Казки Івана Франка як естетико-поетикальна система

Краткое описание

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

На правах рукопису

Сабат Галина Петрівна

УДК 821. 161.2-343 „ ХІХ”
С 12

Казки Івана Франка
як естетико-поетикальна система

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

10.01.06 теорія літератури
10.01.01 українська література

Дрогобич 2009

ЗМІСТ

ВСТУП _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ __ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 3
РОЗДІЛ 1. ЖАНР КАЗКИ ЯК ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНА ПРОБЛЕМА_ _ _ 34
1.1. Становлення і розвиток казкового жанру _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 34
1.2. Генологічні домінанти казки _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 47
1.3. Структурно-морфологічна фактура казкових творів _ _ _ _ _ _ _ _ _ 54
1.4. Хронотопний модус казки _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 67
РОЗДІЛ 2. ЕСТЕТИЧНІ ЗАСАДИ КАЗКОВОГО СВІТУ ІВАНА ФРАНКА_ _ _ 114
РОЗДІЛ 3. ПОЕТИКАЛЬНО-СТИЛЬОВА ТАКСОНОМІЯ КАЗОК ІВАНА
ФРАНКА _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 165
3. Жанрова стереотипія казки . Системна дистрибуція казок Івана Франка _ _ _ 165
3.1. Демінутивні казки _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 175
3.2. Анімалістичні казки _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 186
3.3. Сакральні казки_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 252
3.4. Химерні казки _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 256
3.5. Казки- вандрівки” _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 262
3.6. Онейричні казки _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 289
3.7. Орієнтальні казки _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 303
3.8 Казки-історії _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 310
3.9. Хроносові казки _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 313
3.10. Сатирично-політичні казки _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 322
3.11. Філософсько-символічні казки _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 334
ВИСНОВКИ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 344
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 352

ВСТУП

Казка у своїй фантастичній органічності дивовижне явище, яке зацікавлює, хвилює, вабить. Не випадково цей жанр у творчості видатного українського письменника Івана Франка (1856 1916) посідає осібне, принадливе місце. В одному зі своїх віршів письменник висловив розуміння ролі й значення казки для людини і головно закцентував увагу на тому, що це життєдайний, світлий, геройський”, захопливий, кришталево чистий світ мрій, де панує краса, розум, духовність:
...ти візьми мя, не лиши,
в край чудовий занеси!
В край чудовий, в край казочний,
де бездонний, непорочний
сяє і смієсь блакіт,
в чистий, ясний, кращий світ.
Під блакітом тим іскристим
ллєсь життя ключем пречистим,
в жилах кров кипуча гра,
сила груди розпира.
Бог з сівнею полем ходить,
в краю розум верховодить,
дух геройський підліта,
а царює красота [т. 1, 411 412].*
Казка світовий, найжиттєвіший і найархаїчніший жанр, із якого починається художня словесна творчість. Інтерпретаційне заглиблення в казковий світ І. Франка потребує спершу ґрунтовного осмислення дослідницького базису казкового епосу загалом, врахування досягнень сучасної казкової генології.
Казкознавство як наука має глибоке методологічне коріння. Немала спадщина дослідження казкового генофонду, яка має свою достатньо пролонговану еволюцію, постає у фольклористиці в усій своїй складності, багатогранності виявів. Хоча перші спроби збирати й публікувати фольклорні казки робилися ще в XІV XV ст., до XIX ст. народна казка не досліджувалася. Першими ґрунтовно почали вивчати казки брати Ґрімм Якоб і Вільгельм у Німеччині. Вони здобули собі славу фундаторів європейського казкознавства. Розглядаючи міф, як один із найяскравіших культурних феноменів, Я. Ґрімм основоположник порівняльно-міфологічної школи розробив схему за триступеневою траєкторією: міф казка байка, і наголосив на тому, що старовинний міф певною мірою об’єднує властивості казки...” [95, 57][1]. Така думка була не випадковою, адже міфології притаманне надання людських властивостей навколишній природі, що привело до міфо- логічного символізму, з якого беруть початок і казкові тотемічні класифікації. Проте міф, на думку Є. Мелетинського, ототожнював макро- і мікрокосмос, суб’єкт і об’єкт, предмет і знак, речі та їх атрибути, частину і ціле [246][2]; казка ж ніколи не ідентифікувала таких антиномій, хоча деякою мірою успадкувала міфологічний синкретизм. Міф був ґенетичним попередником казки, але на відміну від нього жанр останньої структурно обмежений.
XIX століття це період інтенсивної збирацької роботи й активного розповсюдження народних казок шляхом публікацій. Достатньо згадати діяльність у цьому напрямку братів Я. і В. Ґрімм, Ф. Крауса, О. Афанасьєва, Ф. Буслаєва та їх збірки, які виділяються різноманітним репертуаром. Збирачі казок вносили певні зміни й виправлення в праджерела, тому у фольклорних текстах наявні сліди індивідуальної корекції, видавничого втручання.
У 1812 р., після довгих років збирання фольклорних джерел, першу свою збірку німецьких народних казок із передмовою і коментарями видали брати Ґрімм (їх Дитячі та родинні казки” виходили в 1812 1814 рр.). Упродовж 1855 1863 років у 8-ми випусках побачило світ видання визначного російського етнографа і фольклориста Олександра Афанасьєва (1826 1871) Народные русские сказки”, до якого ввійшли, крім російських, ще й деякі українські та білоруські сюжети. У другому виданні (1873), яке вийшло в чотирьох томах уже після смерті укладача (останній том вміщав примітки вченого), уперше у світовій фольклористиці здійснено систематизацію казок розташовано їх у такій послідовності: казки про тварин, чарівні, новелістичні й анекдотичні. Праця О. Афанасьєва представляла приблизно 600 казок (150 йому передав видатний фольклорист Володимир Даль).
Ця класифікація була представлена у формальному порядку фінським ученим Антті Аарне (1867 1925) і, як твердить Марк Азадовський, лягла в основу сучасної класифікації казкових сюжетів, прийнятої всіма казкознавцями як Європи так і Америки” [3, 75][3]. На основі цієї системи казкового епосу в 1929 р. М. Андреєв (1892 1942) публікує Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне”, класифікаційною матрицею якого є, по суті, афанасьєвський поділ.
Брати Ґрімм, О. Афанасьєв, Ф. Буслаєв були представниками міфологічної школи. Оглядово характеризуючи сюжети казок, вони в першу чергу акцентували увагу на міфологічних аспектах, вказуючи на подібність між міфом і фольклорним жанром. Учені заклали фундамент порівняльного вивчення казок, їх системного осмислення. В Україні міфологічну школу, засновану братами Ґрімм, розвивали Микола Костомаров (зокрема, базовою стала його праця Слов’янська міфологія”), Олександр Потебня (автор студії О мифологическом значении некоторых обрядов и поверий”), Олександр Котляревський, Михайло та Катерина Грушевські, Володимир Гнатюк.
На теренах України одним із перших уклав й упорядкував казки у збірку, яка вийшла у двох випусках, Іван Рудченко (1845 1905). Його праця була високо оцінена вченими, зокрема, М. Драгомановим. І. Рудченко приступив до підготовки збірки Народные южнорусские сказки” в 1867 р., її публікації здійснювалися в 1869 1870 роках. Це була перша велика збірка українських казок в історії запису усної народної творчості. Друге видання вийшло в 1880 році. І. Рудченкові належить також ініціатива наукових дослідів із теорії казки в Україні, які рівночасно відкрили нові широкі горизонти для подальшої праці на ниві фольклористики. У передмові до першого видання він намагається систематизувати казки, запропонувавши таку їх видову класифікацію: казки про тварин, казки міфічні, казки побутові.
В останній чверті XIX століття ґрунтовну спробу порівняльного зіставлення слов’янських і західних казок про тварин здійснив із осмисленням запозичених сюжетів російський фольклорист Л. Колмачевський, йому належить праця Животный эпос на Западе и у славян” (1882). У цей еволюційний період фольклористики теорія запозичень” була дуже популярною.

У 1883 році професор Київського університету Св. Володимира, академік Імператорської Академії наук Микола Дашкевич (1852 1908), представник української культурно-історичної школи, написав ґрунтовну рецензію на працю Л.Колмачевського. Учений зазначав, що строго науковий порівняльно-історичний метод вимагає розрізняти зовні подібні явища в різних народів, тому, припускаючи утворення багатьох казок в одному місці й перенесення їх потім до інших народів, все ж не слід надто заперечувати самостійність народних оповідань; навпаки, за нею повинно бути визнане переважаюче значення” [115, 176][4]. Дослідження Л. Кол- мачевського сприяло активізації наукової роботи українських і російських фольклористів із даної проблеми. М. Дашкевич згодом опублікує оглядову працю Вопрос о происхождении и развитии эпоса о животных по исследованиям последнего тридцатилетия” (1904). Професор Харківського університету Микола Сумцов (1854 1922)* напише ряд статей присвячених українському звіриному епосу”. Розлогу розвідку Животное в античном и современном суеверии” (1911)

* П р и м і т к а.
Професор М. Сумцов був активним популяризатором творчості І. Франка. Ще в 1895 р. він написав для журналу Киевская старина” розлогу статтю про життєвий і творчий шлях письменника, яку, на жаль, із цензурних міркувань не дозволили друкувати. У 1906 р., з нагоди 50-ліття Франка, він усе-таки добився опублікування статті про нього в харківській газеті Южный край”.

про результат культурних взаємовпливів і запозичень репрезентує В. Клінгер. Нову уніфіковану систематизацію тваринного східнослов’янського епосу запро- понували російські дослідники В. Бобров [42][5] і О. Смирнов [338][6], які намагалися
поглибити інтерпретацію казок про тварин.
Після цих перших праць, що мають безумовно фундаментальну наукову вартість, активізувалися пошуки нових моделей генологічних досліджень. Методологічну матрицю для вивчення казки становлять і вагомі дослідження російських та білоруських учених-фольклористів: Морфология сказки”, Исто- рические корни волшебной сказки”, Проблемы комизма и смеха”, Русская сказка” В. Проппа, Русская народная сказка”, Судьбы русской сказки” Е. Померанцевої, Русская народная сказка” В. Анікіна, Поэтика русского фольклора” С. Лазутіна, Русская народная сказка” Н. Ведернікової, Славянский фольклор” Н.Кравцова, Восточнославянские сказки о животных. Образы, композиция” І. Крука, Типы и формы животного эпоса” Є. Костюхіна, Сюжеты і матывы беларускіх народных казак. Сістэматычны показальнік”, Беларуская казка: Пытанны вывучэння як нацыянальнай самабытнасці параунальна з іншымі усходнеславянскімі” Л. Барага, Беларуская казка у казачным эпасе славян” К. Кабашникова. (Українському казкознавству ґрунтовніша увага буде приділена нами трохи пізніше).
Цей номінативно окреслений спектр казкознавчих студій спонукає нас зробити перегляд найсуттєвіших досягнень у цій сфері й зосередитись на розвитку нових підходів до такого мистецького феномену, як казка, у науці ХХ століття. Отже, експлікуємо методологічну базу, на якій виростає науковий дискурс казки.
На початку ХХ ст. ґрунтовний внесок у казкознавство в системному аспекті зробив російський учений Володимир Пропп (1895 1970). Його дослідження можна вважати етапними на шляху до вивчення казки, вони допомагають знайти ключ до аналізу та розуміння її онтологічної природи. Особливою концептуальністю виділяється праця Морфология сказки”, яка ініціювала структуральний напрямок у дослідженні цього культурного феномену. Подальші його праці також стали методологічною парадигмою для нових наукових підходів і заглиблень у специфіку казки. Фольклористи й літературознавці світу використовують роботи В.Проппа як зразок моделі структурного аналізу в осягненні казкового матеріалу, його інтерпретації.
Постформаліст В. Пропп дослідив ґенезис казки, її зв’язок із міфом, виявив історико-побутові корені фольклорних мотивів, установив зв’язки поетики казки зі специфікою ранніх форм фольклорної свідомості, намітив основні напрямки розгляду казки як жанрової цілісності, прослідкував аксіальні способи формування казкових сюжетів, зіставивши архітектоніку казок, обґрунтував їх ізоморфізм, розмежував за варіантами, класифікував казки за функціями (діями і вчинками) дійових осіб та однотипністю складових частин, особливу увагу акцентував на історичному й структурному вивченні чарівної (героїчної) казки. Вчення В. Проппа отримало неабияку популярність у західній структурній лінґвістиці, набуло європейського поширення.
В основу своєї методологічної доктрини фольклорист поклав морфолого-функціональний принцип і вивчав чарівну казку передовсім за її структурними ознаками, намагаючись виявити в ній постійні елементи (інваріанти). Дослідження на синхронному зрізі привело вченого до діахронної (жанрової, історико-генетичної) інтерпретаційної концепції, на що звернув увагу у своїх коментарях до його праць Є. Мелетинський.
Продовжувач теорії Володимира Проппа, Єліазар Мелетинський розглядав чарівні казки з точки зору процесу реміфологізації” і також диференціював окремі жанри. Дослідник ґрунтовно вивчив систему образів, здійснив типологізацію героїв, найбільше уваги приділивши низьким” персонажам, які не подають надій”: гноблена пасербиця, бідна сирітка, молодший брат як правило, простак, іншим словом... дурень. Образ дурня найпопулярніший, оскільки він став типовим вираженням діалектики «високої» і «низької» свідомості” [245, 262 263][7]. В ідеалізації названих персонажів дослідник вбачав соціальний фактор, вважаючи, що суть цих образів у поетизуванні моралістичної оцінки знедоленого.
На відміну від пієтетного наслідування методології В. Проппа згаданим нами дослідником, у контроверсійній опозиції до ортодоксальних переконань російського фольклориста опинився французький етнолог-структураліст Клод Леві-Строс. Він у середині ХХ століття, полемізуючи з В. Проппом, запропонував нові методологічні аспекти дослідження казки, обґрунтував свої інтерпретаційні концепти, виходячи зі структурального осмислення міфу. На ґрунті міфологічної парадигми вчений чітко розмежовує міф і казку, хоча вважає, що в зародку казки лежить міф, та й взагалі казка це ослаблений” міф. За Леві-Стросом, обидва поняття є лінґвістичними явищами [221][8].
Вагомий внесок у казкознавство зробила Ерна Померанцева. Вона розглянула еволюцію казки від ХVІІІ до ХХ століття, прослідкувала казкові нашарування різних епох, багатоструктурність сучасної казки, описала техніку оповіді різних майстрів-казкарів, простудіювала хронологічну послідовність розвитку окремих сюжетів, спільність їх ситуацій, мотивів, образів у фольклорі різних народів, звернула увагу на варіантність фабульних остяків в історичному розвитку казки, контамінацію традиційних казкових сюжетів, порушення клішованих канонів у деяких російських казкарів кінця ХІХ початку ХХ століть, вказала на генетичні корені, зв’язок із давніми міфологічними віруваннями, жанрову своєрідність, особливу архітектоніку, стиль, тематику чарівних, авантюрних, сатиричних, побутових казок, а також казок про тварин, вказала на їх виховне значення [301][9].
Учень і послідовник Ерни Померанцевої Володимир Анікін досліджував джерела фантастики в казках. Він розглянув міфологічні традиції, роль маґії в казковій фантастиці, охарактеризував генезис чародійства в казках, прослідкував епічний казковий стиль.
Об’ємну дослідницьку роботу провів учений-фольклорист Марк Азадовський, який сформував російську школу дослідження виконавства фольклорних творів. Значну увагу він приділив збиранню, систематизації та коментуванню народних казок Сибіру (народився в Іркутську). Фольклорист-збирач вивчав індивідуальну художню майстерність видатних казкарів і зафіксував у фольклористиці імена сибірських талановитих оповідачів казкових творів, відтворив їх мовну семантичність.
Окреме місце в казкознавчій науці займає концепція Є. Нейолова, який вибрав осібне векторне спрямування в дослідженні казки. Учений присвятив свої експліцитні пошуки зіставленню наукової фантастики з казкою, які проводив шляхом пошуків зв’язків поетики у цих двох різновидах художнього мислення. Дослідник розглянув теоретико-методологічні аспекти проблеми [271][10]. Він приділив багато уваги проблемі вибору. Це ситуація, де в казці пропонується героєві вибір шляху, і не тільки дороги, а й векторного спрямування дій. Однак скидається на те, що дослідник сам не розібрався із цим питанням. Вважаємо, що мотив вибору в казці є провідним, але інтерпретатор безапеляційно й перманентно заперечує наявність цього факту в чарівній казці, висуваючи неадекватну гіпотезу, що фольклорно-казкова система це світ без вибору” [273, 75 85][11]. Ці потрактування автора є доволі контроверсійними, адже альтернатива вибору стоїть не тільки перед головним героєм, але й перед його антагоністами. І казкове розв’язання мотиву вибору полягає якраз у тому, що вони вибирають різні шляхи. Саме казка перший етап постановки цієї вічної проблеми, її ідеологічне оформлення, яке стане провідним і в літературних творах, маючи на меті пошук істини. Отже, обґрунтування безвибірного світу” казкової фантастики в автора недоказове, викликає альтернативну інтерпретацію на користь казкового мотиву вибору, який усе-таки домінує в чарівній казці. Інша річ, що він конституюється по-казковому: у виборі шляху, який приведе героя до перемоги над усіма супротивниками.
Цікава в плані своєрідного дослідницького скерування стаття Володимира Конона Вечно юная мудрость народа. Заметки о карнавальной природе народной сказки”, в якій автор розглянув казку, як розважально-естетичну форму мистецтва, карнавальна природа якого транслюється через ґротескний образ світу. Дослідник декларує власну позицію через усвідомлення казки як художньої «ремінісценції» карнавалу” [196, 18][12]. Крім того, автор зробив спробу здійснити соціальну інтерпретацію фольклорних колізій на прикладі казок різних народів.
Подальший розвиток дослідження казки пов’язаний в основному з проблемами зіставлення народної та літературної казок (остання в ХХ столітті мала значні здобутки). Досягненням у казкознавчій науці вважаємо працю Людмили Брауде Скандинавская литературная сказка”. У ній розглядаються народні й літературні казки Скандинавії ХІХ ХХ ст. Але для нас ця робота цікава насамперед тим, що тут даються глибокі теоретичні міркування щодо казок загалом.
Л. Брауде розмежовує фольклорну, фольклористичну й літературну казки і чітко експлікує ці когезійні явища. Фольклорна казка це результат народної творчості; фольклористична, за твердженням Л. Брауде, це проміжна” казка, під якою розуміємо літературний запис казки народної, зафіксованої вченими-фольклористами і по-своєму трансформованої ними” [50, 4][13]. Дослідниця правомірно вважає, що такий проміжний” щабель між народною і літературною казкою створила епоха романтизму. Літературна ж казка, за Л. Брауде, це авторський художній твір.
Заслуговує на увагу робота Л. Брауде і тим, що дослідниця вдало прослідковує й належним чином осмислює широку панораму змін і трансформацій на емпіричному шляху від народної казки до літературної, окреслює векторні способи творення літературної казки, її становлення і розвитку, систематизує казковий континуум Скандинавії, описує його хронологію, дає вичерпну інформацію про скандинавську казкову ареологію, про визначних казкарів цієї країни.
У статті До історії поняття «літературна казка»” Л. Брауде виділяє народну і літературну казки в окремі жанри. До цього висновку вона приходить, конституюючи теоретичну парадигму наукових досліджень німецьких та австрій- ських учених. Так, вихід на проблему художнього вираження літературної казки, її різнорідності й однотипності в порівнянні з народною, ще на початкових етапах дослідження й жанрового виокремлення літературного казкового матеріалу, спостерігається в роботах Р. Бенца, Г. Тодсена, Р. Бухмана, Е. Блейха. Вони вивчали німецьку романтичну казку й багато уваги приділили вияву романтичних тенденцій у художній специфіці літературної казки [49][14].
Тотожні з ними в напрямку осмислення феномену німецьких романтичних літературних казок В. Берендзон, М. Йеле, Г. Парр, Е. Препстль, Г. Люке. Дехто з них, досліджуючи літературну казку, терміна цього не вживає, обмежуючись тільки характером описовості індивідуальних казкових витворів. Зокрема, такий модус експлікації наявний у роботах В. Берендзона, Е. Препстля.
Поглиблюють пізнання літературної казки, її теоретичного обґрунтування дещо пізніші дослідження німецьких учених. У цьому сенсі привертають увагу спостереження Г. Діппеля, Г. Мудрака, М. Люті, К. Обернауера, І. Шнеєберга, Р.Бамбергера, О. Кропача. Л. Брауде індуктивно обґрунтувала всі ці експліцитні обсервації над літературною романтичною казкою [49][15].
Цікава в плані дослідження інонаціональних казок і стаття Сюжетный тип волшебной сказки” Б. Кербеліте, в якій проаналізовані литовські казки на рівні структурно-семантичного зрізу. Автор виділив у сюжетах елементарні структури” (ЕС), інтерпретація яких дала йому можливість класифікувати казки за типологічними ознаками [175][16].
Можна продовжувати перелік і систематизацію наукових досліджень, але вже згаданого матеріалу достатньо, щоб зрозуміти, яке глибоке методологічне коріння має казкознавство. Проте основні напрямки шукань науковців зосереджені на чарівних казках, інтерпретація яких має вже свою, як ми бачили, давню традицію й вироблену методологію (В. Пропп, К. Леві-Строс, Є. Мелетинський, Н. Рошияну, А.Греймас, Б. Холбек, Б. Кербеліте, Б. Керей, М. Мінський). На жаль, дуже мало наукових розробок у межах наукового дискурсу казок про тварин, як правило, вони мають епізодичний і спекулятивний характер. Ґрунтовних праць, безпосередньо присвячених казкам про тварин, небагато. Цінним джерелом вважаємо дослідження російського вченого Є. Костюхіна. У роботі Типы и формы животного эпоса” він проаналізував теоретичні аспекти байок і казок про тварин: їх генезис, зв’язок із міфами, генологічну суть. Усі жанрові форми, де головними героями виступають звірі, автор відніс до тваринного епосу, заперечуючи наявність жанру казки про тварин як такого, оскільки він має властивість переливатися в інші жанри. А в той же час дослідник докладно інтерпретував казку про тварин, називаючи її класичною. Учений генологічно поділив тваринний епос за змістом на чарівну, трикстерську, класичну казку про тварин, байку, аполог, анекдот, небилицю, новелістичну казку, леґенду, переказ, билицю [201][17].
Білоруський знавець казок І. Крук на основі порівняльно-історичного методу розглянув у монографії Восточнославянские сказки о животных. Образы, композиция” ідейний зміст і поетику казок про тварин, прослідкував їх еволюцію, відзначив спорідненість фольклорних казок російського, білоруського та україн- ського народів, вказав на процеси взаємодії близьких культур, виявив у них спільні риси сюжето-побудови, зображально-виражальних засобів. Основний аспект його наукового опрацювання це персонажний світ тваринного епосу східних слов’ян і генологічний розгляд казок на композиційному зрізі (принципи, прийоми побудови, елементи структури) [213][18].
В. Бахтіна у книзі Эстетическая функция сказочной фантастики. Наблюдения над русской народной сказкой о животных” вивчала персонажний ареал російської казки і поділила його на кілька груп, наголосивши, що герої не індивідуалізовані, хоча цілком повнокровні, вони абстрактні, оскільки втілюють лише загальні риси, і не є алегоричними образами; дослідниця простежила за варіантами кінцівок і означила фантастику казок про тварин як сміхову.
Пріоритетним фундатором українського казкознавства вважаємо Івана Франка, який є не тільки письменником, публіцистом, літературознавцем, перекладачем, редактором, видавцем, а й талановитим фольклористом. Як учений, етнограф і фольклорист, він усе життя з палким інтересом ставився до наро

Список литературы

ВИСНОВКИ

Мандрівка Івана Франка у світ казки розпочалася ще в його ранньому дитинстві, яке пройшло у народноказковій атмосфері”. Щоб збагнути естетичний феномен творчості поета, слід повернутися у його дитинство, освітлене вогнем батьківської кузні...” [200, 20][1], твердить В. Корнійчук. Казки, які чув малий Івась у кузні свого батька, навіки запали в його пам’ять. Ще навчаючись у школі, майбутній письменник почав записувати казки від товаришів. Перша народнопоетична казка, яку надрукував І. Франко, так і називалася Казка” (Про курочку чорненьку”). Він її записав у рідних Нагуєвичах і оприлюднив у 1876 році в журналі Друг”, співробітником якого тоді був. Згодом письменник почав використовувати традиції багатих фольклорних скарбів, у тім числі інших національно-етнічних ареалів, у своїй літературній творчості. Народні казки, перероблені І. Франком, є органічною й значною частиною його багатогранної літературної спадщини.
Час Івана Франка це, як уже зазначалося, період розквіту в українській літера- турі казкового жанру. Тоді з’явилися казки Олени Пчілки, Бориса Грінченка, Лесі Українки, Трохима Зіньківського, Михайла Коцюбинського, Наталі Кобринської. До І. Франка переробка народних казок мала вже свої традиції. Авторитетний дослідник російських народних казок С. Савченко писав, що на початку ХІХ ст. не було майже жодного письменника українського походження, який би не здійснював літературних обробок казок” [327, 177][2]. Перед І. Франком літературними обробками народних казок в українському письменстві займалися О. Бодянський (псевдонім Ісько Материнка), Г. Данилевський, Г. і С. Карпенки, Марко Вовчок, О. Стороженко, С. Руданський, Ю. Федькович. Та найпліднішим письменником-казкарем став автор Лиса Микити” і збірки Коли ще звірі говорили”.
Факторами, які спонукали І. Франка донаписання казок, були спогади про дитинство, відтак прагнення скласти для своїх дітей фантастичні розважальні історії, далі безпосередні життєві спостере­ження, щозакла­дали підвалини казкових фікцій, але найголовніше це віяння часу: постійне тяжіння художників слова до новацій, намагання осмислити народні джерела інацих традиціях витворити нове самобутнє мистецтво.
Франкова казкотворчість засвідчила спрямованість тогочасної української літератури до синкретизму, диференціації і водночас своєрідної всеохопності спо­собів зображення. Поєднання норм традиційної народної казки із самобут­ньою манерою письменника давало широкі можливості для вияву нових творчих методів. Методологічні пошуки кінця ХІХ початку ХХстоліття вели домистецьких відкрит­тів. Сам дух часу надихав митців нановаторське, ориґінальне світовідчуття.
Казкова спадщина І.Франка вказує на те, що автор, спираючись на тради- ційне, шукав нових естетичних кодів творчості. У його творах трансформуються казкові постулати, казковий світ отримує дещо інше смислове навантаження. Літературна казка починає виконувати нові функції. Етичні закони в літературних казках письмен­ника осмислюються головно через соціальні явища, які в народних казках не мали вияву. І.Франко у казкову форму вкладає глибокий соціальний зміст, виходячи далеко за межі казкової фантастики у реалістичну сатиру, екзистенційні роздуми. Розмірено-епічна спокійна казкова оповідь завдяки Франковим модифі- каціям набуває нових рис, емоційно драматизується, екзистенційно переживається.
Митець створив унікальний художній світ, який виокремив його творчість з універ­сального реалістичного загалу і дав підстави вважати першопроходцем унапрямі інновацій модерної літератури. У казковій фантастиці І.Франко проявив себе як пись­менник-експериментатор. Усвоїх самобутніх ориґінальних казкових творах він повністю трансформує формальну казкову усталеність. Казкова фантас- тика письмен­ника будується вже нановітніх способах нарації.
І.Франко як письменник-новатор не тяжіє до рафінованих жанрів. Казкова спадщина письменника вказує на жанрову асоціативність художнього мислення. І.Франко, як митець-експериментатор, комбінує різні методи підходу дотворчого осмислення життя. Його казки ориґінально контамінуються з іншими жанрами (байкою, апологом, новелою, нарисом, повістю, фейлетоном, памфлетом, анекдо- том, сатиричною епіграмою, притчею, піснею, леґендою, апокрифом, історією, образ­ком, філософським трактатом, літера­турним портретом) і розгортаються в найрізноманітніших ракурсах: авантюрно-пригодницькому, містичному, симво­ліко-сатиричному, демінутивному (дитинному), біблійно-світоглядному, химерному, онейричному, мандрівному, як історії, промови, психолого-філософські роздуми, внутрішні монологи, трикстерські сюжети.
У художніх реалізаціях І.Франка виявив себе модерністський творчий потен­ціал письменника, який, зокрема, позначився і на казці, що стала одночасно і гомогенною (як концентрація жанрової сутності казки), і гетерогенною (через контамінації зінши­ми жанрами).
Отож, І.Франко порушує абсолютні межі між жанрами, відкриває їх для дифуз­ного збагачення. Така жанрова абсорбція спрямувала письменника на новаційні шляхи художнього зображення буття. Казкова жанрова система творів І.Франка, увібравши традиції фольклору, розширила художні можливості жанру казки, модифікувала її і вивела на новітні рубежі розвитку літератури, ввівши у контекст нової літературної доби. Казка не тільки не архаїзувалася, але й, видозмінюючи свою сюжетоформу, повністю пристосувалася до нових вимог літературної еволюції жанру й методу і стала значущим надбанням нової літератур- ної системи. Самобутня казка письменника розчинила в собі й модифікувала за власними казковими законами інші жанри, які, синтезуючись із нею, надали їйфеноменальності.
У літературній казці І.Франка поглибився драматизм і ліризм, завдяки чому жанр оповіді видозмінився і в ракурсі дифузії родів. В українського казкаря з’являються казки-драми, казки-поеми, казки-притчі, що вносить новаційний стру- мінь у казкову поетикально-жанрову різношаровість. Прикметно, що літературна казка письменника репрезентується у всіх літературних родах прозі, ліриці, драмі.
Розглядаючи фантастичні жанроутворення з казковою основою, спосте­рігаємо схильність письменника до сюжето-композиційної модернізації казки. І.Франко шукав різні способи творчого вираження. Його художні системи поліваріантні за жан­рами, видами, родами і методами творення. Франко включився в потік модер­ної літератури насамперед саме процесом змішування видів та жанрів, щоє прикметною ознакою модернізму.
Синкретизм художнього мислення І.Франка проявляється на всіх рівнях. Це виявляє себе і в художньо-світоглядній позиції зображення життя в ракурсі казкового трагіко­мізму, переплетенні казкової умовності з філософічністю, дидак- тизмом, психоаналізом. У його казках тонкий гумор переплітається з гірким сарказ- мом. Автор, заглиблюючись у проблеми буття, щиро сміється з курйозного, зі смутком пише про те, як в людині притлумлюється людське, з болем і гіркотою констатує трагізм буття трудівника, що живе в колоніально залежній країні, з гнівом таврує сваволю можновладців над беззахисною людиною. У казці І. Франка в єдиному динамічно-нероздільному сплеті постає трагічне і комічне, ідеалізація і сатира, фантастика і реальність, наївність і серйозність.
Структурне квантування казок І. Франка, комплексно-системна їх інтерпре- тація дали можливість з’ясувати жанрово-видову специфіку творів, їх поетикально-художній феноменалізм, простежити еволюцію естетичних шукань митця і верифі- каційно розібратися з Франковим методом казкової креації.
За провідними рисами змістоформи, визначальними аспектами ведення опові- ді, основним художнім методом творення казки І. Франка можна класифікувати за такими домінантними стрижнями:
дитинні казочки, що за художньо-стильовими етимологічними ознаками розраховані на наймолодших реципієнтів;
анімалістичні казки, в яких домінує антропоморфний принцип алегоричного зображення тварин;
реліґійно-світоглядні казки, які висвічують проблеми сакрального змісту;
химерні казки, в яких містика, абсурдність стають ґрунтом для трансцен- дентних описів;
казки-вандрівки” мандрівні сюжети, аксіальним обсерваційним штрихом яких є мотив шляху, дороги;
онейричні казки, в яких фантастичні візії виливаються у формі сну;
орієнтальні казки твори, присвячені східній тематиці, показу мусульман- сько-арабського світу;
казки-історії, які репрезентують розповіді про окремі випадки, події;
хроносові казки, в яких часовий чинник стає домінантою для висвітлення суттєвих життєво-філософських сутностей;
сатирично-політичні казки, що висвітлюють політичні сутності буття і в основному маніфестують одіозні прояви суспільного життя;
філософсько-символічні казки, що способом казкового інакомовлення репре- зентують розсудкові міркування, висвічують філософські істини.
Казкова спадщина Івана Франка будується уже на новітніх способах нарації: потоці свідомості” (Куди діваються старі роки”), внутрішньому монолозі (Історія кожуха”), формах сну (Без праці”, Сон князя Святослава”), історії (Історія кожуха”, Історія мідяного крейцара”), подорожі (Вандрівка Русина з Бідою”, Про багача, що їздив біду купувати”, Як пан собі біди шукав”), химерності (Як то Згода дім будувала”, Як Русин товкся по тім світі”, Про багача, що їздив біду купувати”, Як пан собі біди шукав”, Вандрівка Русина з Бідою”), на зверненні до орієнталістики (Абу-Касимові капці”, Коваль Бассім”), демінутивному, дитинному характері оповіді (Киця”, Ріпка”, Казка для молодих директорів банкових”), введенні реліґійних (Суд святого Николая”), філософських (Рубач”, Як то Згода дім будувала”), політичних (Свиня”, Звірячий парламент”, Звірячий бюджет”, Казка про Добробит”, Опозиція”) мотивів, втіленні видумки через хронос (Куди діваються старі роки”, Святовечірня казка”). Трагічне у казках письменника подається у виявах своєрідного іронічного анекдотизму. Яскраво виявляється ця риса у творах Свиня”, Історія кожуха”, Звірячий бюджет”, Опозиція”.
У своїх літературних казках письменник провляє себе як глибокий психолог, мудрий політик, розважливий філософ і мислитель, гострий сатирик, вмілий живописець побуту, природи, інтер’єру, майстерний фантаст. І. Франко збагачує жанр казки і безпосередньо громадянським, політичним змістом, а це, безсумнівно, новаційний штрих у казковій еволюції. Він постійно мотивує сюжети політичними реаліями, насичує соціальними подіями. Казкова сфера письменника пройнята проблемами Франкового сьогодення і має відчутні прикмети цієї епохи: у творах представлені побутові та соціально-історичні факти, фіґурують персонажі, які мають місце тільки в історичний період другої половини ХІХ і початку ХХ століть. Крім того, І. Франко відчував драматизм епохи і цю реакцію на світ прагнув втілити у своїй казковій епіці. Але дійсність висувала перед письменником проблеми, які не вміщалися у фольклорні стереотипи. І. Франко відкрив межі фольклорної казки і вивів жанр казки у світ серйозної інтелектуально-філософської літератури.
Казкова фантастика Івана Франка це особливий шлях пізнання дійсності. Світобачення письменника, людини кінці ХІХ початку ХХ століть, що прагнула висловити своє розуміння доби й сенсу життя взагалі, наклало відбиток і на його казкові креації. Франкові казки наповнені глибоким ідейним змістом. Своїм казковим спадком письменник цілеспрямовано формував громадянську, патріотичну думку реципієнта. Його казкова епіка носить яскраво виражений просвітницький характер. І. Франко у казках переслідував насамперед настановчу, морально-спрямо- вуючу етико-естетичну мету. У творах українського письменника соціальні мотиви переплітаються з казково-канонізованими й вказують на новий рецептивний рівень. Літературні шедеври митця закликають до дії, вони насичені експресивною пристрастю автора, який у цих креаціях постає як громадянин, національний патріот своєї Батьківщини, виразник інтересів свого народу.
Жорстока несправедливість, беззаконня, конкретні ганебні, аморальні події та факти ставали предметом художньої критики І. Франка. Езопівською мовою, фан- тастичним інакомовленням письменник викривав суспільні недоліки свого буття. Але в конкретному митець бачив загальне, тому його твори актуальні й для сього- дення. У казках І. Франка зовнішній комізм завжди пройнятий настроєм внутріш- нього трагізму. Мета автора не тільки розвеселити читача, а й змусити задуматися над трагізмом буття.
Літературні казки І. Франка несуть на собі відбиток творчої самобутності автора зі всіма його еволюційними духовними, політичними, філософськими зміна- ми, трансформацією поглядів, сумнівами, переглядами творчих позицій. Казки письменника мають свою особливу художньо-зображальну ауру”, свій особливий погляд на світ і втілюють індивідуально-неповторну модель авторської свідомості.
Казкова епіка І. Франка відобразила життєвий і творчий досвід письменника, його знання про світ та людину і стала сформованою художньою й ідейно-світогляд- ною системою зі своїм особливим унікальним модусом креації, неповторним худож- ньо-стильовим почерком, який робить цей фантастичний світ письменника прита- манним саме йому і завжди впізнаваним читаючою публікою. О. Потебня про такий феноменалізм творчої особистості писав: Те, що ми називаємо ориґінальністю думки, у багатьох випадках залежить від існування в людині особливого роду асоціацій думки” [307, 99 100][3].
Прикметно, що у кожному творі Франко як художник один і той самий і водночас інший. Він проявляє себе в різних ракурсах, його художня думка пульсує на різних рівнях. Кожна його казка це нове художнє відкриття, модерне явище. У кожній є риси-саморефлексії, за якими впізнається автор, і в той же час кожна із них унікальна, неповторно-феноменальна.
Казки І. Франка належать конкретній епосі, але в той же час проривають марґіналії хроносу їх творення і прямують у вічність. У казках поета найшли відо- браження національні суспільні відносини, український побут, український менталі- тет, на все зображуване автор дивився з точки зору свого народу і його інтересів. Кожна казка письменника стала надбанням його нації, пішла у віки формувати морально-етичні, суспільно-політичні погляди поколінь. Як пише Карл-Ґустав Юнґ: Отак душевна потреба народу виповнюється у творі поета, і тому цей твір означає для поета насправді більше, ніж його особисту долю, хай там свідомий він цього чи ні” [436, 106][4]. Казка І. Франка стала тою талановитою дещицею поета, з якою він, як і з іншими своїми творчими перлами, ввійшов у безсмертя.
Своїм казковим спадком автор збагатив всесвітню казкову скарбницю і прославив свій рідний край. Проходить час, одна літературна мода змінюється іншою, але збірка І. Франка Коли ще звірі говорили”, Лис Микита”, Абу-Каси- мові капці” та інші казки автора і надалі будуть приваблювати читачів різного віку й найрізноманітніших літературних уподобань. Іван Франко подолав марґінальний для кожного смертного час. Люди наступних поколінь, читаючи його твори, знову й знову переживатимуть відчуття, які намагався суґестувати вдумливому реципієнтові художник, завдяки цьому переможена обмеженість індивідуального існування. Автор перейшов у вічність: житиме у своїх творах, продовжуватиметься в читачах. Безсмертя реалізувалося в ґеніальності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Азадовский М.К. Русские сказочники // Азадовский М.К. Статьи о литературе и фольклоре / М.К. Азадовский. Москва -Ленинград: ГИХЛ, 1960. С. 15-80.
1. Азадовский М.К. История русской фольклористики: собр. соч. / М.К. Азадовский. Москва: ГИХЛ, 1958. Т. 1. 480 с.
2. Азадовский М.К. История русской фольклористики / М.К. Азадовский. Москва: ГИХЛ, 1963. Т. 2. 364 с.
3. Александрова Г. Порівняльні студії в українському літературознавстві кінця ХІХ ст.: до проблеми зв’язків між теоретичними поглядами Миколи Дашкевича та Івана Франка / Г. Александрова // Франкознавчі студії: зб. наук. пр. Дрогобич: Вимір, 2002. Вип. 2. С. 139-145.
4. Андреев Н.П. Предисловие / Н.П. Андреев // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева. Москва-Ленинград, 1936. Т. 1.
5. Андреев Н.П. Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне / Н.П. Андреев. Ленинград, 1929.
6. Андрущенко Л. Простір поезія час / Л. Андрущенко // Література. Фольклор. Проблеми поетики.: зб. наук. пр.: матеріали Всеукр. наук.-теорет. конференції [Українська література в контексті світової літератури”], (Одеса, 15-16 травня 2002 р.). Київ-Одеса: Твім інтер, 2002. Вип. 10. С. 223-227.
7. Аникин В. Волшебная сказка Царевна-лягушка” / В.П Аникин // Фольклор как искусство слова. Москва: Изд. Московсковского ун-та, 1966. С. 19-49.
8. Аникин В.П. Русская народная сказка: [пособие для учителей] / В.П. Аникин. Москва: Просвещение, 1977. 208 с.
9. Аникин В.П. Русский фольклор: [учебное пособие для филолог. спец. Вузов] / В.П. Аникин. Москва: Высшая школа, 1987. 286 с.
10. Арзамасцева И. Метафора жизни. Размышления о сказке / И. Арзамасцева // Детская литература. 1991. № 9-10. С. 26-29.
11. Аристотель. Об искусстве поэзии / Аристотель. Москва: Художественная литература, 1957. 184 с.
12. Астаф’єв О. Реляція реальність сон” у поезії модернізму / О. Астаф’єв // Слово і час. 2002. № 9. С. 35- 43.
13. Баган О. Іван Франко і теперішнє становище нації: збірник статей / О. Баган. Дрогобич: Відродження, 1991. 92 с.
14. Баган О. Література бойківського реґіоналізму: теорія питання / О. Баган // Перевал. 2003. № 3-4. С. 264-282.
15. Баган О. Між раціоналізмом і християнізмом (до проблеми світоглядної еволюції Івана Франка) / О. Баган // Франкознавчі студії: зб. наук. пр. Дрогобич: Вимір, 2002. Вип. 2. С. 3-22.
16. Байки в українській літературі ХVІІ ХVІІІ ст. / [розвідка, підгот. текстів та прим. В. І. Крекотня]. К.: Вид. АН УРСР, 1963. 200 с.
17. Бараг Л.Г. Беларуская казка: Пытанні вівучэння як нацыянальнай самабытнасці, параунальна з іншымі усходнеславянскімі / Л.Г. Бараг. Мінск, 1969.
18. Бараг Л.Г. Восточнославянские сказки, их взаимосвязи и национальное своеобразие / Л.Г. Бараг // Эпические жанры устного народного творчества. Уфа, 1969. С. 75-240.
19. Бараг Л.Г. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Л.Г. Бараг. Ленинград: Наука, 1979. 437 с.
20. Бараг Л.Г. Сюжеты і матывы беларускіх народных казак: Сістэматычны паказальнік / Л.Г. Бараг. Мінск, 1978.
21. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика / Р. Барт. Москва: Прогресс, 1989. 616 с.
22. Басс І.І., Каспрук А.А. Іван Франко. Життєвий і творчий шлях / І.І. Басс, А.А. Каспрук. К.: Наукова думка, 1983. 455 с.
23. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики: Исследования разных лет / М.М. Бахтин. Москва: Художественная литература, 1975. 502 с.
24. Бахтин М.М. Епос и роман. (О методологи исследования романа) / М.М. Бахтин // Вопросы литературы. 1970. №1. С. 95-123.
25. Бахтин М.М. Литературно-критические статьи / М.М. Бахтин. Москва: Художественная литература, 1986. 543 с.
26. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества / М.М. Бахтин. Москва: Искусство, 1986. 447 с.
27. Бахтина В.А. Время в волшебной сказке / В.А. Бахтина // Проблемы фольклора. Москва: Наука, 1975. С. 157-162.
28. Бахтина В.А. Эстетическая функция сказочной фантастики: Наблюдения над русской народной сказкой о животных / В.А. Бахтина. Саратов: Изд. Саратовского ун-та, 1972. 52 с.
29. Башляр Г. Предисловие к книге Воздух и сны” / Г. Башляр // Вопросы философии. 1987. № 5. С. 109-112.
30. Башляр Г. Предисловие к книге Поэтика и пространства” / Г. Башляр // Вопросы философии. 1987. С. 113-121.
31. Березовський І. Дум живих казкові передзвони / І.П. Березовський // Мудрий оповідач. К.: Наукова думка, 1969. С. 3-8.
32. Березовський І.П. Розкішна гілка казкового епосу на Україні / І.П. Березовський // Казки про тварин [упоряд., передм., прим. І. Березовського]. К.: Дніпро, 1986. С. 5-13.
33. Березовський І.П. Українські народні казки про тварин / І.П. Березовський // Казки про тварин / [упоряд., вступ. стаття, прим. І. Березовського]. К.: Наукова думка, 1979. С. 9-44.
34. Бернадська Н. Проза Івана Франка: проблеми жанрових меж повісті й роману / Н. Бернадська // Літературознавчі студії: зб. наук. пр. К.: Видавничо-поліграфічний центр Київський університет”, 2002. С. 30-35.
35. Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового заповіту. Республіканська Рада ЕХБ України. К., 1990. 1255 с.
36. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики / Л. Білецький К.: Либідь, 1998. 408 с.
37. Білецький О. Світове значення Івана Франка / О.І. Білецький // Українська література ХІХ початку ХХ століття: зібр. праць: у 5 т. К.: Наукова думка, 1965. Т. 2. С. 521-530.
38. Білецький О. Франко й індійська література / О.І. Білецький // Українська література ХІХ початку ХХ століття: зібр. праць: у 5 т. К.: Наукова думка, 1965. Т. 2. С. 502-520.
39. Білецький О. Художня проза І. Франка / О.І. Білецький // Українська література ХІХ початку ХХ століття: зібр. праць: у 5 т. К.: Наукова думка, 1965. Т. 2 . С. 412-461.
40. Білоус П. Давньоукраїнська література і фольклор: проблема художнього коду / П. Білоус // Слово і час. 2002. № 12. С. 29-35.
41. Бобров В. Русские народные сказки о животных / В. Бобров // Русск. Филол. Вестник. Варшава. 1906. Т. 56; 1907. Т. 57, 58; 1908. Т. 59, 60.
42. Бойченко О. Інвектива / О. Бойченко // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. Чернівці: Золоті литаври, 2001. С. 226-227.
43. Бондар Л. Збірка Івана Франка Із днів журби”: пейзаж душі” / Л.П. Бондар // Тези доповідей п’ятнадцятої щорічної наукової Франківської конференції (27-29 вересня 2000 р.). Львів, 2001. С. 28-29.
44. Бондар Л. Образ Ісуса Христа в художній інтерпретації Івана Франка / Л. Бондар // Під знаком хреста: франкознавчі студії: зб. статей: серія „Франкознавчі студії”. Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. Вип. 4. С. 3-22.
45. Бондаренко Ю. Алегорія тиранії в казці Івана Франка Фарбований Лис” / Ю. Бондаренко // Дивослово. 2004. № 1. С. 29-33.
46. Бондаренко Ю. Національна парадигма українського екзистенціалізму / Ю. Бондаренко // Слово і Час. 2003. № 6. С. 64-69.
47. Борецкий М.И. Художественный мир басен Федра, Бабрия и Авиана / М.И. Борецкий // Новое в современной классической филологии. Москва: Наука, 1979. С. 169-199.
48. Брауде Л.Ю. К истории понятия литературная сказка” / Л.Ю. Брауде // Известия АН СССР. Серия литературы и языка. 1977. Т. 36. № 3. С. 226-234.
49. Брауде Л.Ю. Скандинавская литературная сказка / Л.Ю. Брауде. Москва: Наука, 1979. 208 с.
50. Бріцина О. Про відмінність подібного: деякі особливості текстологічної проблематики у фольклористиці та літературознавстві / О.Ю. Бріцина // Слово і Час. 2003. № 1. С. 43-49.
51. Бріцина О.Ю. Українська народна соціально-побутова казка / О.Ю. Бріцина. К.: Наукова думка, 1989. 152 с.
52. Будний В. Маґеллан українського модерну, Слово про критику” Івана Франка в контексті літературної доби / В. Будний // Дзвін. 2006. № 8. С. 122-130.
53. Бурлака Г.М. Літературна творчість Івана Франка в оцінці Михайла Грушевського / Г.М. Бурлака // Вісник (Літературознавчі студії) / Київський міжнародний університет. К.: КиМУ, 2006. С. 32-43.
54. Ващук Ф.Т. Про художні особливості української народної казки / Ф.Т. Ващук // Народна творчість та етнографія. 1966. № 1. С. 78-80.
55. Ведерникова Н.М. Русская народная сказка / Н.М. Ведерникова. Москва: Наука, 1975. 135 с.
56. Вервес Г. Іван Франко і слов’янські літератури / Г. Вервес // Вісник Академії Наук УРСР. 1956. № 8 (237). С. 31-44.
57. Вергун Н.Р. Лис Микита” І. Франка в радянській книжковій графіці / Н.Р. Вергун // Українське літературознавство. Л., 1975. Вип. 23. С. 33-41.
58. Вертій О. Естетика Івана Франка і формування основоположних підстав вивчення української літератури в сучасній школі / О. Вертій // Українська література в загальноосвітній школі. 2006. № 3. С. 5-11.
59. Вертій О. Народні джерела творчості Івана Франка / О. Вертій. Тернопіль: Підручники і посібники, 1998. 255 с.
60. Веселовский А.Н. Историческая поэтика / А.Н. Веселовский. Москва: Высшая школа, 1989. 406 с.
61. Веселовский А.Н. Психологический параллелизм и его формы в отражении поэтического стиля / А.Н. Веселовский // Историческая поэтика. Москва: Высшая школа, 1971. С. 101 1