НАРОД ЯК ПРОТОПЕРСОНАЖ ЕПІЧНОГО ВИСЛОВЛЮВАННЯ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАННОЇ ПРОЗИ ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА)

Краткое описание

ГОРЛІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ ІНОЗЕМНИХ МОВ

На правах рукопису

Горлова Олена Володимирівна

УДК 82.09

НАРОД ЯК ПРОТОПЕРСОНАЖ ЕПІЧНОГО ВИСЛОВЛЮВАННЯ
(НА МАТЕРІАЛІ РОМАННОЇ ПРОЗИ ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА)

Спеціальність 10.01.06 теорія літератури

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Федоров Володимир Вікторович
д.філол.н., професор

Горлівка - 2008

ЗМІСТ

Вступ....................................................................................................................4
Розділ І
Дихотомія «Автор-персонаж» у системі теоретико-літературних категорій............................................................................................................12
Висновки..38
Розділ ІІ
Химерність як ефект активності протоперсонажа...................................40
2.1. Химерна проза у контексті постмодерністського дискурсу40
2.2.Феномени химерності..................................................................50
2.3. Химерна характерологія............................................................66
2.4. Умовність манери розповіді......................................................87 Висновки..............................................................................................98
Розділ IІІ
Протоперсонаж в епічному конфлікті.......................................................100
3.1. Літопис як тип епічної оповіді................................................100
3.2. Метафора книги у прозі Валерія Шевчука..114
3.3. Випадковість та необхідність у поетичному світі Валерія Шевчука.129
3.4. Химерний хронотоп..134
3.5. Персонаж і слово: синтез Логоса і verbum’a ....................143 Висновки............................................................................................157
Висновки.........................................................................................................158
Список використаних джерел.................................................................... 163

ВСТУП
В останні роки помітна тенденція до оновлення естетичних принципів романного епосу в українській літературі. Складні соціально-психологічні колізії сучасності, динамічна змінність суспільної та індивідуальної свідомості, гострота і різноманітність морально-етичних проблем все це зумовило «освіження» звичної жанрово-стильової палітри української прози, розширення її тематичних обріїв. Безумовно, визначальну роль у якісних змінах і форми, і змісту прозових жанрів відіграло зростання філософсько-інтелектуального потенціалу літератури. Важливий внесок у розвиток сучасної української романістики зробив Валерій Шевчук, письменник, лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка, видатний знавець української літературної давнини. Валерій Шевчук один з найяскравіших митців у інтелектуально-філософській, психологічній прозі української літератури ХХ ст. Серед особливостей романного епосу, які досліджуються у сучасному літературознавстві, особливе зацікавлення викликає проблема епічного персонажу, що нерозривно пов’язана з проблемою автора художнього твору, і набуває нової актуальності у наш час.
Жорстка детермінація природи персонажа еволюцією соціальних ієрархій є, по суті, інтерпретацією відомої «теорії віддзеркалення», згідно з якою автор лише узагальнює і віддзеркалює явища дійсності. В такій перспективі спроби специфікації поняття «персонаж» приречені на невдачу. Це пов’язано, на наш погляд, з безперспективністю спроб віднайти й описати в наявному соціально-психологічному «матеріалі» передісторію поетичного індивіда. Такий «матеріал» для такого індивіда завжди в майбутньому, якому, ймовірно, притаманні нові форми самовизначення всередині того чи іншого співтовариства. Щодо цього продуктивним видається введення поняття про протоперсонаж як суб’єкт словесного буття прийдешнього співтовариства. Найбільш активним суб’єктом словесного передіснування є народ. Сутність проблеми чітко простежується в наступному висловлюванні М.М. Пришвіна: «у ту мить, коли... я беру папір це «я». Від якого я звичайно пишу, чесно кажучи, вже «я» створене, це «ми»....Зараз я дуже добре розумію, що це перетворення «я» у «ми» виражає сутність всього творчого процесу» [125, с. 199] [1].
Очевидно, що «Ми», у яке перетворюється авторське «Я», на думку
М.М. Пришвіна, — це народ. З такого погляду особливо непереконливими виглядають спроби сформувати якийсь етносоціологічний портрет «типового представника» того або іншого народу.
Обговорення поняття «протоперсонаж» здійснюється нами в супереч прототипові. Уявлення про прототип утворюється в категоріальному контексті методології «відображення дійсності» у художньому творі (у т.ч. — літературному). Відповідно до цієї методології «тип» має на увазі подію узагальнення безлічі індивідуальних проявів. Відповідно, прототип конкретний, як правило, індивід, який найбільш ємко репрезентує відповідне співтовариство, у т.ч. і народ. («МИ» як би «ущільнюється» у «Я»).
В обраній нами перспективі передбачається існування і висока значимість інстанції, що опосередковує перетворення «Я» у багатьох інших персонажів у традиційному змісті терміна. У висловлюванні
М.М. Пришвіна ця інстанція іменується «МИ». Це доіндивідуальне «МИ»,
що принципово не збігається з «ВІН» як результатом емпіричного узагальнення індивідуальних проявів багатьох і багатьох «Я». Ми вводимо та обґрунтовуємо на матеріалі прози Валерія Шевчука поняття «протоперсонаж». З нашої точки зору, введення такого поняття дозволить деталізувати аналіз епічного висловлювання.
Затребуваність і доречність такого теоретичного зусилля при аналізі творчості саме Валерія Шевчука побічно підтверджується його власним свідченням: «У своїх книжках я намагався створити образ мешканця світу, самотньої Вселенської Людини. Це символ людського буття, розкладеного на мільйони інших буттів, розсіяних по цілому світі» [121, c. 55].
Це зізнання безпосередньо вказує на те, що авторська рефлексія оминає інстанцію, яка неминуче «модифікує» будь-яке індивідуально-творче намагання. Тим більш цікавою стає задача феноменологічного опису цієї інстанції.
Актуальність теми зумовлена по-перше тим, що сучасна теорія літератури ще не виробила чіткого теоретичного уявлення про персонаж як одне з ключових понять науки про літературу. Якщо категоріальні межі поняття про авторство проводяться на більш-менш визнаних підставах і мова йде переважно, про конфлікт між дослідниками, що тяжіють до психологізації (натуралізації) автора як суб'єкта творчої ініціативи і прихильниками онтологічного підходу, то поняття «персонаж» якщо і визначали, то для цього використовували метафоричні визначення. Широко розповсюдженим є уявлення, відповідно до якого персонаж теоретичне «подвоєння», дублікат конкретного соціально-психологічного індивіда: учасника зображуваних подій (у даному випадку мова йде тільки про епічне виявлення). Персонаж у такому розумінні стає матеріалом для так званого типу результату подальшої абстракції від маси конкретних психологічних спостережень та ін. На наш погляд, «тип» є надлишковою категорією, що відволікає увагу дослідників від вирішення принципової проблеми опису творчої активності співтовариства як індивіда — неодмінного учасника акта поетичного висловлювання. Суб’єкта такої активності ми пропонуємо іменувати «протоперсонажем».
Затребуваність цієї категоріальної новації підтверджується наявністю очевидних дисонансів, які виникають під час спроб описати явища найновітнішої літератури за допомогою термінів класичної поетики. Теоретична актуальність проблеми підкріплена історико-літературною невизначеністю феномена «химерної прози» в українській літературі зокрема в історичній прозі Валерія Шевчука.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане з комплексною темою кафедри теорії літератури та історії української літератури Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов «Аналітика художнього твору: теоретичний, історичний та діалогічний аспекти», її проблематика погоджена з Науковою радою НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка (протокол № 2 від 17 травня 2005 року).
Мета і завдання дослідження. Дисертаційне дослідження має на меті дати опис обсягу і змісту поняття «протоперсонаж» щодо аналізу епічного висловлювання на прикладі романної прози Валерія Шевчука. Визначення такої мети дисертації передбачає необхідність розв’язання ряду конкретних завдань:
розглянути еволюцію поглядів на основні підходи до вчення про автора та героя (персонажа) як корелятивної діади;
описати активність протоперсонажа в порівнянні-співставленні з такими поняттями, як «персонаж» та «прототип»;
дати методологічне обґрунтування «химерності» як стильової домінанти сучасної української історичної прози;
описати феномени «химерності» оповіді як ефекти активності протоперсонажа;
систематизувати жанрові пріоритети «химерної» прози в аспекті, який визначає активність протоперсонажа.
Предметом дослідження є активність протоперсонажа як суб’єкта епічного висловлювання.
Об’єктом дослідження є тексти повістей та романів Валерія Шевчука: «На полі смиренному», «Три листки за вікном», «Дім на горі», «Стежка в траві», «Око прірви», «Кросворд», «Птахи з невидимого острова», «Мор», «Розсічене коло», «Біс плоті» та ін.
Методологічні засади дослідження. Методологічною основою дослідження є контекст літературознавчої аналітики, що формується навколо поняття про естетичний об'єкт, уведений в естетику наприкінці 19-го — початку 20-го століття. Принциповими для розуміння концептуальної основи дослідження є праці М.М. Бахтіна і В.В. Федорова. Особлива увага приділяється поняттю героя у працях М.М. Бахтіна і концепту народу як суб’єкта буття в працях В.В. Федорова. Також були враховані ідеї таких теоретиків як О. Білецький, який спеціально досліджував проблеми персонажа, С. Рубінштейн, Р. Барт та С. Євдокимова, яка є автором фундаментальної праці про героя у постмодерній літературі. Історико-літературна складова роботи зорієнтована на праці А. Кравченка, М. Павлишина, А. Михайлової, Л. Тарнашинської, В. Дончика, М. Ільницького.
Наукова новизна та теоретичне значення роботи полягає в тому, що:
— в дисертаційному дослідженні вперше запропоновано до обговорення поняття про «протоперсонаж» як одного з принципових моментів архітектоніки епічного висловлювання;
— поняття «протоперсонаж» категоріально протиставлено традиційним літературознавчим поняттям «персонаж» та «прототип»;
— здійснено теоретичне обґрунтування методологічної спроможності уявлення про «химерну» прозу в її значимому протиставленні постмодерністському дискурсу;
— проза Валерія Шевчука розглянута в перспективі тотальної суміжності всіх стильових компонентів.
Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їхнього використання при проведенні історико-літературних досліджень на матеріалі інших національних літератур, а також у навчальному процесі вищої школи, зокрема в рамках вивчення таких дисциплін, як: «Вступ до літературознавства», «Теорія літератури», «Історія світової літератури», «Історія української літератури», «Сучасна література України», «Аналіз художнього тексту», «Літературна критика» тощо. Матеріали дослідження можуть бути використані при підготовці до спецсемінарів, при написанні бакалаврських і магістерських робіт, упорядкуванні навчальних посібників. Під час вивчення інтерпретацій словесного мистецтва тексту, а також під час викладання української літератури в школах, ліцеях, гімназіях.
Апробація результатів дослідження: Основні положення дисертації виголошувалися й обговорювалися на наукових семінарах кафедри теорії та історії літератури ГДПІІМ, а також на 8 міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: «Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур» (Дніпропетровськ 2002), «Ґендерна влада: літературні та культурні стратегії» (Бердянськ 2003), «Основні проблеми сучасної антропології» (Горлівка 2003), «Мова і культура» (Київ 2004), «Наука і освіта 2004» (Дніпропетровськ 2004), «Література в контексті культури» (Дніпропетровськ 2005), «Проблеми загальної, германської, романської та слов'янської стилістики» (Горлівка 2005), «Східнослов’янська філологія: від Нестора до сьогодення» (Горлівка 2006); 3 міжрегіональних наукових конференціях в Горлівці, Дніпропетровську, Донецьку: Міжрегіональна конференція молодих учених «Дослідження молодих науковців у галузі гуманітарних наук» (Горлівка 2003, 2005); II Міжвузівська конференція молодих учених «Сучасні проблеми та перспективи дослідження романських і германських мов і літератур» (Донецьк 2004). Доповіді і тези були опубліковані в наукових виданнях.
Структура дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків. Загальний обсяг роботи 177 сторінок, список літератури включає 197 позицій.

[1] Тут і надалі у квадратних дужках напівжирним шрифтом введено номери джерел, наведених у списку використаної літератури (перелічені через крапку з комою), а курсивом (у разі необхідності цитування) номери сторінок у цих джерелах через кому).

Список литературы

ВИСНОВКИ
1. Проблема адекватного розуміння категорії «персонаж» безумовно вимагає точної розстановки акцентів в описі його природи, оскільки є ризик некритичного змішання в літературознавчих дослідженнях психологічних, філософських і соціально-історичних підходів.
Враховуючи все розмаїття підходів до опису природи персонажа як суб’єкта власної поетичної події, змушені констатувати, що жодний з цих підходів не є цілком вільним від антропоморфізма у визначенні сутності персонажа. Безумовно, вивчення природи персонажа не може не спиратися на «образи» людей у творі. Однак, якщо теорія автора спрямована на розподібнення автора-творця і автора-біографічного, то теорія персонажа ще не визначилася в цьому відношенні.
2. Попри це, очевидною виявляється тенденція трактувати персонаж відповідно до умов того суспільства, в межах якого він існує. А тому, теорії «смерті персонажа» пов’язані з тенденцією до деперсоналізації, яка спостерігається в сучасній літературі.
Очевидно така жорстка детермінація персонажа еволюцією соціальних ієрархій постає, по суті, інтерпретацією відомої теорії «віддзеркалення», згідно з якою автор лише узагальнює й віддзеркалює явища дійсності. За такої перспективи спроби специфікації поняття про персонаж приречені, ймовірно, на невдачу.
Поняттям, у якому механічно поєднуються характеристики суспільства й індивіда, наразі є поняття про прототип як художнє узагальнення актів індивідуальної активності соціально й психологічно визначених суб’єктів.
На нашу думку, поняття про прототип з одного боку, і про персонаж як конкретну реалізацію активності прототипу з іншого, аж ніяк не вирішують актуальне теоретичне питання про надлишковість поетичного висловлювання як такого, якщо його функції обмежуються «узагальненням» реального досвіду.
Поетичне висловлювання є практичною формою існування або передіснування ідеального співтовариства, яке не лише не відбиває якусь наперед визначену реальність, а, навпаки, визначає параметри становлення, розвитку «реальної» дійсності.
Поняттям, яке дозволяє належним чином синтезувати у відповідному контексті уявлення про активність індивіда в межах ідеального співтовариства, є поняття про протоперсонаж.
Протоперсонаж є ідеальним суб’єктом словесного передіснування прийдешнього співтовариства.
Виконане дослідження дозволяє висунути гіпотезу про те, що пріоритетним суб’єктом словесного передіснування, у нашій термінології протоперсонажем, є народ.
3. Трактування очевидної неоднозначності прозової оповіді Валерія Шевчука як притчевої, як висловлювання «езоповою мовою», як, нарешті, «закодованого» мовлення є досить поширеним методом літературознавчої оцінки стилю цього автора. Автору, таким чином, приписується прихований намір, який з тих чи інших причин не «дається» прямій мові, використовувати оказіональні форми викладу думки, які, у свою чергу, не можна зобразити навіть за допомогою образних систем, напрацьованих світовим мистецтвом слова і які вимагають принципово нових стильових розв’язань наслідком чого постала «химерна» проза як своєрідний відгомін західноєвропейського постмодернізму.
Така авторська стратегія може бути представлена як діяльність, яка відштовхується від чогось, придатного і обраного для такого відштовхування.
«Традиційний» постмодерністський дискурс таку точку опертя знаходить у відчутті напередвизначеної, але схильної до руйнації, розпаду єдності, яка у постмодерністському тексті маніфестується персонажем як суб’єктом саморефлексії. Концепція «смерті автора» була першою теоретичною рефлексією на зростаюче передчуття розпаду. Однак, песимістичну тональність, наявну у таких міркуваннях, можна відтінити досить переконливою тезою, згідно з якою будь-який розпад кожної єдності постає, за іншої перспективи розгляду, становленням іншої єдності = співтовариства. Можна переконливо стверджувати, що співтовариство є чи не єдиним персонажем епічного висловлювання.
Персонаж у звичному для нас розумінні постає носієм інтенції єдності, континууму, існування єдності. За такого розуміння персонажа усвідомлення нетотожності з іншими є джерелом трагічного світосприйняття, дискомфорту тощо. Очевидно, можна говорити й про смерть персонажа, оскільки наслідком втрачених критеріїв розпаду єдностей виявляється «розчинення» меж між висловлюваннями і персонажі вступають у безпосередній контакт не лише з власними авторами, але й авторами й персонажами інших творів. Така природа постмодерністського дискурсу. Сам термін «дискурс» покликаний до життя скасуванням міжтекстових меж (виникла потреба у новому слові для позначення розв’язаної співвіднесеності) і значущості такої співвіднесеності всіх елементів усіх висловлювань, незалежно від їх статусу й цехової відокремленості один від одного.
4. «Химерна» проза є феноменом, який дзеркально відображає знакові тенденції у зрілій світовій прозі. Однак саме дзеркально. Тут постають зримими і важливими двоїсті, примежові, самі по собі дивні персонажі (у звичному смислі слова) та конфлікти романів, зокрема, Валерія Шевчука. Прийдешнє співтовариство народ бере участь в епічному висловлюванні не як предмет надокучливої втрати, а як ще не здобута твердиня.
Активністю такого виду наділений у нашій концепції протоперсонаж.
Протоперсонаж ми розглядаємо як суб’єкт, який утворює цілісну спільноту, яка тільки має намір реалізуватися. Саме на його тлі виявляється абсолютна, доісторична, ахронічна бінарність усіх компонентів «химерної» оповіді.
Протоперсонаж суб’єкт інтенції, який проясняє прийдешню єдність, центром уваги якого є перепони (межі, кордони), які слід подолати, зняти, розчинити. Реальність не передує зображенню в такій оповіді, вона лише, так би мовити, дає підстави для виявлення умовності будь-яких кордонів. Якщо для західного постмодернізму таке розчинення орієнтирів є песимістичним чи, принаймні, приголомшливим, то в химерній прозі делімітація історичного хронотопу є підґрунтям нової цілісності нового співтовариства = народу.
Делімітація історичного хронотопу зумовлює формування специфічних стилістичних і жанрових пріоритетів. Метажанровим пріоритетом стає метафора книги загалом, зокрема літопису.
5. Химерні хроніки розгортають цю метафору, поширюючи її внутрішню енергію на процес національного самопізнання в історичному континуумі.
Історичне минуле, залучене до «химерного» літописного дискурсу стає відкритим не для переосмислення, а для цілісного перетворення завдяки набутому за допомогою такого дискурсу власного начала, якщо вважати, що джерелом будь-якої історії є згуртування народу.
У реальній історії згуртування народу відбувається шляхом відчуття фундаментальної небезпеки, загрози, навали: такою є архітектоніка героїчного епосу.
Зіткнення «мов» (пор. «Навала двунадесяти мов» 1812 р.) запроваджує критерій самовизначення народу в колі спілки народів людства.
Химерна хроніка зображує цей фундаментальний конфлікт не як конфлікт між мовами, а як конфлікт мови й безпосередньо Слова. У цьому аспекті активність протоперсонажа виявляється як одержимість майбутнім Словом, що за безпосередньої близькості позначається як одержимість усякого слова його примарою, тінню химерою. Слово національної мови знаходить у собі ресурси для становлення, та майбутнього завершення у межах національного «тіла».
Тотальна словесність Всесвіту передбачає словесну природу цього тіла. Народ як протоперсонаж безпосередньо є, він існує завдяки романному висловлюванню, точніше зажадавши появу висловлювання з уже готовими конкретними формами реально-історичного згуртування народу як суб’єкта історії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абрамович Д. Києво-Печерський патерик. Репринтне видання. Київ: Час, 1991. 280 с.
2. Аверинцев С. София-Логос. Словарь. К.: Дух і літера, 2001. 460 с.
3. Аверинцев С.С. Древнегреческая литература и ближневосточная словесность (противостояние и встреча двух творческих ринципов) // Типология взаимосвязи литератур древнего мира. М., 1971. С. 5-63.
4. Аверинцев С.С., Роднянская И.Б. Автор // Краткая литературная энциклопедия: В 8 т. М.: Советская энциклопедия, 1962. Т.9 дпл. С. 28-34.
5. Адмони В. Поэтика и действительность: из наблюдений над зарубежной литературой ХХ века. Сов. писатель. Ленинградское отделение. 1975. -312 с.
6. Аристотель. Об искусстве поэзии. М., 1957. 159 с.
7. Бакула Б. Постмодернізм і польський історичний роман. // Слово і час. 1997. №8. С.13-22.
8. Барабаш Ю. Причинки до теми «Гоголь і українське літературне бароко (генезис і типологія)» // Слово і час. 1992. № 9. С. 77 109.
9. Барт Р. Введение в структурный анализ повествовательных текстов// Зарубежная эстетика и теория литературы ХIХХХ вв.: Трактаты. Статьи. Эссе. М., 1987. С. 407.
10. Барт Р. Смерть автора // Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. С. 9-62.
11. Бахтин М.М. Автор и герой в эстетической деятельности // Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. С. 9-180.
12. Бахтин М.М. Из записей 1970-1971 годов // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. С. 336-360.
13. Бахтин М.М. К вопросам самосознания и самооценки // Бахтин М.М. Собр. соч.: В 7 т. Т. 5: Работы 1940-х годов начала 1960-х годов М.: Русские словари, 1996. С. 72-79.
14. Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. С. 361-373.
15. Бахтин М.М. К переработке книги о Достоевском // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. С. 308-327.
16. Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники. М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1986. С. 80-160.
17. Бахтин М.М. Проблема содержания, материала и формы в словесном художественном произведении // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. М.: Художественная литература, 1975. С. 5-71.
18. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. М., 1979. 363 с.
19. Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе // Вопросы литературы и эстетики. М.: Художественная литература, 1975. С. 234-407.
20. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная смеховая культура средневековья и ренессанса. М., 1990. 285 с.
21. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М., 1986. 380 с.
22. Белецкий А.И. В мастерской художника слова. М.: Высшая школа, 1989. 160 с.
23. Белецкий А.И. Избранные труды по теории литературы. М., 1964. 439 с.
24. Белецкий А.И. Судьбы большой эпической формы в русской литературе ХІХ-ХХ веков // Белецкий А.И. Избранные труды по теории литературы. М., 1964. С. 360-350.
25. Белецький О. І. Літературно-критичні статті. К.: Дніпро, 1990. С. 17-44.
26. Берегуляк А. Магічний реалізм та літературний міф зцілення чи панацея у постколоніальному контексті ? / Пер. з англ. М.Прокопович // Сучасність. 1993. № 3. С. 67-75.
27. Блєдних Т. Історія в прозі Валерія Шевчука // Слово і час. 1993. № 4. С. 52-57.
28. Бонецкая Н.К. «Образ автора» как эстетическая категория. Контекст. 1985. С. 241-269.
29. Борисенко Н.М. Народнопоетична символіка у колористиці роману В.Шевчука «Три листки за вікном» (особливості назв) // Мова та стиль українського фольклору: Зб.наук.праць / Під ред. Ю.О.Карпенко та ін. К.: УЗМН, 1996. 164с.
30. Бочаров А.Г. Бесконечность поиска: Художественные поиски современной советской прозы. Москва: Сов. писатель, 1982, 423 с.
31. Бочаров С.Г. Характеры и обстоятельства// Теория литературы: Основные проблемы в историческом освещении. Образ, метод, характер. М., 1962. с. 312-321.
32. Брагина А.А. Чужое все-таки чужое // Русская речь. 1981. С. 60-67.
33. Брандес М.П. Стилистический анализ. М.: Высшая школа,1971. 192 с.
34. Бройтман С.Н. Историческая поэтика. Учебное пособие. М.: РГГУ, 2001. 320 с.
35. Брюховецький В. Не садами Семіраміди // Дніпро. 1981. № 4. С. 141-147.
36. Бычков В.В. Формирование византийской эстетики // Культура византии: IV первая половина VII. М., 1984. С.526-258.
37. Виноградов В.В. О языке художественной прозы. М .: Наука, 1980. 360 с.
38. Виноградов В.В. Поэтика русской литературы: Избранные труды. М.: Наука, 1976. 512 с.
39. Волошинов В. Н. Философия и социология гуманитарных наук. СПб.: Аста-пресс ltd, 1995. 380 с., 1 л. порт., 9 фото. Круг Бахтина.
40. Гессе Г. Письма по кругу. М.: Сов. пиатель, 1979. 224 с.
41. Гриценко О. Про деякі властивості клаптикових ковдр // Київ. 1987. № 5. С. 128 131.
42. Грюбель Р. Автор как противо-герой и противо-образ. Метонимия письма и видения конца искусства у В. Розанова // Автор и текст. СПб., 1996. Вып.2. С. 354-386.
43. Гумбольдт В. Язык и философия культуры: Пер.с нем. М.: Прогресс, 1985. 451с.
44. Гуревич А. Средневековый мир: Культура безмолствующего большинства. М.: Искусство, 1990. 396 с.
45. Гусев В. Многообразие правды // Лит. Газета. 1984. 7 марта.
46. Давидова-Біла Г.В. Образ автора в ліриці І.Я. Франка: Дис. к. філол. н: 10.01.01; Захищена 25.01.2000; Затв. 12.04.2000. Донецьк, 2000 198 с. Бібліогр.:с.184-198.
47. Денисова Т. Роман і проблеми його композиції. К: Наукова думка, 1968. 220 с.
48. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози XІX поч. XX ст. Київ: Вища школа, 1981. 216 с.
49. Дзюба І. Між культурою і політикою. К.: Сфера, 1998. 373 с.
50. Дзюба І. Несходимі стежки минувшини. Пригодницькі мотиви в історичній прозі // Київ, 1986. №10. С.86-95.
51. Дзюба І. Про сучасність по-сучасному: Проблеми сьогодення в журнальній прозі минулого року // Київ. 1987. №6. С.131-141.
52. Дмитриев В. Реализм и художественная условность. М.: Советский писатель, 1974. 279 с.
53. Дончик В. Національна історія як духовне опертя української літератури // Слово і час. 1997. №9. С.6-9.
54. Дончик В. Український радянський роман: Рух ідей і форм. К.: Дніпро, 1987. 429 с.
55. Етимологічний словник української мови: У 7 т.; Т. 2. / Ред. колегія О.С.Мельничук, В.Т.Коломієць, О.Б.Ткаченко.- Київ: Наукова думка, 1985. 571 с.
56. Евдокимова Светлана (США) Процесс художественного творчества и авторский текст // Автор и текст. Bsп.2. С.9-24.
57. Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності: Стилістика та культура мови. К.: Довіра, 1999. 431 с.
58. Єрмоленко С.Я. Синтаксис і стилістична семантика. К.: Наук.думка, 1982. 210 с.
59. Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова. К.: Наук. Думка, 1987. 242 с.
60. Жулинський М. Метафори реального життя // Наближення: Літературні діалоги. Київ: Дніпро, 1986. С. 224-253.
61. Жулинський М. І сповіщає нам голос трави // Шевчук В.О. Дім на горі. Київ: Радянський письменник, 1983. С. 468-486.
62. Жулинський М. Концепція людини в радянській літературі. Київ: Знання, 1976. 48 с.
63. Жулинський М. Романне життя сучасної прози // Вітчизна. 1979. №1. С. 179-191.
64. Жулинський М. У вічному змаганні за істину // Шевчук В. Три листки за вікном: Роман-триптих. Київ: Радянський письменник, 1986. С. 3-15.
65. Жулинський М. До людини і світу з любов’ю // Шевчук В.О. Вибрані твори: Роман-балада. Оповідання. Київ: Дніпро, 1989. С.5-15.
66. Зверев А. Дворец на острие иглы // Новый мир. 1985. № 9. С. 237-253.
67. Ильин И.П. Актант// Современное зарубежное литературоведение (страны Западной Европы и США): концепции, школы, термины. Энциклопедический справочник. М., 1996. С. 8-10.
68. Ильницкий М.М. Схожесть несхожего // Вопросы литературы. 1980. № 11. С. 36-67.
69. Ільницький М.М. Людина в історії: Сучасний український історичний роман. Київ: Дніпро, 1989. 356 с.
70. Історія української літератури XX століття: У 2 кн. / За ред. В.Г. Дончика. Київ: Либідь, 1993. Кн. 1. 782 с.
71. Каган М.С. Пространство и время в искусстве как проблема эстетической науки // Ритм, пространство и время в литературе и искусстве. Л.: Наука, 1974. С. 104-112.
72. Ковальчук О. Український повоєнний роман: Проблеми жанрового розвитку: Навчальний посібник для студентів педагогічних інститутів. Київ: Вища школа, 1992. 174 с.
73. Кожинов В.В. Стихи и поэзия М.: Сов. Россия, 1980. 304 с.
74. Косенко Ю. Бентежний подив перед світом // Дніпро. 1980. № 10. С. 5-48.
75. Кошелівець І. Роман як жанр // Сучасність. 1981. № 11. С. 96-109.
76. Кравченко А.Є. Химерний роман і фольклор // Радянське літературознавство. 1982. № 4. С. 57-62.
77. Кравченко А.Є. Художня умовність в українській радянській прозі.- Київ: Наукова думка, 1988. 128 с.
78. Криничная Н.А. Персонажи преданий: становление и эволюция образа. Л., 1988. 214 с.
79. Лихачев Д.С. Внутренний мир художественного произведения // Вопросы литературы. 1968. № 8. С.74-87.
80. Лихачев Д.С. Заметки и наблюдения: Из книжек разных лет. Л.: Советский писатель, 1989. 608 с.
81. Лихачев Д.С. Поэтика древнерусской литературы. М.: Наука, 1979. 360 с.
82. Літературознавчий словник довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. К.: ВЦ «Академія», 1997. 752 с.
83. Логвиненко О.М. Сучасний український роман: Еволюція, характери, стиль. Київ: Вища школа, 1989. 174 с.
84. Лосев А.Ф. Знак. Символ. Миф: Труды по языкознанию. М.: МГУ, 1982. 479 с.
85. Лосев А.Ф. Проблема символа и реалистическое искусство. М.: Искусство, 1976. 367с.
86. Лосев А.Ф. Проблема символизма и реалистическое искусство. М.: Искусство, 1976. 367 с.
87. Мамгрен К. Авторская маска // Современное зарубежное литературоведение (страны Западной Европы и США): концепции, школы, термины. Энциклопедический справочник. М., 1996. С. 6-8.
88. Лотман Ю.М. Литературная биография в историко-культурном контексте. К типологическому соотношению текста и личности автора // Учен. зап. Тарт. гос. ун-та. 1986. Вып. 683. С. 106-121.
89. Лотман Ю.М. Структура художественного текста. М., 1970.
90. Лук’янець В., Кравченко О., Озадовська Л. Сучасний науковий дискурс: оновлення методологічної культури: Монографія. К., 2000. 304 с. Бібліогр.: с. 291-329.
91. Майданченко П. Проза Валерія Шевчука і поетика умовності // Українське літературознавство. 1988. №3. С. 3-22.
92. Майдаченко П. У тій болющій доброті // Жовтень. 1983. № 4. С.125-128.
93. Манн Ю.В. Автор и повествователь // Историческая поэтика. Литературные эпохи и типы художественного сознания. М., 1994. С. 431-480.
94. Мельник В. Герой і його життєва позиція // Літературна Україна. 1983. 17 березня.
95. Мельник В. Модернізм української прози: генеза, розвиток, історичне значення // Сучасність. 1996. № 12. С.105-109.
96. Мельник В. Рух душ і закон вічності: Морально-етична проблематика у прозі останніх років // Вітчизна. 1982. № 12. с.149-163.
97. Михайлова А.А. О художественной условности. 2-е изд. перераб. М.: Мысль, 1970. 300 с.
98. Михайлова А.А. Проблема условности в реалистическом искусстве. Москва: Знание, 1966. 32 с.
99. Міщук В. Дорога до «останньої станції» // Слово і час. 1994. № 6. С. 82-86.
100. Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х т. / Гл. ред. С. А. Токарева. М 68 М.: НИ «Большая российская энциклопедия», 2000. Т. 2. К-Я. 720 с. с ил.
101. Наєнко М. Романтичний епос: ефект романтизму і українська література. 2-е вид. зі змінами й доп. К.: Вид. центр Просвіта, 2000. 382 с.
102. Наливайко Д. Искусство: направления, течения, стили. К.: Мистецтво, 1985. 365 с.
103. Наливайко Д. Міфологія і сучасна література. // Всесвіт. 1980. №2. С.170-182; №3. С. 166-175.
104. Новиченко Л. Про роман В.Шевчука «На полі смиренному» // Шевчук В.О. На полі смиренному: Романи й повісті. Київ: Дніпро, 1983. С.189-191.
105. Новиченко Л. Стильові складники багатства сучасної прози // Дніпро. 1981. № 7. С. 135-144.
106. Онишко О. Реальність химерного // Вітчизна. 1982. № 11. С. 197-200.
107. Павленко Г. Становлення історичної белетристики у давній українській літературі. Київ: Наукова думка. 1984. 325 с.
108. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. Київ: Либідь, 1997. 358 с.
109. Павличко С. Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великобританії / АН України. Ін-т літератури ім. Т.Г. Шевченка. К.: Наукова думка, 1993. 104 с.
110. Павлишин М. Відлиги, література та національне питання: проза Валерія Шевчука // Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. Київ: Час, 1997. С.113-132.
111. Павлишин М. «Дім на горі» Валерія Шевчука // Сучасність. 1987. № 11. С. 28-40.
112. Павлишин М. Мітологічне, релігійне та філософське у прозі Валерія Шевчука // Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. Київ: Час, 1997. С. 143-157.
113. Павлишин М. «Позичений чоловік» Євгена Гуцала: химерне в сучасному українському романі // Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. Київ: Час, 1997. С. 82-97.
114. Павлишин М. Тарас Шевченко і його доба у творчості Валерія Шевчука // Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. Київ: Час, 1997. С. 133-141.
115. Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. Київ: Час, 1997. 447 с.
116. Панченко В. Маленькі свята серед буднів // Вітчизна. 1988. № 2. С.180-183.
117. Панченко О. Енергія пошуку: Літературно-критичні статті та нариси. К.: Рад. Письменник, 1983. 271 с.
118. Парахонский Б.А. Язык культуры и генезис знания. К.: Наукова думка, 1988. 210 с.
119. Пархоменко М. Эпос революционного обновления мира // Вопросы литературы. 1978. № 1. С. 3-41.
120. Пивоварська А. Дім на горі: Розмова з Валерієм Шевчуком / Пер. з польського Н.Білоцерківець // Сучасність. 1992. № 3. С. 54-59.
121.