НАРАТИВНІ СТРАТЕГІЇ МАЛОЇ ПРОЗИ (НА МАТЕРІАЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ)

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ М. П. ДРАГОМАНОВА

На правах рукопису

МАЦЕВКО-БЕКЕРСЬКА ЛІДІЯ ВАСИЛІВНА

УДК 821.161.2-32.09²19/20²

НАРАТИВНІ СТРАТЕГІЇ МАЛОЇ ПРОЗИ
(НА МАТЕРІАЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
КІНЦЯ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ)

10.01.06 теорія літератури
10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

НАУКОВИЙ КОНСУЛЬТАНТ:
Погребенник Володимир Федорович,
доктор філологічних наук, професор

КИЇВ 2009

ЗМІСТ

ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. КОНТЕКСТ НАРАЦІЇ: ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОЇ МЕТОДОЛОГІЇ ..... 21
1.1. Інтенційність: автор як основа цілісності твору . 23
1.1.1. Автор центр твору 26
1.1.2. Автор функція в дискурсі літературної комунікації 36
1.1.3. Спроба компромісу в праві автора та автономності твору . 41
1. 2. Суб’єктивність: право та обов’язок читача 53
1.2.1. Перше прочитання літературного твору . 60
1.2.2. Рецепція літературного твору: артикуляція діалогу .. 64
1.2.3. Інтерпретація літературного твору: інтелектуальне чи естетичне змагання читача з автором .. 69
1.2.4. Читацькі стратегії .. 77
1.2.5. Рецептивно-інтерпретаційна перспектива .. 86
1.3. Інтерсуб’єктивність: наратор у матерії тексту 89
1.3.1. Методологічна основа дослідження наративної природи твору .. . 90
1.3.2. Термінологічна парадигма наративного дискурсу 105
1.3.3. «Запаморочення»: синхронність традиційного, структуралістського та семіотичного підходів до тексту в його наративній парадигмі 141
Висновки до розділу 1.. 150

РОЗДІЛ 2. ХУДОЖНІЙ СВІТ ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ І НАРАЦІЯ:
ЖАНРОВО-КОМПОЗИЦІЙНИЙ АСПЕКТ .. 152
2.1. Український літературний процес кінця ХІХ початку ХХ ст. в теоретико-методологічному осмисленні .. 152
2.2. Жанрово-тематична і стильова конфігурація української малої прози кінця ХІХ початку ХХ століть 164
Висновки до розділу 2 .. 180

РОЗДІЛ 3. ТИПОЛОГІЯ НАРАТОРА В УКРАЇНСЬКІЙ МАЛІЙ ПРОЗІ КІНЦЯ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ .. 181
3.1. Наративна структура малої прози в українській літературі зламу ХІХ ХХ століть 181
3.2. Авторська розповідь першого рівня (гетеродієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації) .. 195
3.3. Авторська розповідь другого рівня (гетеродієгетичний наратор у інтрадієгетичній ситуації) 240
3.4. Персонажна розповідь першого рівня (гомодієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації) . 304
3.5. Персонажна розповідь другого рівня (гомодієгетичний наратор в інтрадієгетичній ситуації) 333
Висновки до розділу 3 . 364

ВИСНОВКИ.. 366

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ . 375

ВСТУП

Актуальність теми
Літературознавство постмодерної доби переконливо демонструє відкритість термінологічної парадигми, синтезованість і складність термінологічних систем, щільне взаємопереплетення методологічних принципів у сприйманні, розумінні та інтерпретації літературно-художніх явищ. Трансформація дослідницького канону спонукала до активізації пізнавального дискурсу, оприявнила істотні аспекти існування художнього світу в новітній «системі координат» щодо відкодовування значень та відчитування символів цього світу. Українське літературознавство простує в річищі загальносвітового наукового поступу, отож численними науковими розвідками засвідчує інтерес до новітніх методик теоретичного чи практичного дослідження поетики авторського стилю або певного літературного напряму. Цікавою особливістю новітнього літературознавства є різнопланове поєднання традиційно-усталеного, апробованого численними дослідженнями художнього тексту погляду на літературу як мистецький феномен із новими досягненнями та відкриттями у царині теоретичних пошуків природи художньої творчості, формування нових, часом досить несподіваних методологічних принципів дослідницького процесу.
Концептуальною домінантою пропонованої роботи є категорія часу кінець ХІХ початок ХХ століть. Це саме той період, коли художньо-естетична практика стала частиною глобальної теоретико-методологічної трансформації, спричиненої кризою світогляду попередніх епох. Стрімкий розвиток ідей антипозитивізму як інтелектуального руху став своєрідним відгуком на всеохопне на початку ХХ ст. відчуття кризи, зумовленої виразним занепадом моральних та духовних цінностей під тиском матеріального світу. На авансцену суспільного та мистецького зацікавлення виходить потреба пізнати унікальну природу індивідууму не лише в контексті суспільно значущих впливів, але й у комплексі власних характерологічних чинників, тобто активізується психологічна складова дослідницького інструментарію. Водночас літературно-художня практика в пошуках естетичного канону синтезує реалістичне відображення із різноманітними новаторськими техніками. Саме тому важливим є панорамний погляд на систему образотворення одного із достатньо знакових текстуальних комплексів української літератури кінця ХІХ початку ХХ ст. її малої прози.
Художньо-образний простір української малої прози зазначеного періоду становить чи не найбільш показовий об’єкт для спостереження за тематичними, стильовими, жанрово-композиційними трансформаціями тексту. Як зауважував І. Франко, «молода генерація виступила на літературне поле з новими окликами, з новим розумінням літератури й її задач. Література мала бути по змозі вірним зображенням життя, і то не мертвою фотографією, а образом, огрітим власним чуттям автора, надихані глибшою ідеєю [332, с. 496]». Невипадково твори письменників різних мистецьких поколінь одночасно демонструють сконцентрований духовний досвід класичного періоду і цілком нові форми зображення звільненої особистості. На ниві естетико-літературної творчості активно працювали Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, Архип Тесленко, Степан Васильченко, Леся Українка, Євгенія Ярошинська, Грицько Григоренко, Дніпрова Чайка, Гнат Хоткевич, Володимир Винниченко, Михайло Яцків та ін.
Одним із важливих, на наш погляд, рівнів існування естетично значущої інформації у конфігурації художнього твору є його наративна структура. Особливості форматування викладової манери виразно співвідносяться з ключовими принципами творення фікційного світу й способів запрошення читача до комунікативного порозуміння. Наративний дискурс української малої прози кінця ХІХ початку ХХ ст. дає значний простір для створення узагальненої схеми формування і функціонування в літературі найбільш завершених типів формально-змістового оформлення якісно нової естетичної комунікації. Досліджено, що своєрідність наративної конфігурації тексту значною мірою визначається специфікою модерного (в значенні належного до образотворення в системі модернізму) героя. Оскільки художнє відкриття «діалектики душі», «потоку свідомості» знайшло своє текстове вирішення, то злам ХІХ XX ст. знаменує появу нового типу зображення літературного героя, людини, надміру неспокійної, розгублено-стривоженої, зі складною і суперечливою психікою. Еволюція художньої творчості виявляє внутрішню складність: відбувалися зміни у внутрішній організації системи жанрів, запроваджувалися нові засоби відображення дійсності, порушується чітке розмежування родів і жанрів, які можна зауважити під час дослідження наративної конфігурації текстів малої прози епічні форми помітно ліризуються, змінюються формальні ознаки прози, драматизм зовнішньо-описового плану поступається динаміці внутрішнього конфлікту.
Отже, наративна природа літературного твору кінця ХІХ початку XX ст., зокрема малої прози, полягає у зображенні людини не з позиції стороннього спостерігача, а як центру художньої системи. Не навколишній світ породжує певний особистісний тип і спрямовує фокус зору митця, а навпаки, окремий герой, посідаючи визначене місце у наративній структурі і будучи активним учасником комунікативного процесу, визначає рецепцію та інтерпретацію світу за суттю своєю фікційного, за суб’єктивним чинником ілюзорно об’єктивного. Функціональне призначення оповідного чи розповідного центру поступається персоніфікації «того, хто говорить» або «того, хто знає». Наратор у просторі художнього твору «розщеплюється» на кілька компетентнісних рівнів: він концентрує події і формує структуру розповіді, він володіє контекстним тлом для розгортання фікційного світу, він настільки асимільований у життєвий простір свого персонажа, що сприймається читачем і як учасник зовнішньоописового малюнка, і як частина характеротворчого процесу.
Таким чином, зміни викладової стратегії, засвідчені українськими письменниками кінця ХІХ початку ХХ ст., були невід’ємним елементом загального антипозитивістського руху того часу. Визнання неспроможності здобути об’єктивне знання спричинилося до значного звуження описовості та зовнішньої атрибутивності особи, натомість зображення концентрується навколо приватних біографій, на перший погляд незначних життєвих обставин, миттєвих психологічних станів окремих осіб. На авансцені текстового простору виразно артикулюється унікальна індивідуальність, типовість відтворення характерів поступається осібності персонажів, нетотожності ілюзорно схожих ситуацій тощо.
Наративна специфіка прозового твору малої форми починає конкретизуватися вже на етапі вибору матеріалу (артикулювання голосу наратора у фікційному світі вказує на ключові сюжетні повороти оповідної історії, сформатованої на основі деякої події чи ряду подій); дає можливість змоделювати спосіб розкриття характеру персонажа; уможливлює розширення й уточнення поняття «масштабу події» (з одного боку, «новелістичний матеріал не потребує ілюзії продовженості в часі, адже незвичайна подія не може тягнутися роками [104, с. 14]», з другого наративна компетентність мусить спиратися на подробиці з приватного життя персонажів, які допоможуть упізнати у нараторові саме джерело всезнання); фіксує параметри жанрово-композиційного оновлення прози переходової доби, яке виявляється у формальному зближенні оповідання та новели як епічних жанрів через текстове втілення єдиного чи основного мотиву твору (якщо класичне оповідання мало перспективу «розщеплення» основної сюжетної лінії без втрати цілісності викладу, то новітнє оповідання демонструє домінування центрального мотиву твору, який пронизує всі структурні елементи); також дає можливість змоделювати спосіб розкриття характеру персонажа. На рівні формальної організації тексту його наративна специфіка виявляється у стилі творів, зокрема у їх мовленнєвій матерії. Фіктивна дійсність постає в уяві читача або як об’єктивний виклад деякої події, або як лапідарно відтворений емоційно-психологічний стан людини, або як живий діалог оповідача з персонажем, тому стильове оформлення тексту є чутливим до будь-яких змін викладової техніки.
Зміщення акцентів смислотворення (у центрі перипетії душевного життя особи, яка не надто узалежнюється від суспільного оточення) спричиняють істотні зміни наративної конфігурації оповідності / розповідності: активізуються ті засоби відображення дійсності, які давали можливість проникнути в психіку людини, вивчити основні мотиви почуттів і поведінки. Найбільш придатною до модифікацій наративної стратегії виявилася мала проза, формально-змістові можливості якої дозволили провадити змістотворчі та формально-текстові експерименти. Поглиблення психологічного аналізу в прозі кінця ХІХ початку XX ст. зумовило вагомі зміни в сюжетно-композиційній структурі твору. Звужується зовнішньоподієве коло зображення, зменшується число дійових осіб. Натомість розвиток засобів художнього відтворення скеровується в бік різноформного відтворення внутрішнього стану особистості, напруження сюжету полягає у передачі найменших людських почуттів, настроїв, емоційних станів.
Спроба наратологічного дослідження текстів, епохально віддалених від рецептивної конкретизації, видається надзвичайно важливою у контексті цілісного комплексу чинників культурологічного, психологічного, ментального та зосібна літературознавчого порядку. Як багатопланова концентрована форма словесного мистецтва літературно-художній твір перебуває в полі зацікавлення дослідників різних напрямів. Наративна парадигма тексту, специфіка змістового оформлення ключової проблеми чи ідеї, діалогічна складова літератури, що передусім постає через сукупність конвенційних образів ці та інші проблеми видаються важливими та перспективними для їх вивчення в системі термінології новітнього літературознавства.
Злам світогляду, стереотипів світосприйняття і самоусвідомлення, які стали характерною ознакою формування культурологічної парадигми кінця ХІХ початку ХХ ст., викристалізували потребу словесно оформити пошуки точок дотику «тієї ж» людини у кардинально іншому світі. Герменевтична спорідненість читача початку ХХІ ст. із художнім світом тексту початку ХХ ст. визначається принаймні подібними тенденціями особистісно-суспільної комунікації. Тематичне, проблемне, образне наповнення літературно-художнього твору з позиції читача, який перебуває на епохальній дистанції, відмінне від традиційного підходу до конкретних аспектів літературознавчого аналізу. Наратив є тією категорією, що дозволяє зробити цілісним системний аналіз не лише безпосередньо художнього тексту, але й широкого мистецького, індивідуально-психологічного контексту частини літературного процесу (обмеження стосується формальних ознак дослідження має на меті зосередитися на малій прозі). Прочитання творів у системі сукупних координат герменевтики, феноменології, структуралізму, семіотики, соціолого-літературознавчих і психоаналітичних поглядів, а також з позицій етико-критичного (моралістичного) і когнітивно-креативного підходів дає підстави сподіватися на глибоке методологічне дослідження значного масиву української літератури.
Три складові естетичної комунікації автор, твір, читач є об’єктом спостереження та дослідження у багатьох методологічних схемах. Зміна кута зору чи введення певної смислотворчої категорії в розуміння суті їх взаємної опозиційності й взаємовпливу здатна істотно змінити конфігурацію теоретичного дискурсу. Таким чином, не втрачає актуальності питання про співвідношення цих компонентів спочатку у процесі від задуму до написання, далі у форматі існування тексту і, зрештою, на шляху від першого прочитання до інтерпретації. І саме тому на пильну увагу заслуговує теоретичне дослідження смислоутворювальної та функціональної ролі кожного з них.
Пошуки найбільш виправданої теоретико-методологічної бази літературознавчих досліджень постійно коливаються між усталеними принципами сприймання та інтерпретації художнього твору і новітніми відкриттями переважно на зближенні безпосередньо літературознавства із філософією, антропологією, естетикою, соціологією тощо. Кожен випадок аналітичного синтезування має дослідницьку перспективу, оскільки намагається застановити процес студіювання твору на цілком виправданих і доречних засадах. Одним із напрямів, що потенційно засвідчує можливість значного розширення простору вивчення літературного твору, є наратологія. Важливими для розуміння суті та прикладної вартості наратологічних принципів для цієї роботи є такі проблеми: окреслення термінологічних контурів у процесі дослідження наративної природи твору; визначення найбільш помітних концепцій наратології, що формують її як самодостатню методику літературознавства; встановлення парадигми погодженого літературознавчого дискурсу, який був би спроможним синхронізувати традиційний, структуралістський, семіотичний, феноменологічний тощо підходи, а також категорії герменевтики та рецептивної естетики до тексту в його наративній парадигмі.
Одним із ключових параметрів пропонованого дослідження є питання часового сусідства літературного тексту і його реципієнта-інтерпретатора, оскільки увага акцентується на значному триванні художнього явища, що пов’язується як із константними чинниками літературного процесу, так і з фактами ідеологічної, суспільно-світоглядної, особистісно-ціннісної трансформації, що є невід’ємним атрибутом будь-якої еволюції. У цьому контексті розповідна манера набуває важливості у комунікуванні попереднього досвіду, будучи осередком збереження традицій, а також виступає в ролі «естетичного диктатора», акумулюючи певні цінності та закорінюючи їх у свідомість читача. Таким чином, розповідь стає означником естетичного сусідства у найширшому семантичному тлумаченні цього поняття. Для осмислення стратегії втілення певного значення за посередництва розповідної манери викладу художнього матеріалу введене поняття наративу.
Важливим поняттям для здійснення наратологічного дослідження літературного твору є розуміння специфіки наратора, який опиняється на перетині всіх суб’єктивованих інстанцій оповідного літературного твору і природа якого в сучасному літературознавстві зазнає деякої синонімії, зближуючись то з оповідачем, то з розповідачем. На матеріалі літературно-художніх творів кінця ХІХ початку ХХ ст. презентована методика розпізнавання оповідача й розповідача на підставі досить продуктивної підказку на рівні стилістики, адже мовлення розповідача вирізняється своїм характерним забарвленням, тяжінням до позиції одного із персонажів.
Слід також осмислити духовну сутність наратора. Духовний світ автора значною мірою моделюється для текстового оформлення, до нього додаються контекстуальні чинники, він заздалегідь проектується на очікувані реакції читача (читачів) та літературного процесу загалом. Тому духовність наратора має всі ознаки «вторинної моделюючої системи»: створений за певними канонами та правилами, він починає функціонувати як самодостатній організм із властивими для нього важелями переконання реципієнта. Читач здебільшого ідентифікує психологічну сутність автора саме через дозволену наратором призму, під його кутом зору розгортається інтерпретаційна проекція літературного твору.
Проблема актуалізації наратологічного дискурсу в літературознавчих студіях виникає невипадково контури нової методології значною мірою зумовлюються можливістю множинних теоретичних модифікацій сучасного дослідницького процесу. Здобутки основних шкіл та напрямів свідчать як про потребу іншого прочитання відомих та маловідомих текстів, так і про гнучкість літературно-художнього матеріалу щодо застосування до нього розмаїтих аналітичних процедур. Чільні концепції наратологічного напряму в літературознавчій думці другої половини ХХ початку ХХІ ст., встановлення аспектів сумісності наратологічного інструментарію з текстовим масивом української малої прози кінця ХІХ початку ХХ століть представлені у пропонованому дослідженні у зв’язку з актуальною потребою вироблення самодостатньої термінології, деталізації наявних класифікаційних моделей наратора.
Формат сучасних наратологічних студій переконує у спробах встановлення деякого методологічного компромісу, адже в обіг винятково структурального аналітичного процесу включаються численні поняття суміжних дисциплін. Якщо герменевтична категорія горизонту значною мірою змодифікувала модерне сприйняття літературного твору, то на етапі термінологічного оформлення наратології варто погодитися, що «парціальність людського досвіду зумовлена поняттям горизонту однаковою мірою як минулого, так і сучасного розвитку, проте під різними знаками. Структурі горизонту кожного досвіду світу властиво, що кожне споглядання чогось імплікує відведення погляду, відвернення від чогось іншого [372, с. 371]».
Пильна увага до розповідної чи оповідної інстанції у художньому тексті, здавалося б, відвернула погляд дослідників від традиційних для літературознавства проблем диференціації змісту й форми, виведення проблематики конкретного письменника на рівень дослідження глобальних стильових закономірностей як в межах деякого напряму, так і на рівні онтологічних узагальнень. Однак глибинне наратологічно оформлене простування до смислу твору в підсумку дає можливість з’ясувати всі звичні питання літературного процесу з урахуванням специфіки їх розповідного формату, з виявленням рівня суб’єктивності автора та здатності до адекватного вживання читача у простір іншого інтелектуально-емоційно-естетичного світу.
Фактично наратор однаково належить усім складовим сфери розуміння. Тобто до мовлення автора та мовлення персонажів додається особлива мова інтерпретатора, для якої координуючим центром також стає наратор. Він як джерело знання про текст і його смислову мотивацію відсилає читача однаково до авторської інтенції і стає означником стилю та до реального досвіду читача, який дає можливість вводити індивідуальний стиль у невідому авторові історичність.
Основою наукової концепції, обґрунтованої та аргументованої поетикальним аналізом художнього тексту, є модель типології наратора, що спирається на диференціацію рівня особистої присутності викладового центру в межах нарації та граматичний спосіб артикуляції цієї присутності. Тому для вивчення специфіки викладової стратегії української малої прози кінця ХІХ початку ХХ століть застосовані поняття гетеро- та гомодієгетичного наратора, які представляють екстра- чи інтрадієгетичну ситуацію. Водночас під наративною стратегією розуміємо певну інтенційну настанову щодо цілісного форматування естетично вартісного матеріалу, яка рецептивно визначається комплексом індиціальних знаків, які, по-перше, забезпечують адекватність сприймання чужого досвіду, а по-друге, призначені для активізації читацької співтворчості на етапі його привласнення. Викладова стратегія є тим атрибутивним простором, у якому впорядковуються усі смислозначущі елементи розповіді чи оповіді, а тому розглядається у пропонованому дослідженні як одна із поетикальних констант художнього тексту. Для подальшої деталізації мікропоетика малої прози досліджена в просторі означників «стилістичної еквівалентності» окремих складових наративного дискурсу та цілісної системи формотворчих і змістотворчих чинників, які надають наративному текстові реальних просторово-часових ознак, персоніфікують його та визначають ключові параметри рецептивно-інтерпретаційного пізнання як базової для нарації історії, так і її художньо-фікційного формату. При цьому йдеться не лише про способи встановлення вказівників формальної схожості в межах одного твору чи ряду творів певного автора, але й про системні закономірності розгортання нарації у художньому масиві однієї з літератур (української) в межах деякого історичного періоду (кінця ХІХ початку ХХ ст.) з метою дослідити особливості становлення новітньої культури на рівні стратегії словесного позначення естетично вартісної дійсності.
Художній текст зламу ХІХ ХХ ст. виразно артикулює новий формат мислення та світосприймання, набуває ознак активного посередника між об’єктивними реаліями психологічної, інтелектуальної, естетичної та комунікативної самоідентифікації особистості. Тому нового прочитання потребує як добре знана літературна класика, так і літературно-художня спадщина недостатньо досліджених авторів; звичні текстові форми набувають більш чіткого смислового окреслення, тому видається, що часова ретроспекція виконує надзвичайно важливу роль концентрації змісту, висвітлення ключових оповідних моделей, типових особистісних портретів. Отже, панорамний погляд на тенденції розвитку малої прози в українській літературі кінця ХІХ початку ХХ столітть видається перспективним і продуктивним.
У процесі дослідження враховано як положення та висновки наявних літературознавчих праць стосовно окремих аспектів наративного втілення індивідуального авторського стилю, так і початок формування наратологічного формату історії української літератури.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дослідження наративного формату української малої прози кінця ХІХ початку ХХ століть здійснювалося у межах комплексного плану науково-дослідної роботи кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Тема дисертації затверджена Вченою радою НПУ ім. М. П. Драгоманова (протоколи № 4 від 30 листопада 2006 р., № 3 від 27 листопада 2008 р.), скоординована на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 2 від 8 квітня 2008 р.).
Метою дисертаційного дослідження є аналіз української малої прози кінця ХІХ початку ХХ ст. (до 1910-их років) з погляду реалізації наративних стратегій як у межах індивідуального стилю, так і в системі умовно кажучи єдиної поетикальної моделі (її типологічна уніфікованість та авторська своєрідність становлять дискурс роботи).
Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:
· комплексно проаналізувати наратологічні концепції у літературознавстві ХХ початку ХХІ ст.;
· узгодити термінологічну систему наратології з базовими принципами суміжних літературознавчих методик (феноменології, структуралізму, семіотики, рецептивної естетики, герменевтики тощо);
· з’ясувати філософсько-естетичні передумови та вплив різнопланових чинників на творення естетичного канону української малої прози в сукупності її жанрово-тематичних модифікацій;
· обґрунтувати концепцію наратологічного дослідження художнього тексту, розробити теоретичну модель класифікації наратора як смислоутворювального чинника;
· ввести поняття наратора у класичну тріаду «творення читання інтерпретації» («автор твір читач»), спробувати віднайти термінологічний компроміс між термінологією структуралізму та потребою цілісного (тут: традиційного) дослідження літературно-художнього тексту;
· виявити особливості формування нових наративних стратегій у контексті оновлення змісту літератури та її формальної організації;
· систематизувати індивідуальні стилі письменників кінця ХІХ початку ХХ ст. за домінуючими викладовими моделями;
· визначити й охарактеризувати внутрішньотекстові аспекти оприявнення авторської свідомості за посередництва різних категорій (артикульованих та інтертекстуальних);
· спроектувати наративну площину тексту на рецептивний рівень і визначити закономірності функціонування художнього світу з позицій викладової специфіки твору;
· вивчити особливості художнього світу літературного твору в контексті зміни жанрово-тематичної, стильової конфігурації української малої прози кінця ХІХ початку ХХ століть, а також поглиблення психологізації зображення;
· у процесі вивчення параметрів структурування тексту синтезувати два основні напрями сучасної наратології: дослідити специфічну природу викладової інстанції як центру оповідного тексту й особливості власне оповідного чи розповідного тексту, принципово відмінного від описового;
· на матеріалі української малої прози кінця ХІХ початку ХХ ст. дослідити особливості презентації гетеро- та гомодієгетичного наратора у двох видах ситуацій: екстрадієгетичній та інтрадієгетичній;
Об’єктом дослідження є заломлення основних антипозитивістських реляцій у текстовому масиві української малої прози кінця ХІХ початку ХХ століть, своєрідна презентація особистісної та етико-естетичної трансформації в культурі і, зокрема художній літературі переходової доби.
Предмет дослідження масив наративних стратегій, представлених жанровими різновидами української малої прози зламу ХІХ ХХ століть.
Теоретико-методологічну основу дисертації становлять дослідження вітчизняних і зарубіжних вчених про наратив як специфічну категорію організації художнього світу, як один із важливих способів реалізації індивідуального авторського стилю та включення його у філософсько-естетичний контекст певної історичної доби.
Вивчення наративних стратегій, що презентують формування новітньої української прози, зокрема, її малих форм, ґрунтується на принципах феноменології (Р. Інгарден), що дала можливість

Список литературы

ВИСНОВКИ

Результатом здійсненого дисертаційного дослідження є репрезентація складносинтезованого формату новітнього українського літературознавства, що постає у досить промовистому синтезі традицій та новаторства. Постаючи в цілісній єдності постатей, проблем, морально-етичних пошуків та знахідок, світоглядних відкриттів та розчарувань, текст провокує читача до співтворчості-співпереживання. Тому не втрачають актуальності спроби знайти точку опори, яка слугуватиме провідником у лабіринтах чужої свідомості свідомості автора, а також нехай і цілком уявної свідомості його сучасників, персонажів, перших читачів. Контекст порозуміння з естетичним простором важливий не лише для тривання життя самого твору, він убезпечує літературний процес від нескінченної множинності прочитань та розумінь. Фіксація точки зору форматує діалог автора з текстом, далі тексту з читачем, зрештою, трансформується у багатоголосся інтерпретацій.
Наратологічна концепція літературознавчого дослідження представлена однією з продуктивних та результативних методик проникнення у смислові глибини літературного твору. Кожен із ключових напрямів наративного дискурсу сприяє новому прочитанню літературного твору:
· зосередження уваги на постаті оповідача (розповідача) максимально персоніфікує дослідницький процес, вимагаючи залучення в термінологічний обіг традиційного та новітнього поглядів на сутність автора (у найрізноманітніших модифікаціях його оприявнення), на специфіку формування тексту як важливого посередника в естетичному полілозі, на канони читацької активності;
· фіксація категорій події та подієвості в межах оповіді (розповіді) відкриває значну панораму для спостереження над унікальністю творчої манери, що постає у способах втілення форм та засобів організації фікційного часопростору, у різноманітних варіантах активізації сенсорного сприйняття тексту (через зміну динаміки зображення, синтез кольорів та звуків, артикуляцію багатоголосся у світі словесного твору).
Наратологія засвідчила здатність до термінологічної гнучкості стосовно засвоєння попередньої літературознавчої традиції та відкритості для нових констант для естетичного комунікування за посередництва художнього твору. Увага до наративу як наукового дискурсу спричинена самою потребою ідентифікувати й класифікувати ознаки розповіді в структурі літературно-естетичної комунікації. Незаперечним є діалогічний контакт між світом, про який оповідається, та результатом цієї оповіді у вигляді завершеного художнього явища з участю певного посередника. Розповідь оптимально синтезує весь попередній культурно-естетичний досвід, форматує його у комплексі змістово значущих одиниць. Сплітаючись у химерні комбінації смислів, вони творять не лише фікційний стосовно описуваного, але й цілком реальний і пізнаваний на чуттєвому рівні світ асоціацій, символів, вражень. Література об’єктивно застановилася саме на розповіді, позаяк лише таким способом можливо якнайточніше відобразити реальність, надати читачеві право шукати самого себе у змісті твору. За своїм призначенням він встановлює чіткі межі між тим, що було чи є (тобто дійсним предметним світом) і тим, що з’явиться у свідомості читача (індивідуально окресленим світом фікційної предметності). Тому текстова матерія володіє власним голосом: артикулює інтелектуальний та онтологічний смисл, запрошує читача до естетичного діалогу. Синтез просторових площин художнього матеріалу забезпечує можливість одночасних проекцій твору на історично особистісний досвід автора, на традиції та одномоментні ціннісні пріоритети рецептивної готовності абстрактного адресата. Отож, текстовий простір характеризується смислотворчою гнучкістю і здатністю передбачити сприймання загальної суті. Розповідна манера набуває важливості у комунікуванні попереднього досвіду, стає осередком збереження традицій, а також виступає в ролі «естетичного диктатора», акумулюючи певні цінності та закорінюючи їх у свідомість читача. Розповідь стає засобом організації естетичного сусідства у найширшому розумінні цього поняття.
Водночас завдяки розгортанню розповіді стає можливим рух твору в площині специфічних координат: зображений світ переміщається із уявної довільності автора в особистісне сприймання читачем. Процес набуття нового досвіду завдяки розповіді про щось чи про когось гармонізує асиміляцію читача з початково чужою для нього системою спостереження за новою предметною реальністю і, тим більше, за формуванням характеру відчуженої особи. Власне для осмислення стратегії втілення «чогось» за посередництва розповідної манери викладу художнього матеріалу введені поняття наративу. Ставлячи в центр дослідження поетикальних характеристик літератури природу художнього викладу (нарацію), визнаємо, що наратологія відкриває універсальні, загальні структури, тобто аналізує оповідні та розповідні твори будь-якого жанру і будь-якої функціональності. Через наративне структурування тексту диференціюються приватне всезнання автора та прагнення читача знайти максимально можливу кількість аналогій до свого життєвого досвіду. «Посередник» певним чином згладжує інтерпретаційний конфлікт між писанням і читанням, дає можливість кожному процесові виявитися якнайповніше, заявити про себе і сподіватися на активний діалог. Викладова площина видається до певної міри ідентифікатором змісту: для передання досвіду авторові важливо дистанціювати зображений світ від себе особисто (від власної біографічності, за винятком творів специфічного жанру), натомість для читача суттєвим психологічним чинником є розуміння свого домінування над смислом, оскільки сприймання твору через посередництво не-автора знімає відповідальність за розуміння первинного змісту «неправильно». З другого боку, читач пізнає якщо не цілком новий фікційний світ, то пробує виявити невідомі його особливості чи закономірності, а процес шукання для самого читача є автономним завдяки формальному відчуженню автора. Оповідна матриця прозового твору спроможна якомога чіткіше виявити як особистість творця, так і унікальні ознаки його творчого становлення та виявлення. Набування розповіддю своєї змістової конфігурації видається процесом здебільшого інтуїтивним, емоційно зумовленим, спричиненим деяким ситуативним (у майбутньому невідтворюваним аналітичним шляхом), індивідуальним відтінком настрою або психологічного стану. Тому поступове розгортання наративного дискурсу нагромаджує комплекси ймовірних значень, а отже відкриває перед читачем невичерпну рецептивну перспективу. Загалом наратологічний підхід до літературного твору підтверджує подвійність усього, що має в семантиці поняття «літературного».
Історія написаного тексту розвивається як системне опозиційне утворення: функціонування тексту передусім ідентифікується на предмет його «літературності», а вже згодом вкорінюється у культурно-естетичний простір або відсторонюється від нього. Процес сприймання артикулює двояку природу особи читача: з одного боку, це пошук для потреби відкрити, пізнати щось нове, з іншого намагання якомога щільніше увійти в діалог з твором із метою ідентифікації власного досвіду. Тому «мандрівка» читача одночасно є мандрівкою самого твору. Одним із чинників такого руху є специфічно організована розповідна площина твору, елементи якої дають можливість компенсувати фрагменти встановлення невідомого елементами «впізнавання» чи «сповнення сподівань».
Одним із ключових понять для здійснення наратологічного дослідження літературного твору є розуміння специфіки наратора у художньому просторі. Поперед тексту як завершенням вербалізованого досвіду автор моделює постать того, хто втілить погляд на світ, запросить іншого до діалогу і підніметься над буквальним значенням кожного слова. Напевно, однією з функцій наратора є утримування рівноваги як у сприйнятті значення конкретних структурних елементів твору, так і цілісному розумінні його пізнавально-естетичної консистенції. Можемо вважати, що сутність наратора синтезує всі ознаки, притаманні літературі як духовно-інтелектуальному феноменові: закорінення певного особистісного досвіду в матрицю тексту з подальшою відкритістю до нескінченної рецепції та інтерпретації, перебування у створеному фікційному світі з унікальними часопросторовими характеристиками, об’єктивне відтворення подієвості в різноманітних формах, співіснування кількох мовленнєвих площин, які уможливлюють багатоголосся художнього тексту та ін. Автономність наратора є константою розповідного твору, оскільки дозволяє поляризувати автора та персонажів, автора і читача, фікційний світ зображуваної реальності модифікує в уявно-реальний світ, пізнаний читачем. Серед основних принципів ідентифікації наратора в матерії літературного твору виокремлюємо: позиціонування точки зору, виявлену дистанцію наратора стосовно персонажів і подій, ідеологічну та оцінну парадигму, а також об’єктивно наявне знання про зображений світ у поєднанні із засобами його обмеження.
Таким чином, наратор постає як складноорганізований суб’єкт з багатьма способами свого оприявнення, як посередник між: а) реальним світом, до якого належить біографічний автор, та фікційним світом художнього твору; б) зображеним символічно значущим світом літературного твору та пізнавальною компетентністю читача; в) інтелектуальним, світоглядним, естетичним, моральним досвідом автора та рецепційною готовністю читача до специфічного, одностороннього діалогу; г) природними для дійсного автора мовленнєвими конструкціями, тенденційно змодельованим мовленням персонажів та відгуком читача іншої культурно історичної реальності на вербалізацію духовної сутності віддаленої епохи. Постать оповідача (розповідача) не лише формально організовує комунікацію в тріаді автор твір читач, але й слугує деяким етичним каноном сприймання художнього феномену. «Той, хто говорить», стоїть перед подією, поряд із подією і залишається впродовж тривалого часу після події, його точка зору кореспондується з позиціями всіх учасників дискурсу. Тому пізнання сутності наратора, пізнання його смислотворчої ролі у просторі «образів та ідей» видається важливим як у контексті становлення сучасного літературознавства, так і у формуванні його інтердисциплінарного статусу. Адже особливого значення набувають досягнення феноменології, рецептивної естетики, семіотики, структуралізму тощо. Погляд на світ літературного твору «зсередини» дає можливість відкрити його заново, спробувати пізнати себе через «слухання» голосу того, хто знає істинну суть літературного твору.
З позицій феноменології доведене існування й активне функціонування реального світу в межах «інтенційних» (мистецьких) творів; на підставі ключових засад літературної герменевтики з’ясована специфіка втілення онтологічного феномену через посередництво мовно-мовленнєвого контексту з присутністю в ньому деякого компетентного джерела викладу; через категорії рецептивної естетики увага зосереджена на особливому значенні читацької співучасті у процесі творення та існування художнього часопростору; теорія діалогізму в комплексі ідей поліфонічності, двоголосся та хронотопної організації художнього викладу дала можливість ввести прозовий текст у координати калейдоскопічної складності буття літературного твору; структуралістський та семіотичний підходи до літературознавчого дискурсу уможливили концептуальну структуризацію системи формальних позначень (стилістичних фігур) наративної конфігурації літературно-художнього простору; зрештою, принципи постструктуралізму прислужилися як засіб відшукати «фундаментальні коди культури» для максимального зближення словесно-естетичного світу із індивідуальним світом реципієнта художнього твору.
Специфікою наративної конфігурації української малої прози кінця ХІХ початку ХХ ст. є те, що в межах індивідуального авторського стилю репрезентовані основні типи наратора як засобу організації текстової матерії при явному домінуванні гетеродієгетичного викладу в параметрах інтрадієгетичної ситуації. Художній текст цього періоду виразно артикулює новий формат мислення та світосприйняття, переконливо втілює ознаки активного посередника між об’єктивними реаліями психологічної, інтелектуальної, естетичної та комунікативної самоідентифікації особистості. Тому нового прочитання потребує як добре знана літературна класика, так і літературно-художня спадщина недостатньо досліджених авторів; звичні текстові форми набувають більш чіткого смислового окреслення. Часова ретроспекція виконує надзвичайно важливу роль концентрації змісту, висвітлення ключових оповідних моделей, типових особистісних портретів. Таким чином, панорамний погляд на тенденції розвитку малої прози в українській літературі кінця ХІХ початку ХХ століть засвідчує літературознавчу перспективу й дослідницьку продуктивність.
Результатом системного аналізу української малої прози кінця ХІХ початку ХХ ст. (до 1910-их років) є цілісне дослідження масиву художніх текстів з погляду реалізації наративних стратегій як у межах індивідуального стилю, так і в координатах єдиної поетикальної моделі. Передусім робота репрезентує комплексне дослідження наратологічних теорій у літературознавстві ХХ початку ХХІ ст; концепцію узгодженої термінологічної системи наратології з базовими принципами суміжних літературознавчих методик (структуралізму, семіотики, рецептивної естетики, герменевтики тощо). Обґрунтована і практично апробована схема наратологічного дослідження художнього тексту на основі теоретичної моделі класифікації наратора як смислоутворювального чинника. Розуміння наратора включене у класичну тріаду «творення читання інтерпретації» («автор твір читач»), що дозволило здійснити термінологічний компроміс між термінологією структуралізму та потребою цілісного дослідження літературно-художнього тексту.
У контексті антипозитивістських тенденцій з’ясовані філософсько-естетичні передумови та вплив різнопланових чинників на творення естетичного канону української малої прози визначеного періоду в сукупності її жанрово-тематичних модифікацій. На матеріалі значного літературно-художнього масиву виявлені особливості формування нових наративних стратегій у контексті оновлення змісту літератури та її формальної організації, систематизовані індивідуальні стилі письменників кінця ХІХ початку ХХ ст. за домінуючими викладовими моделями. У комплексі наратологічної термінології визначені й охарактеризовані внутрішньотекстові аспекти оприявнення авторської свідомості за посередництва різних категорій (артикульованих та інтертекстуальних).
Текстуальний аналіз малої прози дав можливість спроектувати наративну площину тексту на рецептивний рівень і визначити закономірності функціонування художнього світу з позицій викладової специфіки твору. Особливостями художнього світу епічного літературного твору малої форми в контексті зміни жанрово-тематичної, стильової конфігурації української малої прози кінця ХІХ початку ХХ століть є передусім поглиблення психологізації зображення, що проектується на помітну трансформацію викладової манери письменників. Зокрема, активізується гомодієгетичний виклад, індивідуально-психологічного забарвлення набувають наратовані ситуації та події, традиційний гетеродієгетичний наратор поступово модифікується та репрезентує значно більші можливості синтезувати об’єктивну описовість із персоніфікацією та індивідуалізацією зображення.
У процесі вивчення параметрів структурування викладової природи тексту синтезовані два основні напрями сучасної наратології: специфіка викладової інстанції досліджена як центр оповідного тексту, що дало можливість типологізувати наратора за ключовими атрибутивними ознаками та способами його оприявнення в часопросторі наратованої історії чи ситуації. Водночас особливості власне оповідного чи розповідного тексту розглянуті як принципово відмінні від ознак тексту описового.
На матеріалі української малої прози кінця ХІХ початку ХХ ст. досліджені індивідуально-стильові риси репрезентації гетеро- та гомодієгетичного наратора у двох видах ситуацій: екстрадієгетичній та інтрадієгетичній. Із використанням термінологічної бази сучасної наратології категорія наративу представлена як домінуючий аспект смислотворення та образотворення у просторі малої прози окремого історичного періоду в практичній площині основних термінологічних моделей.
Таким чином, проблема наратора в літературознавчому дискурсі не викликає принципових дискусій щодо термінології, розбіжності радше стосуються підходів до типології наративної парадигми тексту, а також узгодження у текстологічному застосуванні запропонованих методик дослідження, однак загалом наратологічний формат літературознавчих студій відкриває значну перспективу для нового прочитання літературної класики.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Автор и текст : [сб. статей / под ред. В. М. Марковича, В. Шмида]. СПб., 1996.
2. Агеєва В. Автор і герой у структурі новели Миколи Хвильового / Віра Агеєва // Слово і Час. 1993. № 12. С. 1621.
3. Агєєва В. Ритм як засіб подолання фабули / Віра Агеєва // Слово і Час. 1997. № 10. С. 3644.
4. Агеєва В. П. Стильові моделі українського імпресіонізму в українській прозі першої половини ХХ ст. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / В. П. Агеєва К., 1995. 32 с.
5. Агеєва В. Українська імпресіоністична проза / Віра Агєєва. К. : Наук. думка, 1994. 160 с.
6. Адмони В. Г. Поэтика и действительность : Из наблюдений над зарубежной литературой ХХ века / Адмони В. Г. Л. : Сов. писатель, 1975. 310 с.
7. Адорно Т. Теория эстетики / Адорно Т. К. : Основы, 2002. 518 с.
8. Актуальні проблеми літературознавства : [зб. наук. праць / наук. ред. проф. Заверталюк Н. І.]. Дніпропетровськ : Навч. книга, 2001. 196 с.
9. Антонич Б.-І. Національне мистецтво / Богдан-Ігор Антонич // Антонич Б.-І. Твори. К. : Дніпро, 1998. С. 467476.
10. Арендт Г. Становище людини / Г. Арендт ; [пер. з англ. М. Зубрицька]. Львів : Літопис, 1999. 254 с. (Центр гуманітарних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка).
11. Аристотель. Поетика / Аристотель. К. : Мистецтво, 1967. 136 с.
12. Арнольд И. Импликация как прийом построения текста и предмет филологического изучения / И. Арнольд. // Вопросы языкознания. 1982. № 4. С. 8391.
13. Арнольд И. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность : [сб. статей / научн. ред. Бухарский П.]. СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999. 444 с.
14. Астаф’єв О. Стилізація: сліди чужого в тексті / О. Астаф’єв // Дивослово. 1999. № 6. С. 68.
15. Ауэрбах Э. Мимесис. Изображение действительности в западноевропейской литературе / Э. Ауэрбах. М. : ПЕР СЭ; СПб. : Ук., 2000.
16. Бабенко І. Жанрова диференціація і поетика українського історичного оповідання ХІХ початку ХХ ст. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.01 «Українська література» / І. Бабенко. Дрогобич, 2005. 18 с.
17. Бабишкін О. Боротьба за реалізм в українській літературі кінця ХІХ початку ХХ ст. (На матеріалах літературної критики) / О. Бабишкін. К. : АН УРСР, 1961. 179 с.
18. Балдинюк В. Д. Наративні моделі сучасної української історичної прози (за творчістю Павла Загребельного та Валерія Шевчука): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / В. Д. Балдинюк. К., 2004. 20с.
19. Барт Р. Від твору до тексту / Р. Барт // Слово. Знак. Дискурс : [антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред. М. Зубрицької]. Львів : Літопис, 2001. С. 491496.
20. Барт Р. Избранные работы : Семиотика. Поэтика / Р. Барт. М. : Прогресс, 1989. 615 с.
21. Барт Р. Удовольствие от текста // Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика / Р. Барт. М. : Прогресс, 1989. С. 462518.
22. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики / М. Бахтин. М. : Худ. лит., 1975. 502 с.
23. Бахтин М. Литературно-критические статьи / М. Бахтин. М. : Худ. лит., 1981. 541 с.
24. Бахтін М. Проблема тексту у лінгвістиці, філології та інших гуманітарних науках // Слово. Знак. Дискурс : [антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред. М. Зубрицької]. Львів : Літопис, 2001. С. 416424.
25. Бахтин М. Фрейдизм. Формальный метод в литературоведении. Марксизм и философия языка / М. Бахтин. М. : Лабиринт, 2000. 640 с.
26. Бахтин М. Эпос и роман / М. Бахтин. СПб. : Азбука, 2000. 304 с.
27. Бахтин М. Эстетика словесного творчества / М. Бахтин. М. : Искусство, 1979. 424 с.
28. Белецкий А. Об одной из очередных задач историко-литературной науки: Изучение истории читателя / А. Белецкий // Избранные труды по теории литературы: [под общ. ред. Н. К. Гудзія; сост. и примеч. А. А. Гозенпуда]. М. : Просвещение, 1964. С. 2541.
29. Белый О. В. Литературно-художественная ценность / О. В. Белый. К. : Наук. думка, 1986. 358 с.
30. Бергсон А. Смех / А. Бергсон. М. : Искусство, 1992. 127 с.
31. Бердяев Н. Кризис искусства / Н. Бердяєв. М. : СП Интерпринт, 1990. 48 с.
32. Білецький Л. Три сильветки: Марко Вовчок Ольга Кобилянська Леся Українка / Л. Білецький. Виннипег : Накл. Союзу Українок Канади, 1951. 127 с.
33. Білецький О. І. Зібрання праць : [у 5 т. ]. / О. І. Білецький. К. : Наук. думка, 19651966.
34. Білецький О. І. Оповідання. Новела. Нарис / О. І. Білецький. К. : Дніпро, 1966. 89 с.
35. Білецький Ф. М. Лесь Мартович [Український письменник демократ. 18711916] / Ф. М. Білецький. К. : Т-во для поширення літ. і наук. знань УРСР, 1961. 40 с. (Серія 8, № 12).
36. Білецький Ф. М. Майстерність Леся Мартовича (До питання жанрово-композиційної своєрідності творів) / Ф. М. Білецький. Дніпропетровськ, 1958. 28 с.
37. Бордуляк Т. Вибрані оповідання / Тимофій Бордуляк. Львів : Кн.-журн. вид., 1953. 175 с.
38. Бордуляк Т. Твори / Тимофій Бордуляк. К. : Держлітвидав УРСР, 1958. 478 с.
39. Бордуляк Т. Твори / Тимофій Бордуляк. К. : Дніпро, 1988. 372 с.
40. Борев Ю. Художественные направления в искусстве ХХ века. Борьба реализма и модернизма / Юрий Борев. К. : Мистецтво, 1986. 131, [2] с.
41. Брандес М. П. Стилистический анализ / М. П. Брандес. М. : Высшая школа, 1971. 190 с.
42. Будний В. Літературно-критичний естетизм доби українського модерну: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.01 «Українська література» / В. В. Будний. Львів, 1997. 20 с.
43. Бурцев А. Английский рассказ: Конец ХІХ начало ХХ века: Проблемы типологии и поэтики / Анатолий Бурцев. Иркутск : Изд-во Иркутского ун-та, 1991. 335, [1] с.
44. Бушмин А. Преемственность в развитии литературы / А. Бушмин. М. : Худ. лит., 1978. 233 с.
45. Васильченко С. В. Твори : [в 4-х т.] / С. В. Васильченко. К. : Вид-во АН УРСР, 1974.
46. Васильєва М. Українська модерна новела кінця ХІХ початку ХХ ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: 10.01.01 «Українська література» / М. Васильєва. Одеса, 2004. 19 с.
47. Вервес Г. В інтернаціональних літературних зв’язках : Питання контексту / Григорій Вервес. К. : Дніпро, 1983. 383 с.
48. Вервес Г. Як література самоутверджується у світі : (дослідження) / Григорій Вервес. К. : Дніпро, 1990. 452 с.
49. Винниченко В. Краса і сила / Володимир Винниченко. К. : Дніпро, 1989. 752 с.
50. Виноградов В. Избранные труды : Поэтика русской литературы / Виктор Виноградов. М. : Гослитиздат, 1976. 511 с.
51. Виноградов В. О языке художественной литературы / Виктор Виноградов. М. : Гослитиздат, 1959. 654 с.
52. Виноградов В. О языке художественной прозы / Виктор Виноградов. М. : Гослитиздат, 1980. 360 с.
53. Виноградов В. Проблема авторства и теория стилей / Виктор Виноградов. М. : Гослитиздат, 1961. 614 с.
54. Виноградов В. Проблема образа автора в художественной литературе // Виноградов В.В. О теории художественной речи / Виктор Виноградов. М., 1971. С.105121.
55. Вишневський І. Закарпатські новелісти / І. Вишневський Львів : Видавництво Львівського ун-ту, 1960. 115 с.
56. Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького / В. О. Власенко. К. : Рад. школа, 1969. 182 с.
57. Воронов А.И. Интуитивная философия Бергсона / А. И. Воронов. М. : Знание, 1962. 48 с.
58. Врубель Л. Герменевтика // Література. Теорія. Методологія [упор. і наук. ред. Д. Уліцької]. К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. С.56113.
59. Выготский Л. Психология искусства / Лев Выготский. М. : Искусство, 1986. 573 с.
60. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості / Юрген Габермас ; [пер. з нім. А. Онишка]. Львів : Літопис, 2000. 318 с.
61. Гадамер Г. Герменевтика і поетика / Гадамер Г. Вибрані твори / Г. Гадамер; [пер. з нім.] К. : Юніверс, 2001. 288 с.
62. Гадамер Г.-Г. Истина и метод / Г.-Г. Гадамер. М. : Прогресс, 1988. 700 с.
63. Гадамер Г.-Г. Поезія і філософія // Слово. Знак. Дискурс : [антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред. М. Зубрицької]. / Г.-Г. Гадамер. Львів : Літопис, 2001. С. 264271.
64. Гадамер Г.-Г. Про вклад поезії в пошук істини // Слово. Знак. Дискурс : [антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред. М. Зубрицької]. / Г.-Г. Гадамер. Львів : Літопис, 2001. С. 272280.
65. Гаєвська Л. Морально-етична проблематика української новели кінця ХІХ початку ХХ ст. / Л. Гаєвська. К. : Наук. думка, 1981. 127 с.
66. Гайдеггер М. Буття і час / М. Гайдеггер. М. : Ad marginem, 1997.
67. Гайдеггер М. Навіщо поети? // Слово. Знак. Дискурс : [антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред. М. Зубрицької]. / М. Гайдеггер. Львів : Літопис, 2001. С. 230249.
68. Ганна Барвінок : Збірник до 170-річчя від дня народження : [упор. В. Яцюк ; заг. ред. В. Шендеровського]. / Ганна Барвінок. К. : Рада, 2001. 553 с.
69. Гатальська С. М. Наратив як особлива епістемологічна реальність / С. М. Гатальська // Вісник Міжнародного Соломонового університету. К., 2002. № 8.
70. Гейзінга Й. Homo ludens / Й. Гейзінга. К.: Основи, 1994. 249 с.
71. Герменевтика: история и современность : (критические очерки) / [сб. статей / редкол. Б. Н. Бессонов и др.]. М. : Мысль, 1985. 304 с.
72. Гиршман М. Литературное произведение : Теория и практика анализа : учебное пособие / М. Гиршман. М. : Высшая школа, 1991. 160 с.
73. Гинзбург Л. О психологической прозе / Л. Гинзбург. Л. : Сов. списатель, 1971. 464 с.
74. Гладкий В. Епістолярна спадщина і новели В. Стефаника : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня кандидата філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / В. Гладкий. Львів, 1965. 20 с.
75. Гнатюк М. І. Літературознавчі концепції Івана Франка у контексті методологічних пошуків українського літературознавства другої половини ХІХ початку ХХ ст. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора філол. наук: спец. 10.01.06 «Теорія літератури» / М. І. Гнатюк. К., 2003. 34 с.
76. Гнідан О. Д. Володимир Винниченко. Життя, Діяльність, Творчість / О. Д. Гнідан Л. С. Дем'янівська К. : Четверта хвиля, 1996. 256 с.
77. Гнідан О. Д. Марко Черемшина : Нарис життя і творчості / О. Д. Гнідан. К. : Дніпро, 1985. 168 с.
78. Головко Б. Філософська антропологія : навчальний посібник / Б. Головко. К. : ІЗМН, 1997. 240 с.
79. Голод Р. Іван Франко та літературні напрями кінця ХІХ початку ХХ ст. : автореф. дис. на здобутт