Гра як художній прийом в епічному тексті (На матеріалі прози українських письменників 10-20-х років ХХ ст.)

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Жигун Сніжана Віталіївна
УДК: 82-13:82.091

Гра як художній прийом в епічному тексті
(На матеріалі прози українських письменників 10-20-х років ХХ ст.)

10.01.06 теорія літератури

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Д.філол.н., проф. Бернадська
Ніна Іванівна

Київ
2008

Зміст

ВСТУП...........................................................................................................4

РОЗДІЛ 1.
ГРА ЯК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА ПРОБЛЕМА
1.1. Множинність підходів до визначення феномену гри в сучасній науці...........................................................................9
1.2. Гра і література........................................................................33
1.3. Гра у літературному житті......................................................40

РОЗДІЛ 2.
ІГРОВІ ПРИЙОМИ НАРАЦІЇ
2.1. Ігровий потенціал метапрози....................................................50
2.2. Фрагментація, синтез мистецтв, оповідна аномалія та літературна пастка...........................................................................67
2.3. Читач як гравець..77

РОЗДІЛ 3.
ГРА У ТЕКСТІ: ТЕМАТИЧНИЙ АСПЕКТ
3.1. Подвоєння як ігрова стратегія..............................................88
3.2. Двійництво: ігрове формування системи персонажів.......95
3.3. Тематизація гри....................................................................102
3.4. Епатаж як гра........................................................................114
3.5. Приватна міфологія як утаємничене знання.....................116

РОЗДІЛ 4.
ІНТЕРТЕКСТ ЯК ГРА
4.1. Ігрові інтенції інтертексту...................................................122
4.2. Автоінтертекст.......................................................................125
4.3. Ігрові функції цитат та алюзій............................................129
4.4. Ігровий аспект паратекстуальності.....................................134
4.5. Метатекстуальність: мерехтіння змісту”..144
4.6. Ігровий потенціал трансформації, стилізації та пародії....154
4.7. Жанровий експеримент........................................................158

РОЗДІЛ 5.
МОВНА ГРА ЯК СТИЛЕТВІРНИЙ ПРИЙОМ
5.1. Теорія мовної гри.................................................................167
5.2. Гра з ресурсами мови...........................................................169
5.3. Ламання норми. Радість бунту проти логіки”..................176
5.4. Гра на межі поезії та прози..................................................184

ВИСНОВКИ...............................................................................................197

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..................................................207

ВСТУП

Гра як естетичний феномен одна з найменш опрацьованих проблем у вітчизняному літературознавстві. Попри ґрунтовну базу зарубіжних досліджень, різноманітність шкіл, сформованих європейською філософською думкою, теорія гри не стала набутком української науки про літературу в аспекті дослідження художнього слова. Проте вона є надзвичайно перспективною, оскільки розвивається нерозривно з естетикою і не пов’язана з ідеологією. Це особливо важливо для вітчизняного літературознавства, у якому переважає етична традиція, що часто призводить до підміни поняття художня вартість” поняттям ідеологічне значення”. Особливо виразно це помітно у дослідженнях, присвячених творчості письменників першої третини ХХ ст.
Досі гра як своєрідна характеристика тексту розглядалася вітчизняними науковцями лише зрідка, висвітлено тільки окремі аспекти цього феномену (наприклад, М.Шкандрій трактував її як своєрідну езопову мову”[178, 16]). Серед досліджень особливостей вияву ігрового начала у художньому тексті показовими є роботи О.Боярчук [22] та М.Зубрицької [51], які розглядають гру як оригінальний спосіб організації художнього матеріалу, множинність інтерпретаційного підходу до тексту, відмову від усіляких заборонених тем. Проте у більшості сучасних досліджень вживання поняття гра” тяжіє до метафоричного (показовими є кандидатські дисертації Л. Пікун Дзеркальна гра набутками культури: романтична та постмодерністська модель”[115], О. Чумаченка Міф і мистецька гра в естетиці неоромантизму” [169] тощо).
У цьому дослідженні художній прийом трактується як принцип організації літературного висловлювання: сюжетно-композиційний, жанровий, стилістичний, версифікаційний тощо. Термін прийом” був введений до літературознавчого апарату на межі 10-20-х років ХХ ст. теоретиками ОПОЯЗу”, що висунули тезу про мистецтво як прийом (однойменна робота В.Шкловського). На їхню думку, прийом є головним інструментом перетворень явищ, що перебувають поза сферою мистецтва (матеріал) у факт мистецький, тому особливу увагу під час аналізу тексту слід звертати на морфологію прийомів іманентну поетику. Особливої уваги потребують не так традиційні, автоматизовані” прийоми, як новаторські, поновлюючі” (М.Йогансен) (остраняющие” за В.Шкловським). Виняткового значення набуває оголення прийому” коли письменник свідомо акцентує увагу на якомусь моменті своєї письменницької техніки. Формалісти відстоювали тезу про те, що будь-який елемент художнього твору є побудова і гра” (Б.Ейхенбаум). У цій роботі гра розглядається як прийом, що спрямовує художній текст від етики до естетики[1]. Російські науковці Г.Рахімкулова та А. Люксембург ввели термін «ігрова поетика» категорія, що стосується ігрового тексту. Ігровий текст це ігрова система, усі елементи якої розміщуються із від початку зрозумілим надзавданням працювати на гру з читачем. Спрямованість на гру з читачем це частково властивість ігрової поетики, частково наслідок застосування її принципів”[123, 133-134]. Проблема гра як прийом” є дещо конкретніша, ніж проблема ігрова поетика”, оскільки дає змогу прослідковувати ігрові прийоми не лише у текстах ігрового стилю. Так, скажімо, деякі прийоми можна зазначити у творах В.Підмогильного (ігрову міжтекстову взаємодію чи ігрове зображення літературного життя), проте до його текстів не продуктивно застосувати поняття ігрової поетики.
Формальний підхід не є чужим для українського літературознавства і досліджуваного матеріалу, адже саме у досліджуваний період закладалися основи вітчизняного формального методу літературознавства. Українську формальну школу розвивали у своїх дослідженнях М.Зеров, П.Филипович, О.Білецький, Г.Майфет, Б.Якубський, В.Державин.
Оскільки формальний підхід містить небезпеку перетворити дослідження на каталог прийомів, застосованих митцями для реалізації конкретних ігрових цілей, здійснено спробу подолати цю небезпеку, не просто фіксуючи присутність певного прийому у творі, а демонструючи різноманітність і своєрідність виявів цього прийому у різних текстах. Крім того, важливою стратегією дослідження стало те, що відправною точкою були не вже відомі прийоми, які виявлялися у тексті, а художні тексти. Такий підхід дозволяє віднаходити нові прийоми, неописані ще науковою літературою, а також демонструвати своєрідність авторського використання прийому, пов‘язану із певними надзавданнями митця (тобто, залучення поняття функції прийому”, яке ввів Ю.Тинянов).
Пропоноване дослідження перша спроба системного, концептуального підходу до феномену гри як принципу організації художнього висловлювання. Епічні тексти українських письменників 10-20-х років ХХ ст., обрані за матеріал дослідження, якнайкраще демонструють можливості розвитку ігрової стихії всередині художнього світу. Попри значну кількість робіт, присвячених творчості М.Хвильового[2], Ю.Яновського[3], В.Підмогильного[4], гра згадується у них переважно побіжно, часто лише окреслюючи питання, а не розв’язуючи його. Незрідка гра пов’язується лише з окремим прийомом (металітература, пародія, маска тощо), а внутрішня ігрова настанова письменника залишається поза увагою науковців. Таку ситуацію варто змінити концептуальним підходом у вивченні проблемного явища, а це не можливо здійснити без освоєння відповідної методології та понятійного апарату.
Мета дослідження різнобічне вивчення та систематизація художніх прийомів, що виникають як прояви ігрового начала у епічних текстах. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких конкретних завдань:
обґрунтувати методологічно-понятійну базу дослідження;
описати ігрові художні прийоми на різних рівнях тексту: наративному, тематичному, інтертекстуальному та мовно-стильовому;
дослідити особливості функціонування ігрових прийомів у конкретних творах;
простежити, сформулювати і обґрунтувати естетичний потенціал ігрових прийомів у структурі епічних текстів.
Об’єктом дослідження є українська модерністська та авангардистська проза 10-20-х років ХХ століття: збірки Сині етюди” та Осінь” М.Хвильового, збірка Мамутові бивні”, повість Байгород”, роман Майстер корабля” Ю.Яновського, збірка Твори” та нарис Тайгою” Г.Михайличенка, романи Подорож ученого доктора Леонардо...”, Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших”, оповідання Майборода”, Пригоди М.Паркера” та збірка 17 хвилин” М.Йогансена, романи Золоті лисенята” Ю.Шпола, Інтелігент” Л.Скрипника, Двері в день” Г.Шкурупія, Місто”, Невеличка драма” В.Підмогильного. Предметом дослідження є ігрові принципи організації художнього висловлювання.
Теоретико-методологічна основа дисертації. Пропонована робота виконана у руслі естетичної школи теорії гри і спирається на інтерпретацію феномену гри І.Кантом та Ф.Шіллером. У дослідженні враховано напрацювання герменевтичної школи теорії гри (Г.-Ґ.Гадамер, В.Ізер), а також залучено здобутки й інших шкіл, перш за все антропологічної (Й.Гейзінга, Р.Кайо), психоаналітичної (З.Фройд), лінгвістичної (Л.Вітгенштейн). Важливим теоретичним підґрунтям дослідження є праці російських формалістів Ю.Тинянова, В.Шкловського, Б.Томашевського, Б.Ейхенбаума. Для вирішення окремих завдань було залучено напрацювання Ж.Женетта, Ю.Лотмана, В.Бичкова. Необхідною теоретичною основою стали роботи вітчизняних літературознавців: В.Агеєвої, М.Зубрицької, М.Ласло-Куцюк, М.Сулими, Ю.Шереха, М.Шкандрія.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що у ній уперше у вітчизняному літературознавстві ігрові прийоми розглядаються як важливі чинники форми і змісту епічного твору. Гра як художній прийом досліджується на різних рівнях тексту: наративному, тематичному, інтертекстуальному та мовно-стильовому. Здійснюється спроба інтерпретації творів українських письменників 10-20-х років ХХ ст. крізь призму прийому гри. Вперше у вітчизняному літературознавстві розглядається питання ігрової поведінки письменника.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалась на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського університету імені Тараса Шевченка, і її тема пов’язана із науковою проблематикою роботи кафедри, зокрема таким її аспектом, як вироблення та освоєння нових теоретичних підходів до розгляду текстів української модерної літератури.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані під час читання вузівських курсів з теорії та історії української літератури, спецсемінарів, при укладанні підручників та навчальних посібників, фахових видань довідкового характеру, а також при подальшому теоретичному опрацюванні проблем естетики та поетики модернізму та авангардизму.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п‘яти розділів, висновку та списку використаних джерел (205 позицій). Загальний обсяг дисертації 224 сторінки, з них 203 сторінки основного тексту.

[1] Йдеться про те, що в українській літературі існує тривала етична традиція, тобто художні твори нерозривно існують у контексті відповідності життєвим позиціям автора, мовній та історико-політичній ситуації, і спроби надати текстові неутилітарних компнентів здійснювалися через звернення митців до гри.

[2] Дослідження М.Жулинського[48], В.Агеєвої [1], Л.Плюща [119], В.Гришка [40], М.Руденко [126], Ю.Безхутрогого [9].

[3] Дослідження В.Агеєвої [3], М.Гнатюк [35], М.Ласло-Куцюк[79], В.Панченка[112],

[4] Дослідження В.Мельника[99], Р.Мовчан[106], М.Тарнавського [145], Ю.Шереха [175].

Список литературы

ВИСНОВКИ

Вивчення феномену гри має у західноєвропейській філософській думці тривалу традицію. Сукупність теорій варто класифікувати за чотирма парадигмами: міфологічною, біологічною, філософською та парадигмою стратегій. Міфологічна парадигма об’єднує погляди на гру мислителів античності, які вважали гру моделлю Всесвіту. Платон запропонував першу класифікацію ігор, виділивши неструктуровану гру і гру за певними правилами та з визначеною метою. У ХІХ столітті філософи позитивісти (Г.Спенсер, К.Грос, М.Лазарус) вважали гру компенсаторною властивістю організму людини та тварини, що дає вихід надмірній енергії, відновлює сили тощо. На межі ХХ-ХХІ ст. із розвитком комп’ютерних технологій гра усвідомлюється як стратегія, формується нова дисципліна людологія, тобто вчення про гру, її естетичний потенціал, культурологічні, комунікативні, технічні та структурні особливості. Для літературознавчих досліджень найперспективнішою є та парадигма досліджень, що розглядає гру як форму естетичної діяльності, тобто неутилітарної, здійснюваної заради неї самої, яка приносить її учасникам і глядачам естетичну насолоду, задоволення, радість. У її межах можна виділити декілька шкіл: естетичну, герменевтичну, антропологічну, лінгвістичну, психоаналітичну, постмодерну.
Естетичну школу започаткували праці І.Канта (Критика здатності судження”) та Ф.Шіллера (Листи про естетичне виховання людини”), які визначали проблему естетичного сприйняття як співучасть у грі, адже у ній відсутні практичні потреби. Засновником антропологічної школи став Й. Гейзінга (Homo ludens), який визначає гру як вільну діяльність, що здійснюється всередині зумисне обмеженого простору і часу, відбувається упорядковано і за певними правилами. Основоположник герменевтичної школи Г.-Ґ. Гадамер вважав гру способом буття мистецького твору. На його думку, суб’єктом гри є не гравець, а сама гра, мета її порядок і структура самого ігрового руху, спосіб буття саморепрезентація, яка є універсальним аспектом буття природи. Ідеї герменевтичної школи активно розвивають представники такого напрямку, як рецептивна естетика. До ідей біологічної парадигми поглядів на гру близькі положення психоаналітичної школи. Її засновником став З. Фройд (Поет і фантазування”). Австрійський психоаналітик висунув припущення, що для того, щоб з‘ясувати джерела літературної творчості, треба віднайти споріднений із нею вид діяльності. На думку вченого, це дитяча гра. Засновником лінгвістичної школи став австрійський філософ Л. Вітгенштейн. Він ввів поняття мовна гра”, ідея якого передбачає, що мова, як і будь-яка гра, динамічна за своєю природою, живе лише в дії, діяльності, у практиці комунікації. Особливості тлумачення гри у постмодерному дискурсі пов’язане із поглядами Ж.Дерріди. Він розглядає гру як засіб руйнування ієрархій та упривілейованої позиції традиційних вартостей західного суспільства. Французький філософ розрізняє гру і вільну гру, надаючи перевагу останній, оскільки вона неструктурована і не має визначеної мети, тоді як гра породжує зразки, структуру суспільства та його міфи.
Питання співвідносності гри і літератури одне з центральних у теорії гри. На думку багатьох дослідників, гра є основою будь-якої художньої діяльності. Зазвичай гру і мистецтво, зокрема літературу, зіставляють у зв’язку з двома моментами. Перш за все, це реально зафіксований етнографією факт генетичного зв’язку мистецтва та гри. По-друге, напрацьована у грі дво- і багатозначність є однією з головних ознак літератури.
Світова література демонструє цілі періоди своєї історії, коли гра усвідомлювалася митцями як важливий компонент поетики: середньовіччя, ренесанс, бароко, романтизм, модернізм, постмодернізм (хоча окремі риси простежуються і в інші часи). Тому, очевидно, варто говорити про дві рівноправні течії в літературі: ігрову та неігрову. На сучасному етапі дослідники схильні вважати доцільним застосовувати термін ігровий стиль” стосовно індивідуального стилю письменника.
Гра, зреалізована у літературному творі, виявляється як спосіб світовідчуття, як ставлення до світу. Вона визначає характер художньої умовності, образності та жанрової специфіки твору. Водночас вона присутня тою чи іншою мірою у всіх компонентах художньої структури. З грою у художньому творі тісно пов’язані два поняття, які можуть ставати джерелами її: експеримент та ефект невиправданого сподівання”.
Художня система модернізму та авангардизму передбачає створення певної літературної ситуації і особливої, спеціальної поведінки автора та аудиторії. Гра дозволяє створити інший світ, збудований за законами естетики, і повертає мистецтву слова його вітальну функцію. Виникнення численних угруповань є характерною ознакою ігрової атмосфери, крім того, агональність може прослідковуватися й у стосунках між окремими авторами чи творами (Блакитний роман” Г.Михайличенка Червоний роман” А.Головка, Сині етюди” М.Хвильового Червоні етюди” І.Микитенка). Головною емблемою ігрової доби є містифікації. Образи Лупи Грабуздова, Едварда Стріхи та менш відомий Віллі Вецеліуса демонструють ігрову атмосферу українського мистецького життя 10-20-х років ХХ ст. Близькими, але не тотожними поняттями до містифікації є поняття літературної маски та псевдоніма. Літературна маска напряму пов‘язана з театрально-ігровою стихією, а в художньому тексті втілюється як засіб приховати справжнє обличчя автора, уникнути впливу певних приватних індивідуальних особливостей на сприйняття художнього твору (Майстер корабля” Ю.Яновського). Псевдонім, крім конспіративної функції, може мати ігрову, у такому разі він підкреслено мистецький, оригінальний, екзотичний. Письменницький побут, перетворюючись на літературний факт, стає важливою точкою для осмислення та інтерпретації художнього тексту.
Гра як художній прийом в епічному тексті чинна на різних рівнях тексту: наративному, тематичному, інтертекстуальному та мовно-стильовому. Розглядаючи наративний рівень творів М.Хвильового, Г.Михайличенка, Ю.Яновського, М.Йогансена, Ю.Шпола, Л.Скрипника, Г.Шкурупія, можна зробити висновок про два основні моменти ігрової стратегії оповіді: 1) це акцентування автором фіктивності створеного світу; 2) пропонування інших стосунків з читачем, який стає активним учасником літературної гри і має відгадувати ті творчі загадки, що їх створював автор.
Тенденція до акцентації створеності художнього світу реалізується, перш за все, у так званій метапрозі, творах, осердям нарації яких стає коментування принципів структурної організації. Формально це реалізується у конструкціях текст у тексті” (Інтелігент” Л.Скрипника, Двері в день” Г.Шкурупія, Майстер корабля” Ю.Яновського тощо) та нелінійній” композиції (Арабески” М.Хвильового). Ці прийоми залучають читача до творчої лабораторії автора, грають із культурною традицією та забезпечують тексту полісемантичність та багатовимірність. Низка інших прийомів, не пов‘язаних із метапрозою, представлено як залучення засобів інших мистецтв (Л.Скрипник, Ю.Яновський), витворення особливої Ти-форми” нарації, що часто межує з аномальною оповідною ситуацією (Г.Михайличенко), літературні пастки, покликані спрямувати увагу читача від повідомлюваного на спосіб повідомлення, від фабули до мовного оформлення художнього твору (Ю.Шпол, М.Йогансен). Ігрові прийоми нарації ускладнюють розуміння тексту, ініціюючи зупинку комунікації. Таким чином, читання перетворюється на серйозну роботу над текстом, що передбачає пошук його прихованої суті. Тому роль читача щодо інтерпретації тексту стає вагомішою. У зв’язку з цим актуалізується потреба мати читачеві літературний капітал”, тобто читацький досвід, розвинутий естетичний смак. Нелінійне читання ще тісніше споріднює цей процес з грою, адже, як і гравець, читач отримує змогу обирати.
Ігрові інтенції не обмежуються акцентацією створеності тексту, але й можуть живити змістовий компонент. Найпоширенішим ігровим прийомом є подвоєння, що неодмінно виникає на тематичному зрізі метапрози, де текст подвоюється на реальний та фіктивний, або мотив творчості/ читання, проектуючись на авторову/ читацьку позицію, створює ігрові інтенції. Мистецький компонент тематики метапрозового твору можна умовно схарактеризувати як коментарі, що стосуються побудови самого твору (тобто більшою мірою характеризують нарацію), та ті, що тяжіють до літературної критики (власне тематичний аспект). Іншим дзеркальним мотивом є мотив читання. Подвоєння читацької реакції (представлена у тексті та реальна) неодмінно виявляє певну дистанцію, з якої слід розглядати текст. Найбільш розробленим у літературознавстві дзеркальним мотивом є двійництво. Виокремлюють барокову (Г.Михайличенко, Ю.Шпол, М.Йогансен) і романтичну модель (Г.Михайличенко, М.Хвильовий, Г.Шкурупій) цього мотиву. У сучасному літературознавстві проблему двійництва розглядають не лише як існування у творі героїв-двійників, а й залучають до розгляду двійників на рівні текст-текст”. Прикладом таких двійників є Блакитний роман” Г.Михайличенка та Червоний роман” А.Головка.
Ігрова атмосфера літературного життя викликає у тканині художнього твору тематизацію гри. Як предмет зображення гра характеризується полісемантичністю, адже це не лише зображення ігор чи вистав, це і психологічна гра, і музична, а також інтриги. При цьому гра існує як атрибут суспільства загалом і певних його груп та як особлива риса людської душі, схильної до азарту, акторства чи музики. Крім того, гра може бути символом характеру, сюжету і навіть творчості та життя. Образ гри часто неоднорідний навіть у межах одного твору (Інтелігент” Л.Скрипника, Мамутові бивні” Ю.Яновського, Лілюлі” М.Хвильового, Ленінська картка”, Пригоди Мак-Лейстона, Гарі Руперта та інших” М.Йогансена тощо). Характерно, що мотив гри може впливати на природу конфлікту, але частіше існує супровідно. Цей мотив своєрідно і яскраво характеризує персонажів, часто виявляє ставлення автора до зображуваного ним світу.
Іншим виявом гри на рівні змісту художнього тексту є утаємничене знання, що розкривається лише посвяченим. На тематичному рівні це реалізується як приватна міфологія, що формує у тексті подвійний зміст”: для широкого загалу та утаємничених людей. Таким чином, текст перетворюється на загадку, лише розгадавши яку можна наблизитись до адекватного прочитання (Майстер корабля”, Байгород” Ю.Яновського, Місто” В.Підмогильного, Вступна новела” М.Хвильового).
Утаємничене знання може живити ігровими інтенціями і рівень міжтекстуальних зв’язків: у цьому разі співприсутні тексти” перетворюються на езотеричне знання. Розглядаючи залучення цитат та алюзій до текстів аналізованих письменників у зв’язку із їхніми ігровими функціями, можна виокремити такі типи: інтертекстуальність як альтернатива; інтертекстуальність як пастка; інтертекстуальність як код; інтертекстуальність як загадка; інтертекстуальність як ключ.
Ігрове начало суттєво впливає на характер паратекстуальних зв’язків. Автори свідомо грають смислопороджувальними можливостями взаємодії з основним текстом таких компонентів, як назва, епіграф, посвята, передмова та післямова. Ці компоненти часто стають кодом до змісту тексту, але можуть ставати і загадками, які автор лишає читачеві для розгадування.
Аналіз метатекстуальних зв’язків виявляє авторову естетичну оцінку творчості попередників та сучасників. Цей тип міжтекстової взаємодії співвідносний із теоретичними дискусіями щодо шляхів розвитку мистецтва, і літератури зокрема. Гра на метатекстуальному рівні стає джерелом трансформації художніх набутків попередників відповідно до нового часу. Крім того, аналізований період демонструє й іншу ігрову властивість метатекстуальної взаємодії, а саме змагальність.
Розглядаючи ігрові інтенції гіпертекстуальності, варто виокремити такі підвиди міжтекстової взаємодії, як трансформація, стилізація та пародія. Трансформацією у роботі позначено ту форму міжтекстового діалогу, що притаманна М.Хвильовому (Життя”, Із Вариної біографії”, Мати”). Інтертекст у цих творах надає тексту новели двоплановості, додаючи до «реального» виміру літературний, цим самим виявляючи події не як випадкові, а як символічне, філософське узагальнення. Другим підтипом гіпертекстуальних зв’язків є стилізація. Елемент талановитої стилізації здатен зарядити текст смислом певної традиції (Ю.Яновського Історія попільниці”, М.Йогансен Оповідання про Майкла Паркера”). Пародія у ігровому епічному тексті може ставати засобом розбудови зужитого сюжету, оскільки переміщує увагу читача із зображеного (звичного) на код (оригінальність стилю). Особливий тип міжтекстової взаємодії, представлений у романі Золоті лисенята” Ю.Шпола визначено як пароїд (не має на меті карикатурного зображення оригіналу, а створює ефект пошуку стилю, своєрідно відкриваючи читачеві творчу лабораторію наратора).
Творчість аналізованих письменників позначена жанровими експериментами. Активно перелік новелістичних жанрів розширював Г.Михайличенко, якому належать такі неканонічні жанри: новела шукань”, блакитно-рожева” новела”, інтермецо”, етюд кохання” тощо. Особливо виразно архітекстуальні зв’язки виявляються у романах цього періоду, оскільки більшість з них (і всі аналізовані у дослідженні) є експериментальними. Кульмінацією жанрових експериментів стає витворення пародійного роману, що заперечує будь-які спроби досягнення завершеної форми Подорож вченого доктора Леонардо...” М.Йогансена.
Таким чином, ігрова функція інтертексту забезпечує йому багатоплановість, мерехтіння” змісту, при цьому не лише тексту з посиланням, але й тексту, на який посилаються.
Визначальною рисою ігрового стилю стає те, що головним естетичним принципом є гра ресурсами мови, настанова на насолоду текстом, що містить потенційні можливості для нестандартного маніпулювання лексикою, граматикою та фонетикою. Гру з ресурсами мови мають в основі такі прийоми як: оказіоналізми; гра із семантикою слів; каламбури; прийом актуалізації подвійного значення; поновлення. Продуктивними є прийоми мовної гри, що ґрунтуються на ефекті невиправданого очікування”. Створення нестандартного дотепного вислову та точка, де перетинаються мовна гра і тропи. Ігровим тропам притаманні такі риси як алогізм, руйнування штампів, інтертекстуальність тощо. Значну групу становлять ігрові прийоми, що ґрунтуються на порушенні усталеної норми (мовної чи стилістичної). Поширеним таким прийомом є ерратив. Значну частину прийомів мовної гри цієї групи варто об’єднати під девізом М.Хвильового радість бунту проти логіки”. Бунт проти логіки втілюється у такі стилістичні фігури, як катахрези, нелогічні перерахування, силогізми, асоціативні зв’язування слів, оповідні аномалії, алогізми, що виникають внаслідок злиття мови та мовлення, самозаперечний чин розповіді, суперечності між формою висловлювання та його змістом. На грі зі стилістичною нормою базується прийом стильової конвергенції. Він може реалізовуватися двома шляхами. Перший часто має функцію поновлення засобами певного функціонального стилю створює нову, несподівану картину зображуваного явища. Друга форма реалізації полягає у трансформації певного функціонального стилю, близькій до пародії, проте, на відміну від останньої, метою такої трансформації є не комічний ефект, а експресивність.
Тип оповіді є одним із чинників, що впливає на функціональну своєрідність мовної гри. Першоособова нарація або безстороння, але позначена іронічною суб’єктивністю, притлумлює комічний ефект, і актуалізує естетичний. Таким чином мовна гра, що порушує норми мовлення, має ширшу сферу використання ніж комічні тексти. Вона перш за все спричинює зупинку сприйняття, а отже руйнує автоматичну, механічну рецепцію. Усвідомлюючи мету порушення норми, читач залучається до мовної гри. Мовна гра неодмінно потребує партнера: лише від реципієнта залежить, підтримає він гру чи вважатиме авторську вільність неграмотністю чи недбалістю.
З мовною грою пов’язане і явище орнаментальної прози, яка виникає як експеримент зрощення двох кардинально відмінних мовних систем: поезії та прози. Для орнаментальної прози чи не головною одиницею стає поетичний мотив, чергування чи розвиток якого часто значно послаблює подієвий ряд. Особливий ігровий потенціал виявляє складний тип орнаментальної прози, якому притаманна боротьба” наративного сюжету із поетичним началом, що, таким чином, значно збільшує смислові можливості за рахунок взаємодії обох родів. Важливим системотвірним елементом є різнорівневий повтор, що організує художній твір, і сприяє появі нових можливостей інтерпретації слова або словосполучення, а також сприяє гармонізації художнього мовлення.
Загалом прийоми направлені на активізацію поетичної функції мови; порушення лінгвістичних норм; звернення до нереалізованих властивостей мови; створення враження непевності зображуваного світу, реалізують ігровий ефект, оскільки зсувають позамовну дійсність із центру мистецької комунікації, натомість до уваги читача пропонуються інші аспекти тексту, що досі вважалися вторинними.
Розглянуті прийоми своєрідно втілюються у прозі письменників, різних мистецьких орієнтирів. У творах письменників-модерністів (М.Хвильовий, Ю.Яновський) ігрові прийоми покликані трансформувати буденну дійсність і відкрити іншу реальність, у якій актуалізується естетичне і завдяки цьому освоюється амбівалентність дійсності. Гра протиставляє зруйнованій логіці позитивізму чуттєву естетику мистецького дійства. Крім того, гра мотивується такими естетичними завданнями, як прагнення до більшої виразності, нетривіальності, а також необхідністю актуалізації читацького сприйняття. Гра у творчості письменників-модерністів органічно вплітається у тканину художнього тексту, спрямовуючи його від етики класичної традиції до естетики, що спричинює найширшу множину смислів.
Функціонування ігрових прийомів у творах письменників-авангардистів (Г.Михайличенко, М.Йогансен, Ю.Шпол, Г.Шкурупій, Л.Скрипник) визначається своєрідністю творчого завдання, що вони собі ставили: пов’язати здійснення соціальної революції із революцією естетичною. Тому гра у творах авангардистів стає джерелом експерименту, сприяє новаторству, відходу від копіювання дійсності та покликана сприяти вивільненню свідомості читача з-під тиску стереотипів.
Залучення теорії гри до аналізу творчості В.Підмогильного, як представника неореалістичної течії в українській літературі 20-х років ХХ століття, на перший погляд, не є продуктивним. Адже нарація його творів не виявляє тенденцій до розхитування віри до зображуваної дійсності. Проте творчості В.Підмогильного притаманні окремі ігрові прийоми, такі як подвоєння, приватна міфологія, мовна гра. Та все ж найяскравіше ігрове начало у творчості В.Підмогильного втілилось у способах організації міжтекстової взаємодії, що опосередковують інтерпретацію його творів, загострюючи увагу на мистецькій проблематиці.
Отже, гра як літературознавча проблема нерозривно пов’язана із естетичною оцінкою твору. Тому гра як художній прийом у епічному тексті мислиться, перш за все, як такий спосіб організації художнього висловлювання, що зміщує центр художньої цілісності від повідомлюваного до коду. Гра як художній прийом руйнує автоматичну і стереотипну рецепцію, тому естетичний потенціал ігрових прийомів пов’язаний, перш за все, із інтенсивністю впливу на сприйняття, яка зумовлена ефектом новизни та неочікуваності. Активізація ролі читача як партнера у грі, його свобода у естетичному судженні та інтерпретації тексту, виявляє загальноєвропейську тенденцію суб’єктивізації естетичного. Це свідчить про те, що українські мистецькі шукання початку ХХ ст. безпосередньо пов’язані із європейським контекстом і розвитком кантівської естетичної традиції.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Агеєва В. Микола Хвильовий / В. Агеєва // Хвильовий М. Новели, оповідання.../М.Хвильовий. К. : Наукова думка, 1995. С. 5-30.
Агеєва В. Ритм як засіб подолання фабули / В.Агеєва// Слово і час. 1997.№10. С. 36-44.
Агеєва В. Романний експеримент Юрія Яновського /В.Агеєва// Патетичний фрегат. Роман Юрія Яновського майстер корабля” як літературна містифікація. К. : Факт, 2002. С. 301-311.
Алексеева Н. Дискурс игры в русской литературе рубежа ХIХ - ХХ веков / Н.Алексеева // Критика и семиотика. 2000. Вып. 1-2, С. 118-135.
Апресян Ю. Языковые аномалии: типы и функции / Ю.Асперсян // Res Philologica. Филологические исследования. Памяти академика Георгия Владимировича Степанова (1919-1986) / Под ред. Д.С.Лихачева. М.Л.: «Наука», 1990, С.50-70.
Арс.Лібристо Золоті цуценята / Арс. Лібристо //Шпол Ю. Вибрані твори /Юліан Шпол. К. : Смолоскип, 2007. с. 486-488.
Арутюнова Н.Д. Аномалии и язык / Н.Арутюнова // Вопросы языкознания. 1987, № 3, С. 3-19.
Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса/ М.Бахтин. — М. : Худож. лит., 1990. — 543 с.
Безхутрий Ю.М. Хвильовий: проблеми інтерпретації: Монографія / Ю.Безхутрий. Х. : Фоліо, 2003 495 с.
Берн Е. Люди, которые играют в игры. Игры, в которые играют люди /Е.Берн. Л.: Лениздат, 1992. 400с.
Бернадська Н. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція/ Н.Бернадська. К. : Академвидав: 2004, С152-157.
Бернадська Н. Жанрові параметри пародійного роману / Н.Бернадська //Теорія літератури. Компаративістика. Художній діалог з історією: Наук.-метод. зб. К. 2007. С.71-82
Біла А. Український літературний авангард: пошуки, стильові напрямки/ А.Біла. К. : Смолоскип, 2006. 464с.
Білецький О. В шуканнях нової повістярської форми //Літературно-критичні статті / О.Білецький.К. : Дніпро, 1990. с.8-16.
Білецький О. Проза взагалі й наша проза 1925 року // Літературно-критичні статті / О.Білецький.К. : Дніпро, 1990. с.51-91.
Білецький О. [Евгений Ланн. Литературная мистификация. ГИЗ, 1930]// Літературний архів. 1931. Кн. І-ІІ. С.206-210.
Білокінь Ю. Сторінками загиблого «Діаріуша» / Ю.Білокінь // Пам’ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 30-57.
Блюмбаум А. Б. Конструкция мнимости: К поэтике «Восковой персоны» Юрия Тынянова / А.Блюмбаум — СПб.: Гиперион, 2002. — 200 с.
Бодрийяр Ж. Соблазн / Ж.Бодріяр ; Пер. с фр. А. Гараджи. — М.: Ad marginem, 2000. — 320 с.
Бойко Ю. Невеличка драма” В.Підмогильного на тлі дійсності 20-х років // Вибране / Ю.Бойко. Мюнхен : Logos, 1971. с.195-211.
Борблик А. Сюжет двойничества в малой прозе русских символистов/А. Борблик // Літературознавчі студії.К., 2005.Вип.12. с.102-106.
Боярчук О. Експериментальна проза 20-х років ХХ століття: жанрово-стильові модифікації (В.Домонтович, А.Любченко, М.Йогансен): Автореф. дис.... канд. філол. наук: 10.01.01/ О.Боярчук ; Ін-тут літератури. К., 2003.19с.
Боярчук О. Між реальністю та грою (Ігровий аспект в експериментальній” прозі 20-х років ХХ ст.)/ О.Боярчук //Літературознавчі обрії. 2002.Вип.3. С.83-88
Бычков В., Бычков О. Игра [Електронний ресурс] /В.Бычков, О.Бычков. Режим доступу : http://www.philosoph.ru/ library/bychkov/igra.html.
Витгенштейн Л. Философские работы / Л.Вітгенштейн. М. : Гнозис, 1994. 612 с.
Вольперт Л. Пушкин в роли Пушкина / Л.Вольперт. Режим доступу : http://www.ruthenia.ru/volpert/
Вуарен М. Что такое игра? / М.Вуарен // Культуры. 1982. №4. С.131-141.
Выготский Л.С. Игра и ее роль в психическом развитии ребенка /Л.Выготский // Вопросы психологии. 1966. № 6. С. 62 68.
Гадамер Г.-Г. Істина і метод : в 2-х т. / Г.Г.Гадамер. К. : Юніверс, 2000.

Т.1 С.102-131

Ган О. Трагедія Миколи Хвильового/ О.Ган . Ульм :[б/в], 1947. 77с.
Галета О. Валер’ян Підмогильний / О.Галета //УСЕ для школи: Українська література 10 клас, вип.11. С.3-24.
Гениева Е. Дерзостный обман / Е.Гениева // Уайтхед Дж. Серйозные забавы/Дж.Уайтхед. М. : Книга, 1986. С.5-22.
Гессе Г. О чтении книг// Письма по кругу/Г.Гессе. М. : Прогресс, 1987. С.123-127.
Глобенко М. З літературознавчої спадщини./М.Глобенко. Париж : Нац. вид-во в Європі, 1961.250с.
Гнатюк М. Юрій Яновський: текст і авантекст / М.Гнатюк. К., Ніжин : ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2006, 327с
Головко А. Червоний роман /А.Головко. Харків: Плужанин, 1929. 51с.
Голубенко П. Микола Хвильовий сьогодні / П.Голубенко // Сучасність 1963. №5. С. 47-64.
Горбачов Д. Гра в хаос від бароко до авангарду/Д.Горбачов// Всесвіт. 1992.№3-4. С.183-184.
Гридина Т. Языковая игра: стереотип и творчество. / Т. Гридина. Екатеринбург,- Урал. гос. пед. ун-т., 1996. 214 с.
Гришко В. Гоголівське у Хвильового / В.Гришко //Сучасність. 1982. №7-8, С.15-45.
Гулыга А. Кант / А.Гулыга. М. : Молодая гвардия, 1977. 304с.
Дерріда Ж. Структура, знак і гра в дискурсі гуманітарних наук / Ж.Дерріда // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Львів : Літопис, 2001. С. 598-617.
Денисенко В. Типи мовлення як засіб комічного у Подорожі доктора Леонардо...” М. Йогансена / В.Денисенко // Літературознавчі обрії. 2002. Вип.3. С.96-99.
Донгак С. Языковая игра и обманутое ожидание / С.Донгак // Критика и семиотика. 2001. Вып. 3/4. С. 78-84.
Женнет, Ж. Палимпсесты: литература во второй степени // Фигуры: Работы по поэтике: в 2 т. / Ж. Женнет. М. : Изд-во имени Сабашниковых, 1998. С. 7993.
Жбанков М. Игра// Постмодернизм. Енциклопедія [Електронний ресурс]/М.Жбанков. Режим доступу // http:// infolio.asf.ru /philos/postmod/igra.html.
Жулинський М. Гнат Михайличенко / М.Жулинський // Із забуття в безсмертя. К. : Дніпро, 1990. С. 252-257.
Жулинський М. Талант, що прагнув до зір / М.Жулинський // Хвильовий М. Твори у 2 т. / М.Хвильовий. К. : Дніпро, 1990.

Т.1. 1990. С.5-46.

Журенко О. Модерні тенденції української романістики 20-х рр. ХХ ст.: Автореф. Дис...канд.філол. наук: 10.01.01/ НАН України, Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка/О.Журенко.К., 2003.18с.
Земская Е. Словообразование как деятельность / Е.Земская. М. : Изд-во КомКнига, 2005. — 224с.
Зубрицька М. Homo Legens: читання як соціокультурний феномен / М.Зубрицька. Львів : Літопис, 2004 351с.
Ейзенштейн С. Естетика кіномистецтва / С.Ейзенштейн. К. : Мистецтво, 1978. 311 с
Єшкілєв В. Гра / В.Єшкілєв // Плерома. Мала українська енциклопедія актуальної літератури. Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 1998. №3. С.45.
Игровое пространство культуры [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.hexis.narod.ru/scconf/ludumcf.htm/
Ільницький О.Леонід Скрипник інтелігент і футурист / О.Ільницький// Сучасність. 1984. №10. С.7-12.
Ільницький О. Український футуризм (1914-1930) /Ільницький О. Львів : Літопис, 2003. С.317-319.
История философии: Энциклопедия. — Мн.: Интерпрессервис; Книжный Дом. 2002. — 1376 с.
Исупов К. В поисках сущности игры / К.Исупов // Философские науки. 1997.№1. С. 3-14.
Йогансен М.Вибрані твори /М.Йогансен.К. : Смолоскип, 2001. 513с.
Йогансен М. Поезії / М.Йогансен. К. : Радянський письменник, 1989. 180с.
Йогансен М. Автобіографія // Поезії / М.Йогансен. К.: Радянський письменник, 1989. С. 172-175.
Йогансен М. 17 хвилин [Електронний ресурс]. / М.Йогансен. . Режим доступу : http:// www.utoronto.ca/elul/Iohansen/17khvylyn.html
Йогансен М. Як будується оповідання. Аналіза прозових зразків// Вибрані твори / М.Йогансен. К. : Смолоскип, 2001. С.361-475
Кант И. Собр. соч. в 6т./ И.Кант. М. : Мысль, 1966.

Т. 5. 564с.

Ковалів Ю. Енергія експерименту / Ю.Ковалів // Прапор. 1990.№6.С.116-117.
Козлова М. С. Идея языковых игр. [Електронний ресурс] / М.Козлова. Режим доступу: http://www.philosophy.ru/iphras /library/kozl2_1.html#5.
Коломієць Л. Особливості поетики художньої прози Валер’яна Підмогильного: Автореф. дис. ... кандидата філолог. наук. /Л.Коломієць. К., 1992. 19 с.
Костецький І. Передмова // Вибраний Езра Павнд/І.Костецький. Мюнхен, 1960.С. 6-12.
Костюк Г. Вступний коментар редактора / Г.Костюк // Хвильовий М. Твори в п’яти томах / М.Хвильовий. Нью-Йорк-Балтімор-Торонто : Смолоскип, 1983.

Т.4. 429-430.

Костюк Г. Микола Хвильовий. Життя, доба, творчість / Г.Костюк // Микола Хвильовий Твори в п’ятьох томах./ М.Хвильовий. Нью-Йорк-Балтімор-Торонто : Смолоскип, 1983.

Т.1.С.15-109

Кравченко Н. Арабеска Миколи Хвильового: текст у тексті / Н.Кравченко // Магістеріум. Вип.2 Літературознавчі студії. Київ: КПВД Педагогіка”, 1999. С.55-61.
Кривцун О. Искусство и игра. Пограничные формы художественой деятельности. [Електронний ресурс]/О.Кривцун. Режим доступу : http:/ www.deol.ru/users/krivtsun/aest20/htm/
Крижанівський С. Романтик революційного слова / С.Крижанівський//Майк Йогансен. Поезії /М.Йогансен. К. : Радянський письменник, 1989. С.17-44.
Кузьменко В. Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20-50-х років ХХ ст. / В.Кузьменко // Слово і час, 1999. №2. С.57-60.
Лавріненко Ю. Розстріляне відродження / Ю.Лавріненко. К. : Смолоскип, 2002. 984с.
Лазареску О. Литературное предисловие как феномен художественного текста [Електронний ресурс] / О.Лазареску. Режим доступу : http//science.rggu.ru/article.html?id=51149
Ламот К.Л. Гра / К. Ламот // Енциклопедія постмодернізму. К. : Основи, 2003. С.97-98
Ланн Е. Литературная мистификация. Ленинград : Госиздательство, 1930 78с.
Ласло-Куцюк М. Вікно до великого світу” Ю.Яновського / М. Ласло-Куцюк // Патетичний фрегат. Роман Юрія Яновського майстер корабля” як літературна містифікація. К. : Факт, 2002.С. 311-331.
Ласло-Куцюк М. Ключ до белетристики /М.Ласло-Куцюк Бухарест : Мустанг, 2000. 291 с.
Лебідь Ан., Рильський М. За 25 літ: Літературна хрестоматія/ Ан. Лебідь, М.Рильський. К. : Час, 1926. 350с.
Левін Ю. Заметки о пародийности у В.Набокова и вообще / Ю.Левін // Филология на рубеже тысячелетий. Материалы Межд. Научн. Конф. Ростов-на-Дону, 2000. Вып.3. Литература на рубеже тысячелетий. с.298-305.
Література. Теорія. Методологія / Упор. Данута Уліцька; пер. з пол. С.Яковенка. К. : Вид.дім Києво-могилянська академія”, 2006.543с.
Літературознавча енциклопедія : в 2-х т./ За ред. Ю.Коваліва. К., Академія, 2007. Т.1 606с., Т.2.623с.
Літературознавчий словник-довідник / Ред. колегія Р.Гром’як, Ю.Ковалів, В.Теремко.К. : Академія, 1997.752с.
Лизлова Світлана Михайлівна. Гра в постмодерністському творі: на матеріалі творчості Ю.Андруховича: дис... канд. філол. наук: 10.01.06 / С.Лизлова. Донецьк, 2004.
Литературный энциклопедический словарь / под общ. ред В.Кожевникова и П.Николаева. М. : Советская энциклопедия,1987.750с.
Лосев А. История античной эстетики / А.Лосев. М. : Исскуство, 1974.

Т. 3. Высокая класика. 598 С.

Лотман Ю. Внутри мыслящих миров: Человек текстсемиосфера история /Ю.Лотман.М. : Языки русской культуры, 1996. 448с.