Літературний антропонім: концепт та інтерпретація ( на матеріалі творів американських романтиків) : Литературный антропоним: концепт и интерпретация (На материале произведений американских романтиков)

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Горенко Олена Павлівна

УДК 821.111.09(73)

Літературний антропонім:
концепт та інтерпретація
( на матеріалі творів американських романтиків)

10.01.06 теорія літератури
10.01.04 література зарубіжних країн

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
доктор філологічних наук, професор Пригодій Сергій Михайлович

Київ - 2008

ЗМІСТ

ВСТУП ...................................................................................................... 4
РОЗДІЛ 1. ЕМПІРИЧНІ ТА ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ
АСПЕКТИ ВЛАСНОГО ІМЕНІ

1.1. Буття імені: езотеричні та міфологічні тлумачення .............26
1. 2. Біблійна онтологія імені .......................................................... 39
1.2.1. Власне ім’я в апокрифах та клерикальній літературі ........... 39
1.2.2. Ономатодоксія у Старому та Новому Завітах ............................ 44
1.2.3. Сучасна екзегеза біблійного антропонімікону................................ 51
1.3. Гносеологічний дискурс власного імені ...............................................56
1.3.1. Антична традиція філософії імені ............................................... 56
1.3.2. Проблема номінації у ранній схоластиці .................... .................. 67
1.3.3. Суперечки про універсалії у середньовічній філософії ..................... 73
1.3.4. Розвиток теорії імені у Нову добу ............................................. ..75
1.3.5. Специфіка модерних досліджень проблеми номінації................83
1.3.6. Мовознавчі та літературознавчі підходи до аналізу власного імені..93
1.3.7. Деконструкція власного імені у постмодерних теоріях .............102

РОЗДІЛ 2. АНТРОПОНІМІЧНИЙ ВИМІР ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ
2.1. Проблема „значення” власного імені ....................................................119
2.2. Семантичне поле літературного антропоніма......................................135
2.3. Рівні функціонування антропоніма у художньому творі...............144
2.3.1. Ім’я як знак .........................................................................144
2.3.2. Ім’я як метафора і метонімія ................................................... 151
2.3.3. Ім’я як алегорія та символ .........................................................156
2.3.4. Ім’я як ідея .................................................................................................171
2.3.5. Ім’я як міф ...............................................................................176
2.3.6. Ім’я як текст. Поняття прецедентності ............................................183
2.4. Антропонімічна парадигма мовної гри ..............................199

РОЗДІЛ 3. ЛІТЕРАТУРНИЙ АНТРОПОНІМ У ТВОРАХ АМЕРИКАНСЬКИХ РОМАНТИКІВ

3.1. Романтичний світогляд і феномен власного імені .......... 212
3.2. Ігровий модус номінативної стратегії Вашингтона Ірвінга ..........217
3.2.1. Антропонімічна специфіка ранніх творів В.Ірвінга ......................217
3.2.2. Новела „Ріп ван Вінкль” у контексті візуальної та усної культур ............................... 228
3.2.3. Іменна формула „Ріп ван Вінкль” як ігровий онто-психо-топос ..............241
3.3. Цивілізаційні, психологічні та біблійні характеристики поетонімів у пенталогії Джеймса Фенімора Купера про Шкіряну Панчоху ...........................................................................................260
3.3.1. Цивілізаційні аспекти номінативної стратегії..................................261
3.3.2. Індіанські імена в структурі пенталогії ............................266
3.3.3. Іудео-християнські антропоніми у романах епопеї ...........................275
a. „Піонери” ..............................................................................276
b. „Останній з могікан” ............................................................282
c. „Прерія” .............................................................................288
d. „Слідопит” .........................................................................292
e. „Звіробій” ...................................................................294
3.4. Антропонімічна трансформація канону мораліте у новелі Натаніеля
Готорна „Молодий Гудмен Браун”............................316
3.5. Естетичні, філософські та езотеричні аспекти категорії імені у
творчості Едгара Алана По .......................................332
3.5.1. Музичні принципи номінативної стратегії Е.А.По .......................332
3.5.2. Літературні імена Е.По у міфологічному та філософському контекстах .................. ..................346
3.6. Власне ім’я у романі Германа Мелвілла „Мобі Дік”..................................355
3.6.1. Біблійний та лексико-семантичний коди прізвищ Пелег та Білдад ...........357
3.6.2. Феноменологія імен” членів команди «Пеквода» ..................369
3.6.3. Наративна лінія Ахав Мобі Дік” ... ................................381
3.6.4. Специфіка наративної лінії Ізмаїл «Рахиль»” ..........................................400
ВИСНОВКИ ....................................................................................................... 417
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .............................................................426

ВСТУП

У сучасному глобальному інформаційному середовищі постійно зростає інтерес до феномену власного імені як до ключового компонента і чинника людської комунікації. Надзвичайно важливим сегментом комунікаційного простору є художня література як форма культурно-цивілізаційного і мистецького діалогу. Власне ім’я літературного персонажа унікальне явище, яке одночасно існує у двох вимірах: у реальному мовленні й у художньому тексті. Саме тому воно перетворюється на системотворчий елемент колективної пам’яті, на ідейний фокус, у якому поєднуються культурна традиція, історія та самосвідомість людини. У такій якості літературний антропонім можна розглядати як дієвий засіб типологічного впорядкування художньої реальності, топології літературно-художнього досвіду. Він дозволяє збагнути різноманіття процесу формування морально-етичних канонів, психо-пізнавальних орієнтирів, фундаментальних художньо-естетичних принципів та ідейно-філософських категорій. Разом з тим, слід констатувати відсутність цілісної теорії функціонування антропоніма у художньому творі, що суттєво ускладнює окреслення чітких контурів цього синтетичного явища.
Цілісний погляд на літературний твір крізь призму літературного антропонімікону” жодною мірою не заперечує інших підходів до специфіки читацького і дослідницького сприйнятя, а є, з точки зору класичної епістемології, важливим додатковим знаряддям верифікації, перевірки істинності всього попереднього знання про літературний твір. Це є пошуком нових, прихованих, але від того не менш цікавих і не менш значимих смислів. Водночас, це є засіб набуття вкрай необхідних навичок самоорієнтації у складних знакових системах, у мінливому семіотичному просторі постмодерного сьогодення, відкриття нових естетичних, суто чуттєвих горизонтів прикладного асоціативно-логічного мислення.
Дана дисертація, не претендуючи на всеосяжне теоретико-методологічне висвітлення зазначеної проблеми, презентує комплексну модель літературознавчого дослідження власного імені у трьох площинах: у рамках культурно-цивілізаційної парадигми, у просторі художнього тексту взагалі та у творах американських романтиків зокрема. Даний підхід, з одного боку, дозволяє з’ясувати понятійні аспекти й обсяг феномену власного імені та, cфокусувавшись на питаннях концептуалізації і плюралістичної інтерпретації, здійснити спробу широкомасштабного системного аналізу, який охоплює цілий ряд різнорідних стратегій, методів та логіко-пізнавальних компонентів. З другого боку, такий підхід обмежується і детермінується конкретними історико-літературними рамками, оскільки здійснюється на матеріалі творів американських романтиків.
Першим кроком теоретичного осмислення проблеми є експлікація і таксономія понять „власне ім’я”, „антропонім”, „літературний антропонім”, що уможливлює з’ясування базових гносеологічних характеристик та нових пізнавальних можливостей власного імені в рамках літературознавчого дослідження. Дуже часто терміни „слово” та „ім’я” вживаються як близькі за значенням. Обидва є, по суті, „структурно-семантичними одиницями мовної свідомості, котрі характеризують фрагменти людського досвіду [274, с.588] ”. Ім’я, так само як і слово, вважається „виразом мови, котрий позначає предмет або клас предметів; при цьому під предметом розуміють усе, що можна назвати [274, с.239] ”. Ім’я, так само як і слово, є „лінгвістичним елементом, який може займати різні місця у граматичних сукупностях [288, с.141] ”.
Смислова диференціація суттєво поглиблюється, коли ми маємо справу не з іменами взагалі, а з власними іменами. Головна відмінність звичайних слів від власних імен полягає у тому, що перші „включають предмет у групу таких самих предметів, а останні виокремлюють предмет із групи таких самих предметів [249,с.157] ”. Латиною власне ім’я означає nomen proprium - „дійсне ім’я”, тобто ім’я більш реальне, більш дійсне, ніж будь-які інші слова. І справді, власні імена суттєво різняться від звичайних слів. Слід одразу ж зауважити, що „ім’я” є значно старшим за „слово”. Появу імен зазвичай відносять до часів, коли почала складатися мова неандертальців. Неможливо собі уявити таку спільноту людей, у якій були б відсутні імена. Цей феномен належить дограматичному мисленню, коли люди „не цікавились словами, а думали про них лише як про засіб відображення зовнішнього світу [353, с.7]”.
Власні імена займають особливе положення у системі мови, вони „демонструють найбільш парадоксальні ситуації [257, с.5]”. Лексикографи ніяк не можуть визначитися, чи включати їх до словників (і в якій пропорції), цілком справедливо зауважуючи, що словники не є енциклопедіями. Граматики розмірковують щодо їхніх особливих властивостей. Логіки інколи взагалі відмовляються розглядати їх у якості регулярних словникових одиниць.
Особливості цієї групи слів окреслюються лінгвістичними засобами. Наприклад, власні імена не потребують додаткових визначень на кшталт артиклів. Така закономірність виникла задовго до написання формальних граматик. Мовна інтуїція ніби свідчить про те, що ця група слів є вже достатньо визначеною завдяки близькості до позначеного, щоб ще додатково виділяти її за допомогою інших мовних засобів. З культурно-соціологічної точки зору власні імена заслуговують на особливу увагу саме завдяки своїй близькості до того предмету, котрий вони позначають. Сучасний вчений-лінгвіст А.Соломоник наводить влучне висловлювання з автобіографічної книги Гете „Поезія і правда”: „Ім’я людини не плащ, що теліпається у неї на плечах і який можна припасовувати й обсмикувати, це щільно, наче шкіра, підігнане плаття, його не можна зішкребти або порізати, не порізавши саму людину [249, с.280]”. Цікаво, що значно раніше до цієї ж цитати вже звертався Е.Кассирер, який певним чином розвинув думку Гете, підкресливши, що „для первинного міфологічного мислення ім’я є навіть більшим, ніж шкіра, воно відображає внутрішній суттєвий світ людини, воно і є саме по собі цим внутрішнім світом. Ім’я й особистість зливаються тут воєдино [113, с.54]”. Узгоджуються з таким підходом і висновки авторитетного дослідника цієї проблеми О.Ф.Лосєва, який наголошував, що „ім’я передбачає ту чи іншу особистість”, у той час, коли „про слово ми можемо говорити стосовно будь-якого предмету [149, с.127]”. Слушність цієї думки підтверджується історичним фактом: у Римському державному праві рабам заборонялось мати ім’я, оскільки вони не вважались суб’єктами правовідносин. Тобто вже у давні часи ім’я людини ідентифікувало особу, визначаючи її соціально-правовий статус.
Разом з тим, власне ім’я становить самостійну сферу з властивими їй закономірностями. З урахуванням саме цієї обставини власні імена людини й отримали спеціальний термін антропонім, котрий у широкому розумінні означає сукупність лінгвістичних груп, якими позначаються як власні імена людей (прізвище, ім’я, по батькові, прізвисько), так і назви їхніх фізичних якостей, зокрема віку, статі, зовнішніх ознак (немовля, дитина, молодик, дівчина, красуня тощо). Антропонім, тобто особисте власне ім’я людини, відрізняється від багатьох інших власних імен (онімів) характером індивідуалізації об’єкту: кожний об’єкт номінації (людина) має ім’я.
Поняття особистості, яке стає головною ознакою імені, антропоніма, ще більшою мірою конкретизував Лосєв, відзначивши, що ім’я „є особливим словом, яке передбачає живу, інтелігентну індивідуальність [145, с.188]”. Фактор індивідуальності найтіснішим чином пов’язує власне ім’я людини та літературний антропонім, оскільки вони є однаковими за формою та змістом, утім функціонують у різних середовищах. Як відзначив П.Флоренський, „у літературній царині імена суть категорії пізнання особистості, оскільки у творчій уяві вони мають силу особистісних форм [275, с.25]”.
Вивчення художнього твору під кутом зору власних імен персонажів є напрямом відносно новим у світовій науковій практиці, втім достатньо перспективним. Багатофункціональність феномену імені, котре дуже часто тлумачиться і як душа, і як певний код людини, і як екзистенційний першопоштовх, демонструє різнорівневий характер зв’язку між іменем та його носієм, вимагає залучення широкого філологічного інструментарію, зокрема деяких методів прикладного мовознавства. Адже саме мовознавство почало активно розробляти дану проблему, причому ономастика традиційно розглядалась як частина лексикології, пов’язана з етимологією та лексикографією. Підгрунтям для всебічного розвитку теорії власного імені стала надзвичайно популярна монографія відомого британського єгиптолога та філолога Алана Гардінера „Теорія власного імені” („The Theory of Proper Names: A Controversial Essay”, 1940).
У 1950 р. у Сполучених Штатах Америки започатковується видання щорічника „Onoma” Міжнародної ради ономастичних досліджень (International Council of Onomastic Sciences ICOS.) Починаючи з 32 тома (1997) „Onoma”, можна відзначити суттєве поглиблення теоретичного рівня публікацій та розширення їх наукового діапазону. Зокрема, 40-й том (2005р.) був повністю присвячений проблемам літературної ономастики [376]. Паралельно з ICOS, починаючи з 1951р., у США функціонує Американське Ономастичне товариство (Аmerican Name Society ANS), котре з 1953р. видає власний журнал „Names”, в якому висвітлюються теоретичні питання ономастики, переважно топоніміки. Протягом останніх десятиліть у рамках цього товариства також спостерігається посилення інтересу до літературознавчих аспектів ономастики [319].
У цей же період відроджується інтерес до проблем власного імені у науковому середовищі радянських мовознавців, де згодом з’являються фундаментальні роботи О.В.Суперанської [257], К.А.Левковської [132], М.Е.Рута [239]. Праці зазначених дослідників суттєво розвивають базові положення теорії власного імені, поглиблюють теоретичне розуміння слова як психолінгвістичної одиниці. З часом формуються і нові підходи, в рамках яких розглядаються вже не власні імена в умовах реального мовлення, а літературні антропоніми в системі художнього твору, причому основна увага приділяється семантичній аурі антропонімів як мовних одиниць тексту. Певною мірою можна вважати, що цей напрям був вторований ідеями В.В.Виноградова [44], який, зокрема, рекомендував при аналізі поетики власних назв, по-перше, виходити з дослідження семантичної наповненості поетонімів, створеної за рахунок трансформації реальної онімії та на її фоні, і, по-друге, враховувати композиційний” етап перетворень змістової сфери поетонімів у найрізноманітніших контекстах. Розвиток цих підходів у річищі семіотики пов’язаний з Московською семіотичною школою та працями В.В.Іванова і В.М.Топорова [263, 264]. За останні роки у рамках проекту „Ім’я: семантична аура (синхронія й діахронія)” з’явилась ціла низка цікавих розвідок, у яких здійснюється системний аналіз антропонімікону певного автора, досліджуються функції поетикону в окремому творі, розглядаються різні семантичні аспекти антропонімів (О.П.Багірова [8], І.М.Попова [220], Т.М.Ніколаева [199, 200], А.Б.Пеньковський [213], Н.В.Васильєва [38], Н.М.Запольска [102]). Вітчизняна ономастика також активно розвивається у річищі світових традицій. Вже протягом кількох десятиліть на українських теренах проходять ономастичні конференції, до участі в яких залучається все більша кількість авторитетних фахівців (Ю.О.Карпенко [110], В.М.Калінкін [107], Ковальов Г.Ф. [117]). Це свідчить про те, що потужними темпами формується національна ономастична школа. Водночас слід зазначити, що широке коло ономастичних проблем ще очікує на поглиблене вивчення. Як слушно наголошує В.М.Калінкін, автор грунтовної праці „Теоретичні основи поетичної ономастики” (2000р.), „спостереження за функціонуванням власних назв у художньому тексті, викладені в багатьох вітчизняних і зарубіжних публікаціях, давно потребують теоретичного осмислення. Брак теоретичних праць загальна вада розвитку цієї галузі ономастики у світі”. Дослідник відзначає, що хоча з часів однієї з перших спроб узагальнюючо-теоретичного висвітлення проблем, пов’язаних із вивченням власних імен у художньому творі, минуло понад двадцять років, все одно відчувається „серйозне відставання теорії від потреб аналітичних досліджень [107, с.11]”. Разом з тим, автор наполягає на пріоритеті мовознавчих підходів до проблеми. На його думку, „онімія художнього творіння завжди занурена в контекст онімного простору мови, якою твір написано. Будь-які форми розходження між загальномовною і літературною онімією завжди сприймаються тільки крізь призму смислової системи конкретної національної мови певної епохи. Яку б уяву і силу фантазії не мав автор, власні назви в його творі будуть сприйматися і розумітися читачем тільки в зв’язку з тим, якою мірою і як відображена чи перетворена ономастична система загальнолітературної” мови”. Відтак дослідник уважає, що „поетика оніма не може існувати і розвиватися без урахування досягнень сучасного мовознавства. Перевага лінгвістичних методів у дослідженні поетики оніма традиція, що склалася історично [107, с.11]”. Водночас, визнається той факт, що без залучення „літературознавчої поетики, без освоєння її досвіду вивчення художніх творів поетика оніма як наукова дисципліна буде розвиватися однобічно й обмежено [107, с.11]”.
Цілком очевидно, що за такої методологічної моделі, попри визнання важливості „літературознавчої поетики”, пріоритет все одно належить мовознавчій ономастиці, а літературній ономастиці відводиться роль „вторинної дисципліни”, оскільки вважається, що „загальномовна система надає письменнику зразок своєї моделі і норми у відповідності з місцем, часом і соціальним середовищем зображення [107, с.11]”. Відтак, позиція мовознавця, котрий залучає літературознавчі прийоми і засоби, є цілком обгрунтованою. Разом з тим, на наш погляд, не менш обгрунтованими видаються й позиції тих дослідників, котрі застосовують до вирішення цієї проблеми випробувані мовознавчі підходи, але залишаються в рамках літературознавства, теорії літератури та літературної критики. Спроби перетворити літературну антропоніміку з „вторинної” дисципліни” на самодостатній науковий напрям спостерігаються останнім часом у вітчизняному літературознавсті. Таку тенденцію засвідчує суттєве зростання ролі літературознавчих аспектів антропоніміки як у тематиці спеціальних ономастичних конференцій, так і у більш широкому науковому дискурсі (О.Г.Астаф’єв [6], Т.М.Потніцева [226], Т.Литвиненко [138], А.О.Нєвструєва [198]).
Необхідність такої переорієнтації зумовлена тим, що деякі проблеми вимагають у першу чергу літературознавчих підходів. Сюди можна віднести онтологічні та епістемологічні аспекти літературного антропоніма; принципи його функціонування у тексті; семантичну, психологічну та структуротворчу специфіку такого функціонування. Окрім того, на нашу думку, літературознавчої уваги заслуговують і такі явища, як прецедентне ім’я та мовна гра, котрі стають дієвими засобами інтертекстуальності, розкривають приховані властивості поетонімів. Вирішення вищезазначених та багатьох інших проблем можливе лише за умови включення методології ономастичного дослідження та інструментарію літературної ономастики у рамки комплексного літературознавчого підходу. Такий підхід має поєднувати пізнавальний потенціал філософії, психології, культурології, семіотики, герменевтики тощо.
У рамках повноцінного літературознавчого пошуку літературний твір ніколи не перетворюється на суто аналітичний матеріал дослідження”, а завжди залишається завершеним і, у той же час, відкритим художнім світом, котрий генерує спільне авторсько-читацьке відчуття цілісності. Для літературознавця сам літературний антропонім” ніколи остаточно не стає історико-лінгвістичною абстракцією, вибудованою у просторі тексту виключно за законами логіки мовної комунікації. Літературний антропонім це не просто ім’я літературного героя, а й сама жива людина, котра існує у часопросторі”, створеному уявою талановитого митця. Цей художній часопростір” живе власним життям, диктує власні закони тлумачення, визначає особливості як читацького сприйняття, так і самого літературознавчого аналізу.
Представлене міждисциплінарне дослідження cфокусоване на питаннях концептуалізму та плюралістичної інтерпретації, тісно пов’язане з поняттям концепту як новим поглядом на слово в міждисциплінарному дослідженні. У нашому конкретному випадку концептуалізація розуміється як процес формулювання змісту та структури проблеми імені у вигляді завершеного динамічного концепту. Але водночас під концептуалізацією в її більш широкому літературознавчому тлумаченні розуміється механізм переходу від концепту-антропоніма до загальної концепції художнього твору як системи понять і способів тлумачення. Поняття концепту має багату біографію. Воно змушує пригадати і полеміку середньовічних схоластів, і складність барокової поезії ХVІІ ст., і новітні теорії у сфері живопису та поезії. Концепт у його сучасному значенні застосовується там, де виникає інтерес до слова у найширшому лінгво-культурному контексті, що утворюється в результаті міждисциплінарної взаємодії гуманітарних наук. Поняття концепту синтетичне, інтеграційне і творче. Воно об’єднує статичні і динамічні моменти, одночасно містить у собі загальну ідею” певного ряду явищ в розумінні якоїсь конкретної доби та „етимологічні моменти”, які прояснюють загальну ідею започаткування” у множині конкретних одиничних явищ. Таким чином, концепт є одночасно індивідуальним уявленням і загальністю. Складові концепту уявлення, поняття та ідею досить чітко розмежував П.Юркевич. „В уявленні пише філософ, - ми ще не виходимо за психічні межі до царини досвіду; у понятті ми ще рухаємося строго й визначено у царині досвіду; в ідеї ми виходимо за межі досвіду. Якщо уявлення говорить, що таке річ стосовно нас, або говорить про річ як про наш власний психічний стан, якщо поняття визначає річ згідно з її дійсністю, наявною натурою, то ідея показує, що таке річ стосовно безумовної основи явищ [314, с.6-7]”. Подібне розуміння концепту зближує його з художнім образом, який включає як узагальнюючі, так і конкретно-чуттєві моменти. Змістовне коливання між понятійним та чуттєвим робить концепт гнучкою, універсальною структурою, здатною реалізовуватися у дискурсах різного типу. Саме тому цілком виправданим видається тлумачення літературного антропоніма як концепту, оскільки і те, й інше можна розглядати як одиницю, включену у різні ряди культури. Такий підхід створює можливість виходу на різні змістовно асоціативні моменти історичні, етнопсихологічні, цивілізаційні які не належать художньому твору, а співіснують з ним, є дотичними до нього. Концепт виявляється таким інструментом, котрий дозволяє поєднати художній світ твору і світ реального буття в єдине ціле. Запроваджуючи концепт літературного антропоніма як одиницю аналізу, літературознавство отримує можливість включити образну тканину в загальнонаціональну (у даному випадку американську) асоціативно-вербальну мережу. Усталені значення твору і оніма переростають при цьому у рухливий, відкритий цілісний і неоднозначний смисл.
У даному дисертаційному дослідженні літературні антропоніми розглядаються як цілісні знакові системи, як своєрідні коди, придатні для комплексного осягнення текстуального та позатекстуального вимірів літературного твору. Антропонімічна парадигма відкриває можливість нового розуміння самого твору як унікального феномену культурно-цивілізаційної комунікації, як художньої єдності онтологічного та гносеологічного змістів. Роботи Ю.М.Лотмана [168-179] заклали підгрунтя для вирішення багатьох теоретичних питань літературної антропоніміки. У цьому ж ряду можна назвати імена таких науковців як Ю.С.Степанов [252-254], Б.А.Успенський [175], А.Соломоник [249], А.Пріето [230], К.Леві-Строс [131], Р.Якобсон [315] та ін.
Будь-яке ім’я завжди несе певну інформацію і тому інтегрується у семіотичну систему. Хоча загальна семіотична теорія єдиного інформаційного простору ще навіть не почала створюватися, тим не менш можна з упевненістю констатувати, що в її рамках власному імені буде відведена надзвичайно важлива роль. Особливий сегмент семіотичної системи утворюють літературні антропоніми, які також можуть розглядатися під кутом зору семіотичного аналізу, котрий включає три основні напрями: синтактику, семантику й прагматику. Синтактика розглядає характер зв’язків у самому тексті. Семантика співвіднесення елементів та зовнішнього світу, визначення світу, його категоризацію, статичну „картину світу”. Прагматика займається розглядом стосунків між текстом та автором, текстом та читачем. З урахуванням усіх цих підходів літературні антропоніми включаються не лише у синтаксичну структуру твору, а й через „персонажі” утворюють семантичну ціннісну структуру, яка має зв’язки з реальним світом. Вони вписуються також і в прагматичне коло питань, оскільки, з одного боку, висвітлюють ставлення автора до дійсності й до того, що і як він зображує, а з другого боку, серйозно впливають на читацьку рецепцію. Це відбувається тому, що літературний антропонім не лише реферує до індивідуального. Характер його зв’язків як у тексті, так і поза його межами, дозволяє побачити типове й загальне, і, тим самим, виявити картину глибинного устрою світу.
Оскільки ми займаємося антропонімом, який є іменем, словом, котре одночасно набуває узагальнюючого й індивідуалізуючого характеру і є джерелом концептуалізації системи, то цілком логічно вивчати його з використанням герменевтичних методів. З усього різноманіття герменевтичного інструментарію найбільше використання знаходять ті підходи, котрі стосуються дослідження процесу взаємодії тексту і слова. Семіотичний підхід розширює горизонти інтерпретації, тобто збільшує можливості використання герменевтичного методу, що дозволяє здійснити адекватний аналіз літературних антропонімів, взятих в усій сукупності характеристик та взаємовпливів. Цей метод частково спирається на позитивістську методологію, оскільки апелює до загальних законів розвитку літературного процесу, є варіантом пошуку таких законів, спробою їх формалізації. Водночас він дотичний до неопозитивістського аналізу мовної парадигми. У такому контексті антропонім як носій ідеї твору виконує роль містка між загальним мовним середовищем, буттєвою реальністю та конкретною текстовою реальністю художнього твору. Оскільки антропонім пов’язаний із постаттю автора, з авторською інтенцією, то неабиякої ваги набувають психологічні та соціологічні характеристики твору, котрий „виступає документом біографії автора і часу”, реконструює „причини і джерела своєї появ

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дозволило виявити онтологічні, гносеологічні, аксеологічні, телеологічні, системотворчі характеристики концепту літературного антропоніма.
Аналіз онтологічних та епістемологічних аспектів власного імені від прадавніх часів до сьогодення довів, що вже в архаїчних культурах існувала достатньо детально і послідовно розроблена складна система знань про ім’я. У найдавніших ритуалах і культах ім'я поєднувало світ реальний, матеріальний та уявний, позамежовий. Воно розглядалось як внутрішня субстанція, тісно пов’язана з носієм та здатна впливати не лише на його життя та долю, а й перетворюватися на перепустку у потойбічний світ, що засвідчувало невмирущість як імені так і носія. Власне ім’я ставало символом певних надій, сподівань, бажань і вірувань, запорукою їхнього втілення якщо не у реальному житті, то принаймні після нього. Введення імен у простір міфу створювало можливості для набуття ними нових значень, змістів. Цей процес був настільки продуктивним, що самі імена перетворювались на міф, на його згорнуту формулу, яка містила всю структуру.
Майже весь езотеричний досвід був підсумований у рамках біблійної парадигми. Біблійні імена не лише успадкували весь спектр можливих характеристик, а й додали ще один важливий момент акт інтерпретації, який передбачав синтез і аналіз, грунтовні етимологічні дослідження, а також припущення та можливість тлумачення на основі різноманітного інструментарію біблійної екзегези. Методологічній рефлексії біблійної онтології імені іманентно притаманні традиційні модуси презентації позначеного: буквальний (безпосередній, дослівний, граматичний, історичний); речевий (опосередкований, прообразовий, духовний, містичний або алегоричний); достосовний (життєво-повчальний, побудований на аналогії); виснуваний (вибудований за законами логічної послідовності). Усі типи модусів позначеного можуть застосовуватися до тлумачення власних імен. Всебічна інтерпретація імені Божого обгрунтовувала поняття Абсолютного імені як правильного й істиного. Таким чином, в контексті іудео-християнської традиції фрагментарність міфологічної свідомості була подолана за рахунок досягнення нової цілісності й самодостатності. Саме тут остаточно сформувався онтологічний смисл та діалектико-пізнавальний потенціал імені.
В інтелектуальному полі класичної філософії постійна увага приділялась процесу номінації, і власне ім’я, таким чином, в якості філософеми долучалось до вирішення проблеми співвідношення „матеріального” та „ідеального”. Відтак воно перетворювалось на універсальну структуру світорозуміння та підтверджувало принцип єдності мислення і буття. Уособлюючи таку єдність, антропонім зберігав внутрішній аксеологічний потенціал і охоплював його основні аспекти: значення, вибір, належність, обов’язковість, оцінка, ставлення тощо. Філософські дослідження не дали відповідь на головне питання номінації, втім суттєво прояснили ці важливі моменти для подальшого вивчення феномену власного імені.
Наскрізний онтологічний та гносеологічний аналіз різних підходів езотеричних, міфологічних, біблійних, філософських, мовознавчих і суто літературознавчих свідчить про те, що ім’я людини є таким же повноправним об’єктом художнього осмислення, як і сама людина. Воно набуває самодостатності суб’єкта. Діалектичний зв’язок між іменем та його носієм демонструє поліваріантність своїх виявів. Потужний потенціал такого зв’язку все більш відчутно впливає на літературний процес. Філософський та мовознавчий дискурс проблеми номінації дозволяє по-новому оцінити літературний антропонім як складний культурно-цивілізаційний феномен, як унікальний засіб, котрий єднає різні епохи у площині загальнолюдських проблем, дозволяє більш детально розглянути їх, побачити в історико-культурній перспективі, зрозуміти їх більш глибоко.
Розуміння гносеологічної специфіки власного імені в контексті двох стратегій номінації має важливе значення для інтерпретації художнього твору. Йдеться не просто про класифікацію можливих підходів автора до вибору імен літературних героїв або про можливість ідейно-філософського узагальнення на основі антропонімічного аналізу. Актуалізується „природність” літературного антропоніма, що зумовлюється онтологічною єдністю імені і персонажа, адже письменник стає одночасно творцем імені, образу героя та його долі у просторі художнього твору. Ім’я і літературний герой мають однакову буттєву сутність, вони однаково належать до буттєвої фактури тексту. Тобто, можна говорити про єдину природу і, відповідно, „природність” імені. З одного боку, „природність” імені існує у творі апріорно і на момент рецепції присутня як факт. Але з другого, іманентність інтерпретації потребує апостеріорної верифікації, в результаті якої актуалізується весь твір його ідейно-філософський зміст, естетичне наповнення, стильові домінанти, психологічна концептуальність і присутність авторського „Я”, комплекс історико-культурних чинників доби створення і доби рефлексії, особливості діалогу епох, що відбувається за посередництва художнього твору. Тим самим створюються передумови для визначення комунікативної моделі, і більше того типу культури, у рамках якої функціонує той чи інший твір (на момент написання або момент рецепції). Тобто проблему літературного імені можна перевести з площини індивідуального авторського вибору у площину культурної тенденції.
Літературна антропонімічна модель, котра поєднує семантичне поле імені та систематику функціональних рівнів, дозволяє максимально охопити це комунікативне багатоманіття. Семантичне поле імені утворює горизонтальний зріз у розмаїтті його кодів. Кожний код породжує асоціативний ряд, який презентує буттєвий потенціал імені та імплікує систему понять, що експлікується в контексті інших понять, з іншим синтагматичним характером зв’язків. Система таких зв’язків розгортається в процесі ієрархізації функціональних рівнів. Відбувається реалізація („оприроднення”) антропоніма у різних контекстах, на різних рівнях функціонування, і це відкриває нові інтерпретаційні можливості. Факт використання двох або більше кодів та їх паралельне функціонування одночасно на двох або більше рівнях є переконливим аргументом на користь визнання „природного” характеру літературного антропоніма. Поєднання потенціалу семантичного поля (горизонтальний зріз) і таксономії рівнів функціонування (вертикальний зріз) дозволяють:
- дослідити літературні імена цілісно та діалектично від положення „компонент поетики художнього твору” до положення „компонент культурно-історичної доби”;
- зорієнтуватися в антропонімічній специфіці будь-якого художнього твору, пізнавальних можливостях його антропонімікону. (Саме тому аналіз рівнів функціонування літературних антропонімів може бути застосованим, приміром, до вивчення творів постмодерних авторів.)
Художня концепція, побудована на основі „природного” антропоніма (завдяки кодовому розмаїттю його семантичного поля), „забезпечує інтенсивне входження в духовний контекст іншої культурно-історичної доби”. Тому вона включається у більш широку семіотичну парадигму, що демонструє онтологічну єдність художнього тексту, соціально-історичного середовища та глибинних принципів організації людського мислення.
Антропонімічна модель у процесі її аналітичного застосування реалізує сукупність внутрішніх і зовнішніх смислів антропоніма, що відповідає його конструктивній художній функції. У даній моделі літературний антропонім, сам будучи концептом, перетворюється на модулятор нових концептів, ініціює концептуально-комунікативну взаємодію. Як апріорний авторський концепт літературний антропонім генерує процес концептуалізації, процес „природного”, логічного та інтуїтивно-психологічного саморозвитку художнього тексту до масштабів цілісного і завершеного художнього твору. У когнітивному просторі конкретного літературного антропоніма спостерігається ідентифікація, уточнення та розвиток смислів інших ключових концептів твору. Це відбувається в результаті синтезу авторської та читацької логіки у концептуалізованому просторі логіки образу. Суб’єктивне формування концептів набуває помітних рис об’єктивності, „онтологізується”.
Літературна антропонімічна модель не декларує домінування логічного, а засвідчує його діалектичну взаємодію з інтуїтивним, доводить важливість уважного читання” художнього твору. За умови адекватної інтерпретації не відбувається руйнації твору, а, навпаки, відкриваються додаткові можливості для усвідомлення авторського задуму та культурно-історичного середовища як органічної єдності.
У контексті „органічної єдності” розглядається проблема функціонування літературного антропоніма у творах американських романтиків. Романтизм тісно пов’язував розуміння індивідуальності з категоріями загального та універсального. Такий підхід сприяв формуванню нового погляду на слово, котре вже концентрувало в собі роботу думки, поставало у всій повноті своєї значущості, створювало передумови для тлумачення власного імені як вмотивованого, обгрунтованого та напередвизначеного не лише авторським задумом, зреалізованим усім перебігом подій, а й містичною пов’язаністю земного й духовного, матеріального і божественного. Творам романтиків притаманне нове ставлення до „тексту”, нова свобода асоціативного сприйняття, самостійне переосмислення канонів. Це і сприяло поглибленню традиції мовної гри в контексті самопізнання за рахунок суттєвого розширення асоціативних рядів. Саме тому можна стверджувати, що романтизм як специфічний спосіб світосприйняття відкрив нові обрії цілісного художнього осягнення „слова імені дійсності”. Герменевтична перспектива переосмислення традиційних підходів, притаманна романтизмові, співпадала з класичними поглядами на ім’я як об’єкт інтерпретації. Тобто у парадигмі романтичної інтерпретації ім’я можна розглядати як ототожнення метафізичного образу субстанції з чуттєвим образом безпосередньо даної природи. Отже, можна говорити про органічну відповідність певних творчих методів цієї школи засадничим принципам філософського дискурсу імені.
Реальні характери не були предметом безпосереднього інтересу романтиків, котрі прагнули осягнути єдність одиничного і загального. Саме тому контури їх літературних образів є рухливими. Водночас така рухливість контурів обмежується рамками імені. Ріп ван Вінкль, попри всі додаткові тлумачення, залишається у стані летаргічного сну; Натті до останнього свого подиху закоханий у природу; Молодий Гудмен Браун як пересічний представник християнського людства, намагається вірити в Бога, підозрюючи, що реальністю є лише людська гріховність; ефемерні творіння Е.По, навіть при певній множинності їх можливих інтерпретацій, є штучними, хоча й естетичними побудовами; і навіть Ахав Мелвілла при всій його бунтарській широті вписується у рамки прецедентності, хоча значною мірою і розширює їх. Тобто, з одного боку, романтики і не прагнули передати всю складність реального характеру, який сам по собі утворює сюжет. Іхні герої, якщо й були „життєподібними”, втім завжди залишалися меньшими за реальну людину. Але з другого вони намагались відбити ідею, загальну тенденцію, закономірність, і це було для них головним. Тож у підсумку їхні герої, як правило, виявлялися більшими за людину. Виконати завдання такої ідейно-художньої орієнтації допомагали вдало обрані імена.
У творах романтиків спостерігається повна адекватність імен персонажам навіть у тих випадках, коли ім’я літературного героя ніби вибивається з сюжету, перетворюється на „мальапропізм” та створює опозицію між тим, про що йдеться, і тим, що імплікується. Це стосується певних антропонімів, наданих В.Ірвінгом, Дж.Ф.Купером, Н.Готорном, Г.Мелвіллом. Факт надання таких імен свідчить про те, що автор починає мовну гру з читачем, пропонує йому побачити ім’я як неадекватну маску, котра здатна створювати гумористичну ситуацію. Водночас в цьому криється пізнавальний аспект вміння розпізнавати заяву явища від самого явища. Тобто імена перетворюються на засіб, на інструмент пізнання героя, явища або дійсності. Вони активізують простір безперервного діалогу, додають епічним і ліричним оповідям сутнісних рис драми.
Першим на теренах американської літератури потенціал літературного антропоніма відчув Вашингтон Ірвінг і почав формувати антропонімічну стратегію в іронічно-ігровій площині. Найвищого рівня його майстерність сягає у новелі „Ріп ван Вінкль”, в якій ім’я головного персонажа сприяє введенню двох моделей репрезентації усної та візуальної, що діють у рамках подвоєнного наративного простору та одночасно акцентують увагу як на розбіжностях між двома світами так і на їх спільних рисах. Разом з тим реалізація багатозначності антропоніма створює специфічний ігровий простір онто-психо-топос, який можна розглядати як пізнавальну модель у рамках онтологічного і суто психологічного досвіду, і в контексті якої сам антропонім перетворюється на топос, чиє наповнення відбувається у процесі художньої оповіді. Відтак, іменна формула „Ріп ван Вінкль” одночасно окреслює шляхи тлумачення й розуміння твору і сама перетворюється на художньо-логічну модель, перебуває у стані динамічної вірогідності. Таким чином ігровий код, втілений в імені, дозволяє нетривіально осягнути присутній культурно-історичний матеріал та допомагає виявити інваріантні можливості його художнього та філософського тлумачення.
Номінативна стратегія Дж.Ф.Купера у пенталогії про Шкіряну Панчоху також спочатку розвивається у річищі мовної гри, притаманної В.Ірвінгу. Водночас ігрова парадигма Купера не сягає такого рівня універсалізації, як це, приміром, має місце у новелі „Ріп ван Вінкль”. Більшість куперівських літературних антропонімів має характер локального фукціонування, і це хоча й дозволяє акцентувати певні стильові та ідейно-художні аспекти його романів, втім радикально не позначається на загальному розвиткові сюжету. Більш продуктивним виявився для Купера метод використання прецедентних біблійних імен, що дозволило письменнику осмислити біблійні міфи у новому середовищі та замислитися над його недоліками, показати відсутність цивілізаційного діалогу. Відтак залучення біблійних імен допомогло авторові чітко окреслити проблему діалогу цивілізацій, нагальність якого стала суспільно визнаною набагато пізніше. Культурно-комунікативний вимір сучасного процесу цивілізаційної взаємодії знайшов своє втілення у широко розповсюдженому нині поняттті мультикультуралізму.
Готорнівський номінативний експеримент не виходить, на перший погляд, за рамки алегорії, втім більш уважне прочитання новели „Молодий Гудмен Браун” дозволяє розгледіти й суттєві відмінності. Середньовічна алегорія була спрямована на однозначність і прозорість та зазвичай використовувалась з метою роз’яснення поставлених питань. Імена готорнівських персонажів скоріше затемнюють традиційні ясності, створюють відкриту модель комунікації, побудовану за принципом мисленнєвого діалогу. Ці літературні антропоніми перетворюються на символи, метафори, формують потужне семантичне поле для розгортання нового міфу. Іменна формула стає одним із стрижнів художнього методу письменника, яка полягає у тому, щоб надати феноменологічним аспектам більш виразного філософського й морально-етичного змісту.
На тлі номінативних експериментів В.Ірвінга, Дж.Ф.Купера та Н.Готорна стратегія Е.А.По видається цілком унікальною. Автор поетичних і прозових творів використовує звуки вигаданих імен як знаки нотного стану і таким чином продовжує давню традицію, яка включає античну музичну естетику і, зокрема, вчення піфагорійців про гармонію сфер та Геракліта про гармонію. Сюди ж можна віднести і платонівську ідею тотожності літер смислу слів, і ідеї еліністичних риторів щодо адекватності імен звуковому відображенню. Знання законів музичної гармонії та ритму допомогло авторові створити довершені літературні імена, які перетворились на музичні ідеї його творів. З одного боку, музикальність імені нерозривно пов’язана з категорією естетичного, а з другого розкриває езотеричний характер імені, розширює його міфологічний та філософський контексти. Розуміння автором імені як субстанціальної категорії вказує на одне з найглибших протиріч творчого методу митця одночасну налаштованість на експеримент та схильність до використання незмінних естетичних категорій у якості субстанціальних понять. Музична стилістика імен невіддільно поєднана з поняттям прецедентності, що дозволяє Е.А.По різнобічно обігрувати одні й ті самі теми у різних тональностях та ідейних варіаціях. Водночас прецедентність створює опозицію міфопоетичних та біблійних кодів. Розкриття цього механізму дозволяє глибше зрозуміти авторську філософську концепцію буття.
На новому рівні операційної свободи використовуються антропоніми у романі Г.Мелвілла „Мобі Дік”. Вони функціонують як специфічні коди у рамках ієрархізованої моделі та адекватно передають усю повноту художніх образів. Чим важливішою є роль персонажа у творі, тим складнішою є структура і семантика його імені. Введення прецедентних імен у живий потік емпірики масштабного художнього твору збагачує палітру значень і суттєво розширює історико-логічний потенціал художнього змісту. Ці імена провокують інтертекстуальну гру і виконують роль варіативного лінгвістичного засобу, сприяють лінгвістичній трансформації відомого образу у новий, але побудований за принципом першоджерельної семантичної моделі.
Узагальнюючи досвід американських романтиків у площині використання літературних антропонімів, можна відзначити, що „природність” власного імені була логічним виявом романтичної естетики, націленої на відбиття „нескінченного” в „остаточному”, на злиття і повну тотожність чуттєвого та надчуттєвого.
Діалектичне тлумачення єдності імені та його носія у контексті нескінченного становлення художнього тексту та безперервного конфлікту індивідуальних інтерпретацій потребує органічної єдності літературознавства теорії літератури, історії літератури та літературної критики. Застосування логічного та інтуїтивного інструментарію в рамках органічної системності якраз і уможливлює найбільш повне осмислення художнього тексту крізь призму такого унікального феномена як літературний антропонім.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Августин Святий. Сповідь / Августин Аврелій (Святий) ; [пер. з лат. Ю. Мушака]. К. : Основи, 1996. 319 с.
2. Александров В. Другость: герменевтические указатели и границы интерпретации [Електронний ресурс] / Владимир Александров ; [пер. с англ. Н. Анастасьева] // Вопросы литературы 2002 - № 6. Режим доступу до матеріалу : http://magazines.russ.ru/voplit/2002/6/alek.html.
3. Аристотель. Метафизика / Аристотель // Аристотель. Сочинения: в 4 т. / [ред., предисл. В. Ф. Асмуса]. М. : Мысль, 1976. Т. 1. С. 65-448. (АН СССР, Ин-т философии, «Философское наследие»).
4. Аристотель. Об истолковании / Аристотель // Аристотель. Сочинения: в 4 т. / [ред., предисл. З. Н. Микеладзе ; прим. И. С. Нарского, Н. И. Стяжкина]. М. : Мысль, 1978. Т. 2 . С. 93-531. (АН СССР, Ин-т философии, «Философское наследие»).
5. Аристотель. Поэтика / Аристотель // Аристотель. Сочинения: в 4 т. / [пер. с древнегр. и прим. М. Л. Гаспарова ; общ. ред. А. И. Доватура]. М. : Мысль, 1983. Т. 4. С. 645-680. (АН СССР, Ин-т философии, «Философское наследие»).
6. Астаф’єв О. Г. Символіка імен у поемі Леоніда Полтави „Енеїда модерна” / Олександр Григорович Астаф’єв // Біблія і культура: зб. наук. ст. / [ред. А. Є. Нямцу]. Чернівці : Рута, 2005. Вип. 7. С. 196-204.
7. Аствацатуров А. Г. Комментарии / А. Г. Аствацатуров. // Жирмунский В. М. Немецкий романтизм и современная мистика /[предисл. и коммент. А. Г. Аствацатурова]. СПб. : Axioma, 1996. С. 208-228.
8. Багирова Е. П. Эволюция антропонимикона в текстах разных редакций романа М. А. Булгакова «Мастер и Маргарита» : автореф. дис. канд. филол. наук : спец. 10.02.01 «Русский язык» / Елена Петровна Багирова. Тюмень: Изд-во ТГУ, 2004. 23 с.
9. Барт Р. S/Z / Ролан Барт ; [пер. с фр. Г. К. Косикова, В. П. Мурат ; общ. ред. и закл. ст. Г. К. Косикова]. М. : РИК „Культура” ; Изд-во фонда Нево”Ad Marginem”, 1994. 303 с. («Философия по краям». Международная коллекция современной мысли. Литература. Искусство. Политика.).
10. Барт Р. Текстуальний аналіз Вальдемара” Е. По / Ролан Барт ; [пер. Х. Сохоцької, М. Зубрицької] // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / [підгот. текст., прим., упоряд. і заг. ред. М. Зубрицької за співпр. Л. Онишкевич та І. Фізера]. [2-е вид., доп.]. Л. : Літопис, 2002. С. 497-522. (Центр гум. досл. Львівського нац. ун-ту ім. Івана Франка. «Слово. Знак. Дискурс»).
11. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика / Ролан Барт ; [пер. с фр. ; сост. общ. ред. и вст. ст. Г. К. Косикова ; ред. В. Д. Мазо]. [2-е изд.]. М. : Прогресс, 1989. 616 с.
12. Барт Р. Воображение знака / Ролан Барт // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика / [пер. с фр. ; сост. общ. ред. и вст. ст. Г. К. Косикова ; ред. В. Д. Мазо]. [2-е изд.]. М. : Прогресс, 1989. С. 246-252.
13. Барт Р. Литература сегодня / Ролан Барт // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика / [пер. с фр. ; сост. общ. ред. и вст. ст. Г. К. Косикова ; ред. В. Д. Мазо]. [2-е изд.]. М. : Прогресс, 1989. С. 233-245.
14. Барт Р. Нулевая степень письма / Ролан Барт // Семиотика : антология / [сост., общая редакция, комментарии Ю. С. Степанов]. [2-е изд., испр. и доп.]. М. : Академический Проект ; Екатеринбург: Деловая книга, 2001. С. 327- 370.
15. Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет / Михаил Михайлович Бахтин. М. : Худож. лит., 1975. 502 с.
16. Бахтин М. М. Слово в романе / Михаил Михайлович Бахтин // Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. М . : Худож. лит., 1975. С. 72-233.
17. Бахтин М. М. Эпос и роман / Михаил Михайлович Бахтин // Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. М. : Худож. лит., 1975. С. 447-483.
18. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества: сб. избр. тр. / Михаил Михайлович Бахтин ; [прим. С. С. Аверинцева, С. Г. Бочарова]. М. : Искусство, 1979. 423 с. (Из истории сов. эстетики и теории искусства).
19. Бахтин М. М. Роман воспитания и его значение в истории реализма / Михаил Михайлович Бахтин // Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества: сб. избр. тр. / [прим. С. С. Аверинцева, С. Г. Бочарова]. М. : Искусство, 1979. С. 188-236. (Из истории сов. эстетики и теории искусства).
20. Бахтин М. М. Из книги проблемы творчества Достоевского / Михаил Михайлович Бахтин // Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества: сб. избр. тр. / [прим. С. С. Аверинцева, С. Г. Бочарова]. М. : Искусство, 1979. С. 181-187. (Из истории сов. эстетики и теории искусства).
21. Бахтин М. М. К методологии гуманитарных наук / Михаил Михайлович Бахтин // Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества: сб. избр. тр. / [прим. С. С. Аверинцева, С. Г. Бочарова]. М. : Искусство, 1979. С. 361-373. (Из истории сов. эстетики и теории искусства).
22. Бахтин М. М. Проблема текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках / Михаил Михайлович Бахтин // Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества: сб. избр. тр. / [прим. С. С. Аверинцева, С. Г. Бочарова]. М. : Искусство, 1979. С. 281-307. (Из истории сов. эстетики и теории искусства).
23. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса / Михаил Михайлович Бахтин ; [ред. Л. Птушкина]. [2-е изд.]. М. : Худож. лит., 1990. 543 с.
24. Беляев В. В. К вопросу о латентной семантике антропонимов в художественной прозе Ф. М. Достоевского и Итало Звево / Владимир Беляев // Античный мир и археология (АМА): межвуз. сб. науч. тр. Саратов : СГУ, 1986. Вып. 6. С. 135-145.
25. Беме Я. Аврора, или Утренняя звезда в восхождении / Якоб Беме ; [на осн. репр. изд. М. : Мусагет : тип. тов-ва А. А. Левинсон, 1914 г. ; пер. с нем. А. Петровского ; послесл. В. Бакусева]. М. : Политиздат, 1990. XIV, (2), 413, (3) с.
26. Берк П. Нова історія: її минуле й майбутнє / Пітер Берк // Нові перспективи історіописання / [П. Берк, Р. Дарнтон, А. Гаскелл та ін.] ; [пер. з англ. Т. Портнової, А. Портнова ; заг. ред. П. Берка]. К. : Ніка-Центр, 2004. С. 8-36. (Серія Зміна парадигми”. Вип. 5).
27. Берковский Н. Я. Комментарии. Людвиг Тик / Наум Берковский // Немецкая романтическая повесть: в 2-х т. / [пер. под ред. М. А. Петровского ; вступ. ст. и коммент. Н. Берковского]. М.-Ленингр. : Academia, 1935. Т. 1 / [Шлегель, Новалис, Ваккенродер, Тик]. С. 452-465.
28. Берковский Н. Я. Немецкий романтизм / Наум Берковский // Немецкая романтическая повесть: в 2-х т. / [пер. под ред. М. А. Петровского ; вступ. ст. и коммент. Н. Берковского]. М.-Ленингр. : Academia, 1935. Т. 1 : [Шлегель, Новалис, Ваккенродер, Тик]. С. ХХІІІ ХLVII .
29. Бернштейн И. Английские имена в русских переводах [Електронний ресурс] / Инна Бернштейн // Иностранная литература. М., 1998. № 4. Режим доступу до матеріалу : http://magazines.russ.ru/inostran/1998/4/bernsht.html.
30. Бєлєхова Л. І. Образний простір американської поезії: лінгво-когнітивний аспект: дис. д-ра філол. наук : спец. 10.02.04 «Германські мови» / Лариса Іванівна Бєлєхова. К., 2002. 476 с.
31. Библия: Тематическая Библия с комментариями. Минск : Библейская лига, 1996. 1776 с.
32. Бирюков Б. В. О взглядах Г. Фреге на роль знаков и исчисления в познании / Борис Владимирович Бирюков // Логическая структура научного знания: сб. науч. ст. / [Ин-т философии АН СССР ; отв. ред. П. В. Таванец]. М. : Наука, 1965. С. 91-108.
33. Бодрийяр Ж. Пароли. От фрагмента к фрагменту / Жан Бодрияр ; [пер. с фр. Н. Суслова]. Екатеринбург : У-Фактория”, 2006. 200 с. (Серия Академический бестселлер”).
34. Брант С. Корабль дураков / Себастьян Брант ; [пер. с нем. Л. Пеньковского] // Библиотека всемирной литературы. М. : Худож. лит., 1971. Т. 23. С. 25-118. (Серия первая : Литература Древнего Востока, Античного мира, Средних веков, Возрождения, XVII и XVIII веков).
35. Бубер М. Перспектива / Мартін Бубер // Першоджерела комунікативної філософії: антологія / [упоряд. Л. А. Ситниченко]. К. : Либідь, 1996. С. 149-175. (Трансформація гуманітарної освіти в Україні).
36. Булгаков С. Н. Философия имени: сб. тр. / Сергей Николаевич Булгаков. СПб. : Наука, 1998. 448 с. (Серия Слово о сущем”).
37. Бычков В. В. Византийская эстетика: Теоретические проблем. Монография / Виктор Васильевич Бычков. М. : Искусство, 1977. 198, [1] с.
38. Васильева Н. В. Поэтика безымянности (по мотивам Милана Кундеры) / Н. В. Васильева // Имя: Семантическая аура / [Ин-т славяноведения РАН ; отв. ред. Т. М. Николаева] М. : Языки славянских культур, 2007. С. 271-288. (ИМЕНОСЛОВ/ИМЯ: Филология имени собственного).
39. Ващенко В. Медитації навколо можливостей дослідження онто-психо-топосу в українській історіографії: випадок з М. Грушевським / Володимир Ващенко // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. К. : Ін-т історії НАН України, 2005. Вип. 1. С. 280-298.
40. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма / Макс Вебер ; [пер. с нем.]. Ивано-Франковск : Ист-Вью, 2002. 352 с.
41. Веселовский А. Мерлин и Соломон: Избранные работы / Александр Николаевич Веселовский ; [ сост., подгот. текста и коммент. К. Королева ; отв. ред. М. Яновская]. М. : ЭКСМО-Пресс ; СПб. : Terra Fantastica, 2001. 864 с. (Серия «Антология мысли»).
42. Веселовский А. Н. Историческая поэтика / Александр Николаевич Веселовский ; [сост. и коммент. В. В. Мочалова] М. : Высшая школа, 1989. 406 с. (Серия „Класика литературной науки”).
43. Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций / Джамбатиста Вико ; [пер. с ит. А. А. Губера]. М.-К. : REFL-book/ИСА, 1994. 618 с. (Серия «Собрание Латинского Клуба»).
44. Виноградов В. В. Поэтика русской литературы / Виктор Владимирович Виноградов ; [АН СССР, Отд-е литературы и языка] М. : Наука, 1976. 511 с.
45. Висоцька Н. О. Дискусійні питання мультикультуралізму в американському соціумі / Наталія Олександрівна Висоцьк