ПРИНЦИП АБСУРДНОГО В ОРГАНІЗАЦІЇ ХУДОЖНЬОГО ПРОСТОРУ ДРАМАТИЧНИХ ТВОРІВ МИКОЛИ КУЛІША

Краткое описание

МIНIСТЕРСТВО ОСВIТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису
УДК 821.161.2’06-2.09-994 М.Куліш

МАРТИНЮК ВІКТОР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

ПРИНЦИП АБСУРДНОГО В ОРГАНІЗАЦІЇ ХУДОЖНЬОГО ПРОСТОРУ ДРАМАТИЧНИХ ТВОРІВ МИКОЛИ КУЛІША

10.01.06 — теорія літератури
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник —
Зубрицька Марія Олексіївна,
кандидат філологічних наук, доцент

Львів — 2008

ЗМІСТ
Вступ 2
Вступ... 4
1. Театр абсурду — абсурд — абсурдне в літературі 10
1.1. Від історії літератури до теорії 10
1.1.1. Театр абсурду як факт історії літератури. 10
1.1.2. Абсурд як універсалія. 24
1.1.3. Абсурдне як естетична категорія. 32
1.2. Від теорії літератури до історії 40
1.2.1. «Доісторія абсурду». 40
1.2.2. Абсурд і модерна епоха. 48
1.2.3. Історичний контекст. 48
1.2.4. Загальнофілософський контекст. 51
1.2.5. Загальнолітературний контекст. 56
2. Трагічне—комічне—трагікомічне—абсурдне: естетичний аспект жанрового ідентифікування драматичних творів з елементами абсурдного. 64
2.1. Драма абсурду як жанр. 65
2.2. Драма абсурду і трагедія. 69
2.3. «Патетична соната» — (не)трагедія. 75
2.4. Драма абсурду і комедія. 84
2.5. «Мина Мазайло» — (не)комедія. 88
2.6. Трагікомічне і абсурдне. 95
2.7. «Народний Малахій»: трагедійне — трагедія — драма — комедія — трагікомедія. 99
3. Поетика абсурдного. Елементи поетики абсурдного в драматургії М.Куліша. 110
3.1. Поетика драми абсурду. 110
3.1.1. Особливості організації фабули та сюжету. 111
3.1.2. Редукування образів персонажів. 115
3.1.3. Мовоцентризм як базова ознака художнього простору драми абсурду. 118
3.1.4. Метатекстуальність як особливий модус художньої умовності 121
3.1.5. Театральність як фундаментальна риса художньої умовності 122
3.1.6. Абстрагованість драми абсурду як специфічний зв’язок ізкатегоріями часу та простору. 123
3.1.7. Внутрішня розбалансованість на ідеологічному рівні 124
3.1.8. Фантасмагорійність художнього світу. 125
3.1.9. Здатність представляти, а не зображувати. 126
3.2. Поетика абсурдного у драматичних творах М.Куліша. 128
3.2.1. Елементи поетики абсурдного у побудові фабули та сюжету вп’єсі «Мина Мазайло». 129
3.2.2. Кільцева фабула як елемент абсурдного у п’єсі «Вічний бунт». 136
3.2.3. Елементи поетики абсурдного в образах персонажів у п’єсі «Народний Малахій». 139
3.2.4. Елементи поетики абсурдного в організації комунікування у п’єсі «Мина Мазайло». 147
3.2.5. Елементи абсурдного в організації простору в п’єсах М.Куліша. 159
3.2.6. Ідеологічна розбалансованість тексту як елемент поетики абсурдного у п’єсі «Патетична соната». 165
Висновки. 171
Список використаної літератури. Помилка! Закладку не визначено.

Вступ
Актуальність пропонованого дослідження виявляється в двох площинах: теоретичній і прикладній.
У теоретичному аспекті дисертаційне дослідження звертається до аналізу естетики та поетики абсурдного. Так звана література абсурду, зокрема театр (або драма) абсурду, на сьогодні є визнаним явищем в історії європейської літератури. Дехто з авторів-абсурдистів, наприклад С.Беккет і Е.Йонеско, навіть дістали статус класиків. Проте зазвичай феномен абсурдного в літературі розглядається в контексті авангардних тенденцій і трактується як естетична маргіналія, до того ж нерозривно пов’язана з «духом часу» двох повоєнних десятиліть— добою ядерної зброї та холодної війни. Водночас, поряд із таким усталеним розумінням, поетика й естетика абсурдного в дослідженнях деяких науковців набуває ширшої та глибшої теоретичної перспективи. Кут зору з історичного змінюється на власне теоретичний; основний наголос падає не на місце абсурдистської літератури в парадигмі модерністських шкіл, стилів та напрямів, а на саму категорію абсурдного, яка стоїть поза конкретними часовими рамками й пропонує свою парадигму, котру можна спроектувати не лише синхронно, а й діахронно. Для західного літературознавства таку «теоретичну» перспективу накреслив перший ґрунтовний дослідник театру абсурду М.Есслін [147]. Упраці «Театр абсурду» науковець присвятив окремий розділ аналізові традиції цього явища, вказавши на його глибоке коріння в світовій художній культурі. Театрознавець П.Паві дещо згодом чітко протиставив «абсурд» як загальну естетичну категорію її конкретному втіленню в межах театру абсурду. Віднедавна проблема теоретичного осмислення абсурдного актуалізувалась у російському літературознавстві. Російська література дорадянського та радянського періодів не мала письменників, яких би можна було назвати «абсурдистами-класиками», проте російські літературознавці, на підставі низки цікавих теоретичних узагальнень, декларували глибинну спорідненість між західноєвропейською драмою абсурду й творчістю російських авангардистів. Серед таких дослідників можна згадати Д.Токарева [126], М.Мейлаха [90], а також О.Чернорицьку [133], чия теорія поетики абсурду, приймаючи за вихідний пункт, принцип «reductio ad dbsurdum», пропонує несподівано широкий погляд на феномен.
Серед українських дослідників, наскільки нам відомо, є лише одне ґрунтовне дослідження, присвячене поетиці абсурдного — дисертаційна робота Є.Васильєва «Драматургія парадоксу: проблема типології» [17]. Тут дослідник вказує на існування особливого типу драматургії, заснованої на парадоксі. Парадокс як ключовий художній принцип може виявлятися на різних рівнях твору; в рамки драматургії парадоксу літературознавець вписує доволі широке коло драматичних творів, а серед них драму абсурду і драматургію М.Куліша. Запровадивши термін «література парадоксу», Є.Васильєв уперше в українській науці вивів проблему на рівень теоретичного осмислення.
Варто також згадати імена В.Діброви та М.Стріхи [напр.: 28; 29; 121]— авторів низки публікацій, присвячених літературі абсурду. Однак ці публікації мають насамперед історико-літературний, навіть ознайомчий характер.
Ми у своїй роботі показуємо, як відбувається теоретичне осмислення абсурдного в літературознавстві; вводимо це поняття в межі естетичної проблематики, водночас проектуючи його на семіотичну площину; торкаємося питання поетики абсурдного, а також обґрунтовуємо використання саме концепту «абсурд» в осмисленні аналізованого типу літератури.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами
Дисертаційне дослідження здійснено на кафедрі теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка в межах комплексної кафедральної теми «Проблеми літературознавчої методології: теоретичний та компаративістичний аспекти».
Мета дослідження
У теоретичній площині метою роботи є осмислення абсурдного як естетичної категорії та принципу абсурдного як самостійного структуротворчого принципу конкретного художнього твору. Цій меті підпорядковано такі завдання:
• вказати на місце дискурсу абсурдного в історії світової літератури та окреслити стосунок літератури абсурду до філософії абсурду;
• розглянути абсурдне як естетичну категорію, що не обмежується рамками окремої літературної школи або епохи;
• запропонувати концепцію «літератури з елементами абсурдного», що відповідає естетичним критеріям абсурдного, проте не вписується в хронологічні рамки абсурдистської літератури;
• з’ясувати стосунок абсурдного до базових естетичних категорій трагічного й комічного, а також зв’язок із категорією трагікомічного;
• розглянути проблему зв’язку драми абсурду з системою драматургійних видів, з’ясувати вплив естетики абсурдного на рівні поетики жанру.
• окреслити характерні елементи поетики абсурдного, використовуючи традиційний корпус абсурдистських драматичних творів, а також інших драм з елементами абсурдного;
У прикладній площині мета роботи — виявити елементи естетики абсурдного в драматичних творах М.Куліша. Цій меті підпорядковані такі завдання:
• вказати на елементи поетики абсурдного у творах драматурга;
• виявити характерні особливості принципу абсурдного у драматургії М.Куліша;
• вказати на вплив елементів естетики абсурдного на жанрову специфіку п’єс драматурга.
Загальним об’єктом дослідження є драматичні твори М.Куліша, однак ми поминули ті з них, у яких принцип абсурдного не виявляється або виявляється невиразно. Отож, конкретизованим об’єктом ди­сертаційного дослідження стала «Шоста симфонія Миколи Куліша» (Ю.Шерех) — «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната», «Маклена Ґраса», а також п’єса «Вічний бунт».
Предмет дослідження — це принцип абсурдного як чинник побудови художнього простору драматичного твору, а також реалізація цього принципу в творчості М.Куліша.
Методологічна основа дисертації
Відповідно до основних завдань дослідження було обрано комбінований методологічний підхід. Зокрема, для аналізу ідеологічного аспекту феномену абсурдного використано передовсім семіотичний підхід, доповнений елементами екзистенціалізму; розгляд поетики абсурдного на макро- та мікрорівнях здійснено з застосуванням структуралістської методології; типологічний зв’язок між драматургією «класичного» театру абсурду та драмами М.Куліша актуалізовано за допомогою порівняльного методу. Крім того, іманентна дихотомія «сенсовне/абсурдне», що лежить в основі предмету дослідження, підказує використовувати як загальну підвалину діалектичний метод. На рівні міждисциплінарних зв’язків було застосовано лінгвістичну теорію комунікативних актів.
Серед теоретиків, що

Список литературы

Висновки
У дисертації ми розглянули проблему абсурдного в літературі на рівні естетики та поетики художнього тексту. Оскільки ця тема є доволі новою в українському літературознавстві, природно, що нам вдалося поставити більше запитань, аніж знайти відповідей.
На сучасному етапі важливо перевести дослідження абсурдного в літературі зі сфери історії у сферу теорії, а це означає замінити біографічний та бібліографічний акценти наголосом на власне абсурдному. Уже загальновизнаним стало міркування про те, що «література абсурду» не обмежується самим лише «театром» чи «драмою абсурду», появу якого в західноєвропейській культурі зафіксував у 1960-хрр. британський дослідник М.Есслін. Однак на осмислення, на концептуалізацію абсурдного в літературі це майже не впливає. Вихідним пунктом для інтерпретацій надалі залишається «класичний» театр абсурду, а отже й філософія французьких екзистенціалістів, з якою навряд чи доречно пов’язувати абсурдне в античності чи Середньовіччі. Ми вважаємо, що сьогодні потрібно шукати спільну засаду, яка б допомогла охопити всю «літературу абсурду» та пояснити, як вона «працює».
На нашу думку, твори, які формують «літературу абсурду», об’єднує насамперед спільний естетичний ефект, переживання, яке вони можуть викликати в реципієнта. Це переживання ми пропонуємо пояснити за допомогою семіотичного підходу. Йдеться про ефект семантичного розриву в тексті. Художній текст є передовсім текстом, тобто зв’язною послідовністю знаків. Тому свідомість реципієнта спрямовується на те, щоб знайти вузли, якими сполучаються окремі нитки, та побачити семантичне плетиво як ціле. Натоміть елементи абсурдного розривають ці вузли, і на їхньому місці утворюється порожнеча. Тож ми говоримо про семантичні розриви. Власне, ефект абсурдного в літературі з’являється тоді, коли реципієнт приймає текст з усіма наявними в ньому розривами, тобто бачить, що він будь-якої може розпастися на окремі нитки. Що меншими є ці розриви, то більшої чутливості вони вимагають від свого ідеального реципієнта, але водночас розпадання такого «ледь-ледь» надірваного тексту може справити далеко сильніше враження. Утім, не кожен реципієнт відчуватиме розрив у тексті, адже його свідомість спрямовується, як ми вже казали, на вичитування зв’язків. Тож вона може заповнити або «зігнорувати» розриви, зосереджуючись лише на пов’язаному. Це насамперед стосується творів, у яких абсурдне наявне лише на рівні окремих елементів, що їх доволі легко можна «не помітити».
Абсурдне ми трактуємо як самостійне естетичне переживання, яке протиставляється базовим естетичним категоріям трагічного та комічного. Для трагічного та комічного визначальною є їхня «креативна функція» — вони, кожна у свій спосіб, утверджують певну систему значень. Комедія виправляє недосконалий світ, а трагедія відроджує його через смерть, виражаючи субстанційне (за Геґелем). Натомість абсурдне не пов’язане з утвердженням. Воно зупиняється на рівні деструкції, хоча деструкцію не можна назвати її метою, адже абсурдне — це відчуття відсутності, коли падає система значень і її розрізнені елементи відтак передають лише брак того, що має бути. Ми спробували представити абсурдне через к’єркеґорівську іронію — іронію пророка, який знищує минуле, але при цьому стоїть, обернений спиною до майбутнього, а отже не бачить, чим має заповнитись порожнеча.
Складнішим є зв’язок між абсурдним і трагікомічним, оскільки трагікомічне не настільки чітко усвідомлюється як окрема естетична категорія, — воно постійно пояснюється через трагічне та комічне. Утім, можемо ствердити, що найширше розуміння трагікомічного охоплює і абсурдне, адже передбачає засадничу амбівалентність та «мерехтіння сенсів», як висловився М.Кіпніс. Попри те, на нашу думку, трагікомічне все ж прямує до гармонізації, точніше — до примирення. Усвідомити трагікомічність людини означає зберегти людину, знайти її місце у світі. Абсурдне ж — це передовсім тривога, гостре відчуття розриву, яке може розвинутись у повну семантичну руйнацію.
Семіотичний підхід дає можливість відмежувати переживання абсурдного в мистецтві від філософії, адже для того, щоб відчути розрив у тканині художнього твору не обов’язково задумуватися над абсурдністю людського буття. Власне, мистецьке переживання може стати стимулом для таких роздумів, але може ним і не стати. Філософське осмислення проблеми абсурду не мусить передувати створенню п’єси з елементами абсурдного.
Запропонувавши свій теоретичний підхід до проблеми абсурдного в літературі, ми зробили деякі термінологічні пропозиції. За терміном драма (театр) абсурду ми залишаємо його істориколітературне значення, натомість п’єси, в яких можна зафіксувати вияви абсурдного, називаємо «п’єсами з елементами абсурдного», а принцип організації художнього простору, котрий полягає в залученні елементів абсурдного, — «принципом абсурдного».
Прикладами п’єс із елементами абсурдного є, на нашу думку, п’єси М.Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната», «Вічний бунт», «Маклена Ґраса». У дослідженні ми аналізуємо, як естетика абсурдного виявляється в цих творах та докладно розглядаємо окремі елементи поетики абсурдного.
Загалом, можемо визначити стратегію абсурдного у драматургії М.Куліша як «абсурдизація повсякдення», що реалізується через використання окремих елементів абсурдного. Власне, ми не знаходимо в драматурга «тотального» абсурду на зразок «Голомозої співачки» Е.Йонеско або «Єлизавети Бам» його сучасника-росіянина Д.Хармса. М.Куліш писав п’єси, які Є.Всильєв окреслив як «життєподібні». При всій своїй умовності це визначення передає, наскільки міцно художній світ Кулішевих драм був закоріненій у тогочасній дійсності: реципієнт упізнавав у ньому реальні історичні події, актуальні ідеологеми, людські типажі, тобто мистецькі тексти доволі легко прочитувалися з використанням кодів повсякдення. З цим, гадаємо, й пов’язана їхня популярність серед глядачів і читачів, а також особлива увага цензури, яка розпізнавала актуальний ідеологічний контекст, але не могла зрозуміти зміст твору-як-повідомлення, а тому воліла усунути його. Так виникало питання про толерантність чи нетолерантність автора щодо офіційного політичного наративу. Ми вважаємо, що таке питання є засадничо нерозв’язним щодо художніх творів М.Куліша, адже головною їхньою рисою є амбівалентність, заснована на абсурдному. У художній світ, збудований на образах повсякдення, драматург уводить окремі елементи абсурдного, які, з одного боку, не роблять цей світ невпізнаваним (тобто некомпетентний реципієнт може загалом успішно сприймати його як «відображення реальності»), але з іншого — вони заважають знайти струнку ідеологічну інтерпретацію твору. Автор досягає появи мікророзривів у семантичному полі, через що твір неможливо зрозуміти як знак. Поява таких мікророзривів загрожує всій семантичній системі, яка відтак втрачає рівновагу — вона може коливатися від одного інтерпретаційного полюса до іншого або ж повністю зруйнуватись.
Типологічно принцип абсурдного в М.Куліша можна зіставити з принципом, що його практикував польський драматург С.Мрожек, але Кулішеві семантичні розриви переважно ще менш відчутні, художня мова його творів меншою мірою відсторонює їх від дійсності.
Ми показали, як може виявитись абсурдне в п’єсах М.Куліша на рівні естетики, залучивши для цього категорію драматургічного жанру. Беручи до уваги, що основні драматургічні жанри (трагедія, комедія, а також трагікомедія) тісно пов’язані з базовими естетичними категоріями трагічного, комічного й трагікомічного, ми спробували показати відхилення п’єс українського драматурга від жанрових моделей та пояснити такі відхилення через категорію абсурдного. На нашу дуку, скажімо, п’єсу «Патетична соната» доречно інтерпретувати як (не)трагедію. Цей твір має ознаки жанру трагедії, але водночас деякі елементи в ньому стають на заваді реалізації трагічного. Насамперед, у ній сильно акцентується патетичність. Власне, трагічний пафос є важливим елементом трагедії як жанру, однак Куліш нарочито підкреслює його, через що пафос уже не є природнім, «невидимим», він немовби стає темою п’єси. Тобто замість трагічного перед нами виявляється лише патетика, за якою вже нічого немає. Крім того, сюжет твору не має абсолютного виміру, — трагедія не може не бути «об’єктивною», натомість усе, що відбувається в «Патетичній сонаті» бачиться «очима» одного з її персонажів — Юґи. І найголовніше, в п’єсі діють квазі-трагічні персонажі, які немовби розігрують кілька трагедій паралельно, причому кожна з них однаковою мірою може претендувати на статус центральної, хоча в результаті всі вони заперечують одна одну ставлячи під сумнів саму можливість трагедії. Крім того варто згадати, що автор створив кілька варіантів закінчення твору, і кожен із них задає інші інтерпретаційні перспективи. Припускаємо, що М.Куліш хотів дати своїй п’єсі чіткіший фінал (зокрема й під впливом позахудожніх чинників), однак те, що якогось «остаточного» варіанту створено не було, спонукає нас приймати «Патетичну сонату» в усій її варіативності.
Як (не)комедію ми розглядаємо п’єсу «Мина Мазайло». Ключовою рисою комедії є те, що сміх повинен мати конкретну ціль, що на неї він спрямовується. Як і трагедія, комедія покликана утверджувати певну систему цінностей. У п’єсі М.Куліша можна побачити сатиричну насмішку, однак ближчий аналіз показує, що встановити, на яке негативне явище вона спрямована і яку позитивну альтернативу передбачає, доволі складно. Кулішева насмішка поступово руйнує всі ідеологічні та риторичні моделі, що з’являються в творі, позбавляючи реципієнта точки опори.
На прикладі п’єси «Народний Малахій» ми показуємо, як щодо одного твору можна з однаковим (не)успіхом достосувати різні жанрові моделі: трагедія, комедія, драма. Відтак показуємо, що визначення трагікомедія є найбільш вдалим (нагадаємо, що М.Куліш окреслив твір як «трагедійне»), якщо розуміти трагікомедію широко, включаючи в неї драми з елементами абсурдного. «Народний Малахій» одночасно може бути прочитаний по-різному, — у різних ідеологічних перспективах: трагедія Малахія-пророка, комедія Малхія-псевдопророка, трагедія Любуні-любові, драма Любуні-дочки, мелодрама родини Стаканчиків тощо. Змішування різних семантичних систем породжує глибокі розриви.
Що ж до поетики абсурдного у М.Куліша, то тут варто відзначити кілька основних прийомів. Найважливішим із них ми вважаємо ідеологічну розбалансованість тексту. Про цей прийом опосередковано вже йшлося вище. У художньому просторі драматурга дуже часто стикаються різні ідеологічні (чи риторичні) системи, вони вступають у гострий конфлікт. Проте автор вибудовує сюжети п’єс так, що кожна з цих систем то утверджується, то заперечується, то набуває цілісності та цінності, то саморуйнується. Крім того дуже тяжко визначити статус будь-якої системи з погляду цілості твору: твір не подає, врешті-решт, жодної ієрархії; системи, що зіткнулися, залишаються начебто розділеними, розмежованими семантичними розривами. Ідеологічна розбалансованість тексту простежується в усіх аналізованих п’єсах.
На рівні фабули та сюжету спостерігається використання прийому кільцевої фабули («Мина Мазайло», «Вічний бунт») і мовоцентризм («Мина Мазайло»). Прийом кільцевої фабули полягає в тому, що оповідь закінчується в точці, тотожній точці початку. Кільцева фабула, фактично, спростовує саму подієвість, дія, котра, не призводить до зміни стану, є безглуздою. Так, до прикладу, «Мина Мазайло», змінюючи прізвище опиняється в такому ж стані, як і до цієї зміни, оскільки водночас змінюється зовнішній світ — рівно настільки, щоб звести наслідки Мазайлових дій до нуля. Мовоцентризм у цій п’єсі полягає в тому, що рушійною силою сюжету є мова. В основі конфлікту — зіткнення мовних систем, усі сюжетні повороти є суто мовними, головна мета персонажів — здійснити перформативне висловлювання. Їхнє буття вимірюється їхньою риторикою, вони виявляються нездатними бути («ставатися») чимось поза висловлюваннями, їхні дії — це слова. Однак мовоцентризм доповнюється ще одним прийомом — образом розірваного комунікування. Бурхлива мово-діяльність персонажів, не здатних почути та зрозуміти іншого, не дає жодних результатів. Кожен персонаж замкнений у своїй герметичній мовній капсулі.
Окремо слід відзначити специфіку Кулішевих образів персонажів. Автор наділяє їх яскравими характерними рисами, які сприяють екзистенційній інтерпретації — такі колоритні образи не схожі на людей-абстракції з класичного театру абсурду. Утім, самосвідомість персонажів подекуди викликає сумніви, особливо це стосується героїв «Народного Малахія». У «Патетичній сонаті» екзистенційна перспектива є значно сильнішою, проте сприймати її персонажів як «людей» заважає їхня умовність: кожна дійова особа нарочито втілює певну ідеологічну риторику, підпорядковуючись цій риториці та зливаючись із нею, втрачаючи, власне, людський образ. Екзистенційні акценти надають п’єсам М.Куліша трагікомічної тональності, натомість зредукованість і умовність героїв задіює механізми абсурдного.
Також можна побачити у п’єсах драматурга використання парадоксального простору. В «Народному Малахії» — це різкі переходи від одного місця дії до іншого, які раптово відкривають тотожність протилежного. У «Патетичній сонаті» — це статичний контраст, коли синхронно відбуваються важко поєднувані дії.
Наостанок зауважимо, що поняття абсурдного, яке етимологічно пов’язане з образом глухоти, на нашу думку, дуже влучно передає ідею семантичного розриву. Ab surdum дослівно перекладається «від глухого», тобто від того, хто не чує, як промовляє істина. Але це не означає, що той, хто не чує, не дослухається, — хай навіть і до мовчання, яке запанувало після смерті Бога.
Сподіваємося, що наша робота слугуватиме стимулом до подальших роздумів над проблемою абсурдного в літературі, а також до переосмислення творчої спадщини видатного українського драматурга М.Куліша.

Список використаної літератури
1. Агеєва В. Екзистенційні мотиви у драматургії Миколи Куліша / Віра Агеєва // Наукові записки. Філологія. — К. : Видавничий дім «КА Academia», 1998. — Т.4. — С.52—59.
2. Адорно Т. Теорія Естетики / Теодор Адорно; пер. з нім. П.Таращук. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. — 518с.
3. Андреев Л. Г. Чем же закончилась история второго тысячелетия? (Художественный синтез и постмодернизм) / Андреев Л. Г. — Доступно на: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Literat/Article/Adreev_Hist2.php
4. Аристотель. Поетика / Аристотель. — К.: Мистецтво, 1967. — 136с.
5. Арто А. Театр и его Двойник: Манифесты. Драматургия. Лекции. Философия театра / Антонен Арто; пер. с франц.; составл. и вступит статья В. Максимова; коммент. В. Максимова и А. Зубкова. — Санкт-Петербург: Симпозиум, 2000. — 440с.
6. Багмет А. Збірка українських приказок та прислів’їв / Багмет А., Дащенко М., Андрущенко К.— 2-ге вид., стереотип., з репринтного вид. 1929р. — К.: Техніка, 2004. — 224с.
7. Барабан Л. П’єси М.Куліша за рубежем / Л. Барабан // Сучасність. — 1992. — №12. — С.25—28.
8. БартР. Избранные работы : Семиотика. Поэтика / Ролан Барт; пер. с франц.; сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова. — Москва: Прогресс, 1989. — 616 с.
9. Беккет С. Остання стрічка Среча. / Семюель Беккет // Всесвіт. — 1988. — №1. — С.134—138.
10. Бергсон А. Сміх: Нарис про значення комічного / Анрі Бергсон; [пер. з фр.]. — К.: Дух і Літера, 1994. — 168с.
11. Бжеський Р. Політичні ідеї творів Миколи Куліша / Бжеський Р. — Мюнхен, 1955. — 96с. — («Критична бібліотека»).
12. Біла А. Український літкратурний аванґард: пошуки, стильові напрямки. Монографія / Анна Біла. — 2-ге вид., доповн. і перероб. — К.: Смолоскип, 2006. — 464с.
13. Блохіна Н. Екзистенціальний дискурс драматургії Миколи Куліша / Блохіна Н. — Доступне на: http://memorial.org.ua/education/write/kulish/7.htm
14. БодріярЖ. Симулякри і симуляція / Жан Бодріяр; пер. з фр. В.Ховхун. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. — 230.
15. Борев Ю. Комическое, или о том, как смех казнит несовершенство мира, очищает и обновляет человека и утверждает радость бытия / Борев Ю. — Москва: Издательство «Искусство», 1970. — 272с.
16. Борев Ю.Б. Эстетика. Теория литературы: энциклопедический словарь терминов / Юрий Борев. — Москва: ООО «Издательство Астрель»; ООО «Издательство АСТ», 2003. — 575с.
17. Васильєв Є. М. Драматургія парадоксу: проблема типології : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.06 «Теорія літератури» / Є.М.Васильєв. — Дніпропетровськ, 1998. — 16с.
18. Вітгенштайн Л. Tractatus Logiko-Philosophicus; Філософські дослідження / Людвіг Вітгенштайн. — К.: Основи, 1995. — 311с.
19. Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика: в 2 т. / Г.-В.-Ф. Гегель. — Санкт-Петербург: Наука, 2001. — Т.2. — 603с.
20. Гейзінга Й. Homo Ludens / Йоган Гейзінга; пер. з англ. О.Мокровольського. — К.: Основи, 1994. — 250с.
21. Голобородько Я. Архітектонічна партитура комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» / Ярослав Голобородько // Слово і час. — 2002. — №12. — С.11—19.
22. Голобородько Я. Національний геніалітет (Курбас, Куліш, Крушельницький) / Ярослав Голобородько // Слово і час. — 2006. — №1. — С.72—84.
23. Голобородько Я. Художні константи Миколи Куліша. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / ГолобородькоЯ.Ю. — К., 1997. — 40с.
24. Гудзенко О. До проблеми романтичного начала в драматургії Миколи Куліша / Олена Гудзенко // Літературознавчі обрії: праці молодих учених України. — Вип.1. — К., 2000. — С.58—63.
25. Гудзенко О.П. Романтичні засади української драматургії 20-x років ХХ століття: (І.Дніпровський, Я.Мамонтов, М.Куліш) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 «Історія літератури» / О.П. Гудзенко. — К., 2002.
26. Ґадамер Г.-Ґ. «Емінентний» текст і його істинність / Ганс-Ґеорґ Ґадамер // Герменевтика і поетика. — К.: Юніверс, 2001. — С.145—163.
27. Делез Ж. Логика смысла / Жиль Делез[Логика смысла]; Мишель Фуко [Theatrum philosophicum]; пер. с франц. — Москва: Раритет; Єкатеринбург: Деловая книга, 1998. — 480с.
28. Дерріда Ж. Структура, знак і гра в дискурсі гуманітарних наук / Жак Дерріда // Слово. Знак. Дискурс: антологія світової літературно-критичної думки ХХст. ; за ред. М.Зубрицької — Львів: Літопис, 2002. — С.617—632.
29. Діброва В. Шляхи театрального авангарду: Ежен Йонеско / В.Діброва // Всесвіт. — 1988. — №10. — С.122—125.
30. Діброва В. Шляхи театрального авангарду: Семюель Беккет. / В.Діброва // Всесвіт. — 1988. — №1. — С.129—133.
31. Довгалевський М. Поетика [Сад поетичний] / Митрофан Довгалевський. — К.: Мистецтво, 1973. — 436с.
32. Доценко Е.Г. Абсурд как проявление театральной условности / Е.Г. Доценко // Известия Уральского государственного университета. — 2004. — №33. — С.97-112. — (Гуманитарные науки). — Режим доступу до журн.: http://proceedings.usu.ru/?base=mag/0033(01_08-2004)&xsln=showArticle.xslt&id=a10&doc=../content.jsp
33. Доценко Е.Г. В ожиданки Ничто: динамика условности в драматурги С.Беккета 50—60гг. / Е.Г. Доценко // Вестник Московського уныверситета. — 2004. — №5. — С.78—96. — (Сер.9. Философия).
34. Дюшен И. Театр парадокса / И. Дюшан // Театр парадокса / сост. И.Дюшан. — Москва: Искусство, 1991. — С.5—21.
35. Еко У. Реторика та ідеологія / Умберто Еко // Слово. Знак. Дискурс: антологія світової літературно-критичної думки ХХст. ; за ред. М.Зубрицької — Львів: Літопис, 2002. — С.539—548.
36. Еко У. Роль читача: Дослідження з семіотики текстів / Умберто Еко; пер. з англ. М.Гірняк. — Львів: Літопис, 2004. — 384с.
37. Еліаде М. Священне і мирське / Мірче Еліаде // Мефістофель і андрогін / пер з нім., фр., англ. Г.Кьорян, В.Сахно. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. — С.5—116.
38. Жене Ж. Покоївки: п’єса / Жан Жене; пер. з франц. — Львів: Кальварія, 2002. —128с.
39. Залеська-Онишкевич Л. Драматургія української діяспори / Лариса Залеська-Онишкевич // Близнята ще зустрінуться: антологія драматургії української діяспори ; упор. та автор передм. Л.Залеська-Онишкевич. — К.—Львів: Час, 1997. — С.9—32.
40. Залеська-Онишкевич Л.М.Л. Куліш і Брехт: самоствердження героя та самоствердження актора / Л.М.Л.Залеська-Онишкевич // Сучасність. — 1992. — №1. — С.131—135.
41. Залеська-Онишкевич Л.М.Л. Модернізм у драмі // Антологія модерної української драми / Ред., упор і вступ. ст. Л.Залеської-Онишкевич. — К.—Едмонтон—Торонто: Видавництво Канадського інституту українських студій, ТАКСОН, 1998. — С.9—21.
42. Залеська-Онишкевич Л.М.Л. Омфалос у «Патетичній сонаті» Миколи Куліша / Л.М.Л.Залеська-Онишкевич // Сучасність. — 1994. — №1. — С.125—128.
43. Залеська-Онишкевич Л.М.Л. Про Народного Малахія / Л.М.Л.Залеська-Онишкевич // Антологія модерної української драми / ред., упор. і вступ. ст. Л.Залеської-Онишкевич. — К.—Едмонтон—Торонто: Видавництво Канадського інституту українських студій, ТАКСОН, 1998. — С.94—95.
44. Залеська-Онишкевич Л.М.Л. Про Патетичну сонату / Л.М.Л.Залеська-Онишкевич // Антологія модерної української драми / ред., упор. і вступ. ст. Л.Залеської-Онишкевич. — К.—Едмонтон—Торонто: Видавництво Канадського інституту українських студій, ТАКСОН, 1998. — С.96—99.
45. Залеська-Онишкевич Л. Роль Великодня у «Патетичній сонаті» М.Куліша / Л.Залеська-Онишкевич // Сучасність. — 1991. — №9. — С.48—53.
46. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен / Марія Зубрицька. — Львів: Літопис, 2004. —352с.
47. Зуккер І. Д. Драматургічна концепція Луїджі Піранделло: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.04 «Зарубіжна література» / І.Д. Зуккер. — К., 1997. — 22с.
48. Ионеско. На сцене воплощаются мои сны: [интервью] / Э. Ионеско; [пер. с франц.] // Театр. —1988. — №47. — С.134—135.
49. Ионеско Э. Носорог: пьесы и рассказы / Эжен Ионеско; пер. с франц. — Москва: Текст, 1991. — 271с.
50. Ионеско Э. Противоядие / пер. с франц.; сост. и авт. предисл. В. Л. Никитин. — Москва: Прогресс, 1992. — 480 с.
51. Ізер В. Процес читання: феноменологічне наближення / Вольфґанґ Ізер // Слово. Знак. Дискурс: антологія світової літературно-критичної думки ХХст. ; за ред. М.Зубрицької — Львів: Літопис, 2002. — С.349—366.
52. Ільницький О. Український футуризм: 1914-1933 / Олег Ільницький; пер. з англ. Рая Тхорук. — Львів: Літопис. — 364 с.
53. Йонеско Е. Голомоза співачка: антип’єса / Ежен Йонеско // Всесвіт. — 1988. — №10. — С.126—144.
54. Йонеско Е. Стільці: трагічний фарс / Ежен Йонеско // Всесвіт. — 1993. — №1. — С.98—119.
55. Камю А. Міф про Сізіфа / Альба Камю // Вибрані твори: у 3 т. / пер. з франц. — Т.3. — Харків: Фоліо, 1997. — С.72—162.
56. Качанюк М. Театр країни рад «Березіль» 1922—1932 / М.Качанюк // Просценіум: театрознавчий журнал. — 2002. — 3. — С.16—19.
57. Керрол Л. Аліса в задзеркаллі / Льюїс Керрол // Аліса в країні чудес. Аліса в задзеркаллі. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2001. — С.3—142.
58. К’єркегор С. Всесвітньо-історична доцільність іронії, іронія Сократа / Сьорен К’єркегор // Іронія: зб. статей / упоряд. О.Галета, Є.Гулевич, З.Рибчинська. — Львів: Літопис; К.: Смолоскип, 2006. — С. 152—163.
59. К’єркегор С. Іронія як керована стихія, правда іронії / Сьорен К’єркегор // Іронія: зб. статей / упоряд. О.Галета, Є.Гулевич, З.Рибчинська. — Львів: Літопис; К.: Смолоскип, 2006. — С. 163—168.
60. Кипнис М.Ш. Трагикомедия как жанр драматургии. Генезис и особенности развития: автореф. дис. на соискание науч. степени доктора филол. наук : спец. 10.01.01 «Теория литературы» — К., 1990. — 22с.
61. Киркегор С. Афоризмы эстета / Сёрен Киркегор // Наслаждение и долг / [пер. с дат.]. — К.: Air Land, 1994. — С.15—43.
62. Кореневич М. Експресіонізм у М.Куліша — джерела? / М.Кореневич // Сучасність. — 1998. — №11. — С.77—79.
63. Кореневич М. Епічні інтенції у структурі драми Миколи Куліша / М.Кореневич // Літературознавчі обрії: праці молодих учених України. — Вип. 1. — К., 2000. — С.74—77.
64. Корнієнко Н. М. Лесь Курбас: репетиція майбутнього / Неллі Корнієнко. — К.: Факт, 1998. — 469 с.
65. Кортасар Х. Гра в класики: роман / Хуліо Кортасар; пер. з ісп. А.Перепаді. — Харків: Фоліо, 2008. —539с. — (Б-ка світ. літ.).
66. Котельников В. «Звезда бессмысли» взошла над Петербургом: (Творчество Чинарей и конец «петербуржского периода») / В. Котельников // Вопросы литературы. — 2004. — №6. — С.115—138.
67. Кузякіна Н. П’єси Миколи Куліша. Літературна і сценічна історія. / Кузякіна Н. — К.: Радянський письменник, 1970. — 456с.
68. Куліш М. Г. Твори: в 2 т. / Микола Куліш. — К.: Дніпро, 1990. —Т.1: п’єси / упоряд., підгот. текстів, вст. стаття та коментар. Л.С. Танюка. — 509с.
69. Куліш М. Г. Твори: в 2 т. / Микола Куліш. — К.: Дніпро, 1990. —Т.2: п’єси, статті, виступи, документи, листи, спогади / упоряд., підгот. текстів, документ. Л.С. Танюка. — 877с.
70. Курбас Л. Березіль: Із творчої спадщини / Лесь Курбас; упоряд. і прим. М.Лабінського; Передм. Ю.Бобошка. — К.: Дніпро, 1988. — 518 с.
71. Куценко Л. М.Куліш у Зінов’євську / Леонід Куценко // Сучасність. — 1992. — №4. — С.87—91.
72. Кьеркегор С. Болезнь к смерти / С. Кьеркегор // Страх и трепет / пер. с дат. — Москва: Республика, 1993. — С.251—350.
73. Лексикон загального та порівняльного літературознавства / за ред. А.Волкова та ін. — Чернівці: Золоті литаври, 2001. — 636с.
74. Лепп І. Християнська філософія екзистенції / Іняс Лепп; пер. з фр. — К.: Пульсари, 204. — 148с.
75. Лисенко І. М. Поетика драматургії Миколи Куліша 1927-1932 років: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / І. М. Лисенко. — Харків, 2006. — 19с.
76. Литературная энциклопедия терминов и понятий / под ред. А.Н.Николюкина. — Москва: НПК «Интелвак», 2003. — 1600с.
77. Литературный энциклопедический словарь / под общ. ред. В.М.Кожевникова, П.А.Николаева. — Москва: Сов. энциклопедия, 1987. — 752с.
78. Лихачев Д. С. Смех в Древней Руси / Лихачев Д. С., Панченко А. М., Понырка Н. В. — Ленинград: Наука, 1984. — 296с.
79. Лір Е. Небилиці: для мол. та серед. шкіл. в. / Едвард Лір; пер. і вст. Слово О.М.Мокровольського. — К.: Веселка, 1980. — 79с.
80. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів [та ін.] — К.: ВЦ «Академія», 1997. — 752 с.
81. Лотман Ю.М. Статьи по семиотике и топологии культуры / Ю.М.Лотман. — Таллин: «Александра», 1992. — 248с. — (Избранные статьи: в 3т. — Т.1).
82. Лотман Ю. М. Семиосфера / Ю. М. Лотман. — Санкт-Петербург: «Искусство-СПБ», 2000. — 704 с.
83. Лотман Ю.М. Статьи по семиотике культуры и искусства / Сост. Р.Г.Григорьева, Пред. С.М.Данэля. — С-Пб.: Академический проект, 2002. — 544с. (Серия «Мир искусства»)
84. Лужницький Г. Микола Куліш. Напередодні вистави комедії М.Куліша «Мина Мазайло» у Львові / Григір Лужницький // Український театр: збірник праць — Львів: 2004. — Т.2: наукові праці. — С.61—62.
85.