника”, розрахований на когось, на сприйняття іншим, інакшим від свого автора. Як незалежне від нас явище, розвиває цю думку І.Фізер, поетичний твір безсилий, позбавлений energeia. Аби він міг функціонувати, він повинен вступити в творчий зв’язок з аперцептивною свідомістю. Взятий ізольовано, він не виявляється самовистачальним” [472, 84]. Отже, текст включається у процес комунікації, взаємодіє з іншими творами висловлюваннями: і з тими, на які він відповідає, і з тими, які на нього відповідають” [32, 408]. Оскільки твір знаходить відгук в іншому, то в окремому тексті завжди відчувається відгомін інших більшою чи меншою мірою віддалених або ж, навпаки, наближених до нього. Ідея діалогізму М.Бахтіна дає можливість розглядати текст як невід’ємну ланку безперервного процесу спілкування, а всю світову культуру як полілог, у якому беруть участь голоси і минулого, і сучасного.
Ці міркування про взаємодію текстів мали б переконувати у продуктивності ідеї інтертекстуального аналізу, якби не одне суттєве але”, що змушує звернутися до історії питання. Ідея діалогу” М.Бахтіна засвоюється Ю.Крістевою частково і зводиться лише до діалогу між текстами. Запроваджений нею термін інтертекстуальність” (англ. intertextuality, франц. intertextualité) означає здатність тексту вступати у взаємодію з іншими, викликати асоціації з ними. З’явившись наприкінці 60-х років минулого століття (хоч назване ним явище досить давнє), термін здобув популярність завдяки семантиці, що виражала взаємозв’язок текстів і явищ у світовому культурному просторі.
Водночас подвійне авторство інтертекстуальності зумовлює необхідність співвіднесення згаданих підходів: за М.Бахтіним, котрий мав на увазі діалогізм, це взаємодія суб’єктів, за Ю.Крістевою об’єктів. Будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст продукт вбирання і трансформації якого-небудь іншого тексту, підкреслює дослідниця. Тим самим на місце поняття інтерсуб’єктивності стає поняття інтертекстуальності, і виявляється, що поетична мова піддається як мінімум подвійному прочитанню” [216, 429]. Мова, таким чином, іде про різні явища: у першому випадку інтерсуб’єктну взаємодію, у другому міжоб’єктну.
Якщо М.Бахтін репрезентував філософсько-естетичний підхід, то Ю.Крістева структурно-семіотичний, що постулював ідею смерті автора”. Цю ідею загибелі автора як творчої індивідуальності згодом підтримали М.Фуко, Р.Барт, Ж.Дерріда. Згідно з нею, свідомість суб’єкта розчиняється у тексті, який здобуває автономію й існує тепер незалежно від автора, тонучи, по суті, у морі цитат. Кожний текст, стверджує Р.Барт, виступає як інтертекст; інші тексти існують у ньому на різних рівнях у більш чи менш розпізнаваних формах: тексти попередньої культури і тексти культури теперішньої. Кожний текст являє собою нову тканину, створену із старих цитат” [31, 115]. Твір сприймається як вишивання по канві взірців, як несподівана мозаїка уже бачених, відомих елементів, об’єднаних у нову єдність. На думку цього дослідника, будь-який текст є міжтекстом щодо якогось іншого тексту, але цю інтертекстуальність не слід розуміти так, що у тексту є якесь походження; усілякі пошуки джерел” і впливів” відповідають міфу про філіації творів, текст же виникає з анонімних, невловимих і разом з тим уже читаних цитат цитат без лапок” [31, 115]. Таким чином, ідея діалогу” М.Бахтіна набула діаметрально протилежних модифікацій, які зближувалися визнанням того, що текст реагує на інші.
Різні підходи літературознавців до міжтекстової взаємодії ми схильні розглядати не як підставу для розмежування, а як основу для можливого синтезу. Тому інтертекстуальність як одну з ознак художнього мислення з притаманним йому діалогізмом вважаємо конкретним виявом діалогу. Отже, інтертекстуальність тлумачиться нами як наслідок кореляції протилежних підходів. Подібний синтез здійснює І.Арнольд, котра під цим поняттям розуміє включення в текст або цілих інших текстів з іншим суб’єктом мовлення, або їх фрагментів у вигляді маркованих чи немаркованих, перетворених чи незмінних цитат, алюзій і ремінісценцій” [14, 346]. Дослідниця підкреслює взаємодію світоглядів і текстів, наголошує на процесуальності інтертекстуальності.
Ідеї інтертекстуальності у російському літературознавстві знайшли реалізацію переважно у синтезованому вигляді і набули значного поширення у працях О.Жолковського, І.Смирнова, Н.Кузьміної, М.Тростнікова, Ж.Фомічової, М.Ямпольського, Н.Фатєєвої, І.Арнольд, Г.Лушнікової[2], що дало можливість висловити ряд конструктивних міркувань. В українському літературознавстві ці ідеї мають переважно епізодичний вияв, простежуючись у прочитанні окремих творів.
Інтертекстуальність, яку можна розглядати з двох точок зору автора і читача, відкриває перед письменниками широкі можливості для нових художніх реалізацій, нового міжтекстового синтезу, для виявлення своєї ерудиції і творчих можливостей. Новий твір народжується в результаті синтезу попередніх текстів: своїх і чужих. Поняття інтертекстуальності потребує конкретизації: з формальної точки зору це введення елементів інших текстів у створюваний, з семантичної це здатність тексту нарощувати свій смисловий потенціал за рахунок інших текстів.
Першорядну, гомогенізуючу роль автора-творця, який вбирає чуже”, можна порівняти із взаєминами полководця з підлеглими, котрі виборюють перемогу, щоб саме він міг, зрештою, скористатися її лаврами. Як і кожне зіставлення, це, звичайно, дещо спрощує характер взаємодії свого” і чужого”, адже від особистості автора-творця залежить, що саме, як і чому підпорядковується.
Інтертекстуальність з точки зору реципієнта відкриває відоме у невідомому, простежує перегук чужих” голосів, виявляє зв’язки між дискретними станами художньої свідомості. При цьому багато важить тезаурус (сукупність накопичених знань), інтуїція реципієнта, його уміння розпізнавати міжтекстові сходження. Осмислення міжтекстової взаємодії неминуче перетинається з виявленням впливів, хоч, безперечно, не може бути зведене до них. Тому якщо взаємодія з іншими текстами давала змогу письменникові повніше реалізувати себе, то інтертекстуальний підхід з боку літературознавців, критиків до його творів викликав побоювання, зумовлені віднайденням можливих запозичень.
Інтертекстуальний підхід може, зрештою, призводити до непрогнозованого результату: в оригінальному, свіжому раптом виявляється багато вже знаного, відомого. Складність та багаторівневість компонентів, що беруть участь у текстовій взаємодії, підкреслює Ю.Лотман, призводить до відомої непередбачуваності тієї трансформації, якій піддається текст, що його уводимо. Але трансформується не тільки він змінюється уся семіотична ситуація всередині того текстового світу, до якого його вводять” [7, 587]. Результатом міжтекстової взаємодії постають інтертекстуальні зв’язки, що виявляються на різних рівнях тексту: моделювання дійсності, системи образів, композиційних прийомів, мовної структури.
Кожний окремо взятий текст, отже, виявляється місцем перетину інших, тому що письменник перебуває під впливом різноманітних дискурсів, реагує на інші тексти. При цьому попередній входить у новий текст не у своєму оригінальному, а у пропущеному крізь призму реципієнта вигляді. І якщо взаємозв’язок текстів виявляється, скажімо, у цитуванні, то важливим є не сам факт цього, а те, як саме цитується джерело, з якою метою. Взаємодія з текстом-джерелом багатоманітна і реалізується у межах: від піднесено-наслідувальної до пародіювально-викривальної.
Оскільки проблема інтертекстуальності орієнтує на виявлення взаємозв’язку і з попереднім, і з аналізованим, і з наступним етапами культури, то в інтертекстуальне поле закономірно втягуються нові й нові художні тексти, що відповідають на інші чи вступають у полеміку з ними. У такий спосіб відбувається актуалізація набутого попередниками чи, навпаки, пошуки нового шляхом відштовхування від них.
Інтертекстуальний підхід потребує врахування суттєвих моментів:
· по-перше, немає чіткої концепції, яка б давала змогу застосовувати висловлені вченими міркування, теорія інтертекстуальності розпадається на течії, що полемізують між собою;
· по-друге, погляди самих прихильників інтертекстуального аналізу зазнають помітної корекції, що не повинно лишатися поза увагою дослідників;
· по-третє, ступінь вияву міжтекстових зв’язків у текстах різний.
Як наголошує І.Арнольд, масштаби інтертекстуальності можуть бути дуже різними і коливатися від ремінісценцій, алюзій і цитат до включення цілісних великих текстів у вигляді творів, що належать перу персонажів, їх листів, щоденників чи цілих написаних ними романів” [14, 361]. Якщо міжтекстові сходження виявляються у вигляді присвяти, епіграфа чи цитати, то вони легко простежуються у тексті. Проте нерідко вони мають завуальований характер, постаючи на рівні алюзії чи ремінісценції. Особливо, якщо письменник свідомо приховує міжтекстовий зв’язок.
Інтертекстуальний аналіз дозволяє простежувати багаторівневий характер взаємозв’язків, безперервний процес взаємодії суб’єктів і текстів, проте зрозуміло й інше: цей аналіз не може претендувати на універсальність, бути панацеєю. Тим більше, що в теорії інтертекстуального аналізу спостерігається термінологічна злива”: генотекст”, фенотекст”, прототекст”, інтертекст”, метатекст”, гіпертекст”, архітекст”, інтекст”, інтратекстуальність”, паратекстуальність”, гіпертекстуальність” і це ще далеко не повний перелік. Причому з кожним новим дослідженням термінологічний апарат збагачується. Так, скажімо, в одній з останніх праць Н.Фатєєва [469] пропонує відмежовувати інтертекстуальність від автоінтертекстуальності, і це видається цілком правомірним, якщо зважити, що письменник продовжує розпочате ним самим, вступає у діалог із самим собою, зі сказаним ним у попередніх творах.
Привертає увагу і звичайне дублювання запропонованих літературознавцями термінів на позначення, наприклад, джерела міжтекстового зв’язку: прототекст”, претекст”, передтекст”, текст-продуцент” тощо. Ці номінативні варіанти загалом відбивають суть явища, акцентуючи увагу на певному аспекті: чи текст передує іншому, чи продукує інші.
Уточнення насамперед потребує поняття інтертекст”, яке буде застосовуватися у роботі. Ю.Крістева його виникнення пов’язує з процесом читання/ письма. На її думку, інтертекстова структура виробляється щодо іншої структури” [216, 429], тому доцільно враховувати динамічний характер інтертексту. Теорію інтертексту Г.Блум розглядає в аспекті зв’язку між окремими авторами і літературною традицією. Творчий процес тлумачиться ним як боротьба з попередниками, чиї сліди” ретельно приховуються. Г.Блум запропонував свій термінологічний апарат, що дістав назву пропорції ревізії” [47, 18-19]. Запроваджені американським дослідником терміни (клінамен” як поетичне перечитування, тессера” як прочитання-доповнення, кеносис” як крок до розриву з попередником, даймонізація” як реакція на возвеличення попередника, аскесис” як дія самоочищення, апофрадес” як своєрідний спосіб передачі” авторських прав від попередника фіктивному наступнику тощо) відбивають, по суті, стратегію читання, витіснення з нового тексту його джерела.
Заслуговують на увагу ідеї П.Х.Торопа, котрий пропонує розрізняти поняття інтекст” та інтертекст”. Інтекст він пов’язує з тим же джерелом, а інтертекст не лише з текстовими, а й нетекстовими елементами. На думку вченого, коли мова йде про інтертекст, список джерел не може претендувати на вичерпність чи остаточність, тому дослідник розмежовує поетику інтексту, що тлумачиться як внутрішньотекстовий елемент, поетику інтертексту, поетику джерел і поетику свого чужого”. Поетику інтертексту він розглядає як комбінацію кількох інтекстів, розрізняючи зовнішню і внутрішню інтертекстуальність. Зовнішня інтертекстуальність характеризує можливі контакти готового тексту, його семантичний потенціал, наголошує П.Х.Тороп, внутрішня інтертекстуальність характеризує породження тексту, принципи поводження з чужим словом” [452, 55].
В аспекті механізму міжтекстової взаємодії продуктивною видається ідея Б.М.Гаспарова про комунікативний фрагмент як про первинну, безпосередньо задану у свідомості одиницю мовленнєвої діяльності” [73, 122]. Ця думка співзвучна твердженню Ю.Лотмана про те, що в текст вмонтовуються уламки” інших текстів, які збільшують непередбачуваність подальшого розвитку.
На основі систематизації літературознавчих досліджень зазначимо, що під інтертекстом розуміють: внутрішньотекстовий взаємозв’язок різних дискурсів (Л.Дьолленбах, П.Ван де Хевель); будь-який текст як нову тканину, зіткану зі старих цитат” (Р.Барт, В.Лейч, Ш.Гривель та інші); кілька творів, які виявляють схожість елементів і утворюють міжтекстовий простір (І. Смирнов, Н.Фатєєва, О.Жолковський); текст, що містить цитати (В.Руднєв); підтекст як елемент семантичної структури твору (С.Золян)[3]. Дефініції цього терміна дуже розпливчасті, що змушує висловити своє розуміння, відкинувши крайнощі, зокрема, твердження типу немає тексту, крім інтертексту” (Ш.Гривель).
Інтертекстом вважаємо єдність актуалізованих у художньому сприйнятті взаємозв’язків, що виявляються у всьому багатоманітті художнього втілення, cвоєрідне міжтекстове утворення, окремі компоненти якого взаємодоповнюють один одного. Онтологія інтертексту виявляється у системі його можливих реалізацій, тому окремий художній текст дає уявлення лише про одне з авторських втілень, що потребує зіставлення з іншими для з’ясування його специфіки. Інтертекст це проміжний текст, тобто міжтекст, що постає у формі контекстуального побутування твору, його взаємодії з іншими текстами. При цьому сприйняття окремого тексту відбувається за параметрами, виробленими саме інтертекстом.
Множинність міжтекстових зв’язків виявляється більшою чи меншою мірою у кожному з текстів. Інтертекст постає проміжною формою і не має закріпленості у жодному окремо взятому творі. Він виявляється в інтерсуб’єктивних взаєминах, що викликають ситуацію смислотворення, оприявлюється відразу в кількох текстах. Це наслідок взаємодії авторських Я”, що породжують нову змістову єдність. Проміжним характером інтертексту, міжтекстовим існуванням зумовлені його віртуальність, а множинністю можливих інтерпретацій потенційна безмежність як наслідок нових і нових взаємодій.
Тріада текст контекст інтертекст вияскравлює:
· взаємозв’язок компонентів;
· динаміку взаємодії окремого тексту з іншими, які становлять щодо нього контекст;
· послідовність взаємодії тексту з контекстом, що разом утворюють віртуальний міжтекст.
Зв’язок між текстом та інтертекстом не має однолінійного характеру і не може розглядатися у площині запозичень чи впливів. Це взаємозв’язок, що призводить до трансформації змістового потенціалу обох компонентів, наслідок їх перехрещення, взаємодії:
текст ↔ інтертекст.
Доробок Празької літературної школи становлять тексти, написані у 20-30-х роках у Празі, Подєбрадах, Варшаві, Львові, тобто в тих осередках, де мешкали українські письменники-еміґранти, що плекали вірність українському духовному світу. На основі взаємозв’язків та взаємодії з національним і світовим літературно-художнім контекстом вони творили тексти, пройняті інваріантними мотивами, образами, реагували на сказане про них, розвивали чи відкидали його, відгукувалися один про одного, тобто творили свій інтертекст, що об’єднав усі тексти в єдине віртуальне ціле. Позначені спільністю переживань та національних уболівань, взаємодіючи між собою і вступаючи у діалогічні взаємини”, ці тексти становлять міжтекстове семантичне поле, яке дозволяє через рецепцію окремого твору сприймати всю множинність художніх виявів. Окремий текст у цьому зв’язку є неповторною, індивідуально-авторською формою прояву інтертексту, що може розкриватися безпосередньо чи опосередковано, усвідомлено чи мимовільно, фіксовано чи динамічно.
У творах пражан” простежувалася глибинна семантична схема (термін І.П.Смирнова), притаманна текстам, що взаємодіють один з одним. Зрозуміло, що в одній роботі охопити всі тексти неможливо, тому ми не ставимо своїм завданням створення завершеної картини міжтекстової взаємодії, адже безперервність цього процесу породжує нові й нові її вияви.
Запропонований підхід до творчості письменників Празької літературної школи покликаний виявити функціональну значущість міжтекстової взаємодії. При цьому на особливу увагу заслуговує апелятивна функція інтертексту, що виявляється в орієнтації на конкретного адресата, котрий спроможний не лише відчути міжтекстовий зв’язок, а й адекватно оцінити приховану за ним інтенцію. Тому зважаємо на те, що адресатами пражан” були як вони самі, так і нація загалом.
Аналіз доробку Празької літературної школи передбачає врахування того, як, по-перше, окремий текст (у даному разі першоджерело) відбився в іншому, як, по-друге, новий твір актуалізує попередника чи попередників. Обраний аспект текст контекст інтертекст дає можливість простежувати складні взаємозв’язки між окремими текстами, співвідносячи їх із найближчим літературним контекстом як сукупністю текстів самих пражан”. Діалогічні взаємини” між представниками школи і їх текстами служать передумовою для дослідження Празької літературної школи як цілісного явища.
Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю теоретичного осмислення цілісності Празької літературної школи як тексту, тобто як іманентного способу фіксації креативної діяльності художньої свідомості; з’ясування літературного контексту, який слугував орієнтиром для письменників і неодмінно має враховуватися при визначенні критеріїв літературознавчої інтерпретації творів; теоретичного узагальнення художньої практики авторів як наслідку інтертекстуальної взаємодії та міжособистісної комунікації; виявлення онтологічної зв’язаності тексту з іншими і формування на цій основі інтертексту; введення у науковий обіг нових літературних фактів і їх належного осмислення, набагато повнішого охоплення імен і творів (маємо на увазі ще не видані в Україні твори Л.Мосендза, О.Лятуринської, Н.Лівицької-Холодної, М.Чирського та інших письменників). Аналіз творчості Празької літературної школи ускладнюється відсутністю академічних видань, що містили б варіанти творів, відомості про час їх написання. Неповнота матеріалу обмежує коло спостережень і позначається на ступені виявлення міжтекстових зв’язків.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка упродовж 2002-2005 років у межах науково-дослідної теми Актуальні проблеми філології” (№ 02БФ044 01).
Мета роботи полягає в з’ясуванні:
· цілісності творчого доробку письменників Празької літературної школи;
· конотацій, що виникають при входженні тексту в контекст школи;
· творчої еволюції автора як діалогу з собою і літера

Список литературы

В И С Н О В К И
Творчість Празької літературної школи досліджувалася і літературознавцями діаспори, і вітчизняними вченими, проте системного осмислення тріади текст контекст інтертекст не здійснено. Багатогранна спадщина представників цієї школи характеризувала український літературний процес міжвоєнної доби, його фрагментарність і короткочасний злет. Творчість Празької літературної школи це цілісне явище, пронизане системою інваріантних мотивів, образів, художніх засобів, виразними тенденціями зближення, взаємодоповнення і розходження. Діалог авторів виявлявся у взаємоприсвятах, варіюванні подібних образів, розвитку і повторенні ідей, цитуванні один одного тощо.
Окремий текст співвідноситься з контекстом як часткове з цілим, що має не застиглий, а динамічний характер. Зазначений аспект аналізу (текст контекст інтертекст) виявляє взаємодію тексту з контекстом і формування на цій основі інтертексту. Інтертекст засвідчує онтологічну зв’язаність тексту з багатьма іншими, проте не має закріпленості в жодному з них. Межі між текстами служать водночас структурними ланками інтертексту як проміжного віртуального утворення, що реалізується відразу в кількох із них. Потенційна безмежність інтертексту зумовлена тим, що він, з одного боку, виявляється відразу в кількох текстах, а з іншого залежить від інтерпретатора чи інтерпретаторів. Таким чином, подвійна множинність і текстів, і суб’єктів породжує його інтерсуб’єктивність, віртуальність і безмежність.
Інтертекст cтає формою контекстуального побутування твору. Він прояснює структурність контексту, виявляє багатий змістовий потенціал міжтекстових зв’язків, про вичерпний аналіз яких не йдеться, адже це суперечить самій ідеї безперервності взаємодії. Увага акцентується лише на показових формах і типах інтертекстуальності у творчості пражан”.
Празька літературна школа сформувалася на основі синтезу національного і світового літературно-художнього досвіду. Ідея єдності культурного розвитку людства була екзистенційно пережита письменниками і випробувана в різних сферах діяльності, зокрема в літературній критиці, перекладацтві, художній творчості. Науковий потенціал вчених-митців сприяв не лише поглибленню інтелектуального струменя у їх творчості, а й веденню діалогу з науковим і мистецьким світом, здавалось би, на паритетній основі, якби вони репрезентували державну націю. Колоніальні умови, в яких перебувала Україна, не давали ніяких можливостей для такого діалогу, тому діалог, якщо і виникав, то набирав локального характеру, виявляючись на рівні особистих контактів.
Найбільш відкритими для безпосередніх зв’язків з інонаціональним мистецьким світом були письменники-вчені: Юрій Клен, Л.Мосендз, Є.Маланюк, О.Ольжич, більшу загерметизованість виявляли закорінені у національну традицію О.Стефанович, О.Лятуринська. Безперечно, представники Празької літературної школи різнилися ступенем засвоєння культурних надбань людства, проте загалом у порівнянні з їх наступниками виявляли більшу протидію, зокрема у мовних питаннях, у проникненні інослов’янської тематики у твори.
Синдром емігранта змушував їх озиратися назад, вступати у діалог із минулим, а інонаціональне оточення (хоч і слов’янське) або ж пристосовуватися і вступати у діалог з чужою культурою, або свідомо прирікати себе на ізоляцію, як це сталося, скажімо, з О.Лятуринською. Зустріч національного письменника з чужою традицією відбувається у формі незалежного співіснування чи трансформації духовних цінностей, тобто підпорядкування слабшого первня сильнішому у даному разі національним кореням або ж чужим зразкам. На одному полюсі такої взаємодії перебувають твори, що підпорядковували вплив чужих зразків національній традиції, на іншому ті, які виникли як результат нової єдності свого” і чужого”. Внаслідок взаємодії національного і чужого виникали обопільні зв’язки: чужий зразок позначався на національній традиції, вбирався нею, а національна традиція зумовлювала нове прочитання цього зразка.
Творча практика Празької літературної школи багата як на типологічні, так і на контактні зв’язки: у межах самої школи, слов’янських літератур, зокрема польської, словацької, чеської, про що йшлося у першому розділі дисертаційної роботи. Контактні зв’язки з інонаціональними письменниками мали міжособистісний характер і зводилися до обміну знаками ввічливості, взаєморецензування, цитування, перекладів, проте в силу об’єктивних причин не набули статусу міжнаціональних. Мали місце, очевидно, і випадкові сходження, які радив відмежовувати ще Б.Томашевський (Пушкинский сборник памяти С.А.Венгерова”, 1923). Встановити їх досить складно через строкатість літературного середовища, територіальну розпорошеність і недостатній рівень накопичених емпіричних даних.
Контактні зв’язки між представниками Празької літературної школи служили імпульсом до реалізації творчих задумів, літературної полеміки, а також суперництва. У процесі спілкування народжувалися творчі плани, власні версії, образні аналогії, спостерігалися несвідомі і свідомі запозичення, що викликали іноді хворобливу реакцію, як, наприклад, у О.Стефановича, котрому здавалося, що Є.Маланюк краде” в нього образи. Безпосереднє спілкування, часом нетривале Є.Маланюка з Н.Лівицькою-Холодною, Ю.Липою, Н.Лівицької-Холодної з О.Телігою, О.Теліги з Л.Мосендзом, Л.Мосендза з Юрієм Кленом та іншими, стимулювало творчу співпрацю, обмін думками і вилилося у низку віршів-присвят, цікавих з точки зору аналізованої нами проблеми. При цьому запозичення тем, мотивів, образів, художніх засобів не означало сліпого копіювання, здебільшого воно виливалося у трансформацію першоджерела або ж підпорядковувалося відтворенню художнього світу побратима. Запозичення зумовлювалися також авторитетністю джерела, його художніми якостями. Міжтекстові включення стилістично підносили цитований текст. Так, у поезію Г.Мазуренко Фата моргана” були введені властиві Є.Маланюку образи (Сахара, пісок, фата моргана), що свідчили про входження у художню свідомість побратима і відчуття спорідненості душ. В умовах емігрантських Сахар” віднайдення суголосного власним відчуттям сприймалося так, наче друг води дав чару повну” [604, 71]. Творчий доробок Празької літературної школи характеризувався перехрещенням мотивів, циркуляцією образів (наприклад, велетня-бронтозавра” в Є.Маланюка і Юрія Клена), цитуванням один одного, відгуками на вірші колег, що дає підстави розглядати його як цілісний гетерогенний текст, який становлять окремі авторські тексти.
Літературне суперництво між письменниками призводило до прагнення перевершити один одного, стимулювало творчу діяльність. Воно не завжди виявлялося експліцитно, проте створювало необхідну для творчості ауру, дух змагання між вісниківцями”, скажімо, і більш поміркованим крилом, яке відстоювало самоцінність людської особистості, її право на інтимні переживання.
У поліетнічному культурному просторі, в якому виникла Празька літературна школа, найближчим контекстом окремого твору були тексти самих «пражан» та письменників празького (О.Олесь, С.Черкасенко, Н.Королева, В.Хмелюк, А.Павлюк, С.Масляк) і варшавського (А.Крижанівський, І.Дубицький, А.Коломиєць) кіл, віддаленішим твори вітчизняних письменників, які викликали амбівалентні відгуки, а то й нерозуміння. Безпосередні зв’язки із західноукраїнськими літераторами сприяли поповненню лав Празької літературної школи.
Для виявлення міжтекстових сходжень залучавcя і ширший контекст: твори класиків української і зарубіжної літератур. Контекст як сукупність художніх творів давав можливість встановити міжтекстові зв’язки, які простежувалися в конкретних текстах. Поняття «контекст» широке: воно вживається на позначення історичного, соціального, культурного, літературного чи авторського тла твору. Цим зумовлене введення вужчого поняття «інтертекстуальне поле», під яким мається на увазі лише літературне оточення, «місце зустрічі» текстів, зокрема тісно зв’язаних між собою творів «пражан» і їх попередників та сучасників.
Окремий текст, входячи у літературний контекст, не розчиняється у собі подібних, а зберігає свою автономію. Контекст як явище гетерогенне актуалізує певні риси цього тексту, що може розкритися інакше при входженні в інший контекст. Так, роман Ю.Липи Козаки в Московії” вписується і в контекст Празької літературної школи, і виявляє риси відштовхування від насаджуваної Г.Сенкевичем літературної традиції, тобто входить у різні контексти і по-різному в них актуалізує свої риси.
Пражанам” властиві стійкість мотивів (покидання/ повернення, переживання поразки у національно-визвольних змаганнях тощо), повторюваність образів: Третього Риму, Дива, бронтозавра та інших. Одні й ті ж образи, входячи у різні контексти, набувають конотативних значень. Повторюваність мотивів, образів, ситуацій не означає, проте, їх тотожності, адже подібність, зумовлена як позатекстовими чинниками, так і наявністю прямих чи опосередкованих контактів, поєднується з відмінністю. Повторюваність ідей зумовлює сприйняття цих текстів як єдиного цілого.
З метою врахування динаміки літературного процесу виявлення інтертекстуальних сходжень ми розпочали з аналізу поетичних дебютів, тобто з того, як окремий текст входив у контекст і позначався чи, навпаки, не позначався на ньому: передбачав текст-відповідь, викликав полеміку або лишався непоміченим. Авторські інтенції і читацька рецепція, як свідчить аналіз, не мали взаємозалежного характеру і тому впливали або на вироблення, або лише на корекцію авторської стратегії. Згадаймо, наприклад, як не сприйнята сучасниками поезія змусила Ю.Липу виявляти інші амплуа: прозаїка, історіософа, геополітика тощо.
Універсальної класифікації інтертекстуальних зв’язків, на жаль, не створено. Систематизація здійснюється, як правило, за різними критеріями, тому спробуємо узагальнити висловлені в роботі спостереження з урахуванням прийнятих у літературознавстві класифікацій. Насамперед відмежуємо внутрішньотекстові (інтратекстуальні) і міжтекстові (інтертекстуальні) зв’язки, що різняться сферою вияву. Повтори у межах тексту виконують іншу функцію, ніж при міжтекстовій взаємодії. На інтратекстуальному рівні вони скріплюють текст, увиразнюють задум, поглиблюють висловлене, актуалізують думку тощо. Внутрішньотекстові сходження зумовлені концептуальністю тексту та його співвіднесеністю з позатекстовою реальністю, що дає багато прикладів взаємозв’язку.
Міжтекстові сходження відзначаються більшою розмаїтістю, ніж інтратекстуальні, адже виявляються в парадигмі притягання/ відштовхування у той час, як внутрішньотекстові варіюються переважно в одному її полюсі притягання, що служить передумовою текстуальної єдності.
Аналіз інтертекстуальних сходжень потребує виявлення прецедентних для Празької літературної школи текстів, які служили зразком, вважалися авторитетними. Щоб звести до спільного знаменника все розмаїття їх авторських уподобань, доцільно, очевидно, виділити стійке ядро, яке становили Біблія, антична, слов’янська міфології, А.Данте, Й.Гете, Г.Сковорода, Т.Шевченко, М.Гоголь, російські поети «срібного віку», Р.Рільке, ранній П.Тичина, М.Рильський та інші письменники.
Безсумнівним був авторитет Святого Письма, у його осмисленні простежувалися традиції Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки. Книга Книг стала джерелом тем, мотивів, образів, служила віднайденню символічних паралелей у долі поневолених народів, які прагнуть духовної суверенності. Визначальними в її освоєнні були такі чинники, як тісний зв’язок із першоджерелом, доведення усіма можливими засобами біблійних заповідей, прочитання «вічних тем» крізь призму проблем свого часу, ореол високої духовності. Засвоєння Біблії здійснювалося на різних рівнях: тематики, образності, стилістики. Завдяки асоціативним властивостям художнього мислення біблійні образи Ісуса Христа, Матері Божої, Єремії співвідносилися з реаліями української дійсності і в такий спосіб універсальна історія Святого Письма подавалася крізь призму особистого досвіду автора. Процес художнього осмислення письменниками Празької літературної школи Книги Книг відбувався як у канонічних жанрових формах (молитва, пророцтво), так і у розроблених національною літературою.
Антична міфологія засвоювалася і безпосередньо, і завдяки посередництву «неокласиків», у чому переконують виявлені контамінації і коментарі самих авторів про джерела творів. Зберігаючи в цілому канву міфологічного сюжету, причому, як правило, редукованого, письменники по-своєму тлумачили міфологічні образи, пропускали їх крізь власний життєвий досвід. Посутніми в їх інтерпретації стали, зокрема, образи Немезіди, Деметри, Гектора, що виявилися суголосними їх світовідчуттю. «Пражани» дали національний варіант образу Одіссея, котрий не може пристати до своєї Ітаки, тобто України. Слов’янська міфологія найбільш інтенсивно оживала у віршах О.Стефановича, О.Лятуринської, Н.Лівицької-Холодної, у яких спостерігалися сплески генетичної пам’яті, синтез язичницьких і християнських образів.
Зв’язки з фольклором (особливо виразні в О.Лятуринської, Г.Мазуренко, Ю.Дарагана, М.Чирського) набували різноманітних форм вияву: освоєння фольклорних жанрів («Дума про скривавлену сорочку» О.Лятуринської, «Казочка» Г.Мазуренко), переказу змісту, що здійснювався зі збереженням родових ознак джерела, стилізації і переспіву, цитування (здебільшого народних пісень), запозичень мотивів, образів, тропів, художніх прийомів. У творах Г.Мазуренко, О.Лятуринської народопісенна стихія знайшла експліцитний вияв: у формі цитувань, вкраплень, образно-ритмічних стилізацій.
Значний вплив на «пражан» мали мотиви й образи «Слова о полку Ігоревім», що знайшли відгук у О.Стефановича («Плач Ярославни»), А.Гарасевича («Похід Ігоря»), О.Лятуринської (Недобреє віщує Див”) та інших поетів. Образи Дива, Карни, Жлі сприймалися як певні архетипи, які набували універсального значення і ставали знаковими для української історії.
Письменники, котрі волею долі потрапили в інонаціональне оточення, орієнтувалися на засвоєння досвіду західноєвропейської культури. Присутність у художньому світі А.Данте була для них надзвичайно важливою, адже автор «Божественної комедії» став для них символом вигнанця, а описане ним пекло тієї шостої частини півкулі, яка сприймалася останнім колом в описаній ним ієрархії.
Особливий пієтет відчутний у ставленні до Г.Сковороди, близького їм своїми етико-філософськими пошуками, прагненням духовного самопізнання, незалежністю від світу. Його феномен намагалися осягнути (Мінерва” Л.Мосендза, Сковорода”, Пам’яті Сковороди” Юрія Клена), за ним звіряли свої дії, його думки залучали як авторитетні Є.Маланюк, і Юрій Клен, і Л.Мосендз.
Вплив Т.Шевченка був настільки різноплановим, глибинним і самоочевидним, що пронизував усі рівні тексту, виявляючись як у художній, так і в науковій рецепції. Є.Маланюк прагнув спростувати стереотипи щодо його сприйняття як Кобзаря («І вже менш за все «Кобзар Тарас»), підкреслював неадекватність цієї рецепції, той, за висловом М.Мамардашвілі, «латентний текст», який властивий великим творам. Входження у світ Шевченкових образів служило віднайденню національних коренів, сакральних цінностей.
Постать М.Гоголя, хоч і була знаковою для них, проте інтерпретувалася амбівалентно: як втілення «політичного малоросійства» (Є.Маланюк), національного каліцтва і великого таланту водночас. «Гоголь фатально (і, певно, несподівано для самого себе) стався фундатором міту Руси-Россії, підкреслював Є.Маланюк, а політично дав під малоросійство своєрідну, хоч і дуже двозначну ідеологію” [274, 243]. Визначена ним опозиція ГогольҐоґоль сприймалася як відповідник феномена малоросійства” (Ю.Барабаш), як симптом хронічної хвороби нації. У підході до цієї проблеми виявилася диференційованість пражан”, які давали їй то більш розважливе тлумачення, як Є.Маланюк, то однозначно негативне, як Ю.Липа.
У художню свідомість пражан” увійшло чимало літературних героїв М.Гоголя: Тарас Бульба, Остап, Андрій (Тарас Бульба”), Вій, відьма-сотниківна з повісті Вій”[1]. Ці та інші персонажі стали знаками найпоказовіших ситуацій: Андрій, наприклад, зради, Остап героїчної смерті, Собакевич з Мертвих душ” провінційної обмеженості, Хлєстаков з Ревізора” хвалькуватості. У творах цим персонажам відводилася алюзійна функція нагадати про ту чи іншу ситуацію, натякнути на риси схожості з відомим.
Про наслідування парнасців навряд чи правомірно говорити, але вплив їх помітний на рівні мотивів, образів, художніх пошуків, але не ідейно-естетичних принципів. У «пражан» були інші художні завдання і відповідно інші переконання. Їм імпонували неокласики” своїм універсалізмом, інтенсивним засвоєнням художніх надбань людства, високою культурою. Духовне побратимство породжувало широкий спектр міжтекстових сходжень із неокласиками”, що простежувалися у формі взаємооцінок, діалогу М.Зерова з Юрієм Кленом, Євгеном Маланюком, в інтерпретації образів античної міфології, у численних відгуках про репресованих в Україні поетів. Зв’язковим між цими неформальними об’єднаннями був Освальд Бурґгардт (Юрій Клен), котрий успадкував неокласичні ознаки і все життя пропагував творчість своїх колег. Пражани”, отже, засвоювали художній досвід не одного митця, не одного народу, а багатьох поколінь.
Письменники Празької літературної школи не боялися так званих вічних” тем і образів, навпаки охоче до них зверталися. Оперування прецедентними текстами у них надзвичайно розмаїте: і метою, і формою, і функціями. Звернення до прецедентних творів зумовлювалося потребою зіставлення, віднайдення критеріїв оцінки і самооцінки, пошуку переконливих аргументів у полеміці тощо. Інтертекстуальність виявлялася у формі рецепції відомих творів, оцінювальних відсилань до них, безпосереднього цитування, осмислення літературних персонажів, котрі розпочинали свій родовід: із Біблії (Ісус Христос, Божа Мати, Іван Хреститель, Єремія, Давид, Соломон, Антихрист); з античної (Навсікая, Деметра, Немезіда, Гектор, Андромаха, Прометей) і слов’янської міфологій (Перун, Сварог, Дажбог, Лада, Стрибог), з українського фольклору і літератури (Гамалія, Залізняк, Гонта, покритка Катерина, відьма-сотниківна), з християнської агіографії (святий Юрій, святий Пантелеймон), з творів римських письменників (Одіссей, Лесбія, Еней, Навсікая), з творів західноєвропейських літераторів (Фауст, Беатріче), з інших видів мистецтва (статуя Ніке, сонна Венус, Джоконда, Софія Київська). В осмисленні вічних” образів простежувалися риси полілогу з попередньою традицією.
Відомі персонажі поставали як у властивому їм оточенні (Єгоханан у романі Л.Мосендза Останній пророк”), так і в новому, як, наприклад, Еней у Юрія Клена (Попіл імперій”). Переселенням” персонажа в інший час досягався його подвійний статус: він зберігав риси свого попередника і набував нових, зумовлених новим становищем, як у згаданому випадку Енея як провідника по Освенціму і Бухенвальду.
Узагальнююча здатність таких культурних феноменів, як Данте, Фауст, під які можна було підводити стани людської душі, набула універсального характеру. В українській літературі вона простежувалася в І.Франка, тому актуалізація цих образів пражанами” мала як власне українські витоки, так і інспірувалася західноєвропейською традицією. У вічних образах” втілювалися певні архетипи: в образі Фауста, наприклад, реформатора, шукача істини; в образі Одіссея героїчного мандрівника.
У творчості Празької літературної школи можна виділити такий корпус текстів, які зображують один і той самий чи подібний образ. Перегук відтворених ними Одіссеїв чи, скажімо, Фаустів схожих і несхожих водночас містить цілий спектр відтінків: діалогу, полеміки, суперництва, випадкового збігу тощо. Інтерпретація „вічних образів” здійснювалася шляхом пристосування до нового середовища і редукування незначних для конкретної життєвої ситуації сюжетних ліній. Циркуляція лейтмотивів, образів, повторюваність ситуацій у їхніх творах не випадковий збіг, а наслідок взаємозв’язку, творчої співпраці письменників-сучасників.
Відомі літературні герої часом уводилися у характерний для біографічного” автора контекст, служили виявленню його бачення, вираженню його почуттів. Якщо ж зміни контексту не відбувалося, то письменник висловлював свою оцінку того, що зображували попередники. Юрій Клен, наприклад, підкреслював, що Лесбія, зрадивши Катулла, не заслуговує доброго слова, тобто відомі образи наповнював, як відзначав О.Веселовський, новим розумінням життя” [61, 51]. Ці образи збагачувалися також новим змістом життя” [61, 52], наче народжувалися вдруге, втретє, щоразу в оновленому вигляді, з елементами індивідуально-авторської інтерпретації.
Літературний персонаж іншого твору міг іноді безпосередньо не діяти у новому тексті, а лише згадуватися, щоб відновити в пам’яті читача певну подію з його життя, тобто виявлявся на рівні алюзії (Зоряна ніч душа Вільгельма Теля”,Гай молодіє, ніби Фауст” Ю.Дарагана). Письменники Празької літературної школи зверталися не лише до прецедентних творів, а й до їх авторів, до тих чи інших біографічних фактів, які засвідчували пильний інтерес до літературного життя: Є.Маланюк, скажімо, апелював до українських письменників (П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра), відгукувався на трагічні повідомлення з Радянського Союзу (Миколо Зерове, втративши сина”, Репліка”, Антистрофи” з присвятою А.Ахматовій Г.Горенко тощо).
Міжтекстові сходження простежувалися на рівні образних запозичень, які автори зрідка коментували і цим самим підтверджували свідомий характер їх використання. Скрупульозність Юрія Клена, Леоніда Мосендза, почасти Є.Маланюка у цьому плані показові: їх авторські коментарі допомагали зрозуміти джерела і зміст інтертекстуальних відсилань, сприяли адекватному прочитанню творів.
У творчості письменників Празької літературної школи виявилися різноманітні форми інтертекстуальності: дописування прототексту, варіації на теми тексту-джерела, переспіви, стилізації, пародії, запозичення (як уже відзначалося) й інтерпретація відомих літературних героїв та інші. У кожного автора домінують найбільш улюблені й апробовані.
Чим повніше вдається врахувати інтертекстуальні зв’язки твору, тим глибшим буде його аналіз. Ступінь вияву міжтекстових зв’язків високий у творах Л.Мосендза, Є.Маланюка, Юрія Клена, О.Ольжича, Ю.Липи, М.Чирського, Г.Мазуренко; менш виразний у віршах О.Теліги, І.Колоса. З-поміж різних форм інтертекстуальних зв’язків варто окремо виділити приклад творчої співпраці Л.Мосендза і Юрія Клена, наслідком якої стала збірка стилізацій і пародій Дияболічні параболи”, що, по-перше, засвідчила іншу грань обдарування, по-друге, зачіпала багатьох своїм спрямуванням, по-третє, інтригувала таємничим підставним” Горотаком, що з’явився на обкладинці [див. детальніше про це: 382]. Міжтекстовий зв’язок, крім інтерсуб’єктності, зводився до імітації стилю прототексту, яка здійснювалося і з метою простого відтворення, і з метою пародіювання. Виявлення надмірностей чи невідповідностей у прототексті мало на меті знизити джерело, виявити в ньому недоречності. У стилізації і пародії чуже” слово виявлялося пасивним, активність була властива лише тим, хто працював із цим словом.
Багаторазовий характер взаємодії ускладнює класифікацію типів інтертекстуальності. Найчіткіше виявляється паратекстуальність, що може поєднуватися з метатекстуальністю, гіпертекстуальністю. Архітекстуальність (за класифікацією Ж.Женетта) виявляється і у взаємодії тексту з жанровим каноном. На цій взаємодії позначаються тип художнього мислення й індивідуальна манера автора, що оцінює і переплавлює певний канон. Сонет Л.Мосендза Сонетність” це текст про канони усталеного жанру та його творців, тобто текст про численні тексти і їх авторів. Значний масив творів Л.Мосендза (Волинський рік”, Вічний корабель”), Юрія Клена (Софія”, Жофруа Рюдель Мелісанді”, Лесбія”), Є.Маланюка (Фавстівська ніч”, Біля пам’ятника Міцкевичу”), О.Стефановича (Плач Ярославни”, З давнього-давнього”), О.Ольжича (Сонна Венус”, Був же вік золотий”) це тексти про тексти, що не втратили зв’язку зі своїм джерелом. Архітекстуальність стає очевидною, коли мова йде про порушення жанрового канону, що вносить у текст відтінок пародіювання, яскраво виявлений у віршах збірки Дияболічні параболи” (Лотовим донькам (сонет з зайвим рядком)”, Залізобетонна елегія”, Острівна балада”). Жанровий канон не лишався чимось застиглим, а реалізувався у певних модифікаціях. Пражани” допускали варіювання у передбачених каноном межах, проте їх пошуки були негучними у порівнянні, скажімо, з футуристами. Пошуки здійснювалися у глибину традицій, а оновлення поетикальних засобів не перетворювалося в експериментаторство.
Домінує у «пражан» експліцитна інтертекстуальність, імпліцитна розрахована на інтелектуального читача, що розпізнає прихований зв’язок із прототекстом. Виявлення інтертекстуальних зв’язків не може бути вичерпно повним: воно неминуче вибіркове й обмежене можливостями реципієнта, його інтертекстуальною компетенцією. Водночас їх виявлення служить передумовою осягнення авторського задуму, його глибокого сприйняття, врахування конотативних значень тексту.
У міжтекстовій взаємодії важливу роль виконував заголовок, який репрезентував текст, привертав чи відштовхував читача, служив його візитною карткою. У празькому літературному середовищі склалися певні норми в номінативному акті: орієнтація на заголовки інших, реанімація архаїчної лексики, метафоричний підхід, хоч загалом слід визнати стислість і глибинний зміст номінації.
Епіграф, хоч і не був обов’язковим елементом тексту, у творчості пражан” став одним із важливих маркерів інтертекстуальності. Вважаючи еклектизм універсальним ключиком” до кожного серця, М.Чирський, наприклад, добирав епіграфи навіть до кожної дії (П’яний рейд”). Проте, захопившись поєднанням екстремальних сцен, він не зміг належним чином зцементувати окремі фрагменти драматичного твору, названого, мабуть, тому сценічним монтажем”. Епіграфи, що мають сильну позицію, поліфункціональні в тексті: по-перше, засвідчують зв’язок із джерелом твору; по-друге, настроюють на певний емоційний лад; по-третє, підкреслюють двоплановість, іноді підтекст зображеного; по-четверте, іноді контрастують із текстом; по-п’яте, прогнозують розв’язку подій. Поєднанням епіграфів із різних джерел досягається перегук, поліфонія тексту, фрагменти якого співвідносяться то з одним, то з іншим висловлюванням, як у повісті Г.Мазуренко Не той козак, хто поборов, а той, хто вивернеться””.
Ремінісценції як імпліцитна форма міжтекстової взаємодії простежувалися у всіх письменників більшою чи меншою мірою. Джерела їх надзвичайно розмаїті й охоплюють тексти різних часів і народів. За допомогою ремінісценцій реалізувалася, на думку В.Халізєва, потреба в художньо-образному відгуку на явища попереднього мистецтва, перш за все словесного” [477, 288-289]. При цьому некоректним видається ототожнення їх із цитатами, що спостерігається у деяких дослідників, зокрема в А.Ранчина [див. детальніше про це: 387], котрий труднощі, пов’язані з аналізом конкретного художнього матеріалу, cхильний підносити до рівня теоретичних узагальнень.
Алюзії ми не відводимо вирішальної ролі в інтертекстуальній взаємодії, адже художня творчість Празької літературної школи підтвердила, що цей троп, як правило, постає в системі інших. За класифікацією У.Хебеля, у пражан” домінують ономастичні алюзії, що нагадують про трагічні уроки української історії, відсилають не до топосів, а до пов’язаних із ними пам’ятних дат: Гук з-під Базару і з-під Крут, / Гук із Парижу й Ротердаму” (О.Стефанович). Рідше зустрічаються цитатні алюзії, як, наприклад, у того ж О.Стефановича: І зараз кличеть вверху древа”/ І клектами сплива”.
Форми засвоєння пражанами” чужого” слова відзначалися розмаїтістю, проте рівень трансформації суттєво різнився: від простого запозичення тем, мотивів, сюжетних ситуацій, образів, художніх засобів і прийомів до глибокого переплавлення і відштовхування. Фрагменти прототексту, інкорпоровані в інший текст, набували не властивих попередньому смислових відтінків. Народжувався, отже, текст, в якому відоме поставало в іншому світлі, зазнавало трансформації. При цьому враховувалися атрибутивність/ неатрибутивність запозичених елементів, експліцитний/ імпліцитний характер взаємодії, спосіб і обсяг вияву прототексту в новому творі. Замасковані цитати, якими доволі часто послуговувалися автори, потребували для свого розпізнання інтертекстуальної компетенції. Полюсами у синтезі чужого були у «пражан» еклектичність М.Чирського і стилізаторська майстерність О.Лятуринської. Виявлення глибинних форм засвоєння чужого слова зумовило виділення архетипів, одним із ключових став у них образ Великої Матері, що реалізувався у різних іпостасях: матері-землі, матері-годувальниці, рідної природи, рідної неньки. Образ України поставав через ряд бінарних опозицій: батьківщина/ чужина, священне/ профанне, рідне/ чуже, казкове/ реальне. Проте лише в Є.Маланюка цей образ набував амбівалентного тлумачення, що дозволяє визнати і помітні розходження між «пражанами». Маргінальними у письменників були архетипи Двійника, Самості тощо.
Палімпсестичність письма виявилася у прагненні зберегти національну ідентичність як священний текст, що проступав крізь профанні реалії емігрантських буднів, негаразди невлаштованого побуту. Звідси послідовне нагадування про язичницьких богів, атрибути українського простору (степ у Є.Маланюка, гори в І.Ірлявського), наполегливе осмислення постатей національної культури: Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки.
Аналіз міжтекстових сходжень Празької літературної школи змушує визнати численні вияви автоінтертекстуальності: у поезії, прозі, літературознавчих та історіософських розвідках, які залучалися до аналізу в разі потреби. Очевидно, автоінтертекстуальність мала свідомий характер, адже в більшості випадків виявлялася на рівні ідеологем, філософем, епістем і простежувалася в текстах Ю.Липи, О.Ольжича, Г.Мазуренко, Л.Мосендза, Є.Маланюка, Юрія Клена. Бажання ствердити осягнуте, переконати у його значущості призводило до виділення національних пріоритетів, послідовного нагнітання ключових слів, повторення окремих фрагментів тексту. Те, що могло лишитися непоміченим в одному творі, акцентувалося тепер у кількох, наче його виділили курсивом. Автоповтори, авторемінісценції супроводжувалися варіаціями, що увиразнювали, поглиблювали сказане, як, наприклад, у текстах-близнюках” Ю.Липи: Ярмарок” і Сон про ярмарок”. Автоінтертекстуальність відбивала генезу письменницького Я” через складну систему ідентифікацій і опозицій з тими текстами інших авторів, які діяли вже в структурі письменницького ідіостилю, що формувався за рахунок власних пошуків і чужих.
Запропонована Р.Якобсоном модель функцій мови стала класичною і виявилася в цілому прийнятною для інтертексту. Інтертекстуальні відсилання виконують комунікативну, поетичну, експресивну, метамовну, апелятивну і фатичну функції. Експресивна служить самовираженню автора, яке простежується, скажімо, у доборі цитат, що свідчать про його смаки й уподобання. Апелятивна тісно зв’язана з фатичною (встановлення контакту) і виявляється в зорієнтованості міжтекстових сходжень на певну читацьку аудиторію, на адресанта, який відчує і зрозуміє їх. Конативна розрахована на адресата, фатична на встановлення контакту, поетична на саме повідомлення.
Текст існує у безперервних інтертекстуальних нашаруваннях. Тому аналіз міжтекстових зв’язків можна порівняти, скажімо, з чищенням капусти: як тільки відривається верхній листок, за ним уже тягнеться інший, і так далі. Тому досягнути вичерпного висвітлення аналізованої проблеми в межах одного дослідження не