ТЕКСТОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТВОРЧОСТІ ЮРІЯ ЯНОВСЬКОГО: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ГНАТЮК МИРОСЛАВА МИХАЙЛІВНА

УДК 801. 73

ТЕКСТОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТВОРЧОСТІ
ЮРІЯ ЯНОВСЬКОГО: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

10.01.06 теорія літератури
10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
Жулинський Микола Григорович
доктор філологічних наук, професор,
академік НАН України

Київ 2006

ЗМІСТ

ВСТУП..3
РОЗДІЛ 1. Текстологічні аспекти в сучасних літературознавчих
методологіях24
РОЗДІЛ 2. Генетичний topos” ранньої творчості та складові автобіографічного
синергену Юрія Яновського...47
2.1. Біографічна автореференційність як форма метатекстуальності47
2.2. Реляція автор-текст” у модерній новелістиці..94
2.3. Текстологічні паралелі та міжтекстуальні аналогії в системі творчих
корелят митця (Пісні Ут”, повість Байгород”)...114
РОЗДІЛ 3. Романістика 2030-х років ХХ ст: текст і авантекст.146
3.1. Психолінгвістичні аспекти літературного задуму та його текстологічні вияви в романі Майстер корабля”..146
3.2. Генезис тексту роману Чотири шаблі”...197
3.3. Принцип творчої волі автора” в матриці тексту роману Вершники”...233
РОЗДІЛ 4. Шляхи пошуку автентичного тексту..271
4.1. Шевченківський текст Яновського...271
4.2. Аберації роману Жива вода” Мир” у дискурсі поняття творчої історії..283
ВИСНОВКИ.334
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ341

ВСТУП

На сучасному етапі розвитку літературної науки текстологія утвердилась як одна з базових філологічних дисциплін, теоретична значущість та практична цінність якої визначається ставленням до художнього тексту як до культурного надбання нації. Незаангажований, позбавлений ідеологічних догм погляд на авторський текст став результатом ґрунтовних текстологічних досліджень, де вихід на перший план історії тексту твору з поля зору послідовної еволюції від становлення й розвитку первиного задуму до кінцевого результату втілення, входить у рамки теоретичного осмислення способів творчої роботи, еволюції образної та світоглядної систем митця, психології процесів художнього мислення.
Встановлення істинно авторського тексту неможливе без заглиблення в його історію, специфіку творчого процесу, дослідження творчої лабораторії митця. На основі залучення найширшої джерельної бази рукописних та друкованих матеріалів, щоденникових записів, мемуарів, епістолярної спадщини, інших документальних свідчень про роботу письменника відбувається реконструкція творчого процесу, що дозволяє повніше охопити загальну картину становлення твору в зіставленні з авторським задумом, глибше розкрити його художньо-смисловий потенціал. Текст постає не ізольовано від загальних проблем культури, літератури, а у так званому вертикальномку контексті”, що підрозуміває насамперед історико-філологічний контекст певного твору (або ж циклу творів), розкриття генези тих зв’язків, які існують між різними джерелами одного і того ж твору.
Тенденція наближення до адекватного прочитання літературного тексту, закцентована сучасними інтерпретаційними методологіями, значною мірою зумовлюється новими уявленнями про текст, які постають у призмі його генетичного прочитання, збагаченого новими часовими вимірами. В контексті еволюції самого поняття доцільно згадати, що й філологія як наука починалася

з дослідження античних текстів і завжди мала справу з рукописами. Становлення її як комплексної гуманітарної науки, яка вивчає культуру, мову та літературу (усну й писемну) певного народу, виокремило в ній ряд галузей, що означилися з часом як самостійні наукові дисципліни. Серед них і текстологія (в дослівному перекладі наука про сув’язь слів; від лат. textus тканина, сув’язь [слів] і грецьк. logos слово, наука), яка займається дослідженням генезису текстів літературних пам’яток з метою їх подальшої інтерпретації та публікації. У своєму історичному становленні вона залежала від загального розвитку літератури і пройшла два основні етапи. Перший накопичення необхідного емпіричного матеріалу шляхом збирання, обліку й описування фактів, що стосувалися даного предмета. Другий розробка на основі цього матеріалу принципів, методів і прийомів його вивчення, виокремлення предмета тексту твору, як матеріально (графічно) закріпленого мовного вираження задуму письменника, його авторського мислення й об’єкта дослідження окремого твору. Оскільки, на слушне зауваження Р.Гром’яка одного з авторів монографії Неймовірно можливі світи: референтність, фікційність, текстуалізація”: поняття текст” як рефлексійний концепт є співвідносним з концептом твір” і опосередковується концептом автор”, літературна рецепція” (сприймання твору через читання тексту)”, то немає потреби надавати перевагу одному з двох слів (твір/текст), бо і задум, і смисл, і вибрані з лексичного ряду слова, їх синтаксичне впорядкування, і власноручне накреслення графем (якщо це рукопис) це справді витвір конкретної особи з конкретною метою [194; с. 11, с. 9]”.
Вийшовши за межі суто практичної сфери, де ставилися завдання виключно едиційні, текстологія сьогодні належить до числа тих дисциплін, об’єднаних збірним поняттям літературознавство”, які найближче стоять до того, що ми називаємо точними науками. Висновки текстологічних досліджень найменше можуть бути довільними і суб’єктивними. Аргументація необхідна строго логічна і науково переконлива [28, с. 3]”. Розглядаючи твір із поля зору достовірності його тексту, вона дає твердий фундамент для побудови обґрунтованих дослідницьких концепцій з відповідними історико-літературними, теоретико-літературними, біографічними висновками.
Поступове наукове зближення дослідницького аспекту текстології із завданнями літературознавчого аналізу тексту, широкий комплексний підхід у його вивченні із залученням теорії літератури, герменевтики, літературної критики, історії, археографії, літературного джерелознавства та інших наук потверджує комплексний характер текстології, де конструювання” тексту в межах художнього й літературознавчого дискурсів зумовлено і рядом психосоціокультурних факторів. Для дослідження складного процесу смислопородження” сучасні вчені застосовують додаткові понятійні категорії, серед яких особливе місце належить метатексту, трактованому як експліцитне називання автором прийомів, що використовуються для формування змісту під час написання твору [72, c. 18]”, або ж як текст опису, текст другого порядку”, за допомогою якого автор називає прийоми, що використовуються ним для передачі певного змісту й ті, що відображають процеси становлення твору [183, с. 285]”. Таким чином, текст у текстології та генетичній критиці розгядається як простір різноманітних співвідношень, пов’язаних із різними сферами (соціокультурною, науковою, а також афективною), перехрестя, де слово означає не предмет, а безкінечну й невизначену послідовність можливих замін, трансформацій, переносів, метафор і т. д. Власне, твір і виникає на перехресті всіх цих можливостей [131, с. 132133]”. Поглиблюючи розуміння процесу народження і росту тексту, рукописи дають змогу встановити його співвідношення з авантекстом, який у словнику генетичної критики знаходить подвійне тлумачення: 1) Сукупність чернеток: рукописів, начерків, варіантів, сценаріїв, планів, що розглядаються як матеріальні попередники тексту, системно з ним зв’язані; 2) інтелектуальна конструкція, створена на основі препарування та аналізу генетичного досьє, яка виявляє напрямки формування смислу твору в його континуумі; не існує поза критичним дискурсом, що породив його [1, с. 283]”. За влучним спостереженням французького критика Ж.Бельмен-Ноеля в авантексті існує стільки ж напрямків формуючого смислу,

скільки підходів є щодо вже опублікованого тексту [19, с. 94]”. Включення рукописів у силове поле історико-літературного, теоретико-літературного дискурсу уможливлює повніше, адекватніше сприйняття авторського тексту, трактування його як відкритої структури, яка передбачає множинність моделей герменевтичного кола. Генетичне прочитання виявляє рух внутрішньої логіки розвитку тексту, розмаїтість смислових вузлів, які незрідка зумовлюють перенесення певних акцентів із канонічних версій, що з ними звикли працювати теорія й історія літератури, на авантекст, прихований за ширмою” канону. Справедливим у цьому зв’язку є зауваження Й.-В.Ґете, який писав: Зовсім не в завершених творах ми вчимося розуміти твори мистецтва і природи. Аби хоч трохи зрозуміти їх, треба побачити їх у процесі народження і становлення [Цит. за вид.: 50, с. 183]”. Задля цього варто відмовитися від апріорної влади чистового варіанту над чернеткою, оскільки саме він і виявляє ціну вибору тих чи інших можливостей у безкінечному просторі вільного перетікання значень.
Визначеність текстології як самостійної наукової дисципліни, нагальна необхідність подальшої розробки її теоретичних основ вимагає глибшого узагальнення принципів та методів вивчення художніх пам’яток, належних до різних історичних епох. Поява великого масиву літератури, донедавна вилученої з суспільного життя репресивними режимами, ліквідація білих плям” в історико-літературному процесі радянської доби, відкриття цілого ряду раніше не відомих літературних, історичних, політичних, біографічних реалій вимагають не побіжного, часто малокваліфікованого коментаря, а насамперед істотного заглиблення в текст творів, ґрунтовного дослідження творчої лабораторії митця. Зрослий рівень наукових знань, читацьких запитів та інтересів вимагає від сучасної текстології ширших, ґрунтовніших тлумачень назрілих текстологічних проблем, які з необхідністю виходять за вузькі реєстраційні рамки. Очевидним є те, що аналіз змін тексту у відриві від змісту, трактованого в широкому розумінні як сукупність певних суспільно-історичних чинників, від історичної обстановки й знання історичних реалій, від загальних проблем культури, а також від аналізу письменницької манери” з властивими їй прийомами образотворення, розробкою характерів, композиції, роботою над мовою, стилем та ін. це завчасне приречення дослідження не тільки на однобокість, а й хибність отримуваних результатів. Акцентований момент є тим важливішим, що саме текстологія дає справжній, твердий фундамент для побудови не піщаних замків”, а достовірних дослідницьких концепцій з відповідними науковими висновками. Показовим у цьому плані є дослідження текстів української новітньої літератури. Дві редакції червоноградського циклу” оповідань і повістей Івана Сенченка, твори Юрія Яновського, романи Володимира Винниченка, поеми Володимира Сосюри та його вірш Любіть Україну”, поетичний доробок Павла Тичини, Василя Симоненка, Василя Стуса й багатьох інших цікаві не лише в плані дослідження основних текстологічних проблем вияву творчої волі автора і на цій основі встановлення автентичного тексту, а й крізь призму історичної доби, час їхнього написання. Дотепер лишається актуальною потреба підвищення кваліфікації української літератури”, про яку ще в 1926 році писав Микола Зеров, визначивши пряму залежність її від повноти та всебічності вивчення першоджерел. Часто звертаючись до праці Б.Томашевського Письменник і книга. Нарис текстології” першого наукового курсу з текстології, видрукуваного 1928 року, варто не забувати й пророчу відповідь (чи заповідь) талановитого українського вченого: І на звернене до молодої молоді Камо грядеши?” Хвильового відповідаймо: Ad Fontes! Тобто, йдімо до перших джерел, доходьмо кореня”, бо трактуючи речі з чужого голосу, не стикаючись з теоріями, яких додержуємо, віч-на-віч, незнайомі з джерелами, ми утворюємо собі фантастичні уявлення і живемо серед них, не помічаючи їх потворної неправдоподібності [94; с. 578, с. 572]”.
Проникнення в історію тексту твору, всебічне вивчення всіх редакцій та варіантів дає можливість повніше охопити загальну картину його становлення в зіставленні з авторським задумом, глибше розкрити художньо-смисловий потенціал. Генеза тексту входить у площину теоретичного осмислення способів творчої роботи, еволюції образної та світоголядної системи митця, психології процесів художнього мислення. Сучасні текстологічні дослідження завжди спираються на індивідуальні особливості творчої манери письменника, своєрідність його художнього розвитку, адже індивідуальна неповторність, як слушно зауважив Г.В’язовський, не є статичною. Вона змінюється, розвивається, удосконалюється, бо істинна творчість не терпить ніяких трафаретів, штампів ні в чому. Багатство творчих спороможностей таланту невичерпне. Та при цьому всьому дія всезагальних закономірностей зберігається. Вони всезагальні закономірності не строго регламентовані приписи, а глибинні регулятори творчості [44, с. 8]”. У кожного самобутнього автора свій життєвий досвід, своє сприйняття дійсності й способи відображення її, з якими тісно пов’язані теми, задуми, ідеї, властиві саме цьому митцеві. Для текстології української новітньої літератури визначення справжнього авторського тексту ускладнюється тим, що це не є проблемою лише текстологічною. Особливості розвитку тоталітарного суспільства вносили свій драматичний відтінок у творчу долю тих чи інших літературних творів. Хоч і не зручно говорити про речі, які загинули, писав у 1944 році Іван Багряний, але з міркувань, що може ж вони знайдуться колись таки, хоч деякі, хочу їх вписати в біографію, як частки тої біографії [10, с. 7]”. Вочевидь, то був передбачливий крок, оскільки завдяки трьом сторінкам досить важливого документального джерела ми згодом дізналися про долю історичної поеми Багряного Маруся Богуславка”, написаної в 19281929 роках й сконфіскованої при арешті в 1932 році, так само і про рукописи двох більших поем Мулярі” та Мисливська соната”. З політичних міркувань не пройшов через Головліт рукопис книги Івана Багряного В поті чола”.
Зважаючи на ту особливу роль, яку відігравав під час видання творів новітньої літератури інститут редактури (йдеться, зокрема, про систему редакторських удосконалень”, викликаних ідеологічними настановами правлячої партії), а також вплив цензурних комітетів, важливим аспектом текстологічних досліджень є розмежування творчої і не творчої волі автора (точніше, його підневолі від владних структур), вияв вододілу між цензурою і самоцензурою. Відповіді на ці та інші питання текстології української новітньої літератури невідривні від контексту історичної доби, особливостей творчої індивідуальності письменника. І тут не можна причісувати всіх одним гребінцем”. Як у російській літературі є сумні приклади текстологічної історії заідеологізованого, просякнутого комуністичними гаслами роману Федора Гладкова Цемент”, що зазнав понад тридцять безуспішних переробок і протилежність цьому вдала робота Юрія Либединського над другою редакцією повісті Тиждень”, так і в історії української новітньої літератури є приклади, серед яких виразна творча еволюція через роки переслідувань та гонінь Івана Сенченка в роботі над другою редакцією червоноградського циклу”, що увінчалася його вершинним твором повістю Савка”, успішна праця Олександра Копиленка над другою редакцією роману Народжується місто” й з іншого ж боку друга редакція роману Юрія Яновського Жива вода”, дистонія” тексту поеми Володимира Сосюри Мазепа” та ін. Першопричиною цих, як і багатьох інших текстологічних зрушень, була не стільки мода” на літературні переробки, як інколи стверджується, скільки трагічні злами історії, за ними і людської душі. Яскравий приклад творчий доробок Юрія Яновського. Сказати, що цей загальновизнаний і, здається, цілком благополучний” класик є однією з трагічних постатей української літератури, не заглиблюючись в його творчу лабораторію, не аналізуючи текстів це зігнорувати ту частину айсберга”, яка перебуває під водою, як незрідка практикувалося. Правдиве прочитання його життєвого і творчого шляху можливе лише через безпосереднє звертання до всього, витвореного рукою майстра, рукописів, які є не тільки документами, що свідчать”, а й живим, схвильованим і непідробним голосом митця. І тут важливим є врахування того моменту, на якому наполягав Д.Лихачов. Жоден текстологічний факт, підкреслював він, не може бути використаним, поки йому не дано пояснення. Текстолог повинен цікавитися не тільки тим, що сталося з текстом, але й тим, за яких обставин це сталося і чому. Реєстрація змін тексту і пояснення цих змін не два різні дослідницькі завдання, а єдине завдання, що викликає необхідність у текстологічній роботі широкого літературознавчого дослідження пам’ятки в цілому [155, с. 486]”. Як дослідити зміни тексту твору у відриві від змісту? Чи можна розглядати зміст у відриві від усієї історичної обстановки? У вивченні творчості Юрія Яновського, як, зрештою, й багатьох інших українських письменників, це виявлялося можливим, оскільки йшлося не від першооснов джерел текстів, а від припасованих до їх творчості ідеологічних рамок, де та спочатку розглядалася в кривому дзеркалі вульгарного соціологізму, а згодом, аж до недавнього часу крізь призму всеперемагаючого” соцреалізму. Варто наголосити на відповідності й історичних реалій у текстах письменника, зокрема, теми громадянської війни тим трактуванням, що зустрічалися на сторінках літературної критики, особливо з огляду на справжню, не викривлену історію України. Чи не тому майже через пів століття актуальними залишаються слова з вечірньої розмови” Максима Рильського, який писав: Слід переглянути весь творчий доробок Яновського <>. Переглянути і Майстер корабля”, що був свого часу таким же проявом творчих шукань і дерзань, як, приміром, Города и годы” К. Федіна, і Чотири шаблі”, варто по-новому прочитати і повоєнний роман Юрія Івановича Яновського Жива вода”, названий у другому варіанті Мир” [236, с. 199]”. Ці побажання письменника та вченого не залишилися поза увагою. До голосу побратима по перу приєдналися М.Бажан, О.Гончар, І.Сенченко, Ю.Смолич, М.Шумило й ін. Вагомим внеском у дослідження життя і творчості Юрія Яновського стали праці О.Білецького, К.Волинського, В.Дроб’язка, Г.Зленка, Г.Клочека, Ю.Коваліва, Г.Костюка, Н.Кузякіної, Ю.Лавріненка, М.Ласло-Куцюк, Є.Маланюка, М.Наєнка, Г.Островського, В.Панченка, М.Пархоменка, С.Плачинди, І.Семенчука, Л.Сеника, А.Тростянецького, В.Фащенка, Ю.Шереха, М.Шкандрія, М.Шудрі та ін. У ході власних оригінальних студій слушного висновку доходить В.Панченко, зауваживши: талановиті художні твори, як відомо, не просто перебувають” у літературі, вони ростуть”. Змінюється час об’єктивно вносяться корективи і в сприйняття відомих історії творів; не стоїть на місці наука про літературу і це теж зумовлює появу нових нюансів при другому прочитанні [206, с. 4]”. Ростучі” твори Ю.Яновського потребують сьогодні більше, ніж другого прочитання. За ними відкриття письменника, якого, по-суті, мало знаємо, завісивши колись його портрет благополучною” вуаллю класика. Той незначний текстологічний досвід, що поступово набувається в ході дослідження творів української новітньої літератури, засвідчує: не варто абсолютизувати чи підводити до спільного знаменника приклади досить різні. Специфіка текстології української новітньої літератури якраз і полягає в їхньому розрізненні, об’єктивному визначенні на базі ґрунтовного та всебічного аналізу, який лише в цьому разі може привести до ширших узагальнень.
Актуальність дослідження окреслених проблем потверджується й досить скупим, на жаль, переліком наукових робіт, проведених на ґрунті текстології української новітньої літератури. До недавнього часу безпечнішим було говорити про царську цензуру, утиски і переслідування з боку Російської та Австро-Угорської імперій, аніж про ті самі рецидиви імперії радянської, її тоталітарний характер мислення та діяння. Тому, як слушно зазначав М.Жулинський, залишається науково не розв’язаною проблема канонічного тексту для української радянської літератури. Кому не відомо, що під тиском вульгарно-соціологічної критики та нав’язаного зверху видавничо-редакторського перестрахування частина українських радянських письменників змушена була ґрунтовно переробляти свої твори під кутом зору пом’якшення художнього конфлікту, ослаблення психологічної складності характерів героїв. Це траплялося з Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Володимиром Сосюрою, Юрієм Яновським, Миколою Бажаном, Андрієм Головком, Петром Панчем, Іваном Сенченком. Отже, слід перевидати деякі твори за першою редакцією. Таких проблем набралося багато. На майбутнє цю роботу відкладати не маємо права [86, с. 20]”. Наукове, позбавлене ідеологічних кліше і трафаретів вивчення текстології української новітньої літератури стало можливим лише після докорінних змін у сфері суспільної свідомості й самого устрою, означених перебудовними процесами кінця минулого століття та проголошенням української державності. Не випадково кількість кандидатських дисертацій, присвячених вивченню текстології творів українських письменників ХХ ст., на сьогодні не перевищує кількох одиниць і починає свій відлік від дослідження творчості Івана Сенченка в 1985 році, Павла Тичини в 1987, Василя Стуса в 1994 і 1995 роках, Олександра Олеся в 2001 та Володимира Винниченка у 2003 році. Однак, зважаючи на якість цих робіт, варто зазначити, що заснована академіком М.Жулинським текстологічна школа новітньої літератури не лише успішно розвиває традиції вітчизняної текстології, а й накреслює її нові напрямки. Вчений доклав чимало зусиль, аби повернути з вітчизняних спецфондів, зарубіжних архівозбірень і приватних колекцій матеріали, які складають духовні скарби нації. Удостоєна Шевченківської премії книга М.Жулинського Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)” відкрила ті духовні оазиси і замулені криниці”, які дали підстави по-новому оглянути історію української літератури й культури загалом, що донедавна нагадувала розбиту, викривлену ґрунтову дорогу, яка прямувала до тріумфальної арки, вибудуваної на честь тільки світоглядно непомильних класиків, яких, на жаль, старанно очищали” від суперечностей, від болісних роздумів і сумнівів [86, с. 3]”.
Системне наукове вивчення текстології творів новітньої літератури з необхідністю передбачає не лише нові концептуальні розробки її подальшого розвитку, але й залучення досвіду, набутого українськими вченими при дослідженні складних текстологічних проблем нової літератури. Велика заслуга в цьому належить співробітникам відділу рукописних фондів і текстології та відділу шевченкознавства Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України. Завдяки їхнім зусиллям видано багатотомні зібрання творів Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Агатангела Кримського, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Степана Руданського, удостоєне Державної премії імені Тараса Шевченка 50-ти томне видання творів Івана Франка та перше академічне видання літературно-художньої спадщини Тараса Шевченка. Унікальний практичний досвід узагальнено в наукових працях таких відомих учених, як В.Бородін, М.Коцюбинська, О.Мишанич, М.Сиваченко, В.Смілянська, Н.Чамата, Ф.Погребенник та ін. Результати досліджень знайшли своє втілення на сторінках періодичних збірників Питання текстології” (6 випусків) та Спадщина” (1 випуск), де поряд вміщено текстологічні студії з нової та новітньої літератури.
Застосуваня сучасного текстологічного інструментарію в методиці й методології літературознавства дає змогу по-новому оцінити текст як базове, фундаментальне поняття гуманітарних наук, оскільки саме він, за влучним зауваженням М.Бахтіна, і є тією безпосередньою дійсністю (дійсністю думок і переживань), з якої тільки й можуть виходити ці дисципліни [17, с. 297]”. Хоча текст є основним предметом дослідження у текстології, проте, починаючи ще з критики тексту” у класичній філології, ця категорія поки що так і не дістала всебічного, глибокого теоретичного осмислення. Довготривала відрубність існування текстології від інших наук спричинила, значною мірою, сприйняття її як дисципліни виключно едиційної. Текстологічні дослідження такого плану незрідка зводилися лише до реєстрації змін тексту. Але сама реєстрація, особливо для стороннього читача, часто нагадувала нудну й малопривабливу гру в а-бе-ве-ге-де-й-ку”. Зрослий рівень наукових знань, читацьких запитів та інтересів вимагав від текстології ґрунтовніших тлумачень назрілих текстологічних проблем, які з необхідністю виходили за вузькі реєстраційні рамки. Показовими у цьому плані є роботи М.Сиваченка, написані на поєднанні різних наук літературознавства, фольклористики, компаративістики, психології, історії, соціології та ін. При цьому, хоч якого б літературного явища торкався відомий вчений, для нього завжди першорядне значення мав т е к с т о л о г і ч н и й п і д х і д один із тих винятково важливих аналітичних прийомів, без якого годі обійтися при цілісному аналізі літературного твору [250, с. 3]”. Саме на важливості дослідження тексту як первинної даності” наголошував і В.Бородін, підкресливши: Небезпека неточного, навіть хибного розуміння й оцінки твору набагато зросте, якщо дослідник вільно чи мимовільно базуватиме свої висновки на текстах неавтентичних, що, приміром, належать не гаданому, а зовсім іншому авторові чи спотворені цензурою, редактором тощо. Несправжній, неточний текст неминуче вводить дослідника в оману, заважає розумінню і правильній інтерпретації твору [33, с. 6465]”. Значний внесок у скорочення відстані між теорією і практикою в осмисленні проблеми тексту зробили такі вчені, як М.Бєльчиков, П.Бєрков, С.Бонді, В.Бородін, Г.Винокур, Г.Вітковський, А.Гришунін, М.Гудзій, К.Гурський, В.Жирмунський, Б.Ейхенбаум, Д.Лихачов, Г.Мартенс, C.Маслов, З.Мітосек, М.Мушинський, О.Назаревський, В.Нечаєва, Дж.Паскуалі, В.Перетц, М.Піксанов, Є.Прохоров, С.Рейсер, М.Сиваченко, В.Смілянська, С.Тіміна, Б.Томашевський, Г.Томпсон, Н.Чамата, Ф.Шнейдер, представники французької генетичної критики та ін. Вагомим чинником подолання цієї дистанції є розвиток персональних текстологій” письменників, особливо новітньої доби. І тут, на слушну думку Г.Бурлаки, головними умовами можна вважати можливість для дослідників працювати з рукописами та першодруками, видавати джерельні матеріали, в першу чергу тексти художніх творів, на високому едиційному рівні, а також кадрове забезпечення. Ці умови не лише тісно пов’язані між собою, але й здатні взаємно впливати одна на одну [34, с. 69]”.
Означені проблеми зумовлюють необхідність глибшого аналізу творчості Юрія Яновського, яка ще не була предметом системного, комплексного текстологічного вивчення, що і закцентовує актуальність дисертаційного дослідження. Нагальна необхідність розробки теоретичних основ текстології вимагає разом із узагальненням досвіду текстологічного вивчення творів української нової літератури подальшого, глибшого опрацювання складних текстологічних проблем творів літератури новітньої, що є можливим і успішним лише з проведенням комплексних текстологічних розробок творчості конкретних письменників новітньої доби. Поза напрацюванням такого досвіду говорити про ширші теоретичні узагальнення у вітчизняній текстології досить складно. Не випадково, з огляду на це, на передній план як в українській, так і в інших літературах усе настійніше виходить персональна текстологія”, де вивчається специфіка творчої манери письменника, своєрідність його художнього розвитку, історична доля творів, особливості рукописних документів і т. ін. Попрацювавши з різними рукописами й усвідомивши яким складним є будь-який одиничний випадок, якими численними можливі шляхи і як трудно звести все це різноманіття до однієї моделі [59, с. 57]”, можна врешті підійти до конкретних висновків. Не дивно, що більшість генетичних критиків, за спостереженням французької дослідниці А.Грезійон, спеціалісти в кращому випадку з творчості одного автора, а в гіршому з одного-єдиного тексту”. Тому якості генетичного критика в принципі залежать від його здатності аналізувати, розуміти й оцінювати механізми літературної творчості в цілому, що передбачає глибоке знання генезису багатьох творів [59, с. 56]”.
Актуальність даного дослідження визначає саме ця парадигма значень, адже аналіз теоретико-текстологічних проблем творчості Юрія Яновського, вивчення генетичних та джерелознавчих аспектів художньої спадщини митця зумовлюються їхньою соціо - культурною значущістю і є важливим кроком у сфері персональної текстології” української новітньої літератури, яка тільки починає формуватися. Застосування загальних принципів текстології до вивчення літературної спадщини одного з фундаторів української новітньої літератури дозволить глибше осмислити її у всій повноті й багатогранності таланту, враховуючи аргументації сучасних наукових даних та висновків. Як відомо, в ідеологічно детермінованованому суспільстві творчість Юрія Яновського часто препарувалася до рамок єдиноправильного” методу соцреалізму, необгрунтовано піддавалася нападкам вульгарно-соціологічної критики, а пошук митцем власних оригінальних тем, форм і жанрів інколи приводив до прикрих взаємозаперечень. Це продукувало не лише з’яву нових задумів та планів (реалізованих і нереалізованих), але й народження інших редакцій та варіантів творів, представлених у численних чернетках і начерках, об’ємний метатекст, що увиразнює творчу еволюцію письменника, своєрідність його художньо-світоглядних засад, поняття основного тексту. Актуальним залишається також едиційний аспект зазначеної тематики. Видання повного, науково обґрунтованого зібрання творів Яновського з відповідними біографічними, історико-літературними, теоретико-текстологічними коментарями давно на часі, оскільки видрукувані в радянський період багатотомні зібрання митця, на жаль, не уникли цензурних та редакторських удосконалень”. Оновлення сучасної видавничої практики, зумовлене новими нормами на ринку книг, пов’язане з концепцією публікації художніх текстів, де чільне місце починає займати генетичне досьє твору. Представлений чернетками і начерками, різними редакціями та варіантами, планами й проміжними друкованими виданнями авантекст (вживаний часто як синонім генетичного досьє), демонструє допитливому і вдумливому читачеві картину сходження тексту на будь-якому його відрізку, своєрідну реконструкцію руху. Й навіть якщо публікація генетичного досьє буде частковою та вибірковою то, йдучи за практикою французьких видавців відомої серії Бібліотека

Список литературы

ВИСНОВКИ

Видозміни аналітичного модусу, породжені практикою спілкування з художнім текстом, засвідчують цікаву парадигму: від прагнень до абсолютної об’єктивності й до майже узаконення суб’єктивності як єдиноможливого способу витлумачення цього естетичного феномену. На слушну думку В.Миловидова, автора книги Від семіотики тексту до семіотики дискурсу” (2000), це пояснюється переносом акцентів, коли в сучасній філології на зміну семіотиці тексту приходить семіотика текстобудови й рецепції тексту (семіотика дискурсу). Отже, специфіка мистецтва спілкування містить у собі як літературні коди”, зафіксовані в тексті, так і декодуючі системи”, вбудовані в свідомість читача, письменника, критика, видавця, літературознавця тощо. Не дивно, що рецепція тексту, складний процес смислопородження” найперше взаємопов’язуються дослідником із хронологічним вектором дискурсу”. І тут варто говорити не лише про проживання” тексту в процесі його прочитання, але і про не менш важливий чинник, означений свого часу К.-Ґ. Юнгом, який наголошував на занововідкритих творах, оновлених духом часу, побачених новими очима, а не тими, що звиклися зі старим.
Спробою озирнути по-новому, під іншим теоретико-текстологічним кутом зору аспекти творчості одного з фундаторів української новітньої літератури Юрія Івановича Яновського і стало дане дослідження. Завдання подальшої розробки наукової методології й методики текстологічного аналізу на матеріалі його літературної спадщини та вихід до вирішення потреб видавничої практики розглядається в роботі у тісному зв’язку і взаємообумовленості. Необхідність сучасного узагальненого, неупередженого аналізу художнього доробку митця, в якому відбилися основні тенденції не лише української, а й світової літератури, окреслила першочерговим завданням дослідження рукописів як відправної точки прочитання твору, визначення його автентичності. Це особливо мотивовано для нашого часу, коли з багатьох архівних документів нарешті зник гриф секретності, а з історичних, культурних, політичних реалій та навіть окремих постатей знято ідеологічне табу. Розпочавши свій творчий шлях на хвилі національного відродження 20-х рр. ХХ ст., яке ознаменувало собою свободу мистецького та особистісного самовияву, Яновський, як і вся українська література, спізнав невдовзі важкий тягар оков головного методу радянської доби одномірно-схематичного соцреалізму, типовими ознаками якого були політична заангажованість, унормованість художнього мислення, заблокованість доступу до джерел, маніпуляція життєвою правдою. І хоч певні риси генералізованих традицій позначилися і на його творчості, письменник усе ж перебував у прихованому протистоянні, що виявлялося в розширенні рамок умовностей, художньому експериментаторстві, у внутрішньому спротиві текстового матеріалу. Надійними опорами для нього завжди залишалися народна творчість, кращі зразки вітчизняної та світової класики. Націєтворчий чинник став заслоном тоталітарному тиску, а шлях духовного оновлення українського суспільства він вбачав у засвоєнні й примноженні цивілізаційних культурних цінностей. В умовах активного формування постколоніального простору палімпсестне прочитання художніх текстів Яновського відкриває можливість нового осмислення культурного дискурсу, версифікації їх як своєрідної моделі герменевтичного кола. Маркування тексту на рівнях самототожності письменника, означує концептуальність конструкції” й деструкції” водночас, об’єктом якої виступає сам творець. Розширення поняття тексту як предмета генетичного реконструювання” стимулює активне включення його у сферу теоретико-текстологічного дослідження.
Встановлення істинно авторського тексту, як одне з головних завдань текстології, досягається шляхом всебічного наукового аналізу, який виключає механістичний, суб’єктивний підхід. Доказова аргументація ґарантує переваги такого тексту перед усіма іншими джерелами, а критерій істинності, останньої творчої волі автора виступає запорукою цілісного сприйнятття художнього твору. Вибір основного, найбільш авторитетного джерела й очищення його від викривлень є результатом цілеспрямованої праці з використанням усіх доступних філологічній науці засобів. Своєрідна розшифровка супроводжує кожен етап дослідження, де ідентифікація рукописного досьє корелює з ґрунтовним історико-філологічним аналізом. Він дає багатий матеріал для підтвердження непорушної єдності змісту і форми літературного твору, тлумачення ідейно-художньої спрямованості, всіх аспектів поетики. Базою текстологічних досліджень служать не лише різні редакції та варіанти твору, його чернетки, начерки, а й записні книжки, щоденники, листування письменника, відгуки професійної критики, читацької аудиторії та ін. Твори, які через ідеологічні застороги не змогли побачити світ відразу після їх написання, чи ті, що зазнали цензурних втручань або ж автоцензури, вимагають сьогодні неупередженого аналізу з використанням найновіших досягнень літературознавчої думки. Категоричне твердження деяких російських дослідників (І.Книгін, О.Єліна) про те, що текстологія як наука не існувала майже до останніх десятиліть ХХ ст. стосовно радянських письменників, причина чого крилася в історико-літературних ідеологічно залежних концепціях їх біографії та творчості, що склалися за роки тоталітаризму, безперечно, має свій сенс і в проекції на українську літературу, яка перебувала в тій же системі. Повернення” на рубежі 19801990-х років творів, штучно вилучених із літературного процесу масовому читачеві, зняття ідеологічних табу з багатьох імен, занововідкриті тексти й оприлюднення” авнтекстів є безцінними джерелами відновлення істинної картини історико-культурного, суспільного розвитку впродовж ХХ ст.
Розглядаючи авторський рукопис як стенограму творчого процесу” (В.Вацуро) в його часовій розгортці, генетична текстологія акцентує увагу на шляхах та прийомах втілення задумів, повноті авторського волевиявлення, роботі письменника над архітектонікою, мовно-стилістичною системою, психології художнього мислення. Смислова множинність тексту, процес коннотації породжують такі дихотомії як інтенційність/деконструкція”, сакральне/релігійне, цілісність/частковість та ін. Критика текту шукає методологічну опору в осмисленні літературного письма не лише через його техніку і прийоми, а й через пізнання філософських, естетичних, психологічних, соціокультурних передумов.
Оновивши теоретичну структуру, сучасна текстологія накреслює широке коло завдань, які виводять її на вищий рівень наукових узагальнень. Недавня орієнтація суто на літературну класику ХІХ ст. й вироблення на цій основі відповідних рекомендацій не завжди дає змогу застосувати їх до широких пластів новітньої літератури, яка виявляє специфіку власного матеріалу. Історичні умови виникнення й становлення її, естетично-смислова своєрідність потребують нового творчого підходу та застосування сучасного інструментарію дослідження, який притаманний для новітніх літературознавчих методологій. Саме завдяки такому підходу текст твору можна розлядати як певну цілісність у всій широті зв’язків його творця, літературного та історичного контексту. В дискурсивному полі культури будь-який твір це процес генезису, спрямований на безкінечне перетікання значень. Постійна потенційна можливість прочитання та інтерпретації письмового тексту є однією з найважливіших його властивостей. Досліджуючи генезис тексту не лише як процес письма, а й як генезис думки, неможливо оминути суміжні галузі знань психологію, історію, герменевтику, лінгвістику, літературне джерелознавство та ін. У взаємодії з різними дисциплінами з’являються перспективи для побудови типології процесів художньої творчості, розкриття їхньої природи та функцій, складної динаміки від першовияву задуму до його реалізації на різних етапах становлення твору, аж до сприйняття читацької аудиторії та критики.
Створення цілісної моделі творчого процесу Юрія Яновського обумовилось такими основними евристичними фазами: дослідження біографічної автореференційності як форми метатекстуальності; вивчення реляції автор-текст” у модерній новелістиці; аналіз текстологічних паралелей та міжтекстуальних аналогій в системі творчих корелят митця; психолінгвістичні аспекти літературного задуму та його текстологічні вияви; генетичний метатекст романістики й шляхи пошуку автентичного тексту; проблема творчої волі автора в умовах тоталітарного суспільства; включення генетичного досьє в структуру дослідження загальних закономірностей літературного розвитку. На основі комплексного аналізу архівних джерел тексту та друкованих матеріалів письменника, здобутків вітчизняного й зарубіжного літературознавства окреслено теоретичні аспекти сучасної української текстології, стан і перспективи розвитку. Отримані висновки синтезовано з загальною теорією текстології, що сприятиме подальшому вдосконаленню методології текстологічного дослідження і насамперед української новітньої літератури. Аналіз архівного зібрання Ю.Яновського як культурно-історичного комплексу відкрив нові, невідомі раніше сторінки його творчості, надавши важливі документальні дані для створення об’єктивної та достовірної наукової біографії. У результаті теоретико-текстологічного вивчення й систематизації матеріалів проаналізовано ряд методологічних і методичних проблем, серед яких роль чорнового рукопису, як своєрідного потоку свідомості”, позбавленого внутрішньої цензури в структурі генези тексту; вияв механізмів” смислотворення й прихованих внутрішніх пружин тексту за лінійністю чистовика; вибір читацької стратегії в системі комунікації текст та авантекст”; прояв варіативності як авторської модифікації тексту й пошуку повноти самовираження; причини з’яви різних редакцій твору і допустовість їх паралельного існування (зокрема, в розділі Інші редакції та варіанти”). Прикінцеве зауваження особливо актуальне для роману Яновського Жива вода” Мир”, де проблема останньої творчої волі автора вирішена на користь першої редакції. При цьому важливо враховувати той аспект, який закцентував В.Жирмунський. Характеризуючи поширенішу практику прийняття останнього тексту як найбільш авторитетного, він водночас застерігав від догматичного підходу в застосуванні принципу останньої авторської редакції як єдинорятівного. Сучасна методика й методологія текстологічного аналізу виразно потверджує справедливість цих слів, використовуючи багатий досвід роботи з різними текстами. Догматичний принцип був знятий і з терміна канонічний текст” як певної, раз назавжди визначеної даності. Це зумовило й нові підходи до основного тексту: від питань вибору для публікації до проблем легітимності його, що, однак, не знівелювали цього статусу”. Завдяки ґрунтовному аналізу означених питань у роботі запропоновано нові рівні теоретичного осмислення актуальних проблем текстології української новітньої літератури, окреслено текстологічні аспекти в сучасних літературознавчих методологіях. На підставі всебічного вивчення рукописних і друкованих джерел висловлено рекомендації щодо вибору основного тексту творів Юрія Яновського, обґрунтована необхідність введення розділу Інші редакції та варіанти” при підготовці майбутніх наукових видань його літературної спадщини, доведена доцільність генетичних видань. Важливою умовою цього процесу є врахування фактів цензури й самоцензури, що стали грубим порушенням творчої волі автора, концептів автобіографічного синергену митця. На основі генетичного досьє творів письменника, вперше введеного у науковий обіг, досліджено співвідношення тексту та авантексту, поглиблено основні принципи й положення текстології української новітньої літератури і генетичної критики. За відсутності комплексних, системних текстологічних досліджень, присвячених творчості Ю.Яновського, сформовано засади персональної текстології” як джерела достовірної інформації для подальших літературознавчих розвідок, об’єктивного аналізу історико-літературних, теоретико-літературних, біографічних даних. Генезис тексту перебуває у прямому зв’язку з закономірностями літературного розвитку. Вивчаючи його в хронологічному зіставленні текстів, які дійшли до нас у різних джерелах, виявляємо повноту реалізації авторського задуму, співвідношення таких понять як історія тексту і творчий процес, типологія та контекстуальність. Процес становлення твору від задуму до втілення демонструє дію спонтанних та свідомих чинників прояву волі автора (творчої й не творчої), знання якої є важливим критерієм його об’єктивного прочитання та інтерпретації. Результати текстологічних досліджень надають вагомі аргументи у вивченні взаємовпливів і аналогій, культурно-естетичних традицій, що підтверджує аналіз художніх кодів Яновського й Дос Пассоса, ремінісценцій з Шіллера та ін. Всебічний аналіз рукописів сприяє відтворенню процесу писання, в якому відчувається ритм праці митця, мотивація шляхів реалізації намірів та задумів. Втілене у тексті художнє мислення автора, його еволюція включає у себе складну систему співвідношень реальності та вимислу, автозізнань і містифікації, документальних свідчень і літературного факту, вдалих мистецьких рішень та помилок.
Вагомим аспектом дослідження є вивчення творчої лабораторії Юрія Яновського, особливостей художньої манери, світоглядних та естетично-стильових домінант. На тлі ренесансних зрушень 20-х рр., а згодом в умовах неповної” літератури письменник застерігав ту систему духовно-моральних орієнтацій, яка б максимально наближала до автентичного тексту. На цьому нелегкому шляху траплялися злети і спади, пастки кон’юктур, але завжди залишалося нездолиме бажання бути самим собою, означене колись як: Semper idem, semper fidelis” (Завжди однаковий, завжди вірний”). Проведене дослідження дає змогу реконструювати творчу еволюцію Ю.Яновського, невіддільну від основних суспільних та культурних змагань ХХ ст., у всьому комплексі теретико-текстологічних перспектив, художніх трансформацій текстуального простору, світоглядно-естетичних координат митця.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авантекст // Генетическая критика во Франции. Антология. М.: ОГИ, 1999. С. 283.
2. Агеєва В.П. Романний екперимент Юрія Яновського // Патетичний фрегат: Роман Юрія Яновського Майстер корабля” як літературна містифікація / Упоряд. В.Панченко. К.: Факт, 2002. С. 301310.
3. Антипов Г.А., Донских А.О., Марковина И.Ю., Сорокин Ю.А. Текст как явление культуры. Сборник. Новосибирск: Наука”, Сибирское отделение, 1989. 197 с.
4. Арагон Л. Про Вершників” Юрія Яновського // Матеріали до вивчення історії української літератури в п’яти томах. Т.5. К.: Радянська школа, 1963. С. 486487.
5. Астаф’єв О.Г. Образ і знак. Українська емігрантська поезія у структурно-семіотичній перспективі. К. : Наукова думка, 2000. 268 с.
6. Астаф’єв О.Г. Структуралізм: Методологічна система і модель культури // Філологічні семінари. Літературознавчі методології: практика і теорія. Вип. 7. К: ВПЦ Київський університет”, 2004. С. 1720.
7. Афанасьев А.Н. Древо жизни: Избранные статьи / Подгот. текста и коммент. Ю.М.Медведева. М.: Современник, 1983. 464 с.
8. Бабишкін О.К. Дві редакції роману Мир” Юрія Яновського // Майстер слова. Тези науково-теоретичної конференції, присвяченої 80-річчю з дня народження українського радянського письменника Ю.І.Яновського. Кіровоград, 1982. С. 1115.
9. Бабишкін О.К. Юрій Яновський. К.: Радянський письменник, 1957. 302 с.
10. Багряний І. Автобіографія. Бібліографія // Слово і час. 1994. № 2. С. 68.
11. Бажан М.П. Майстер залізної троянди // Думи і спогади. К.: Радянський
письменник, 1982. С. 962.
12. Бажан М. Творець у кіно // Кіно. 1928. № 2. С. 67.
13. Барт Р. Від твору до тексту // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. 2-е вид., доп. Львів: Літопис, 2001. С. 491496.
14. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика: Пер. с фр. / Сост. общ. ред. и вступ. ст. Г.К.Косикова. М.: Прогресс, 1989. 615 с.
15. Барт Р. Текстуальний аналіз Вальдемара” Е.По // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. 2-е вид., доп. Львів: Літопис, 2001. С. 497524.
16. Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе // Литературно-критические статьи / Сост. С.Бочаров и В.Кожинов. М.: Художественная литература, 1986. С.121291.
17. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. 445 с.
18. Безрогов В.Г. Автобиография и история: некоторые комментарии историка к автобиографическим исследованиям // Хеннингсен Ю. Автобиография и педагогика / Пер. с нем. В.А.Волкова; Под общ. ред. В.Г.Безрогова. С. 133171.
19. Бельмен-Ноэль Ж. Воссоздать рукопись, описать черновики, составить авантекст // Генетическая критика во Франции. Антология. М.: ОГИ, 1999. С. 93114.
20. Бельчиков Н.Ф. Пути и навыки литературоведческого труда. Изд. 2-е, доп. М.: Высшая школа, 1975. 238 с.
21. Белянин В.П. Психолингвистические аспекты художественного текста. М.: Изд-во МГУ, 1988. 124с.
22. Берберова Н.Н. Курсив мой: Автобиография / Вступ. ст. Е.В.Витковского; Коммент. В.П.Кочетова, Г.И.Мосешвили. М.: Согласие, 1999. 736 с.
23. Бердяев Н.А. Самопознание: Опыт философской автобиографии. М.: СП ДЭМ”, 1990. 334 с.
24. Биази П.-М. К науке о литературе // Генетическая критика во Франции. Антология. М.: ОГИ, 1999. С. 5892.
25. Біблія. 1988. 1523 с.
26. Білецький О.І. Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року // Червоний шлях. 1926. №3. С. 133163.
27. Бойе Б. Писатель и его рукописи // Генетическая критика во Франции. Антология. М.: ОГИ, 1999. С. 169191.
28. Бонди С.М. Черновики Пушкина: Статьи 19301970 гг. М.: Просвещение”, 1971. 232 с.
29. Борзенко С. Разговор с писателем // Харьковский рабочий. 1938. 3 июля.
30. Бородин В.С. Теоретические основы современной советской текстологии и проблемы текстологического изучения поэзии Т.Г.Шевченко: Автореф. дис. доктора филол. наук. К.: АН УССР. Институт литературы имени Т.Г.Шевченко, 1981. 44 с.
31. Бородін В.С. Від критики тексту” до текстології // Радянське літературознавство. 1981. № 10. С. 7483.
32. Бородін В.С. Над текстами Т.Г.Шевченка. К.: Наукова думка, 1971. 224 с.
33. Бородін В.С. Про поняття текст” у текстології // Радянське літературознавство. 1980. № 7. С. 6474.
34. Бурлака Г.М. Основні проблеми сучасної української текстології // Матеріали V конгресу Міжнародної асоціації україністів: Літературознавство / Упоряд. і відп. ред. О.Мишанич. Чернівці: Рута, 2003. Кн. 1. С. 6971.
35. Бухштаб Б.Я. Что же такое текстология? // Русская литература. 1965. № 1. С. 6575.
36. Валевский А.Л. Основания биографики. К.: Наукова думка, 1993. 111 с.
37. Ваплітянський збірник. Вид. друге, доп., під ред. Ю.Луцького. З нагоди п’ятдесятиріччя ВАПЛІТЕ. Торонто: Мозаїка, 1977. 260 с.
38. Введение в литературоведение: Учебник / Н.Л.Вершинина, Е.В.Волкова, А.А.Илюшин и др.; Под общ. ред Л.М.Крупчанова. М.: Изд-во Оникс”, 2005. 416 с.
39. Вильмонт Н. Лирика Шиллера // Шиллер Ф. Лирика. М.: Художественная литература, 1964. С. 520.
40. Виноградов В.В. Проблема авторства и теория стилей. М.: ГИХЛ, 1961. 615 с.
41. Винокур Г.О. Биография и культура. М., 1927. 88 с.
42. Волинський К.П. Тернистий шлях майстра // Яновський Ю. Чотири шаблі: Романи. Оповідання. К.: Дніпро, 1990. С.524.
43. Вопросы творческой истории литературного произведения. Л.: Изд-во ЛГУ. 1964. 237 с.
44. В’язовський Г.А. Творче мислення письменника. К.: Дніпро, 1982. 336 с.
45. Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика. К.: Юніверс”, 2001. 288 с.
46. Гадамер Х.Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М.: Прогресс, 1988. 700 с.
47. Галушко Д. Розгромити націоналістичну контрабанду у військово-художній літературі // Вісті. 1934. 23 люте.
48. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. М: Наука, 1981. 140 с.
49. Генезис художественного произведения. М.: Наука, 1986. 226 с.
50. Генетическая критика во Франции. Антология. М.: ОГИ, 1999. 288 с.
51. Герцен О. І. Минуле і думи. К., 1957. 945 с.
52. Гёте И.-В. Поэзия и правда. Из моей жизни. М.: Художественная литература, 1969. 607 с.
53. Гинзбург Л.Я. О психологической прозе. Л.: Советский писатель, 1971. 464 с.
54. Гнатюк М.І. Літературознавчі концепції в Україні другої половини ХІХ
початку ХХ сторіч. Л.: Львівський нац. ун-т імені Івана Франка, 2002. 208 c
55. Гончар О.Т. Майстер суворий і ніжний // Яновський Ю.І. Твори: В 5 т. Т. 1 / Упоряд. М. Острик. К.: Дніпро, 1982. С. 511.
56. Горнфельд А. О толковании художественного произведения. СПб., 1912. 31 с.
57. Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо (З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета). К.: Критика, 2000. 319 с.
58. Грант Ф.В. Символическое значение чисел. Ужгород: GBV, б.д. 29 с.
59. Грезийон А. Что такое генетическая критика? // Генетическая критика во Франции. Антология. М.: ОГИ, 1999. С. 2657.
60. Грифцов Б.А. Психология писателя. М.: Художественная литература. 1988. 462с.
61. Гришунин А.Л. Исследовательские аспекты текстологии. М.: Наследие, 1998. 416 с.
62. Гром’як Р.Т. Давнє і сучасне: Вибрані статті з літературознавства. Тернопіль: Лілея, 1997. 227 с.
63. Гром’як Р.Т. Літературознавча рецепція і компаравістичний дискурс. Тернопіль: Підручники і посібники, 2004. 368 с.
64. Губенко-Маслюченко В.О. Люблю Юрочку і походку його! Спогади про Ю.І.Яновського. 10 березня 1975 р. ЦДАМЛМ України. Ф. № 188, оп. № 1, од. зб. № 7. 12 арк.
65. Гуздий Н.К. Памяти учителя // Русская литература. 1965. № 4 С. 167169.
66. Гуздий Н.К., Жданов В.А. Вопросы текстологии // Новый мир. 1953. № 3. С. 232242.
67. Гуменна Д. Дар Евдотеї: Іспит пам’яті. Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1990. Кн.2. Жар і крига. 346 с.
68. Гундорова Т.І. Інтелектуальна дистопія Юрія Луцького // Юрій Луцький.
Літературна політика в радянській Україні 19171934. К.: Гелікон, 2000.
С. 916.
69. Гундорова Т.І. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського
модернізму: Постмодерна інтерпретація. Львів, 1997. 299 с.
70. Денисова Т.Н. Экзестенциализм и современный американский роман. К.: Наукова думка, 1985. 246 с.
71. Динеков П. Текстология и литературна история // Литературна мисъл, София. 1975. № 3. С. 3240.
72. Дмитриева Е. Генетическая критика во Франции. Теория? Издательская практика? Явление постмодернизма? // Генетическая критика во Франции. Антология. М.: ОГИ, 1999. С. 925.
73. Довженко і світ // Творчість Олександра Довженка в контексті світової культури / Упоряд. С.Плачинда; Передм. О.Гончара. К.: Рад. письменник, 1984. 222 с.
74. Довженко О.П. Господи, пошли мені сили: Щоденник, кіноповісті, оповідання, фольклорні записи, листи, документи. Харків: Фоліо, 1994. 655 с.
75. Дончик В.Г. З потку літ і літпотоку. К.: Видавничий дім Стилос”, 2003. 556 с.
76. Дончик В.Г. Український радянський роман: Рух ідей і форм. К.: Дніпро, 1987. 429 с.
77. Дос Пассос Дж. Избранное: Сборник. М.: Прогресс, 1981. 815 с.
78. Дос Пассос Дж. Менґеттен. К. Харків, 1933. 236 c.
79. Драч І.Ф. Сонце і слово: Поезії. К.: Дніпро, 1978. 367 с.
80. Дуб К. Автобіографічний синерген // Слово і час. 2001. № 4. С. 1523.
81. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы. М.: Прогресс, 1979. 320 с.
82. Ёлкин А.С. Судьба книг и рукописей. М.: Просвещение, 1976. 192с.
83. Жевченко-Яновська Т.Ю. Карби долі / Публ. Р.Мовчан // Київ. 1985. № 3. С. 116124.
84. Жирмунский В.М. Введение в литературоведение: Курс лекций / Под ред.
З.И.Плавскина, В.В.Жирмунской. Изд. 2-е. М.: Едиториал УРСС, 2004.
464 с.
85. Жирмунский В.М. Теория литературы. Поэтика. Стилистика: Избранные труды. Л.: Наука, 1977. 407 с.
86. Жулинський М.Г. Заявити про себе культурою. К.: Генеза, 2001. 680
с.
87. Жулинський М.Г. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). К.: Дніпро, 1990. 447 с.
88. Жулинський М.Г. Слово про Юрія Яновського // Майстер слова. Тези науково-практичної конференції присвяченої 80-річчю з дня народження українського радянського письменника Ю.І.Яновського. Кіровоград, 1982. C. 36.
89. Жулинський М.Г. Талант, що прагнув до зір // Микола Хвильовий. Твори: У 2 т. Т.1: Поезія; Оповідання; Новели; Повісті / Упоряд. М.Г.Жулинський, П.І.Майдаченко. К.: Дніпро, 1990. С. 543.
90. Зайцев П. Перше кохання Шевченка // Петров В. Романи Куліша; Аліна й Костомаров. К.: Україна, 1994. С. 1468.
91. Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХХХ вв.: трактаты, статьи, эссе / Соствл., общ. ред. Г.К.Косикова. М.: Изд-во МГУ, 1987. 512 с.
92. Зверев А. Американский роман 2030-х годов. М.: Художественная литература, 1982. 256с.
93. Зверев А. Шум времени (Дос Пассос: уроки одной судьбы) // Вопросы литературы. 1980. № 6. С. 5996.
94. Зеров М.К. Ad Fontes // Твори: В 2-х т. Т. 2. К.: Дніпро, 1990. С. 568573.
95. Зеров Н. Юрий Яновский // Яновский Ю. Кровь земли: Рассказы. М., 1930. С. 311.
96. Златар А. Автобиография глазами исследователей средневековья //
Автоинтерпретация: Сб. статей / Под ред. А.Б.Муратова, Л.А.Иезуитовой. Спб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1998. С. 3355.
97. Зустріч на перехресній станції. Розмова трьох: Михайль Семенко, Гео
Шкурупій, Микола Бажан. К.: Бумеранг”, 1927. 48 с.
98. Измайлов Н.Ф. Текстология. В кн.: Пушкин. Итоги и проблемы изучения. М. Л., 1966. С.555610.
99. Інґарден Р. Про пізнавання літературного твору // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. 2-е вид., доп. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 2001. С. 176206.
100. Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн. Кн. 2. Ч. 1: 1940-ві 1950-ті роки: Навч. посібник / За ред. В.Г.Дончика. К.: Либідь, 1994. 368 с.
101. Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн. Кн. 2. Ч. 2: 1960 1990-ті роки: Навч. посібник / За ред. В.Г.Дончика. К.: Либідь, 1995. 512 с.
102. Іщук А. Романтика буднів. Про Мир” Юрія Яновського // Вечірній Київ. 1957. 26 березня.
103. Кавун Л. Міфопоетичне мислення в романі Юрія Яновського Чотири шаблі”// Літературознавчі студії. Зб. наук. праць. Вип 4. К.: ВПЦ Київський університет”, 2003. С. 101107.
104. Квіт С. Основи герменевтики. К., 1999. 214 с.
105. Клочек Г.Д. Чотири шаблі” Вершники” // Майстер слова. Тези науково-практичної конференції присвяченої 80-річчю з дня народження українського радянського письменника Ю.І.Яновського. Кіровоград, 1982. C. 1925.
106. Клочек Г.Д. Юрій Яновський Костянтин Паустовський Олександр Грін: деякі паралелі // Слово і час. 2003. № 3. С. 7178.
107. Кобзар В.Д. До питання про художню та історичну правду в повісті Байгород” // Майстер слова. Тези науково-практичної конференції присвяченої 80-річчю з дня народження українського радянського письменника Ю.І.Яновського. Кіровоград, 1982. С. 3642.
108. Коваленко Б. Нацдемівська ідеологія в історичному романі української
літератури // За марксо-ленінську критику. 1932. № 6. С. 4347.
109. Ковалів Ю.І. Жива вода” Ю.Яновського в інтер’єрі соцреалістичних”
збочень. Літературознавчі студії. Зб. наук. праць. Вип. 4. К.: ВПЦ
Київський університет”, 2003. С. 111116.
110. Ковалів Ю.І. Романтична стильова течія в українській радянській поезії 2030-х років (М.Бажан, Ю.Яновський, О.Влизько, Л.Первомайський). К.: Наукова думка, 1988. 127.
111. Ковалів Ю.І. Скрипторій. Біла Церква: Буква”, 2004. 172 с.
112. Коллингвуд Р.Дж. Идея истории. Автобиография. М.: Наука, 1980. 487 с.
113. Компаньон А. Демон теории. Литература и здравый смысл / Пер. с франц.С.Зенкина. М.: Изд-во им. Сабашникова, 2001. 336 с.
114. Корман Б.О. Итоги и перспективы изучения проблемы автора // Страницы истории русской литературы. М.: Наука, 1971. С. 199207.
115. Корнійчук О.Є. Доповідь на ХІ пленумі Правління Спілки радянських письменників СРСР // Літературна газета. 1947. 10 липня.
116. Корнійчук О.Є. Про виконання Спілкою радянських письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали Звезда” і Ленинград” // Літературна газета. 1947. 25 вересня.
117. Коряк В. За творчу методу пролетарської літератури // Гарт. 1931. № 10. С.154156.
118. Костенко Л.В. Вибране. К.: Дніпро, 1989. 559 с.
119. Костенко Л.В. Неповторність: Вірші. Поеми. К.: Молодь, 1980. 223 с.
120. Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади. Кн. 1. Едмонтон: Канадський інститут українських студій, Альбертський ун-т, 1987. 743 с.
121. Коцюбинська М.Х. Зафіксоване і нетлінне”. Роздуми про епіст