МІФОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА ХУДОЖНЬОГО МИСЛЕННЯ

Краткое описание

Чернівецький національний університет
імені Ю.Федьковича

На правах рукопису

Зварич Ігор Михайлович

УДК:

Міфологічна парадигма художнього мислення

10.01.06 — теорія літератури
10.01.07 — фольклористика

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Чернівці

2002

ВСТУП.......................................................................................... 3
РОЗДІЛ І. МІФ ЯК ФЕНОМЕН ЛЮДСЬКОГО МИСЛЕННЯ........... 24
РОЗДІЛ ІІ. МІФ І СЛОВО В ПРОСТОРОВО-ЧАСОВОМУ МОДЕЛЮВАННІ ДІЙСНОСТІ................................................................................. 76
2.1. Міф і слово, ритуал і гра................................................ 109
2.2. Міф і реальність поза межами слова............................... 124
2.3. Міф і просторово-часове повернення” в художньому моделюванні дійсності.............................................................................. 140
2.4. Міф і вічність у художній реальності слова..................... 162
2.5. Вічність і абсолютна реальність у Мертвих душах” М.В.Гоголя (до проблеми міфопоетичного в образі Плюшкіна)...................... 245
2.6. Міф і казка..................................................................... 267
2.7. Міф і замовляння........................................................... 291
2.8. Міф і билини.................................................................. 305
2.9. Міф у колядках та щедрівках.......................................... 309
2.10. Міф в історичній пісні.................................................. 319
2.11. Міфологічна вічність у літописах.................................. 326
2.12. Міфологічна семантика голосінь в обрядовому контексті 349
РОЗДІЛ ІІІ. МІФОЛОГІЧНА РЕАЛІЗАЦІЯ АРХЕТИПІВ У ХУДОЖНІЙ ТРАДИЦІЇ.................................................................................................. 400
РОЗДІЛ ІV. МІФ У КОНТЕКСТІ ТВОРЧОСТІ Т.Г.ШЕВЧЕНКА... 542
РОЗДІЛ V. МІФ У СУЧАСНОМУ ХУДОЖНЬОМУ МИСЛЕННІ... 670
ВИСНОВКИ............................................................................... 330
ПРИМІТКИ................................................................................ 338

Вступ

Міфологія вивчається гуманітарною наукою та використовується літературою протягом дуже довгого часу. Тією чи іншою мірою вона є об’єктом уваги кожної епохи з античних часів. Така увага пояснюється різними причинами, але безумовним є те, що, очевидна чи прихована наявність міфологічних елементів у мистецтві слова є фактором постійним і вельми важливим.
При всій своїй зовнішній простоті та змістовній наївності, яку позитивістське мислення постійно підкреслювало в міфі, останній, особливо в 20 столітті, набув надзвичайної актуальності та багатозначної змістовності.
Теоретичне осмислення міфології та її присутності в людській культурі настільки різноманітне, що синтезована уява про неї породжує велику кількість концепцій, теорій та методологічних шкіл, які доповнюють одна одну, заперечують чи інтерпретують.
Вважається, що розвиток античної філософії почався з вирішення питання про відношення раціонального знання до міфології, в якому остання поставала як алегоричні інтерпретації (стоїки, софісти, епікурейці). Найвищого рівня осмислення за античних часів міфи отримали в філософсько-символічному трактуванні Платона.
Середньовічна теологія часто усвідомлено принижувала змістовність міфології і оголошувала її бісівською.
Епоха Відродження вбачала в міфології втілення прагнень і пристрастей людини в її емансипації, продовжуючи античну традицію алегоричного трактування міфу.
З початку 18 століття з’являються перші спроби порівняння та системного осмислення міфології. Серед них Звичаї американських дикунів у порівнянні зі звичаями давніх часів”(1724) Ж.Ф. Лафіто, Основи нової науки”(1725) Дж. Віко. Віко визначив у своїй теорії майже усі майбутні основні аспекти і напрямки вивчення міфу.
Представники французького Просвітництва (Вольтер, Ш. Монтеск’є, Д. Дідро та ін.) вважали міф результатом невігластва, ошукування або забобонів. Таке ставлення до міфу пояснюється крайнім раціоналізмом, культом розуму, що згодом буде оголошений ворогом європейських романтиків.
Саме І.Г. Гердер у поглядах на міф продемонстрував перехід від Просвітництва до романтизму. Він вбачав у міфології багате джерело народної мудрості і поезії.
Романтизм, вступаючи в конфлікт з попередньою епохою, підняв значення міфології до статусу найважливіших феноменів людської культури. Особлива увага приділялася національній своєрідності міфу та його естетичній вартості. Після Дж. Віко саме в романтизмі створюється філософія міфу як завершена і цілісна система поглядів (Ф.В. Шеллінг). Алегорична інтерпретація міфів змінюється символічною. Шеллінг вперше висловив думку про те, що міфотворчість має своє продовження в мистецтві і, що головне, міфологія може витворюватись і як індивідуальна творча система поглядів (Філософія мистецтва” (1802 - 1803)).
Подальший розвиток філософія міфу набуває у В. і Я. Грімм, які, вивчаючи казку, показали міф як найдавнішу форму людської творчості і як один з найяскравіших феноменів прояву національного духу (Я. Грімм Німецька міфологія” (1835)).
Впродовж другої половини 19 ст. сформувалася дві основні методологічні доктрини вивчення міфу.
Перша засновувала свій метод на реконструюванні давньоіндоєвропейської міфології, співставляючи етимологію індоєвропейських мовних одиниць.
Логіка аналізу зводилася до роздробленої англійцем М.Мюллером теорії хвороби мови”, яка є причиною зародження міфів. В межах цієї теорії (натуралістичної, міфологічної, солярно-метеорологічної) божества уявлялися або солярними символами (Мюллер), або певними узагальненнями грозових явищ (А. Кун, В. Шварц). З часом стало ясно, що зведення міфології до солярних, небесних символів дещо однобоке, а індоєвропеїстика як наука розширила свої операціональні можливості і висвітлила хибність теорії хвороби мови”. До цієї школи відносять англійця Мюллера, росіян А.А.Афанасьєва1, Ф.І.Буслаєва, А.А.Потебню2, німців Шварца, Куна та В. Манхардта.
Еволюціоністська (антропологічна) школа вивчення міфології базувалася на порівнянні архаїчних форм культури з культурою цивілізованого світу. Найвпливовішим вченим серед представників цієї школи (Е. Тейлор, Е. Ленг, Г.Спенсер) був, безперечно, Тейлор. В основу виникнення і становлення міфології він ставив не натуралізм”, як Мюллер, а анімізм (Первісна культура”(1871))3. Цю доктрину доповнив своїм баченням міфу Дж. Дж. Фрезер (Золота гілка”(1890)).4 Базовим поняттям у виникненні, структуруванні міфології він вважав магію. Саме вона, на його думку, формувала універсальність світоглядної міфологічної системи. Цим пояснюється і домінуюче значення ритуалу в світогляді архаїчних народів.
Праця Фрезера стала основою теоретичної доктрини ритуалістичної школи. В межах цієї доктрини розвивалося наукове знання про міф протягом кількох десятиліть. Згодом, під певним впливом ідей ритуалістичної школи знаходяться, наприклад, О.М. Веселовський5, В.Я. Пропп6, М.Еліаде та ін.
Значним досягненням у науці про міф стала праця англійського вченого Б.Малиновського7 Міф у первісній психології” (1926). Основна ідея наукової системи цього вченого зводилася до того, що міф це своєрідна реальність, яка відтворюється і переживається членами колективу з усвідомленням її доленосного значення для людей і світу. Дослідження Малиновського започаткувало функціональну школу в етнології (К.Т. Пройс, М. Дюркгейм , Л. Леві-Брюль та ін.). Функціональна школа вперше відійшла від уявлень про міфологію як про феномен, що переслідує тільки пояснювальну мету.
Подальший розвиток дослідження міфології пов’язаний в основному з проблемами специфіки міфологічного мислення.
Е. Кассірер, німецький філософ, заклав основи символічної теорії міфу. Він довів, що міфологія як абсолютно автономна і замкнута форма культури є системою символів, які об’єктивують почуття та емоції в моделюванні оточуючого світу.
Німецький психолог В.Вундт (Міф і релігія” (1913)) тісно пов’язував генезу міфів зі снами, афективними станами та асоціативною послідовністю мислення.
Саме сни і афекти за своїм характером безпосередньо пов’язуються з міфами в психоаналітичній школі, заснованій З.Фрейдом8. Міфи представниками цієї школи розглядалися як відверте вираження витіснених на периферію свідомості сексуальних комплексів, особливо так званого едіпового комплексу”.
Цю методологію поглибив і надав їй універсального змісту К.Г. Юнг9. Пов’язуючи міфи з підсвідомим, він звів загальний характер людської фантазії до колективних підсвідомих символів архетипів, що є первинними образами уявлень про світ і організовуючими та структуруючими свідомість основами.
Цю тенденцію при аналізі міфології продовжував у своїх дослідженнях Дж. Кемпбел (Маски бога” (1959-1976)).
Психологічні мотиви утворення та функціонування міфу (страх перед історією) стали базовими для наукових досліджень Еліаде10.
К.Леві-Строс11 започаткував структуралістську теорію міфу, яка засновувалася на тому, що виявлені міфологічні структури, утворюючи незмінні, інваріантні величини, шляхом певних операціональних (однакових для всіх феноменів даного ряду) прийомів будуть демонструвати семантично близькі ряди перетворень.
У радянській науці міф вивчався у співвідношенні з релігієзнавчими аспектами та як філологічний феномен.
Найбільш помітним серед вчених, що досліджували міф, були Л.Я.Штернберг, С.А. Токарєв, А.Ф. Анісімов, В.Я. Пропп, О.Ф. Лосєв12, І.М. Тронський, І.Г. Франк Каменецький, О.М. Фрейденберг13 та ін.
Найважливішими в науці про міфологію, безперечно, є праці Лосєва, який вперше обґрунтував міф як феномен, у якому не розділяються ідеальне і предметне, що і визначає своєрідність міфологічної дійсності. Він аргументовано стверджував, що міф є тільки тим, чим він є для самого себе.
Етапним для вивчення міфу можна вважати дослідження М.М. Бахтіна, який доводив, що мистецтво середньовіччя та Відродження має міфологічні корені.
Структуралістські дослідження лінгвістів В.В. Іванова та В.М. Топорова15 ґрунтуються на реконструкції найдавнішої міфологічної семантики індоєвропейців. При цьому вони часто використовують новий матеріал, що виходить за межі індоєвропейської спільності.
В загальній теорії міфів найпоказовішими є праці Є.М. Мелетинського16.
Українська наука має досить довгу історію вивчення міфології, переважну частину цих досліджень складають етнографічні матеріали та фольклористичні фіксації текстів. Науковий аналіз та узагальнення досить рідкісні і не відповідають сьогоднішньому станові теоретичного осмислення міфології та міфу як такого.
До найперших дослідників міфології належить, безсумнівно, М. Костомаров18. Його праця Славянская мифология” (1847) мала подальший вплив на фольклорну науку. Про цей вплив особливо яскраво свідчить Очерк славянского баснословия или мифологии” (1860) Якова Головацького. Костомаров і Головацький подають основні аспекти язичницьких вірувань, імена поганських богів, описують богослужіння, ворожбитство, віщбу, свята.
Досить помітною в науці про міфологію є праця Івана Нечуя Левицького Світогляд українського народу” (1876). Автор витворює свою структуровану міфологічну систему і чітко аргументує її семантикою язичницького світогляду наших предків. Ця мала книжечка не видавалася аж до 1993 року19. Глибоко продуманою системністю та аргументованістю просякнуте фундаментальне дослідження Георгія Булашева Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях”20.
Окремі аспекти міфологічного світогляду, а також демонології, повір’їв, жанрів фольклору з міфологічними елементами досліджували Т.Рильський, М.Сумцов, В. Милорадович, А.Свидницький, В. Гнатюк, І. Франко, В. Дашкевич, І. Срезневський, В.Шухевич, Ф. Колесса та інші.
Радянська доба у фольклористиці та літературознавстві пройшла під певною забороною на вивченням міфології. Ідеологічні табу були пов’язані, безсумнівно, з тим, що міфологічний пласт української духовності виявляє світоглядний автентизм народу. У наш час дослідження дохристиянського періоду культури дещо пожвавилося22. Однак міф загалом не введено в новітній науковий методологічний контекст, його осмислення залишається в основному традиційним. Це, насамперед, стосується аналізу міфологічних елементів у мистецтві слова, що протягом усієї історії утримувало зв’язок з міфом на жанровому, образному та інших рівнях.
Якщо ж вести мову про нову літературу, то слов’янська міфологія великою мірою виявляє її своєрідність. Все 20 століття українське художнє мислення демонструвало засвоєння і переосмислення предвічних основ народного світовідчуття, вводячи міф у систему постійних категорій моделювання космосу.
В українському літературознавстві бракує праць узагальнюючого теоретичного характеру, які б осмислювали наявність міфу в літературі не на текстологічному рівні, а як універсального феномена, що є постійною властивістю людського мислення. Текстологічні зіставлення та інтерпретації в літературі звужують його значення та функціонування. Поодинокі спроби останнього десятиліття ввести у літературознавчий методологічний простір міф не як присутність текстових реалій міфічного походження, а як багаторівневої системної єдності викликають різкі дискусії, поляризують думки, провокуючи часом тенденційне заперечення та спротив23. Багатозначність міфу як явища виражає його універсальність і вимагає, відповідно, залучення багатоаспектних засобів його аналізу. Нагальна потреба в дослідженнях, які б висвітлювали загальні закономірності функціонування та прояву міфологенних аспектів у мистецтві слова, назріла давно. Це стає очевидним на тлі загальнонаукового зацікавлення міфом як феноменом. Саме ці чинники зумовлюють актуальність пропонованої праці.
Мета роботи полягає у визначенні загальних закономірностей та форм прояву міфології в мистецтві слова на фольклорній та літературній стадіях його розвитку.
Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:
— Виявити та проаналізувати існуючу літературу, пов’язану з проблемами рецепції міфу в фольклорі та літературі;
— Визначити основні аспекти міфу як універсальної форми світовідчуття та його наскрізний зв’язок з художньою літературою;
— Розглянути і узагальнити методологічну основу аналізу міфу, яка б відповідала його універсальності;
— Показати роль міфу в становленні художньої традиції;
— Окреслити найважливіші моменти актуальності міфу в людському мисленні взагалі та художньому зокрема;
— З’ясувати співвідношення міфічного та історичного в словесному мистецтві;
— Осмислити роль та значення міфології як формотворчої основи цілісного моделювання дійсності в фольклорі та літературі (слово, мова, образність, структура, жанр).
Об’єктом дослідження є міф у контексті словесного мистецтва на всіх стадіях його розвитку.
Предметом дослідження є ті феномени фольклору та літератури, які найбільш яскраво і переконливо демонструють загальні закономірності прояву міфології в художньому мисленні.
Дисертаційне дослідження має кілька аспектів новизни.
1. На відміну від попередніх досліджень на подібну тему міф аналізується не як текстуальна присутність у фольклорі та літературі, а як універсальний і постійний феномен людського мислення.
2. Роль міфології у формуванні художньої традиції продемонстрована як реалізація архетипів, що зберігає чітку логіку успадкованої від міфу структурно-семантичної основи (архетип предвічних вод — обряд ініціації).
3. Міфологічна цілісна концепція світобудови, яка демонструє всеєдність космічних зв’язків, вперше системно показана у спробі реконструкції архаїчної моделі космосу на основі язичницьких рудиментів у голосіннях та похоронному обряді гуцулів.
4. Уперше в українському літературознавстві у зв’язку з міфом започатковано теоретичне осмислення реальності поза межами слова. Для цього акцентовано увагу на неверифікованих аспектах художнього моделювання дійсності, що виражають метафізичну сферу людського існування (страх, смерть, ніщо, безсмертя, вічність, безконечність).
5. Міф у поезії Т.Г.Шевченка осмислюється як формотворча основа великого канонічного тексту, що утримує цілісність колективної душі нації, визначає семантику її самоідентифікації та самоусвідомлення. У порівнянні з іншими існуючими дослідженнями міфу у творчості Кобзаря значно розширено сферу аналізу універсальної ролі міфологенних аспектів мислення поета.
6. Ідея симетричної співвіднесеності макрокосмосу з мікрокосмосом у всеєдності зв’язків міфологічної побудови всесвіту та їх залежність від цілісності канонічного тексту розглянута і в феноменах новітнього художнього мислення (У.Еко, Р.Іваничук, К.Рансмайр).
7. Продемонстровано різноаспектний характер наскрізного зв’язку міфу з художнім мисленням на всіх основних етапах його становлення.
Теоретико-методологічною основою дисертації є комплексний підхід до об’єкта розгляду — міфу у контексті словесного мистецтва. Він включає синтезоване використання багатьох аспектів гуманітарних наук та наукових дисциплін. Це виражає змістовну універсальність міфології. Різні рівні прояву міфу в фольклорі та літературі вимагають різних теоретичних, методологічних та термінологічних засобів аналізу. Тому, наприклад, окремі та загальнотеоретичні поняття етнографії (Дж.Фрезер, Е.Тейлор), релігієзнавства (М.Еліаде), психології (З.Фрейд, К.Г.Юнг, Дж.Хілман, К.Кереньї), філософії (С.Керкегор, Ф.Ніцше, О.Шпенглер, Л.Вітгенштайн, М.Гайдеггер), компаративістики (О.Веселовський, А.Волков, А.Нямцу), структуралізму (В.Пропп, Ю.Лотман, К.Леві-Строс, В.Іванов, Г.Грабович), постструктуралізму (Р.Барт, Ж.Дерріда, У.Еко, Д.Затонський), фольклористики (І.Франко, М.Драгоманов, В.Пропп, Д.Ліхачов, І.Свєнціцький, В.Шухевич, В.Скуратівський), загальної теорії міфу (М.Костомаров, О.Потебня, Г.Булашев, О.Лосєв, Є.Мелетинський, О.Фрейденберг, Дж.Кемпбелл) складають таку комплексну теоретико-методологічну основу, яка дозволяє осмислити міф у всій можливій повноті його змістовної та функціональної реалізації в художньому мисленні.
Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що основні її положення та висновки багато в чому увиразнюють та конкретизують уявлення про міф, його значення та форми прояву в словесному мистецтві. Комплексний аналіз міфології визначає її універсальність, акцентує увагу на тих властивостях міфу, які постійно актуалізуються в людському житті і реалізовуються художнім мисленням. Цей аналіз показує продуктивність його застосування та відповідність новітнім тенденціям теоретичних засад гуманітарних наук.
Практичне значення одержаних результатів. Матеріали, які склали основу дисертації, використовуються у курсах Теорії літератури”, Усної народної творчості”, Історії зарубіжної літератури 19 ст.” та спецкурсі Порівняльна міфологія”, що впродовж ряду років читалися її автором у Чернівецькому національному університеті. Результати дослідження можуть бути використані при розробці нових історичних та теоретичних курсів для вищої школи, у підготовці дипломних та дисертаційних робіт, при написанні підручників з теорії літератури та посібників, присвячених вивченню окремих теоретичних проблем усної народної творчості та художнього мислення.
Особистий внесок здобувача. Всі ідеї роботи та її висновки належать авторові. У тих випадках, коли використовувалися дані та теоретичні положення інших дослідників, автор щоразу це обумовлював.
Апробація роботи. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича. Основну концепцію та результати дослідження викладено у доповідях та наукових конференціях та семінарах, у т.ч. на міжнародних конференціях Біблія і світова література” (Чернівці, 1999), Міф і легенда у світовій літературі” (Чернівці, 2000), Проблема рубежа эпох: закономерности процессов в литературе и языке” (Донецьк, 2000), Спадщина акад. В.І.Борковського і сучасна філологія на межі тисячоліть” (Львів, 2000), на всеукраїнських наукових конференціях Шістдесятництво ХХ століття як літературне явище” (Дніпропетровськ, 2000), Розвиток української філології на Буковині” (Чернівці, 2000), Історія і сучасні проблеми функціональних стилів української літературної мови” (Чернівці, 2001). За матеріалами дисертації видано монографію (14,62 д.а.) та надруковано більше двадцяти наукових статей.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків та приміток з використаними джерелами.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Універсальний характер сутності міфу та його вплив на формування людського мислення дозволяє стверджувати, що він є постійною властивістю останнього. Визнаючи це положення як принципове в дослідженні міфу, ми водночас констатуємо наявність форм, структур та елементів міфології в фольклорі та літературі.
Традиція як безперервний процес розвитку форм словесного мистецтва демонструє наскрізний зв’язок художнього мислення з міфом. Найочевидніше цей зв’язок постає в традиційний сюжетах та образах.
Цілісна сутність Космосу виступає загальною та універсальною властивістю моделювання дійсності і втілюється традицією в конкретних формах художнього мислення. Вона як функціонуюча єдність у міфологічних моделях Космосу виявляється симетричним співвідношенням змістів макрокосмосу і мікрокосмосу.
Названу цілісність успадковує постміфологічне мислення, реалізовуючи її в незворотній послідовності подій.
Ідея світової єдності, що втілена міфологією і успадкована художнім словом, є визнаною методологічною парадигмою, яка має ґрунтовне теоретичне осмислення та продуктивне практичне використання.
Міфологія не має однозначного і єдиного наукового тлумачення. Кожна гуманітарна наука вивчає її як принципово важливий феномен людської культури і робить міф суто своїм” об’єктом аналізу. Це обмежує універсальну семантику міфу, його значення і функціональність.
Актуальність міфології пояснюється пошуками людства шляху до первинного архаїчного часу. Інтенсивність цих пошуків стимулюється зростаючою тривогою існування людини західної цивілізації, втратою віри і дійсного зв’язку з іудо-християнською традицією світовідчуття.
Логіка заміщення міфу іншими структурно-семантичними феноменами (Ніцше, Фромм) доводить, що останні за своєю суттю являють собою міфологічні структури.
Міф у атмосфері екзистенційної тривоги сучасності постає як єдина можливість здобування ­ґрунту”, ядра” (Кереньї), навколо якого людське буття організовує і засновує себе у всій своїй повноті.
Ядро” слугує постійною, незнищенною ознакою людської свідомості, являючи собою основу творення всього і тією точкою, до якої повертається людина в підсвідомому бажанні дійти до самої себе, до своїх витоків, з яких можливе відтворення. Таким чином долається страх, народжений позитивістським усвідомлення чітких меж земного існування.
Художнє мислення, що реалізовує себе в механізмах творення традиції, демонструє тенденцію до повернення”. Ядро” забезпечує на тільки можливу цілісність індивідуальної душі, але й таку ж цілісність душі колективної та прагнення до неї. Ілюзія примирення вічного і тимчасового, міфічного і сучасного в літературі виражає сутність процесу пошуків шляху повернення до початку.
У всіх розвинутих міфологіях світу початок світотворення є тим пунктом, з якого починається і на якому замикається рух буття. Тобто він є тим моментом приходу людини до Єдиного, з якого походять усі живі і неживі форми. Це єдине має троїсту природу, що виражає рівновагу двох протилежностей, утворюючи Єдине у множинному вияві живої та неживої матерій.
Відчуття різниці між зображуваним і зображуючим є початком емансипації індивідуальної душі. Естетизація зображуваного демонструє усвідомлення цієї різниці. Остаточне виокремлення індивідуальної душі відбувається в період повної руйнації єдиного стилю культури, коли закінчується стадія розквіту вираження колективної душі (Шпенглер).
З цього моменту художнє мислення робить постійні спроби примирення вічності (міфології) й історії (темпоральності), оперуючи породженими міфом категоріями, й існує за його законами на сформованих ним засадах.
У протистоянні вічності слово поступово займає домінуючі позиції, воно продовжує свою функцію зв’язку з вічністю, змінюючи способи і форми в її реалізації.
Колективна душа, намагаючись зберегти свою духовну цілісність, продовжуючи в цьому прагненні міфологічну традицію, опираючись на слово як на єдиний засіб самозбереження, надала останньому статусу священної канонічної недоторканності (канонічні тексти).
Слово забезпечує всеєдність зв’язків, що замикаються на людині як на сприймаючому та продукуючому центрі, у якому мікрокосмічний текст знаходить повну відповідність у змісті тексту макрокосмосу. Відриваючись від цілісної сутності канонізованого текстового змісту колективної душі, людина протистоїть темпоральності за допомогою слова, зберігаючи генетичну (підсвідому) пам’ять про незнищенну основу цієї душі, що підкорена ритмові Космосу.
З моменту зародження мистецтва починається власна історія слова, вона стає основою формування суб’єкта — творця історії в її лінійних часових вимірах, що заперечують міфологічну сакральну вічність.
Перехід від міфопоетичної свідомості до постміфологічної ознаменував собою остаточну владу суб’єктивного інтелекту над сакральною реальністю слова і започаткував зародження героїчного епосу.
Усвідомлення дистанції між реальністю і словом виражає внутрішній конфлікт постміфологічного мислення. Словесне мистецтво в зв’язку з цим первинну реальність, що лежить поза межами слова, має за основний об’єкт осмислення, виражаючи таким чином тенденцію до спрямування в міфологічну цілісну єдність буття людського духу, перемагаючи себе собою ж процесом виходу за межі просторово-часових параметрів (сюжет, фабула) у вічність, безсмертя — міф.
Проблема наявності міфу в постміфологічному мисленні та його впливу на останнє окреслюється протистоянням профанного — сакральному, темпорального — вічному. Вічність як феномен осмислення в словесному мистецтві виражає сутність цього протистояння.
Суб’єктивне художнє мислення овнутрішнює” зміст об’єктивної реальності згідно з внутрішнім змістом духовного буття суб’єкта. Ця співвідносність засвідчує не тільки типологічний для постміфологічної стадії слова зв’язок з внутрішнім” образом міфологічного часу (циклічність), але водночас і те, що міф — це не стадія людського мислення, а постійна його властивість. У зв’язку з цим міф у словесному мистецтві може втрачати тільки зовнішні ознаки, залишаючись постійною основою внутрішнього структуруючого принципу побудови кожної існуючої художньої моделі дійсності. Цей процес проявляється поєднанням генетично” засвоєної з мовою інформації (архетипи, бінарні опозиції), що виражає структуру свідомості і пояснює типологію загальнолюдського мислення, і набутої інформації із загального контексту світової культури в процесі формування традиції.
У фольклорних та літературних жанрах наявність міфу зумовлена генетичними, образними зв’язками, подібністю соціального функціонування та хронологічною віддаленістю від нього (абсолютна реальність у Мертвих душах” Гоголя, казка, замовляння, билини, колядки і щедрівки, історична пісня, літописи).
Універсальний характер сутності міфу як циклічної ритуальної організації Космосу демонструють своєю функціональністю голосіння у одній із можливих реконструкцій цілісності міфічної реальності (2.12).
Архетипи складають першооснову людського буття і мислення. Вони в процесі становлення традиції на різних стадіях розвитку словесного мистецтва втілюються у відповідних цим стадіям світоглядних оформленнях (Вода — ініціація — потоп — Атлантида). Реалізація архетипу предвічних вод ілюструє при цьому збереження інваріантної жорсткої логічної та структурно-семантичної основи. Саме ця основа забезпечує становлення загальної традиції та традиції окремих сюжетів, образів та мотивів.
Архетип космічних вод може реалізовуватися в літературі без свідомої орієнтації на зв’язок з першостихією як втілення підсвідомих імпульсів і властивостей людського мислення.
У творчості Т.Г.Шевченка міф постає як позачасова та позапросторова домінанта, виражаючи таким чином типологічну закономірність співвідношення міфу та історії. Утвердженням сакрального в часі вічністю Шевченко витворює архетипний за суттю і характером рай, що настане у врівноваженні людської душі з вічністю Всесвіту і усуне всі породжені історичним процесом аспекти порушення цієї рівноваги. Шевченків рай — це великий міф вічності, у якому індивідуальна душа в гармонійному бутті ідеальної спільноти наповнена волею і змістом безпосереднього існування в первинній суті вічного незнищенного людського єства та його співвідносності з Богом.
У 20 столітті міф у літературі виявляє себе у посиленні орієнтації на досягнення цілісності в дискретно осмислених і усвідомлених формах комбінування окремого. Література не заперечує вираженого міфом, вона прагне із профанного часу повернутися до витоків, осмислюючи і висловлюючи вічне у ясних міфологічних формах і значеннях.
Художнє мислення в літературі намагається подолати усвідомлювану дистанцію між реальністю і словом і таким чином оволодіти безпосередністю збігу об’єкта і його імені.
Факт усвідомленої орієнтації і спрямування енергії естетичної рефлексії на міф не знищує специфіки художньої мови, а свідчить про кардинальну зміну в осмисленні літературою сутності людини і її буття. У 20 столітті література визнала, що семантика і форми синкретичного за суттю світовідчуття є найбільш адекватними людському єству проявами екзистенції.
Художнє мислення останніх десятиліть у зв’язку з цим виробило у собі іронічне і часом вороже ставлення до реалізму, модернізму та масової літератури, заперечуючи відповідно у перших двох анахронічний мімесис та скомпрометований позитивізм, а в третьому — загалом низькохудожній характер імітації життя.
Намагаючись деконструювати Текст, художнє мислення зреалізовує це завдання текстом як свідченням підсвідомо утримуваної ним цілісності, що протистоїть тій, яку воно свідомо руйнує. Це шляхи пошуку істини поза межами заперечуваного контексту культури.
У новітній літературі міф виражає себе двома домінуючими тенденціями. В першій проявляє себе прагнення відтворити текст, у другій — деконструювати.
Ці дві тенденції об’єднані ідеєю цілісності і співвідносності (симетричної чи асиметричної) між Текстом Всесвіту та Текстом культури (цивілізації). Перша відповідно утверджує спромогу людини відтворити первинну цілісність зі світом, а друга заперечує таку можливість.
Обидві тенденції (частинування та об’єднання) у всіх різноманітних проявах і зв’язках культури та цивілізації реалізовуються у романі Еко Маятник Фуко”. Ідея відповідності тексту Тори (Космосу) текстові культури набуває в романі значення закону абсолютної залежності життя від збереження цілісності канону.
Канонічний текст і його вплив на цілісність існування колективної та індивідуальної душ є базовою ідеєю роману Іваничука Орда”.
Ідея всеєдності космічних зв’язків, що є постійним об’єктом художнього осмислення в словесному мистецтві, свідчить про константну присутність, зростаючу актуальність та універсальне значення міфу в людській культурі.

ПРИМІТКИ
Вступ
1. Афанасьев А.Н. Древо жизни: Избранные статьи. М.: Современник, 1982. 467 с.
2. Потебня А.А. Слово и миф. М.: Правда, 1989. 624 с.
3. Тейлор Э.Б. Первобытная культура. М.: Политиздат, 1989. 573 с.
4. Фрезер Дж. Дж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. М.: Политиздат, 1980. 703 с.
5. Веселовский А. Историческая поэтика. Л.: Гос. изд-во художественной литературы, 1940. — 648 с.
6. Пропп В.Я. Исторические корни волшебной сказки. Л.: Изд-во Ленинградского университета, 1986. 364 с.
7. Малиновский Б. Миф как драматическое развитие догмы // Малиновский Б. Магия, наука и религия. М.: Рефл-бук, 1998. С.275-288.
8. Фрейд З. Тотем и табу // Я” и Оно”. Труды разных лет: В 2 кн. Кн.1. Тбилиси Медани”, 1991. С.193-350.
9. Юнг К.Г. Сознание и бессознательное: Сборник. СПб.: Университетская книга, 1997. С.113-336; Юнг К.Г. Психологические типы. Минск: ООО Попурри”, 1998. 656 с.
10. Элиаде М. Аспекты мифа. М.: Академический проэкт, 2000. 222 с.
11. Леви-Строс К. Структурна антропологія. К.: Основи, 1997. 387 с.
12. Лосев А.Ф. Миф. Число. Сущность. М.: Мысль, 1991. 919 с.; Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. М.: Мысль, 1991. 959 с.
13. Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. М.: Мысль, 1998. 800 с.
14. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренесанса. 2-е изд. М.6 Художественная литература, 1990. 543 с.
15. Топоров В.Н. О ритуале. Введение в проблематику. // Архаический ритуал в фолклорных и раннеисторических памятниках. М.: Наука. С.3-51.
16. Мелетинский Е.М. Поэтика мифа. М.: Наука, 1976. 407 с.
17. Токарев С.А., Мелетинский Е.М. Мифология // Мифы народов мира: В 2 т. - Т 1. М.: Советская энциклопедия, 1991. С.11-20.
18. Костомаров М. Слов’янська міфологія. К.: Либідь, 1994. 283 с.
19. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфлогії. К.: Обереги, 1993. 85 с.
20. Булашев Г.О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. К.: Довіра, 1992. 414 с.
21. Див.: Франко І. Як творилася слов’янська міфологія // Франко І. Твори: У 50 т. Т 37. К.: Наукова думка, 1982. С.425-432.; Драгоманов М. Славянські перерібки Едіпової історії // Розвідки про українську народню словесність і письменство. Львів: НТШ. Т.10. 1907. С.1-116.; Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. К.: Либідь, 1992. 637 с.; Свидницький А. Злой дух (Народные Южнорусские поверья) // Свидницький А. Твори. К.: Наукова думка, 1985. С.406-411.; Колесса Ф.М. Фолклористичні праці. К.: Наукова думка, 1970. 415 с.: Колесса Ф.М. Українська народна словесність / Вступ. ст. М.Мушинки. Едмонтон, 1983. с. 30-35.; Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу К.: Обереги, 1991. 424 с.
22. Див.: Войтович В. Сокіл Род. Легенди та міфи стародавніх українців. Рівне: Оріана, 1997. 332 с. Золотослов: Поетичний космос Давньої Русі./ Упорядкування, передмова та переклад М.Москаленка. К.: Освіта, 1988. 292 с.; Знойко О.П. Міфи київської землі та події стародавні. К.: Либідь, 1989. 304 с.; Новикова М. Прасвіт українських замовлянь // Українські замовляння / Упорядкував М.Н. Москаленко. К.: Дніпро, 1993. С.7-29.; Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. К.: Український письменник, 1993. 63 с.
23. Грабович Г. Шевченко як міфотворець. К.: Радянський письменник, 1991. 210 с.; Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. К.: Абрис, 1997. 144 с.; Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка. К.: Факт”, 2001. 384 с.; Іванишин П. Вульгарний неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка. Дрогобич: Видавнича фірма Відродження”, 2001. 174 с.

Розділ І
1. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. — М.: Прогресс, 1994. — С.54.
2. Вітгенштайн Л. Філософські дослідження. — К.: Основи, 1995. — С.54.
3. Там само. — С.29.
4. У зв’язку з цією проблемою часто посилаються на слова П.Фейерабенда: Всі методологічні приписи мають свої межі, і єдиним правилом, яке зберігається, є правило все дозволено”. Див.: Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. — М.: Прогресс, 1986. — С.451.
Поль Рікер, наприклад, теж писав про можливість і необхідність синтезу та доповнення методологій. Див.: Рікер П. Конфлікт інтерпретацій // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. — Львів: Літопис, 1996. — С.229.
Показовою стосовно методологічних меж є позиція Жака Дерріди: Те, що не виходить за межі різних формулювань того самого питання, безперечно, утворює єдину систему”. Див.: Дерріда Ж. Позиції. К.: Кобза, 1994. С.9.
5. Докладно про це див.: Нямцу А.Е. Идеи и образы Нового Завета в мировой литературе. Часть І. — Черновцы: Рута, 1999. — 328 с.
6. Гиршман М.М. Литературное произведение. Теория и практика анализа. — М.: Высшая школа, 1991. — С.53.
7. Кемпбелл Дж. Герой с тысячью лицами. — К.: София, 1997. — С.236.
8. Там само. — С.285.
9. Див. про це: Элиаде М. Мифы. Сновидения. Мистерии. — М.: Ваклер, 1996. — С.275-285.
10. Фромм Э. Психология и религия // Сумерки богов. — М.: Прогресс, 1989. — С.176.
11. Див. про це: Кьеркегор С. Страх и трепет. — М.: Республика, 1993. — 383 с.; Шестов Л. Киргегард и экзистенциальная философия. — М.: Прогресс — Гнозис, 1992. — 302 с.; Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології. К.: Основи, 2001. 854 с.
12. З цього приводу наведемо декілька висловів Мартіна Хайдеггера: Модусами Ужаса высвечивается Ничто” (с.81); Ничто может о себе напоминать в построениях Ужаса, но уже не как нечто Сущее, а как вещь, годная для анализа” (с.82); В ужасающем Ничто происходит высветление сущего как такового” (с.82); Когда является Ничто, человеческое присутствие в этом случае и способно подойти вплотную к Сущему и гностицировать его феномены” (с.83). Див.: Хайдеггер М. Мысли, постулаты, афоризмы, философские интерпретации, тезисы. — М.: Современное Слово, 1998. — 384 с.
13. Ніцше Ф. Так казав Заратустра. — К.: Дніпро, 1993. — С.301.
14. Там само. — С.301.
15. Кереньи К. Пролегомены // Юнг К.Г. Душа и миф: шесть архетипов. — К.: Государственная библиотека Украины для юношества, 1996. — С.20.
16. Там само. — С.19.
17. Там само. — С.20.
18. Там само. — С.20.
19. Там само. — С.21.
20. Юнг К.Г. Психология архетипа младенца // Юнг К.Г. Душа и миф: шесть архетипов. — К.: Государственная библиотека Украины для юношества, 1996. — С.89.
21. Кереньи К. Пролегомены // Юнг К.Г. Душа и миф: шесть архетипов. — К.: Государственная библиотека Украины для юношества, 1996. — С.27.
22. Элиаде М. Мифы. Сновидения. Мистерии. — М.: Ваклер, 1996. — С.50.
23. Кемпбелл Дж. Герой с тысячью лицами. — К.: София, 1997. — С.12.
24. Див. про це: Харченко П.А. Тригнозис. Начала тринітарних знань. — К., 1998. — 400 с.
Розділ ІІ
1. Мифы и сказки Австралии. — М.: Наука, 1965. — 166 с.
2. Див.: Хейзинга Йохан. Homo ludens. В тени завтрашнего дня. — М.: Прогресс — академия, 1992. — 327 с.
3. Шпенглер О. Аполлоновская, фаустовская магическая души // Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. — Т.1. Образ и действительность. — Мн.: ООО Попурри”, 1998. — С.283.
4. Лихачев Д.С. Поэтика древнерусской литературы. — Л.: Художественная литература, 1971. — 413 с.
5. Шпенглер О. Аполлоновская, фаустовская магическая души // Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. — Т.1. Образ и действительность. — Мн.: ООО Попурри”, 1998. — С.283.
6. Элиаде М. Словарь религий, обрядов и верований. — СПб.: Университетская книга, 1997. — С.101.
7. Гачев Г. Жизнь художественного сознания. — М.: Искусство, 1972. — 198 с.
8. Элиаде М. Словарь религий, обрядов и верований. — СПб.: Университетская книга, 1997. — С.102.
9. З цього приводу, наприклад, С.Довлатов писав, що Творчество — как борьба со временем. Победа над временем. То есть победа над смертью. Пруст только этим и занимался”. Див.: Довлатов С. Собр. соч.: В 3 т. — Т.3. — СПб.: Лимбус — Пресс, 1995. — С.307.
10. Гачев Г. Жизнь художественного сознания. — М.: Искусство, 1972. — С.61-62.
11. Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. Образ и действительность. — Т.1. Образ и действительность. — Мн.: ООО Попурри”, 1998. — 764 с.
12. Борхес Х.Л. Письмена Бога. — М.: Республика, 1994. — С.376.
13. Цит. за: Гуменна Д. Благослови, мати. — Нью-Йорк: Слово, 1966. — С.111.
14. Кемпбелл Дж. Герой с тысячью лицами. — К.: София, 1997. — С.287.
15. Там само. — С.288.
16. Там само. — С.288.
17. Див.: Элиаде М. Шаманизм: архаические техники экстаза. — К.: София, 1998. — 384 с.
18. Борхес Х. Л. Письмена Бога. — М.: Республика, 1994. — С.385.
19. Гачев Г. Жизнь художественного сознания. — М.: Искусство, 1972. — С.49.
20. Там само. — С.61-62.
21. Иванюк Б.П. Метафора и литературное произведение. — Черновцы: Рута, 1998. — С.15.
22. Гачев Г. Жизнь художественного сознания. — М.: Искусство, 1972. — С.62.
23. Лосев А.Ф. Античная мифология в ее историческом развитии. — М.: Учпедгиз, 1957. — С.12-13.
24. Лотман Ю.М. Структура художественного текста. — М.: Искусство, 1970. — С.82.
25. Юнг К.Г. Психология архетипа младенца // Юнг К.Г. Душа и миф: шесть архетипов. — К.: Государственная библиотека Украины для юношества, 1996. — С.89.
26. Борхес Х. Л. Письмена Бога. — М.: Республика, 1994. — С.41-42.
27. Иванюк Б.П. Метафора и литературное произведение. — Черновцы: Рута, 1998. — С.16.
28. Там само. — С.11-18.
29. Там само. — С.23.
30. Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. — Т.1. Образ и действительность. — Мн.: ООО Попурри”, 1998. — С.220-221.
31. Шпенглер О. Символика картины мира и проблема пространства // Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. — Т.1. Образ и действительность. — Мн.: ООО Попурри”, 1998. — С.242.
32. Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. — Т.1. Образ и действительность. — Мн.: ООО Попурри”, 1998. — С.242.
33. Мифы народов мира: В 2 т. — Т.1. — М.: Советская энциклопедия, 1991. — С.252.
34. Борхес Х.Л. История вечности // Борхес Х.Л. Письмена Бога. — М.: Республика, 1994. — С.76.
35. Там само. — С.76.
36. Любомірскі К. Птах над палаючим лісом. — Чернівці: Місто, 1999. — С.75.
37. Там само. — С.77.
38. Цит. за: Шкловский В. О поэзии и заумном языке // Шкловский В. Гамбургский счет: Статьи-воспоминания-эссе (1914-1933). — М.: Советский писатель, 1990. — С.45.
39. Див.: Иванюк Б. Метафора и литературное произведение. — Черновцы: Рута, 1998. — 252 с.
40. Костенко Л. Неповторність. — К.: Молодь, 1980. — С.21.
41. Там само. — С.173.
42. Там само. — С.68.
43. Борхес Х. Л. Письмена Бога. — М.: Республика, 1994. — С.89.
44. Иванов В.В. Категория времени в искусстве и культуре ХХ века // Ритм. Пространство и время. — Л.: Наука, 1974. — С.41.
45. Там само. — С.43-46.
46. Х.Л.Борхес писав: на память приходят дни и ночи Брахмы; периоды, недвижными часами которых служили пирамиды, медленно стирающиеся от происходящего раз на тысячу и один год прикосновения крыла птицы; люди Гесиода, убывающие от золота к железу; универсум Гераклита, зачатый в огне и периодически пожираемый огнем; мир Сенеки и Хрисиппа, его уничтожение в пламени, его обновление в водах; четвертая буколика Вергилия и ее восхитительный отзвук у Шелли; книга Екклесиаста; теософы, десятичная история, предложенная Кондорсе; Фрэнсис Бэкон и Успенский; Джеральд Хэрд, Шпенглер, Вико; Шопенгауэр”. Див.: Борхес Х.Л. Циклическое время // Борхес Х.Л. Собр. соч.: В 4 т. — Т.1: Страсть к Буэнос-Айресу: Произведения 1921-1941 годов. — СПб.: Амфора, 2000. — С.351-355.
47. Там само. — С.43.
48. Иванов В.В. Категория времени в искусстве и культуре ХХ века // Ритм. Пространство и время. — Л.: Наука, 1974. — С.45.
49. Таранов П.С. Анатомия мудрости: 120 философов: В 2-х т. — Т.1. — Симферополь: Реноме, 1997. — С.80.
50. Элиаде М. Мифы. Сновидения. Мистерии. — М.: Ваклер, 1996. — С.31.
51. Иванов В.В. Категория времени в искусстве и культуре ХХ века // Ритм. Пространство и время. — Л.: Наука, 1974. — С.42.
52. Там само. — С.51.
53. Шопенгауэр А. Смерть и ее отношение к неразрушимости нашего существа // Шопенгауэр А. Сборник произведений / Пер. с нем.; Вступ. ст. и прим. И.С.Нарского. — Мн.: ООО Попурри”, 1998. — С.235.
54. Кравец В.В. Велимир Хлебников и украинская мифология: Автореферат диссерт. на соискание уч. степени канд. филол. наук: 10.01.02 / Институт литературы им. Т.Г.Шевченка. — К., 1993. — 18 с.
55. Топоров В.Н. Апология Плюшкина: вещь в антропоцентрической перспективе // Топоров В.Н. Миф. Ритуал. Символ. Образ. — М.: Прогресс, 1995. — С.7-112.
56. Гоголь Н.В. Собр. соч.: В 7 т. — Т.2. — М.: Художественная литература, 1985. — С.117.
57. Там само. — С.116.
58. Там само. — С.106.
59. Там само. — С.108.
60. Там само. — С.123.
61. Лихачев Д.С. Поэтика древнерусской литературы. — Л.: Художественная литература, 1971. — С.232.
62. Пропп В.Я. Исторические корни волшебной сказки. — Л.: Изд-во Ленинградского государственного университета, 1986. — С.352
63. Там само. — С.353.
64. Там само. — С.353.
65. Мелетинский Е.М. Фольклор австралийцев // Мифы и сказки Австралии. — М.: Наука, 1965. — С.16-19.
66. Там само. — С.17.
67. Лихачев Д.С. Поэтика древнерусской литературы. — Л.: Художественная литература, 1971. — С.253-254.
68. Українські народні казки. — К.: Ірпінь, 1996. — С.261.
69. Там само. — С.252.
70. Там само. — С.289.
71. Там само. — С.260.
72. Там само. — С.265.
73. Там само. — С.276.
74. Медриш Д.Н. Структура художественного времени в фольклоре и литературе // Ритм. Пространство и время. — Л.: Наука, 1974. — С.121-143.
75. Там само. — С.128.
76. Лихачев Д.С. Поэтика древнерусской литературы. — Л.: Художественная литература, 1971. — С.286.
77. Українські замовляння. — К.: Дніпро, 1993. — С.193.
78. Новікова М. Прасвіт українського замовляння // Українські замовляння. — К.: Дніпро, 1993. — С.10.
79. Див. широкий огляд літерат