ПОЕТ ЯК КРИТИК: ШЛЯХИ ТА РІВНІ РЕАЛІЗАЦІЇ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОЇ КОНЦЕПЦІЇ Т.С. ЕЛІОТА У ЙОГО ПОЕТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ

Краткое описание

Тернопільський державний педагогічний університет
імені Володимира Гнатюка

На правах рукопису

ЧУМАК Галина Василівна

УДК 82.09

ПОЕТ ЯК КРИТИК:
ШЛЯХИ ТА РІВНІ РЕАЛІЗАЦІЇ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОЇ КОНЦЕПЦІЇ Т.С. ЕЛІОТА У ЙОГО ПОЕТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ

10.01.06 - теорія літератури

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
кандидат філологічних наук, доцент
ПАПУША Ігор Володимирович

Тернопіль - 2003

ЗМІСТ
ВСТУП............................................................................................................ 3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ СПАДЩИНИ Т.С. ЕЛІОТА....................................................................... 10
1.1. Культурологічна концепція Т.С. Еліота............................................. 10
1.2. Літературна теорія Т.С. Еліота: джерела і концепти......................... 24
1.3. Філософські основи теорії безособової поезії.................................... 32
1.4. Базові концепти теорії об’єктивного корелята: «естетична емоція», «музика поезії», «зорова мова», «нові єдності»....................................... 41
1.5. Теорія літературної традиції: проблеми ідеальної упорядкованості. 57
1.6. Т.С.Еліот і школа „нової критики”..................................................... 61
РОЗДІЛ 2. ПОЕТИЧНА ПРАКТИКА Т.С. ЕЛІОТА В СВІТЛІ ЛІТЕРАТУРНОЇ ТЕОРІЇ........................................................................... 67
2.1. Роль традиції у дискурсі модернізму................................................. 67
2.2. Між personal” та impersonal”: етапи реалізації теорії безособового мистецтва в поетичній практиці Еліота..................................................... 74
2.3. Модерний дискурс безособової поезії Еліота.................................... 94
2.4. Шляхи реалізації теорії об¢єктивного корелята в поетичній практиці поета...................................................................... 111
2.5. Інтертекстуальність поезії Еліота як реалізація теорії літературної традиції..................................................................................................... 137
2.5.1. Інтертекстуальність "Безплідної землі"...................................... 148
2.5.2. Інтертекстуальність Чотирьох квартетів”................................. 158
ВИСНОВКИ............................................................................................... 178
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ................................................ 191

ВСТУП
Актуальність теми. Як влучно зауважив Б.І. Бурсов, в письменникові міститься і його критик” [34, 12]. Адже, якщо критика враховує загальний стан літературного процесу, місце в ньому певного письменника, а також характер завдань, що стоять перед літературою, то вона сприяє літературному розвиткові. Уже за самою своєю природою літературна критика прагне до програмності задля посилення впливу як на окремих письменників, так і на всю літературу. Зародившись з самої літератури, літературна критика завжди приваблювала до себе письменників. Адже перед тим, як оприлюднити свої твори, письменник сам виносить їм свій присуд. Тому критичні зауваження письменників завжди були надзвичайно важливими для літературознавця, теоретика літератури.
У літературно-критичних виступах видатних письменників зазвичай домінує авторефлексивність. Критик-письменник, навіть коли він веде мову про літераторів минулого, неодмінно говорить про себе. Така літературна критика часто перетворюється на інтерпретацію власних творів. ХХ століття особливо багате на письменників-критиків, письменників-теоретиків літератури, письменників-мислителів. Прикладів цьому в історії літературознавства не бракує, ось лише кілька імен: Б.Шоу «Квінтесенція ібсенізму», І.Франко «Із секретів поетичної творчості», О.Блок «Про призначення поета», В.Маяковський «Як робити вірші», Г.Аполлінер «Нова свідомість і поети», М.Пруст «Проти Сент-Бева», М.Йогансен «Як будується оповідання», Е.Паунд «Кілька заборон імажиста», В.Вулф «Про різновиди роману», Б.Брехт «Про експериментальний театр», Дж.Толкін «Про чарівні казки», А.Камю «Міф про Сізіфа. Есе про абсурд», Дж.Родарі «Граматика фантазії», У.Еко «Нотатки на полях імені Троянди». Проте одним із найбільш яскравих, на наш погляд, прикладів такої автоінтерпретації є критична спадщина Томаса Стернза Еліота (1888-1965). Його роль в англо-американській культурі не вичерпується поетичною діяльністю. Хоча ім’я Еліота заслужено ставлять в один ряд з іменами видатних поетів ХХ століття: В.Б.Єйтса, Е.Паунда, П.Валері, П.Клоделя, Р.М.Рільке, Дж.Джойса та ін.[1], він заявляє про себе також і як видатний літературний критик і культуролог. Його теоретичні погляди, висловлені в першій книзі есе Священний гай” (1921), багато в чому допомогли англійському й американському літературознавству перебороти, по-перше, зорієнтованість на емпіричні факти і, по-друге, імпресіоністичність і суб'єктивізм, властивий пізній вікторіанській критиці. Мало того, теорія поезії Еліота вплинула на розвиток окремих напрямків в американській новій критиці” [92; 216; 219; 286; 298].
Тому не дивно, що література, присвячена Еліотові, величезна. Вона налічує десятки монографій і тисячі статей. Сьогодні спадщина Еліота детально вивчена. За десятиліття, що минули від дня смерті поета, еліотознавці зібрали й опублікували найдетальніші дані з його біографії, встановили основні принципи і категорії поетичної теорії, проаналізували систему образів, метрику й ритміку його творів. Було запропоновано безліч концепцій, підходів до творчості Еліота. Проте еліотознавство не вичерпало себе. Щоб переконатися у цьому, простежимо основні тенденції у вивченні творчості Еліота, яка стала об’єктом аналізу практично усіх напрямків літературознавчої науки і критики: психоаналітичного, марксистського, міфокритичного, структуралістського, постструктуралістського і т.п. При всьому розмаїтті концепцій дослідники здебільшого зосереджують увагу на котромусь одному аспекті спадщини поета. У цьому сенсі дослідження, присвячені творчості Т.С. Еліота можна розділити на кілька груп.
До першої групи праць віднесемо ті, що присвячені виїмково тлумаченню художніх текстів Еліота. Такі вчені, як Г.Брукс [217], Г.Ґарднер [255], Л.Ґордон [257], А.Муді [277], Ґ.Сміт [291], С.Спендер [293] та ін. аналізують образну систему, поетичну форму, принципи введення Еліотом у свої твори різних цитат і алюзій. Естетичні погляди самого поета вони здебільшого оминають.
Інша група робіт вивяляє інтерес саме до літературно-критичних і культурологічних поглядів Еліота. У них осмислюється сама теорія Еліота, виявляються її філософські джерела, еволюція [220; 249; 251; 253; 262; 275]. Що ж стосується віршів, то вони залучаються у цьому випадку виїмково для того, аби проілюструвати ті чи інші теоретичні твердження поета-критика. До цієї ж групи варто, на наш погляд, віднести наукові праці, де подається типологічний аналіз літератури ХХ ст. У рамках цього підходу теорія літературної творчості, розроблена Еліотом, співвідноситься з концепціями його сучасників, найбільш видатних представників поезії англомовного світу: Е. Паунда, В.Б.Єйтса, та ін. Значна частина такого роду досліджень, тісно пов’язаних з культурологією, припадає на 80-і і 90-і рр. ХХ ст. Серед них найбільш значущими для еліотознавства є монографії М. Еллманн [247; 248], і Дж. Перла [281].
Виділимо ще одну групу еліотознавців, що проводять у своїх працях цілісний аналіз творчості Еліота, поєднуючи послідовний аналіз усіх поетичних творів з одночасним дослідженням його теорії поезії. Ці фундаментальні монографії, авторами яких є відомі в англо-американській філології вчені: Ф.О. Маттісен [273], Н. Фрай [253; 254]. До цієї ж групи належать монографії радянських учених: Модернизм в литературе США” А.М. Звєрєва [89] і Английская поэзия ХХ века” Г.Е. Йонкіс [95]. Проте творчість Еліота не є єдиним предметом дослідження цих авторів, а розглядається як частина літературного процесу початку ХХ століття, в одному випадку ¾ у США, в іншому ¾ в Англії. Ці вчені виявили найістотніші аспекти теорії літератури і художньої практики Еліота.
Підсумовуючи, ще раз відзначимо, що усі окремі аспекти творчості Еліота переважно вивчені. Проте багато дослідників забувають одне з фундаментальних тверджень Еліота, що стверджує нерозривну єдність у митцеві поета і критика. Природно, що для Еліота констатація такого роду єдності означає усвідомлення зв’язку власної критики і власної поезії. Однак знайти всі нюанси цього зв’язку не так легко, як здається на перший погляд. Звичайно, критичні есе Еліота, присвячені найбільш загальним проблемам мистецтва, такі як Традиція та індивідуальний талант”, Призначення критики”, Соціальне призначення поезії”, читач може розглядати як творчі маніфести. Проте, разом з тим, читач зверне увагу й на те, що основна частина есе присвячена питанням, здебільшого далеким від проблем сучасного мистецтва, приміром, принципам поетики Данте, єлизаветинських драматургів, поетів метафізичної школи і т.п. [17, 15]. Знайти єдність у статтях Еліота, їхню загальну методологію, а тим більше і зв'язок з його поезією надзвичайно важко. У дисертації ми спробуємо довести, що питання, які піднімає у своїх есе Еліот, стосуються більше його власної поезії, аніж будь-якої іншої. Його теорію необхідно осмислювати як автоінтерпретацію. У цьому й полягає актуальність нашого дисертаційного дослідження.
Тому теоретична гіпотеза нашого дослідження полягає в тому, що літературно-критична творчість митця є зазвичай саморефлексією, автоінтерптетацією власної поетичної творчості.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в руслі колективної теми кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Проблеми рецептивної поетики і наратології в українсько-зарубіжних літературних зв’язках” (2000-2005 рр.).
Наукова новизна одержаних результатів визначається передусім самим науковим підходом до вивчення творчої спадщини поета-критика. Доведено взаємозв’язок і простежено кореляцію між літературно-критичними концептами Еліота і його поетичною творчістю.
Мета дисертаційного дослідження — простежити шляхи реалізації літературно-критичної спадщини Еліота в його поетичній практиці. Адже цілком природно, що, маючи уявлення про класичну норму поетичної мови, теоретично обґрунтоване в багатьох есе, Еліот прагнув втілити його у своїх віршах. З іншого боку, поетична практика (тобто створення поетичної форми) служила свого роду контролюючим моментом для критичної теорії. Вона багато в чому уточнювала і змінювала теоретичні погляди Еліота. Таким чином, поезія і літературна критика Еліота завжди доповнювали одна одну.
Досягнення поставленої мети можливе за умови реалізації таких завдань:
1. Спираючись на есеїстику, вивчити і систематизувати базові теоретико-літературні концепції Т.С. Еліота;
2. Застосовуючи методи літературознавчого аналізу, простежити шляхи і рівні реалізації теорії літератури Еліота в художній спадщині поета.
Об’єкт дослідження: поетичні та літературно-критичні праці Т.С. Еліота. Адже Еліот, який одержав у Гарварді прекрасну філософську освіту, не залишив нам жодної зрілої філософської роботи. Еліотознавство володіє тільки його кількома студентськими творами, що присвячені окремим проблемам антропології і філософії, і дисертацією про філософа-неогеґеліянця Ф.Г. Бредлі. Тому скласти уявлення про світогляд поета, орієнтуючись на ці роботи, практично неможливо, і єдиним джерелом об'єктивної інформації”, до якого вчений може апелювати, залишається есеїстика Еліота. Наші міркування про взаємозв'язок критики і поезії виявляють деякі недоліки в дослідженні творчості Еліота. Інтерпретація лише критичних поглядів поета у відриві від його творчості видається нам малопродуктивною. Адже літературна теорія Еліота, взята поза його віршами, сприймається як набір догм, що обмежують творчу індивідуальність, і як заклик до літературного консерватизму”. Не можна також визнати задовільним аналіз Еліотівських текстів без урахування критичної теорії.
Предмет дослідження: шляхи та рівні реалізації літературно-критичної спадщини Еліота в його поетичній практиці.
Методи дослідження. У роботі ми застосовували як загальнонаукові, так і специфічні методи літературознавчого аналізу. Передусім за допомогою гіпотези як форми осмислення фактичного матеріалу ми припустили, що літературно-критична творчість митця є зазвичай саморефлексією, автоінтерптетацією власної поетичної творчості. Тоді за допомогою методу абстрагування ми вибрали з теоретичних праць та есе Еліота окремі висловлювання, що характеризують його теоретичну концепцію, узагальнили та систематизували їх, вибудувавши в цілісну систему уявлень про літературу. Далі за допомогою дедуктивного методу ми провели кореляцію між теоретичними постулатами і поетичними прийомами їх текстуальної реалізації. І, нарешті, за допомогою методів спостереження і порівняння ми простежили й описали реалізацію цих прийомів у поезії Еліота. Із літературознавчих методів ми застосовували структурний, герменевтичний та метод інтертекстуального аналізу.
Теоретичну базу дисертації склали праці методологів та теоретиків літератури структуралістського та постструктуралістського спрямування (Р. Барт, М. Гаспаров, У. Еко, Ю. Лотман, Цв. Тодоров, М. Фуко), представників архетипної критики (К.Г. Юнг, Н. Фрай), творців та дослідників теорії інтертекстуальності (С. Абрамов, І. Арнольд, М. Бахтін, Н. Владимирова, Ю. Крістева, І. Смирнов, Н. Фатєєва), істориків, теоретиків і практиків літературної критики (Л. Білецький, Р. Блекмур, В. Брюховецький, Б. Бурсов, Р. Вейман, Р. Веллек, Р. Гром’як, Д. Наливайко та ін.), радянські, вітчизняні та зарубіжні дослідження творчості Т.С. Еліота (П. Акройд, А.А. Аствацатуров, Г. Брукс, Г. Грабович, Т. Денисова, М. Еллман, А. Зверєв, Г. Йонкіс, Т. Красавченко, Дж. Купер, Я. Любавий, Ф. Маттісен, С. Павличко, О. Тарнавський, Д. Чайльдс та ін.).
Практичне значення одержаних результатів. Теоретична концепція, наукові розробки та матеріали дисертації можуть бути використані при розробці як загальнотеоретичних, так і прикладних проблем літературознавства, зокрема при подальшому осмисленні проблеми кореляції письменницької творчості і літературно-критичної діяльності митця, при вивченні історії європейського модернізму, викладанні творчості Т.С. Еліота у вузі.
Апробація результатів дисертації здійснена на засіданнях кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка та Лабораторії славістико-методологічних студій (Тернопіль). Основні положення наукової роботи були викладені на щорічних звітних наукових конференціях викладачів та аспірантів ТДПУ (2001-2003 рр.), конференції молодих учених в Інституті літератури НАН України (Київ, 2001), на міжнародній конференції Наративні виміри літератури” (Тернопіль, 23-25 жовтня 2003 р.).
Публікації. З теми дисертації опубліковано 5 статей у фахових виданнях України.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, двох взаємопов’язаних розділів, висновків і списку використаних джерел. У першому розділі з’ясовується літературно-критична концепція поетичної творчості Т.С. Еліота. Розділ має шість пунктів, кожен з яких присвячений певній теорії, запропонованій чи розробленій Еліотом, як-от: теорія безособової поезії, теорія об’єктивного корелята, теорія літературної традиції. Аналізується також зв’язок теоретичної концепції Еліота зі школою «нової критики». У другому розділі, який складається з п’яти пунктів, на конкретному літературному матеріалі поезії Еліота простежуються шляхи реалізації головних теоретичних постулатів поета-критика у власній художній спадщині. Список використаних джерел налічує 302 позиції. Обсяг основного тексту дисертації —190 стор.

[1] Окрім того, на початку минулого століття Еліот вважався експериментатором у галузі англійського вірша, творцем авангардного мистецтва, ставши із середини 40-х років метром” англійської поезії, автором програмових для англійської літератури поетичних творів: Безплідна земля” (1922) і Чотири квартети” (1943), лауреатом Нобелівської премії з літератури.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Проведене дослідження взаємозв’язків поетичної творчості автора з його літературно-критичними концепціями дає можливість зробити наступні висновки.
Поєднання в творчості митця його художньої та літературно-критичної і теоретичної діяльності — поширене явище в літературах ХХ століття. Критичні судження з приводу мистецьких творів минулого і сучасності належать багатьом письменникам, поетам та драматургам: Б. Шоу, І.Франкові, О. Блокові, В. Маяковському, Г. Аполлінеру, М. Прусту, М. Йогансену, Е. Паунду, В. Вулф, Б. Брехтові, Дж. Толкіну, А. Камю, Дж. Родарі, У. Еко та ін. Творчість кожного з названих письменників могла б стати об’єктом дисертаційного дослідження у межах аналізованої проблеми, проте, на нашу думку, найбільш показовим зразком для дослідження питань автоінтерпретації є творчість англо-американського поета Т.С. Еліота. Як показує аналіз, Саме його літературно-критичні есе про поетів і драматургів Ренесансу (Данте, Шекспір), романтизму (Байрон, Блейк, Вордсворд, Колрідж, Шеллі, Кітс) та доби модернізму (Бодлер, Кіплінг, Джойс), а також теоретичні праці про актуальні проблеми літературно-критичної діяльності («Традиція та індивідуальний талант», «Що таке класик», «Соціальне призначення поезії», «Музика поезії», «Призначення критики», «Межі критики», «Досконалий критик»), незважаючи на всю їх конкретно-історичність та відповідність об’єктові інтерпретації, все ж, є радше зразками саморефлексії, аніж самоцінними дослідженнями.
Літературно-критична теорія Еліота не була викладена поетом-критиком у цілісному вигляді в межах теоретичного трактату чи монографії. Для реконструкції цієї теорії доводилося вирізняти її основні концепції, шляхом відбору, зіставлення й аналізу окремих, часто розрізнених висловлювань, фрагментів, афоризмів митця, розсипаних у його численних есе, промовах, нотатках. Проте очевидно й те, що, незважаючи на усю фрагментарність літературно-критичної діяльності Еліота, усі висловлені ним концепти поєднуються у стрункі теорії, яких виділяємо три: теорію безособової поезії, теорію об’єктивного корелята і теорію літературної традиції.
Для осягнення витоків та специфіки критичної теорії Т.С. Еліота принциповим є свідоме інтегрування митця в контекст англійської поезії. Тому серед його критичних праць домінують есе, присвячені поетам саме англійським, а не американським. Відомо, що англійська поезія ХІХ - поч. ХХ ст. з формального погляду мінялася дуже повільно. Відповідно на зламі віків назріла нагальна потреба реформи поетичної мови, позбавлення її від епігонських штампів романтизму. Творчі принципи Т.С. Еліота формувалися в полеміці з пізнім вікторіанським романтизмом. У такому ж незадовільному стані була й англійська літературна критика, що існувала, з одного боку, у варіанті академічного літературознавства, яке зосереджувало свою увагу на фактичному матеріалі, а, з другого, — ліберальної вікторіанської критики, яка відзначалася суб’єктивізмом та імпресіоністичністю. Такий стан літературної теорії не задовольняв Т.С. Еліота, тому вироблення нових принципів критичного аналізу і стало для нього головним теоретичним завданням.
Літературна теорія Еліота концептуально формувалась також під впливом видатних учених Америки — Ірвінга Беббіта, Джорджа Сантаяни, Джозайя Ройса. Очевидно, що Ірвінг Беббіт відіграв найбільш значну роль у становленні Еліота-критика. Адже саме цей учений активно виступав проти лібералізму, вважаючи, що той приведе суспільство до занепаду. Анархічному за своєю природою романтичному духові Беббіт протиставляв класичний ідеал з його орієнтацією на класичну норму і традицію. Значення лекцій Беббіта, які Еліот слухав у Гарвардському університеті, для майбутнього автора „Безплідної землі” було багато в чому вирішальним. Адже створюючи свої головні літературні теорії, Еліот орієнтувався на свого учителя. Так „теорія безособової поезії” базується на Беббітовій концепції творчої індивідуальності, а ідея літературної традиції, висунута Беббітом, була радо сприйнята і опрацьована Еліотом.
Зазначимо також, що важливу роль у формуванні теоретичної концепції Еліота зіграв курс логіки, прослуханий Еліотом у іншого гарвардського професора — Джозайя Ройса. Він дав змогу поетові-критику виробити чіткість наукового мислення, проаналізувати методологічні основи сучасних йому історичних, філософських, антропологічних досліджень.
Звернемо увагу і на те, що в роки навчання в Гарвардському університеті Еліот звернувся до вивчення філософії Сходу, прослухавши кілька курсів, присвячених давньоіндійській культурі і вивчаючи санскрит. Адже цілком очевидно, що індійські та буддійські філософські уявлення трансформувалися в поетичній творчості Т.С. Еліота, зокрема у його поемах „Безплідна земля” і „Чотири квартети”.
Ще одним джерелом літературно-критичних уявлень Т.С.Еліота варто назвати книгу Артура Саймонса „Символістський рух в літературі”, присвячену французькій поезії. Книга переконала поета в тому, що сучасний митець здатен іронічно відсторонитися від романтичного сприймання світу і втілити у своїх віршах індивідуальну емоцію. У своїй статті «Поети-метафізики» Еліот зазначав, що уміння поєднувати у художньому образі інтелектуальні та емоційні первні є важливою рисою французького символізму і справжньої поезії загалом.
Зрештою, не треба забувати, що Еліот займався в Гарварді і самостійною філософською діяльністю, виконуючи дисертаційне дослідження на тему „Знання і досвід в філософії Ф.Г.Бредлі”. Аналіз творів англійського філософа-геґеліанця схилив Еліота до думки, що справжній твір літератури є не лише відображенням суб’єктивних емоцій автора. Проблему співвідношення автора і його твору Еліот вирішує в дусі безособової теорії мистецтва.
Усі концепти теорії Еліота мають під собою спільну основу і складають цілісну систему. Адже розробляючи критичну теорію, важливо, перш за все, віднайти загальні істини, які будуть прийняті без доведення. Далі, керуючись цими істинами за допомогою індуктивного методу, рухатися від часткового до загального. Такі статті Еліота, як «Бен Джонсон» (1919), «Вільям Блейк» (1920), «Поети-метафізики» (1921), «Данте» (1929) присвячені саме частковим питанням і окремим поетам. Згодом думка Еліота набуває все більш узагальненого звучання і поет-критик, аналізуючи поезію, звертається уже до проблем релігійних, філософських, культурологічних.
Такими незаперечними істинами, на яких базувалась його літературно-критична діяльність, для Еліота були: католицизм і розуміння Бога як такого, що існує поза людиною; уявлення про існування об’єктивної, незалежної від суб’єкта реальності, в основі якої лежать непорушні метафізичні цінності. Людина — за Еліотом — повинна зрозуміти свою обмеженість порівняно з безмежністю трансцендентального світу, скоритися вищому розумові, набути внутрішній спокій. Викладені уявлення Еліота найвідповідніше реалізуються в концепції безособового мистецтва: творити мистецтво можна лише в стані внутрішньої покори вищому духові.
Ідея «безособового мистецтва» формувалася в процесі полеміки Еліота з представниками ліберальної критики, витоки якої поет вбачав у гуманізмі, реформації та романтизмі. Антиліберальна спрямованість літературної теорії Еліота проглядається уже в таких програмних есе як «Традиція та індивідуальний талант» (1919) і «Призначення критики» (1923). Гуманістична думка, вважав Еліот, привела до переоцінки можливостей людського «я» і занедбала ідею Бога. Вища реальність була замінена людською. Ліберал закликає людину орієнтуватися на внутрішнє «я», прислухатися до свого внутрішнього голосу, а ліберальний критик абсолютизує людське «я» митця і розглядає твір як явище унікальне.
Спробуємо, базуючись на теоретичних працях Т.С.Еліота, побачити чітку концепцію «безособової поезії». Поет, що проявляє особистісний первінь у своїй творчості, переважно прагне до об’єктивного відображення світу. Проте, на думку Еліота, він неспроможний адекватно передати своє сприйняття реальності, яка апріорно підводиться під певну схему чи поняття. В результаті поетичне висловлювання у його віршах не передає почуття, а стає штампом розмовного мовлення.
Почуття є складовою будь-якого досвіду, і Еліот неодноразово наголошував на єдності думки і почуттів, це було для нього прямим чуттєвим сприйняттям мислення чи відтворення ідеї у почуттях”. Ми не повинні недооцінювати важливість чуттєвого досвіду для літературної практики; можливо, що людина стає зрілою саме завдяки досвіду, який одночасно є чуттєвим та інтелектуальним, проте багато хто зауважить, що найцінніші ідеї прийшли до них з чуттєвого сприйняття, так ніби саме тіло здатне мислити”. Проте досвід поета суттєво відрізняється від досвіду пересічної людини. Завдяки інтенсивній чуттєвості поет володіє особливим способом сприйняття та асоціації своїх відчуттів, що виявляється у злитті очевидно розрізнених уламків досвіду, де певні елементи зазнають взаємного впливу; водночас ці непов’язані елементи зберігають свою цілісність. Аналіз особливостей поетичної творчості виступає дуже важливим чинником у літературознавчих концепціях Т.С. Еліота. Поет наголошує на важливості розділення поетичного та особистісного я” так само, як суб’єктивної реальності і мистецтва. Процес поетичної творчості описаний як „постійна і неперервна самопожертва, постійне і неперервне знищення індивідуальності”. Таким є визначення поняття безособовості” в поезії. Справжнім поетом є лише той, хто приховує своє я”, той, хто залишається безособовим у потоці образів, сцен і думок, постійно стоїть осторонь і не виявляє суб‘єктивного відношення у своїх творах так, як це намагався робити сам Еліот.
Таким чином поетична діяльність відбувається на двох рівнях. Перший ¾ підсвідоме накопичення емоцій, другий ¾ їх свідоме вираження. Для адекватного поетичного вираження поет повинен володіти високою технікою віршування. І якщо ці два рівні поетичної творчості сягають свого піку, тоді лише створюється справжній шедевр. Роль поета не полягає в передачі суб’єктивних почуттів, а в тому, щоб у деперсоналізованій манері відтворити об’єктивну дійсність. Хоча поезія є емоційною за своєю суттю, вона є не вираженням особистості, а постійним уникненням суб’єктивного начала. Ця нова концепція „безособовості” в поезії повною мірою знайшла втілення в таких програмних творах Еліота як поеми „Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока” і „Безплідна земля”.
Теорія безособовості пов’язана з ідеєю традиції, бо значення і вартісність поезії можна визначити тільки стосовно минулого. Антиромантична концепція Еліота проголошує: поезія є не вираженням особистості, а втечею від неї. Доведено, що у створенні теорії безособової поезії значну роль відіграло його захоплення історією англійського театру. Головне питання, яке поет намагається вирішити в своїх статтях про театр, — можливість обмеження в літературному творі особистого начала. Так, відомо, що класицисти розглядали драматичні жанри як найбільш „об’єктивні”, де особистісний момент зведено до мінімуму, а театральні конвенції домінують. Саме ці конвенції (художні умовності) відділяють повсякденне життя поета від реальності самого твору. Така підкорена формальним правилам драма не наслідує життя, а сама ним є. Справжній твір драматичного мистецтва виникає тоді, коли глядач бачить на сцені дійство і дійових осіб, а не повсякденне життя і реальних людей. Еліот вважав, що поет повинен писати вірші так, як актор грає роль: обмежити своє особисте „я”, абстрагуватися від усякої зацікавленості стосовно художньої реальності. Свідомість поета повинна набути ознак медіума, бути пасивною і підкоритися художній реальності, а не впливати на неї.
Еліотова теорія „об’єктивного корелята” дає можливість уявити собі природу поетичної емоції. Автор „Безплідної землі” поділяв розуміння емоції, висунуте Бредлі у вченні про безпосередній досвід, який є тією точкою, де різниця між суб’єктом і об’єктом стирається. Еліот поділяв уявлення англійського філософа про те, що людська свідомість інтенційна, оскільки емоція є реакцією на якийсь предмет. А це означає, що поет повинен представити у своєму творі об’єкт, що її викликав. Уже в своєму есе «Гамлет» (1919) Еліот стверджував, що єдиний спосіб передати емоції в мистецтві — це віднайти їм «об’єктивний корелят», іншими словами, ряд предметів, ситуацію, ланцюг подій, які стануть формулою певної емоції для того, щоб наведення зовнішніх фактів, що містять в собі чуттєвий досвід, відразу ж породжувало емоцію.
Важливо також знайти розрізнення між буденною і естетичною емоцією в трактуванні Еліота. Буденну емоцію поет може використовувати щоразу одну і ту ж, підбираючи їй в поезії інший об’єктивний корелят. Здатність представляти буденну емоцію в різних об’єктивних корелятах і визначає силу таланту митця. Художні образи, що постають в результаті поєднання конкретного (буденної емоції) і загального (сенсу), поет аналізує за допомогою так званої «слухової уяви» («auditory imagination»). У своїй книзі «Призначення поезії і призначення критики» (1932-1933) Еліот так розкриває суть цього поняття: „Те, що я називаю "слуховою уявою", — це відчуття складу і ритму, що проникають значно глибше свідомих рівнів мислення і почуття, яке надає силу кожному слову; воно опускається до найпримітивнішого і забутого, повертається до джерел, чогось набуваючи там; шукає початок в кінці” [241, 49]. Внутрішній світ поета перестає бути ізольованою сутністю і переживає злиття з реальністю. Поет відчуває пульс глибинних життєвих ритмів і трансформує його в ритм поетичного твору. Ритм є первинним, першоосновою твору, а інші його компоненти (ідеї, слова, образи) ним породжуються. У цьому полягає Еліотова теорія музичності поезії.
Одним із важливих аспектів теорії «об’єктивного корелята» є концепція «зорової мови». Естетична емоція, на думку Еліота, об’єктна за своєю природою. Тому об’єкт, емоція і поетичний вислів єдині. Як уже зазначалося, поезія не пояснює об’єкт, а репрезентує його, тому набуває предметності, ясності прозорості, зосереджуючи увагу читача на об’єкті, а не на засобах його передачі. Відповідно, справжня поезія звернена радше до людського зору, аніж до слуху. Зоровий характер поетичного висловлювання передбачає максимальну точність у відтворенні об’єкта. Зрозуміло також, що одній естетичній емоції може відповідати не один об’єкт, а кілька, до того ж розрізнених, не пов’язаних один з одним. Переживання реальності зазвичай є складним. Хоч об’єкти зовні й неоднорідні, проте в свідомості поета вони інтуїтивно поєднуються між собою. У свідомості поета різновиди досвіду утворюють «нові єдності», які і формують естетичну емоцію, тому вміння їх створювати є, за Еліотом, найважливішою умовою справжньої творчості. «Нові єдності» принципово відрізняються від понять, за допомогою яких людина фіксує узагальнене бачення світу. У поняттях реальність позначається приблизно, умовно, її індивідуальність ігнорується, а «нові єдності» суміщають словесний відповідник реальності з «безпосереднім досвідом», що в сукупності індивідуалізує об’єкт. Узагальнено можна сказати, що поняття описує реальність, а «нова єдність» її репрезентує.
У зв¢язку з теорією об¢єктивного корелята доцільно подивитись на цю проблему ширше, вибудувавши свого роду парадигму теоретико-літературних підходів і віднайшовши в світовому літературознавстві (історичній поетиці) аналогії і перегуки з Еліотовою теорією. Ми усвідомлюємо, що проведення подібних аналогій задає дослідникові принаймні дві зпроблеми, вирішення яких не входить безпосередньо в обсяг цієї дисертаційної роботи. По-перше, питання власне пошуку зазначених теоретичних перегуків. Адже це передбачає вивчення практично усіх існуючих поетик, що реалізувати вкрай проблематично. По-друге, питання термінологічного апарату, необхідного для омовлення такого зіставлення.
У нашому контексті особливо доречні дві теоретичні поетики: теорія справжньої поезії (дгвані) давньоіндійських літературознавців (Анандавардгана та ін.) та теорія правдивої поезії Івана Франка. Адже й Анандавардгана, і Франко, і Еліот вирішували проблему природи естетичної емоції, тому навіть ця одна обставина типологічно зближує їхні теоретичні поетики. Усі вищезгадані теоретики літератури наполягали на тому, що у поетичному творі митець не повинен переказувати свої настрої чи почуття, а повинен зобразити об’єкт, який викличе у читача відповідну естетичну емоцію. Анандавардгана стверджував: від називання почуття в поезії естетична емоція (раса) не виникає. Однак за допомогою слів можна виразити збудники почуттів та їх фізичні прояви, а на основі них як невисловлений смисл виникне естетична емоція. Подібні судження висловлював і Іван Франко. Поет наполягав, що справа не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі” [142, 118]. Франко вважав, що річ або явище, змальовані словами, викликають в уяві читача конкретний образ, який дає змогу відчути змальовану річ органами чуттів ("змислами"). Потрібно висловлювати свої почуття через змалювання речей так, щоб образи речей здатні були викликати відповідні почуття в душі читача: „Тільки той поет годен зватися правдивим поетом, хто, малюючи нам конкретні і яркі образи, рівночасно вміє торкати ті таємні струни нашої душі" [178, 72] . За Еліотом, митець повинен також підібрати «об’єктивний корелят», щоб «наведення зовнішніх фактів, котрі містять в собі чуттєвий досвід, відразу ж породжувало емоцію». Тому читач здатен адекватно пережити емоцію, закладену в творі лишетоді, якщо вона представлена об’єктом.
Питання безособової природи мистецтва Еліот реалізує і (щоправда на історико-культурному рівні) у своїй теорії літературної традиції. Поет-критик переносить свої уявлення про взаємини індивідуального «я» і абсолютних цінностей у сферу мистецтва. Адже традиція, як і абсолютні цінності, пролягаює поза межами свідомості митця. Як людина осягає своє «я» через пізнання абсолютних цінностей, так і митець пізнає себе через традицію. Мало того, Еліот вважає, що традиція і є запорукою оригінальності. Згідно з еліотовою теорією традиції, літературні пам’ятки „витворюють ідеальну спільноту, яка змінюється появою між ними справді нових творів. Ця спільнота повна і довершена. Але щоб бути весь час такою, вона мусить із появою кожного нового твору вся бодай трохи змінюватись; відповідно змінюються стосовно цілого і пропорції, місце та вартість кожного твору; в цьому, власне, й полягає взаємозалежність між старим і новим” [77, 66]. У цьому виявляється концепція „ідеальної упорядкованості” (ideal order), яка є важливою складовою еліотової теорії традиції.
Домінуючим прийомом побудови поетичного тексту у Т.С. Еліота стала рефлексія. Її об’єктом є процесуальна сторона творчості. Рефлектуючий автор має справу не безпосередньо з реальністю, а з ідеями, концепціями реальності. Такий митець завжди орієнтований на чужу стилістичну манеру, він акцентує її ключові прийоми, викриває її внутрішні структури. Рефлексія прагне підкреслити умовність тексту. У такій ситуації активізуються аналітичні, а не власне творчі механізми генерування тексту. Для Еліота було цілком очевидно, що між митцем і світом стоїть не тільки мова, але й практики розмаїтих художніх систем, своєрідні матриці, крізь які сприймала світ кожна епоха. Отож, для досягнення справжньої реальності Еліот хотів освоїти ці практики, осягнути їх структуру. Рефлексія навіть у межах одного невеликого твору може бути спрямована на значну кількість мовних практик, мовних манер. Поет працює з мовами різних епох і культур, оголюючи художні прийоми, характерні для поезії шекспірівської епохи, бароко, романтизму, він суміщає різні мовні практики: авторське мовлення у вірші представлена зразками традиційних риторичних конструкцій, які Еліот перетворює на своєрідні культурні блоки, літературні штампи.
У критичних працях Еліота простежується початок формування теорії „нової критики”. Так у своєму есе „Функції літературної критики” (1923) він визначає критичний аналіз як „коментування й аналіз художніх творів у писемній формі” і додає, що метою будь-якої критики є „тлумачення творів і формування смаків” [77, 67]. Таким чином, критик має на меті формування літературного чуття читача через зростання його розуміння завдяки тлумаченню. Таким чином, літературна теорія Т.С. Еліота має цілком нормативний характер.
Простеживши процес реалізації основних концептів літературно-критичної теорії Еліота в його поетичній творчості, приходимо до усвідомлення, що згідно з теорією безособової поезії ліричний герой в поезіях Еліота кінця 1910-х років поступово деіндивідуалізується. Розповідач «Пруфрока» (1917) та інших творів не є звичайно цілісною особистістю, проте він є індивідуальністю. Ліричні герої нових збірок Еліота «Вірші» (1919) і «Ara Vos Prec» (1920) нічого не промовляють читачеві стосовно свого життя, соціального статусу чи внутрішніх конфліктів. Людина стає лише функцією.
Еліот відкидає суб’єктивізм у мистецтві і літературі, наголошуючи на важливості деперсоніфікованого сприйняття світу. Доведено, що основною характеристикою раннього поетичного стилю Еліота є його виразний модерністський характер, помітна дегуманізація і деперсоніфікація, всеохоплююча іронія і скептицизм. Провідними технічними прийомами Еліота є потік свідомості, асоціаціації, інтуїтивна алюзійність, навіяна філософією А. Бергсона, численні ремінісценції та цитування різноманітних літературних джерел від Еклезіаста до французьких символістів. Звичайно, така поезія є складною для сприйняття. Для розуміння усіх рівнів значення поетичного образу необхідно розвивати власне естетичне чуття, таке потрібне для осягнення елітарної модерністської поезії.
Згідно з теорією об’єктивного корелята, Еліот передає суб’єктивні почуття в поезії за допомогою об’єктів та узагальнених символів. Для індукції в читача емоційної реакції без номінації конкретної емоції він ефективно використовує певний набір об’єктів, дій, історичних подій, життєвих ситуацій, які можуть спровокувати бажану реакцію. Цей технічний прийом Еліот вважає єдиним способом передачі емоцій за допомогою мистецтва. Це визначення є основним в нормативній поетиці Еліота і тому дає нам ключ до розуміння його поезії. Найкращим прикладом реалізації теорії об’єктивного корелята може бути поема Еліота „Геронтіон”, яка передає весь життєвий досвід за допомогою конкретної об’єктивізованої форми. Деперсоніфікований образ Геронтіона існує в межах його „безпосереднього досвіду”.
Інтегрування минулого та його культурних реалій — ще один елемент новаторського стилю Т. С. Еліота, а також прийом реалізації його теорії літературної традиції. Поет створює прямі чи непрямі алюзії на певні літературні джерела та відкриті ремінісценції з відомих літературних текстів, а також прямі цитації з відомих джерел або прецедентних текстів. Ці постійні і часто езотеричні звертання до минулих реалій вимагають спочатку ідентифікації читачем, а потім ¾ уважного аналізу їх функції та значення в авторському тексті Еліота.
Співвідносячи концепцією літературної традиції Т.С. Еліота та його культурологічні ідеї з теорією інтертекстуальності, можна простежити прямі відповідності. Уся пізнавальна і комунікативна діяльність людини безпосередньо пов’язана з інтерпретацією певних знаків, жестів, слів, творів літератури, музики та мистецтва та інших знакових систем. Хоча інтерпретація не обмежується сферою мови, саме мова служить універсальним засобом спілкування та „засобом творення думки”, і тому безпосередньо стосується інтерпретаційної діяльності людини.
Здійснивши інтертекстуальний аналіз поетичних творів Еліота і виявивши рівні змісту та можливих інтертекстуальних зв’язків з іншими текстами та з текстами, що належать до інших художніх систем, ми спостерегли, що інтертекстуальність поезії Еліота стає домінуючим поетикальним принципом. З часом змінюються і її функції: в ранніх творах Еліота (наприклад, в „Пісні кохання Дж.Альфреда Пруфрока”, „Жіночому портреті”, „Рапсодії”) цитування є безсистемним і використовується для демонстрації високого стилю, на який орієнтується розповідач, а у зрілих творах (наприклад, в „Безплідній землі”) цитати створюють додаткові розповідні рівні.
У поезіях Еліота 1910-х років цитата репрезентує той твір, з якого вона взята. Вводячи цитату в новий контекст, часто для неї несподіваний, Еліот прочитує її крізь новий контекст, інтерпретуючи твір, який вона репрезентує. Часто буває так, що зрозуміти глибинний зміст Еліотового тексту можна, лише з’ясувавши джерело, звідки цитати були запозичені.
В «Безплідній землі» (як реалізацію теорії літературної традиції) спостерігаємо складну систему лейтмотивів, якими виступають ключові фрази і цитати. Прикладами таких лейтмотивів може слугувати фраза „Hurry up, please, its time», або цитата з «Бурі» В.Шекспіра «Those are pearls that were his eyes». Поряд із фразами, цитатами, описами функції лейтмотивів виконують образи: скелі, води, міста, туману, щура. Головна риса поеми — множинність значень кожного образу, символу і кожного слова. Сюжет розгортається у кількох площинах: сцени сучасного життя накладаються на видіння минулого, що вербалізуються сліпим пророком Тіресієм; міфи про пошуки святого Грааля переплітаються з християнськими мотивами з Нового Заповіту і „Божественної комедії” Данте; міфи Давньої Греції та Єгипту з індуїстським мотивом з „Упанішад” та „Вогненної проповіді” Будди.
Така поетична практика Еліота цілком узгоджується з його теоретичною концепцією, є фактично її реалізацією, оскільки поет-критик пропонує відтворювати контекст минулого трьома способами: за допомогою звертання до відомих історичних чи культурних фігур і персонажів (Коріолан, Гамлет, Мікеланджело, Тіресій); за допомогою прямих чи непрямих алюзій на певні літературні джерела та відкритих ремінісценцій з відомих літературних текстів; за допомогою прямих цитацій з відомих джерел або прецедентних текстів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абрамов С.Р. Интертекстуальность как конституирующий признак и условие сосуществования семиотических систем // Интертекстуальные связи в художественном тексте. — СПб.: Образование, 1993. — С.12-20.
2. Автономова Н.С. Философские проблемы структурного анализа в гуманитарных науках. — М.: Наука, 1977. — 271 с.
3. Адмони В.Г. Поэтика и действительность. Из наблюдений над зарубежной литературой ХХ века. — Л.: Сов. писатель, 1975. — 310 с.
4. Алиханова Ю.М. Дхваньялока Анандавардханы и его учение о поэзии
// Анандавардхана. Дхваньялока "Свет дхвани". — М.: Наука, 1974.
С.13-60.
5. Аллен У. Традиция и мечта. — М.: Прогресс, 1970. — 423 с.
6. Анандавардхана. Дхваньялока "Свет дхвани". — М.: Наука, 1974. — 304 с.
7. Андреев Л. Г. Актуальные проблемы зарубежной литературы ХХ века: Межвуз. сб. науч. тр. / Отв. ред. Андреев Л. Г. — М.: Наука, 1989. — 175 с.
8. Аникин Г. В., Михальская Н. П. История английской литературы. — М.: Высш. школа, 1985. — 413 с.
9. Аникин Г.В. Эстетика Джона Рескина и английская литература ХIХ века. — М.: Наука, 1986. — 319 с.
10. Аникст А. А. История английской литературы. — М.: Учпедгиз, 1956. — 483 с.
11. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. — Львів: Літопис, 1996. — 633 с.
12. Аристотель. Поэтика // Аристотель. Собр. соч.: В 4 т. — М.: Мысль, 1983. — Т. 4. — 830 с.
13. Арнольд И.В. Семантика. Стилистика. Интектекстуальность: Сборник статей / Науч. редактор П.Е. Бухаркин. — СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999. — 444 с.
14. Арнольд И.В. Читательское восприятие интертекстуальности и герменевтика. // Интертекстуальные связи в художественном тексте. — СПб.: Образование, 1993. — С. 4-12.
15. Арнхейм Р. Новые очерки по психологии искусства. — М.: Прометей, 1994. — 352 с.
16. Аствацатуров А.А. Т.С. Элиот и его поэма «Бесплодная земля». — СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2000. — 237 с.
17. Ауэрбах Э. Мимерсис. Изображение действительности в западноевропейской литературе. — М.: Прогресс, 1976. — 555 с.
18. Афасижев М. Н. Западные концепции художественного творчества. — М.: Высш. школа, 1990. — 176 с.
19. Банфи А. Философия искусства. — М.: Искусство, 1989. — 383 с.
20. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика / Пер. с фр., сост., общ. ред. и вступит. ст. Косикова Г. К. — М.: Прогресс, 1989. — 616 с.
21. Барт Р. Мифологии. — Москва: Изд-во им. Сабашниковых, 1996. — 312 с.
22. Басин Е. Я. Двуликий Янус (о природе творческой личности). — М.: Магистр, 1996. — 172 с.
23. Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики. — М.: Худож. литература, 1975. — 502 с.
24. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. — М.: Искусство, 1984. — 444 с.
25. Бахтін М. Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування. // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. — Львів: Літопис, 1996. — С. 310-318.
26. Бахтін М. Проблема тексту у лінгвістиці, філології та інших гуманітарних науках. // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. — Львів: Літопис, 1996. — С. 318-322.
27. Бергсон А. Вступ до метафізики. // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. — Львів: Літопис, 1996. — С. 55-65.
28. Бидерман Г. Энциклопедия символистов. — М.: Республика, 1996. — 336 с.
29. Біблія. Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. Із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена. — United Bible Societies, 1991. 1255 с.
30. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. — К.: Либідь, 1998. — 408 с.
31. Блок А. О литературе. — М.: Худож. литература, 1989. — 479 с.
32. Брюховецький В.С. Силове поле критики: Літературно-критичні статті. — К.: Рад. письменник, 1984. — 240 с.
33. Брюховецький В.С. Специфіка і функції літературно-критичної діяльності. — К.: Наукова думка, 1986. — 171 с.
34. Бурсов Б.И. Критика как литература. — Л.: Лениздат, 1976. — 320 с.
35. Бурсов Б.И. Мастерство Чернышевского-критика. — Л.: Сов. писатель, 1956. — 338 с.
36. Бхагавадгита. Книга о Бхишме. / Введение, пер. с санскр. и комент. Б.Л. Смирнова. — СПб: А- cad, 1994. — 598 с.
37. В’язовський Г.О. Творче мислення письменника. — К.: Дніпро, 1982. — 335 с.
38. Валерии П. Об искусстве. — М.: Искусство, 1993. — 507 с.
39. Вейман Р. "Новая критика" и развитие буржуазного литературоведения. — М.: Прогресс, 1965. — 428 с.
40. Вейман Р. История литературы и мифология. — М.: Прогресс, 1975. — 344 с.
41. Владимирова Н.Г. Формы художественной условности в литературе Великобритании ХХ века. — Новгород: Нов. ГУ им. Ярослава Мудрого, 1998. — 188 с.
42. Войтюк А.Ю. Літературознавчі концепції Івана Франка. — Львів: Вища школа, 1981. — 183 с.
43. Восточная поэтика: Тексты. Исследования. Комментарии. — М.: Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 1996. — 342 с.
44. Гадамер Г.-Г. «Емінентний» текст і його істинність // Герменевтика і поетика: Вибрані твори. — К.: Юніверс, 2001. — С. 153—163.
45. Гадамер Г.-Г. Поезія і філософія. // Антологія світової літературно-критичної думки ХХст. — Львів: Літопис, 1996. — С. 210-216.
46. Гадамер Г.-Г. Про вклад поезії у пошук істини // Антологія світової літературно-крити