ФЕНОМЕН МОВЧАННЯ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ (на матеріалі болгарської прози 60–90-х рр. ХХ ст.)

Краткое описание

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

СЛИВИНСЬКИЙ ОСТАП ТАРАСОВИЧ

УДК 821.163.2”196/199”-3.09

ФЕНОМЕН МОВЧАННЯ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ
(на матеріалі болгарської прози 6090-х рр. ХХ ст.)

10.01.06 теорія літератури

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Албул Ольга Ананіївна,
кандидат філологічних наук, доцент

Львів 2006

ЗМІСТ

ВСТУП

3

РОЗДІЛ 1. Феномен мовчання: перспективи теоретичного наближення

12

1.1. Вступні зауваги

12

1.2. Мовчання: аспекти аналізу, сфери функціонування

24

1.3. Тиша і мовчання. Базові характеристики мовчання

30

1.4. Мовчання і невимовне

38

1.5. Мовчання і мовлення

45

1.6. Функціонування мовчання в художньому тексті

54

РОЗДІЛ 2. Тематизація мовчання в сучасній болгарській прозі

65

2.1. Вступні зауваги

65

2.2. Мовчання у внутрішньотекстуальному діалозі

74

2.3. Проблема мовчазного героя

106

2.3.1. Герменевтичний” герой

107

2.3.2. Мовчазний герой-аутсайдер

111

2.3.3. Герой-текст”

123

2.4. Автомат, що говорить”

126

РОЗДІЛ 3. Структурне мовчання у творах сучасних болгарських прозаїків

139

3.1. Вступні зауваги

139

3.2. Гра з жанрово-наративними конвенціями.
Структурне мовчання в болгарському неомодернізмі

152

3.3. Мовчання як ієрогліф

170

3.4. Самопоглинання тексту. Мовчання в структурі творів болгарських постмодерністів

181

ВИСНОВКИ

194

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

201

ВСТУП

Незважаючи на бурхливий розвиток гуманітаристики протягом останнього сторіччя, її галузеву спеціалізацію та інтеграцію, явище мовчання зазвичай залишалося на маргінесі уваги дослідників. Сказані ще наприкінці ХІХ століття слова польського поета Ц.К.Норвіда про те, що в граматиках усіх мов випущена одна частина мови мовчання [188, c. 23], як нам видається, актуальні й сьогодні, і не лише щодо мовознавства, але й щодо інших гуманітарних наук філософії, культурології, і не в останню чергу літературознавства. Попри посилення наукової уваги до феномену мовчання, яке спостерігаємо протягом останніх десятиліть, досі існує гострий брак системних, а головне інтегральних, інтердисциплінарних досліджень на цю тему. Цей брак відчувається дедалі гостріше, адже з накопиченням знаковості, з активізацією комунікативності та урізноманітненням її каналів у сучасному інформаційному суспільстві дедалі нагальнішою стає потреба вивчення зворотної сторони мовлення та означування мовчання.
Мовчання є явищем, різною мірою та в різній формі імплікованим у будь-якому мовленнєвому акті. Відтак інтегральне дослідження такого багаторівневого та складно структурованого висловлювання, як художній текст, мусить враховувати також простір неназваного, невербалізованого, простір знакової тіні”; саме це є умовою достатньо повного використання інтерпретаційного потенціалу тексту, достатньо вичерпного висвітлення його семантики та тематично-стильової специфіки.
Утім, феномен мовчання та його вияви в художньому тексті лише починають входити в поле уваги літературознавців. Це стосується вивчення навіть тих творів чи літературних масивів, які тематикою, проблематикою, стилістикою спонукають до вибору саме цієї аналітичної перспективи. Одним із таких текстових масивів і є матеріал нашого дослідження болгарська проза 6090-х років ХХ століття.
Актуальність теми дисертації. Масштаб теоретичних досліджень феномену мовчання, порівняно з обсягом та складністю проблеми, досі залишається доволі незначним. Передовсім бракує студій, які, враховуючи багатоаспектність феномену мовчання, проектували б інтердисциплінарну методологію на його вияви в конкретних сферах повсякденного комунікування, богослов’я та релігійних практик, філософії, публічного дискурсу та мас-медіа тощо. Насамперед це стосується виявів мовчання в художній літературі, адже саме вона є цариною найактивнішого та найрізноманітнішого представлення цього феномену. Особливо виразно така дослідницька лакуна відчувається в українському літературознавстві, де проблеми невербалізованості, знакової недоокресленості, специфіка зображення станів мовчання в художній літературі майже не були об’єктом вивчення.
З іншого боку, все ще недостатньою є кількість комплексних літературознавчих досліджень корпусу болгарської прози 6090-х років ХХ століття як у самій Болгарії, так і поза її межами. Більшість текстів, присвячених доробкові авторів цього періоду, не виходять поза рамки поточної критики або ж констативної” історико-літературної парадигми. Відчувається брак як інтегральних досліджень, що поєднували б різні теоретичні підходи, відштовхуючись від окресленого текстового масиву, так і вузькоспеціалізованих праць, які розглядали б літературний матеріал в окремих теоретичних розрізах.
Маючи на меті заповнити прогалини в обох цих площинах як у площині інтегральних теоретичних досліджень феномену мовчання, так і в площині теоретико-літературного аналізу сучасної болгарської прози, а відтак обравши предметом дослідження явища, що перебувають на їхньому перетині, ми опинилися в просторі майже цілковитої наукової неопрацьованості. Адже на сьогодні немає жодної системної праці, присвяченої феноменові мовчання в болгарській літературі як у цілому, так і в рамках окремих стильових течій чи тенденцій. Щобільше, не існує комплексних, багатоаспектних досліджень цього феномену навіть у межах творчості окремих авторів. Наявні праці (статті Н.Георгієва [24, 25], Т.Николової [88], розвідки А.Лічевої [70, 71], С.Василева [17]) позначені фрагментарністю аналізу та вузькістю опрацьованого текстового матеріалу, зосереджуються лише на окремих аспектах феномену, не задіюють системної та достатньо розробленої теоретичної бази, незначною мірою враховують болгарський та світовий літературні контексти. Така нерозробленість як теоретичної, так і прикладної” площини досліджень свідчить про подвійну актуальність обраної теми.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі слов’янської філології Львівського національного університету імені Івана Франка і узгоджена з планами, тематикою та пріоритетами її наукових досліджень. Одним із таких пріоритетів є вивчення актуальних проблем розвитку слов’янських літератур.
Об’єкт дослідження мовчання як складний багатогранний феномен, що становить зворотну сторону означування. Водночас, будучи здебільшого природно інтегрованим у дискурс, мовчання саме виступає носієм значень, а відтак необхідним об’єктом інтерпретації.
Предметом дослідження є вияви мовчання в художньому тексті на двох методологічно визначених взаємопов’язаних рівнях: рівні зображеного (проблема тематизації мовчання) та рівні текстової структури (проблема функціонування мовчання як елемента наративно-композиційної стратегії та чинника рецептивно-інтерпретаційної гри).
Матеріалом дослідження слугує широкий зріз болгарської прози 6090-х років ХХ століття, її двох провідних стильових течій неомодерної (до якої зараховуємо творчість Васила Попова, Йордана Радичкова, Георгі Марковського, Николая Хайтова, Павела Вежінова, Благи Димитрової) та постмодерної, представленої в дослідженні іменами Златомира Златанова, Георгі Господінова, Албени Стамболової, Еміла Андреєва, Елени Алексієвої. Добір авторів та творів відбувався насамперед за критерієм відповідності літературного матеріалу обраному теоретичному аспектові інтенсивності та різноманітності репрезентації мовчання в художньому тексті. Проте загальна зверненість болгарської прози зазначеного періоду до феномену мовчання сприяє тому, що дослідження доволі повно представляє болгарську прозу цих чотирьох десятиліть також і в перспективі історико-літературній. Її доповнюють генеративні аспекти роботи, пов’язані з прослідковуванням еволюції мовчання в болгарській прозі в межах обраного періоду, та пропедевтично, на рівні загального огляду в межах усього ХХ століття.
Мета дослідження полягає у визначенні загальних закономірностей функціонування мовчання в художньому тексті та їх проектуванні на конкретний літературний матеріал болгарську прозу 6090-х років ХХ століття із подальшим висвітленням внутрішньотекстового структурування мовчання, його впливу на специфіку стилю, на особливості зображеного світу, на явища наративного та композиційного рівнів у контексті тематичних та стильових пошуків як болгарської, так і світової літератур. Задля досягнення цієї мети дисертація втілює низку дослідницьких завдань:
· З’ясувати природу феномену мовчання, визначити його базові характеристики, насвітлити особливості його взаємодії з такими суміжними та пов’язаними з ним явищами, як тиша, невимовне.
· Систематизувати й типологізувати репрезентації мовчання у висловлюванні, виявити специфіку зв’язків мовчання з мовленням.
· Створити інтегральну теоретичну базу для дослідження виявів мовчання в художньому тексті, враховуючи багатоаспектність цього феномену та спираючись на методологічні досягнення в царинах філософії, соціології, лінгвістики, теорії комунікації та власне теорії літератури.
· Накреслити контексти аналізу феномену мовчання в болгарській прозі останніх чотирьох десятиліть минулого століття: а) проблематизація та літературна тематизація мовчання на різних етапах європейської культурної історії; б) еволюція літературних реалізацій мовчання в болгарській літературі ХХ століття; в) рефлексія над феноменом мовчання у світовому і, зокрема, болгарському науковому дискурсі ХХ століття.
· Проаналізувати репрезентації мовчання в сучасній болгарській прозі на двох базових рівнях художнього тексту: на рівні тематизації та на рівні наративно-композиційної структури, з урахуванням основних аспектів, продиктованих специфікою досліджуваного текстового матеріалу.
· Виявити впливи репрезентацій феномену мовчання в сучасній болгарській прозі на її стильову специфіку, з’ясувати передумови та своєрідність тематизації та функціоналізації мовчання у творах болгарських прозаїків 6090-х років ХХ століття, розглянути ці явища у світлі основних тенденцій болгарської літератури післявоєнного періоду.
· Увести в науковий обіг нові поняття та категорії, запропоновані та використані в ході дослідження, впровадити в українське слов’янознавство новий для нього текстовий матеріал, яким є, зокрема, творчість болгарських письменників, що дебютували у 80-х та 90-х роках минулого століття.
Методологічна основа дисертації. Методи, використані в роботі, зумовлені гетерогенністю феномену мовчання загалом і розмаїттям його виявів у художньому тексті. Аналіз такого складного явища, як мовчання, вимагає поєднання різних методологій. Відтак у дослідженні тематизації мовчання застосовано методи теорії та соціології комунікації, феноменології та інтенційного аналізу, комунікативної лінгвістики, теорії ідентичності; у дослідженні функціонування мовчання в структурі художнього твору наратологічну, семіотичну методології, методи рецептивної теорії. У першому, загальнотеоретичному розділі роботи елементи всіх цих методологій доповнено філософською, культурологічною, теологічною перспективами.
У дисертації ми спираємося на праці провідних дослідників феномену мовчання в різних теоретичних розрізах культурологічному та феноменологічному (К.Богданов, Б.Дауенгауер), семіотичному (І.Домбська, Я.Ядацький), лінгвістичному та соціолінгвістичному (Й.Рокошова, В.Собко-в’як, У.Шмітц), власне літературознавчому (І.Гасан, Дж.Каламарас, А.Мартушевська, С.Скварчинська, Є.Фарино та ін.). Важливим елементом методологічної бази є праці українських та болгарських дослідників, які зверталися до тих чи інших аспектів вияву феномену мовчання в художній літературі, Т.Возняка, М.Зубрицької, Б.Матіяш, М.Гірняк, Н.Георгієва, С.Василева, А.Лічевої, Т.Николової. Робота спирається й на різноаспектні дослідження болгарської прози 6090-х років ХХ століття, здійснювані Е.Константиновою, Е.Мутафовим, В.Русевою, Н.Звездановим, З.Козлуджо-вим, З.Карцевою, В.Климчуком.
Наукова новизна одержаних результатів. Теоретичний дискурс довкола феномену мовчання, так само як і дискурс, присвячений болгарській літературі останніх сорока років минулого століття, залишаються все ще недостатньо розробленими і практично не перетинаються. Дисертаційне дослідження є першою систематичною працею, яка взаємно проектує та синтезує ці два дискурси, заповнюючи таким чином неприпустиму дослідницьку лакуну. В роботі вперше встановлено, що феномен мовчання є одним із визначальних і структуротворчих для болгарської прози 6090-х років ХХ століття, уперше запропоновано щодо цього масиву літератури складну інтерпретаційну методологію, яка ґрунтується на аналізі різнорівневих виявів мовчання в художньому тексті.
Робота пропонує нові підходи до дослідження феномену мовчання в контексті висловлювання загалом і такого специфічного висловлювання, яким є художній текст; уводить інтегровані таксономії, зручні для аналізу виявів мовчання в тексті; пропонує неконвенційні, ґрунтовані на теорії ідентичності, методи аналізу мовчання в діалозі взагалі та у внутрішньотекстуальному діалозі зокрема; впроваджує нові поняття та терміни, використані в процесі загальнотеоретичного розгляду феномену мовчання (мовчання обмеження”, мовчання інтеграції”, мовчання заміщення”, еліптичне мовчання”, мовчання мовленнєвого транс-цендування”, мовчання трансцендування художнього тексту”; довільне замовчування”, репресивне замовчування”, інтенційне замовчування”, неінтенційне замовчування”), нові поняття, пов’язані з типологією мовчазного героя в літературному творі («герменевтичний» герой”, «герой-текст»”), із механізмами функціоналізації структурного мовчання в художньому тексті (наративна апосіопеза”, наративний еліпс”), із періодизацією та стильовою специфікою сучасної болгарської прози (болгарський неомодернізм”).
Теоретичне і практичне значення роботи. Теоретична цінність дослідження виявляється у насвітленні нових аспектів аналізу літературного тексту, в обґрунтуванні особливої ролі мовчання у просторі художньої літератури та в розширенні інтерпретаційних можливостей теоретико-літературних та історико-літературних методологій завдяки врахуванню смислового наповнення невербалізованого в тексті.
Матеріал дисертації можна використати в подальших дослідженнях феномену мовчання в різних сферах його репрезентації, насамперед у просторі художньої літератури. Зокрема, результати дисертаційного дослідження будуть корисними в аналізі функціонування мовчання в болгарській літературі інших жанрів та періодів, у роботі над майже не опрацьованою проблемою мовчання в українській літературі. Завдяки актуальності та новизні літературних текстів, що слугують нашим об’єктом дослідження, дисертація, безумовно, має й фактографічну цінність, адже уводить в українське слов’янознавство ще не присутній у ньому масив найновішої болгарської белетристики. Матеріали та висновки дослідження можуть бути застосовані при підготовці бакалаврських та магістерських курсів з теорії літератури, історії болгарської та інших слов’янських літератур, літературної компаративістики.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри слов’янської філології Львівського національного університету імені Івана Франка, спільному засіданні кафедри слов’янської філології і кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка. Проміжні результати дослідження були сформульовані в доповідях на українських та закордонних наукових форумах: на V Міжнародній науковій сесії Актуальні проблеми болгаристики і славістики” (м.Велико-Тирново, Болгарія, 13 серпня 1999 року), IX Міжнародному славістичному колоквіумі (Львів, 2325 травня 2000 року), Науковій сесії Теорія літератури та риторика” Міжнародної гуманітарної школи Центральної та Східної Європи (Варшава, 12 листопада 8 грудня 2000 року), І Всеукраїнській науковій конференції молодих учених-філологів Vivat Academia” (Львів, 2526 квітня 2001 року), X Міжнародному славістичному колоквіумі (Львів, 1617 травня 2001 року), XI Міжнародному славістичному колоквіумі (Львів, 2224 травня 2002 року), ІХ Науковій конференції факультету слов’янської філології Софійського університету імені св. Климента Охридського (Софія, 2122 травня 2003 року), XIII Міжнародному славістичному колоквіумі (Львів, 1921 травня 2004 року), XIV Міжнародному славістичному колоквіумі (Львів, 2426 травня 2005 року), Міжнародній науковій славістичній конференції, присвяченій 10-річчю викладання хорватської мови у Львівському національному університеті імені Івана Франка (Львів, 2324 березня 2006 року), звітних конференціях Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, лютий 2003, 2004, 2005, 2006).
Публікації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження висвітлено у п’яти статтях, що опубліковані у фахових виданнях, зареєстрованих ВАК України:
1. Сливинський О. Т. Мовчання як іншість. Літературно-антропологічна перспектива // Слово і Час. Київ, 2002. №8. С. 5968.
2. Сливинський О. Т. Між насолодою та ідентичністю: деякі антропо-логічні аспекти нарації Йордана Радічкова // Проблеми слов’янознавства. Львів, 2003. Випуск 53. С. 103112.
3. Сливинський О. Т. Проблема мовчазного героя в сучасній болгарській прозі // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Філологія”. Ужгород, 2003. Випуск 8. С. 108111.
4. Сливинський О. Т. Homo Tacens Homo Alienus. Мовчання в горизонті інтерсуб’єктивності // Іноземна філологія. Український науковий збірник. Львів, 2003. Випуск 114. C. 1421.
5. Сливинський О. Т. Мовчання як відчуження. Аутсайдер та пара-соціальна особистість у сучасній болгарській прозі // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство: Збірник наукових праць. Випуск XIV / Ред. кол.: Я. О. Поліщук та ін. Рівне: Перспектива, 2005. С. 138149.
Окремі аспекти дослідження відображено в таких додаткових публікаціях:
1. Слъвински О. Йордан Радичков: метафизична тишина или замълчаване? // Българистични проучвания. Материали на V Международна научна сесия Актуални проблеми на българистиката и славистиката” (13 август 1999 г.). Велико Търново: ВТУ Св. св. Кирил и Методий”, 2000. С. 157162.
2. Сливинський О. Т. Між насолодою та ідентичністю. Наративні стратегії Йордана Радічкова // Vivat Academia. Матеріали І Всеукраїнської наукової конференції молодих учених-філологів (Львів, 2526 квітня 2001 р.). Львів, 2003. C. 297300.
3. Sіywyсski O. Milczenie jako Innoњж // Przegl№d Humanistyczny. Warszawa, 2004. №2(383). S. 5363.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, основної частини, висновків та списку використаних джерел (232 позиції). Загальний обсяг роботи 218 сторінок (з них 200 сторінок основного тексту).

Список литературы

ВИСНОВКИ

Мовчання є феноменом, який у той чи інший спосіб виявляється в будь-якому літературному творі. Це випливає як із онтологічної та культурної розташованості художнього тексту як складно організованого висловлювання, так і зі специфіки його внутрішнього структурування.
Загальнотеоретичний аналіз феномену мовчання дозволив зробити кілька висновків, важливих для подальшого дослідження виявів цього феномену на конкретному літературному матеріалі:
1. Достатньо вичерпне з’ясування природи феномену мовчання та специфіки його функціонування в різних дискурсах, а насамперед у дискурсі художньої літератури, можливе лише шляхом застосування інтегральної та інтердисциплінарної дослідницької методології. Така методологія дозволяє віртуалізувати певний модус-інваріант, необхідний для аналізу феномену мовчання в конкретних художніх текстах. Виділення такого модусу-інваріанта мовчання можливо здійснити, відштовхуючись від суміжних і пов’язаних із мовчанням феноменів та явищ: тиші, невимовного.
2. Саме тиша є методологічно найпродуктивнішою сферою співвіднесення для теоретичного аналізу феномену мовчання, окреслення його меж та виділення базових ознак. Так, в опозиції до тиші мовчання в різних царинах свого функціонування (літературній, мистецькій, комунікативно-побутовій, сакральній тощо) демонструє свої три визначальні характеристики: комунікативність, антропологічність, семантичність. Ці характеристики виділяють мовчання з аморфної сфери знаково-комунікативної неприсутності, наснажуючи його потенціалом значень. Зіставлення з явищем тиші як семантичної нейтральності виявляє й відмінність комунікативного мовчання (такого, що виявляється виключно в контексті реалізованого комунікування) та природного мовчання (яке може розпізнаватися й поза реалізованим комунікуванням шляхом його віртуалізації).
3. Як феномен комунікативної, антропологічної та семантичної природи мовчання тісно пов’язане з мовленням. У координатах трьох базових характеристик мовчання та за умови врахування його різноманітного задіювання у мовленні доцільно виділяти дві основні площини взаємодії мовчання та висловлювання (як основної комунікативної одиниці): структурну (в якій мовчання виступає формотворчим чинником у процесі мовлення та функціонує як елемент базових механізмів комунікування) та модальну (в якій мовчання виявляється як елемент відношення висловлювання до дійсності чи ширше до Буття).
4. Художній текст як висловлювання з особливою структурою та модальністю є сферою, в якій феномен мовчання реалізується в найбільшій множині різновидів та в усьому спектрі своїх функцій.
Специфіка організації художнього тексту схиляє до виділення двох розмежованих, хоч і взаємопов’язаних, рівнів репрезентації у ньому феномену мовчання: рівня тематизації (вияви мовчання у сфері зображеного тут воно постає елементом внутрішньотекстуального комунікування і становить імпліцитне репродукування в тексті принципів реального” спілкування) та структури (вияви мовчання на наративно-композиційному рівні функціонування художнього тексту тут мовчання постає прийомом наративної стратегії, елементом композиції, каналом рецепційної взаємодії та передумовою інтерпретаційної гри). Сукупність репрезентацій мовчання в художньому тексті здатна витворювати метафізичний обертон, який засвідчує безпосередню онтологічну модальність тексту та корелює з особливою реалізацією текстуального мовчання, яка, власне, виходить поза рівні тематизації та структури, з мовчанням трансцендування художнього тексту. Воно співвідносить текст із ще однією суміжною та тісно пов’язаною з мовчанням сферою сферою невимовного.
Незважаючи на стверджену необхідність репрезентації мовчання в будь-якому художньому тексті, окремі твори, доробки окремих авторів чи текстові масиви тих чи інших літературних течій, епох, стильових напрямів імплікують мовчання більшою мірою, ніж інші, часто підносячи цей феномен до рівня ключового композиційно-стильового елемента, чи, принаймні, одного з ключових.
Саме таким позначеним особливо інтенсивною тематизацією та функціоналізацією мовчання, які виявляються в його задіюванні як одного з головних мотивів та базових елементів текстової структури, є корпус болгарської прози 6090-х років ХХ століття. Здійснений в роботі аналіз різнорівневої репрезентації феномену мовчання у прозових текстах авторів, що представляють дві визначальні для болгарської літератури 6090-х років ХХ століття стильові течії неомодернізм та постмодернізм, доводить вагомість тематизованого та функціоналізованого у них мовчання як чинника тематичного та стильового самоокреслення.
У болгарській літературі початок активного й послідовного задіювання мовчання в художньому тексті насамперед на рівні тематизації варто датувати міжвоєнним періодом та пов’язувати з творчістю прозаїків-експресіоністів Н.Райнова, Ч.Мутафова, В.Полянова та інших. Другою та потужнішою після модернізму міжвоєнного періоду хвилею замовкання” болгарської прози у значенні зростання обсягу тематизованого та функціоналізованого у тексті мовчання є болгарський прозовий неомодернізм, що зародився на зламі 50-х та 60-х років минулого століття як тематично-стильова антитеза офіційно накидуваному соцреалізмові.
Зростання обсягу мовчання в прозі цього періоду у площині тематизації викликане насамперед зміщенням уваги авторів нової, неомодерної хвилі болгарської прози на простір, що відсувався на соціальний маргінес протягом усього періоду войовничого соціалізму” це простір вмираючого, спорожнілого села. Тематизація простору, що опинився в ситуації суспільної заглушеності, природним чином впливає на зміну характеру зображеного світу, а насамперед на особливості протікання внутрішньотекстуального комунікування. У сільській спільноті, яка через постійну і дедалі масовішу міграцію до міст поступово перетворюється на спільноту аутсайдерів”, зростає взаємне відчуження, а відтак і обсяг комунікативного та природного мовчання. Найбільшою мірою це стосується прози В.Попова, хоча процеси замовкання” зображеного світу спостерігаємо й у творах Г.Марковського, Н.Хайтова, Й.Радичкова.
Доволі активна тематизація мовчання притаманна й болгарському постмодернізмові, який також проблематизує соціально-комунікативне відчуження, хоча й у дещо іншому (постіндустріальному і переважно урбанному) культурному ландшафті, ніж неомодерністи. Це засвідчують твори прозаїків-постмодерністів З.Златанова, Е.Андреєва, А.Стамболової, Г.Господінова.
Аналіз представлених у сучасній болгарській прозі внутріш-ньотекстуальних діалогів з імплікованим у них мовчанням заміщення таким, що сприймається власне як комунікативний акт, який заступає собою очікувану знаковість, дозволяє зробити висновок про домінування у них відчуження, комунікативної закритості співрозмовників, самотності, що можлива навіть в умовах присутності Іншого. Тому методологічною площиною для аналізу реалізацій мовчання у цих внутрішньотекстуальних діалогах обрано площину ідентичності особи; саме співдія ідентичностей учасників діалогу в процесі його розгортання визначає специфіку функціонування у ньому мовчання, його рецепцію та комунікативну реакцію на нього. У творах сучасних болгарських прозаїків спостерігаємо як прояви взаємного відчуження героїв внаслідок тривалого мовчання навіть попри прагнення до порозуміння (В.Попов), так і приклади цільового ігнорування семантичного наповнення мовчання співрозмовника, накидання йому бажаних значень (В.Попов, Г.Марковський, Й.Радичков), і навіть конструювання уявного мовчазного співрозмовника з метою оберегти власну ідентичність (В.Попов).
Антропологічним осереддям та носієм мовчання, тематизованого в художньому тексті, є мовчазний герой. Його мовчання може тематизовуватися й поза реалізованою внутрішньотекстуальною комунікативною ситуацією (як мовчання самотності чи трансцендентне мовчання), проте мовчазні герої, представлені в сучасній болгарській прозі, здебільшого здійснюють хоча б рідкісні акти комунікування, хоча при цьому мовчання залишається їхнім первинним комунікативним ідентифікатором. Тематизаційний та стилістичний зсув, здійснений болгарським неомодернізмом, сприяв тому, що саме мовчазний герой опинився в ролі ядра оповідності. Так, ми часто бачимо світ очима мовчазного героя, який споглядає дійсність та рефлексує над нею (так званий герменевтичний” герой); центром сюжетного розгортання нерідко є персонаж, приречений на комунікативну ізоляцію через викинутість у простір суспільного аутсайду (мовчазний герой-аутсайдер); в окремих випадках (проза Й.Радичкова, Е.Андреєва) ми читаємо текст, написаний” мовчазним героєм, що представлений у творі лише метатекстуально, в коментарях редактора” чи упорядника” (герой-текст”). Присутність мовчазного героя визначає не лише тематичний аспект прози, але нерідко і тип нарації (повільна, розгалужена оповідь, редукована діалогічність тощо). Це доводить пов’язаність тематизаційного та структурного рівнів репрезентації мовчання в художньому тексті, підкреслює роль тематизованого мовчання як елемента стилю.
Важливим аспектом тематизації мовчання у текстах сучасних болгарських прозаїків є імплікація мовчання в симулятивному, інерційному мовленні героїв (так званій балаканині” чи пустослів’ї”). Значна інтенсивність репрезентації такого мовлення у творах як неомодерністів, так і постмодерністів, є ще одним доказом скерованості уваги письменників на феномени відчуження в умовах зміни соціальних парадигм. Проте якщо неомодерністи таким чином проблематизують культурно-мовленнєві деформації, викликані соціалістичною індустріалізацією, стрімкою урбанізацією та розпадом традиційного укладу життя, то постмодерні автори здебільшого постіндустріальну апатію та спричинену загальною прагматизацією суспільства все очевиднішу формальність основних комунікативних взірців. Як доводять аналізовані тексти, симулятивне мовлення героїв, засвідчуючи лише номінальну комунікативну причетність, виявляється глибоко спорідненим із мовчанням і здебільшого, самовичерпавшись, природним чином розчиняється у мовчанні остаточного відчуження.
Мовчання, що репрезентоване в текстах сучасних болгарських прозаїків на структурному рівні, виділене в дослідженні у кілька ключових феноменів, які найбільшою мірою впливають на стилістику текстів та засвідчують загальні тенденції жанрових, композиційних, наративних пошуків. Проведений аналіз дозволяє зробити два важливі висновки:
1. Вияви структурного мовчання в сучасній болгарській прозі (як складова гри з жанрово-наративними конвенціями, елемент семіотичної структури так званого ієрогліфічного знака” та чинник самопоглинання тексту), хоч і відзначаються гетерогенністю та функціонують у неоднаковий спосіб, сукупно визначають загальну характерну для болгарської літератури останніх чотирьох десятиліть ХХ сторіччя тенденцію до розхитування та руйнування усталених стилістичних зразків. Зростання невизначеності в художньому тексті, викликане різнорівневим задіюванням у ньому структурного мовчання, уривання оповідної лінії, уведення внутрішніх наративних розривів, зрештою, саморуйнування тексту є важливими елементами майже перманентного сміливого стилістичного експерименту, що його здійснюють найяскравіші болгарські прозаїки 6090-х років минулого століття.
2. Невід’ємність літературного тексту від мовчання як своєрідної тіні, що її відкидає дискурс, у випадку сучасної болгарської прози зростає до глибокого взаємопроникнення. Саме феномен мовчання на всіх рівнях його репрезентації в тексті є одним із найважливіших естетичних визначників цього масиву літератури. Здійснюване болгарськими прозаїками інтенсивне уведення мовчання в широко потрактовану структуру художнього тексту засвідчує явища водночас негативної та позитивної природи: адже, з одного боку, таке замовкання” тексту свідчить про тією чи іншою мірою виражене самовідчуження дискурсу, розхитування його культурної та онтологічної модальності, а з іншого боку, дозволяє констатувати зростання його зверненості до явищ незнакового порядку Буття, а водночас зростання його інтерпретаційної відкритості. Так, болгарська проза з 60-х років ХХ століття поступово і неухильно саме через активне задіювання у текстових механізмах різноманітних форм мовчання звертається обличчям до читача, надаючи йому дедалі більший інтерпретаційний привілей. Водночас вона набуває власного дедалі самобутнішого стильового обличчя та виразно віддаляється від уніфікаційних естетичних зразків попередньої епохи.
Проведене дослідження показало, що феномен мовчання є інтегральним елементом художнього тексту, можливим для ідентифікації, класифікації та функціонального аналізу. Щобільше, лише врахування різноріневих виявів мовчання у тексті, їх інтенціалізованості, ролі в механізмах значеннєтворення та рецепції уможливлює достатню інтерпретаційну повноту.
Дисертаційна робота відкриває перспективи подальших досліджень літературних реалізацій мовчання як у просторі окремого художнього тексту, з урахуванням усієї складності й гетерогенності феномену, так і в просторі, розграфленому історико-літературними системами координат (та чи інша епоха, стильова течія, національна література). Це стосується насамперед тих творів, авторів і масивів літератури, які особливо інтенсивно звертаються до явищ метазнаковості явищ, у той чи інший спосіб пов’язаних із мовчанням.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексиева Е. Леон // Сезон. 2002. Кн. 3. С. 59.
2. Андреев Е. Късен сецесион. Из показанията на един свидетел. София: Свободно поетическо общество, 1998. 176 c.
3. Андреев Е. Островът на пияниците. София: Факел, 1999. 120 c.
4. Андрухович Ю. Московіада // Рекреації: Романи. К.: Час, 1997. C. 113146.
5. Аретов Н. Българският диаболизъм в европейски контекст. Ранните разкази на Владимир Полянов в светлината на спомените на писателя // Езиците на европейската модерност. Български и словашки прочити / Съст. Х.Балабанова и А.Бжох. София: Издателски център Б.Пенев”, 2000. С. 7081.
6. Аретов Н. Идентичност и другост. Да мислим Другото // Литературна мисъл. 2000. №1. С. 7172.
7. Барт Р. Смерть автора // Избранные работы: Пер. с фр. М.: Прогресс, 1989. С. 384391.
8. Бахтин М. М. Автор и герой в эстетической деятельности // Автор и герой. К философским основам гуманитарных наук. СПб.: Азбука, 2000. С. 9226.
9. Бахтин М. М. Из записей 19701971 годов // Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. С. 355380.
10. Бахтин М. М. [Риторика, в меру своей лживости] // Автор и герой. К философским основам гуманитарных наук. СПб.: Азбука, 2000. С. 232239.
11. Бахтін М. Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С. 310323.
12. Бланшо М. Литература и право на смерть // От Кафки к Кафке: Пер. с фр. М.: Логос, 1998. С. 956.
13. Бланшо М. Пространство литературы: Пер. с фр. М.: Логос, 2002. 274 с.
14. Богданов К. А. Очерки по антропологии молчания. Homo Тacens. CПб.: Издательство Русского Христианского гуманитарного института, 1998. 352 с.
15. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція: Пер. з фр. К.: Видавництво Соломії Павличко Основи”, 2004. 230 с.
16. Вакарелски Х. Етнография на България. София: Наука и изкуство, 1977. 676 c.
17. Василев С. Преди и след потопа на мълчанието. Васил Попов: поетът, думите, смъртта // Преди и след потопа на мълчанието: Пет студии върху българската литература. В. Търново: Слово, 2001. С. 161184.
18. Вежинов П. Бариерата. София: Анубис, 2000. 456 с.
19. Вітгенштайн Л. Tractatus logico-philosophicus. Філософські дослідження: Пер. з нім. К.: Основи, 1995. 311 с.
20. Возняк Т. Народження трагедії з духу музики” та Лісова пісня” чи слово музика мовчання // Тексти та переклади. Харків: Фоліо, 1998. С. 210222.
21. Воронцов С. П. Способность умолчания // Человек. 1996. №3. С. 6469.
22. Воропай Т. С. В поисках себя. Идентичность и дискурс. Харьков: ХГПУ, 1999. 417 с.
23. Гайдеґґер М. Мова // Ї. Незалежний культурологічний часопис. 1997. №9. С. 134148.
24. Георгиев Н. Вик и мълчание в лириката на Ботев // Христо Ботев. Нови изследвания. София: Университетско издателство Св. Климент Охридски”, 1990. С. 186213.
25. Георгиев Н. Мълчаливите диалози в литературата // Почит и прочити. В.Търново: Слово, 2003. С. 516532.
26. Георгиев Н. Писаха не само да се знае // Почит и прочити. В.Търново: Слово, 2003. С. 1746.
27. Гірняк М. Слово і мовчання: самоусвідомлення через Іншого (в інтелектуальній прозі В.Домонтовича) // Слово і Час. 2004. №11. С. 2836.
28. Гнатюк О. Авантюрний роман і повалення ідолів // Рекреації: Романи. К.: Час, 1997. С. 926.
29. Господинов Г. Една втора история // И други истории. Пловдив: Жанет-45, 2001. C. 2328.
30. Господинов Г. Естествен роман. Пловдив: Жанет-45, 2000. 152 с.
31. Гурко Е. Что в имени тебе моем? // Деконструкция: тексты и интерпретация. Минск: Экономпресс, 2001. С. 188204.
32. Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика. Вибрані твори: Пер. з нім. К.: Юніверс, 2001. 288 с.
33. Деррида Ж. Голос и феномен: Пер. с фр. СПб.: Алетейя, 1999. 208 с.
34. Деррида Ж. Как избежать разговора: денегации (Comment ne pas parler) // Деконструкция: тексты и интерпретация. Минск: Экономпресс, 2001. С. 251315.
35. Димитрова Б. Лице. София: Български писател, 1981. 255 с.
36. Димитрова И. От homo ludens до говорещия автомат. В.Петров и поетите от 40-те. София: СУ Климент Охридски”, 1994. 243 с.
37. Дончев А. Време разделно. София: Захарий Стоянов, 1997. 384 с.
38. Достоевский Ф. М. Кроткая // Избранные сочинения: В 2 т. Лн.: Лениниздат, 1962. Т. 2. С. 693734.
39. Език и стил на българските писатели: Изследования и очерци. София: Институт за български език при БАН, 1962. 549 с.
40. Еко У. Надінтерпретація текстів // Маятник Фуко. Інтерпретація і надінтерпретація: Пер. з італ., англ. Львів: Літопис, 1998. С. 650664.
41. Еко У. Поетика відкритого твору // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С. 408419.
42. Еко У. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів: Пер. з англ. Львів: Літопис, 2004. 384 с.
43. Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч.Е.Вінквіста та В.Е.Тейлора. К.: Видавництво Соломії Павличко Основи”, 2003. 503 с.
44. Жечев Т. Към изворите на някои модерни кръгове и направления в българската литература // Септември. 1986. №5. С. 215229.
45. Жирмунский В. М. Теория литературы. Поэтика. Стилистика: Избранные труды. Лн.: Наука, 1977. 408 с.
46. Звезданов Н. Ноев ковчег” като Дом на път към трансцендентната Другост // Дом и път. Домът, пътуването и завръщането в литературата / Ред.: Н.Звезданов. В.Търново: Естрея, 2001. С. 238254.
47. Златанов З. Бошлаф или фатическият език // Езикът и неговата сянка. София: Свободно поетическо общество: 1996. С. 1433.
48. Златанов З. Невинни чудовища: Разкази и новели. София: Български писател, 1985. 139 с.
49. Златанов З. Протоколи за Другия. София: Балкани (без року видання). 96 с.
50. Златанов З. Хетерографии. София: Издателство Захарий Стоянов”, 2003. 552 с.
51. Златанов З. Японецът и потокът. София: Издателство Христо Ботев”, 1993. 135 с.
52. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен. Львів: Літопис, 2004. 352 с.
53. Іздрик. Воццек // Воццек & воццекургія. Львів: Кальварія, 2002. С. 31148.
54. Ізер В. Процес читання: феноменологічне наближення // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С. 263277.
55. Камю А. Сторонній // Вибрані твори: В 3 т.: Пер. з фр. Харків: Фоліо, 1996. Т. 1. С. 574.
56. Карцева З. И. Особенности развития болгарской прозы 60-80-х гг. (К проблеме циклизации). М.: Изд. МГУ, 1990. 143 с.
57. Климчук В. Н. Творчество Павела Вежинова (Концепция человека. Худож. своеобразие). К.: Наукова думка, 1991. 197 с.
58. Коваль-Фучило І. Екзистенціал мовчання в етнології та культурі // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. 1999. Вип. 27. С. 3240.
59. Козлуджов З. Проблемът за повествователя и повествователния изказ в художествената проза // Литературна мисъл. 1991. №2. С. 5576.
60. Козлуджов З. Функции на разказвача и техника на разказа в Диви разкази” на Николай Хайтов и Барутен буквар” на Йордан Радичков // Повествователят: подстъпи към интерпретацията му. Пловдив: Макрос2000, 1994. С. 5574.
61. Кокто Ж. Равнодушный красавец // Петух и арлекин: Пер. с фр. СПб.: Кристалл, 2000. С. 529538.
62. Константинова Е. Модернизмът в българската белетристика // Пламък. 1989. №12. С. 159165.
63. Константинова Е. Наблюдения над най-новата съвременна проза // Българистични студии / Съст.: Й.Холевич, К.Рикев. София: Университетско издателство Св. Климент Охридски”, 2004. С. 223228.
64. Константинова Е. От утопия към черногледство (Българската фантастика в модерността и постмодерността) // Дом и път. Домът, пътуването и завръщането в литературата / Ред. Н.Звезданов. В.Търново: Естрея, 2001. С. 3156.
65. Константинова Е. Празнични мисли на една възрастна литераторка за две млади романистки: Теодора Димова и Албена Стамболова // http://slovo.bg/ litvestnik/index.php?ar=683.
66. Костова-Панайотова М. Диалози за изгубения Език (Японецът и потокът” на Златомир Златанов и Естествен роман” на Георги Господинов) // http://liternet.bg/publish5/m_kostova/dialozi.htm.
67. Кристева Ю. Ребенок с невысказанным смыслом // http://www.philosophy.ru/library/misc/intent/08kristeva.html.
68. Левинас Э. Избранное: Тотальность и бесконечное: Пер. с фр. М.; СПб.: Университетская книга, 2000. 416 с.
69. Левінас Е. Етика і безконечність: Пер. з фр. К.: Port-Royal, 2001. 140 с.
70. Левінас Е. Між нами. Дослідження думки-про-іншого: Пер. з фр. К.: Дух і Літера: Задруга, 1999. 312 с.
71. Личева А. Гласмълчание // Истории на гласа. София: Фигура, 2002. С. 208214.
72. Личева А. Димчо Дебелянов: между мълчанието и пеенето // Съвременни прочити на класиката / Под. ред. на М.Цанева, М.Кирова. София: Ариадна (без року видання). С. 178193.
73. Літературознавчий словник-довідник / Ред.: Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів, В.І.Теремко. К.: ВЦ Академія”, 1997. 752 с.
74. Логинова М. Выразительность молчания как принцип неклассической культуры // Бахтинский вестник: Собрание сочинений ученых: В 5 т. / Гл. ред. В.Костин. Орел: Издательский Дом Орловская литература и книгоиздательство” (ОРЛИК”). Издатель Александр Воробьев, 2005. С. 257280.
75. Лой А. Н. Проблема интерсубъективности в современной философской герменевтике // Герменевтика: история и современность. М.: Мысль, 1982. С. 121142.
76. Лотман Ю. М. Структура художественного текста. М.: Искусство, 1970. 384 с.
77. Манн Т. Признания авантюриста Феликса Крулля // Собрание сочинений: В 10 т.: Пер. с нем. М.: Государственное издательство художественной литературы, 1960. Т. 6. 672 с.
78. Маркес Г. Г. Сто лет одиночества // Сто лет одиночества. Полковнику никто не пишет: Пер. с исп. М.: Правда, 1986. С. 3402.
79. Марковски Г. Разказвачът и смъртта. Варна: Г. Бакалов, 1985. 258 с.
80. Марковски Г. Хитър Петър. София: Български писател, 1988. 215 c.
81. Матіяш Б. Мовчання як текстова реальність // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство: Збірник наукових праць. Випуск XIV / Pед. кол.: Я.О.Поліщук та ін. Рівне: Перспектива, 2005. С. 100119.
82. Матіяш Б. Полісемантика мовчання в повісті Ярослава Івашкевича Березняк” // Слово і Час. 2004. №11. С. 6773.
83. Матіяш Б. Стратегії замовчування в художньому тексті (на прикладі роману Діно Буццаті Татарська пустеля”) // Слово і Час. 2005. №5. С. 3239.
84. Метерлинкъ М. Сокровище смиренныхъ // Метерлинкъ М. Полное собраніе сочиненій. Т. 3. М.: Изданіе В.М.Саблина, 1908. С. 1120.
85. Морева Л. (Не?) возможный опыт работы с текстом: слово и молчание в пространстве любви и смерти // Silentium. Философско-художественный альманах / Под ред. Л.Моревой. СПб.: Эйдос, 1996. С. 323.
86. Москалець К. Різноманітні форми мовчання // Москалець К. Людина на крижині. К.: Критика, 1999. С. 107114.
87. Мутафов Е. Бъди невероятен. Книга за Радичков. София: Свободно поетическо общество, 1998. 212 с.
88. Мутафов Е. Нова повествователна конструкция // Литературна мисъл. 1986. №5. С. 5465.
89.