ІРОНІЯ ЯК ПРИНЦИП ХУДОЖНЬОГО СТРУКТУРОТВОРЕННЯ

Краткое описание

Національний Університет Києво-Могилянська Академія”

На правах рукопису

Семків Ростислав Андрійович

УДК 821.091

ІРОНІЯ
ЯК ПРИНЦИП ХУДОЖНЬОГО
СТРУКТУРОТВОРЕННЯ

Спеціальність 10.01.06 теорія літератури

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК:
НАЛИВАЙКО Дмитро Сергійович,
доктор філологічних наук,
професор

КИЇВ 2002

ЗМІСТ

ВСТУП стор. 4

РОЗДІЛ 1. Іронія та її вияв у художньому тексті стор. 18
1.1. Визначення іронії та суміжних понять стор. 18
1.2. Іронія як риторична фігура та як філософська категорія стор. 27
а) Сократ та іронічний світогляд стор. 29
б) Теорія романтичної іронії Фрідріха Шлегеля стор. 33
в) Негативістські теорії іронії стор. 41
г) Теорія іронії Р.Рорті стор. 47
1.3. Автор та вияв його іронії в структурі тексту стор. 50
1.4. Трансформація традиційного поняття авторства
і руйну­ван­ня іронічної установки стор. 52

РОЗДІЛ 2. Іронічна трансформація структур текстів
з рито­ри­ч­ною домінантою стор. 57
2.1. Іронія як риторична фігура непрямого заперечення стор. 57
2.2. Іронічний текст як засіб протистояння владі стор. 59
а) Виникнення та функціонування іронічного тексту стор. 59
б) Іронія як антипод ідеології стор. 62
2.3. Рівні іронічної трансформації тексту стор. 65
а) Фабульний рівень іронічної трансформації:
колізія кра­ху ім­перії стор. 68
б) Топонімічний рівень іронічної трансформації:
територія Ва­­ві­лону стор. 79
в) Портретний рівень іронічної трансформації:
образ і тіло ге­роя стор. 87
г) Портретний рівень іронічної трансформації:
люди імпе­рії стор. 104
ґ) Мовний рівень іронічної трансформації:
пропаганда та її крах стор. 111
д) Верифікаційні компоненти в структурі
іронічного тек­сту стор. 117

РОЗДІЛ 3. Іронічне структуротворення амбівалентного тексту стор. 123
3.1. Іронія як поетикальний світоглядний принцип стор. 123
3.2. Емпірична та художня реальність в іронічному тексті стор. 132
3.3. Дифузне структуротворення. Ґротеск, колаж і пастіш стор. 134
а) Фабульний рівень: незавершена біографія
і невиконана мі­сія стор. 138
б) Антропоморфний рівень: алогічний персонаж
в хао­ти­ч­но­му про­сторі стор. 151
в) Рівень деструкції тілесного: тіла-зародки,
тіла-кома­хи, ті­ла-ма­­­­ши­ни, тіла-манускрипти стор. 160
г) Рівень мовної трансформації:
інтерпретація мовчанки стор. 168
ґ) Зовнішня структура амбівалентного тексту стор. 173

ВИСНОВКИ стор. 177

БІБЛІОГРАФІЯ стор. 184

ВСТУП

Очевидно, є певний парадокс в тому, що сутність поняття іронії са­­ма вияв­ля­ється іронічно двояко, неоднозначно. Ми звикли до тлу­­мачення іронічного” як насмішки, навіть їдкого єхидства, не по­мі­чаючи, натомість, інших, не менш промовистих, граней цього яви­ща. Тим часом, бути іронічним, найперше, означає мати на увазі ще щось поза ви­­слов­­ле­­ним чи написаним, вказувати на присутність до­даткових, а то й аль­­­тер­на­тивних сенсів, втім, не обов'язково їх при­ховуючи і, тим са­­мим, дезінформуючи читача. Іронія може ви­хо­ди­ти поза межі вузької ін­стру­­ме­н­тальності тропу інакомовлення”, і, в будь-якому ви­падку, є фе­номеном на­­ба­га­то ширшим за тлу­ма­че­н­ня її як сво­є­рі­д­но­го нігі­лі­сти­ч­но­го принципу ламання цінностей. На­за­гал, іронія, най­перше, по­зна­ч­ає об'ємність, місткість ви­слов­лю­ва­н­ня, тобто його не­­однозначність, вказує на право автора говорити су­пе­речливо, ма­лю­вати неузгоджену, нелогічну картину дійсності, а чи­­тача по-різ­но­му інтерпретувати висловлене. Іронія, таким чи­ном, виступає як найзагальніший означник свободи, і, перш за все, сво­боди творчої.
Літературна іронія вражає великою кількістю варіантів свого вия­ву: тут і викривальна, інколи навіть агресивна іронія Свіфта, Вольте­ра, Байрона, Гайне, Шевченка, Салтикова-Щедріна, Франса, Вон­не­ґу­та, що служить одним з інструментів створення сати­ри­ч­ного тек­сту, і гіркі, приховані за бравурними маршами утопічних над­держав, прозріння Оруелла, Замятина, Платонова, і відчай на­пів­­бо­же­віль­но­го роздвоєння, ґротеск Гофмана, Гоголя, Кафки, Йо­не­ску, Берроуза, в яких іронія постає як реакція на загальну зне­віру що­до ра­ці­о­наль­них спроб осмислити і зрозуміти світ до­вкола нас, зна­йти своє місце в ньому. З іншого боку, іронія це й за­сіб створення ко­мічних си­ту­а­­цій, веселого гумору ранніх творів Дік­кенса, а ще Тве­­на, О'Генрі, Вишні, і напівсумного гумору Сер­ва­н­теса чи Мар­ке­са, але також і жит­тєрадісної нескінченної комічної бу­фо­нади, паро­ді­ювання і пе­ре­­вертання Рабле, Стерна, Гашека; врешті, це й постійний експери­мент, гра з текстом і гра в текст романтиків Шле­ґеля і Тіка, сучасних постмодерністів Еко, Кар­пе­н­тьєра, Ві­а­на, Павича, Пєлєвіна. Граней вияву іронічного в літера­ту­рі так ба­га­то, іронія може бути інстру­мен­­том і тлом, локальним текстотворчим принципом і глобальним при­­нципом світоосмислення. Усвідомлюючи всю складність цього по­­няття, ми неминуче приходимо до необхідності звуження ракурсу дослідження, концентрації лише на одній із багатьох рис специфіки фун­кціо­ну­ва­ння іро­ні­ї в літературному тексті. Дана робота, в той спо­сіб, мала б стати лише наближенням до сутності фено­мену іро­ні­ч­ного і його вияву в художньому просторі літератури.
Актуальність теми дослідження. Поняття іронії останнім часом все частіше перебуває в центрі ува­­ги тих вітчи­з­ня­них та зарубіжних лі­те­ра­турознавців і критиків, ко­­трі намагаються окреслити феномен постмодернізму або інтерпре­ту­вати творчість авторів, в текстах яких знаходять риси пост­­мо­де­р­но­сті [1]). Далі ширше: іронія мислиться чи­мось таким, що підважує тра­дицію, відмежовує нове від за­ста­рі­ло­го, модерне від давнього [2]). На думку Хосе Ортеги-і-Гасета: су­час­не натхнення незмінно іро­нічне хоч би яким був зміст, ми­стец­тво жартує саме по собі” /95/ [3]). В той спосіб іронія про­го­ло­шу­єть­ся підґрунтям мистецтва взагалі або, принаймні, специфічних, зо­кре­ма літературних, форм його іс­ну­ва­ння [4]). З іншого боку, іронію мо­жуть розглядати як стилетворчу ри­су текстів /33/ [5]), навіть ін­стру­мен­тальний троп, що служить для до­ся­гнення сатиричної мети [6]).
З огляду на таку кількість різноманітних визначень і тлумачень, по­­няття іронії постає перед нами доволі розмитим часто тра­п­ля­є­ть­ся так, що дослідники, говорячи, скажімо, про феномен пост­мо­дер­ні­з­му, схильні зводити його до безоглядного іронічного заперечення тра­­­диції [7]) або, навпаки, через одну лише присутність іронії в тексті го­тові оголосити його постмодерним, не намагаючись розібратися, як­ий саме характер носить авторська іронічність.
Тобто існує невідкладна потреба розмежувати різновиди іронії, і, най­перше, в літературознавчому вимірі, зупинити різнобій у вжи­ва­н­ні терміну, що дозволило б також уникнути плутанини кла­си­фі­ка­цій та означників стосовно як окремих авторських персоналій, так і ці­лих літературних напрямів.
З іншого боку, нам цікаво простежити особливості функ­ці­о­ну­ва­н­ня іронії в літературі, зокрема з точки зору її впливу безпосередньо на структуру тексту. В такому випадку, іронія виступатиме, перш за все, в ролі стар­т­о­вої передумови творчості, авторського варіанту ба­че­ння світу ем­пі­ри­чного і засобу творення світу художнього, що до­зво­лило б ви­сло­ви­ти певні гіпотези і щодо шляхів трансформації за­ду­му автора в лі­те­ратурний текст, а також, дотичним чином, дало б уяв­лення про ха­ра­ктер змін, що відбуваються у світовій та укра­їн­сь­кій літературі упро­довж останніх кількох десятиліть.
Окрім того, іронія постає для нас, найперше, як спосіб іна­ко­мов­ле­­ння, а отже як право інакомислення, запорука самої можливості су­мніву і свободи думки. В наш час, коли головні цінності та здо­бу­т­ки демократії загрожені або викликають лише роздратування й не­ро­зу­міння, хотілося б своїм дослідженням ще раз наголосити на по­тре­бі не-плаского, об'ємного мислення, коли пре­д­мет розглядається з рі­з­них боків, альтернативні інтерпретації до­зво­лено, а за іронічний по­гляд нікого не карають.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Ди­сертація виконана в Національному університеті Києво-Моги­лян­­ська Академія” на кафедрі філології, науковим пріоритетом якої є застосування новітнього теоретичного інструментарію до реінтер­пре­тації широкого кола питань української та зарубіжних літератур. Пропоноване дисертаційне дослідження це спроба нового погляду на функціонування, сутність та роль іронії, одного з найдавніших та най­більш суперечливих засобів створення літературного тексту.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є вияснення впли­ву різних типів іронії на стру­ктуру художнього літературного тек­сту, тобто маніфесту­ва­н­ня іронії як одного з принципів худож­ньо­го структуротворення і ви­я­с­нення творчого потенціалу іро­ніч­но­го підходу до організації тек­с­ту. Ми прагнемо оглянути різновиди ви­значень поняття іронії і від­ме­ж­у­вати цю ка­тегорію від понять са­ти­ри та гумору, вияснити ме­жі і про­­­порції суміщень перерахованих по­нять, виокремити різ­но­ви­ди іронії і співвіднести їх з ви­о­к­ре­м­ле­ни­ми історично.
Окремо слід розглянути постать автора як потенційне джерело іро­­нізування в сві­тлі сучасних теорій авторства та визначити векто­ри впливу іронії різних типів на ті чи інші ком­по­­ненти структури тек­­сту і на текст в цілому, розглянути, зокре­ма, вплив іронічних ус­та­­­новок автора на (а) фабулу, (б) топоніміку тексту, (в) тілесні та (г) мов­­ні ха­ра­к­те­ристики його персонажів.
Ступені впливу авторської іронії аналізуватимемо на прикладах як­о­мога ширшого корпусу іронічних, сати­ри­ч­­них та інших тек­с­тів, зро­бимо висновки щодо потенціалу такого впливу.
Об'єктом вивчення даного дослідження будуть, найперше, тек­сти те­оретиків, що описали різні вияви іронії: Ф.Шле­ґе­ля, Й.Ге­ґеля, С.К'є­р­кеґора, Ф.Ніцше, Р.Веллека, В.Буса, Д.Мю­ке, Р.Стру­ця, Н.Фрая, Ф.Стрінґфелло, Р.Рорті, У.Еко та ін., - а також лі­те­­­ра­ту­р­ні тек­­сти авторів Д.Свіфта, Л.Стерна, Г.Гай­не, Т.Шевченка, А.Фран­са, Я.Гашека, Г.Манна, У.Еко, М.Па­вича, Ю.Андруховича та ін., в як­их зна­хо­­­димо вияви іронії у всіх різно­ви­­дах, від простих до ускла­д­­не­них її форм. Також нашу увагу привертатимуть тексти тих ав­то­рів, котрих важко на­звати іро­ні­стами, але у творчості яких по­мі­ча­є­мо риси, які, як на­ма­га­ти­ме­мось довести, своїм походженням за­вдя­чу­ють усві­до­м­ленню ір­ра­ці­ональності та мінливості емпіричної та ху­дожньої ре­а­ль­ностей, алогічності людського буття та дискурс­и­в­­­но­сті історії люд­ства, що може бути потрактовано як іронічна сві­то­­глядна реф­ле­к­сі­я: йдеться, найперше, про Ф.Кафку, Дж.Оруелла, Х.Борхеса, В.Берроуза, де­­я­ких ін­ших.
Методологічна основа дисертації. Роботу ґрунтуватимемо на прин­ципах та засадах структуралізму, зважаючи, проте, на пост­струк­­ту­ралістську критику цієї методології. Втім, навіть враховуючи постструктуралістські та постмодер­ні­ст­ські ре­пліки про відсутність та відносність, взагалі неможливість будь-як­ої централізованої стру­к­тури, можемо припустити, що в кожному ок­ремому дискретному мо­менті часу чи це стосується процесу на­пи­сання тексту, чи його по­­да­ль­шого прочитання та інтерпретації іс­нує певний елемент Х, що перебирає на себе функції точки відліку. Та­кий агент повинен бути достатньо важливим у свідомості автора чи реципієнта, аби по-новому реструктури­зу­вати систему, розмітити па­радигму всіх існу­ю­чих в даному тексті/ і контексті зв’язків, почи­на­­ючи від себе самого.
У до-модерних текстах така домінанта була одиничною, внаслі­док чого їх структура тяжіла до єдиного центру, котрий був верши­ною та джерелом ієрархічних відносин всередині тексту. Модернізм, а далі постмодернізм розхитали цю чітку схему, зробивши систему все більш дисперсною та увідноснивши поняття ієрархії.
Втім, постструктуралістська деконструкція та постмодер­ні­ст­ська ен­тропія не можуть подолати просторову ідею центру. Йдеться, ско­рі­ше, про сталість/ несталість централізованої структури в часі: на­­справді певний домінуючий елемент, що його оголошено на да­но­му відтинку часу неакту­аль­ним, одразу поступається місцем іншій до­мінанті.
В постструктуралістських працях, як правило, йдеться про руйну­ва­н­ня сталих ієрархій, опозицій. Але заміна автора скриптором у Ро­ла­на Барта [8]), загострення уваги Мішелем Фуко на маргінальних іс­то­ріях мо­­вчання” [9]), мінус-прийом” Юрія Лотмана [10]), відсутня струк­­ту­ра” Ум­­берто Еко [11]) насправді озна­ча­ють ли­ше втрату тра­ди­­цій­ного цен­­т­ру. Натомість структури істо­рії, літератури чи фі­ло­со­фії пере­не­се­ні в но­­ві шкали координат, на­бу­вають нових ієрархічних центрів.
Ми аж ніяк не можемо сказати вслід за російсь­ким дослідником Іль­­їним, що сучасна теорія звертається до критики самого прин­ци­пу стру­ктурності структури”, в основі якого лежить поняття це­н­тру” структури як певної організуючої передумови того, що керує стру­­к­турою, організує її і, одночасно, сам уникає структурно­сті” /115/ [12]).
На нашу думку, слід говорити про певний колообіг, в крайньому ви­­падку про хаотичний броунівський рух сенсів, їх флуктуацію, ко­ли в кожному дискретному часовому моменті народжується нова стру­ктура, з новим центром, щоби за мить бути зруйнованою і за­мі­не­ною ще новішою. Тобто структура ніколи не залишатиметься ста­лою, проте самого принципу структурності структури” пост­стру­ктуралізм, все-таки, не долає. Справджується твердження Лот­ма­на про прагматичні відно­си­ни” між людиною (у даному випадку ін­­терпретатором, дослідни­ком) та текстом, де обидва утворення від­­­різняються таким ступенем складності, що завжди пе­ре­д­ба­ча­ють присутність активізації того чи іншого аспекту структури те­ксту і пе­ретворення у процесі прагматичного функціонування ядер­них струк­тур у периферійні, а периферійних у ядерні” /114/ [13]).
Проте, постструктуралізм справедливо загострює увагу на змін­но­сті центру: тут з’являється ідея про множинність домінант одно­ча­с­но із розумінням можливості їх взаємозаміщення.
Ще далі ідуть постмодерністські теорії [14]). Легкість парадигма­тич­­них трансформацій тут сягає найвищого ступеня, зникає будь-яка ло­­гіка зміни ієрархій. А проте в кожен окремий момент тра­н­с­фо­р­ма­­ції сам принцип структурності, коли зміна одного з елементів при­зводить до зміни всіх інших” /70/ [15]) не зникає. Як у відомій апо­рії Зе­но­на, ми можемо вважати стрілу нерухомою, дарма, що наше спо­­сте­­реження свідчить про протилежне. Постмодерністська ентро­пія ха­­рактеризується найперше: а) нелогічністю і б) надзвичай­ною шви­д­­кістю трансформацій, проте на дискретних стадіях цього про­це­су ма­теріал наприклад, текст може бути структуровано. І на­віть по­ст­модерністська ситуація відсутності центру”, Ліотарової смер­ті ме­танаративів” [16]), Бодріярового симулякру” [17]) насправді пропо­нує нам певний інваріант негативної структури, тобто такої, яка в силу пев­них обставин просто віддзеркалює структуру по­зи­тив­ну, при­су­т­ню”.
Необхідним застереженням постмодерністських теорій є не від­сут­­­ність самої можливості структурування, а неможливість вери­фі­ка­­ції будь-якої зі структурних схем як єдино правильної, істинної. Ін­­ши­ми словами, можливо розмітити довільну ієрархію, але немож­ли­­во окре­с­ли­ти ієрархію ієрархій.
Умберто Еко, зазначаючи, що метаморфози філософського по­ря­дку стаються тоді, коли лінгвіст чи хто-небудь ще перетворює ін­­струмент пояснення на філософське поняття і змушує ін­стру­­ментарій ставати причиною того самого явища, для до­слі­дж­­ення якого цей інструментарій розроблено” /147/ [18]), піддає критиці са­ме аб­солютизацію структуралізму, претензію методу на єдино пра­виль­ну методологію. Ми ж прагнутимемо повернутися до самої пра­к­тики стру­ктурування, опису структур.
Врахову­ючи досвід пост­структура­ліст­ського та пост­модерніст­ськ­о­го теоре­ти­зу­­ван­­ня, ми змушені дотримуватися трьох принципів а) мно­жинності, б) швидкої змінюва­но­сті та в) не­верифікованості стру­к­­тури які дадуть нам змогу зробити висновки, справедливі в си­сте­мі координат окремо взятого дослідження і, ширше, уможл­и­влю­ва­ти­муть академічне дослідження як традиційно обумов­ле­ну схему до­ся­гнення інтелектуального результату.
Визначення поняття, до якого звернемося в першому роз­ділі роботи, є необхідною передумовою цілісності даного до­слі­дж­ення. Хоч саме воно може бути лише дрібною ланкою в довшому лан­цюжку наукових пошуків у окресленому напрямі.
Наукова новизна дослідження. В українській літературознавчій на­уці спроб подібного дослі­дж­е­н­ня не було. Єдина робота, захищена як кандидатська дисертація, сто­су­валася мовного вираження іронії в тек­сті [19]). З іншого боку, за ос­та­н­ні ро­ки виконано кілька до­слі­джень, що стосуються способів вира­же­ння авторської позиції в тек­сті, проте питання іронії в них на­пря­му не роз­гля­дається [20]). На від­мі­ну від сатири, з питань теорії якої іс­нує величезна література, іро­нію згадують лише побіжно, в аспек­т­ах, про які йшлося вище, в ро­сій­ській науці нам відома лише одна, і то найбільш загальна, роз­роб­ка даної теми [21]).
Найбільш ґрунтовні новітні праці, присвячені іронії, були на­пи­са­ні на Заході. Йдеться про фундаментальні моно­ґра­фії Д.Мюке Межі іронії” /170/ [22]) та В.Буса Риторика іронії” /156/ [23]), які, втім, сто­су­ються більше вияснення сутності іронії як такої, а не її без­­по­се­ред­ньо­го функці­о­ну­вання у тексті. Д.Мюке подає над­зви­чай­но широку кла­сифікацію ви­дів іронічного, виясняючи специфіку ко­ж­ного з ти­пів, Буса більше ці­кавлять питання вираженості іронії в мові та лі­те­ратурному тек­сті. Обидві роботи написані в середині ХХ сто­річчя, а тому не вра­хо­ву­ють тих трансформацій, які перетривав, і фу­н­кцій, яких набув іро­ніч­ний принцип упродовж останніх десятиліть. В цьому аспекті зга­да­ні моноґрафії залишаються неповними: так, на­при­­клад, роман­тич­ний тип іронії розглядається в них відокремлено, як певний ви­йня­ток з традиції суто риторичного іронізування. До­слі­дж­е­ння функці­о­ну­вання іронії в постмодерних текстах в тому ра­ку­р­сі, в якому ми роз­глядаємо його в даній роботі, дозволить говорити про телео­ло­гіч­ну перспективу розвитку принципів іронії романтиків, вбачати у їх до­вільній іронічній грі один з головних принципів і су­час­ної нам тво­р­­чо­­сті.
Проблемі виникнення іронічної рефлексії присвячена робота Ф.Стрі­нґ­фелло Значення іронії”, що розглядає проблему іро­ні­ч­но­сті ав­тора в психоаналітичному аспекті /176/ [24]). Нас, проте, більше ці­ка­­вить ас­пект впливу іронії на структурування літератур­но­го тек­сту, що є цілком не розпрацьованим тереном; досліджень, котрі про­сте­­жу­вали б закономірності та вийнятки такого впливу, а також пе­ред­­у­мо­ви та наслідки його функціонування, не знаходимо ні у віт­чи­з­ня­ному, ні в іноземному корпусах теоретичної літератури. Тому на­у­кову но­визну на­шої роботи, найперше, вбачаємо в окресленні та ін­тер­пре­та­ції оз­на­ченого впливу текстотворчої функції іронії.
З найновіших досліджень феномену іронії не можна не зга­дати не­ве­­­лику ста­ттю Р.Струця Різновиди іронії” в Наукових записках НаУКМА”, в якій подана розгорнута класифікація іронії та зроблено су­т­­­­­тєві уваги щодо її сутності /119/ [25]). В нашій роботі нама­га­ти­ме­мо­­ся її роз­­­ви­нути та дещо укрупнити, проте опиратимемося на за­про­по­но­ва­­ну професором Струцем типологію, як на найбільш су­час­ну та, на­пе­в­­­не, найбільш чітко окреслену і теоретично вмотивовану.
Врешті, новизна даного дослідження полягає в літературознавчій ек­­стра­­по­ляції філософсько-естетичної категорії іронічного: ми роз­гля­да­є­мо, як іронічний погляд, іронічні установки автора впливають на ху­до­ж­ній текст, на його структуру, якими можуть бути вектори стру­к­ту­­рних тра­н­с­­формацій взагалі. Робота, поза тим, не претендує на аб­со­­лютну вичерпність щодо висвітлення втілення іронії в тек­стах різних лі­те­ра­тур: використовуються приклади, що, на нашу дум­­ку, найбільш яс­­кра­­во ілюструють запропоновані теоретичні по­ло­­ження, проте не ста­­­вимо собі за мету охопити аналізом всі іро­ніч­ні тексти чи всі вияви іронії у текстах назагал серйозних (це, во­че­видь, зробити не­можливо). Претендуємо проте на якісність інтерпре­та­ції ілю­стра­ти­вних текстів і вивіреність застосовува­ного до їх ана­лі­зу струк­ту­ра­лі­ст­сь­кого інструментарію.

Теоретичне і практичне значення роботи. Тези даної роботи мо­жуть бути відправною точкою для осми­сле­н­ня іронії як одного з най­більш могутніх інструментів художньої тво­р­­чості і, в той спосіб, по­служити підставою переосмислення звичних нам поглядів на при­ро­ду літературного тексту та принципи генеру­ва­ння його структури. Іро­нічність/ не-іронічність тексту мо­же слу­жи­ти критерієм вияс­не­н­ня жанрової специфіки художніх текстів; од­но­час­но, проведене в ро­бо­ті розмежування іронії та сатири (і, відпо­ві­дно, іронії як творчого прин­ципу і як ілюстративного тропу) до­зво­ляє зробити ширші тео­ре­тич­ні узагальнення і щодо природи та функ­­цій сатиричного.
Матеріали дослідження можуть бу­ти використані для розробки від­­­­повідних теоретичних та історико-літературних на­в­чальних кур­сів бакалаврських та маґістерських програм універси­те­тів, врахову­ва­­ні при укладанні бібліографічних збірників, проведенні широкого ко­­­ла компаративістичних досліджень.
Апробація дослідження. Окремі положення роботи використано при підготовці на­в­ча­ль­но­го курсу Теорія літератури”, прочитаного у весняному та в осін­ньо­му триместрах на бакалаврській програмі На­ціонального універси­те­ту Києво-Могилянська Академія”.
Проміжні результати дисертаційної роботи сформульовано у до­по­­відях на таких наукових форумах: Всеукраїнському науковому се­мі­­нарі Феномен текстовості у сучасній культурі” (Львів, 1997), Між­­народній літній школі Гарвардського університету (США, 1998), Все­­українській науковій конференції Конструктивізм яко мистец­тво переходової доби” (Харків, 1998), Гуманітарній школі Ягеллон­сь­­кого університету (Кракі

Список литературы

ВИСНОВКИ

Функціональність іронії є значно ширшою, ніж це традиційно при­йнято вважати. В багатьох випадках іронія це більше ніж про­сто прихована на­смішка”, тобто іронічне висловлювання, що спря­мо­вується на фор­му­лювання модальних виснов­ків або ство­ре­ння ко­міч­них ситуацій і за­­галом не ви­ходить поза вузькі рамки одиничного тро­пу. Окрім мо­даль­ної та ко­міч­ної, іронія здатна виконувати ще, принаймні, дві важ­­­ли­ві фун­к­ції: світоглядну та структуротворчу, ко­трі є своє­рід­ним розширен­ням попередніх. Світоглядна функція іро­нії по­ля­­гає в мож­ливості бачити в ній головний прин­ци­п світо­бу­до­ви, за до­по­мо­гою якого можна пояснити численні неузгоджені та не­ло­гіч­ні елементи і процеси довколишньої дійсності, що не піддають­ся аналізу людського раціо. Тлумачена в такому аспекті, іронія та­кож здатна виступати найзагальнішим принципом творчості, відпо­від­­но до якого автор мистецького твору (в нашому випадку лі­тера­тур­­­­ного тексту) здатен створювати ірраціональну художню дійс­ність, що водночас характеризуватиметься міметичністю і фікти­в­­ні­стю, наслідуватиме логіку і загострюватиме парадоксальність дійс­но­сті емпі­ри­чної. В той спосіб, іронія стає містком між специфічним сві­товідчуттям індивіда і його творчою практикою, важливим (хоча й не за­в­жди і не у всіх авторів присутнім) компонентом психоло­гії твор­чо­­­сті. Врешті, іронічність автора починає визначати структур­ний склад текстів, трансформуючи його чи й повністю змі­ню­ючи.
Дослідження структуротворчої функції іронії дозволяє говорити про два типи видозміни компонентного складу тексту під її впливом: часткову трансформацію та повну дифузію текстових елементів. Тип видозміни напряму залежить від взаємодії структуротворчої функ­ції з іншими функціями іронії, від мети іронізування автора або від відсутності такої мети. Модальна і комічна функції іронії визна­ча­ють її риторичність. Риторична іронія функціонує як троп або як від­повідна риторична фігура і має на меті негативно оцінити і ви­смі­я­ти об'єкт, на який спрямовується. В цьому випадку іронія виступає ком­понентом сатири, проте відрізняється від останньої непрямим спо­со­бом засудження чи насмішки двошарову структуру іроніч­но­го висловлювання слід спершу дешифрувати. Риторична іронія опе­рує таким типом висловлювання, зовнішній зміст якого є фіктивним, а внутрішній, той, який слід знайти, істинним.
Інший тип іронії, котрий в даній роботі, протиставляючи риторику і поетику, називаємо поетикальною іронією, співвідноситься не з мо­даль­ною чи комічною, а з світоглядною функцією цього феномену. Іро­­нічне світовідчуття, що загострює увагу на суперечностях емпі­ри­ч­ної реальності і неможливості її однозначної інтерпретації, трак­ту­ватиме літературний текст не як засіб риторичної референції, а як спо­сіб існування синтетичної поетики, дисперсність прийомів якої як­раз і ві­д­ображатиме мінливість емпіричної і довільність художньої ре­альностей. Поетична іронія це ширше свобода світовідчуття і твор­чості, котра вказує на наявні в них нерозв'язні суперечності, жо­ден компо­нент яких не можна означити як фіктивний” чи істин­ний”. Найбільш яскравий вияв онтологічної функції призводить до екс­тремальної мутації іронії, внаслідок чого остання перетворюється на амбівалентність, скептичну рефлексію щодо довколишнього сві­ту, котра фіксує лише його абсурдність, нелогічність і позбавлена будь-якого комізму.
Критерієм іронічності в літературному тексті залишається ав­тор. Від його волі залежить, чи сприйматимемо ми розгорнуте ним іро­нізування як критичний випад, чи визнаємо його довільним еле­ме­н­том авторської поетики, а то й глобальним підґрунтям сві­то­від­чу­ття. Самe визначення авторської позиції здійснюється чи­та­чем завдяки відчитуванню імпліцитних текстових ключів” або ж апе­ляції до екс­пліцитних авторських відступів, в яких така позиція за­являється напряму. Наявність в тексті відвертих вказівок щодо та­ко­го, а не інакшого прочитання авторської іронії характеризуватиме її як риторичну.

В історичній перспективі іронія частіше ставала служкою ритори­ки, ніж опорою поетики. Час класичної античності бачиться як вза­га­лі не-іронічний: Сократ був скоріше вийнятком, ніж закономірно яв­­леною фігурою, проте його світовідчуття якнайкраще ілюструє функціонування іронії в її світоглядному вимірі. Тим часом, давні пе­ріоди грецької та інших національних літератур засвідчують май­же повне панування міфу, що за своєю сутністю до іронії якраз про­ти­лежний.
Як окрема риторична фігура, засіб прикрашання мови, зацікав­ле­н­ня та переконання аудиторії іронія виникає, вочевидь, в афінській шко­лі софістів і, доходячи свого повнішого розвитку, в римських са­ти­рах, спорадично функціонує в такому амплуа упродовж всього се­ред­ньо­віччя. Нового поштовху розвитку і поширенню риторичної іро­­нії надають ренесанс, а далі, особливо, просвітництво, що широко прак­тикують різні види висміювання і сміхового поборення змерт­ві­лих міфологічних традицій та концепцій (як у творах Бокаччо, Пуль­чі, Бо­яр­до, Аріосто, Рабле, Сервантеса, Еразма Роттердамського, Уль­­ріха фон Ґуттена а далі Вольтера, Дідро, Свіфта). Романтизм і позитивізм, на відміну від класицизму, сатири котрого бу­ли скоріше еле­ґант­ними вправами, і у порівнянні з амбівалентним бароко, знач­но поси­лю­ють викори­стан­ня риторичної іронії. Особливо характер­ним є процес нарощування риторичності іронізування в пізніх ро­ман­тиків (Байрона, Гюґо, Гайне, Словацького, Лєрмонтова, Шевчен­ка) та ранніх стадій розвитку позитивізму (твори Діккенса, Теккерея, Дж.Елі­от). Риторичне іронізування в літературі ХХ століття стає ком­по­нентом великих ідеологічних систем (наприклад, як корпус сатиричних текстів радянської доби), а також прецедентом спро­тиву їх авторитарному впливу (Я.Гашек, М.Замятін, Дж.Оруелл, О.Хак­слі) і свідченням їх занепаду (Е.Доктороу, К.Воннеґут, І.Во, до ці­єї ж тенденції слід зараховувати романи Ю.Андруховича, В.Ко­же­лян­ка).
Першим літературним текстом, який найповніше втілив функціо­ну­­вання іншого поетичного типу іронії слід, очевидно, вважати Жит­тя Трістрама Шенді, джентльмена” Лоренса Стерна. Втім, най­­­повнішого розвитку і свого теоретичного обґрунтування поетич­на іронія сягає в ранньому романтизмі єнського гуртка, у літератур­них та теоретичних текстах Ф.Шлеґеля, а також Л.Тіка та К.Брен­та­но. Довільне, непрагматичне іронізування розгортається в експери­мен­ти з формою літературних текстів у модерністів першої поло­ви­ни ХХ сто­літ­тя (Е.Павнд, Ґ.Апполінер, Т.Бой-Желенський, М.Йоган­сен, А.Лю­б­ченко), драматургів-абсурдистів (С.Беккет, Е.Йонеску), а най­повніший свій вияв знаходить у постмодерністських практиках пи­сь­ма Ґ-Ґ.Маркеса В.Набокова, У.Еко, Дж.Фаулза, Х.Кортасара, А.Ка­р­пентьера, І.Ка­ль­­­віно, Б.Віана, М.Павича, В.Пєлєвіна. Постмо­дерн­істська літе­ра­тура зага­лом ґрунтується на принципах іронічного тво­рення тек­сту, що й зу­мо­влює її постійний експеримент та від­сут­ність сталих по­етичних при­йомів та критеріїв. Це вочевидь перший з пе­ріодів в іс­торії лі­те­ра­турних практик, коли не лише занедбано будь-яку ри­то­рич­ність, але й переосмислено серйозність” ху­дож­ньої творчості (зо­кре­ма, й у на­маганні сягнути будь-якої міме­тич­но­сті) і все письмо пе­ретворено на нескінченне іронізування над самим про­цесом пи­сь­ма.
Картина втілення іронії в літературному тексті була б неповною, як­би ми не згадали про прецеденти крайнього вияву її онтологічної функ­ції та існування не-риторичних і не-комічних амбівалентних тек­­стів, в яких іронія постає як гіркий скепсис, усвідомлення аб­сурд­но­сті світу і людсько­го існування в ньому. Такий текст є продуктом пізнього романтизму (творчість Гофмана, Гоголя), проте найповні­шо­го свого розвитку сягнув у зрілому модернізмі, в літературних тво­­рах Ф.Каф­ки, Дж.Джойса, постмодерністських текстах Дж.Ке­ру­а­ка, В.Берроуза.

Структуротворчий вплив різних типів іронії на рівні літератур­но­го тексту обертається видозміною, найперше, вузлових елементів йо­­го поетики: фабули, хронотопу, психологічного, тілесного та мов­но­го портретів персонажів. Текст, що за допомогою риторичної іро­нії втілює критичні установки автора, розщеплює цілісність пе­ре­ра­хо­ваних структур: фабула стає фраґментарною, порушується її ліній­ність, інші елементи роздвоюются їх склад суміщатиме істинний” та фіктивний” компоненти (так Шевченків Петербург це, одно­час­но, пишне і прокляте місто, Гуллівер велетень в Ліліпутії і лі­лі­пут у країні велетнів, вчений в Лапуту і неповноцінний серед гуї­гн­гнмів, а Гашеків Швейк розумний ідіот”, що перемагає систему, піддаючись їй). Вкрай роздвоєну особистість персонажа, розірваного між лояльністю і протестом щодо певної системи влади, демон­стру­ють нам імпліцитно іронічні тексти, яким є, на нашу думку, біль­шість антиутопій. З іншого боку, таке структурування подвоєння ком­понентного складу текстів не є рисою, що притаманна виключ­но іронічним текстам, проте іронічні тексти з риторичною домі­на­н­тою набувають саме такої структури.
Використання поетичної іронії веде до дифузного структуротво­ре­н­ня: фабула та хронотоп порушують елементарні закони логіки (чо­го не трапляється в риторичних текстах, що конче наслідують дійс­ність, яку піддають критиці), топоси амбівалентного тексту можуть ан­тропоморфізуватися (так світ Кафки стає перифразом його хво­ро­би, а світ Берроуза відображенням його наркотичних галюцина­цій), персонаж такого тексту, психологічно і тілесно, розпадається і, роз­­падаючись, взаємодіє зі сторонніми щодо нього об'єктами (тілами тварин, як це зустрічаємо у В.Домонтовича, В.Берроуза, В.Пєлєвіна або машинами як у Берроуза та Пінчона), а його мова тяжіє до не­ви­зна­че­ності, всіляко підкреслює можливість різних інтерпретацій та комунікативних розривів між мовцями (мовна гра Стерна, Кафки, розмивання поняття мовного коду в романах Еко). Врешті, дифузно­сті набуває не лише внутрішня, а й зовнішня структура амбівалент­но­го тексту: додаються позасюжетні текстові вставки (документи”, мі­­сти­фікації, пародії Стерна та Еко), графічні елементи (малюнки, схе­ми Стерна, Еко, Кальвіно), навіть фі­зичні предмети (клепсидра і ду­блікат книги в Хозарському слов­ни­ку”, карти Таро в Останній любові у Царгороді” Павича). Гра в текст, дозволена принципом по­е­тичної іронії виходить за межі власне тексту і триває поза ним.

Наша спроба означити різні типи іронії з точки зору їх функціо­на­льної мети і простежити їх вплив на струк­ту­ру літературного тек­сту є лише першим підходом до двох більш глобальних проблем, що завжди провокують і надалі провокуватимуть дебати щодо природи літературної творчості та методології її дослідження. Найперше, во­че­видь, слід звернути увагу на перспективу дослідження іронії як ці­ка­вого і, особливо в контексті літературних практик ХХ століття, важ­ливого компонента психології авторської творчості. Чи усвідом­лює ав­­тор власну іронічність? Чи готовий іронізувати (і наскільки щи­ро) над власною творчістю? Зрештою, чим є його іро­нія пом­стою суперникам, компенсацією власних комплексів чи про­сто ста­ном душі”? Ці та інші питання можуть стати темами подальших ціка­вих розвідок, що допомогли б кра­ще зро­зуміти феномен творчо­сті загалом.
З іншого боку, загострення уваги на взаємозв'язку між іронією, що є метамовним компонентом стилю автора, апелює до контексту його твор­чості, та структурою його письма позначає відхід, як від зраз­ків власне структуралістського дослідження, так і від спекуляцій та про­вокацій його постструктуралістської репліки. Методологія літе­ра­турознавчого дослідження, як ми намагалися, довести даною ро­бо­тою, не може засновуватися на відрубному аналізі позалітератур­них чинників або ж, навпаки, окремих структур літературного тек­сту. Важливо простежити взаємодію, взаємовплив і діалог перших і дру­гих, наново осмислюючи, таким чином, сутність літератури як гума­нітарної науки, що здатна у свій специфічний спосіб пояснити сенс і призначення людського існування.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Андреев Л. Сюрреализм. М.: Высшая школа, 1972. 232 с.
2. Андрухович Ю. Московіада. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. 140 с.
3. Аристотель. Риторика. Поэтика / О.П.Цыбенко, В.Г.Аппельрот (пер. с древнегреч.). М.: Лабиринт, 2000. 224 с. (Клас­си­че­с­кая библиотека). (Греческая классика).
4. Ауэрбах Э. Мимесис. Изображение действительности в запад­но­европейской литературе. Пер. с нем. М.: Прогресс, 1976. 556 с.
5. Багряний І. Сад Гетсиманський: Роман. К. : Дніпро, 1992. 528 с.
6. Барт Р. Мифологии. М.: Изд-во им. Сабашниковых, 1996.
312 с.
7. Барт Р. Смерть автора // Барт Р. Избранные работы: Семиоти­ка. Поэтика: Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г.К.Ко­си­ко­ва. М.: Прогресс, Универс, 1994. С. 384 391.
8. Бахтин М. Литературно-критические статьи. М.: Худож. лит., 1986. 541 с.
9. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. 4-е изд.- М. : Сов. Россия, 1929. 318 с.
10. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура сред­невековья и Ренессанса. 2-е изд. М.: Худож. лит., 1990. 543 с.
11. Бернштейн И. Похождения бравого солдата Швейка” Яро­сла­ва Гашека. М.: Худож. Лит., 1971. 104 с.
12. Берроуз У. Голый завтрак: Роман. / Перевод с англ. В.Когана; Эле­ктронная революция: Статьи. / Перевод с англ. М.Немцова; Пре­дисловие А.Шаталова, Я.Могутина. М.: Глагол, 2000. 303 с.
13. Бодрийяр Ж. О совращении // Ad marginem’93. Ежегодник. М.: Ad marginem, 1994. С. 46 69.
14. Бодрийяр Ж. Прозрачность Зла. М.: Добросвет, 2000. 258 с.
15. Болдина Л. Ирония как вид комического: Автореф. дис канд. фи­лос. наук. М., 1982. 24 с.
16. Борев Ю. Комическое или О том, как смех казнит несовершен­ство мира, очищает и обновляет человека и утверждает ра­дость бытия. М.: Искусство, 1970. . 269 с.
17. Борев Ю. О комическом / АН СССР. Ин-т мир. Лит. Им. А.М.Горь­кого. М.: Искусство, 1957. 232 с.
18. Борев Ю. Эстетика. 4-е изд., доп. М.: Политиздат, 1988. 495 с.
19. Борхес Х.-Л. Оправдание вечности. М.: Прогресс, 1994. 640 с.
20. Вайнштейн О. Язык романтической мысли. М.: РГГУ, 1994. 80 с.
21. Винниченко В. Сонячна машина: Роман / Післямова П.Фед­ченка. К.: Дніпро, 1989. 619 с. (Серія Романи й повісті”, № 6).
22. Виноградов В. Проблема авторства и теория стилей. М.: Гос­лит­издат, 1961. 614 с.
23. Волощук Е. Хроника странствий духа. Этюды о Франце Каф­ке. К.: Юніверс, 2001. 144 с.
24. Вольтер Орлеанська Діва. Поема / Пер з франц. М.Рильського К.: Держ. Літ. Вид-во, 1956. 316 с.
25. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритости. Львів: Літопис, 2000. 320 с.
26. Габитова Р. Философия немецкого романтизма: (Фр.Шлегель, Но­валис). М.: Наука, 1978. 288 с.
27. Гайзінга Й. Homo Ludens. К.: Основи, 1994. 250 с.
28. Гашек Я. Твори: В 2-х т. К.: Дніпро, 1983. Т.2. Пригоди бра­вого вояка Швейка: Роман / Пер. з чеськ. С.Масляка. 669 с.
29. Гегель Г.В.Ф. Эстетика: В 4 т. М.: Искусство. Т.1. 1968. 312 с.
30. Гейне Г. Вибрані твори в 4-х томах. Пер. з нім. За ред. Леоніда Пер­вомайського та Олександра Дейча. Вступ. стаття О.Й.Дей­ча. Примітки Н.М.Матузової. К.: Дніпро, 1972. Т.2. Подо­рож­ні картини. 447 с. Т.3. Пое­ми. Критика. 447 с.
31. Гей­не Г. Про художню творчість: Збірник. К.: Мистецтво, 1988. 352 с. (Пам'ятки естетичної думки).
32. Ге­расимчук Л. Чуже чи наше? (Побіжні нотатки про пост­мо­дер­нізм у цивілізації) // Art Line. 1998. №. 7-8. С. 80 81.
33. Грабович Г. Диптих про Тичину. Чернігів // Грабович Г. До іс­то­рії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. К.: Основи, 1997. С. 359 385.
34. Грабович Г. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у твор­чості поета / Пер. з англ. С.Павличко. К.: Рад. Пись­мен­ник, 1991. 212 с.
35. Гундорова Т. Постмодернізм і постструктуралізм: питання тек­сту­альності // Світовид. 1996. №. 1. С. 126 - 133.
36. Гундорова Т. Постмодерністська фікція Андруховича з пост­ко­ло­ні­альним знаком питання // Сучасність. 1993. Ч. 9. С. 79 - 84.
37. Гундорова Т. ПроЯвлення слова: Дискурсія раннього ук­ра­їн­сь­ко­го модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 300 с.
38. Ґадамер Г.-Ґ. Мистецтво і наслідування // Ґадамер Г-Ґ. Герме­нев­тика і поетика. К.: Юніверс, 2001. С. 16 27.
39. Ґідденс Е. Соціологія / Пер. з англ. В.Шовкун, А.Олійник; Наук. ред. О.Іващенко. К.: Основи, 1999. 726 с.
40. Дельоз Ж., Ґваттарі Ф. Анти-Едіп: капіталізм і шизофренія. К.: Карме-Сінто, 1996. 384 с.
41. Денисова Т. Феномен постмодернізму: Контури й орієнтири. // СіЧ. 1995. №. 2. С. 18 27.
42. Деррида Ж. О почтовой открытке. От Сократа до Фрейда и не толь­ко / Пер. с фр. Г.А.Михалкович. Минск: Современный ли­тератор, 1999. 832 с.
43. Дживегелов Итальянская народная комедия. М.: Изд-во АН СССР, 1954. 302 с.
44. Дубашинский И. Путешествия Гулли­вера” Дж. Свифта М.: Выс­шая школа, 1969. 112 с.
45. Дубашинский И. Памфлеты Свифта. Рига.: Звайгзне, 1968. 194с.
46. Еко У. Нам потрібен Лютер мережі // Література плюс. 1999. №. 3. С. 1- 2.
47. Еко У. Маятник Фуко / М.Прокопович (пер. з іт.). Інтерпретація та надінтерпретація / У.Еко, Р.Рорті, Д.Куллер, К.Брук-Ровз; М.Зуб­рицька (пер. з англ.). Л.: Літопис, 1998. 751 с.
48. Еко У. Фальсифікація і консенсус // Література плюс. 1998. №. 2. - С. 7.
49. Елистратова А. Английский роман эпохи просвещения. М.: На­ука, 1966. 474 с.
50. Еліаде М. Мефістофель та Андроґін. К.: Основи, 2001. 591 с.
51. Жижек С. Возвышенный объект идеологии. / В.Софронов (пер. с англ.). М.: Художестванный журнал, 1999. 236 с. (Ар­хив ХХІ века).
52. Жижек С. Метастази насолоди. К.: Альтернативи, 2000. 252 с.
53. Замятин Е. Мы: Роман; О дивный новый мир: Роман / Хаксли О. М.: Худож. лит., 1983. 251 с.
54. Затонский Д. Модернизм и постмодернизм. Хк.: Фолио, М.: АСТ, 2000. 256 с.
55. Земляк В. Лебедина зграя. К.: Рад. письменник, 1972. 276 с.
56. Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия: Эво­лю­ция научного мифа. М.: Интрада, 1998. 248 с.
57. Ильин И. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодер­низм. М.: Интрада, 1996. 255 с.
58. Ільчук Ю. Смерть” чи відродження”: до проблеми автора в пост­модерній літературі // Маґістеріум (додаток до Наукових за­писок Національного університету Києво-Могилянська Ака­де­мія”). К.: Педагогіка, 1999. Вип. 2. С. 4-8.
59. Калинська Л. Поетика постмодерністського українського ро­ма­ну: Юрій Андрухович, Перверзія”. К.: Знання, 1998. 31 с.
60. Канетті Е. Маса і влада. К.: Альтернативи, 2001. 416 с.
61. Кафка Ф. Процес: Роман та оповідання: Пер. з нім. / Авт. передм. Д.Затонського. К.: Юніверс, 1998. 288 с.
62. Кемпбелл Дж. Герой із тисячею облич. К.: Альтернативи, 1999. 392 с.
63. Кеттл А. Введение в историю английского романа. М.: Про­гресс, 1966. 450 с.
64. Кнабе Г. Проблема постмодерна и фильм Питера Гринауэя Брю­хо архитектора” // Вопросы философии. 1997. - №5. С. 80 95.
65. Кондратов А., Шилик К. Как рождаются мифы ХХ века. Л.: Лениздат, 1988. 174 с.
66. Краснодембський З. На постмодерністських роздоріжжях куль­­тури / Пер. з польськ. Р.Харчук. К.: Основи, 2000. 196 с.
67. Куліш М. Твори: В 2 т. / Упоряд., підгот. Текстів. Комент. Л.С.Та­нюка. К.: Дніпро, 1990. Т.1: П'єси. 509 с.
68. Кутырев В. Пост-пред-гипер-контр-модернизм: концы и нача­ла // Вопросы философии. 1998. № 5. С. 135 143.
69. Липовецкий М. Русский пост­мо­дер­низм. М.: Интрада, 1998. 235 с.
70. Литературный энциклопедический словарь / Под. Общ. Ред. В.М.Ко­жевникова, П.А.Николаева. М.: Сов. энциклопедия, 1987. 751 с.
71. Література Англії. ХХ століття: Навч. Посібник / К.О.Шахова, Н.Ю.Жлуктенко, С.Д.Павличко та ін.; за ред. К.О.Шахової. К.: Либідь, 1993. 400 с.
72. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром'як, Ю.І.Кова­лів та ін. К.: ВЦ Академія”, 1997. 752 с.
73. Лосев А. Диалектика мифа // Лосев А. Философия. Мифоло­гия. Культура. М.: Изд-во политической литературы, 1991. С. 146-156.
74. Лосев А. История античной эстетики. Ранний эллинизм. М.: Ис­кусство, 1979. 815 с.
75. Лотман Ю. Лекции по структуральной поэтике. М.: Гнозис, 1994. 461 с.
76. Лотман Ю. Об искусстве: структура художественного текста. СПб.: Искусство-СПб, 1998. 704 с.
77. Ман, П. де Аллегории чтения: Фигуральный язык Руссо, Ниц­ше, Рильке и Пруста: Пер. с англ. / Пер., примеч., послесл. С.А.Ни­китина. Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 1999. 368 с.
78. Манн Г. Вірнопідданий. Роман. К.: Держ. вид-во художньої лі­тератури, 1954. 388 с.
79. Манн Ю. О гротеске в литературе. М.: Сов. писатель, 1966. 183 с.
80. Мирская Л. Трагическая ирония в философии А.Шопенгауэра и Ф.Ницше // Эстетические категории и искусство. Киши­нев.: Штиинца, 1989 С.102-115.
81. Мокульский С. Итальянская литература. М.: Высшая школа, 1996. 252 с.
82. Молодцова М. Комедия дель арте. Лен.: ЛГУ, 1990. 220 с.
83. Моренець В. Навколо питання про Модерністський іронічний ди­скурс” // Наукові записки Києво-Могилянської Академії”. К.: Видавничий дім Академія”, 1999. С 103 110.
84. Москалець К. Незадоволення твором. В кн.: Москалець К. Лю­дина на крижині. К.: Критика, 1999. 256 с.
85. Мукар­жовский Ян. Исследования по эс­тетике и теории искусства: Пер. с чешск. М.: Искусство, 1994. 606 с. (Ис­то­рия эстетики в памятниках и документах).
86. Мукаржовский Ян. Структуральная поэтика. М.: Языки рус­ской культуры, 1996. 480 с. (Язык. Семиотика. Культура).
87. Наливайко Д. Искусство: направления, течения, стили. К.: Мистецтво, 1981. 288 с.
88. Немецкая романтическая повесть / Н.Берковский, вступ. статья и комментарии. М. Academia, 1935. Т.1. Шлегель, Новалис, Ва­кенродер, Тик. 466 с.
89. Нерсесова М. Джонатан Свифт. М.: Знание, 1967. 32 с.
90. Нечуй-Левицький І. Твори: В 2-х т. / Упоряд. В.Я.Пипченко К.: Наук. думка, 1985. Т.1. Повісті та оповідання. 638 с. (Б-ка української літератури. Дожовтнева українська літерату­ра).
91. Никольский С. История образа Швейка. М.: Индрик, 1997. 176 с.
92. Ницше Ф. Сочинения: В 2-х т. М.: Мысль, 1997. Т.1. 829 с.
93. Озмитель Е. О сатире и юморе. Лен.: Просвещение, 1973. 192 с.
94. Орленко О. Авторизація художнього тексту: Автореф. дис канд. філол. наук. Одеса, 1995. 22 с.
95. Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори / Перекл. з ісп. В.Бургардта, В.Сахна, О.Товстенко К.: Основи, 1994. 420 с.
96. Павич М. Остання любов у Царгороді. Львів: Класика, 2000. 160 с.
97. Павич М. Хозарський словник. Львів: Класика, 1998. 280 с.
98. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Моно­графія. 2-ге вид., перероб. і доп. К.: Либідь, 1999. 447 с.
99. Парамонов Б. Конец стиля. М.: Изд-во Аграф”, изд-во Але­тейя”, 1997. 464 с.
100. Пелевин В. Жизнь насекомых: Романы. М.: Вагриус, 1998. 352 с.
101. Пишна Л. Повтори як засіб ви­раження авторської модальності: Автореф. дис канд. філол. наук. К., 1996. 21 с.
102. Платон. Діалоги / Пер. з давньогр. К.: Основи, 1999. 395 с.
103. Повернення деміургів / Плерома 3’98. Мала українська енцикло­пе­­дія актуальної літератури. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. 288 с.
104. Постмодернізму час настав? (Розмова Н.Білоцерківець з М.Павлишиним) // Критика. 1998. Ч. 4 (6). С. 20-23.
105. Походня С. Языковые средства выражения иронии в англо­языч­­ной художественной прозе (на ма­териале английской и аме­­риканской литературы к.ХIХ - ХХ веков): Автореф. дис канд. филол. наук. К., 1984. 22 с.
106. Пропп В. Исторические корни волшебной сказки / [Вступ. ст. В.И.Ереминой]; ЛГУю [2-е изд.]. Лен.: Изд-во ЛГУ, 1986. 364 с.
107. Пытлик Р. Швейк завойовывает мир. М.: Книга, 1983. 238 с.
108. Розсоха С. Постмодернізм це гуманізм? // Смолоскип України. 2000. Ч. 1 (54). С. 3.
109. Рорти Р. Случайность, ирония и солидарность