ТЕОРІЯ РОМАНУ ЯК ЖАНРУ В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

БЕРНАДСЬКА НІНА ІВАНІВНА

УДК 82-31

ТЕОРІЯ РОМАНУ ЯК ЖАНРУ В УКРАЇНСЬКОМУ

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ

Спеціальність 10.01.06 - теорія літератури

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора фiлологічних наук

Науковий консультант д.ф.н., проф. Наєнко
Михайло Кузьмович

Київ - 2005

Зміст

Вступ С.3-9
Розділ 1. Український роман Х1Х ст.: генезис і становлення жанру
1.1 Естетичні чинники й передумови виникнення українського роману
1.2 Становлення самобутнього українського роману. Перші спроби його теоретичного осмислення у вітчизняному літературзнавстві
1.3 Роман у теоретичних студіях І.Франка
Розділ 2. Жанрова еволюція новітнього українського роману
2.1 Трансформація і розширення жанрових форм українського роману 20-х років ХХ ст., зорієнтованих на традицію
2.2 Жанрові пошуки романістів-експериментаторів
2.3 Теоретичні проблеми роману в літературній критиці 20-х років ХХ ст.
2.4 Канон соцреалістичного роману
2.5 Жанрові проблеми постмодерністського роману
Розділ 3. Роман як теоретична проблема
3.1 Становлення жанрових номінацій в українській літературі та їх сучасне трактування
3.2 Стратегія літературознавчої думки ХХ ст. в галузі жанрової теорії
3.3 Питання жанрових меж роману й повісті
3.4 Роман як жанр: сучасні проблеми інтерпретації
3.5 Жанрові модифікації роману ХХ ст.
Висновки
Список використаної літератури

ВСТУП

Актуальність дослідження. Роман це універсальний жанр, який здатний відтворити найширше коло життєвих явищ, порушувати кардинальні проблеми духовного, морально-етичного, екзистенційного, соціального, суспільного, метафізичного планів, створювати цілісні картини життя, сповнені складних перипетій і суперечностей, глибоко й всебічно досліджувати людські характери в їх становленні й розвитку, в найрізноманітніших зв’язках зі світом. Його своєрідність визначається особливим, підкреслено специфічним змістовим аспектом. Роман, за влучним спостереженням М.Бахтіна, має справу лише з неготовою, невизрілою, що перебуває у становленні, дійсністю, з її постійною переоцінкою і переосмисленням” [1,447]. Водночас його стихією є приватне життя з усіма великими і малими турботами, щоденними дрібницями та деталями. Орієнтація на широке охоплення дійсності та поглиблене дослідження людських характерів обумовлюють необхідність розгалуженого сюжету, ускладненої композиції, особливого моделювання просторово-часових параметрів. Роман не має твердо усталеного канону. Порівняно з іншими епічними жанрами це найбільш вільна” форма, нескута внутрішніми нормативами, форма, яка дозволяє широкий спектр пошуків у доборі та розміщенні художньо осмислюваного матеріалу й у виборі оповідача, засобів втілення авторського задуму.
Вивчення роману як жанру починається майже одночасно з його народженням. Незважаючи на те, що питання про епоху його виникнення залишається і сьогодні дискусійним, існування роману, як і його осмислення, вимірюється століттями. За цей тривалий період роман еволюціонує, трансформується, набуває найрізноманітніших модифікацій, але сутність його як найпрезентабельнішого виду епіки залишається незмінною людська доля, людина в її найнесподіваніших і закономірних, випадкових і передбачуваних зв’язках зі світом.
У дослідженні жанру роману за його багатовікову історію можна спостерегти кілька магістральних ліній: вивчення його специфіки і пов’язана з нею проблема жанрового визначення у співвіднесеності з епосом як родом літератури [2-6], а також спроба класифікації романних різновидів, пошук її критеріїв [7-8]. Проте підводити остаточні підсумки у вивченні роману ще рано, оскільки дослідження у цій галузі продовжуються досить плідно [9-11], коригуючись літературним процесом і його здобутками.
Спостерігається такий факт чим далі розвивається роман, то більше з’являється проблем його наукової інтерпретації, що, безумовно, пояснюється відкритістю і неканонічністю цього жанру. Інколи навіть висловлюються думки про те, що жанрова визначеність роману в його невизначеності” [12,110], які лише підтверджують складність, неодновимірність, різнорідність феномену роману. Певною мірою ситуація ускладнюється тим, що в сучасному культурному просторі цей термін має кілька значень: як літературний жанр, як традиція європейської наративної прози останніх чотирьох-п’яти століть (хоча частина літературознавців витоки роману пов’язують з епохою античності), як синонім оповідної літератури взагалі. У східнослов’янській традиції до того ж часто ототожнюються терміни роман” та повість”, що зумовлюється закоріненням у національний ґрунт поняття повість”.
Як жанр епіки роман і сьогодні несе з собою вантаж” дискусійних проблем, у яких більше питань, ніж відповідей, незважаючи на численні теоретичні та історико-літературні праці.
Дослідження теорії роману ускладнюється тим, що генологія в складі науки про літературу належить до однієї з найбільш дискусійних проблем, хоча її науковий набуток досить вагомий. Але справа не стільки в кількості праць, скільки в плюралістичності концепцій та аргументів. Лише перелік понять на визначення терміну жанр” досить великий: вид”, жанровий зміст”, жанрова форма”, жанрова норма”, жанровий тип” тощо. Одні теоретики ототожнюють рід і жанр, вид і жанр (Л.Тимофєєв, І.Кузьмичов), інші розглядають опозицію рід жанр (Г.Поспєлов), ще інші інтерпретують жанр як форму існування літературного роду (М.Утєхін). Подібний термінологічний різнобій характерний і для зарубіжної науки. Також традиційна тріада рід-вид-жанр сьогодні викликає не лише схвалення, а й критичні оцінки, наприклад, у Л.Чернець, автора монографії Літературні жанри” (М.,1982), в якій найповніше проаналізовано сучасні жанрові концепції.
Без вирішення проблеми жанру неможливе створення теорії роману. У нашому розумінні жанр це художнє ціле, у якому взаємодіють домінантні (більш-менш постійний набір ознак, які охоплюють різні рівні твору від тематичного до сюжетно-композиційного та мовного) й змінні ознаки (система гнучких і рухливих варіативних елементів структури). Перші з них забезпечують кістяк будь-якого жанру, другі його модифікацію, залежну від мислення, світовідчуття, психології окремого письменника, а також своєрідних рис естетичних, історичних, національних літератури певного періоду. Такий підхід зумовлює трактування жанру як естетичного явища.
Хоча наприкінці ХХ ст. спостерігається посилення особистісного начала, суб’єктивності художньої свідомості, які меншою мірою підкоряються диктату жанрових норм, однак повністю їх значення не зникає, оскільки жанр зберігає традицію, художній досвід попередніх епох і створює умови для художнього розвитку; водночас жанрові параметри твору зазнають переосмислення, позначені значним ступенем свободи в моделюванні світу.
Не можна не відзначити і потребу чіткого трактування літературознавчих термінів, особливо актуальну для українського літературного процесу. В огляді матеріалів провідного фахового видання України, яким є часопис Слово і час”, справедливо зазначається: Дослідники не вважають за потрібне пояснити читачеві, в якому сенсі вони використовують той чи той термін, не дописують фразу до кінця, а абзаци в деяких розвідках можна переставляти у будь-якій послідовності. Дисципліна у використанні термінів, особливо в умовах ревізії термінологічної системи, мала б стати одним із засадничих принципів наукових досліджень” [13,11-12].
Український роман конкретно-історичний варіант романного жанру. Як естетичний феномен він характеризує шляхи розвитку вітчизняного письменства, його самобутність, інтегрованість у європейську та світову літературу. Самим фактом свого існування український роман заперечує псевдоверсії, що українська література другої половини ХIХ ст. не доросла до цього жанру чи й взагалі його не мала.
Проблемам розвитку українського роману присвячено значну як за обсягом, так і за змістом кількість наукових досліджень. Ґрунтовністю відзначаються історико-літературні праці, що торкаються питань типології роману, специфіки окремих його різновидів. Естетична рухливість цієї форми, нові аспекти романного мислення спонукають науковців ще й ще повертатися до історії становлення роману, з’ясовувати його сутність. Тематична спрямованість, жанрово-стильові та образно-мовні особливості значного масиву української романістики досліджуються у монографіях Л.Новиченка, Г.В’язовського, З.Голубєвої, С.Шаховського, М.Левченка, В.Дончика, М.Наєнка, Л.Сеника. Цінні висновки про жанрові особливості роману містять праці літературознавців про розвиток української прози М.Жулинського, В.Фащенка, І.Семенчука, Г.Сивоконя, Г.Штоня.
Вітчизняне літературознавство, звільнившись від засилля соціологічної методології як єдино правильної, демонструє нові підходи до вивчення роману, що засвідчують монографії Т.Пастуха Романи Івана Франка” (Львів, 1998), В.Хархун Роман Володимира Винниченка Записки кирпатого Мефістофеля” (Проблеми поетики)” (Ніжин, 2001), Г.Баран Роман-пантопія В.Винниченка Сонячна машина”: проблематика, особливості поетики” (Дрогобич, 2001), Литвиненко Т. Історіософська концепція пенталогії Б.Лепкого Мазепа” та її художня реалізація” (Суми, 2001), М.Ткачука Жанрова структура прози Івана Франка (бориславський цикл та романи з життя інтелігенції)” (Тернопіль, 2003), Г.Сиваченко Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський метароман” Володимира Винниченка : текст і контекст” (К., 2003). У них зібрано багатий матеріал історико-літературного та теоретичного планів, зокрема порушено питання про генологічний аспект прозових творів, однак залишається ще чимало білих плям”, пов’язаних з іменами відомих, забутих чи напівзабутих романістів, їх творами, які вимагають об’єктивної і неупередженої інтерпретації. Систематизовані знання про них дозволять ставати на шлях теоретичних узагальнень та висновків, розглядати літературний процес як цілісність.
Комплекс проаналізованих чинників зумовлює відсутність у вітчизняній науці про літературу праці з питань теорії роману. Все це й визначає актуальність дисертаційного дослідження.
Наукова новизна дослідження визначається таким колом питань:
вперше в українському літературознавстві пропонується теоретична модель жанру роману;
узагальнено спроби систематизації його різновидів за відомими критеріями класифікації, з’ясовано природу міжвидових та родо-видових поєднань;
вперше простежено етапи розвитку теорії роману у вітчизняній науці про літературу паралельно з осмисленням шляхів становлення та жанрової еволюції українського роману;
вперше в українському літературознавстві досліджено соцреалістичний канон роману та обґрунтовано штучність і неорганічність терміну роман-епопея”.
Об’єктом дослідження є український роман від його витоків до сьогодення, тобто постмодерністського дискурсу, а також рецепція цього жанру в літературно-критичних і наукових розвідках в діапазоні середини ХІХ кінця ХХ ст. Матеріалом дослідження стали перші критичні рефлексії на роман П.Куліша Чорна рада”, літературно-критична спадщина В.Горленка, І.Білика, викладачів університету св. Володимира, І.Франка, критиків і письменників, починаючи з 20-х років ХХ ст. до сьогодення в широкому контексті світової генологічної думки середини ХІХ-ХХ ст.
Мета і завдання дослідження зумовлюються предметом вивчення українським романом і його осмисленням у теоретико-літературній думці минулого й сучасного, що й диктує звернення до таких питань:
виявлення генези й становлення українського роману ХІХ ст.;
визначення естетичних передумов виникнення українського роману в давньому письменстві;
з’ясування ролі перших російськомовних романів українських авторів в становленні жанру;
характеристика перших спроб теоретичного осмислення роману в зв’язку з науковою рецепцією творів цього жанру ХІХ ст.;
вивчення еволюції новітнього українського роману в єдності його теоретичного й художнього дискурсів;
становлення жанрових номінацій в українській літературі та їх сучасне осмислення;
визначення стратегії літературознавчої науки ХХ ст. в галузі жанрової теорії;
дослідження роману в аспекті визначення його сутнісних жанрових параметрів, зокрема в порівнянні з повістю;
класифікація романних різновидів.
Методологічною основою дослідження є фундаментальні теоретичні положення літературознавства, естетики, філософії, культурології, генології, наратології, розроблені в працях відомих вітчизняних і зарубіжних учених. Основне завдання дисертації осмислення жанрової природи роману реалізується за допомогою цілісно-системного підходу до вивчення літературних явищ, потрактованих як естетичні об’єкти.
Інтерпретація художніх текстів здійснюється з використанням герменевтичної методології, а систематизація знань про роман, ширше про проблеми жанру базується на методі типологічного аналізу з урахуванням історичного підходу.
Особистий внесок здобувача. У дисертації враховуються досягнення науковців як минулого, так і сучасності. Водночас усі ідеї роботи, висновки та сформульовані концепції належать її автору. Будь-які форми використання досліджень інших літературознавців обумовлені відповідними посиланнями.
Зв’язок з науковими програмами й темами. Дисертацію узгоджено з науковими темами кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка Актуальні проблеми філології” (№ 02БФ044-01) та Сучасні проблеми філологічної освіти” (№ 02БФ13-03/1).
Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані у подальшому вивченні фундаментальних проблем теорії літератури, а також у викладанні нормативних (Теорія літератури”, Вступ до літературознавства”) та спецкурсів (Інтерпретація художнього тексту”) у вищій школі, у написанні підручників і навчальних посібників для студентів філологічних факультетів.
Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри теорії літератури та компаративістики Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка. Основні її положення відображені в статтях, а також у виступах на наукових конференціях: Дискурс сучасної української романістики: поетика жанру” (Київ, 1989); Іван Франко: письменник, дослідник літератури, культури” (Київ, 2001); Творчість Ольги Кобилянської в контексті літератури кінця ХІХ-початку ХХ століття: контекст, інтертекст, метатекст” (Київ, 2003); Русский язык и литература: проблемы изучения и преподавания в Украине” (Київ, 2003); Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури” (Київ, 2003); Ґендерна влада: літературні та культурні стратегії” (Бердянськ, 2003); Загальнолюдські цінності та національний менталітет у дзеркалі слов’янських літератур” (Луцьк, 2004); на філологічних семінарах Літературознавчі методології: практика і теорія” (Київ, 2003); Художня форма” (Київ, 2004); щорічних наукових конференціях на філологічному факультеті Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка (1999, 2001).
Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Обсяг дисертації сторінок. Список використаної літератури налічує 424 позицій.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Роман як жанр, розвиваючись протягом століть, помітно модифікується, збагачується новими рисами, виявляє гнучкість і непередбачуваність” структури. Водночас змінюються і наукові підходи до його вивчення та інтерпретації, що ще раз засвідчує особливий жанровий статус цієї художньої форми, найперше у визначенні перспектив розвитку літератури.
Незважаючи на тісну взаємодію двох художніх систем фольклору та літератури, розповідні жанри усної народної творчості, зокрема казка, безпосереднього впливу на становлення українського роману не справили, що зумовлюється в першу чергу віддаленістю епох їх формування та еволюції. Проте розповідний фольклорний дискурс органічно пов’язаний з жанрами давньої української прози, передаючи” їм зацікавленість приватною долею людини, вимисел як передумову виникнення майбутнього українського роману. Крім того, у вітчизняній романістиці ХХ ст. спостерігається вплив фольклорних епічних жанрів на рівні поетики, часто переосмисленої і трансформованої відповідно до модерних вимог. Казка у ній відіграє не стільки жанроутворювальну роль, скільки має значення широкого інтертекстуального тла.
Літературними джерелами українського роману в давньому письменстві можна вважати літописи, перекладні розповідні твори, проповіді, ходіння, у складі яких виділяються передновели (новели) своєрідні зародки великої епічної форми, позначені вимислом, коли реальна подія переноситься у сферу художньої оповіді, й логіка її розгортання стає конкретними сюжетними віхами, хоча повне утвердження вимислу як умовності відбудеться пізніше в літературі ХIХ ст. У давньому письменстві помітні перші спроби зображення психології приватної людини в житіях і перекладних повістях, перші романні сюжети, у центрі яких або любовна історія, або приватне життя людини.
Передумови виникнення українського роману, їх формування виявляють типологічну спільність з процесами генези західноєвропейського роману нового ренесансного типу роману типу novel”.
Український роман, запізнившись у своєму становленні, інтенсивно долає ті етапи, якими раніше і протягом тривалішого часу проходять інші європейські літератури. Свідченням цього є російськомовні романи українських авторів, роль яких полягає не лише в пропагуванні української теми серед російських читачів, а й у засвоєнні поетики західноєвропейського роману в досить широкому діапазоні його різновидів: морально-описового, історичного, соціально-побутового, крутійського, пригодницького, роману виховання на перехресті двох стильових течій романтичної та просвітницької. Пізнє виникнення українського роману в контексті світової романістики дає йому шанс продуктивно реалізувати і врахувати попередній досвід, що зокрема виявляється у відсутності чистого” жанру й в існуванні жанрових сплавів.
Якщо відштовхуватися від відомої думки М.Бахтіна про те, що романний жанр стверджується в європейських літературах тоді, коли для художньо-естетичної свідомості час і світ вперше стають історичними, розкриваються як безперервний рух в реальне майбутнє, як єдиний всеохопний і незавершений процес” [20, 473], то в українському культурному просторі подібні процеси відбуваються в середині ХІХ ст. Маємо на увазі вихід у світ Чорної ради” П.Куліша. До цього часу естетично зрілих романних форм у вітчизняному письменстві не було. Причини цього не у відсутності художньо-естетичних передумов, навпаки, вони складаються ще в давній українській літературі, а в історичних та політичних реаліях того часу, насамперед залежному статусі України, відтак у відповідному статусі української мови, культури загалом.
Г.Грабович, вважаючи, що період становлення нової української літератури триває не кілька десятиріч від І.Котляревського до Т.Шевченка, а в основному ціле століття від І.Котляревського до Лесі Українки, - слушно зауважує: Беручи до уваги особливо важкі обставини, державні царські переслідування зокрема, за яких мусила розвиватися українська література, ця дорога від небуття чи, принаймні, підпільно-рукописного животіння, а відтак існування у вигляді провінційного додатка до імперської літератури, аж до самовиявлення у формі диференційованої, динамічної літератури кінця ХІХ початку ХХ ст. є гідним подиву подвигом і досягненням” [424, 28-29].
Україна не належить до тих слов’янських спільнот, які не зазнали соціального та шовіністичного гніту, тому говорити про органічність і природність розвитку національного духовного життя неможливо. Суспільні процеси прямо позначаються (часто фатально) на літературі, прозі зокрема (можливо, прозі в першу чергу).
Перші спроби теоретичного осмислення роману в українському літературознавстві постають паралельно з виникненням цього жанру у вітчизняному письменстві. Рецензії на Чорну раду” П.Куліша М.Костомарова, М.Максимовича, стаття М.Драгоманова, зауваження самого автора засвідчують ґрунтовне обговорення проблем історичного роману в контексті прози М.Гоголя, В.Скотта, Еркмана-Шатріана. У них акцентуються такі проблеми, як співвідношення роману та хроніки, історичних фактів та їх художнього відтворення.
До осмислення жанру роману звертається й І.Білик, пропагуючи думку про необхідність утвердження в українській літературі великих прозових форм, естетична природа яких дозволяла б відтворити складність і суперечливість народного життя. Він вперше створює концепцію соціально-психологічного роману, яка найповніше виражена у зауваженнях до повісті Панаса Мирного Чіпка”. Критик висуває такі вимоги до цього жанрового різновиду: змалювання будь-якого суспільного явища з боку внутрішнього й зовнішнього, тобто в єдності соціальних і людських факторів, з боку складного і широкого комплексу його проблем. Водночас у центрі уваги письменника має бути соціально детермінована типова особистість у її найрізноманітніших зв’язках із середовищем, але й з обов’язковим зображенням її психічної діяльності, найнепомітніших мотивів, спонук, почувань.
Створюючи романи з народного життя, Панас Мирний реалізує художнє завдання, висловлене ним самим заглянути у душу чоловіка глибоко-глибоко”. В результаті цього з’являються багатопроблемні панорамні романи, у яких через узагальнену картину життя епохи постає неординарна людська особистість, яка заплутується на життєвих роздоріжжях, зазнаючи поразок і падінь під тиском жорстоких і несправедливих обставин буття.
Співпраця Панаса Мирного та І.Білика змушує їх встановити відмінні риси повісті та роману, що вони й роблять із врахуванням тогочасного рівня генологічної свідомості: розрізнювальними маркерами в них виступають обсяг твору, кількість персонажів, сюжетна наповненість, особливості відтворення внутрішнього світу героїв, відтак і різний ступінь художнього змалювання соціально-психологічних засад подій і людських характерів, загальної атмосфери”, створюваної потужним розмисловим змістом загальнолюдського, історичного, біблійного характеру.
Вперше в українському літературознавстві В.Горленко дає розлоге, хоч і дещо описове визначення роману, суть якого зводиться до визнання цього жанру як останнього слова поезії”, як художнього феномена, який досліджує мораль, напрям думки й зміни в часі характеру та духу людини”.
Як і І.Білик, В.Горленко висловлює слушні міркування з приводу соціально-психологічного роману, справедливо вважаючи, що першість у його створенні належить вітчизняному письменству. Він бачить його сутність у змалюванні правдивого внутрішнього життя людини й буття, відтворення яких невіддільне від знання мови рідного народу, зображення середовища в усіх його деталях і подробицях з точки зору народного світогляду, відповідності авторському задумові відібраних типових явищ.
До осмислення теорії роману звертається й академічна наука, зокрема викладачі університету святого Володимира. Їхні дослідження розгортаються двоаспектно: вивчення західноєвропейського роману та російської прози, що в умовах великоімперської політики в Україні було закономірним явищем. Тематика і зміст статей, репрезентованих на сторінках Университетских известий”, позначена переважно історико-літературним відтінком, однак вони не позбавлені і теоретичних міркувань щодо жанрових особливостей давньоруських повісті й роману (О.Соболевський, В.Розов), лицарського (М.Дашкевич), повчально-побутового (І.Гливенко), експериментального (М.Дашкевич), сатирико-побутового пригодницького (В.Клінгер) роману.
У цей же час П.Житецький започатковує в українському літературознавстві лінію вивчення роману як форми осмислення людської особистості в єдності її матеріальних та ідеальних запитів. Такий висновок він робить, досліджуючи роман зарубіжний від античного до Дон-Кіхота” Сервантеса. Соціальна спрямованість вітчизняного роману, зумовлена національними та суспільними проблемами пригнобленого народу, також передбачає художнє зображення, за висловом В.Горленка, живої душі”, бо через широкий спектр її думок і переживань увиразнюються актуальні проблеми тогочасного життя української спільноти.
Теоретичний та літературно-критичний доробок І.Франка знаменує собою новий етап у вивченні роману вітчизняними вченими академічний. Український письменник, враховуючи досвід світової та української літератур, досягнення тогочасної літературознавчої думки, створює цілісну й струнку систему поглядів на роман, його еволюцію, етапи становлення, розвитку та трансформації. Запропонована І.Франком типологічна схема перегукується з сучасними концепціями розвитку цього жанру за романом античним постає лицарський, крутійський, психологічний, новітній реалістичний. Особливу увагу дослідник звертає на останній жанровий різновид, у якому вбачає можливості для відтворення широкої амплітуди коливань духовного світу людини з його катаклізмами, ваганнями, прикрощами й позитивними емоціями.
Цілісність системи поглядів І.Франка на роман підтверджується широким контекстом розвитку генологічної свідомості його сучасників Е.Золя, Гі де Мопассана. О. де Бальзака, О.Бороздіна, М.Стороженка, О.Веселовського, П.Боборикіна. Більше того, український учений в окремих випадках навіть випереджає їх, скажімо, аналізуючи християнський роман чи змістову структуру новітнього психологічного роману.
Постать І.Франка поєднує в собі талант теоретика літератури та романіста новітнього часу. Саме з його великих прозових форм починається відлік такого роману.
Загалом в історії становлення та розвитку українського роману закономірно виділяється кілька етапів:
перший середина друга половина ХIХ ст., коли постає та утверджується питомо національний варіант цього жанру, представлений романістикою П.Куліша, А.Свидницького, Панаса Мирного, І.Нечуя-Левицького, талант яких дозволяє подолати відчутне відставання української літератури в цьому жанрі. Проте тенденція до національного переосмислення загальноєвропейських форм роману, до їх трансформації в реаліях українського літературного процесу виникає раніше в російських романах українських авторів. Таким чином європейський роман стає одним із важливих естетичних факторів формування українського варіанту цього жанру з обов’язковим врахуванням національних потенцій літературного процесу, внутрішньої логіки розвитку жанру роману;
другий кінець ХIХ початок ХХ ст., коли вагомою в літературному процесі стає романістика І.Франка, О.Кобилянської, А.Кримського, В.Винниченка. Вона засвідчує залучення великої епічної форми до модерністських пошуків, відхід від соціальних орієнтирів як домінуючих, а відтак і зміну художніх параметрів. Формується цілісна система жанру, яка в аспекті змістовому знімає будь-які табу, а формальному відкриває широкі горизонти для художнього пошуку;
третій романістика 20-х років ХХ ст., яка розвивається двома магістральними шляхами орієнтуючись на класичну традицію та модернізуючи її, а також заперечуючи естетичний досвід минулого залученням в тексти елементів гри, іронії, епатажу, використанням інтертекстуального тла. Вона демонструє багатство жанрових пошуків і знахідок, найперше в оновленні форми. Зрілість жанру підтверджується і його здатністю до пародіювання попереднього романного досвіду. Такий інтенсивний розвиток української романістики цього періоду породжує цікаве явище: закони окремих різновидів не встигають закріплюватися, перетворюватися у традицію і, незважаючи на це, український роман стрімко входить у європейський контекст;
четвертий 30-і кінець 80-х років ХХ ст. позначений пануванням соцреалістичного канону, який найменше вивчений в аспекті об’єктивної інтерпретації творів як естетичних феноменів. Безумовний інтерес тут представляють романи, написані і в руслі соцреалістичної традиції, і як виклик їй;
п’ятий постмодерністський український роман, жанрова сутність якого виявляє ті типологічні процеси, які притаманні для постмодернізму загалом.
Запропонована схема становлення та розвитку українського роману відбиває й етапи його теоретичного осмислення. Якщо в другій половині ХIХ ст. спостерігаються лише окремі спроби дослідження роману, переважно в історико-літературному плані, з постановкою певних теоретичних проблем, то вже в кінці ХIХ на початку ХХ ст. можна говорити про академічне вивчення роману зокрема та жанрології в цілому, яке започатковує І.Франко. В перші десятиріччя ХХ ст. виникає посилений інтерес до питань теорії роману і в академічній науці, і в критиці, зокрема до питань форми. Стратегія науки про літературу будується за принципом від новели до роману”. Проте такий сплеск генологічних досліджень, як і розмаїття жанрово-стильових пошуків, припиняється під тиском іделогічно заангажованої доктрини соцреалізму. Досить численні наукові розвідки 30-х кінця 80-х років з жанрових проблем позначені притаманними їй партійністю, класовістю, відтак антиестетичністю, хоча в багатьох історико-літературних та теоретичних працях цього періоду зібрано значний матеріал щодо осмислення феномену українського роману. Не випадково український постмодерністський роман постає як заперечення тоталітарного мислення, художнього зокрема. Сучасна літературна ситуація (і романістика) характеризуються експериментальними пошуками не стільки нових формальних прийомів, скільки їх переосмисленням, примхливим і несподіваним поєднанням. Проповідуваний українськими постмодерністами жанровий еклектизм, а то й нігілізм насправді є елементом гри, епатажу читача, відштвовхуванням від традиції і водночас запереченням та пародіюванням її.
Становлення жанрових номінацій в українській літературі відбувається в кілька етапів. Власне усвідомлення жанрової природи літературного твору автором і читачем відбувається з появою самих цих творів, що помітно вже в києворуський період. У літературі середньовіччя ця проблематика не є актуальною. Проте, незважаючи на відсутність у східних слов’ян майже до ХVIII ст. кодифікованої риторики, яка б виступала в ролі підручника, риторична організація літератури досить помітна. Вона несе з собою арсенал риторичних засобів, багатоманіття жанрових форм. У середині ХVIII ст. відбуваються відчутні зміни в жанровій системі української літератури: поступово відходять у минуле старі жанри й народжуються нові, які і визначатимуть художньо-естетичне обличчя” літератури ХIХ ст.
Тенденція до усвідомлення роману як особливої жанрової форми намічається в українському літературознавстві у час його становлення на питомо національному ґрунті, зокрема спостерігаються спроби розмежування повісті та роману, хоча здійснити це було не так просто, зважаючи на етимологію та широке лексичне значення слова повість” в українській мові: сказання, оповідання, пояснення, повчання, настанова, опис, розмова, бесіда тощо та його вживання в давньоукраїнській літературі на означення найрізноманітніших текстів перекладних романів, новел, анекдотів, оповідань, притч, власне повістей.
Паралельно відбувається термінологічна переакцентація: критики та вчені відмовляються від усвідомлення роману як роду літератури, натомість утверджується його розуміння як форми літератури (В.Горленко) чи форми літературного твору (М.Стороженко, О.Барвіньський, П.Житецький), тобто здійснюється спроба розмежувати й визначити такі поняття, як рід” і жанр”. Остаточне й реальне їх розходження” утверджується у 20-х роках ХХ ст., однак поняття жанр” продовжує використовуватися поряд з поняттями вид”, літературна форма”. Подібні процеси засвідчують інтенсивний пошук генологічного інструментарію, увагу до проблем жанру як естетичного феномену.
Загалом для літературознавства ХХ ст. характерне зацікавлення жанрологічною проблематикою, яка найбільш повно реалізується у наукових школах М.Бахтіна та Г.Поспєлова, послідовників структуралізму, формалізму, герменевтики, постмодернізму. Розмаїття жанрових теорій і підходів зумовлюється тим, що й досі залишаються невирішеними методологічні проблеми сучасної генології, зокрема співвідношення історичної та теоретичної моделі жанру, його канонічних і неканонічних різновидів, недосконалості літературознавчої наукової бази для інтерпретації змістових параметрів художнього твору. Водночас ці теорії поглиблюють уявлення про сутність жанру, який сьогодні найчастіше трактується як змістово-формальна цілісність, у якій взаємодіють постійні та змінні ознаки, котрі, в свою чергу, забезпечують її основу та модифікації; або ж як тип тексту, кодувальна модель”, яка дозволяє порозумітися авторові й читачеві, тобто здійснює функцію жанрової домовленості”.
Сучасні теорії роману враховують два концептуальні підходи, які історично склались у вивченні цієї проблеми, - гегелівський і бахтінський. Попри окремі відмінності, вони мають і спільну рису, а саме - засновуються на протиставленні епопеї та роману. Також важливо підкреслити, що в запропонованій сучасними літературознавцями теоретичній моделі жанру дається взнаки орієнтація на реалістичний роман, характерною рисою якого виступає розуміння людини як продукту соціального середовища, розвитку суспільства, зосередження на питаннях взаємин людини й суспільства. Проте питання про реалізм, його сутність, естетичну програму залишається дискусійним, зокрема Д.Чижевський одним із перших запримітив це, справедливо вважаючи, що реалізм не вершина розвитку літератури, а черговий минущий етап, на зміну якому приходять інші. Відповідно певної переоцінки має зазнати реалістичний роман, а створення теоретичної моделі жанру неможливе без врахування естетичного досвіду роману романтичного, символістського, постмодерністського тощо, у якому послаблюється або не є жанроутворювальною рисою художнє дослідження взаємозв’язків особистості з соціумом.
Не можна не враховувати і той факт, що в ХХ ст., на відміну від ХIХ, активізується переосмислення людської особистості, як і уявлення про реальність.
Найновіші теорії в галузі природничих і гуманітарних наук обґрунтовують такі виміри феномену людини, як космічний, біологічний, соціальний, культурний, психологічний, метафізичний. Вони важливі для визначення сутності роману, оскільки дозволяють створити його теоретичну модель, враховуючи не лише досвід роману реалістичного, відтак не перебільшуючи зв’язків людини з соціумом. Та й в реалістичному романі людина проектується не тільки на життя суспільства, а й на космічні начала, універсальні закони світобудови й вищі сили буття. На противагу класичній епопеї, характерна риса якої колективний герой, у романі дія зосереджується на змалюванні долі приватної людини у її найрізноманітніших зв’язках із буттям. І це не лише макросередовище, мікросередовище, середовище особистості (А.Есалнек), а й світ як універсум. Відповідно епічний зміст роману може бути потрактований як авторська концепція особистості та універсуму (а не лише дійсності), як зображення стосунків, взаємозв’язків і взаємовідштовхувань між суб’єктом та об’єктивним і надприродним світом (а не тільки реальністю).
Отже, зображення людини як приватної особи у вимірах її буття фізичному й метафізичному, соціальному й психологічному, культурному й етичному є жанроутворювальною ознакою роману, незалежно від епохи чи літературного напряму. Але ця риса не є самодостатньою тільки в поєднанні зі специфічними структурними ознаками вона творить теоретичну модель жанру, адже дифузія і контамінація жанрів, пародіювання романних зразків і, навпаки, наповнення інших жанрів, скажімо, повісті чи новели, романною” проблематикою переконує у тому, що таких параметрів, як обсяг, сюжетна багатолінійність, складна оповідна та хронотопна організація, не досить для визначення роману. Відтак суто романними характеристиками вважаємо здатність до численних ретардацій та виокремлення певних завершених фрагментів як самостійних цілісних частин, а також множинність точок зору на основну подію, змальовану в романі.
Вивчення романних різновидів у вітчизняному літературознавстві започатковує І.Франко, особливо ж інтенсифікується цей процесу в 20-х роках ХХ ст., найперше шляхом узагальнення вже відомого світового досвіду в поетиках Д.Загула, С.Гаєвського, В.Домбровського. Розроблена ними класифікація романних різновидів з незначними змінами та доповненнями, зумовленими сучасною розгалуженою жанровою системою, використовується у науці про літературу й сьогодні, проте критерії виділення піджанрів розширилися: за тематикою, за літературним напрямом, школою, епохою, за формою оповіді, функціональною настановою на читача, особливостями поетики, зв’язками з іншими родами і жанрами, за кількістю книг (томів). Авторські означення жанру від несподіваних до епатажних (наприклад, роман-опера, роман-робітня, роман-феєрія тощо), незважаючи на свою строкатість, дозволяють помітити кілька тенденцій: уточнення чи деталізацію визначень у межах давно відомих номінацій, а також намагання романістів якнайточніше окреслити сутність власних жанрових пошуків, їх новаторський зміст. Однак класифікаційні виміри й авторські, й обґрунтовані фахівцями мають право на існування, оскільки кожний з них розкриває певний аспект історичної моделі жанру.
Окремого дослідження вимагають типи роману, які постають, на думку сучасних літературознавців, як видо-родові чи міжжанрові утворення (синтези). До них належать, наприклад, роман-трагедія, роман-казка, роман-притча, ліричний роман. Однак основа подібних різновидів романна, отже, епічна, а риси інших родів чи видів виявляються не стільки в концепції людини, скільки в поетиці її зображення, а також у сфері змістовій. Відтак замість терміну ліричний роман” логічніше використовувати ”роман з ліричним компонентом” (чи з трагедійним” тощо). Крім того, ліричний роман експлуатує такі композиційно-стильові прийоми, як внутрішній монолог, сповідь, щоденник, несподівані хронологічні зміщення, тобто його праосновою” доцільно вважати роман-сповідь, роман-щоденник. Аналогічно такі різновиди, як роман-казка, роман-притча, можна трактувати як форми алегоричного (метафоричного) роману.
Проте найбільш дискусійним у сучасному літературознавстві є питання про роман-епопею. Аналіз своєрідності тематики й проблематики Волині” У.Самчука, а також історії пошуків виваженого визначення жанрової сутності Війни і миру” Л.Толстого переконують, що подібне метажанрове” утворення є породженням соцреалістичного канону, а епіку вивершує (і вивершував) роман, який, за влучним висловом О. де Бальзака, є найвизначнішим досягненням сучасності”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бахтин М. Эпос и роман (о методологии исследования романа) // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. М.: Художественная литература, 1975. С.447-483
2. Михайлов А. Французский рыцарский роман. М.,1976. 350с.
3. Эсалнек А. Внутрижанровая типология и пути ее изучения. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1985. 183с.
4. Мелетинский Е. Введение в историческую поэтику эпоса и романа. М.: Наука, 1986. 319с.
5. Рымарь Н. Введение в теорию романа. Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1989. 268с.
6. Косиков Г. К теории романа // Проблема жанра в литературе Средневековья. А.Д.Михайлов (отв. ред.); РАН. Ин-т мировой л-ры им. А.М.Горького. М.: Наследие, 1994. С.45-87
7. Копыстянская Н. Жанровые модификации в чешской литературе: Период становления социалистического реализма. Львов: Вища школа, изд-во при Львов. ун-те, 1978. 258с.
8. Соколянский М.Г.Западноевропейский роман эпохи Просвещения. Проблемы типологии. К.- Одесса: Вища школа, 1983. 140с.
9. Тамарченко Н.Д. Теория литературных родов и жанров. Эпика. Тверь: Твер. ун-т, 2001. 72с.
10. Тамарченко Н.Д. Методологические проблемы теории рода и жанра в поэтике ХХ века // Теория литературы. Роды и жанры (основные проблемы в историческом освещении). - М.: ИМЛИ РАН, 2003. - С.81-98
11. Михайлов А.В. Роман и стиль // Теория литературы. Роды и жанры (основные проблемы в историческом освещении). - М.: ИМЛИ РАН, 2003. - С.279-352
12. Липатов А.В. Формирование польского романа и европейская литература. Средневековье, Возрождение, Барокко. М.: Наука, 1977. 300с.
13. Клименко Б. Криза термінологічної системи українського літературознавства чи криза наукової свідомості літературзнавців // Слово і час. 2001. № 4. С.5-14
14. Кожинов В. Фольклорная предыстория романа // Кожинов В. Происхождение романа. Теоретико-исторический очерк. М.: Советский писатель, 1963. С. 70-91
15. Смирнов И.П. От сказки к роману // ТОДРЛ. 1972. Т.27. С.284-319
16. Шайкин А.А. Сказка и новелла // Изв. Академии наук Каз. ССР. Серия обществ. 1973. № 6. С.47-55
17. Шайкин А.А. «Повесть о Дмитрии Басарге и о сыне его Борзосмысле» и народная сказка // Вопросы истории русской средневековой литературы. Сб. статей. Посвящен памяти В.П.Адриановой-Перетц. Ред. коллегия: Д.С.Лихачев и др. Л.: Наука, 1974. С.214-222
18. Пропп В. Трансформация волшебной сказки // Пропп В. Фольклор и действительность. М.: Наука, 1976. С.153-177
19. Алексидзе А. Мир греческого рыцарского романа (ХІІІ-ХІV вв.). Тбилиси: Изд-во Тбилис. университета, 1979. 322с.
20. Мелетинский Е.М. Средневековый роман: Происхождение и классические формы. М.: Наука, 1983. 304с.
21. Литература и культура Древней Руси. Словарь-справочник. М.: Высшая школа, 1994. 336с.
22. Яценко М.Т. Фантастично-героїчна казка як типологічний елемент поетики рицарського роману й «Енеїди» І.П.Котляревського // ІХ Міжнародний з’їзд славістів. Слов’янські літератури. Доповіді. К.,1983. С.188-202
23. Павленко Г. Становлення історичної белетристики в давній українській літературі. К.: Наукова думка,1984. 325с.
24. Соболь Валентина. Літопис Самійла Величка як явище українського літературного бароко. Донецьк: МП «Отечество», 1996. 334с.
25. Александров О. Старокиївська агіографічна проза ХІ першої третини ХІІІ ст. Одеса: Астропринт, 1999. 272с.
26. Истоки русской беллетристики. Возникновение жанров сюжетного повествования. - Л.: Наука,1970. 595с.
27. Творогов О. Сюжетное повествование в летописях ХІ-ХІІІ вв. // Истоки русской беллетристики. Возникновение жанров сюжетного повествования. Л.: Наука, 1970. С.31-66.
28. Максимович М. Полемическое обозрение малороссийской словесности // Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія: У 3-х кн. К.: Либідь, 1996. Кн.1. С.11-124
29. Небесьо Б. Скільки прози може бути в козацькому літописі? // Слово і час. 1993. № 9. С. 22-30
30. Шевчук В. Про давню українську прозу, зокрема про літописи (кілька міркувань з приводу статті Б.Небесьо Скільки прози може бути в козацькому літописі?” // Слово і час. 1993. №10. С.57-65
31. Еремин И.П. Лекции по истории древней русской литературе. Л.,1968.
32. Величко С. Літопис. Переклад з книжної укр. мови В.Шевчук. К.: Дніпро, 1991. Т.1. 371с.; Т.2. 642с.
33. Соболь Валентина. Новела про Сатира в контексті літопису Самійла Величка // Слово і час. 1994. № 4-5. С.5-10
34. Луценко Ю. Григорій Грабянка і його літопис // Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. К.,1992. С. 3-9
35. Грушевський М. Про українську історіографію ХVIII ст. / Кілька роздумів // Український історик. Нью-Йорк, 1991-1992. Число 110-115. Т. 28-29. С.116-124
36. Луценко Ю. Летопись Григория Грабянки. Текстология. Проблематика. Поэтика. Автореф. дис канд. филол. наук: 10.01.03 / АН УССР. Ин-т лит-ры им.Т.Г.Шевченко. К.,1989. 18с.
37. Мишанич Ярослав. Жанрово-стильові особливості «Історії русів» // Медієвістика. 1998. Вип.1. С.131-138
38. Мишанич Я. Із спостережень над поетикою Історії русів”: Літописне оповідання. Персонажі // ІV Міжнародний конгрес україністів. Літературознавство. К.,2000. Кн.1. С.225-233.
39. Бахтин М.М. Автор и герой в эстетической деятельности // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство,1979. С.7-180
40. Адрианова-Перетц В.П. Житие Алексея человека Божьего в древней русской литературе и народной словесности. Петроград: Типография Я.Башмакова и К.,1917. 518с.
41. Шевчук В. Дорога в тисячу років: Роздуми, статті, есе. К.: Радянський письменник,1990. 411с.
42. Адрианова-Перетц В.П. Сюжетное повествование в житийных памятниках ХІ-ХІІІ вв. // Истоки русской беллетристики. Возникновение жанров сюжетного повествования. Л.: Наука, 1970. С.67-107
43. Києво-Печерський патерик. Львів: Монастир Монахів Студитського Уставу. Видавничий відділ «Свічадо», 2001. 192с.
44. Чижевський Дмитро. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). Тернопіль: Феміна, 1984. 480с.
45. Возняк М. Історія української літератури: У 2-х кн. Вид. 2-е, виправлене. Львів: Світ,1992. Кн.1. 694с.
46. Крекотень В.І. Оповідання Антонія Радивиловського. З історії української новелістики ХVІІ ст. К.: Наукова думка,1983. 408с.
47. Українська літ