КАТЕГОРІЯ SACRUM У ХУДОЖНІЙ ПРОЗІ ХХ-ХХІ СТОЛІТЬ

Краткое описание

ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

УДК 821.161.2-97 XX”

НАБИТОВИЧ ІГОР ЙОСИПОВИЧ

КАТЕГОРІЯ SACRUM У ХУДОЖНІЙ ПРОЗІ ХХ-ХХІ СТОЛІТЬ

10.01.06 теорія літератури

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант:
доктор філологічних наук, професор,
член-кореспондент НАН України
Микола Миколайович Ільницький

Дрогобич 2009

ЗМІСТ

ВСТУП........................4

РОЗДІЛ 1.
КАТЕГОРІЯ SACRUM І ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА.27

1.1. Категорія sacrum та художня література: дескрипція структури та стратегії
досліджень..30
1.2. Біблія та Книга природи: народження сучасного роману з музики духу sacrum.......................................................................................................................72
1.3. Біблійний ґлокалізм versus літературна традиція та інтертекстуальність: назад у майбутнє......92
1.4. Біблійні стилізації як стилетворчий засіб в українській прозі ХХ
віку..109
1.5. Теологія і письменство. Художня література ХХ-ХХІ століть як locus
theologicus..135

РОЗДІЛ 2.
ІРРАЦІОНАЛЬНЕ В ХУДОЖНЬОМУ ТВОРІ..140

2.1. Концепт смерти як модерністичний проект у художній прозі Ольги Кобилянської та Владислава Реймонта...143
2.2. Антиципаційна архітектоніка містичної новели Юрія Клена Акація”..157
2.3. Поетика концепту чуда у романах Наталени Королевої Quid est Veritas?”
та Романа Брандштаттера Ісус з Назарету”.......166

РОЗДІЛ 3.
ПРИЯВНІСТЬ СТРУКТУРИ SACRUM ТА ЇЇ РАЦІОНАЛЬНІ ВИЯВИ.174

3.1. Антропологічні аспекти сакрального

3.1.1. Інфернальне в людській екзистеції: зустріч людини з дияволом у повісті Наталени Королевої 1313”..176
3.1.2. Дискурс Ґрааля: християнський символізм у романі Наталени Королевої Quid est Veritas?” та постмодерна парадиґма образу-симулякра в романі Дена Брауна Код да Вінчі”...195
3.1.3. Палімпсести sacrum в історичній прозі Уладзіміра Караткевича...232

3.2. Жанровий рівень вираження sacrum та поетика сакрохронотопу

3.2.1. Sacrum ґенології художньої прози Наталени Королевої..259
3.2.2. Теологічний роман як жанровий різновид (Щоденник сільського кюре” Жоржа Бернаноса та Спокутник і ключі землі” Василя Барки).285
3.2.3. Світи sacrum і profanum у романі Василя Барки Жовтий князь”..302
3.2.4. Місто як сакральний топос: семантична й поетикальна парадиґматика
концепту Єрусалима в українській художній прозі ХХ віку318

РОЗДІЛ 4. МОРФОЛОГІЯ САКРАЛЬНОГО ЯК ПРОЕКТ ХУДОЖНЬОГО
ДОСЛІДЖЕННЯ327

4.1. Вияви дуальності та парадиґматика sacrum’y в повістях Пера
Лаґерквіста........................................................................................................330
4.2. Дискурс мистецтва-як-sacrum у романі Германа Гессе Степовий
вовк”...357
4.3. Енантіодромія sacrum і profanum у художньому тексті (на прикладі новели Юрія Клена Пригоди Архангела Рафаїла”)..372

ВИСНОВКИ...388

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..401

ВСТУП

У кожному науковому проекті в певній науковій галузі періоди накопичення теоретичних ідей та фактографічного матеріалу, якими оперує ця ділянка наукового пізнання, мусять поступатися моментам змін її парадиґматики. Йдеться про розширення обріїв, зміни уявлень і глибшого представлення наукової проблеми, зміщення та зрушення традиційних точок відліку й, або проведення радикальної зміни головних теоретичних моделей (якщо такі уже побудовані), що ними оперує сучасна дослідницька база цієї галузі чи її окремої ділянки, або вихід на ширше узагальнення попередніх теоретичних підходів й побудова дескриптивних систем певних теоретичних моделей-матриць, які до цього часу не існували. Побудова такої узагальненої моделі-матриці дозволяє тоді зробити перезавантаження й переформатування дослідницьких стратеґій, інсталяцію в науково-дослідницький дискурс нових динамічних концепцій та ідей-модусів, які структурують і надають концептуальної виразності цій інтерпретаційній моделі-матриці й, одночасно, дають їй можливість динамічного розвитку, удосконалення й узагальнення тобто повнокровного наукового життя. Таке розширення й поглиблення теоретичного підходу та впровадження нових узагальнених моделей чи концепцій-матриць дозволяє вивести цей напрямок наукових досліджень на новий якісний рівень, дає можливість представлення нових перспектив бачення цієї наукової проблеми, створює ефект її стереоскопічного зображення, допомагає перейти від розрізнених, метафорично висловлюючись, двовимірних до тривимірних (або й n-вимірних) її проєкцій у окремих, частинних дослідженнях, або й у цілісних студіях. Освоєння функціонування категорії sacrum у художній літературі, а, беручи ширше, й у культурі загалом, потребує саме такого переходу: від нагромадження фактів і окремих спроб концептуального їх освоєння й представлення до певної інтерпретаційної матриці-моделі, яка б дала можливість провести їх дефраґментацію й сфокусувати увесь загал цих фактів і концепцій у достатньо цілісну теоретико-літературознавчу картину.
Художня література в онтологічному ракурсі завжди була своєрідним засобом освоєння, пізнання людиною світу, в якому вона живе, його упорядкування, а, разом із тим, й окресленням, представленням свого буття-у-світі. Одночасно на мікрорівні власного світу, через письменство homo scriptor пізнає й презентує себе й виявляє своє «я» світові. Sacrum, сакральне світовідчування є однією з наріжних категорій у художній літературі яка представляє й виражає це буття-у-світі.
Категорія sacrum, сакральне одна з універсалій, яка найповніше містить у собі співвідношення, взаємозалежності й зв’язки, найхарактерніші, ключові поняття та концепти різних релігій, та, беручи ширше, концепти культури загалом. (Для означення концепту культури (окремими елементами якої є релігійно марковані концепти) скористаємося визначенням Юрія Стєпанова: це явище, споріднене з певним поняттям, але таке, що відрізняється від нього змістом, формою та сферою існування: його сфера ментальний[1] світ, не логіка, а культура в будь-якій з її сфер; його форма не науковий термін, а слово чи вираз загальної мови: його внутрішній зміст власність усього суспільства”[286, c. 9][2]). Цей першофеномен релігії є особливо досконалою категорією, яку, загалом, неможливо стисло окреслити дефінітивно.
Ступінь вивчення проблеми. У релігієзнавстві виділяють дві теорії сакральних явищ. К. Дибцяк називає їх універсальними та селективними[377, c. 1361][3]. За універсальною концепцією (яскравим представни­ком якої є, наприклад, Тома Аквінський), увесь світ є сакральним і будь-який його елемент перебуває в посередньому або безпосередньому зв’язку з Богом. За цією концепцією у всіх сферах життя неможливі позарелігійні прояви. Селективна концепція тільки частину навколишньої реальності відносить до сфери sacrum, іншу до profanum.
Саме sacrum у сучасному релігієзнавстві став головною категорією, центральним предметом досліджень. Софія Здибіцька детально аналізує взаємовідношення й різниці між термінами Бог і sacrum. Ця різниця породжується, твердить вона, різними візіями світу, людини, можливостей людського пізнання”. Вибір між цими термінами є вибором між двома філософськими підходами в першому випадку філософією існуючої реальності (філософія буття)”, другому філософією суб'єкта, свідомості, людської думки, яка приймає людський суб'єктивізм за головне джерело не стільки пізнання, як мислення”[592, c. 6, 7][4].
Філософія Іммануїла Канта стала перехідною точкою у проблемі розуміння Бога та його зв'язків зі світом: Питання реального існування Бога в Кантівській філософській перспективі є нерозв'язною (аґностицизм). Філософія Канта стала імпульсом до відходу від ідеї Бога та заміни її ідеєю sacrum”[592, c. 39][5]. Серед змін, які тепер проявляються, є те, що категорія релігійного переживання (досвіду) стає фундаментальною для пояснення релігійного феномену. Це в'яжеться з певним суб'єктивізмом та ірраціоналізмом: Релігія в такому баченні мала би полягати на експресії суб'єктивних переживань”[592, c. 48][6].
У післякантівських філософіях релігії та релігієзнавчих феноменологічних дослідженнях категорія sacrum з'являється майже одночасно як головна категорія для означення об'єкта релігійного культу незалежно від виду і форм релігії. Вона мала замінити категорію Бога як єдиний Абсолют. Саме такий напрямок інтерпретації релігій визначив П. Е. Д. Шляєрмахер, скерувавши інтерпретації релігійних явищ у бік ірраціоналізму. Він виокремив у людині три владні структури розум (домена метафізики), волю (домена етики) та почуття (домена релігії). Істотою релігії є почуття (переживання) «досконалої залежності» як наслідок зіткнення з безкінечністю Universum’ом. Sacrum для нього це те, що бережуть від профанації[592, c. 48][7].
В. Віндельбанд головний представник неокантіанської сакрологічної течії, приймає примат практичного розуму над теоретичним й опрацьовує критичну теорію культурних цінностей, а в її рамцях критичну філософію релігії (Під святістю розуміємо не якийсь особливий клас загальноважливих цінностей [], a радше розуміємо всі вартості взяті разом у тій мірі, в якій вони відносяться до «надчуттєвої реальності»” [592, c. 49][8]). В. Віндельбанд звів, таким чином, релігію до явища культури, а те, що «святе» до цілі-ідеалу. Святість дається з фактом подвійної свідомості того, що є, і що повинно бути, закладає метафізичну реальність нормативної свідомості. Святість є її постульованим ідеалом. Онтичне обґрунтування людської свідомості в філософії Віндельбанда поза людською свідомістю може бути тільки постульоване. А постулат це факт розуму; це цілком формальний критерій оцінювання. Не існує, отже, матеріального вираження того, що святе”[592, c. 50][9]. Можна підводити під нього різні змісти. У підсумку В. Віндельбанд зводив релігію до явища культури, а те, що «святе», до постульованого ідеалу-цілі, який не має окресленого змісту. Релігія мала б, отже, бути доповненням духових цінностей та набутків культури.
Н. Зедерблом вважав, що sacrum є ключовим словом у релігії можливо важливішим навіть за поняття Бога. Об’єктом релігії, отже є не уявляння собі Бога, а стосунок до sacrum. Цим його шляхом пішли дослідники sacrum у релігієзнавстві на початку ХХ віку: категорію sacrum до інтерпретацій явища релігії запровадили представники французької соціологічної школи Герберт Губерт[419][10], [420][11] Марсель Моос[190][12], Еміль Дюркгайм[105][13]. Вони зредукували релігію до суспільних фактів і факторів. Релігію, вважали вони, створює суспільство й вона вичерпує себе у досягненні суспільної цілі.
Феноменологи релігії Рудольф Отто[492][14], [493][15], Мірча Еліаде[115][16], [117][17], [382][18], [390][19] Роже Каюа[131][20], Жерар ван дер Леу[570][21], [571][22] розширили й поглибили межі функціонування цього терміну. Вони виокремили й сформулювали поняття sacrum’у, опрацювали власні концепції цієї категорії, які й спричинилися до розповсюдження цього терміна в дослідженнях релігії та увійшли в науковий і культурний обіг. Означення релігії почало, таким чином, формулюватися через категорію sacrum: релігія є зустріччю з sacrum’ом” (Ґустав Меншинґ), досвідом sacrum’у”, співвідношенням людини й sacrum’у”[593, c. 199][23]. Саме два підходи до дослідження цієї категорії в сучасному релігієзнавстві стали визначальними: Рудольф Отто в своїй знаменитій праці Святe” (1917) вперше достатньо повно й детально розглянув ірраціональні аспекти sacrum; дещо пізніше Мірча Еліаде намагався розглянути цю проблему у всіх можливих її виявах.
Sacrum у Р. Отто окреслюється теж і як Numinosum, розглядається як таємниця, ототожнювана з божественністю, сила, як викликає в людині контрастивно гармонійну реакцію відчуття загрози і страх misterium tremendum, а одночасно захоплення misterium fascinosum. Sacrum як спільний для всіх релігій об’єкт релігійного переживання є непізнаваним, проявляється лише як щось інше, ніж природний порядок. Ця категорія є доступною почуттям (відчуттям), але не розумовому пізнанню.
У Жерарда ван дер Леу дещо інший тип феноменології релігії, в якому певну роль відіграє історичний контекст. Sacrum є «святою силою (міццю)», яка проявляється в природі та культурі як щось інше; з цим людина може контактувати в релігійних переживаннях[592, c. 66][24].
М. Еліаде вважав, що sacrum це категорія, спільна для всіх релігій. Його феноменологія релігії названа «морфологією sacrum». Sacrum, згідно з його уявленнями, є «річчю в собі», яка не редукується до сфери profanum. Sacrum не проявляється напряму, він виражається в ієрофаніях. Еліаде підкреслює його діалектичність та амбівалентність онтичну (буття і не-буття), аксіологічну (святе і опорочене) та психологічну (притягає та відштовхує). Sacrum має дві сторонни 1) об'єктивну нередуковане ядро усіх релігійних феноменів, яке проявляється в ієрофаніях; 2) суб'єктивну «елемент людської свідомості» первісний елемент людської психіки, «апріоричну форму свідомості» [592, c. 67][25].
С. Здибіцька підсумовує: Sacrum як спільний для всіх релігій об’єкт релігійних переживань (досвідів) у різних мислителів розумівся, отже, по-різному. Для Зедерблома це було «безособовою силою», для Отто «misterium tremendum et fascinans», для Еліаде це «елемент структури свідомості», для Віндельбанда «нездетермінованим за змістом життєвим ідеалом», для Гайдеґґера «виміром буття»”[592, c. 79][26].
Термін profanum є корелятивним до поняття sacrum. Корелятивна пара sacrum / profanum (святість / світськість”) взаємно доповнюють одне одного, але, одночасно з цим sacrum є протиставленням до того, що є profanum: Священне насичене буттям. Священна сила це водночас реальність, вічність і діюча сила. Протистояння священне / мирське часто трактується як опозиція між реальним та ірреальним, або псевдореальним”[115, c. 9][27]. Як наголошує Мірча Еліаде віруюча людина завжди намагається жити якнайдовше у священному Світі [Universum’і]”, а весь її життєвий досвід цілком іншого характеру в порівнянні з досвідом людини, яка не має релігійних почуттів, яка живе у десакралізованому світі”[115, c. 9][28]. Отже, sacrum і profanum творять два способи буття у світі, дві екзистенційні ситуації”[115, c. 10][29]. Християнство, за твердженням Джорджа Сантаяни, від самого початку наголошувало на поступовому і все ще не завершеному сходженні божественного у природне, що здійснюється за допомогою пророцтва, закону і священних інститутів”. Разом з тим християнство представляє взаємостосунки Бога і людини як широкомасштабну історичну драму, в якій cтворення було прологом, гріхопадіння і спокутування кульмінацією, а останній суд епілогом”[277, c. 90-91][30].
Виявлення сакральних елементів у літературі неможливе без спроб окреслити термінологічний інструментарій цих студій, визначення методологічних підходів до таких досліджень, окреслення сфери пошуків проникнень сакрального в поезію, драматургію, прозу, побудови для цього літературознавчих інтерпретаційних моделей. Певні проблеми дослідження категорії sacrum у художній літературі уже розглядалися як у працях іноземних дослідників, так і українських. Важливим етапом досліджень став спільний збірник Sacrum i Біблія в українській літературі”[278][31] (своєрідна «антологія українських релігієзнавчих досліджень» (І. Качуровський)), у якому об’єднано студії над категорією cакрального й присутності Біблії в українській літературі ХІ-ХХІ віків. Однак в літературознавстві досі не було побудовано певної універсальної інтерпретаційної моделі категорії сакрального, й не запропоновано цілісної картини стратеґії досліджень цієї категорії в художній літературі.
Традиції досліджень Бібілії як невичерпного джерела образів, сюжетів, мотивів в художній літературі Н. Фрая [397][32] в українському літературознавстві широко розинуті й узагальнені в студіях В. Антофійчука [14][33], [16][34], [18][35], [19][36], І. Бетко [38][37], Я. Поліщука [259][38] та Анатолія Нямцу, [227][39], [229][40], [231][41], [232][42], [233][43], [234][44], [237][45].
Амос Вайлд[579][46], [580][47], Чарльз Ґліксберґ[401][48], Фредерік Гоффман[417][49] та Єжи Шимік[558][50], [559][51] представляють аналітичні стратегії й аналізують сучасну художню літературу з погляду теологічних доктрин і догматики, окреслюють перспективи розвитку художньої літератури з релігійними мотивами.
Войцєх Ґутовський детально аналізує типи літературно-критичних стратеґій дослідження категорії sacrum у літературі [412][52], а Софія Заремб’янка розглядає методологічні підходи до таких студій [589][53], [590][54].
Широке поле досліджень сакрального в художній літературі окреслюють польські літературознавці Стефан Савіцький [524][55], [530][56], [532][57], [533][58], [534][59],[535][60],[536][61] та Марія Ясінська-Войтковська [424][62], [425][63]. Стефан Савіцький пропонує формулювання терміну sacrum, оперування яким дає можливість визначити головні напрями його досліджень у літературознавстві: sacrum це все,

Список литературы

ВИСНОВКИ

Категорія sacrum, сакральне є однією із найзагальніших категорій. Вона є виявом людського буття, людської присутності в Universum’і. Людина релігійна homo religiosus, пізнаючи світ, шукаючи свого місця в ньому, завжди намагається ідентифікувати своє місце в цьому Universum’і y співвіднесенні із сакральним, із його проявами у людському бутті. Художня література, яка творить власну реальність виявів людського буття, є одним із тих полів діяльності людського духу та розуму, де категорія сакрального проявляється у найрізноманітніших іпостасях, декларує й інтерпретує всеприсутність сакрального у світі людини, реалізує прагнення людини долучитися до Абсолюту, шукати й знайти відповіді на питання про природу й сутнісні характеристики sacrum, пізнати таємниці буття й небуття. Таким чином, літературознавчі дослідження неможливі без студій, аналізу та інтерпретації інґредієнтів сакрального, ірраціональних виявів та раціональних структур й об’єктів, за допомогою яких твориться достатньо цілісна художня картина цієї всеохопної та всезагальної категорії. Виходячи з ідей Рудольфа Отто, у роботі досліджуються як ірраціональні, так і раціональні вияви сакрального.
У роботі доведено, що структурно категорія sacrum є певним фракталом, тобто це структура, яка складається і з подібних до себе підструктур” (Бенуа Б. Мандельброт). Окреслення категорії сакрального як фрактальної структури дає можливість розглядати цю категорію на різних типологічних рівнях художньої літератури, застосовуючи стратеґії макро- та мікропідходів. При макроскопічному підході до літературознавчих досліджень функціонування sacrum’у аналізуються та інтерпретуються достатньо широкі, ґлобальні проблеми. Такий макропідхід дає можливість розглядати достатньо великі модуси, які є своєрідними виразниками (раціональними чи ірраціональними) сакрального у художньому тексті, досліджувати закономірності й специфіку їхнього синхронного або діахронічного побутування. Найчастіше такий підхід застосовується на ґенологічному, морфологічному рівнях, на рівні літературних епох, течій, напрямків, стилів та поетики. Мікропідхід дає можливість розглядати окремі аспекти категорії sacrum або окремі її вияви (що для фрактальної структури є рівноможливим), наприклад, тематологічного чи образного рівня. Такі багаторакурсні макро- та мікронаближення можуть у багатьох випадках і накладатися, співіснувати, даючи можливість творити паноптичну об'ємну картину головного об'єкта дослідження.
Складна фрактальна будова категорії сакрального як об’єкт досліджень у художній літературі потребує різнопланових методологічних підходів навіть до одного й того ж її компонента. Саме синтетичні та синкретичні методологічні стратеґії дають можливість достатньо повно виявити й окреслити різнопланові фрактальні аспекти різних ґенерацій цієї фрактальної системи, означити їх роль і місце в архітектоніці художнього твору. Власне різнопланові методологічні підходи до досліджень художнього тексту дають можливість уникнути редукції надзвичайно складних і складених, багатоплощинних і багаторівневих виявів категорії sacrum.
Здобутки сучасного релігієзнавства (під якими слід розуміти увесь комплекс наук про релігію) дають змогу оперувати великою кількістю різнопланових фактів із історії, культури й літератури зокрема, для ідентифікації різноаспектних виявів як сакральних елементів, так і протиставних інґредієнтів sacrum / profanum. У представленій роботі задекларовано створення cинтезованої динамічної фрактальної моделі-матриці категорії сакрального, що дозволяє узагальнити й відкорегувати дослідницькі стратеґії, залучити до науково-дослідницького інструментарію нові динамічні концепції та ідеї-модуси, які певним чином структурують та концептуалізують запропоновану інтерпретаційну модель-матрицю, розширюють поле її застосування й, одночасно, дають змогу інкорпорувати в себе всі дотеперішні мікромоделі та концепції дослідження окремих аспектів та проявів категорії сакрального в художній літературі.
Оскільки для української мови (як і для інших слов’янських) існує необхідність розрізнення терміну sacrum (як найбільш точного відповідника до українського сакральне) і термінів святе, священне (спроба вживання цих лексем як тотожних до sacrum викликає певні семантичні, теологічні, аксіологічні та методологічні сумніви та проблеми), у представленому дослідженні обґрунтовано вибір саме латинського терміна sacrum як найповнішого та найбільш відповідного номінування цієї універсальної категорії.
Запропонована концептуальна модель категорії sacrum дає можливість системно досліджувати, аналізувати й інтерпретувати її ірраціональні та раціональні вияви в художній літературі. Подібна динамічна фрактальна модель-матриця може бути застосована й для ширших культурологічних досліджень.
Із застосуванням динамічної фрактальної моделі-матриці вияви сакрального у художній літературі віднаходяться через інтерпретаційно-герменевтичні представлення художніх характеристик сакрального часу та простору (сакрохронотопу), ієрофаній, теофаній, структурних компонентів релігійної символіки, через дескрипцію релігійних обрядів та ритуалів, мітологічних структур, які покликані з одного боку устійнити та певним чином задекларувати та провести консервацію досвіду освоєння sacrum, з іншого перевести цей досвід, втілити” його у лоґос у міти, літургійні тексти, священні тексти, і для людини сучасної тексти художні.
Одночасно людський досвід пізнання і освоєння sacrum, опирається на релігійно марковані концепти (які є зраціоналізованими об’єктами ірраціональних динамічних виявів сакрального). За допомогою концептів, які є особливими згустками людського досвіду, динамічна модель-матриця стає подібною до атомарної моделі-структури, в якій роль навколоатомарної речовини відіграють динамічні ірраціональні інґредієнти сакрального. Саме вони, кристалізуючись, творять згустки досвіду людини релігійно марковані мікро- та макроконцепти. Найчастіше ці мікро- та макроконцепти ірраціоналізуються в матеріальному світі у певні образи, символи, матеріальні об’єкти: людські постаті, або в різні предмети зокрема ті, які мають ритуальний характер. Усі ці ірраціональні та раціональні інґредієнти sacrum проявляються в художньому тексті на різних рівнях від стилістичного до ідейно-естетичного.
Застосування динамічної фрактальної моделі категорії sacrum до ідеї багатошарової будови літературного твору Романа Інґардена може бути достатньо продуктивним засобом студій над вираженням та представленням її раціональних та ірраціональних інґредієнтів у художньому творі. Інґарденівський підхід до будови художнього твору дає змогу досліджувати прояви sacrum’y на різних рівнях художнього тексту, а фрактальна природа цієї категорії дозволяє робити висновки про окремі вияви сакрального як прояви ознак цілісної структури.
Категорія sacrum є однією з тих постійних величин, яка триває й постійно знаходить своє художнє відображення в історико-культурному просторі у всі епохи. І в історичній концепції традиції (в якій виокремлюються чотири найширші всеохопні епохи Античність, Середньовіччя, Новий час, Модерн), і у цивілізаційній (у якій виокремлюються певні цілісні культурні материки, які тривають у достатньо широкому часовому діапазоні, зберігаючи наймаркантніші національні, релігійні, соціальні прикмети), і у мітологічній концепції, яка характеризується циклічним підходом і відмовою від ідей лінійного розвитку культури ця постійна величина (з певними парадиґматичними особливостями) займає одне з центральних місць у будь-якій з ланок структури кожної з цих систем.
У роботі введено кілька нових термінів. Серед них сакрохронотоп, який окреслює єдність сакрального часу та простору. Дослідження сакрохронотопних характеристик художнього твору стає одним із найважливіших засобів виявлення компонентів фрактальної структури категорії sacrum. Ще один термін, уведений у представленому науковому дослідженні біблійний ґлокалізм, під яким слід розуміти багатоаспектне сприйняття біблійними наративами мистецького втручання, адсорбцію й трансформацію традицій, культури, менталітету того чи іншого народу, постання художніх творів, створених на основі Біблії, з різнорівневими біблійними структурами, в яких вплив національних елементів не залишає, однак, сумніву щодо їх народження на субстраті Святого Письма. Біблійний ґлокалізм частково охоплює й характеристики літературної традиції та інтертекстуальності, й, одночасно виходить за їх межі, й, подекуди, залишаючись вужчою множиною, ніж ці дві інші. Якщо інтертекстуальність передбачає взаємний діалог літературних творів як «сучасників», взаємовпливи на синхронному рівні, а літературна традиція на рівні діахронічному (від минулого у майбутнє), то біблійний ґлокалізм це обернено-симетрична діахронічному рівню бачення перспектива взаємодії Біблії та художнього твору (своєрідне повернення назад-у-майбутнє). Біблійний ґлокалізм як своєрідне «друге відлуння» (Григорій Кочур), є тим резонатором, який дає можливість шукати у художніх текстах повторний відгомін Святого Письма, дозволяє побачити його глибинну сутність у все нових теологічних, філософських, ідейно-естетичних, культурологічних ракурсах у письменстві, уможливлює розширення перспективи бачення й літературної творчості, й літературного процесу.
Біблія і антична культура є головними джерелами, з яких виросла уся европейська культура. Однією з форм вияву й проявлення сакрального є рівень стилістичний, зокрема біблійні стилізації. Біблійні стилізації це той структуральний елемент літературного твору, який на різних його рівнях актуалізує приховані чи й забуті, загублені в діахронічній тривалості сенси й семантичні коди. З іншого боку біблійні стилізації є одним із найяскравіших виявів біблійного ґлокалізму. Найповніше біблійні стилізації в українській літературі ХХ віку реалізуються у романах Леоніда Мосендза Останній пророк” та Наталени Королевої Quid est Veritas?”. Застосування біблійних стилізацій у Останньому пророці” стає виявом ориґінальності ідіостилю Мосендза, не перетворюючи його на епіґонську стилізацію старозаповітніх текстів чи на еклектичний набір біблійної лексики, фразеології, синтаксичних конструкцій. Вони творять досконалу мовну синтезу «балансування» на межі двох мовних світів: мовної стихії українського неокласицизму з інґредієнтами неоромантизму та новоствореної мовної реалії художнього тексту. У романі Н. Королевої Quid est Veritas?” стилізація має фраґментарний характер: біблійні стилізації є однією з цілого ряду стилізацій у діалогічній структурі роману поруч із стилізаціями давньогрецької поезії, давньоєгипетських гимнів, класичних зразків латинської риторики, стилізаційних реконструкцій друїдських та геттських сакральних текстів. Тяжіння до класицизму (в протиставленні до символізму) в романі Останній пророк” й орієнтація на символізм (в протиставленні до класицизму) в романі Quid est Veritas?” виявляється в конструюванні в кожному з цих випадків художньої практики стилістичного рівня на основі критерію поетичної образності. Превалювання класицизму в цьому ракурсі в романі Л. Мосендза, та символізму в романі Н. Королевої призводить до створення двох достатньо відмінних ідейно-естетичних характеристик цих творів: художній світ Мосендзового роману постає реалістичною візією євангельського часу, з майже затертими й зредукованими ірраціональними первнями сакрального; внутрішній простір романної структури, архітектоніка Королевиного роману на противагу Останньому пророкові” наповнена гармонійною єдністю виопуклених ірраціональних та раціональних інґредієнтів сакрального.
Теологія, як один із науково систематизованих розділів людського знання про Бога, людину й віру, моральні засади, має безсумнівні «точки дотику» з художньою літературою. У теології виділяють так звані теологічні місця або теологічні топоси (loci theologici) джерела, з яких ця наука черпає матеріал для своїх ідей, тверджень і аргументів, нових теорій і узагальнень. В українській літературі від Модернізму та Постмодернізму є достатня кількість прозових творів, які можна було б розглядати як loci theologici (зокрема це твори Наталени Королевої, Василя Барки). Для посткомуністичних атеїстичних суспільств, у яких надовго була перервана традиція релігійного життя й обрядовості, художня література як locus theologicus може слугувати окремим джерелом для пізнання правд віри, релігійних традицій, інколи й доґматів християнської Церкви. Оскільки Біблія є одним із найфундаментальніших loci theologici, художні твори, у яких реалізовуються релігійні, біблійні сюжети, теми, мотиви дуже часто можуть ставати тим, що можна було б назвати «другим відлунням» конститутивних теологічних місць.
Якщо лірика та драма мають яскраво виражене релігійне походження, то сучасна проза стає епіґенетичним, тобто вторинним явищем у порівнянні з лірикою і драмою. Жанрова пам’ять у випадку сучасного роману (як задекларовано у представленому дослідженні) бере початок з двох джерел Біблії та Книги природи, народжуючись з музики духу sacrum”. Жанровий рівень вираження сакрального досліджується у монографії на прикладі трансформації трьох жанрових утворень emmaus, visiones та exempla у новелістиці Н. Королевої, а також уведено в літературознавчий обіг нове жанрове означення теологічний роман. Компаративістичний аналіз романів Ж. Бернаноса Щоденник сільського кюре” та В. Барки Спокутник і ключі землі” демонструє, як філософські та теологічні ідеї у цих творах реалізуються як на жанровому, так і на морфологічному, тематологічному та інших рівнях, творячи особливу художню теологічну доктрину. Тобто ці твори можна назвати своєрідними художніми теологічними трактатами. Підставами означити жанрово романи Щоденник сільського кюре” та Спокутника і ключів землі” як теологічні романи є представлення в них у художній формі головних аспектів доґматики християнської Церкви. Ці романи є своєрідними художніми енциклопедіями основних правд віри, загальних теологічних понять. Одночасно вони є й спробою філософсько-теологічних роздумів на проблемами, якими займається й теологія: як буття загалом, так і людської екзистенції зокрема.
Ірраціональні інґредієнти категорії sacrum представлені в дисертаційному дослідженні через різні типи переживання смерті як особливого модерного проекту в художній прозі Ольги Кобилянської (Земля”) та Владислава Реймонта (Селяни”). Ці автори декларують два різні модерністичні підходи художньої реалізації концепту смерти, які в художньому плані відмінні й характеризують особливості ідіостилю та світосприймання кожного з цих мистців. Реймонтова тетралогія стає особливою містерією онтологічного досвіду спілкування з sacrum, де смерть є природним, закономірним і невіддільним елементом буття; роман Кобилянської Земля” є художньою реалізацією окремого містичного досвіду досвіду смерти, яка руйнує простір християнської екзистенції. Одночасно цією протилежністю у творчих підходах Кобилянської та Реймонта на синтактичному, семантичному та прагматичному рівнях збагачується концепт смерти, освоюючи нові, модерністичні поетикальні засоби його реалізації в художньому творі.
Ірраціональна складова sacrum розглянута й через вияви містицизму в українській художній прозі ХХ-ХХІ століть на прикладі новели Юрія Клена Акація”. Ця новела презентує, як містичне відчування може стати структуротворчим елементом прозового твору, творити його архітектонічну основу, в якій містичний струмінь наростає від експозиції й аж до кульмінації за рахунок різнорівневої, багатопланової антиципаційної клімактеричної ґрадації, породжуючи, однак реалістичну розв’язку твору.
Концепт чуда є одним із важливих виразів ірраціонального переживання сакрального. У монографії він розглядається на його співставленні у романі Наталени Королевої Quid est Veritas?” та Романа Брандштаттера Ісус з Назарету”. Якщо Н. Королева творить концепт християнського чуда відтворенням його через психологію сприймання нехристиянського реципієнта, що надає описові, сказати б, суб’єктивної об’єктивності й цей творчий підхід уможливлює утримання своєрідного мистецького балансу в творенні представленого у творі художнього світу між містицизмом реципієнта-homo religiosus та раціоналізмом людини арелігійної, то поетика Р. Брандштаттера спрямована на іншу об’єктивну суб’єктивність об’єктивність релігійної традиції та застосування біблійних стилізацій (орієнтованих на поетику Старого Заповіту та на традицію давньоєврейської релігійної поезії й псалмів).
Раціональні інґредієнти сакрального у художній літературі досліджуються, зокрема, крізь призму антропології sacrum. Такий антропологічний ракурс sacrum’y демонструється у дисертаційному дослідженні на прикладі сюжету зіткнення людської екзистенції зі світом інфернальних сил, які є невід’ємною складовою раціонального вираження цієї категорії. Інфернальні мотиви є невід’ємним і одним із найважливіших елементів мітопоетичного моделювання художнього світу, представленого в повісті 1313”. Цей мітопоетичний (або символічний) тип моделювання характеризується творенням особливого макроконцепту Середньовіччя (який містить у собі цілий шерег інших, менших мікроконцептів), знакових образів (ченців, відьом, святих, диявола), представленням середньовічних поглядів на світ і буття в ньому людини, використанням знакових лексем і латинських середньовічних синтаксичних конструктів. Наталена Королева створила у повісті 1313” своєрідний художній простір Середньовіччя, наповнений уявленнями середньовічної людини релігійної про зіткнення в житті людини сакрального й профанного, проникнення у її буття інфернальних сил, які є уособленням зла, гріха й необхідності його спокути.
Трансформація образу Святого Ґрааля в українській прозі ХХ століття та образу-симулякра Ґрааля в романі Дена Брауна Код да Вінчі” дає можливість не тільки задекларувати діахронічну трансформацію цього художнього образу, але й показати, як на синхронному рівні трансформується семантичне його наповнення у семіотико-семантичну структуру, яка зберігає тверде традиційне образне ядро (у Наталени Королевої), та трансмутовану структурну систему, яка декларує образ-симулякр (у Дена Брауна). Сакралізований матеріально-предметний простір стає одним із найважливіших засобів вираження раціональної складової sacrum, який, однак, безпосередньо стимулює та інспірує й ірраціональні вияви цієї категорії в антропологічній перспективі. Роман Дена Брауна Код да Вінчі” викликав у сучасній художній прозі певну тенденцію, яка знову повертає в художню літературу постмодерне освоєння категорії sacrum, руйнуючи та реконструюючи його фундаментальні семантико-аксіологічні, теологічні первні.
Сакральне в історичній прозі Уладзіміра Караткевича має палімпсестну природу й, одночасно, несе в собі потужний заряд енергії націєцентричного. У художній прозі Караткевича представлено, як раціональні так і ірраціональні інґредієнти sacrum знаходять вираження й художню реалізацію на різних площинах художнього тексту від лексико-семантичного до образно-символічного, творячи своєрідно-індивідуальну, ідіостилістичну парадиґму, й, одночасно, декларують всеохопно-узагальнене мистецьке освоєння цієї категорії.
Сакрохронотоп роману Василя Барки Жовтий князь” твориться накладанням кількох хронотопних площин: у сакральний часопростір українського села (який заснований на релігійно-обрядовому річному циклі) здійснюють експансію сили зла, слуги Жовтого князя-диявола російські комуністи-окупанти. Зіткнення, контамінація цих світів відбувається у цілком певний момент історичного часу й має конкретну й реальну географічну площину локалізації. Роман В. Барки ґенетично споріднений із Літургією Вірних (він є її розгорнутою і величною християнською метафорою), у якій представлено Христові страсті, смерть і Його воскресіння з мертвих. Герої Барчиного твору терплять муки голоду, помирають, але залишається надія на їхнє майбутнє воскресіння. Роман має яскраво виражену християнську символіку: головними образами-символами тут є хліб і чаша для причастя.
Топос міста найчастіше стає одним із центрів сакрохронотопу, особливо, якщо йдеться про місто з певними релігійними традиціями. Найхарактернішим у такому плані є топос Єрусалиму як «святого міста», який займає унікальне місце в юдейській, християнській та мусульманській традиціях. Сакральна юдейська традиція знаходить своє безпосереднє продовження в традиції християнській. Земний Єрусалим у християнській традиції поступово трансформується в образ небесного града Єрусалима”. У романі Леоніда Мосендза Останній пророк” здійснено мистецьку спробу представлення образу міста Єрусалима в різних його іпостасях: як міста земного, так і Єрусалима, який пов’язаний із його сакральними релігійними характеристиками. Сакрохронотоп роману Леоніда Мосендза Останній пророк” різнорівнева структурна, архітектонічна, ідейно-естетична єдність, в якій гармонійно співіснують sacrum і profanum та яка твориться на перетині двох художньо-естетичних осей: сакрального світовідчування буття-у-світі людини, її незмінної єдності зі своїм народом і з Богом; буття народу як спільноти на своїй землі по одній осі, й хронотопної єдності й нерозривності сакрального часу та сакрального простору (який розширюється, іррадіює від центру єрусалимського Храму до мурів Вічного міста Єрусалима й далі до периферійних локусів: від Геброна, зелотського табору у горах, до Риму й грецької Ойкумени) по іншій осі.
Образ Єрусалима в романі Наталени Королевої Quid est Veritas?” має радше не урбаністичний вимір, а символічно сакральний, стає своєрідним топосним «нервовим вузлом» (А. Веселовський), сакральність якого моделюється поєднанням із євангельськими образами, мотивами, алюзіями.
Представлення сакрохронотопних характеристик та топосу міста Єрусалима в художніх текстах є вираженням фрактальної природи sacrum: вони демонструють, як при зменшенні фрактального масштабу категорії сакрального наступні ґенерації фракталів (сакрохронотоп, топос Єрусалима) демонструють конґруентні як семіотико-семантичні, так і певні художні властивості до категорії sacrum.
Морфологію сакрального як проект художнього дослідження розглянуто в дисертації на прикладі художньої прози Пера Лаґерквіста, Германа Гессе, Юрія Клена. Творчість Пера Лаґерквіста є яскравим вираженням того, що категорія sacrum може ставати об’єктом своєрідних художніх студій, і є представленням певного художньо-образного знання як трансформованого й видозміненого знання наукового та софійного, стаючи сюжетотворчим компонентом у художньому творі. Сюжетотворчим субстратом повісті П. Лаґерквіста Сивіла” є прояви зіткнення сакрального та профанного просторів та часу, зустрічі людини із сакральним, яка кладе на неї своєрідну печать священного прокляття. Художнє осмислення у цьому творі категорії sacrum демонструє її всеохопну й багатопланову структуру та різні вияви сакрального в людському бутті. Повісті Кат” і Маріамна” представляють феноменологічні вияви дуальної структури священного у художніх текстах, зокрема у представленні взаємопроникнення сакрального і влади, декларації дихотомії сакральна влада / влада сакрального; виявляють цілу низку релігійно маркованих концептів, які дають можливість говорити про ідіоконцепцію дуальної структури sacrum у Лаґерквістовій художній прозі. Герман Гессе у романі Степовий вовк” створює цілісну й усеохопну картину концепції культури-як-sacrum, що побудована на філософських концепціях Платона та має паралелі у поезії Ренесансу, особливістю якої є представлення багаторівневих взаємин культури та релігії й тенденцій їх розвитку в сучасному секуляризованому світі.
Антропологічна складова морфології сакрального проявляється, зокрема, й у концепті ініціації. Ініціація як процес переходу індивіда від одного статусу до іншого, або як ритуальний обряд такого переходу, при якому неофіта неодмінно посвячують у потаємне (найперш у сакральне), відкривають приховані знання, є постійно присутня як в українській усній народній творчості, так і в українській художній літературі з найдавніших пам’яток і до сучасності. При цьому ініціаційна символіка, образи, теми та мотиви, ініціаційні архетипи виявляються в різножанрових утвореннях і найрізноманітніших художніх трансформаціях. Прикладами функціонування ініціації як структурного компонента, поруч із творчістю Наталени Королевої є й романи Василя Барки (Жовтий князь”, Спокутник і ключі землі”). В інших ракурсах, які не несуть сакрального навантаження, і на інших рівнях функціонування в художньому тексті ці ініціаційні елементи декларуються, наприклад, у творчості Василя Шкляра (Елементал”). Роман Наталени Королевої Quid est Veritas?” можна розглядати як своєрідну містерію християнської ініціації, в якій мотив ініціаційної смерти Пилата і його воскресіння для наступного християнського життя в образі святого Маріюса відіграє роль концентруючого мотиву, є його важливим структурним компонентом. Юрій Клен у Пригодах Архангела Рафаїла” творить своєрідний концепт художнього Universum’у, який побудований на енантіодромійній осциляції дії твору на осі sacrum / profanum. Такий художній прийом дозволяє представити зіткнення двох майже протилежних просторів, дає можливість здійснити мистецьке представлення теологічних доґм християнства та ідей феноменології релігії. Структура художнього простору новели, оприявнюється своєрідним художнім засобом подвійною енантіодромією сакрального в профанне й поверненням зі стану profanum до стану sacrum.
Представлене дисертаційне дослідження демонструє, таким чином, можливість застосування в літературознавчих дослідженнях динамічної фрактальної матриці-структури, яка дає можливість проводити дескриптивне виявлення та представлення різних ірраціональних та раціональних інґредієнтів категорії sacrum, які, в певній цілісності, творять достатньо повну картину внутрішньої структури категорії сакрального. Одночасно з цим, аналіз та інтерпретація текстів художньої прози, яка представляє достатньо великий відрізок часу від модернізму до постмодернізму уможливлює бачення трансформаційних процесів та аксіологічних дискурсивних практик, змін поетики та стилістичних засобів у реалізації як окремих елементів сакрального в художньому тексті, так і спроб художнього освоєння та осмислення цієї категорії у різних літературах европейської традиції.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамович С. Біблія як форманта філологічної культури / Семен Дмитрович Абрамович. К.Чернівці, 2002. 230 с.
2. Абрамович С. Стилеутворюючі фактори у біблійному тексті / Семен Абрамович // Роль християнства в утвердженні освіти, науки, мистецтва : наук. зб. Рівне, 2000. C. 146149.
3. Аверинцев С. С. Поэтика ранневизантийской литературы / Сергей Сергеевич Аверинцев. Санкт-Петербург : Азбука-классика, 2004. 478 c.
4. Аверинцев С. С. Риторика и истоки европейской литературной традиции / Сергей Сергеевич Аверинцев. М. : Наука, 1966. 458 с.
5. Аверинцев С. С. СофіяЛогос. Словник / Сергій Сергійович Аверинцев. К. : Дух і Літера, 2004. 640 c.
6. Аверинцев С. С. Символика раннего Средневековья (К постановке вопроса) / С. С. Аверинцев // Семиотика и художественное творчество. Москва : Наука, 1977. С. 308338.
7. Аверинцев С. С. Тема чудес в Евангелиях: чудо как деяние и чудотворчество как занятие / Сергей Аверинцев // Аверинцев С. C. Связь времени. Собрание сочинений. К. : Дух і Літера, 2005. С. 137149.
8. Антофійчук В. Актуальні проблеми сучасної літературознавчої науки / Володимир Антофійчук // Буковинський журнал. 2004. № 34. С. 217221.
9. Антофійчук В. Біблія і українська література ХХ століття: історико-літературні аспекти / Володимир Антофійчук // Матеріали V конгресу Міжнародної асоціації україністів : Літературознавство. Чернівці : Рута, 2003. Кн. 2. С. 191195.
10. Антофійчук В. Закономірності переосмислення сюжетів та образів Нового Завіту в українській літературі ХХ століття / Володимир Антофійчук // Біблія і культура / за ред. А. Нямцу. Вип. 1. Чернівці : Рута, 2000. C. 2633.
11. Антофійчук В.Євангельські мотиви в українській літературі ХХ ст. / Володимир Антофійчук // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze / pod red. S. Kozaka. Tom 1112. Warszawa : Tyrsa, 2001. S. 249256.
12. Антофійчук В. Євангельська традиція в контексті української літератури (теоретичні аспекти) / Володимир Антофійчук // Південний архів : зб. наук. праць : філологічні науки. Вип. ХХIV. Херсон, 2004. C. 2630.
13. Антофійчук В. Євангельська проза Наталени Королевої / Володимир Антофійчук // Ukraina. Teksty i konteksty. Księga Jubileuszowa dedykowana Profesorowi Stefanowi Kozakowi w siedemdziesiątą rocznicę urodzin / pod red. W. Nazaruka, W. Sobol, W. Aleksandrowycza. Warszawa : Wyd-wo UW, 2007. S. 439449.
14. Антофійчук В. Євангельські образи в українській літературі ХХ століття / Володимир Іванович Антофійчук. Чернівці : Рута, 2001. 335 c.
15. Антофійчук В. Літературні євангелія” в сучасній українській прозі // Біблія і культура / за ред. А. Нямцу. Вип. 3. Чернівці : Рута, 2001. C. 136151.
16. Антофійчук В. Євангельські мотиви в українській літературі кінця ХІХ ХХ ст. / В. І. Антофійчук, А. Є. Нямцy Чернівці : Рута, 1996.