ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ КОНЦЕПЦІЇ ІВАНА ФРАНКА У КОНТЕКСТІ МЕТОДОЛОГІЧНИХ ПОШУКІВ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Краткое описание

Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет
імені Івана Франка

На правах рукопису

Гнатюк Михайло Іванович

УДК 82.161.2.02

Літературознавчі концепції Івана Франка
у контексті методологічних пошуків
українського літературознавства
другої половини ХІХ початку ХХ століття

10. 01. 06. теорія літератури

Дисертація на здобуття вченого ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
Денисюк Іван Овксентійович,
доктор філологічних наук, професор

Львів 2003

ЗМІСТ

ВСТУП ................................................................................................ 3
РОЗДІЛ 1. Методологічні засади українського літературознавства ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст. .......... 32
1.1. Кристалізація наукових шкіл у фольклористиці
та літературознавстві .............................................................. 47
1.2. Літературні дискусії 70-х рр. ХІХ ст. ............................ 82
1.3. Проблема корпусу історії української літератури ....... 130
РОЗДІЛ 2. Іван Франко й утвердження
літературознавчих шкіл в Україні ................................ 200
2.1. І.Франко та О.Потебня: психологічна школа .............. 207
2.2. Біографічний метод у літературознавстві .................... 221
2.3. Філологічна школа в літературознавстві та І.Франко 230
2.4. Франкова теорія культурно-історичної школи ......... 246
2.5. Іван Франко і компаративістичні студії кінця
ХІХ початку ХХ ст. ........................................................... 266
РОЗДІЛ 3. Літературознавчі концепції
в Україні початку ХХ ст. .................................................... 286
3.1. Традиції порівняльно-історичного літературознавства 289
3.2. Літературознавчі концепції С.Єфремова
та М.Грушевського ................................................................. 295
3.3. Іван Франко і модерністичні концепції у
літературознавстві та критиці ............................................... 353
ВИСНОВКИ ...................................................................................... 371
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ........................................... 384

Вступ

Сучасне дослідження стану і функціонування українського літературознавства та критики другої половини ХІХ початку ХХ ст. сьогодні одна з найважливіших проблем науки про літературу. На жаль, в умовах радянської держави сам процес розвитку науки не тільки не сприяв вивченню цієї проблеми, а в тих умовах навіть не було мови про її дослідження в усій складності та повноті.
Українська наука про літературу лише принагідно могла ставити проблему функціонування наукових шкіл у літературознавстві переважно у підручниках та монографіях, які стосувалися окремих аспектів розвитку української літератури того часу. Теоретичні проблеми українського літературознавства періоду другої половини ХІХ початку ХХ ст. або не вивчалися взагалі, або трактувалися з позицій марксистсько-ленінської методології. Певним чином ця проблема належала до сфери зацікавлень окремих учених, які аналізували теоретичні та історико-літературні концепції одного з найбільших українських літературознавців Івана Франка. Проте в умовах тоталітарної системи проблема взаємодії української ідеї Івана Франка з літературним процесом, передусім з такими його представниками, як М. Драгоманов, О. Огоновський, А. Кримський, П. Жи­тецький, М. Сумцов, С. Єфремов та інші, не могла бути висвітленою, оскільки не існувало умов для науково об’єктивного розгляду української культури загалом як живого єдиного національного організму. Натомість у вирішенні цієї проблеми обов’язково наголошувалося на рабській залежності літературознавчих концепцій в Україні від теоретичної думки російської науки про літературу. Хоч мусимо визнати, що говорити про цілковиту залежність українських дослідників від концепцій російського літературознавства, сьогодні не можна.
Українське відродження 20-х років ХХ ст. об’єднало зусилля науковців різного профілю для комплексного підходу до вивчення літературознавчої спадщини І. Франка і обіцяло літературознавству глибокі наукові здобутки, хоч короткотривалість цього періоду не змогла дати вагомих результатів. Над дослідженням літературознавчої спадщини І. Франка у той час працювали: М. Возняк, Л. Білецький, М. Зеров, С. Єфремов, П. Филипович, Б. Лепкий, О. Дорошкевич та інші.
На необхідності вивчення теоретичних основ українського літературознавства наголошувалося ще в перші десятиліття ХХ ст. Окремі аспекти цієї проблеми висвітлені у книжці Л. Білецького Основи української літературно-наукової критики”(Прага, 1925). Рецензуючи цю працю, К. Копержинський писав, що монографії бракує окремого розділу з теорії методології загалом, яка стала б підсумком шукань, що їх проводив дослідник, і внутрішньо позв’язала б між собою думки вченого про літературознавчі школи, напрями в українській науці про літературу періоду другої половини ХІХ початку ХХ ст. На цьому наголошує і сучасний дослідник Михайло Наєнко[1].
Характерно, що сьогодні розвиток теоретико-літературних досліджень у європейській науці розгортається у двох напрямах: а) філософсько-узагальненому, або, як його умовно називають у Росії, бахтінському напрямі”, який досліджує діалогічність літератури, розглядає літературний текст як систему мовних чинників, що творять літературний контекст; б) у напрямі конкретики, орієнтованому на детальну інтерпретацію тексту, на вироблення конкретних прийомів дослідження художнього тексту. Обидва ці напрями є актуальними для українського літературознавства.
Наша наука про літературу, використовуючи здобутки обох напрямів, намагається осмислити свою історію, конкретніше історію теорії. Про актуальність цієї проблеми у свій час писала Соломія Павличко. Визначаючи завдання методології сучасного літературознавства, вона звертала увагу на те, що в українському літературознавстві не виконане завдання опису постатей, періодів дискусій. Бракує добрих історій, добрих біографій, описових, ґрунтовних так званих не теоретичних” досліджень окремих періодів. Але останні не з’являться, якщо не з’являться нові теоретичні підходи, інструменти досліджень, не виробиться новий поняттєвий апарат. Можлива нетеоретичність літературознавчого твору міф. І справа не в тому, щоб у кожній невеликій статті викладалася теорія. Важливо, щоб у її автора був певний філософський світогляд, візія з загальних питань науки”[2].
Ставлячи конкретну мету простежити теоретико-естетичні шукання в українському літературознавстві та їх реалізацію на прикладі історико-літературних, літературно-критичних та мемуарних свідчень того часу, мусимо й відповісти на питання про особливості теоретичних дискурсів українського літературознавства другої половини ХІХ початку ХХ ст. Такий підхід до аналізу міг би спричинитися до появи синтетичного дослідження, яке б осмислило функціонування академічних шкіл в українському літературознавстві. Такого типу праця у 70-х роках ХХ ст. з’явилася у Росії[3].
У роботі автор намагається показати особливості теоретичного осмислення літературного процесу згаданого періоду. Вперше у практиці українського літературознавства зроблена спроба простежити функціонування літературознавчих шкіл в Україні протягом другої половини ХІХ початку ХХ ст. Особлива увага зосереджена на ролі Івана Франка у цьому процесі. Причина такого зацікавлення зумовлена тим, що на період останніх десятиліть ХІХ початок ХХ ст. припадає активна діяльність Івана Франка, з творчістю якого якнайглибше пов’язаний не тільки літературний процес в Україні, але й найбільші досягнення всієї української науки про літературу. Можна сміливо ствердити, що вся літературознавча діяльність Івана Франка є цілісним і динамічним явищем, що визначало парадигму літературного процесу в Україні, починаючи від середини 70-х років ХІХ і до початку 20-х років ХХ ст. Характерно, що вплив І.Франка на літературознавчу практику того часу зумовлений не тільки попереднім, але й сучасним йому розвитком української та світової філософської, естетичної, літературознавчої і літературно-теоретичної думки. Всі види цієї багатогранної діяльності позначені особистісними рисами І. Франка.
Філософсько-естетичними засадами, на яких зростала теоретична база І. Франка-літературознавця, була орієнтація спершу на позитивізм, а далі на найновіші досягнення європейської філософської думки: формалізм, інтуїтивізм, увага до психологічного чинника у художньому творі, що переакцентовувало увагу дослідника на роль індивідуальних чинників у творчому процесі. Рубіж ХІХ ХХ ст. стає тим часом, який виявляє суттєві зміни не тільки в художньому, але і в філософському та теоретико-літературознавчому мисленні Івана Франка.
Сама практична літературознавча діяльність ученого свідчила про намагання гідно репрезентувати і у Європі, і в Росії найкращі досягнення української літератури. Адже саме українська література була для Івана Франка однією з тих ниток, якими можна було б поєднати Україну з європейським прогресом. Проте таке наближення літератури до європейського контексту аж ніяк не означало втрати національної специфіки літературознавчого аналізу, ні національної специфіки самого художнього твору.
Не можна не зауважити, що в контексті аналізованої проблеми Іван Франко як літературознавець пройшов певну еволюцію від перших праць, що з’явилися ще у 70-х рр. ХІХ ст., аж до наукових досліджень першого десятиліття ХХ ст. Така еволюція сприяла консолідації думок читацького загалу. Існуючи водночас незалежно від читацької рецепції, еволюція Івана Франка, як дослідника літератури, сприяла подальшому розвитку літературознавства.
Тому розгляд теоретико-літературних праць Івана Франка становить інтерес для автора дисертації у кількох напрямах. По-перше, фактологічний аспект; хоч значна частина наукових праць І. Франка була опублікована, вони тільки частково одержали науковий коментар. Це стосується не тільки теоретико-літературознавчих праць ученого, але й історико-літературних розвідок про класиків української та світової літератури і його сучасників (Теорія і розвій історії літератури”, Метод і задачі історії літератури”, Із секретів поетичної творчості”, історико-літературні статті про окремих українських письменників). По-друге, теоретичний аспект; Іван Франко запропонував цілісні концептуальні роботи з актуальних теоретичних питань як для сучасників, так і для наступних поколінь українських літературознавців. По-третє, методологічний аспект; запропоновані вченим принципи аналізу літературних творів безпосередньо вплинули на наступні школи і методи літературознавчого аналізу в Україні. Особливо вплинули ці принципи і методи на літературно-критичні виступи українських письменників та літературознавців.
Дослідження контексту українського літературознавства другої половини ХІХ початку ХХ ст. вимагає кількох підходів: традиційно-позитивістичного погляду на історію літературознавства як театр імен, подій, творів, дат”; джерелознавчого із притаманним йому анатомічним фактографізмом..., нахилом до дрібничкової антикварності” та неспро­можності відмежуватися від загальної історії; т. зв. стильового” із зведенням історії літератури до історії стильових напрямків, прихильником якого був Д. Чижевський[4]; нарешті, проблемного” із намаганням виявити домінанту епохи (наприклад, тип культури), через яку пояснюється природа самих фактів.
Сучасні дослідники мають рацію, пишучи, що скептицизм нової історичної школи” стосовно повної об’єктивності історичного факту (а, отже, і об’єктивного історієписання) заснований на переконанні, що історик має справу не з фактом, а з текстом, в якому записані відомості про факт”[5].
Дослідження теорії і методології літературознавства другої половини ХІХ початку ХХ ст. мусить опосередковуватися рівнем розвитку літерату­ро­знавчої теорії не тільки в Україні (підросійській і Галичині), але й у тих країнах, де жили і працювали українські літературознавці поза межами двох імперій.
Виходимо з того, що історія теоретико-літературознавчої думки є складовою частиною національної культури. Теоретико-літературознавча, як і літературно-критична, думка сприяли врахуванню особливостей рецепції і оцінок літературних текстів. З іншого боку, без знання специфіки сприймання і оцінок літературних текстів їх сучасниками важко описати і пояснити динаміку літературознавчого процесу та, зрештою, теоретичного осмислення його закономірностей. Тому кожен дослідник національної літератури тією чи іншою мірою мусить звертатися до теоретико-літературних матеріалів того періоду, історію якого він вивчає.
В українській гуманітарній науці такі питання, хоча частково ставилися (праці Л. Білецького, В. Поважної, І. Дорошенка, Р. Гром’яка, М.Наєнка, А. Войтюка, О. Куцої), проте вони потребують нового осмислення на базі нових широких узагальнень.
Специфіка розвитку літературознавчого процесу в Україні характерна тим, що саме у другій половині ХІХ ст. посилюється інтерес українських учених до теоретичних проблем. А в останні три десятиріччя ХІХ ст. вивчення теоретичних проблем літератури набуває професійного характеру. Таким чином, саме у кінці ХІХ ст. відновлюється перерваний у ХVIII першій половині ХІХ ст. розвиток теоретико-літературних пошуків, започаткованих в Україні ще викладачами Києво-Могилянської Академії (Ф.Прокопович, М. Довгалевський, Г. Слонимський та інші). М. Максимо­вич, О. Бодянський, П. Куліш, М. Драгоманов значною мірою заперечували теорії вчених Києво-Могилянської академії, називаючи літературу ХVII VIII ст. схоластичною. Праці Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, Г. Сло­нимського, переважно латиномовні, були частково відірвані від реального літературного процесу. Історико-літературні студії М. Максимовича, О. Бо­дян­ського, пізніше розвідки П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова продовжували ці перервані пошуки, наближаючи теорію поезії до живої літературно-критичної практики.
Цілком новий етап у осмисленні теоретичних проблем літературо­знавства починається працями М. Дашкевича, О. Потебні та І.Франка. І.Франкові належить особливо важлива роль у кристалізації наукових шкіл в Україні.
Дослідження М. Драгоманова, М. Дашкевича, О. Потебні, О. Котля­ревського і, нарешті, І. Франка не оминули теоретичного досвіду міфологічного літературознавства братів Я. та В. Ґрімм, біографічного літературознавства Ш. Сент-Бева. Українське літературознавство, як і загальноєвропейська наука про літературу, свої найширші досягнення пов’язує з традиціями культурно-історичної школи. У Галичині ці здобутки тісно поєднані з культурно-історичними позиціями віденської славістики, що найбільше проявилася у працях відомого вченого, автора Історії німецької літератури” В. Шерера (Wilhelm Scherer Geschichte der deutschen Literatur”, 1883).
Принципи культурно-історичного підходу В. Шерера, Ф. Міклошича до аналізу літературних творів, вироблені Віденською школою культурно-історичного літературознавства (т. зв. етнографічний етап культурно-історичної школи), ставили на перше місце вплив трьох основних принципів (раса, середовище, момент), що їх пізніше обґрунтував І. Тен. Власне віденська школа досліджувала вплив цих факторів на етнографічні особливості художнього твору. Ці принципи знайшли своє продовження передусім у працях літературознавців народовського напряму у Галичині, а саме: О. Огоновського, О. Барвінського. Новий етап у розвитку теоретичних засад літературознавства пов’язаний з іменами українських дослідників: М.Дашкевича, М. Драгоманова, знаного віденського славіста В. Ягича та його учнів С. Смаль-Стоцького, І. Франка. Авторська позиція цих дослід­ників виявилася в тому, що художня спадщина письменника досліджувалася в контексті епохи в усій багатоманітності його духовної культури. Разом з тим культурно-історичний аналіз твору часто доповнювався аналізом та інтерпретацією літературних текстів.
Аналіз літературознавчих концепцій українських вчених останньої третини ХІХ початку ХХ ст. показує, що існують всі підстави констатувати певний конструктивний, національно-специфічний вклад українських вчених у літературознавчу методологію найрізноманітніших європейських шкіл того часу.
Таким чином, у роботі вперше залучено до аналізу значний фактичний матеріал, який дає можливість показати основні літературознавчі концепції, що становлять рух методологічної думки в Україні другої половини ХІХ початку ХХ ст.
Якщо у фольклористичних, почасти літературознавчих, працях першої половини ХІХ ст. виявилася прихильність українських учених (М. Макси­мовича, О. Бодянського) до міфологічного студіювання фольклорних та літературних творів, то друга половина ХІХ ст. всуціль позначена впливом тенденцій культурно-історичної школи на українську науку про літературу (М. Петров, М. Дашкевич, М. Драгоманов). Водночас в межах культурно-історичного студіювання літературних творів в українському літера­турознавстві проявився нахил до біографічного підходу до аналізу літературного твору. Проте ця тенденція не набула якогось окремого наукового обґрунтування. У наукових працях українських літературознавців 70-80-х років ХІХ ст. одне з важливих місць належить порівняльно-історичним студіям, які виявилися передусім у фольклористиці. Разом з тим, тенденції порівняльно-історичного літературознавства позначалися і на літературознавчих студіях (М. Драгоманов, О. Котляревський). Останні десятиліття ХІХ ст. та початок ХХ ст. позначені співіснуванням культурно-історичних та порівняльно-історичних тенденцій у студіюванні літературних творів із значними впливами психологічного та філологічного підходу до їх аналізу. Елементи кожної із зазначених шкіл можна знайти у працях Івана Франка.
У роботі інтерпретується науковий доробок багатьох українських літературознавців, критиків та фольклористів, які групуються у певні школи. При цьому, аргументуючи власні спостереження та оцінки, автор залучає висловлювання різних дослідників поставлених проблем як учених давніх, так і сучасних. Аналізуючи позиції українських учених-літературознавців, автор показує температуру” теоретичних дискусій, що відбувалися у тогочасній Україні. Невпинна пульсація дослідницької думки, пошук все нових і нових методів осмислення української літератури виводить на центральне місце у цьому процесі найбільшу постать у нашому літературознавстві І. Франка, який у практиці аналізу літературного твору найближчий до досвіду європейських літературознавчих шкіл. При цьому актуалізується судження про те, до деякі методологічні завоювання в Україні були досягненнями саме української літературознавчої думки, високі зразки якої стали актуальними у європейських країнах у 6070-х роках ХІХ ст.
Крім висвітлення узагальненої картини теоретико-літературних дискусій того часу, автор вважає за потрібне звернутися до робіт сучасних дослідників, які так чи інакше пов’язані з розвитком теоретичних засад та практичної літературно-критичної діяльності вчених згаданого періоду. У працях деяких сучасних дослідників знаходить тлумачення ряд теоретичних положень аналізованого періоду. Деякі з цих положень набули тут нового термінологічного оформлення. Однак структурно-змістові домінанти, що їх доводиться переважно встановлювати сучасному дослідникові, беручи до уваги розпорошені, принагідні міркування учасників тодішнього літературного життя, висувають перед ученим початку ХХІ ст. потребу досить обережного поводження з термінологічним апаратом. У пропонованій роботі автор дотримується традиційної термінологічної системи часів І. Франка. Щодо деяких нововведень, які з’явилися у літературо­знавстві у кінці ХХ ст. (праці С. Павличко, Т. Гундорової, М.Павлишина, В. Агеєвої та ін.), то вони і досі не набули змістової однозначності. Тому при використанні окремих наукових понять намагаємося дати ширші коментарі у тексті.
Крім теоретико-літературних праць, автор не оминає і епістолярної та мемуарної спадщини і українських літературознавців, і письменників аналізованого періоду. Адже епістолярій, як і мемуари літераторів, культурних діячів того часу, дають плідний матеріал для дослідження літературного і культурного життя. Автор у запропонованому дослідженні, зрозуміло, не міг втиснутися в суворі рамки другої половини ХІХ перших десятиліть ХХ ст., оскільки деякі літературні явища, властиві для згадуваного періоду, своїми коренями сягають у попередні роки, інші ж виявляються як тенденція, що остаточно сформувалася і задемонструвала певну закономірність вже значно пізніше. Тому намагання показати розвиток теоретичних концепцій українського літературознавства як процес безперервний, складний, опосередкований викликало необхідність поширити хронологічні межі дослідження.
Намагаючись пов’язати теоретичні пошуки українського літературознавства з активною участю І. Франка в літературному процесі, автор разом з тим робить екскурси ретроспективного чи перспективного характеру, при цьому кожен раз обґрунтовує необхідні висновки, зумовлені матеріалом, взятим для аналізу, як і потребою дотримуватися закону спадкоємності, безперервності традицій при дослідження будь-якої галузі людського знання.
Об’єктивне вивчення літературознавчої спадщини І. Франка з увагою на ґрунтовне проникнення його впливів на літературний процес того часу розпочалося в умовах незалежної України. Дослідники змогли опертися на певний набуток своїх попередників, раніше заборонених, чи мали право спростовувати його. Адже у франкознавстві були у науковому обігу спеціальні статті і синтетичні праці, що висвітлювали літературознавчі концепції Івана Франка. Це, передусім, дослідження С. Єфремова, Л. Білець­кого про Франкову концепцію історії літератури; О. Дорошкевича, Є. Ки­рилюка, де аналіз окремих художніх творів І. Франка здійснювався крізь призму його літературно-естетичних поглядів; Д. Наливайка та Г. Вервеса, що вивчали зв’язок літературознавчих поглядів Івана Франка з порівняльно-історичним літературознавством; М. Пархоменка, що стосувалися загальної характеристики ідейно-естетичних поглядів І. Франка; І. Дорошенка, М.Бернштейна, В. Поважної, І. Денисюка, які аналізували деякі аспекти історико-літературної концепції І. Франка; Р. Гром’яка, А. Войтюка, Ф.Пустової, в яких досліджувалися окремі проблеми теоретико-літературної концепції Івана Франка. Комплексне дослідження спадщини Івана Франка із одночасним висвітленням проблем історичного та літературознавчого характеру знаходимо у працях Я. Дашкевича та Я. Грицака.
Аналізуючи сучасні франкознавчі дослідження в аспекті теорії, відзначимо кілька важливих моментів, пов’язаних з літературознавчою спадщиною І. Франка. Ці дослідження привертають увагу передусім до того, що у науковій діяльності І. Франка відчутна криза позитивізму та утвердження літератури на нових філософських засадах.
Такий підхід до методологічних засад літературно-естетичних поглядів Івана Франка характерний для праці Т. Гундорової Франко не Каменяр” (Мельбурн, 1996), в якій знаходимо обґрунтування оригінальності його культурологічної діяльності. Аналізована у дисертаційному дослідженні проблема детально розглядається у підручниках Р. Гром’яка Історія української літературної критики. Від початків до кінця ХІХ ст.” (Тернопіль, 1999) та М. Наєнка Українське літературознавство. Школи. Напрями. тенденції” (Київ, 1997). Певним внеском у вивчення теоретичних поглядів І. Франка-літературознавця стали праці С. Павличко Дискурс модернізму в українській літературі кінця ХІХ початку ХХ ст.” (Київ, 1999), окремі її ж статті, що увійшли до посмертної книги автора Теорія літератури”( Київ: Основи, 2002) та Т. Гундорової Про Явлення слова” (Львів, 1997).
Усі ці дослідження дають ґрунтовний матеріал і стимулюють потребу системного підходу до подальшого вивчення культурно-національного руху останніх десятиліть ХІХ початку ХХ ст. та з’ясування значення Франкового універсалізму для творчості літературознавців і письменників кінця ХІХ початку ХХ ст.
Такий підхід дає можливість показати, що І. Франко був не лише проти абсолютизації якогось одного методу у літературознавстві, а й проти протиставлення одного художнього напряму іншому, вважаючи, що всі напрями добрі, якщо їх репрезентують справжні таланти. При цьому для І. Франка було очевидним, що, оцінювати письменника, слід не за приналежність до певної школи, а за оригінальність його таланту, проблематики.
З приходом до літературознавства І. Франка українська літературна наука не була однозначною у трактуванні зв’язку естетичного ідеалу з конкретними суспільно-політичними подіями. У кінці ХІХ на початку ХХ ст. літературознавство визнавало історично об’єктивний характер критеріїв оцінки літературного твору, не відкидаючи при цьому критеріїв абсолютних. Поєднання вічних” критеріїв оцінювання літературного твору з вимогами до художнього твору саме згаданого періоду створювало той необхідний критерій оцінок, що витворив потрібний рівень літературознавства. На відміну від літературної критики, яка намагалася оцінити художній твір у відповідності до певного часу, історико-літературні праці не відкидали спроб абсолютизувати принципи, критерії оцінок літературних творів, зробити їх універсальними, придатними для різних епох. Так, у працях М. Дашкевича, М. Драгоманова, І. Франка, М. Гру­шевського, почасти С. Єфремова при аналізі літературного твору ставилися ті високі вимоги, які б винесли твори української літератури на європейський рівень, а сама література позбулася ярлика літератури для домашнього вжитку”. Характерно, що авторами таких статей були літератори різних поглядів, таланту, теоретичної підготовки. Іноді це виявлялося і працях таких різних авторів, як М. Петров і О. Котляревський, В. Горленко та І.Нечуй-Левицький, О. Кониський та Микола Євшан.
Критерії оцінок літературних явищ зароджуються, як правило, одночасно з появою літературних творів. Тому ряд дослідників підкреслює залежний, продуктивний характер ціннісних критеріїв соціологічних, естетичних, психологічних від першооснови художнього полотна. Саме у зв’язку із змужнінням української художньої літератури у другій половині ХІХ на початку ХХ ст. набувало своєї ролі літературознавство, викристалізовувалися його принципи, критерії оцінок, більш науковим ставав його метод. Еволюція літератури, якісні зміни ( в першу чергу естетичні) вели у ній відповідно до трансформації зміни певних стереотипів суспільної, виховної і художньої значимості мистецтва слова.
Зрозуміло, що літературно-естетичні ідеали в процесі розвитку самої літератури впливають і на неї. Насамперед такий вплив на літературу здійснює літературна критика. Але й історико-літературні дослідження, як і теоретичні постулати, позначаються, передусім через літературознавство та літературну критику, на літературному процесі. В українському літературному процесі останнього тридцятиріччя ХІХ ст., а особливо в кінці ХІХ на початку ХХ ст., дія такої закономірності дозволяє говорити про зрілість літературознавства, його принципів, його вимог. Від часу появи в українському літературознавстві праць М. Дашкевича Отзыв о сочинении г. Петрова Очерки из истории украинской литературы ХІХ века”, М. Дра­гоманова Слов’янські перерібки Едіпової історії”, Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях”; І. Франка План викладів історії літератури руської”, Задачі і метод історії літератури”, Метод і задача історії літератури”, Із секретів поетичної творчості” процес розвитку теоретичної думки засвідчив, що теоретико-естетичні принципи стали перетворюватися в значну матеріальну силу, спричинятися до глибшого і ґрунтовнішого сприйняття суспільством того чи іншого твору, спадщини письменника в цілому, визначаючи таким чином міру впливу їх на саме суспільство. Одночасно через обґрунтування певних принципів створювався той своєрідний клімат”, який у свою чергу сприяв новому художньому втіленню цих принципів.
Літературно-теоретична думка в Україні проходила складні етапи розвитку. Радянське літературознавство намагалося протиставити ті чи інші літературні факти за допомогою класового підходу. Такий метод, при якому протиставлялися погляди революційно-демократичні” з одного боку та ліберально-буржуазні” з другого, характерний для праць радянських дослідників. В боротьбі протилежних точок зору народжувалася істина матеріалістичне розуміння мистецтва і його ролі в суспільному житті. Перемога цієї істини була великим знаменням часу кінця минулого (ХІХ М. Г.) і початку нового (ХХ М. Г.) століття. Панівним став ідейно-художній ідеал, відстоюваний передовими українськими критиками, які відчули на собі плодотворний вплив марксизму. Внаслідок настійних шукань українська революційно-демократична критика у 8090-і роки ХІХ ст. виробила об’єктивні, наукові критерії оцінки літературних явищ. Її метод базувався на матеріалістичному розумінні природи мистецтва художнього слова [6]. Як бачимо, навіть у серйозному дослідженні автор праці В. Поважна в межах ідеологічної системи, що існувала, мусила керуватися класовим принципом аналізу.
Сьогодні зрозуміло, що критерії літературознавчої позиції того чи іншого автора можна простежити тільки як певну структуру, де кожен принцип соціологічного, етичного, естетичного змісту має своє дійове значення тільки через зв’язок з іншими принципами, набуваючи таким чином цілісності та історичної реальності.
Аналізуючи виникнення і формування естетичних літературознавчих концепцій в широкій історичній перспективі, не можна оминути окремих критичних виступів та бібліографічних матеріалів. Тому теоретико-літературні, як і історико-літературні праці, розглядаються у зв’язку з літературно-критичними статтями та рецензіями, оскільки всі разом вони дають можливість відчути температуру” літературного життя того часу.
Зрештою, на другу половину ХІХ ст. припадає процес формування як окремих наукових дисциплін теорії літератури, історії літератури та літературної критики. Цей процес охопив європейські країни, Росію, Америку. Українське літературознавство, будучи складовою частиною європейської науки про літературу, теж переживало цей процес. Правда, через відсутність академічної (університетської) науки про літературу цей процес проходив не так яскраво. Українські літературознавці, що працювали в російських університетах, у своїх теоретичних висновках не так часто зверталися до прикладів з української літератури.
Автор розглядає розвиток українського літературознавства досліджуваного періоду як єдину ідейно-естетичну систему, як єдину, хоча із рядом своїх специфічних особливостей, зумовлених особливостями суспільного та культурного розвитку на Наддніпрянській Україні, в Галичині та на еміграції.
На історико-літературних працях М. Драгоманова, О. Котляревського, М. Петрова, М. Дашкевича, М. Сумцова, С. Єфремова, М. Грушевського, зрештою самого І. Франка, значною мірою лежить відбиток близькості до літературної критики, і, зрозуміло, що сучасний дослідник не

Список литературы

Висновки

Аналіз особливостей українського літературознавства і критики другої половини ХIХ початку ХХ ст., визначення місця І. Франка у цьому процесі (попри усвідомлювану автором неповноту викладу, зумовлену складністю, новизною підходів та багатоаспектністю можливого висвітлення проблеми) дає змогу говорити про багатство та яскраву своєрідність ідей, що проя­вилися в українській науці про літературу та літературній критиці того часу.
Літературознавство, як і літературна критика аналізованого періоду, не є Кантовою річчю у собі”, ноуменом, емпірично непізнаваною абсолютною реальністю вони є феноменом теоретико-літературознавчого та історико-літературного процесу, що має здатність активізовуватися в реальних знакових текстах. Здійснений аналіз дає можливість побачити той запас теорій, наукових гіпотез і рекомендацій, різноманітних засобів, історико-літературних висновків, якими володіла українська літературо­знавча наука на той час. Це особливо важливо, оскільки у період панування тоталітарної системи в науці склалася думка, що українське літературознавство у свої теоретичних засадах сліпо наслідувало досягнення російського літературознавства того часу.
Вивчення літературознавчого матеріалу другої пол. ХІХ поч. ХХ ст. дає можливість по-іншому, ніж це було недавно, розглядати питання про співвіднесеність позитивістських передумов у розвитку літературного процесу та анти позитивістського перелому у філософії. Аналізований матеріал, який ґрунтується на філологічному коментуванні, ламає твердження російської та русофільської науки і публіцистики про брак ідентичності української культури, а отже й існування української нації.
У цьому зв’язку важливою обставиною було те, що різні вчені, які дотримувались в основному загальних доктрин позитивізму, розробляли у стосунку до тих чи інших форм аналізу свої підходи. Засвоївши передумови культурно-історичного підходу до аналізу літературних творів, які виявилися ще у першій половині ХIХ ст. у працях М. Максимовича та О.Бодянського, українське літературознавство на новому історичному етапі (60-70-і роки) продовжило ці традиції. Культурно-історичні концепції характерні для історико-літературних праць О. Куліша, теоретико-літературознавчих розвідок М. Драгоманова, М. Петрова, М. Дашкевича. У теоретико-літерату­ро­знавчих дослідженнях М. Драгоманова та М. Дашкевича маємо теоретичне обґрунтування порівняльно-історичного підходу до аналізу твору.
Для сучасного дослідника, який вивчає розвиток теоретико-літературознавчих концепцій в Україні другої половини ХIХ ст., науково необґрунтованими є намагання ігнорувати літературознавчі праці галицьких народовців О. Огоновського, О. Барвінського, О. Партицького, без аналізу яких неможлива панорама літературного життя в Україні. Розвиваючись у рамках культурно-історичного літературознавства, праці згаданих дослідників, можливо, меншою мірою мають наукове значення (хоча їх дослідження сприяли засвоєнню та реалізації літературознавством нових творчих методів та ідей), вони спричинилися передусім до реалізації цих ідей у практиці вивчення літератури у вищій та середній школі.
Психолінгвістична концепція літератури О. Потебні була тісно пов’язана з найновішими досягненнями німецьких психологів та лінгвістів (О. Гумбольдт). Започаткувавши психологічне літературознавство в Україні, ця теорія певним чином мала абстрактний характер, тому вона не знайшла поширення в історико-літературних працях в Україні. Літературознавчі школи 70-90-х рр. ХIХ ст. спричинилися до становлення та розвитку найновіших напрямків, що їх виробило у цей час європейське літературознавство. М. Драгоманов, а найбільшою мірою І. Франко, вивели українське літературознавство на новий європейський рівень. Незважаючи на складні умови розвитку (відсутність державних наукових інституцій, які б піклувалися про ріст української літературознавчої науки на Наддніпрянській Україні, кволість теоретичної думки у Галичині), починаючи з 70-х років ХIХ ст. українська наука вбирає в себе принципи і методи європейського літературознавства.
З іменем І.Франка європейські ідеї міцно входять не тільки в теоретико-літературознавчі дослідження, а й стають важливою передумовою історико-літературних студій. Хронологічно теоретичні аспекти літературо­знавства і критики І. Франко розробляв від часу своїх перших критичних виступів у другій половині ХIХ ст. і аж до перших десятиліть ХХ віку. Оригінальність І.Франка у тому, що у літературознавчих та літературно-критичних працях він використовував не тільки європейський досвід, а й досвід східних літератур.
У творчій практиці І.Франка вплив позитивістської методології на літературознавчу практику опирається на конкретний аналіз художнього твору. Без усвідомлення тих методологічних коректив, які вносив філософський позитивізм на літературознавство останніх трьох десятиліть ХIХ ст., важко зрозуміти особливості методологічних пошуків І.Франка.
І. Франко-літературознавець продовжив в українській гуманітарній науці драгоманівські традиції європейського культурного та літературного досвіду, виражаючи своєю теоретико-літературознавчою творчістю саме цей новий етап. Оригінальність І. Франка у тому, що у літературознавчих та критичних працях він використовує не тільки європейський досвід, а й досвід східних літератур. Проте загальноєвропейські літературознавчі тенденції І.Франко трактує не як кінцевий пункт дослідження, а як той теоретичний матеріал, який треба опанувати. При цьому українське літературознавство мусить зберігати свою національну специфіку.
Розуміючи історію літератури як відображення історії народу, вчений критично переосмислює теорію компаративізму Т. Бенфея, як і методологію культурно-історичної школи І. Тена, які пояснювали літературний твір з огляду на вплив зовнішніх позалітературних факторів. І. Франко у теоре­тичних працях, як і у щоденній літературознавчій практиці, намагався врахо­вувати світовий досвід, хоча як літературознавець він сліпо не дотриму­вався якихось визначених методів аналізу, звертаючи при цьому увагу на специфіку функціонування тієї чи іншої школи на українському ґрунті.
Якщо до появи І. Франка на літературній арені в українській культурі були відсутні окремі елементи (творення українськох науки національною мовою, популяризація досліджень української національної науки серед інших народів), то саме своєю письменницькою та літературознавчою практикою І. Франко утвердив українську літературну цивілізацію” (О.Пахльовська). Пройшовши значну літературознавчу еволюцію від 70-х років ХIХ ст. до початку ХХ ст., від захоплення соціальним моментом у літературі до глибокого розуміння естетичних та психологічних проблем літературознавства і критики, літературознавчі концепції І. Франка ґрунту­валися на найновіших досягненнях тогочасної теоретичної думки. Вима­гаючи від української науки про літературу послуговуватися науковим методом, І. Франко своєю літературознавчою діяльністю створив передумови для заперечення поширеної пізніше у радянському літературознавстві тези про те, що теоретичний аспект методу літературної критики в кінці ХIХ на початку ХХ ст. взагалі мало цікавить українських критиків, хоч пошуки методу у практичному їх виявленні у цей час значно ускладнюються”[1].
У роботі вперше в українському літературознавстві зроблена спроба показати роль І.Франка у становленні основних літературознавчих шкіл в Україні. Рубіж ХIХ ХХ ст. час, коли І. Франко вперше у нашій науці про літературу не тільки науково обґрунтував специфіку цих шкіл: міфологічної, біографічної, культурно-історичної шкіл; психологічного, історико-порівняльного, міфологічного методу у літературознавстві, але й довів необхідність засвоєння досвіду їх принципів до потреб саме українського літературознавства. Автор дисертації наводить ряд прикладів, які свідчать про Франкове використання навіть у межах однієї літературознавчої праці засобів, які культивувалися різноманітними літературознавчими школами.
І. Франко виступав проти абсолютизації якогось одного методу у літературознавстві та проти протиставлення одного наукового методу іншому, вважаючи при цьому, що всі методи добрі, якщо їх репрезентують справжні таланти. Водночас І. Франко, знаючи добре ті основні засоби аналізу, що їх виробило європейське літературознавство, вперше в Україні науково обґрунтував теоретичні засади основних літературознавчих шкіл (статті Теорія і розвій історії літератури”, План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви”, Етнологія та історія літератури”, Два напрями у фольклористиці”). Дисертант вперше у літературознавстві ставить проблему Іван Франко і проблеми методології літературознавства”, подальше вивчення якої дасть вагомі результати.
Літературознавча діяльність І. Франка як поліфункціонального діяча в українській науці про літературу аналізується в роботі на широкому матеріалі. І. Франко був дослідником, який мав енциклопедично широкі інтереси, патріотичну позицію, творчий і організаційний талант. Діяльність І.Франка-літературознавця представлена у роботі у кількох напрямах:
а) творчому формування теоретичних шляхів досконалого вивчення художньої літератури, творення синкретичної науки про літературу на базі доробку старої школи” українського літературознавства та нової”, основаної на досягненнях європейської науки про літературу;
б) науковому формування історії літератури, засвоєння та реалізація літературознавством нових творчих методів та засобів;
в) суспільному формування національної свідомості українського народу та об’єднання інтелектуальних та творчих сил української інтелігенції;
г) політичному порушення постанов уряду царської Росії, зокрема Емського указу та Валуєвського циркуляру за право на розвиток національної культури.
Створена у кінці ХIХ ст. Франкова концепція культурно-історичної школи є не тільки закінченою системою, вона була значним вкладом у розвиток методології європейського літературознавства.
Орієнтація І.Франка на прогресивні методи і форми розвитку української літератури, на новоєвропейську проблематику, загальнолюдське бачення письменника, критика москвофільських, як і народовських концепцій національної самоізоляції все це мало вирішальний вплив на подальший розвиток українського літературознавства. Сутність завдань європеїзму І.Франка як основної наскрізної ідеї його літературознавчої концепції, полягала в інтелектуалізації української літератури через переклади. І.Франко продовжив започатковану М.Драгомановим вимогу розгляду літературного твору в європейському контексті. Звідси і чітке заперечення І.Франком культивованої у той час в українському літературознавстві теорії літератури для домашнього вжитку”.
Завдяки наполегливим шуканням теоретико-літературної думки, зокрема пошукам І.Франка, українське літературознавство у 8090-х рр. ХIХ ст. виробило об’єктивні наукові критерії оцінки літературних творів. Традиції культурно-історичної школи, що виявилися у цей час панівними у літературознавстві, вели до осмислення літературного твору як структури, де принципи соціологічного, естетичного та психологічного аналізу поєднувалися, набуваючи цілості та історичної реальності.
Теоретичні постулати українського літературознавства і критики на межі ХIХХХ ст. І.Франко реалізує у своїй практичній роботі літературного критика. Увага до проблем науково-теоретичного характеру ролі, завдань, принципів і методів літературної критики, які вчений розробляє у працях Теорія і розвій історії літератури”, Задачі і метод історії літератури”, Слово про критику”, Із секретів поетичної творчості” та інших, ґрунтувалася на його величезному досвіді критика, який давав широкий матеріал для узагальнень, глибоких висновків.
Звертаючись у трактаті Із секретів поетичної творчості” до проблем досконалості літературного твору, І. Франко підкреслював необхідність розширення естетичних критеріїв, не ігноруючи при цьому і соціологічних вимог при його літературознавчому аналізі. Від поняття соціальної критики”(1876) І.Франко зрештою перейшов до наукової критики”, яка опирається на закони психології та естетики, не збуваючи про їх глибинну соціальну опосередкованість. Заперечуючи надмірний суб’єктивізм у літературознавстві та критиці (прояв свого індивідуального духу” при аналізі твору), І.Франко у дослідженнях 90-х років ХIХ початку ХХ ст. виступав проти абсолютизації соціологічних критеріїв у літературознавстві, які він певним чином відстоював у 70-х роках ХIХ ст. Соціологічні критерії, на думку дослідника, мусять доповнюватися естетичними вимогами при аналізі твору.
Іван Франко був першим українським ученим, який вніс значний вклад у розвиток науки про літературу інших народів: поляків, австрійців, росіян. Отже йдеться про участь І.Франка, як письменника, так і ученого, не тільки у всеслов’янському, але й у загальноєвропейському літературному процесі. Про це свідчить листування та роль І. Франка в літературних дискусіях, учасниками яких були В. Ягич, Т. Масарик, А. Черни, О. Веселовський, О.Пипін, О. Брікнер та інші.
До Івана Франка не було українського літературознавця і критика, який би так активно працював у науці про літературу трьох найближчих народів: українського, російського та польського. Австрійські дослідники вважають, що на переломі сторіч Іван Франко був найвідомішим і найактуальнішим критиком та полемістом на віденській культурній арені (Г. Витженс). І власне після творення наприкінці 90-х років Літературно-наукового вісника” осмислення літератури згаданих народів стає важливим елементом літературознавчого мислення.
Відомий польський дослідник М. Купльовський з цього приводу писав: Захоплення польською проблематикою мало свої причини. Франко працював ціле життя в галицькому етногенезі, де перехрещувалися, проникали і взаємно збагачувалися паростки культури польської, української і європейської, і з уваги також на близьке сусідство російської, чеської, словацької, не кажучи вже про австро-угорську. Таке становище спричиняло в ньому переконання, що елементи національні і інтернаціональні не мають між собою суперечності”[2].
Тільки у 20-х роках ХХ ст. вивчатиметься досвід теоретичного осмислення всіх найважливіших літературознавчих шкіл від найдавніших часів аж до 90-х років ХIХ сторіччя у книзі Основи української літературно-наукової критики. Спроба літературно-наукової методології” (Прага, 1925). Зрозуміло, що зібраний тут фактичний матеріал мав величезне значення, хоч народжуваний наприкінці ХIХ на початку ХХ ст. психологічний напрям”, як і філологічну школу”, Л.Білецький не проаналізував, накреслюючи у кінці першого тому тільки орієнтовний проспект цих студій. Вміщений у згаданій книзі теоретичний матеріал давав той ґрунт, на якому у майбутньому мали постати студії про нові методи дослідження літературних творів. Такими, зокрема, мали бути дослідження психологічного напряму” та філологічної школи”.
І.Франко збагатив словник українського літературознавства. Як зазначають дослідники, у Словнику літературознавчих термінів Івана Франка” тлумачаться понад дві тисячі термінів. Можемо твердити, що Іван Франко заклав генетичну структуру української літературознавчої термінології.
У теоретичній свідомості І. Франка вперше в українській науці про літературу висловлена думка, що на межі ХIХХХ ст. відбулося виокремлення літературознавства і літературної критики. Водночас, розуміючи літературну критику як первісну оцінку художнього твору, вчений вимагав від неї орієнтації на наукові критерії. Своїми теоретико-естетичними працями І.Франко заклав методологічні основи українського літературознавства і критики, увівши в науковий обіг низку нових понять.
У роботі вперше в українському літературознавстві на широкому фактичному матеріалі представлена проблема впливу І. Франка на сучасний та наступний йому літературний процес, окремі аспекти якого вже неодноразово були предметом дослідження. Ідеться передусім про вплив літературознавчих концепцій І. Франка на літературно-критичний процес того часу, в тому числі на осмислення творчості самого письменника. При цьому аналізується роль критики у засвоєнні творчих уроків І. Франка. починаючи з 70-х років ХIХ ст. аж до перших десятиріч ХХ ст. часу відходу письменника з життя.
Визначаючи місце І. Франка у літературно-естетичних концепціях того періоду, в роботі аналізуються літературознавчі та літературно-критичні дослідження різних жанрів літературознавства та критики: причинки, уваги, есеї, сильветки, а також реферати, статті. Зрозуміло, що на той час не було ґрунтовного дослідження структури та поетики цих виступів. Окреслюючи стан літературознавства та літературної критики аналізованого періоду, автор дослідження користується передусім термінами, які функціонували тоді, намагаючись реконструювати поняття, що ними фіксувалися. Для з’ясування співвідношення між поняттями та термінами визначальним є текст публікацій, які мали певні назви. Однак головні домінанти, однотипність публікацій доводиться встановлювати сучасному дослідникові, беручи до уваги нечисленні, розпорошені принагідні міркування учасників тогочасного літературного процесу.
У роботі вперше досліджуються Франкові критерії літературознавчого аналізу праць його сучасників. Вважаючи культурно-історичні підходи до аналізу твору найсуттєвішими, І. Франко намагався показати їх специфічні прояви у працях окремих українських літературознавців: М. Петрова, М.Дашкевича, М. Драгоманова, О. Огоновського та ін.
Автор дисертації робить спробу дослідити ці індивідуальні риси кожного зі згаданих літературознавців. Біо-бібліогра­фіч­ний характер літературознавчих студій О. Огоновського, досліджений І. Франком, дав дисертантові матеріал для спостережень над особливостями існування культурно-історичної школи в українському літературознавстві.
Ще наприкінці 1959 року Олександр Білецький писав: Аналіз і вивчення науково-критичної спадщини Франка, яка, зібрана докупи, склала б понад півтора десятка томів, завдання недалекого майбутнього. Франко був одним із фундаторів українського літературознавства; вплив його на розвиток українського літературознавства факт незаперечний”[3].
Сучасні дослідники вважають, що на зламі сторіч вивчення рецептивно-комунікативних аспектів літературного життя, історико-літературного процесу, структури літературно-художнього твору привертали увагу мислителів різних країн. Особливо активізувалося літературознавство і критика у зв’язку з бурхливим розвитком естетики та психології як науки на початку ХХ ст. Участь І. Франка в розпрацюванні цих важливих проблем свідчить як про далекоглядність, так і про сумірність формування національ­ної естетично-літературознавчої думки з європейським контекс­том”[4].
У зв’язку з розглядом теоретичних концепцій українського літературознавства другої половини ХIХ початку ХХ ст. у роботі акцентується увага на проблемі Іван Франко і модернізм”. Автор дослідження аналізує взаємовідносини І. Франка з критиками-модерністами, зокрема з Миколою Євшаном. Вважаючи І. Франка великим моральним авторитетом, Микола Євшан тільки певною мірою зачіпав окремі сторони творчої діяльності І. Франка. За своє коротке життя М. Євшан так і не зумів закінчити започаткованої ним у перше десятиріччя ХХ ст. програму синтетичного осмислення українського художнього слова, передусім творчості І. Франка. Контраверсійні думки М. Євшана, зокрема й про творчість І. Франка, і сьогодні, на початку ХХI ст. підтверджують те, що істина народжується у протиставленні та суперечках, тому і оригінальні суперечливі думки мають право на існування. У літературознавчій науці, в тому числі і у дослідженні творчості І. Франка, М. Євшан зайняв належне місце.
Найширше і найбільш яскраво постать І.Франка у літературознавстві початку ХХ ст. представлена у працях С. Єфремова. Три видання своєрідного літературного портрета Іван Франко” (1903, 1912, 1925) відбивають еволюцію дослідницького інструментарію С. Єфремова. Вже у першому виданні Співець мужності і краси” (1903) соціологічні критерії у підході дослідника до художньої літератури стали основними. С. Єфремов в цій ранній студії окреслив коло основних проблем, над якими працюватиме сам і які розглядатиме українське франкознавство на початку ХХ ст. При всій увазі до соціальних мотивів творчості І. Франка важливим у дослідницькому інструментарії С.Єфремова є акцентування на художньо-естетичних особливостях творів письменника.
Намагаючись дати синтетичну оцінку творчості найбільшого українського письменника своєї доби, С. Єфремов підкреслив, що І. Франко віддзеркалює те ненормальне становище, в якому перебувало українське письменство, коли навіть міцним та дужим талантам були зв’язані крила. Гіркий висновок, що його зробив С. Єфремов, був цілком справедливим з творів письменника такого таланту, як І. Франко, маємо тільки самі уривки, клаптики великої картини української дійсності, нашвидкуруч зроблені, іноді надто порізнені”. Одне з найкращих досліджень прижиттєвого франкознавства, праця С.Єфремова стала наріжним каменем, на якому розвиватимуться дослідження творчості І.Франка у ХХ ст. Одночасно, як і інші літературознавчі дослідження С. Єфремова, праця Іван Франко” стала реалізацією теоретичних постулатів, закладених в українському літературо­знавстві І.Франком. Як і Франкознавчі дослідження, що належали перу О.Колесси, В. Щурата, С. Смаль-Стоцького, вона творчо засвоювала досвід теоретико-літературних досліджень, які виробило українське літературо­знавство кінця ХIХ початку ХХ ст.
Аналіз взаємодії літературознавчих концепцій І. Франка із сучасним йому літературним процесом неможливий без хронометрично-часової і суспільно-політичної конкретизації. Адже І. Франко у 90-х роках ХIХ на початку ХХ ст. цілком інший, ніж у 70-і роки ХIХ ст. Для висвітлення дисертаційної теми це має важливе значення, оскільки стрімка світоглядна еволюція проектувалася на його літературознавчу діяльність. Таким чином, мова йде про необхідність об’єктивно-наукового з’ясування ідейного та естетичного впливу І. Франка на літературний процес від 70-х років ХІХ і перших двох десятиріч ХХ ст. з огляду на перспективність багатьох його настанов для входження української літератури у європейський контекст.
Поява в українському літературознавстві на початку ХХ ст. цілої когорти талановитих літературознавців і критиків позначена впливом постаті великого І.Франка. До авторитетного слова галицького письменника і вченого прислухалися і ті, хто вийшов з традиційного українського літературознавства (С. Єфремов), і ті, хто шукав нових шляхів художнього відображення у літературі (критики Української хати”). Франкові естетичні концепції мали вирішальний вплив на весь подальший розвиток українського літературознавства ХХ ст.
Отже, розвиток літературознавчих концепцій в Україні з половини ХIХст. до Першої світової війни дає підстави говорити, що Іван Франко це епоха у нашій науці про літературу цього періоду. Він ґрунтовно увібрав все, що виробила на той час літературознавча думка не тільки в Україні, а й в усіх європейських країнах та вміло пристосував їх до українського літературного життя.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Айзеншток С. До організації українського літературознавства // Нові шляхи, 1929. № 3. С. 133-137.
2. Академические школы в русском литературоведении. Москва: Наука, 1975. 420 с.
3. Андрусів С. М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Львів, 2000. 340 с.
4. Антологія світової літературно-критичної думки / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. 633 с.
5. Багалій Д. Іван Франко яко науковий діяч // Україна, 1928. Ч. 6.
6. Балей С. З психології творчості Шевченка. Львів: Шляхи, 1916. 91 с.
7. Барабаш Ю. Вопросы эстетики и поэтики. Москва, 1983. 416 с.
8. Барабаш Ю. Коли забуду тебе, Єрусалиме...”: Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії. Харків, 2001. 373 с.
9. Баранов В. И., Бочаров А. Г., Суровцев Ю. И. Литературно-художест­венная критика. Москва: Высшая школа, 1982. 207 с.
10. Барахов В. С. Литературный портрет: Истоки, поэтика, жанр. Ленинград: Наука, 1985. 312 с.
11. Барвінський О. Погляди М. Костомарова на задачі української інтелігенції й літератури // ЗНТШ, 1918. Т. 126127. С. 81-103.
12. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Москва, 1975. 502 с.
13. Білецький Л. Головні напрями української літературно-наукової критики за останні 50 літ. Прага, 1929. 6 с. (відбиток).
14. Білецький О. До питання про періодизацію історії дожовтневого українського літературознавства // Білецький О. І. Зібр. праць: У 5 т. Київ: Наукова думка, 1966. Т. 2. С. 5072.
15. Білецький О. І. Завдання та перспективи розвитку українського літера­туро­знавства // Білецький О. І. Зібр. праць: У 5 т. Київ: Наукова думка, 1966. Т. 3. С. 71-84.
16. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. Спроба літературно-наукової методології. Прага: Укр. видавн. фонд, 1925. Т. 1. 351 с.
17. Білецький Л. Перспективи літературно-наукової критики. Прага; Берлін: Нова Україна, 1924. 80 с.
18. Білецький Л. Поезія та її критика. Львів: Накладом української видавничої спілки, 1921. 25 с.
19. Білецький О. І. Українське літературознавство за сорок років (1917 1957) // Білецький О. І. Зібр. праць: У 5 т. Київ: Наукова думка, 1966. Т. 3. С. 49-70.
20. Білецький О. І. Шляхи розвитку дожовтневого українського літературознавства // Білецький О. І. Зібр. праць: У 5 т. Київ: Наукова думка, 1966. Т. 2. С. 72-110.
21. Білий О. В. Поняття просвітництва в естетиці П. Куліша // Рад. літературознавство, 1989. № 8. С. 32-37.
22. Блонский Т. Литературные заметки // Слово. 1884. №1-3.
23. Боднар В. Рецептивна поетика і неориторика: сучасні проблеми і концепція І.Франка в ретроспективі // Наукові записки. Серія: Літерату­рознавство. Випуск І /За ред. Р. Т. Гром’яка/. Тернопіль: Авель, 1997. С. 4-11.
24. Бойко В. Суб’єктивно-соціологічний напрям в українському літературо­знавстві // Критика, 1929. № 6. С. 34-58.
25. Бойко Ю. Літературознавча та літературно-критична методологія Сергія Єфремова // Бойко Ю. Вибрані праці. Київ: Медокол, 1992. С. 183-203.
26. Борев Ю. Художественный процесс // Методология анализа литератур­ного процесса. Москва: Наука, 1989. С. 4-30.
27. Бочаров А. Г. Жанры литературно-художественной критики. Лекции. Москва: Изд-во МГУ, 1982. 402 с.
28. Брюховецький В. С. Критика літературна // Українська Літературна Енциклопедія. Київ: Українська енциклопедія, 1995. Т. 3. С. 63-66.
29. Брюховецький В. С. Критика як мислення // Рад. літературознавство, 1983. № 10. С. 16-26.
30. Брюховецький В. С. Силове поле критики. Київ: Рад. письменник, 1984. 240 с.
31. Брюховецький В. С. Специфіка і функції літературно-критичної діяльності. Київ: Наук. думка, 1986. 171 с.
32. Будний В. Століття Франкового критицизму розвоєві лінії, концепційні обрії, методологічні перспективи // ІV Конгрес МАУ. Літературознавство. Київ: Обереги, 2000. Кн. 1. С.508-515.
33. Бурляй Ю. С. Основи літературно-художньої критики. Київ: Вища школа, 1985. 246 с.
34. Бурсов Б. Критика как литература. Ленинград: Лениздат, 1976. 320 с.
35. Бушмин А. Методологические вопросы литературоведческих исследо­ваний. Ленинград: Наука, 1969. 226 с.
36. Великий Українець: Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського / Упорядн. А.П. Демиденко, ред. О. Т. Гончар та ін. Київ: Веселка, 1992. 549 с.
37. Вервес Г. Роль Івана Франка у розвитку порівняльного літературо­знавства //Іван Франко письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конф. Львів: Світ, 1998. С. 263-268.
38. Веселовский А. Историческая поэтика. Ленинград, 1940. 648 с.
39. Вестник Европы. 1885. № 4.
40. Винар Л. Михайло Грушевський і Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка: 18921930. Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1970. 111 с.
41. Возняк М. Велетень думки і праці: Шлях життя і боротьби Івана Франка. Київ: ДВХЛ, 1958.403 с.
42. Возняк М. З життя і творчості Івана Франка. Київ: АН УРСР, 1955. 304 с.
43. Возняк М. Історія української літератури. У ІІІ т. 2 книгах. Упоряд­кування, передмова та примітки М.Гнатюка. Львів: Світ, 1992.
44. Возняк М. Кирило-Мефодіївське братство. Львів: Накл. фонду Учітеся, брати мої”, 1921. 238 с.
45. Возняк М. О. Грушевський. Из истории украинской этнографии // ЗНТШ, 1910. Т. 98. С. 209-210.
46. Войтюк А. Літературознавчі концепції Івана Франка. Львів: Вища школа, 1981. 182 с.
47. Вол. Я. Петербургская академия наук и украинская литература // Украинская жизнь, 1913. Кн. 5. С. 52-60.
48. Волинський П. Методи літературознавчого дослідження в працях Івана Франка // Радянське літературознавство, 1966. № 5. С. 70-82.
49. В’язовський Г. Світ художньої літератури. Київ: Дніпро, 1987. 252 с.
50. Гаранин Л. Мемуарный жанр советской литературы. Минск: Наука и техника, 1986. 222 с.
51. Гарасим Я. Культурно-історична школа в українській фольклористиці. Львів, 1999. 142 с.
52. Геннекен Э. Опыт построения научной критики (Эстопсихология). Спб.: Изд-во журн. Русское богатство”, 1892. 122 с.
53. Гермайзе О. Праця Київського Українського Наукового Товариства на тлі наукового життя Наддніпрянської України // Україна, 1929. Кн. 1-2. С. 31-37.
54. Гинзбург Л. Былое и думы” Герцена. Москва, 1957. 373 с.
55. Гинзбург Л. О психологической прозе. Ленинград: Художественная литература, 1977. 442 с.
56. Гнатюк М. Аксіологічний елемент у мемуаристиці (на прикладі спогадів про Івана Франка) // Проблеми літературознавства і художнього перек­ладу. Збірник наукових праць і матеріалів. Львів, 1997. С.134-140.
57. Гнатюк М. Вдивляючись у многотрудну працю учителя (Іван Франко у літературно-естетичній концепції Богдана Лепкого) // Творчість Богдана Лепкого в контексті європейс