ЖАНРОВА МОДИФІКАЦІЯ КАНОНУ МОЛИТВИ В ЛІРИЦІ XVII – XX СТОЛІТЬ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ДАНИЛЕНКО ІРИНА ІВАНІВНА
УДК 8214: 243

ЖАНРОВА МОДИФІКАЦІЯ КАНОНУ МОЛИТВИ В ЛІРИЦІ
XVII XX СТОЛІТЬ

Спеціальність 10.01.06 теорія літератури

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття вченого ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант доктор філологічних наук, професор КОСТЕНКО Н.В.

КИЇВ2009

З М І С Т

ВСТУП...620

1. ВІРШОВАНА МОЛИТВА ЯК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА ПРОБЛЕМА.21
1.1. Історичні та онтологічні аспекти співвідношення молитви
й лірики: до питання про їх споріднену природу...2138
1.2. Літературна молитва: генологічні кваліфікації, модифікації,
історія дослідження....................................................................................3850
П і д с у м к и ...5152

2. ФОРМУВАННЯ ТРАДИЦІЇ ВІРШОВАНОЇ МОЛИТВИ У СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКІЙ СЛОВЕСНІЙ КУЛЬТУРІ ХІХVIІ СТОЛІТЬ .53
2.1. Рання стадія формування традиції східнослов’янської молитовної поезії. Старослов’янський молитовний вірш..5365
2.2. Традиція та рефлексія літургійної поезії в східнослов’янській
оригінальній книжності ХІХІІІ століть. Проблема молитвослівного вірша6677
2.3. Покаянні вірші як перші зразки руської книжної поезії
молитовного змісту....7780
2.4. Східнослов’янська віршована молитва XVIXVIIІ століть..80
2.4.1. Літературна віршована молитва як результат секуляризації словесної творчості східних слов’ян....8086
2.4.2. Українська віршована молитва у формуванні традиції
молитовної книжної поезії східних слов’ян....8696
П і д с у м к и ...........9698

3. ЛІТЕРАТУРНА МОЛИТВА ЯК ПЕРЕСПІВ АБО СТИЛІЗАЦІЯ КАНОНІЧНОГО МОЛИТВОСЛІВ’Я..99
3.1. Інновації молитовних пісень Псалтиря в українській поезії........99
3.1.1. Віршовані обробки псалмів у культурному дискурсі
західноєвропейських та східнослов’янських народів.......99111
3.1.2. Класифікація псаломних обробок за ознакою
співвідношення sacrum/profanum..111113
3.1.3. Псалтирно-молитовна поезія в рецепції українських
поетів Нового часу ....114
3.1.3.1. Шевченковий досвід переспіву псалмів
та його значення для національного літературно-
культурного дискурсу ..114145
3.1.3.2. Український псаломний парафраз Нового часу
як наслідування Шевченкової традиції або відштовху-
вання від неї ... ..145164
3.2. Тексти канонічних молитов у художній рецепції українських
поетів ...164
3.2.1. Церковно-канонічна молитва в українській поезії:
загальний огляд ......164177
3.2.2. Молитва Господня («Отче наш») в інтерпретації
українських поетів .....177207
3.2.3. «Світе ясний! Світе тихий!..» Тараса Шевченка як
віршована стилізація християнського богослужебного гімну........207219
П і д с у м к и ..............219222

4. ЛІТЕРАТУРНА ВІРШОВАНА МОЛИТВА ЯК АВТОРСЬКА ІМПРОВІЗАЦІЯ..223
4.1. Традиція і модифікація жанрового коду особистої християнської
молитви в книжній українській поезії XVIXVIIІ століть..223
4.1.1. Індивідуально-авторська молитва: її місце та
модифікації у вітчизняній поезії старожитнього періоду .....223228
4.1.2. Епіграма молитовного змісту як жанровий різновид
української поезії ....228237
4.1.3. Віршована молитва-імпровізація у творчості
Григорія Сковороди.... 237245
4.2. Індивідуально-авторська молитва в українській поезії XIX століття245
4.2.1. Загальні тенденції розвитку індивідуально-авторської
молитви в українській поезії XIX століття ..247252
4.2.2. Вільна молитва в поетичному дискурсі Тараса
Шевченка.....252
4.2.2.1. Індивідуально-авторська молитва Шевченка як
структурний компонент його ліро-епічних творів ....253261
4.2.2.2. Індивідуально-авторська молитва в ліричному
дискурсі Шевченка ...261266
4.2.2.3. Шевченкові молитовні варіації 1860 року:
чотири модифікації молитовних інтенцій схожого типу266284
4.3. Вільна молитва в українському поетичному просторі
XX століття...284
4.3.1. Загальні тенденції трансформації жанрового коду
молитви в новітній українській ліриці ..284308
4.3.2. Модифікація жанрового коду молитви в ліриці
Євгена Маланюка 308319
4.3.3. Молитва в ліриці Богдана-Ігоря Антонича ..319335
П і д с у м к и ...335338

ВИСНОВКИ .339353

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..354391

ВСТУП

Загальновідомо, що розвиток теорії літературних жанрів від античних часів до сучасності відбувався, стисло кажучи, від позитивного сприйняття й пропагування до критики та ґрунтовної реконструкції генології. У літературній практиці цей процес мав дещо інший часовий перебіг. Перші ознаки антижанрового бунту з’являються у літературі Ренесансу; а починаючи з часів романтиків ХІХ ст., котрі виступали проти будь-якого усталеного канону, ознакою справжньої модерності письменника вважається, якщо він більше не дотримується поділу на жанри. Сьогодні через велику кількість текстів, які не належать до певного жанрового зразка, з’являється запитання, чи варте поняття літературного жанру наукової уваги і чи доцільне існування генології. Найпотужніше антижанрова позиція прозвучала на зламі ХІХХХ ст. в естетичних працях філософа-інтуїтивіста Б. Кроче, який писав, що будь-яка теорія поділу мистецтва на жанри необґрунтована і що рід чи клас є в цьому випадку один: мистецтво, яке не опанувати інтелектом [179, с. 7274]. У наші дні ця радикальна думка знайшла собі одного з найкращих рупорів в особі М. Бланшо, який, піддаючи сумніву правомірність «жанру» в ім’я «трансценденції», заявляє, що немає нічого проміжного між окремим твором і всією літературою як остаточним жанром [44; 45].
Утім, невідступна увага до проблеми жанрів сучасних дослідників доводить актуальність протилежної точки зору щодо осмислення художньої літератури, найбільш авторитетним виразником якої свого часу став М.Бахтін. Називаючи жанри «провідними героями» літературного процесу [28, с. 451], учений відзначив нерозривний зв’язок жанрової форми з тематикою твору та світоглядом їхніх авторів [30, с. 332]. Одним з найяскравіших захисників необхідності дослідження жанрів нині є Ц.Тодоров, який влучно зауважує: «Те, що твір не кориться” своєму жанрові, не означає, що жанр не існує; хотілося б майже сказати: навпаки. На це є дві причини. По-перше, тому, що для існування порушення потрібен закон який саме й буде порушено. Можна піти ще далі: норма стає видимою живе тільки завдяки її порушенням», адже «ніколи не було літератури без жанрів, це система, що переживає безперервну трансформацію, і питання походження не може, в історичному плані, вийти за межі сфери самих жанрів: у часі немає до” для жанрів» [335, с. 25].
Справедливість позиції Ц. Тодорова з промовистою очевидністю підтверджується окремим фактом присутністю в усіх літературах світу з найдавніших часів до сьогодення величезного корпусу художніх творів молитовного змісту (здебільшого віршованих), багато з яких до того ж мають жанрову самоназву «молитва». З огляду на те, що молитва як найважливіший складник життя віруючої людини стоїть біля витоків словесної творчості, вона варта докладного філологічного вивчення у синхронічному і діахронічному вимірах на матеріалі різних національних літератур. Насамперед це стосується східнослов’янського письменства, що, за слушним спостереженням Ю.Лотмана, успадкувало середньовічно-релігійне уявлення про природу Слова, згідно з яким у ньому концентруються і розум, і мовлення, і одне з найменувань Сина Божого (як «слово» перекладається і ρημα, і λόγσ, і δόμα) тобто вищі сакральні й духовні цінності. Ставлення до Слова як до найвищого авторитету обумовило особливе ставлення й до словесного мистецтва, зокрема поезії, яка ніколи не була в одному ряді з іншими видами мистецтва, що отримують авторитет ззовні від сакральних та феодальних цінностей. А приниження у ХVIII столітті петровською державністю Православної Церкви сприяло подальшій сакралізації поезії, яка посіла вакантне місце духовного авторитету [203, с. 121122].
Однак молитва як літературний жанр давньоруської або нової східнослов’янської словесності нечасто ставала об’єктом дослідницької уваги. За радянської доби вона, як і багато інших жанрових форм, що зв’язані з богослужебною практикою, залишалась на периферії наукових зацікавлень літературознавства через ідеологічні заборони, згідно з якими обговорення релігійно-філософських тем у мистецтві були вкрай небажаними (див., приміром: Г.Мейер [213], Н. Рубцова [289]). Лише з середини 1980-х рр., коли осмислення східнослов’янської літератури в контексті релігійно-християнських, біблійних витоків значно пожвавилося, проблема функціонування жанру молитви в поетичному, зокрема вітчизняному дискурсі, також почала активно осмислюватися.
Вагомим внеском у процес наукового опрацювання жанрово-тематичного розвою релігійно-духовної поезії власне українців насамперед постали певні антологічні видання, що засвідчили величезну роль віршованої молитви у вітчизняній поетичній традиції. Зважаючи на те, що з різних причин традицію збірників української духовної поезії, яка сягає кінця XVI ст. (рукописні збірники) кінця XVIІІ («Богогласник», виданий у Почаєві 17901791 рр.), на тривалий час було перервано (аж до 1968 року, коли в Римі вийшла книга «Великодні дзвони», упорядкована Г. Кінахом), визначною подією став вихід капітального за характером видання «Хрестоматія української релігійної літератури» [357]. Упорядником цієї книги й автором ґрунтовної вступної статті до неї («Містична функція літератури та українська літературна поезія») є професор Вільного Університету (Німеччина) І. Качуровський. Інша змістовна стаття, що супроводжує це видання, належить В.Яніву [390]. Корпус текстів «Хрестоматії» упорядковано за хронологічним принципом. Відповідно до цього книга складається з чотирьох частин: І анонімна і стара поезія; ІІ нова поезія: ХІХ початок ХХ ст.; ІІІ новітня поезія: двадцяті роки ХХ ст., Західна Україна між двома війнами та еміграція; ІV відродження християнських мотивів у творчості шестидесятників та дисидентів. Можна лише погодитися з тими, хто, вважаючи цю книгу вкрай потрібною для українського народу, який «повертається до джерел своєї духовності» [52], жалкує стосовно її малодоступності для широкого читацького й мистецько-наукового загалу [34, с. 71].
В Україні 1994 р. за редакцією Б. Мельничука та М. Ониськіва вийшов збірник духовної поезії західноукраїнських авторів «Богославень» [47] (твори понад 150 поетів), упорядкований за тематичними розділами: вірші-молитви, Різдвяна поезія, Великодня поезія, вірші про святих тощо.
1996 р. став знаменним з огляду на те, що на нього припав вихід двох антологій, які по суті вперше репрезентували віршовану молитву як окремий жанр, вказавши на вагоме літературне явище, майже недосліджене вітчизняною наукою: «Антологія духовності. Сто літературних молитов» [14] (упорядники Олеся Омельчук, В. Шуляр, Б. Степашин) та дещо більша за обсягом двотомна антологія української молитви «Святі чуття, закладені в молитву» [299], (упорядник проф. В. Антофійчук). Незважаючи на те, що перше видання не стало помітним явищем для широкого загалу читачів і дослідників літератури, воно варте наукової уваги. Адже, попри певну недосконалість і непослідовність запропонованого тут розподілу матеріалу, упорядники слушно звернули увагу на факт трансформації жанрового канону церковної молитви в процесі його засвоєння митцями та зробили першу спробу класифікувати молитовні тексти, зокрема, й за їхніми жанровими модифікаціями. Так, чотири розділи цієї збірки містять: 1)молитви релігійні й молитви-пісні; 2) молитви літературні; 3)молитви до рідної мови; 4)поетичні твори на релігійну тематику (себто твори, де молитва присутня лише як тема).
Антологію, впорядковану проф. В. Антофійчуком, майже відразу помітили науковці, про що свідчать і рецензія на неї В. Мовчанюка, опублікована в академічному журналі [217], і посилання на цю книгу дослідників. Прикметно, що згодом у 2004 р. В. Антофійчуком видається друге, помітно покращене, видання антології віршованої молитви [298], яке вочевидь прагнуло до найповнішого представлення цього жанру в національному письменстві. Обидва видання засвідчують жанрово-хронологічний принцип добору матеріалу: 1) молитва в давній українській літературі, 2) молитва в новій українській літературі, 3)молитва в українській літературі ХХ століття. В обох антологіях В. Антофійчука подано зразки літературної молитви двох типів: «власне молитви», тобто молитви як окремий жанр, і молитви вставні, тобто як складові частини більшого тексту. Загалом в антології 2004 р. представлено віршовані молитви 155-ти митців. Наявність змістовного вступу до обох видань ще один чинник, який змушує серйозно поставитись до праці В.Антофійчука. Окресливши основні етапи історичного розвитку літературної молитви та акцентувавши, що молитва як один з найпопулярніших жанрів релігійно-духовної поезії українців стала закономірною часткою у світовому процесі засвоєння письменством молитовного канону, дослідник, зокрема, доходить слушного висновку про актуальність «створення синтетичного дослідження, в якому на порівняльно-історичному, типологічному та контактному рівнях розкривалася б своєрідність функціонування молитви і споріднених з нею жанрів (псалмів, кантів і т. ін.) в українській літературі протягом усієї її понад тисячолітньої історії» [20, с. 390].
Ще одна яскрава подія в історії зазначених видань вихід 1999р. унікальної книги «Слово благовісту» [310], упорядкованої відомим літературознавцем проф. Т. Салигою. Видання викликало позитивний резонанс серед науковців і широкого загалу читачів. Зокрема, Віра Сулима відзначила: «Слово благовісту” праця капітальна, многотрудна й вельми повчальна, це спроба подати загальний огляд релігійної української поезії» [324, с. 8283]. У чотирьох розділах антології за хронологічним принципом подано вірші 212-ти авторів. Видання супроводжується ґрунтовною вступною статтею упорядника «Молимось, Боже єдиний», де розкрито ідейно-тематичні й жанрові особливості тисячолітнього розвитку української релігійної поезії, показано безперервність духовної традиції в національному письменстві від найдавніших часів до офіційно проголошеного атеїзму 2080-х років ХХ ст. Показово, однак, що навіть дуже солідний обсяг цієї антології, яка мала на меті представити широку панораму української релігійної поезії, не змогло охопити всього багатства подібних творів.
Активний інтерес до вивчення витоків книжної української поезії засвідчила антологія «Барокові духовні пісні з рукописних співаників ХVIII ст. Лемківщини» [27], що вийшла 2000 р. у Львові. Унікальний матеріал (з-поміж якого багато зразків віршованих молитов), зібраний та впорядкований польською дослідницею, професором Варшавського університету Олею Гнатюк, супроводжується її вступом, де наявні цікаві спостереження відносно поетики духовних пісень.
Дуже показово, що подібні видання сьогодні виходять і в Росії. Із найновіших слід назвати такі, як хрестоматія «Библия и русская литература» [39], антологія «Псалтырь в русской поэзии XVIIXX вв.» [276]. Своєрідну тритомну антологію російської біблійної поезії XVIIІ початку XX ст. видано Бібліотекою «Р.Х. 2000» [268; 366; 80]. Чималу частку текстів цього видання, яке, здається, уперше так широко репрезентувало російську духовну лірику, складає молитовна і молитовно-псалтирна лірика. На жаль, у книгах цієї серії відсутні як коментарі до віршів, так і вступна стаття, яка б містила бодай загальну інформацію про цей абсолютно особливий пласт національної лірики. Видаються антології і власне молитовної російської поезії, притім зі вступними статтями укладачів, як-от, наприклад, книги, упорядковані Е.Афанасьєвою («Русская стихотворная молитва” ХІХ века» [292]) та В.Гороховським («Рифма, обращенная к Богу» [282284]). З-поміж них на особливу увагу заслуговує тритомна антологія В.Гороховського, де зібрано більш як 600 молитовних віршів понад 200 авторів. Поданий автором-укладачем матеріал охоплює практично весь період російської духовної поезії від ХІ ст. до ХХ ст.
Щодо спеціальних робіт, присвячених молитві як літературному жанру, то їх існує вкрай мало. Здебільшого це окремі статті (зокрема вступні), що розглядають літературну молитву в річищі історико-літературного висвітлення проблеми, та окремі емпіричні спостереження, зроблені в працях, присвячених загальному аналізу національної духовної, метафізичної поезії певного періоду, вивченню спадщини певного митця чи споріднених з молитвою жанрів (псалом, гімн, замовляння тощо).
Помітну роль у вивченні української молитви в теоретико-історичному аспекті відіграла монографія Ірини Бетко, окремий розділ якої присвячений аналізу молитви як релігійно-філософського жанру [35, с. 117125]. Прагнення дослідити становлення жанру молитви в українській літературі доби романтизму репрезентує стаття Т. Бовсунівської, де дослідниця, доводячи особливу роль Шевченка в романтичному жанротворенні, торкнулася й питання жанрових варіацій молитви в його поетичному просторі [46]. Часопросторова організація літературної молитви як один із чинників генологічної ідентифікації стала об’єктом дослідження Т.Бєлобрової [37]. Культурологічному дослідженню молитвослівної традиції, що склалася в книжності Київської Русі, присвятив свою велику статтю архієп. Ігор Ісіченко [153; 154]. Досить цікавий, хоча й далеко не повний огляд рецепції «Отченашу» в українській літературній традиції зробила Олена Ткаченко [334].
Значнішу кількість філологічних робіт присвячено генетично близькому до молитви жанрові псалму (Т. Пасічник [243], В.Жила [126], М. Павлюк [239; 240], В. Антофійчук [19], В.Домашовець [119], І. Бетко [35, с. 110117], Віра Сулима [325], О.Хоменко [355], Т. Хом’як і М.Дмитренко [356], Лариса Чорнописька [370], М.Лесюк [188] та ін.). З-поміж таких досліджень чільне місце в українському (зокрема діаспорному) літературознавстві посідають ті, що присвячені Шевченковим «Давидовим псалмам» (докладно про це див.: розділ 2). Окремі цікаві спостереження щодо Шевченкового молитовного дискурсу знаходимо й в дослідженнях, що розглядають спадщину поета у світлі вирішення питання стосовно особливостей його світогляду (Л. Плющ [254; 255], А.Стебельська [318; 319], Є. Нахлік [225228]. В. Янів [390] тощо).
Серед зарубіжних наукових робіт, об’єктом вивчення яких постає молитва, передусім слід назвати праці російських дослідників. Це, зокрема, статті Е.Афанасьєвої, де на матеріалі російської літератури доби романтизму розглядається еволюція жанрової форми молитви [22; 23]. Філологічний аналіз молитовного циклу Кирила Туровського містить праця К. Рогачевської [286]; особливості комунікативної структури гомерівських вставних молитов в «Іліаді» досліджується у статті Н. Рубцової [289].
Як і в українському літературознавстві, у російських вчених сильнішим є інтерес до псаломних інновацій різних періодів та різних авторів (див: С.Аверинцев [6], Т. Воронцова [68], В. Живов [125], Т.Ложкова [198], І.Серман [300; 301], Й. Денбський [397], Н. Донская [120], Л.Луцевич [205] та багато ін.). Важливу роль у розвитку цього вектору досліджень відіграла дисертація американського славіста О.Левицького «Russian The Sacred Oda (Oda Duhovnaja) in Eighteenth-Century Literary Culture» (1977), присвячена вивченню російської духовної оди, зокрема парафрастичного псалма XVIIXVIII ст. [406]. У цій місткій праці, яка складається з п’яти розділів, схарактеризовані основні форми російського сакрального вірша («religion vers») від Симеона Полоцького до Г. Державіна. Особлива цінність праці (попри її малодоступність) полягає в тому, що акцент зроблено на вивченні поетики духовного вірша. Варта особливої уваги й стаття В.Живова, автор якої, виходячи за межі аналізу переспіву окремого псалма, репрезентував цілісний ретроспективний опис російської псаломної поезії ХVIIXVIII ст. з визначенням основних рис її поетики та функцій (полемічна й дидактична). Цей напрям дослідження, своєю чергою, значно поглиблено в капітальній праці Людмили Луцевич, де на тлі європейського поетичного дискурсу детально розглянуто роль Псалтиря в становленні й розвитку російської лірики ХVIIXVIII ст. Приділивши особливу увагу історії віршового переспіву псалмів як окремому жанрові, авторка монографії торкнулась водночас і принципових теоретичних питань, пов’язаних з цим видом духовної поезії.
Знаменною подією останнього десятиліття став також вихід 2002 р. у Санкт-Петербурзі першого фундаментального бібліографічного покажчика науково-дослідних і критичних матеріалів, присвячених вивиченню взаємовідносин російської світської літератури Нового часу і християнської традиції у таких її аспектах, як богословсько-догматичний, філософський, моральний, історико-культурний [361]. У покажчику описано біля 15000 журнальних і книжних публікацій. Утім, поряд з існуючими бібліографічними покажчиками робіт, присвячених дослідженню «метафізичної поезії» [395; 407; 414], що в Західній Європі та США становить собою головний об’єкт вивчення сакральних мотивів у світській поезії, він зайвий раз засвідчує брак праць, присвячених власне віршованій молитві.
Назагал, співвідносячи літературну молитву з відповідним культовим пражанром, усі дослідники відзначають факт її існування в різних модифікаціях, зокрема «немолитовних» і «немістичних», але майже не аналізують ці креативні «відхилення» від класичного жанрового канону. З огляду на це перспективні напрями дослідження молитовної поезії вивчення її модифікаційних моделей (Е.Афанасьєва, І.Бетко, Т.Бовсунівська); пошуки чинників генологічної ідентифікації літературної молитви (Т.Бєлоброва); аналіз рецепції канонічних текстів молитов у вітчизняній літературній традиції (О.Ткаченко). Але «молитовний текст» як цілісне явище ще не ставав предметом наукового розгляду. Увага сучасних науковців до проблеми літературної віршованої молитви та відсутність комплексного й цілісного дослідження молитовної поезії зумовлюють актуальність пропонованого дослідження.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах науково-дослідницької тематики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка в межах науково-дослідних тем «Розвиток і взаємодія мов і літератур в умовах глобалізації» (номер державної реєстрації 06 БФ 04401) та «Актуальні проблеми філології» (номер державної реєстрації 02 БФ 04401).
Мета дисертації осмислення генези, художньої специфіки та особливостей функціонування літературної віршованої молитви у цивілізаційній перспективі. Предмет дослідження структура й семантика літературних модифікацій молитви у співвідношенні з репрезентативними моделями жанру та аксіологічними системами авторських інтенцій. Адже промовисто подвійна природа літературної молитви сакральна й профанна дає можливість з’ясувати не тільки літературно-естетичні смаки поетів окремої доби, а й морально-етичні пріоритети митців, виявити соціокультурне обличчя нації.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
відзначити основні чинники, що зумовили органічне адаптування та тривале функціонування жанру молитви в поетичному дискурсі світової літератури;
у світлі історичної поетики з’ясувати генезу української віршованої молитви;
узагальнюючи й систематизуючи різноманітні підходи у визначенні жанру молитви, а)окреслити основні генологічні параметри молитви як мовленнєвого, релігійно-культового жанру, з одного боку, та літературно-художнього з іншого, б) запропонувати комплексну класифікацію базових моделей віршованої молитви, в) намітити основну стратегію вивчення віршованої молитви;
простежити в діахронії семантику й структуру парафразів та стилізацій канонічних молитовних текстів у вітчизняному поетичному дискурсі, виявити механізм та функції актуалізації сакрального першоджерела;

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проблеми поетики жанру, а саме інваріанта та його модифікацій, у сучасному літературознавстві є одним з найперспективніших векторів дослідження. Передусім це стосується такого яскравого, але малодослідженного літературного явища, як віршована молитва. Адже вивчення національної, зокрема української культури, поза її зв’язків із сакральними джерелами, без урахування складної сакрально-профанної єдності, що становить домінанту культури минулого, є неповним, і навіть неповноцінним. Багатоаспектне дослідження проблеми жанрової модифікації канону молитви в літературному просторі, здійснене переважно на матеріалі української поезії XVIIХХ ст., виявило ряд важливих закономірностей та специфічних генологічних чинників, характерних для літературно-мистецької молитви, зокрема віршованої.
І. Була підтверджена теза, що молитва як найважливіший складник життя віруючої людини, котрий стає для неї джерелом богопізнання, досягнення внутрішньої досконалості, актом духовної любові, стоїть біля витоків художньої словесної творчості, насамперед ліричної поезії. Це зумовило не лише генетичну, а й онтологічну близькість лірики й молитви, оскільки в ліриці, як і в молитовному зверненні до вищого покровителя, митець оформлює своє трансцендентне світобачення, прагне пізнання власної душі. Завдяки цьому уявлення про сакральний характер поетичної творчості зберігається й до сьогодні, наводячи на думку, що сутність лірики неможливо осягнути поза проблемою співвідношення sacrum/profanum у ній, зокрема поза проблемою діалогічної онтології. Культове походження лірики обумовило специфіку її суб’єктної організації, включаючи різноманітні складні суб’єкт-суб’єктні відносини, на які постгеґелівська естетика тривалий час не звертала увагу.
На тлі оприявненої у дослідженні генетичної та онтологічної спорідненості лірики з культовою молитвою стала зрозумілою ситуація органічного адаптування та міцного й тривалого утримання форми богозвернення поезією. Невипадково з-поміж літературних молитовних творів панівне місце належить саме віршованій молитві з розгалуженою системою її жанрових модифікацій. Імітуючи сакральний діалог з вищими силами, літературна віршована молитва актуалізує світоглядні та творчі акценти, активізує жанрові засоби (лінгвістичні, образні, стилістичні, ритмічні), спрямовані на нарощення експресивності художнього світу, психологізацію медитативного начала, посилення ліричної рефлексії. Мистецьке сприйняття таїнства богоспілкування передбачає водночас і орієнтацію на певний усталений жанровий канон, і трансформацію цього канону, завдяки чому молитовно-комунікативна ситуація набуває рис сакрально-профанного, релігійно-естетичного переживання, яке до того ж здатне втілюватися в різні жанрово-видові та жанрово-тематичні форми, визначаючи синкретичний, метажанровий характер літературної молитви.
ІІ. Для виявлення історичної типології у стратегії розвитку та структурі різних модифікацій літературної української молитви певну увагу було зосереджено на аналізі окремих визначальних явищ старосхіднослов’янської книжності, яка репрезентує особливо тісний зв’язок з молитовною традицією, віддзеркалюючи специфіку культурного розвитку давньо-руської/давньоукраїнської культури одночасний прихід на Київську Русь християнського віровчення й писемності.
1. З’ясовано, що майже всеосяжний вплив на давньо-руську/давньоукраїнську книжність Церкви визначив специфічний вектор розвитку східнослов’янської світської літератури загалом і жанру молитви зокрема від переспіву, стилізації богослужебних текстів, наслідування літургійних жанрів до свідомого відштовхування від них у вигляді пародіювання, іронічного наслідування жанрово-стильових ознак тощо («Моління Даниїла Заточника», «Служба кабаку» та ін.).
2. Важливі зрушення в формуванні давньоукраїнської віршованої молитви як літературного жанру, не пов’язаного з літургійною творчістю, відбуваються наприкінці ХVІ початку XVII ст. в результаті повільного процесу гуманізації світосприйняття та індивідуалізації емоційної сфери людини. Виникнувши на перехресті візантійської, біблійної, фольклорної та західноєвропейської (переважно польської) традицій у тісному співіснуванні з іншими східнослов’янськими літературами, давньоукраїнська віршована молитва стає яскравим поетичним явищем вже у XVII ст. Емансипації східнослов’янської поезії та формуванню в ній жанру віршованої молитви великою мірою сприяли поети, які або за походженням, або за освітою належали до українських земель. Їхній суто конвенціональний підхід до церковнослов’янської мови відкрив широкі можливості на шляху адаптації релігійно-містичних жанрів східнослов’янською світською поезією та появі цілого ряду жанрових модифікацій молитви: псаломний/молитовний переспів або стилізація (Афанасій Филипович, Іоанн Армашенко, Лазар Баранович, Димитрій Туптало, Симеон Полоцький та ін.), різноманітні жанрово-віршові різновиди індивідуально-авторської молитви, а саме − похвали, подяки, елегії, ліричні медитації, духовні епіграми на честь Тройці, Христа, Богородиці, апостолів, святих та ангелів і своєрідні добірки таких епіграм («вінці»), панегіричні книги тощо. Усі ці твори віддзеркалюють загальну тенденцію давньоукраїнських поетів до популяризації, тлумачення Святого Письма в небуденний спосіб.
ІІІ. Теоретико-історичне та порівняльно-типологічне осмислення проблеми співвідношення sacrum/profanum у молитовно-поетичному дискурсі митців засвідчив визначну роль Псалтиря одного з найпопулярніших сакрально-культових текстів у створенні ними жанрових модифікацій літературної молитви.
1. Популярність псаломних інновацій в українській поезії пов’язана з роллю, яку Псалтир відіграв і в становленні давньоруської/давньоукраїнської писемності, і в подальшій еволюції новочасної української літератури. Виділено два головні різновиди псаломних обробок: 1) переспіви (парафрази), що орієнтовані на меншу (точні переспіви) або більшу (вільні переспіви) актуалізацію тексту першоджерела новими засобами художнього мовлення із збереженням основних формально-змістових елементів; 2)стилізації − а) наскрізні, в яких лише окремі, незначні композиційно-змістові елементи сакрального тексту відтворюються, щоб стати поштовхом для подальшої авторської імпровізації, по суті, незалежної від першоджерела; б) часткові (псевдостилізації) вірші, що при зовнішній подібності до певного канонічного звернення або при відповідній самоназві об’єктивно не виявляють внутрішніх змістових зв’язків з сакральним першоджерелом, тобто фактично є імпровізацією, яка наслідує лише жанрові ознаки оригінального тексту.
2. Провідною формою псаломних обробок в українській поезії став псаломний переспів, історико-культурне значення якого повною мірою осягається у світлі того факту, що він сприяв становленню національної лірики в різних національних літературах Європи (французькій, німецькій, англійській, польській, угорській, румунській, молдавській, російській, українській тощо). Визначна роль у засвоєнні нових форм Псалтиря східнослов’янськими літературами належить вихованцю Києво-Могилянської академії, першому професійному поету Російської імперії Симеону Полоцькому, який прагнув збагатити традиційне «обрядовірство» східних православних європейською наукою, мистецтвом задля того, щоб надати ортодоксальному православ’ю нових рис. Витворена ним «Псалтир римотвірна» (1680) перша серйозна спроба поєднання православної духовності з європейською віршовою традицією.
3. Власне українською мовою поетична рецепція Псалтиря розпочинається з ХІХ ст. Перший відомий випадок художнього освоєння жанру сакральних пісень українським митцем стилізація Маркіяна Шашкевича «Псалми Русланові» (1830-ті), що є циклом із трьох поезій у прозі. Перша віршована інновація Псалтиря належить Тарасу Шевченкові. Його «Давидові псалми» (1845) стали визначним кроком у затвердженні вітчизняної поетичної традиції в контексті решти європейських національних літератур, що мають спільну загальнохристиянську пам’ять поетичного засвоєння та актуалізації старозавітного минулого. Завдяки Шевченкові в український літературний дискурс вперше було введено «високий» жанр псаломного парафразу, що митець зробив глибоко органічним для національної поезії, до того ж у період, коли Святе Письмо ще не було перекладене українською мовою.
4. Моногрфічний аналіз Шевченкових «Псалмів» дає змогу констатувати, що вони інспірували й появу двох головних напрямів у створенні віршованих псаломних інновацій у вітчизняній літературі. Перший напрям, яскравим представником якого став сам Шевченко, передбачає вільну інтерпретацію сакрального першоджерела, зокрема тонку актуалізацію змісту біблійних псалмів у морально-патріотичному та національно-визвольному ключі. У десяти ретельно відібраних псалмах, що складають Шевченкові «Давидові псалми», митець, переймаючись злощасною долею свого народу, створив метаісторію України, підкріплену авторитетністю сакральних текстів першоджерела та переконливістю образу поета-пророка. Поетична логіка «Давидових псалмів» віддзеркалює особливості історіософських поглядів Шевченка, у світлі яких стає зрозумілою поетова революційність, що невід’ємно пов’язана з його національними інтересами й релігійно-містичними переконаннями, зокрема з вірою митця в ідеальний соціум, де справжня влада належить лише Богові.
5. Продуктивність та актуальність Шевченкового напряму промовисто доводять «Давидові псалми» Ліни Костенко (1989). Сучасна поетеса, підхоплюючи Шевченкову «псаломну» традицію, але керуючись дещо новими (христоцентричними) ідеями, складає власний канон поетичного «Псалтиря», згідно з яким основний ворог її народу духовна недбалість, що дозволяє новим фарисеям та ідолопоклонникам уже вкотре розпинати Христа. Водночас Шевченкові «Псалми» сприяли виникненню іншого напряму в художній обробці біблійної поезії − з орієнтацією на якомога повніше відтворення морально-духовного змісту сакрального оригіналу художньо-поетичними засобами новочасної української мови (переспіви Петра Гулака-Артемовського, Михайла Максимовича, Володимира Александрова, ПантелеймонаКуліша тощо).
6. Поряд з Псалтирем об’єктом креації українських поетів стають і інші сакрально-молитовні тексти, що увійшли до церковного канону, освяченого авторитетом Святого Письма та отців Церкви. Це − поетичні обробки (переспіви і стилізації) церковних молитов, з-поміж яких знаходимо Трисвяте, молитву Святому Духу, Символ віри, ангельське вітання до Божої Матері тощо. Найвагоміша частина молитовних інновацій стосується Молитви Господньої («Отченашу»), котра, як відомо, становить собою найавторитетніший текст християнського богозвернення (бо, за Євангелієм, був даний Ісусом Христом), який стисло репрезентує суть усього християнського вчення. Перша виразно креативна інновація Молитви сягає XVII ст. («Похвала пренасвhтейшей персонh Отцовской» із «Перла многоцhнного» Кирила Транквіліона-Ставровецького). Відтворюючи загальну композицію Молитви Господньої, Кирило значно розширив її за принципом ампліфікації, репрезентуючи загальну тенденцію українських поетів XVII ст. поєднання біблійної герменевтики з риторикою, себто − з готовністю водночас і до славослів’я, і до пояснення.
7. Розгляд новочасних українських інновацій «Отченашу», здійснений у порівняльно-типологічному та компаративному ключі, дав змогу з’ясувати національну специфіку в підході вітчизняних митців до творчої обробки сакрально-канонічного тексту. Вона полягає у схильності українських поетів до актуалізації основних духовних концептів Молитви Господньої переважно в національному, злободенно-соціальному вимірі. Найпопулярніший варіант «Отченашу» в українському дискурсі − переосмислення цього релігійно-культового тексту в дусі молитви за Україну, де наскрізним стає мотив страждання українського народу, що потребує Божої милості та порятунку, і де Царство Небесне прирівнюється життю суспільства в мирі та злагоді.
8. Статус-кво в практиці віршовано-поетичного переосмислення «Отченашу» (а отже церковно-канонічної молитви загалом) українськими митцями результат дії тенденцій, що були закладені ще на початку розвитку вітчизняного віршотворства. Адже українська поезія наслідує не лише романтично-бунтарський дух Шевченкової музи, а й західну за характером (починаючи з часів Реформації) традицію досить вільної інтерпретації та актуалізації сакрального тексту з використанням різноманітних можливостей художньої мови. Недарма розколу Руської Православної Церкви у другій половині XVIIст. передувало зіткнення «великоруської» і «південно-західноруської» традицій, що було викликано не догматичними, а суто семіотичними і філологічними розбіжностями, які, однак, сприймалися в теологічному ключі.
9. Неправильне розуміння жанрово-стильової природи твору доволі суттєво впливає на встановлення його ідейно-образної основи. Промовистий приклад Шевченків «Світе ясний! Світе тихий!..» (1860), що, традиційно вважаючись найбільш гострою антиклерикальною поезією не тільки в українській, а й світовій літературі загалом, інспірував тривалі дискусії навколо питання про ідейний зміст твору. Монографічний аналіз вірша, здійснений з позицій, що він становить собою стилізацію церковного вечірнього співу «Свhте тихій, святые славы», дав змогу дійти таких висновків. Поет переосмислює текст літургійного гімну-молитви відповідно до власного художнього завдання привернути увагу читача до проблеми відходу Православної Церкви від ідеалів та життя первісних християн. Використовуючи традиційне старосхіднослов’янське метонімічне звернення до Христа, Шевченко будує молитовну ситуацію за принципом гротескового парадоксу. Тут на місці того, хто потребує порятунку й захисту, опиняється власне Спаситель, якого ліричний суб’єкт закликає до боротьби за оновлену Церкву. Символом цього у вірші стає знищення церковної атрибутики. Назагал, тісно пов’язана з темою Христової жертви, зокрема сенсовності самопожертви Месії, проблема відходу Церкви від Христа потрапляє в поле наскрізних Шевченкових поетичних рефлексій.
ІV. Ще один вид молитовно-поетичної поезії, виділений нами в ході дослідження індивідуально-авторська молитва, що наслідує жанровий код релігійно-культової вільної, або особистої молитви. Маючи, на відміну від канонічного молитвослів’я, довільну форму вираження молитовних інтенцій, вона стала в українській поезії найбільш органічною та високопродуктивною жанровою моделлю з розгалуженою системою внутрішніх жанрових модифікацій.
1. Поява оригінальних індивідуально-авторських молитов у вітчизняному поетичному дискурсі сягає часів Київської Русі («азбучні молитви» ІХХ ст.); активний розвиток молитовної творчості збігається з виникненням в українців віршотворства (поміжов’я XVI XVIІ ст.). Прикметною рисою вже перших українських зразків індивідуально-авторської молитви є поєднання в них двох начал містичного, духовно-універсального та злободенного, соціально-історичного («Скарга нищих до бога» анонімного автора, «Кресте, господствуяй десь во всем мирh ...» Даміана Наливайка, «Утверди нас, господи, у вhре стояти...» Афанасія Селецького, «[Плач Малої Росії]» анонімного автора).
Але назагал основу ліричної ситуації більшості давньоукраїнських поезій-молитов складає містичне почуття любові до Творця, поклоніння перед жертвою Спасителя, життєвим подвигом Богоматері, святих мучеників тощо та відчуття власної духовної недосконалості. Звідси − популярність поезій-молитов панегіричного, містико-елегійного (слізна скарга, каяття, прохання про допомогу в духовному зростанні тощо), містико-дидактичного характеру. Унікальне явище в давньоукраїнському молитовно-поетичному дискурсі «вінці», що є збірками духовних епіграм, переважно молитовного характеру. Вони яскраво представлені спадщиною Варлаама Ясинського й Димитрія Туптала. Типологічне порівняння «вінців» двох провідних давньоукраїнських авторів репрезентує загальний процес поступової модифікації літургійного канону молитви в українській силабічній поезії, котрий знайде своє подальше продовження у вітчизняній поезії Нового часу.
2. Серед поодиноких молитовних творів XVIII ст. найбільш яскраве літературне явище, на наш погляд, − пронизані молитовним пафосом поезії з циклу «Сад божественных пhсней» Григорія Сковороди. Віршовано-поетична молитва Сковороди, з властивою їй різноприродною, багатовекторною адресацією (природа, людина, Бог), христоцентризмом та прагненням духовної досконалості, тобто єднання з Богом, − промовисте віддзеркалення його філософсько-художньої концепції світу й людини засобами бароково-концептуальної поетики. У спадщині Сковороди знаходимо також рідкісний для того часу зразок молитви-інвективи («Лицемhры, молящиеся, поют»), сатиричне вістря якої спрямоване проти досить прагматичних «християн», які прагнуть лише матеріального багатства.
3. Розвиток індивідуально-авторської молитовної поезії власне українською мовою передусім пов’язаний знов-таки з творчістю Шевченка. Приватне богозвернення наявне в багатьох поемах і десятках віршів поета, де воно представлене і як вставна молитовна комунікація, і як самостійна поезія-молитва. Поєднуючи містичне світобачення з вірою в ідеальну людську спільноту, Шевченко надав більшості своїх молитов виразного національно-визвольного забарвлення і, порівняно зі своїми попередниками, значно розширив продуктивні можливості жанру завдяки новій тематиці. В його молитовному просторі, поряд з традиційними видами молитов (молитва-гімн, молитва-благодаріння, молитва-клопотання за інших тощо), з’явилися й такі нові модифікації молитовно-комунікативної ситуації, як революційна молитва, молитва-боріння, молитва-докір, молитва-інвектива, молитва-хула, рольова антимолитва тощо.
Назагал вірші-молитви Шевченка оприявнюють синкретичність світоглядних домінант поета, зокрема, синтез його бунтарських, революційних настроїв з проповіддю християнського милосердя та братньої любові. Найбільш промовисте віддзеркалення цієї особливості молитовні варіації 1860 року («Молитва» («Царям, всесвітнім шинкарям...»), «Царів, кровавих шинкарів...», «Злоначинающих спини...»). Комплексно-монографічний аналіз цього триптиху дав змогу дійти висновку, що в ньому зображено процес богоспілкування, поступового богопізнання та певного духовного одкровення ліричного суб’єкта, який зрештою усвідомив метафізичну, а не суто історичну природу походження зла, і як наслідок в останній поезії приборкав своє революційне єство, що бурхливо реагує на всіляку несправедливість «реактивним» прагненням фізичного знищення тих, хто її вчиняє.
4. Шевченкова творчість великою мірою визначила подальший вектор розвитку жанру віршованої молитви в національній поезії: крізь численні модифікації молитовної поезії вітчизняних поетів Нового часу проходять інтенція-прохання стосовно Божої ласки до України та відповідно українського народу. Очевидно, це зумовлено специфікою української ментальності, для якої характерне споконвічне прагнення втілити національний дух у триєдність віри, державності й культури. Молитва за Україну постала в цьому відношенні оригінальною формою громадянської лірики, котра, з одного боку, дає змогу у вигляді покаяння або скарги висвітлити певні негативні чинники самоорганізації нації, а з іншого, у вигляді благання Бога про допомогу відобразити скрутне становище народу на тлі його духовного потенціалу, віддзеркаливши водночас авторські уявлення щодо шляхів національного розвитку. Але напівсакральне ставлення до питань громадянсько-патріотичного кола зумовило появу в українському поетичному дискурсі великої кількості віршів із жанровим самовизначенням «молитва», де місце вищих сил посідають категорії, визначальні для національної самоідентифікації − народ, країна, мова тощо.
5. Подальша інтелектуалізація новочасної поетичної творчості сприяла актуалізації медитативного начала в літературній молитві. Як і в молитвах рефлексивного характеру, основу ліричної ситуації молитов-медитацій становить художній аналіз душі, співвіднесеної з Абсолютом, аналіз, який, однак, має риси більшої врівноваженості, зосередженості поета, схильного до філософських узагальнень, на проблемах онтологічного, екзистенціального плану, до натурфілософських, етичних, соціальних, політичних акцентів. Утім, під очевидним впливом філософії позитивізму в молитвах-медитаціях поетів ХІХ ст. помітне домінування суто розумового, умоглядного начала, яке позбавляє молитовні вірші начала власне містичного («Молитва природи» Пантелеймона Куліша, «Молитва» Михайла Старицького та ін.).
6. Натомість у новітніх молитвах-медитаціях філософсько-розумове начало помітно поступається релігійно-містичному − коли зображується процес духовного осягнення ліричним суб’єктом власне трансцендентного (поезії Богдана-Ігоря Антонича, Гната Діброва, Олекси Гай-Головка, ГригоріяШтоня тощо). Помітне явище в українському молитовному дискурсі ХХ ст. − медитативно-рефлексивні молитви-імпровізації, ліричну основу яких становить душевна й духовна стурбованість ліричного героя довкіллям, котре оцінюється поетом крізь призму висоти довершеності Абсолюту (поезії Наталії Лівицької-Холодної, Дмитра Павличка, Марії Матіос та ін.). Водночас з-поміж молитов-медитацій ХХ ст. трапляються зразки і з досить нетрадиційними ідеальними реципієнтами моління, якими тут стають абстрактні категорії, матеріальні речі, явища, історичні особи тощо. Заміна містичного адресата немістичним, як зазвичай, зумовлює помітну трансформацію лірико-молитовної ситуації у бік суто поетичної умовності, що заступає місце традиційного для богозвернення містико-релігійного захоплення ідеальним адресатом.
7. Прогресуюча роль ліричного начала в поезії, нове самовідчуття поета-суб’єкта позначилися на характері суб’єктної структури літературних молитов, де ліричні висловлювання від «ми» помітно поступаються перед ліричною формою вислову від «я». Однак інерція «соборного» начала в жанрі молитви, проявленого у формах суб’єктного синкретизму, під час якого «я» зливається з «ми», у новій українській поезії починає компенсуватися зростанням віршів-молитов, де помітна гра точками зору, голосами, інтенціями, використанням «чужого слова» тощо. Завдяки цьому «інший» (мається на увазі інший адепт Бога) все ж таки входить у молитовний дискурс новочасних поетів, але дещо по-іншому.
Особливо помітний пласт серед таких віршів − рольові поезії-молитви. Побудовані автором від першої особи, вони передбачають у ролі молільника особу, яка різко відрізняється від автора. Надзвичайно показово, що найдавніший зразок рольової молитви, зафіксований нами − «[Плач Малої Росії]» анонімного автора XVIІ ст., − має виразний соціально-патріотичний акцент, оскільки побудований як молитовне прохання самої України за себе. В українській літературі ХІХХХ ст. популярність рольових молитов неухильно зростає. З-поміж них привертає увагу досить велика група «дитячих молитов», тобто віршів, де в якості рольового суб’єкта-молільника виступає дитина, а основу ліричної ситуації відповідно становить особиста дитяча рефлексія. Очевидно, спираючись на євангельську багатозначність образу дитини (уособлення душевної щирості, чистоти, простоти; діти − чада Божі за вірою в Сина Божого) та наслідуючи усталений жанровий канон певних молитов «на усіляку потребу» (Молитва дітей за батьків, Молитва перед навчанням тощо), українські митці знайшли і добре засвоїли найбільш зворушливу форму відстоювання права окремої людини, народу, країни на гідне життя та щасливу долю. Не так часто, але все ж трапляються рольові герої-молільники і з-поміж медитативних зразків молитовної поезії, вирізняючись при цьому своїм досить екзотичним характером («Молитва природи» Пантелеймона Куліша, «Молитва пальми» МартиКалитовської).
8. Містичний елемент, що різною мірою наявний у віршах-молитвах вітчизняних поетів Нового часу, найбільш відчутний у зразках, де превалюють такі інтенції, як славослів’я і покаяння. Блискучі зразки хвалебно-покаянної лірики медитативно-рефлексивного характеру, далекої від дидактики й соціальної проблематики, найбільш широко представлені спадщиною Богдана-Ігоря Антонича. Але досить часто елементи похвали, подяки Богові або щирого каяття перед лицем Творця в українських поетів є невід’ємними від інших мотивів, серед яких провідне місце посідають ті, що пов’язані з громадянсько-патріотичною проблематикою. В окремих випадках покаянна інтенція становить ідейно-образну основу молитви-інвективи, вістря якої спрямоване на негативні суспільні явища. Сатиричне викриття при цьому відбувається завдяки використанню принципу самовихваляння та самовиправдання «молільника» (поезії Лесі Клименко, Тараса Дишканта). Серед поезій-молитов Нового часу знаходимо також і цікавий зразок антимолитви: побудована як звернення до цивілізації, вона містить викривальний зміст, спрямований не на Бога (як це було, приміром, у Шевченка в «Гімні черничому»), а на тих, хто Його ніколи не знав («Молитва атеїста» ВалеріяГончаренка). Тож, попри існування в українській літературі ХХ ст. молитов-пародій та молитов-інвектив, іманентність викривального змісту є характерною рисою новітньої молитовної поезії сатиричного плану.
9. Провідні ідейно-тематичні та жанрово-стильові тенденції розвитку вітчизняної молитви-імпровізації ХХ ст., вважаємо, найбільш промовисто репрезентують Євген Маланюк та Богдан-Ігор Антонич.
Прикметна особливість віршів-молитов Є. Маланюка, зокрема тих, що мають жанрову самоназву «псалом», «молитва» або «акафіст», − це здебільшого немістичність їхнього ідеального реципієнта, яким тут зазвичай стає Вітчизна. Відповідно до цього ліричне переживання Маланюка, його «молитовне» слово набуває різноманітних рис історіософських роздумів та іноді навіть гнівних інвектив. Культурософська концепція поета, згідно з якою національна українська культура бере свій початок у ґрунті давньої Еллади («Нариси з нашої культури», 1954), пояснює, чому поетика християнської гімнографії іноді поєднується в нього з античною міфологічною образністю, позбавленою релігійно-містичного змісту («Акафіст»). Утім, це зовсім не свідчить про відсутність у митця досвіду істинного «піднесення розуму й серця до Бога». Яскравий приклад цього поезія «Серпень», що не за назвою, а за суттю є літературним зразком медитативно-містичної молитви високого духовного типу.
Молитовно-поетична творчість Б.-І. Антонича переважно живиться суто містичним почуттям захоплення, подиву перед величчю Творця та ідеальним прагненням оспівувати Його красу й гармонію. На тлі божественної гармонійної цілісності поет-суб’єкт гостро відчуває власну обмеженість та дисгармонійність. Звідси виникають два мотиви в його молитовному дискурсі − пошуку віри та прагнення досконалого поетичного слова, − які, переплітаючись, стають в Антонича наскрізними. Промовиста самобутність поетики віршів-молитов Антонича випливає з його ідеї музичної гармонії вищих сил: поряд з використанням численних музичних понять та образів помітна свідома орієнтація на створення ефекту милозвучності й піднесеності за допомогою ритміко-синтаксичних, фонетичних, віршових засобів виразності, а також завдяки загальному композиційному рішенню, спрямованому на створення певної асоціації з месою. Розгляд єдиного в молитовно-поетичному просторі Антонича зразка «язичницької» молитви, зверненої до рослин («Молитва», 1936), проливає світло на питання стосовно «поганства» поета як нібито визначної риси його світогляду. Для поета з промовистою антицивілізаційною настановою, мистецькими й метафізичними пошуками «Праслова», «Прасвіту» та єдності усього Буття, занурення у світ природи є більш ніж органічним. До того ж переважна більшість поезій-молитов Антонича віддзеркалює глибоко християнську свідомість поета, який, захоплений гармонією творіння Всевишнього, прагне осягати його найпотаємніші закони.
10. Виявлене в ході дослідження розмаїття модифікацій індивідуально-авторської молитви дозволяє зробити висновок про органічно-креативне засвоєння традиції християнського молитвослів’я вітчизняними поетами, які, з одного боку, розвивають закладену Шевченком традицію модифікації жанрового коду молитви в романтично-народницькому, патріотичному ключі, а з іншого, наслідують релігійно-містичну традицію абсолютизації молитовних інтенцій суто духовного плану, завдяки чому твір набуває універсального характеру без втрати особистісного начала.
Назагал молитва, трансформуючись у літературно-художньому дискурсі в складну форму ліричного переживання, сприяє сакралізації поетичного світобачення, завдяки чому сьогоденне починає співвідноситись з вічним, національне з універсальним, побут і природа з буттям, а людина з Богом. Очевидно, саме це обумовило популярність жанру молитви в поезії, оскільки поет, який прагне втілити свої переживання в молитовній формі, завжди відчуватиме себе вдвічі поетом − митцем Слова, натхнення якого освячене Духом. Наведені результати дослідження свідчать про високу затребуваність «молитовного тексту» в українській поезії. Постійна увага до жанру молитви в різні культурно-історичні періоди розвитку вітчизняної словесності зумовлена різними чинниками, але головний із них − об’єктивно існуюча єдність сакрального і профанного, релігійного й естетичного в суспільній та поетичній свідомості нації протягом усього часу її існування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С.С. Древнегреческая поэтика и мировая литература / С.С.Аверинцев // Поэтика древнегреческой литературы. М. : Наука, 1981. С. 314.
2. Аверинцев С.С. Древнееврейская литература / С.С. Аверинцев // История всемирной литературы : в 9 т. М. : Наука, 1983. Т. 1. С.271303.
3. Аверинцев С.С. Псалмы / С.С. Аверинцев // Литературный энциклопедический словарь. М. : Советская энциклопедия, 1987. С.310.
4. Аверинцев С.С. Риторика и истоки европейской литературной традиции/ С.С. Аверинцев . М. : Школа «Языки культуры», 1996. 448 с.
5. Аверинцев С.С. Поэтика ранневизантийской литературы / Сергей Аверинцев. М. : Coda, 1997. 343 с.
6. Аверинцев С.С. Арфа царя Давида и русские ямбы / Сергей Аверинцев// Книга псалмов (Псалтырь) / [пер. в стихах Н.И. Гребнева]. М. : Изд. фирма «Вост. литература» РАН ; «Школа-Прес», 1994. − С.237240.
7. Адрианова-Перетц В.П. Праздник кабацких ярыжек. Пародия-сатира второй половины XVII века / В.П. Адрианова-Перетц // Труды Отдела древнерусской литературы. 1934. Т. 1. С 171247.
8. Адрианова-Перетц В. П. Образцы общественно-политической пародии XVIII нач. XIX в. / В.П. Адрианова-Перетц // Труды Отдела древнерусской литературы. М. ; Л. : АН СССР, 1936.